Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

46.

Щовечірня нарада не затяглася, квитки не пропали, як минулого разу, і мені не доведеться вибачатися перед Ніною за спізнення. Вона чекала у скверику навпроти кінотеатру «Промінь», що поруч із фотографією, де колись працював Личаков, а тепер Ламбуцький.

Я поспішав. Хотілося бачити Ніну, мовчазну і несмілу, соромливу, знану, з давніх-давен, відчувати її поруч і чути голос. Прислухався до себе і з недовірливим подивом помічав якісь зміни на краще: наче відтавав душею і серцем. Невже мені подобалась Ніна?

Порівнявся з іще незачиненим універмагом. Біля нього юрмилися перехожі. Мимоволі зиркнув на оранжеву будку телефону-автомата, звідкіля невідома дівчина дзвонила матері Шалапухи – цікавилась Богданом і Вадимом. До початку сеансу ціла година, і я думав, як провести її з Ніною. Може, запросити в кафе? А чого ж, повечеряємо, пригощу морозивом. Адже вона з роботи.

Он і сквер. Він на узвишші, і до нього з тротуару вели сходи з мармуровими левами обабіч на постаментах. Шумів, весело плюскотів фонтан, спорхували зграйками голуби, лякаючись малюків, що снували навколо водограю. На лавах дрімали пенсіонери, розмовляли матері, погойдуючи коляски. Я угледів Ніну біля газетних вітрин, вирізнив її поставу у волошковому платті з-поміж читачів.

Спинився збоку. Ніна розглядала карикатури в журналі «Перець». Її кирпатий носик морщився від стримуваного сміху. Я замилувався її безпосереднім сприйняттям, дитинною захопленістю. Вона навіть погойдувала сумочкою від задоволення. Помітив, що якийсь хлопець не так дивився на журнал, як скоса позирав на Ніну. Я нахилився до неї і тихо, басовито мовив:

– Дівчино, познайомитися з вами можна?

Ніна злякано відсахнулась і повернула до мене гнівно насуплене обличчя.

– Ой, це ви! – здивовано вигукнула. – А я вже думала…

Вона думала – не прийду або знову спізнюся. Пам'ятав, як учора зніяковіла Ніна, коли вибачився, і попросила мене більше не казати того слова. Мені було легко з нею. Звичайно, нашої роботи вона не знала, але їй, напевне, багато про неї говорила моя мама – скаржилася на часті затримання та виклики, недоспані ночі.

– Ти вечеряла?

– Я вечеряю у гуртожитку.

– Тоді ми зовсім охлянемо, – пожартував я. – Ходімо в кафе.

В кафе «Чайка» Ніна поводилась скуто, наче вперше потрапила до закладу громадського харчування Мабуть, соромилась. Авжеж: ми досі не сиділи разок за одним столиком. Трохи пожвавішала, коли почали ласувати морозивом із вишневим варенням. Навіть усміхнулася.

– Я згадала, як у Вінниці відвела душу: зійшла з автобуса на автовокзалі, а там – морозиво. Один з'їла пломбір в шоколаді, потім другий, третій… Злякалася – захворію і зляжу, а навколо чужі люди, і не складу екзаменів у технікум. – В її ожинових очах майнув давній страх.

– І я мріяв у дитинстві колись досхочу наїстися морозива, – признався я.

– Правда? І ви теж?! – не повірила Піна. – А мені здавалося – тільки я мріяла.

– У нас в дитинстві було багато однакових мрій, – зауважив я і спохопився, бо надто повчально прозвучали мої слова, коли не гірше – банально.

– А ким ви себе уявляли? – затамовано поцікавилась вона.

– Не «ви», а «ти». Ну скільки можна?! – вдавано нагнівався.

– Це у мене… випадково. І мені важко… – сказала Ніна, і її очі волого заблищали.

Я бачив, вона от-от заплаче, й лагідно торкнувся її руки.

– Гаразд, важко – не треба, – доброзичливо сказав. – А я уявляв себе у дитинстві танкістом, і мій танк не брав ніякий снаряд, я на ньому мчав і нищив, нищив фашистів, трощив їх гармати, машини… Потім зустрічав батька…

– А я уявляла себе казковою чародійкою, – чомусь пошепки мовила Міна. – Захотіла – і взимку наставало літо, і мама не розчищала від снігу колію, або раптом з'являвся мій батько, а ще – у хаті маленькі звірятка, що вміли говорити, – ведмедики, зайчики, білочки, лисички, і я з ними граюся, граюся…

Мене й Ніну зненацька охопив смуток – ми обоє зросли без батьків. Принишклі, ми винесли свою зажуру на вулицю. Попрямували на Флотський бульвар. Чудовий краєвид на лиман, кораблі, яхти, чаїне кигикання поволі розвіяли наш сум..

Пройшли повз ювелірний магазин і фотоательє. З вітрини на мене з холодною посмішкою подивилась Єва.

Сеанс закінчився о 22.30. До Ніниного гуртожитку добиралися майже годину: спочатку трамваєм, потім автобусом. Серед особняків із садками й городами розпочали забудову нового житлового масиву, але спорудили тільки триповерховий гуртожиток і два п'ятиповерхові будинки. Того пізнього вечора вони подекуди привітно світили вікнами, здіймаючись над темними обрисами дерев і дахами хат. Деінде в глибині масиву горіли далекими вогниками ліхтарі, чувся гавкіт. Здавалося, потрапили у велике село.

Ми пішли провулком, скорочуючи шлях до гуртожитку. Обабіч тяглися глухі муровані паркани і з'єднувались у суцільну білу стіну, в якій темніли залізні ворота й хвіртки. Я взяв Ніну попідруч, і вона, відчув, уся напружилась, наче збиралась от-от зірватись і побігти.

Я скоса глянув на неї – в замріяних ожинових очах жовті цятки далекого ліхтаря і на припухлих губах щасливий усміх.

– Ніно, – тихо сказав.

– Га? – затамовано, мов чогось очікуючи, озвалась і повернула до мене бліде у нічному присмерку обличчя, обрамлене чорним, у золотих полисках волоссям.

Наші погляди зустрілись – у Ніни здригнулися вії, і дівчина опустила очі. А мені раптом захотілося взяти в долоні її лице й милуватися ним, погладити брови, кирпатого носика, торкнутися полохливих губ… Ніна, мабуть, відчула у мені якусь зміну, бо немов перестала дихати – завмерла, враз ставши беззахисною і ще милішою. Однак я стримався, боячись злякати її виявом своїх почуттів, у які вона, можливо, не повірить.

Ми мовчки дійшли до гуртожитку. Ніна глянула на освітлене вікно на другому поверсі.

– Не спить Алла, – мовила, не дивлячись на мене. – Я піду, Арсене Федоровичу.

– На добраніч, – побажав, почуваючись ніяково.

На ганку вона взялася за ручку дверей і на хвилю затрималася, мов завагалась: обернутися чи ні, а може, щось хотіла сказати… У фойє мигнула її постать у волошковій сукні. Я спинився під акацією. Сподівався побачити у вікні Ніну. Світло у ньому погасло. Невже так швидко лягла спати?.. Раптом за шибкою забіліло обличчя. Вона. Помахав їй рукою, і збоку від лиця на склі завмерла плямка – дівоча долоня.

Втретє озирнувся – у вікні біліло обличчя… Потім гуртожиток заступили дерева. Я прискорив крок, щоб встигнути на останній автобус. На душі було тривожно, і воднораз сповнювався радісним передчуттям чогось світлого й щасливого. Долинуло кукурікання. У провулку безлюдно. В жодному особняку не горіло світло. Десь позаду завуркав мотор. На слух визначив – легковик. Зрадів – може, підкине мене хоча б до трамвая.

Озирнувся і підняв руку – за кроків п'ятдесят темний силует машини з погашеними фарами. Спочатку мені здалось – вона не рухалась, коли б не наростаючий гул і машина не збільшувалась у розмірах: вже тьмяно блищали хромовані буфер, радіатор і кружальця навколо фар, за кермом розпливчасті, примарні обриси водія. Мовчазним привидом вона мчала дорогою і, поки я збагнув, що й до чого, зненацька вихнула праворуч, просто на мене – вдарила сліпучим світлом по очах.

Інстинктивно, відчувши небезпеку, я миттєво відсахнувся назад і зачепився за бордюр тротуару, покотився по ньому аж до мурованого паркану. Тої ж хвилі за півметра від мене з ревом промайнула машина, вдаривши курявою і пругким повітрям, їдким гаром бензину. Вона зіскочила з пішоходу на дорогу й понеслася далі по провулку летючим привидом. Я схопився на ноги й кинувся за нею… Дарма: машина вихопилася, спалахнувши червоними вогнями, на вулицю, зникла за рогом будинку…

«Москвич»! Все трапилося так навально, що я приголомшено стовбичив посеред шляху й нічого не тямив, не вірив у пригоду, яка сталася саме зі мною. Щоб остаточно оговтатись, спустився на лавку під парканом. Навмисний напад чи п'яний водій? Якщо перше, значить, вистежили. Махов попереджав… А я не запам'ятав ніяких прикмет машини. Чому вона не спинилась? Адже, коли б сів до салону, зі мною було б легше розправитись.

Мабуть, злочинець знав, що в мене може бути зброя. І він їхав сам, без напарника позаду. Тоді б – зашморг на шию і мені амба. Аж зморозило… Далебі, я злегковажив пересторогою Гліба.

Хто ж він із тих тридцяти восьми, з якими я зустрічався?

47.

Вранці я з провиною в голосі розповів майору Скоричу про те, що сталося. Критися не мав права. Дмитро Юхимович, вислухавши, спохмурнів і холодно запитав:

– Що ж ти робив на Фрунзе?

– Проводжав… землячку, – і відчув – у мене спалахнули вуха і шугнула кров до обличчя.

– Н-да… – Майор провів долонею по голеній голові. – І вчора ніде не запримітив когось знайомого?

– Жодного обличчя. – Я почувався перед своїм безпосереднім начальником школярем, що не вивчив урок.

– Але ж тебе вислідили, і вже вдруге, – дорікнув Скорич.

Виправдовуватись нічим. Хіба міг когось побачити? Всю увагу зосередив на Ніні. Й злочинець те врахував, навіть мій душевний стан, коли повертався від гуртожитку. Я втратив пильність.

– Уявляєш, що сталося б, якби ти сів у машину? – пронизав мене недоброзичливим поглядом майор. – Ні, досить. – Він ляснув долонею по столу й сказав жорстоко: – Доведеться тебе усунути від цієї справи.

– Дмитре Юхимовичу, то мені й на вулицю не виходити?! – аж скрикнув я. – Підозрювати кожного перехожого?

– Не прикидайся простачком, – присоромив мене Скорич. – Ти знаєш, про що мова. Пощастило з піддоном із цеглою – побережись. По-дурному загинути – не героїзм, а злочин.

Досі майор не розмовляв зі мною так. Я вперше бачив його розгніваним. Почувався гірше нікуди: хотілося провалитися крізь землю. Але найдужче зачепило за живе те, що не вдасться довести справу до кінця. А вже вріс у неї, пройнявся кожним її фактом, подією.

– Дмитре Юхимовичу, даю слово: відсьогодні вечорами сам нікуди, – гаряче запевнив його.

– Ти зробив відповідні висновки? – понуро запитав, наче не чув мого каяття.

– Зробив, – поквапливо визнав, і в мене відлягло на серці: гроза минала.

– Пам'ятаєш акт експертизи на одорологічні проби[14] одягу Белішвілі?

– Запах бензину, ніби він багато годин перебував у гаражі чи в автомобілі, – відповів я.

– О, – майор кивнув. – Втім, свою машину, на мою думку, вони старанно ховають. На вчорашній, коли б сталося зіткнення, неминуче залишилися б сліди. Не ризикнули б. Отже?.. – і виразно глянув на мене.

Вже зі свого кабінету я подзвонив черговому й спитав, чи не було заяви про крадіжку автомобіля «Москвич». Отримав інформацію: недавно надійшла від інженера Кошика Івана Сергійовича, вулиця Південна, будинок 47, квартира 13. Я ще раз переконався, як логічно мислив Скорич. Тепер ми чекали повідомлення, коли знайдеться машина інженера.

Десь через двадцять хвилин нам сповістили: розшукуваним «Москвич» стояв на вулиці Котляревського. На карті вона за два квартали від вулиці Фрунзе, де. гуртожиток Ніни. Натрапив на машину дільничний інспектор. З групою експертів ми поїхали туди. Це був «Москвич» сірого кольору із спущеним переднім колесом. На кермі жодного відбитка пальця, і взагалі в салоні ніяких слідів. Звичайні любителі покататися не вдягають гумових рукавиць!

Я залишився біля машини, дочекався інженера Кошика, поговорив з ним. Потім опитав кількох мешканців найближчих будинків. Вони не чули й не бачили, коли під'їхав «Москвич» і хто сидів у ньому. Власне, я не дуже сподівався на позитивні відповіді. Зробив те задля власного сумління.

По дорозі до відділу мені потрапив на очі гастроном номер шість, у якому колись працював Корч-Роптанов. Відтоді минуло доволі часу, але варто попитати продавщиць, може, згадають свого колишнього вантажника і хто навідувався до нього. Я завернув до гастроному. В підсобному приміщенні, заставленому ящиками, бочками, мішками й коробками, розшукав кімнату-кабінет завідуючого. За столом сиділа білява жінка з гострим лицем і щось писала, підраховувала на рахівниці. Я представився.

– Ви пам'ятаєте вантажника Роптанова?

– Геннадія? Авжеж, – відразу, на великий мій подив, відповіла. – Він працював у нас всього місяць. І тепер часто навідується. Ви знаєте, думала – пропаде хлопець, а взявся за розум: одружився, донька, робота.

– До нього ніхто не приходив з давніх товаришів?

– Не помічала. Признатись, я боялася його. Але за місяць у нас нічого не пропало, навіть пляшки пива.

Задзвонив телефон, і вона з кимось почала розмовляти про доставку продуктів. Я глянув на стіну навпроти, де на дошці оголошень висіли накази по гастроному, графіки відпусток і виходів на роботу, список групи народного контролю. Мою увагу привернуло прізвище Заварової Т.Д. Напевне, сестра рубача м'ясного павільйону. Коли завідуюча поклала трубку, я поцікавився:

– Заварова давно у вас працює?

– Чотири роки.

– Я знаю її брата.

– Брата? – здвигнула плечима. – У неї нема братів.

– А Заваров на ринку?

– То її чоловік, – посміхнулась.

Ех, коли б знаття, якби трохи довше погомоніти із завідуючою, я б дізнався про одну цікаву річ, яка, можливо, щоб копнув глибше, й привела б до злочинців.

У відділі на мене чекало повідомлення: в ательє Будинку побуту «Ювілейний» закрійниці Зацерківній замовниця принесла соболиний комір з інвентарним номером, зазначеним у списку викрадених речей із магазину. Прізвище замовниці – Чугунова Євдокія Макарівна, адреса – вулиця Щорса, 39, кв. 87, працювала маляром на якійсь будові. Ниточка виткнулась. Я сів за телефон, обдзвонив будівельні організації й таки розшукав місце її роботи.

Мерщій поїхав на житловий масив Лиманський, де Чугунова опоряджувала дитячий садок. Вона виявилася смішливою дівчиною, недавньою випускницею профтехучилища. Зодягнута в заплямований фарбами комбінезон, скидалася на дивну пістряву істоту з короткою стрижкою русявого волосся. Посміхаючись, Євдокія розповіла, як тиждень тому забрела до них пристаркувата жінка й слізно просила купити комір, і мовляв, дочка лежить у лікарні, потрібні гроші. Чугунова зібрала потрібну суму у своїх подруг і придбала, тим паче що коштував він на двадцять карбованців дешевше, ніж у магазині.

– Яка вона з себе?

Дівчина подумала, поколотила скалкою зелену фарбу у відрі, щоб не загусла, і сказала:

– Бідова й наче приїхала з села: чорний жакет, рясна спідниця синя, закутана у білу хустинку, лице повне, загоріле, і ніс картоплиною, як у моєї бабці Аделі.

Я уявив немолоду сільську жінку й одразу згадав шофера Валуйка, у якого ми знайшли в кабіні комір від пальта. Адже він жив у селі… Невже помилилися, повіривши, що не брав участі в крадіжці? А шофер, перечекавши, вирішив потрохи збувати… Ймовірно. Прийдеться гайнути в Терешки.

Я поспішив до Махова поділитися своїми міркуваннями й сповістити про нові відомості. Гліб зустрів мене непривітно, мабуть, уже знав од Скорича про нічну пригоду. Моє повідомлення сприйняв без ентузіазму, із скептичною посмішкою, від чого мій запал охолов.

– Навряд Валуйко обманув нас. А ось тебе слід усунути від справи. Скільки можна попереджати?

Хоч ми й друзі з Маховим, але він не прощав недбальства, невиправданого ризику. Я відвернувся до вікна. Було ніяково.

– Да, Арсене, ти не вписав ще однієї людини, – продовжив Гліб. – Забув чи?..

– Кого?

– Приймальниці замовлень з фотографії Ламбуцького.

– Але ж я їй ані слова про Личакова, – заперечив слідчому. – Розмовляв лише з «паном» Станіславом.

– А де вона тоді сиділа?

– У фойє, а ми в павільйоні за ширмою.

Недарма зацікавився нею Махов. У нього виникла підозра до огрядної, немолодої жінки в чорному сатиновому халаті. Отже, Гліб навідувався до фотоательє і бачив приймальницю. А я не звернув на неї уваги.

– Ти маєш якісь факти? – запитав його.

– Вона почала працювати замість Віри Кодоли, – промовисто сказав.

Виходило, приймальниця знайома з Личаковим. Це щось означало. Цікаво, куди й до кого приведе подальше розслідування?

– Ти розмовляв з нею?

– Ні. Між іншим, вона, Меденець Павлина Нестерівна, як тільки Личакова поклали у лікарню, розрахувалась і виїхала з міста. Повернулася через п'ять років і знову влаштувалась у фотографію, але вже приймальницею, – задоволено, натякаючи на мою промашку, сказав Гліб.

Справді, він добув непересічні дані. Але чи знадобляться вони? Чи знову намітився непевний слід?

– Куди ж вона виїздила?

– Поки не встановив. – Махов зібрав папери зі столу. – Зараз – до Шалапухи. Я про дещо домовився з його і Зубовського батьками.

Через півгодини ми зустрілись у слідчому ізоляторі з Богом. У нього був піднесений настрій. Шалапуха поглядав на нас глузливо й переможно, недбало заклавши ногу на ногу. Махов дав йому сигарету, й Бог, насолоджуючись, глибоко затягувався, кривив губи в єхидній посмішці.

– Я ж казав, га? – зухвало просторікував. – Десять днів минуло – і тю-тю, воля. Чекаю ваших вибачень, товаришечки.

– Вибачимось, а чого ж, – суворо відповів слідчий і подав йому показання Зубовського. – Ознайомтесь.

Шалапуха уважно прочитав і зневажливо чмихнув, покрутив головою.

– Сам приповз. От йолоп, – презирливо процідив.

– А вас не здивувало, що у нього теж виявилась обручка? – запитав.

– Чого ж дивуватись?! – нахабно скалив зуби. – Ми ж друзі: у нас все однакове.

– Зважте, речі крадені, – додав Махов. – Різниця немала. І останнє запитання: чому ви не призналися, що бачились з Вадимом того ранку біля м'ясного павільйону?

– Не признався, бо ви потягли б його за мною. А він, дурник, сам прийшов. Ех, Зуб… – Шалапуха поблажливо махнув рукою.

Він дозволяв собі широкі жести, вдавав із себе надзвичайно сміливого, кмітливого і далекоглядного хлопця. Одначе крізь вуличну полову прозирала його насторога і фальш, приховування чогось значного. Шалапуха в душі потішався над нами, що ми не дізналися про його таємницю.

– А тепер, Богдане, вислухайте наше прохання, – сказав Махов. – Справа надто серйозна. Треба вам і Зубовському на тиждень залишити місто. З вашими батьками я домовився. Поїдете до своєї тітки в Комарівку.

– В село? – скис Шалапуха. – Бичкам хвости крутити?

– Робота знайдеться. Інакше за вашу безпеку ми не ручаємося, – значуще мовив Гліб.

– Нам ніхто не погрожував, – почав викаблучуватись Богдан. – Тримали десять днів у камері, а зараз відправляєте на заслання.

– Не відправляємо, а. просимо поїхати на тиждень, – терпляче поправив його слідчий.

– Добре, я не злопам'ятний, – великодушно погодився.

– Тільки без коників, – застеріг його Махов. – Ми самі приїдемо за вами. Шкода, звичайно, що ви нещирі. Іноді за це розплачуються дорогою ціною.

– Пусте, мені завжди щастить, – лінькувато, зарозуміло процідив Шалапуха.

Спершу підскочили до нього додому, щоб побачився з матір'ю і взяв необхідне, а потім до Зубовського. Від нього – на Комарівку, село за сто кілометрів од міста. На задньому сидінні всю дорогу перешіптувались і сміялися недавні наші підозрювані. А я думав, що вже досить у нас фактів, різних свідчень і відомостей. Справа наче досягла вершини, тієї межі, за якою от-от розпочнеться викриття і затримання злочинців. Бракувало лише одного поштовху, події… Передчуття не обмануло мене.

48.

До Терешків я все-таки навідався, зустрівся з Валуйком, розмовляв з його товаришами. Шофер автолавки знову не викликав ніякої підозри, і серед його родичів, близьких знайомих не було пристаркуватої жінки, схожої на ту, яка продала комір Чугуновій. Ще одна невдача не завдала мені прикростей. Адже ми позбулися непевного сліду. Досвід підказував: не сьогодні-завтра вийдемо на справжніх злочинців, як би вони не хитрували і не маскувались.

Я приїхав з Терешків близько шостої вечора. У фойє відділу мене зупинив черговий.

– Товаришу капітан, вам дзвонив Страпатий.

– Страпатий? – Я замислився, та за мить згадав – швець із Вінниці, Сидір Панасович. – Коли дзвонив і що сказав?

– Десь годину тому. Сказав – іще подзвонить або зайде.

– Зайде?!

– Так точно.

Дивно. Невже приїхав? Чого? Він же не збирався до нашого міста. Мабуть, у нього щось важливе, коли зателефонував.

– Вас чекає майор Скорич, – кинув мені навздогін черговий.

Безперечно, Страпатий у місті, раз пообіцяв зайти. Де ж він спинився? У кого? В готелі? В кабінеті Скорича чулися приглушені голоси. Хто ж це у нього? Таки Страпатий забив мені памороки! Там же слідчий Махов і колега з Грузії, який прилетів після обіду. Я постукав і, не чекаючи дозволу, відчинив двері. Майор сидів за столом, а Махов і незнайомий рудоволосий молодик з римським носом і веселими карими очима – за приставним. Він, з Тбілісі.

– О, Арсен! Давно ждемо, – махнув мені рукою Скорич, запрошуючи заходити. – Познайомся: старший лейтенант Гветадзе.

Рудоволосий звівся мені назустріч, міцно потис правицю.

– Додо, – назвав своє ім'я.

Він мого зросту, трохи легкий, але під одягом вгадувалося добре натреноване тіло – згусток м'язів, ні! грама зайвої ваги. Я зустрічався зі схожими суперниками на борцівському килимі й на собі скуштував їхню силу і спритність. Мені сподобався старший лейтенант.

Передовсім я доповів про Страпатого.

– Обдзвони готелі, – наказав мені Скорич.

На жаль, в жодному Страпатий не зупинився. В кого ж він? У нього ж тут ні родичів, ні знайомих. Стривай, а Тягун і Баглай? Я виклав свої міркування присутнім.

– Діло не жде. Потім розберемося, – рішуче сказав майор.

– Це його ідея, Додо, – сказав Гліб, кивнувши на мене.

– Гарна ідея. – Гветадзе глянув мені в очі й жартома запитав: – Шкода було віддавати її, капітане?

– Шкода, кацо, хотілося самому, – признався.

– Вах! – сплеснув у долоні гість. – Але ж ти не грузин?! Вам треба грузина – і ось він! – вдарив себе кулаком у груди.

Я йому по-доброму заздрив. Завдання випало Додо не з легких. Махов розповів йому про справу, якою займалися. Обговорили деталі операції, намагаючись врахувати її непередбачені повороти. Гветадзе мав поселитися в базарному готелі на другому поверсі в двадцять третій кімнаті зі справжнім торговцем мандаринами, посвяченим у задум. Вони, не криючись, розповідають, що приїхали з Одеси, де впали в ціні фрукти, і ніяк не можуть добрати кілька тисяч карбованців до круглої суми в п'ятдесят тисяч.

– Максимум пильності, Додо, – напучував його Скорич. – Не забувай про гірку долю земляка. Запам'ятовуй усе і попередь напарника.

– Ми ще в Тбілісі підготували його. Хлопець перевірений, кмітливий. Не підведе, – запевнив нас Гветадзе.

– Можливо, хтось набиватиметься на знайомство. Заводь, – сказав Махов. – Поки ти без грошей, доти у безпеці. До нас не приходь. Арсена вже вистежили двічі. Краще дзвони. А зустрічатись зі всіма пересторогами.

– А де Івардава? – поцікавився Додо.

– У готелі «Якір». Чекає, коли ми зловимо вбивцю.

– Головне, нічим не викажи себе, – попередив майор.

– І придивляйся до бородатих чоловіків і чорноволосих дівчат, – додав я.

Гветадзе білозубо посміхнувся.

– Генацвале, все розіграю як по нотах, – пообіцяв Додо. – Я ж чотири роки займався в драмгуртку. Які ролі!.. – театрально закотив очі.

Невдовзі ми з ним попрощалися. Він сів у дворі в «уазик» і поїхав, щоб десь зійти на вулиці, а там тролейбусом дістатися ринку. Пересторога не зайва. Додо наче викликав вогонь на себе… Сподівалися, його поява прискорить розшук убивць і ми відвернемо наступні злочини. Правильно зауважив Махов – поки не здійме вклад з ощадкнижки, доти ніщо не загрожуватиме колезі з Грузії. А тоді ми вже постараємося підстрахувати Гветадзе. Цікаво, як надалі розгорнуться події?

– Чи клюнуть вони після Белішвілі? – вголос міркував я. – Минуло небагато часу.

– Повинні. Надто велика спокуса, – переконливо заперечив Скорич.

– І вони надто впевнені, що ми ніколи не натрапимо на їх слід, – мовив Махов. – Вчора знову дзвонив якийсь молодик матері Шалапухи й питав, чи скоро випустять Богдана і Вадима. Вона сказала, мовляв, через два тижні відбудеться суд. Так що, Арсене, вони обов'язково спробують поживитися мандариновими грішми.

Я все це знав і розумів, але хотілося розвіяти сумніви.

– Якщо Страпатий у місті, може, залучимо його до пошуку давніх знайомих? – запропонував я. – Звичайно, під наглядом оперативників. А раптом упізнає Тягуна або Баглая?

– А він погодиться? – Дмитро Юхимович пильно глянув на мене, ніби запитував самого шевця. – І чи не зникне після цього дзвінка? Чому не зайшов, якщо тут?

На це відповіді у мене не; було. Я згадав зустріч зі Страпатим, нашу розмову…

– Сподіваюсь. У нього свої рахунки з Баглаєм. По-друге, Страпатий тепер зовсім інша людина. От чого він приїхав сюди? – мучило мене запитання.

– Так, загадка. А фронтове братерство перекувало не одного штрафника, – погодився майор. – У нашій батареї служив… – Задзвонив внутрішній телефон, і він узяв трубку, зосереджено слухав. У мене майнула думка – напевне, прийшов Страпатий. – Добре, Гришо, хтось із наших під'їде. – Дмитро Юхимович обвів мене і Гліба стурбованим поглядом. – На турбазі «Сосни» стався нещасний випадок. Може, гайнеш, Арсене?

Ми перевіряли всі значні події.