Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

19.

Вранці прокинувся з чудним передчуттям якоїсь приємної події, наче у дитинстві в день свого народження. Давно воно до мене не навідувалось. Спросоння не міг збагнути причини, поки не впала в очі телеграма: «ЗУСТРІНЬ НІНУ ДУБОВЕНКО 17 ПОЇЗД 603 ВАГОН 10 ПИШИ ЦІЛУЮ МАМА». Ніна. Так, о 20.05 прибуде її поїзд. Добре, що увечері і мій напружений робочий день не розірветься, не порушиться план, намічений на сьогодні. А мені насамперед треба завітати у фотоательє біля кінотеатру «Промінь».

Потім навідаюсь до Корча – Роптанова Геннадія Трохимовича. Дякуючи м'яснику Заварову, ми вийшли на нього. Третій, після Шалапухи і Зубовського, підозрюваний. І десь чаївся Тягун Феофан Миколайович. Феофан… Я вперше звернув увагу на ім'я Тягуна. Віяло від нього старослов'янізмом, церковними давніми іменами, які надавали попи новонародженим при хрещенні. Святий Феофан… Звучало.

Одначе Зуба і Тягуна доводилось розшукувати. Дивно, досі не втік Роптанов. Мабуть, сподівався, що не знайдемо, як і Бог, що прийшов на ринок із золотою обручкою.

Ще Баглай і Страпатий. Де вони? Чи причетні до злочину? А чим порадують експерти? Матеріалів у них з того будинку по вулиці Шолом-Алейхема досить: останки жінки, пістолет «вальтер», старі гроші, коштовності, якийсь зшиток…

Я здолав половину шляху до центру міста. При найменшій нагоді, особливо вранці, на роботу йшов пішки. Загаявся і вчасно не перейшов на другий бік вулиці, щоб віддалік поминути перукарню. Мені не хотілося бачити Єву. Потерпав, коли б вона не натякнула знову провести її додому. Невідомо, що спаде їй на думку. А мені ж зустрічати Ніну.

Двері перукарні відчинені. На порозі, прихилившись плечем до лутки, стояв і курив майстер у білому халаті. Я поминув його, зиркнувши у широке вікно, і не помітив у залі стрункої Євиної постаті. Вона ж сьогодні у другу зміну! Напевне, ще спала, ніжачись у ліжку.

Фотографія недалеко: за універмагом і кафе «Чайка», сквером з водограєм і філармонією. Ось – між ювелірним магазином і входом до кінотеатру «Промінь» – її вітрина. Затримався біля неї. Раніше не звертав уваги, а тепер з цікавістю розглядав: портрети кольорові й чорно-білі, переважно жіночі, у різних ракурсах. О, Євин, у чвертьоберта, волосся підібране у вигадливу зачіску напевне, з єдиною метою – показати гарні сережки, і сукня декольтована – над ямкою грудей покоївся кулон-серце на грубому ланцюжку. Привабливий і ефектний вигляд у неї, тільки погляд холодний, зневажливий, як у дівчат, що знають собі ціну. Я опустив очі й штовхнув двері.

За столиком огрядна підстаркувата жінка в чорному сатиновому халаті зосереджено перебирала конверти у довгому ящичку. Вона запитливо зиркнула на мене вирлоокими очима, не полишаючи своєї роботи.

– Яке бажаєте фото? – ніби між іншим поцікавилася.

– Мені б… побачити майстра.

– Станіслав Генріхович там, – кивнула на коричневу, важку ширму з двох половинок, не стулених щільно – у вузькій довгій шпарці жовтіло світло. – Міняє перегорілі лампи в софітах.

Я відхилив ширму. Посеред невеликої зали на тринозі фотоапарат, прикритий чорною шматиною, націлений на стілець і білий екран. На щаблі складеної драбини стояв чоловік, теж одягнутий у халат, і вкручував у софіт лампочку. Його сиве волосся лило у мене надію, що він міг знати Петра «Першого». Я привітався.

– Хвилиночку, товаришу, – вибачливо сказав. – У нас невеличка аварія.

– Нічого, я почекаю, – заспокоїв його.

Фотограф швидко впорався з лампочкою. Коли постав переді мною, невисокий, худий, уважний, я замилувався його високим лобом, на диво чорними бровами і римським носом. Майстер справляв враження людини високого благородства. Він пильно дивився на мене, мабуть, прикидав подумки, як посадити перед об'єктивом.

– Ви прийшли фотографуватись? – із сумнівом запитав.

– Ні, Станіславе Генріховичу, – посміхнувся його спостережливості. – Я з карного розшуку, капітан Загайгора. Маю до вас розмову.

– Міліція? – він чомусь глянув на свої руки і стенув плечима. – Прошу, я до ваших послуг.

Ми сіли на стільці під білим екраном, перед фотоапаратом, ніби збиралися знятись.

– З якого року ви тут?

– З 1949-го.

– Добре, – я аж зітхнув полегшено. – А до вас хто?..

– До мене? – Він притулив вказівного пальця до губ і замислився, кліпаючи повіками. – До мене… Петро! Ми ще називали його, бідолаху, Петром «Першим». Гарний був майстер, особливо жіночих портретів.

– А де він зараз?

– Напевне, у лікарні, а може… – Фотограф сумно похитав головою. – Стільки часу минуло…

– Розкажіть, що сталося.

– У 1948 році він раптом захворів, поклали його в психоневрологічну лікарню. Через кілька місяців виписали, наче вилікували, а він знову… І так декілька раз. А в 1949-му поклали і… – Старий опустив очі.

– Він одразу по війні тут працював?

– Еге.

– Родичі у нього були?

– Не знаю. Я тоді робив у фотографії на ринку, а коли Петро того… мене перевели сюди.

– Прізвище його пам'ятаєте?

– Хе, двадцять років… – Станіслав Генріхович потер чоло долонею. – Кумедне прізвище, ніби на взуття схоже…

– Чоботар? Калоша? Закаблук?

– Не те… Воно… воно… – Фотограф заляскав пальцями, хмурячись, болісно згадуючи. – Як називають оті… в чому колись ходили селяни?

– Постоли?

– Інакше.

Я копирсався в пам'яті, але, крім постолів, нічого іншого не згадав. Вже й змирився. Врешті відомо місце роботи й рік, коли поступив хворий, його ім'я. Цього досить, щоб знайти історію хвороби Петра «Першого». Грюкнули двері, й за ширмою почулися голоси – прийшли клієнти, мені пора залишати фотоательє. Я опинився на вулиці. Мимоволі глянув на вітрину, на Євин портрет і зустрівся з її байдужим поглядом. Він мов стежив за. мною…

Але тільки-но я порівнявся з ювелірним магазином, як позаду пролунало:

– Товаришу Загайгора!

Фотограф. Він махав рукою, прошкуючи до мене, обминаючи перехожих. Я спинився, здивований.

– Личаки! – переможно вигукнув Станіслав Генріхович. – Личаков Петро!

Я ще раз переконався, як багато треба знати інспектору карного розшуку. Подякував майстру. Він заощадив мені кілька годин, які б витратив на копирсання в історіях хвороб. – А ваше як?

– Ламбуцький, прошу пана, – іронічно мовив і посміхнувся. – Я зі Львова, з 1939 року в місті.

А мабуть, подумалося мені нелегке життя у нього за плечима.

Тепер мій шлях лежав на вулицю Козацьку, будинок дванадцять, де жив Корч – Роптанов Геннадий, токар, третій підозрюваний.

У сквері діяв фонтан: струмочки води били вгору й вигиналися дугами, і над чашею водограю висіла невеличка веселка. Вологий пил зносився вітерцем на тротуар, і я з приємністю на коротку мить впірнув у нього.

Універмаг уже відчинено: біля широкого під'їзду товпилися люди, ніби у вихідний день. Треба й собі заскочити, вибрати кілька літніх сорочок. Одначе лише згадав, а ноги несли далі, і раптом зіткнувся віч-на-віч з Євою – так несподівано, аж сторопів, і вона теж. Першою отямилась дівчина.

– Ой, Арсене! – сплеснула в долоні, огортаючи мене теплим каштановим поглядом. – А я думала про тебе. Сачконув з роботи?

На нас оглядалися перехожі, переважно чоловіки, міряли Єву з ніг до голови поглядами, непоспіхом відводили їх. Перукарка одягнута в чорну вузьку спідницю й жовту блузку, без жодної коштовної прикраси, одначе їй і не треба тих золотих цяцьок. Єва й так привертала до себе увагу.

– Та… вирвався випити квасу, – сказав, не знаючи як викрутитись, розуміючи недоречність цієї зустрічі.

– А вже купаються і загорають, – прозоро натякнула вона про пляж. – Люблю смажитись на сонці.

– Я теж, але за відрядженнями ніколи.

– Давай у неділю. Приходь о дванадцятій на Флотський бульвар, до гармат, – невимушено призначила побачення й узяла за руку багатозначно потисла, обволікуючи каштановою млістю. – Прийдеш? – її голос прибрав найчарівнішого тембру, заграв усіма барвами й відтінками обіцяного щастя.

– Постараюсь, – промимрив і ненароком зиркнув на годинник.

Єва перехопила мій погляд, і на її лице набігла хмарка невдоволення, яка враз щезла.

– Ох, кляті відрядження! – мовила з лукавою посмішкою. – Ну, ходімо, я тебе проведу.

Напевне, таки відбилася розгубленість на моєму обличчі, бо перукарка засміялась.

– Не бійся, тільки до твого товариства, – заспокоїла поблажливо, ніби зробила для мене дорогу послугу.

До обласної організації товариства «Знання» якась сотня метрів. Я гарячково шукав виходу з незручної ситуації. Проте було пізно признаватися, що місце моєї роботи не там, інакше б я виявився брехуном, хай і не з власної волі, та все одно неприємно. Єва тримала мене попідруч, її волосся торкалося моєї їдоки, лоскотало, наче павутина бабиного літа.

– Арсене, чого ти мене цураєшся? І холодний… – зненацька тихо запитала дівчина і довірливо притислася до мене плечем. – Я відчуваю, відчуваю…

Я сторопів од її відвертості.

– Не вигадуй, Єво, – невпевнено заперечив.

– Відчуваю, – гірко повторила. – Ти мене боїшся. Здаюся тобі надокучливою і легковажною? Правда?

А хай йому біс! Це ж треба?! Єва мов зазирнула в мою душу. Ні, не наївна вона дівчина, як думав. Не знаходив слів для виправдання. Мовчав, щоб остаточно не пошитися в дурні.

– Ти не признаєшся, – знічено мовила. – А я… Ти мені дуже подобаєшся, Арсене, і я не хочу цього приховувати. Ось і все.

Єва повернулася й пішла. Я стояв і дивився їй вслід. Мені було ніяково, і чомусь обіймав жаль. Докоряв собі за нещирість і холодність, байдуже ставлення до дівчини. І це після всього… Що ж мене стримувало і справді відлякувало у ній? Не міг розібратись. І не ворухнувся язик її гукнути, зупинити, спробувати порозумітися, її жовта блузка мигтіла серед перехожих. Єва зникла за рогом універмагу.

Я рушив на проспект Леніна, до автобусної зупинки. Пора їхати на вулицю Козацьку до Роптанова. Від зустрічі з дівчиною залишився неприємний осад власної провини.

20.

Майже півгодини автобус кривуляв вулицями. Скоро кінцева зупинка, і в салоні меншало пасажирів. Тут уже не відчувалося, що їдеш великим містом: хати губились у квітучих садках і пелюстки білого цвіту густо лежали на бруківці. З-за гілля не розгледів номерів будинків, і довелося вертатися назад.

Ага, ось дванадцятий, із силікатної цегли, з довгою скляною верандою, до якої притулено велосипед. Від хвіртки тяглася асфальтова доріжка, над нею напнуті півколом грубі дроти, обсновані галузинами винограду. Вони утворювали зелений затишний тунель. Мені аж не вірилося, що це помешкання Корча, оскільки знав із досвіду – такі хлопці не здатні до хазяйнування.

Із зеленого тунелю потрапив на просторе подвір'я і відразу побачив Роптанова – він сидів на стільчику і лагодив дитячий триколісний велосипед. Рудоволосий, голий до пояса, засмаглий, він сторожко зиркнув на мене. Я привітався, представився. Корч звівся, непоспіхом почав витирати руки ганчіркою.

– Геннадію Трохимовичу… – розпочав я.

– Давайте без вступу, – недоброзичливо перебив Роптанов. – Хто наклепав на мене? Якого воза чіпляєте?

– Слухайте, нам треба розібратися, – суворо сказав я. – І це не означає, що вам не вірять. І не ображайтесь. Ви повинні допомогти нам. Звичайно, – пом'якшив тон, – неприємно торкатися минулого, але нічого не вдієш.

Корч пронизливо подивився на мене, мабуть, хотів пересвідчитись у моїй щирості, і напруженість та насторога спали з його обличчя від усмішки, яка ледь зачепила кутики губ.

– Справді – і чого це я?.. – вибачливо спохопився, підсунув мені стільчик, а сам поставив велосипед на колеса й сів на сідло, зітхнув. – Не дуже приємно ворушити своє минуле.

– Згоден з вами! – Мені сподобалася його раптова розважливість, зміна настрою, за чим відчувався твердий характер і здоровий глузд. – У мене всього кілька запитань. Ви не знали Бога і Зуба, вони ж Шалапуха і Зубовський?

Роптанов подумав лише мить.

– Ні, вперше чую.

– А позавчора вранці були на ринку?

– Був. Купив три кілограми м'яса.

Ось воно: ринок, м'ясний павільйон. Рубач Заваров не помилився.

– Може, вам знайоме прізвище Тягун?

– Ні.

Признатися, іншої відповіді я не чекав. Його заперечення мене не порадувало. Воно могло свідчити про Корчеву затятість, намагання приховати знайомство з Богом, Зубом і Тягуном. Я показав йому фотографію з Митуті – пасічника з села Малинівки. Роптанов довгенько розглядав його і повернув, здвигнувши плечима.

– Справа надто серйозна, Геннадію Трохимовичу, – зауважив я. – Хто вас бачив позавчора вдома?

– Дружина, батьки і… – Він ляснув себе по лобі долонею: – Вони ж родичі… Сусіди бачили: тітка Параска і дядько Онисько! – зраділо вигукнув. – Вони зараз на базарі, торгують городиною.

– О котрій годині чотирнадцятого ви прийшли з роботи?

Роптанов злякано блимнув на мене зеленими очима й закусив губи. Мовчав, а його рука стискала ганчірку, аж побіліли пальці…

– Я чекаю, – нагадав йому.

– Пізно, – видушив із себе.

– Точніше.

– Близько другої ночі.

– А коли пішли з роботи?

– Ще до одинадцятої.

– Де ж ви були?

Роптанов знову мовчав. Тремтячими пальцями видобув цигарку, закурив, ламаючи сірники. Він над силу тримав себе в руках, і я напружився, приготувався до захисту.

– Нікому б не сказав… – пошепки, крізь зуби, мовив. – Я… я слідкував за своєю… Вона зараз ходить на нічну, працює на швейній фабриці. Мені часом здається, вона не на роботу, а… Не вірю я їй, не вірю, щоб за такого, як я… – Корч відвернувся.

За роки служби я наслухався безліч різних історій. Траплялося, на очах гинули талановиті актори, коли викривали їх гру, були й щирі сповіді, каяття. У Роптанові я ще не міг розібратись і не мав ніяких прямих доказів його причетності до злочину. Тільки свідчення Заварова і словесний портрет, який створили з його допомогою, що виявився схожим як дві краплі води на Корча. Безперечно, для підозри досить. І я відчув – токар її не спростує.

– Де ви стояли того вечора?

Він незрозуміло витріщився на мене. Я повторив запитання.

– Тут недалеко.

– Бажано глянути.

Роптанов одягнув сорочку, і ми вийшли на вулицю. Він упевнено привів мене у занедбаний палісадник, густо порослий кущами і старими акаціями, із залишками бесідки – із землі стирчали погнилі стовпці. Звідси справді зручно стежити за хвірткою і автобусною зупинкою. Корч розшукав місце, де стояв. У траві біліли свіжі недопалки. На жаль, ні слідів взуття, ні покришки велосипеда не відбилося на пожухлій траві.

Потім Геннадій, уникаючи мого погляду, показав друге місце – лавку в скверику перед швейною фабрикою, навпроти прохідної. Ми сіли на неї. Я не сумнівався: тітка Параска і дядько Онисько підтвердять, що бачили Корча вранці вдома. А він, за показанням Заварова, розмовляв біля м'ясного павільйону з Шалапухою і Зубовським. Невже рубач помилився? Ні, опис зовнішності точно співпадав з рисами обличчя Роптанова.

Корч повернувся додому близько другої ночі. Майже три години слідкував за дружиною, якщо зважити на його запевнення. До того ж ніхто його ніде не бачив. А саме тоді обікрали магазин і поранили Молостова. Я не мав права беззастережно приймати свідчення Роптанова, коли у них з'явилися розбіжності.

Скоса поглядав на Корча. Про що він думав, звісивши голову на груди? Брак алібі – не жарти. Уявив життя Роптанова, якого постійно терзали ревнощі. Певна річ, коли припустити їх правдивість, я розумів його. Коли припустити…

– Слухай, Гено, а жінка знає?

– Що ви?! – злякано відсахнувся від мене. – Не дай бог! Катя хороша.

– Тоді або ти здурів од недовір'я, або надто хитрий! – зопалу вихопилось у мене. – Якщо перше – не переслідуй, вір людині, яка полюбила тебе, народила тобі дитину. Це ж не життя, а каторга. І один крок до злочину. Візьми себе в руки.

– Та я… мені… – знічено белькотів Роптанов.

– Гаразд, – заспокійливо сказав я. – Де ти раніше працював?

– В гастрономі вантажником, всього місяць.

– А чого звільнився?

Корч зам'явся, та через мить довірливо мовив:

– Розумієте, там вино, горілка, пиво і тут тобі закуска. Ну я подалі від гріха, щоб не зірватися, – махнув рукою.

Подвійне враження справив на мене Роптанов. Підозра не розвіялась, бо Шалапуха, Зубовський і Роптанов у минулому не янголи, а до них ще долучився Тягун Феофан Миколайович, який залишив свої відбитки пальців. Може статися, що Феофан залучив їх до крадіжки.

21.

Невдовзі я приїхав у відділ і розповів слідчому Топчію про наслідки розшуку. Анатолій пошкодував, що я не зустрівся з тіткою Параскою і дядьком Ониськом. Без їх свідчень наші висновки стосовно Корча двозначні й непевні. Слідчий нетерпляче чекав відповіді із Вінниці. Якщо там проживали Баглай, Страпатий і Тягун…

Якраз наспіла обідня перерва. Ми з Топчієм поїли у кафе «Чайка», і я, не гаючись, вдруге подався на вулицю Козацьку. Щоденні базарувальники торгують до полудня, отож сусіди Корча вже повинні сидіти вдома. І не помилився. Тітка Параска – невисока, худа, гостролиця жінка, загнічена сонцем, – мила посуд у літній кухні. Вона підтвердила: бачила п'ятнадцятого травня вранці Роптонова на подвір'ї.

Дядько Онисько, хильнувши кварту вина власного виробництва, спав за хатою на тапчані. Трохи прочумавшись, гугнявив, наче стара платівка: «Крутиться, щоранку крутиться на подвір'ї». А коли я зауважив, що Геннадій працює і в першу зміну, дядько довго кліпав повіками, осмислюючи почуте, а потім знову заторочив: «Крутиться, цілими днями крутиться». Безумовно, таке свідчення до уваги не бралося.

На Роптанові-Корчі лежала підозра. Проте для його арешту і обшуку Топчію бракувало вагомих доказів. Слідчий був у розпачі. Він збирався йти до Шалапухи: складав папери у теку.

– Склероз! – несподівано вигукнув Анатолій. – Дзвонив же Махов! Просив зайти до нього.

Я підхопив й заспішив у прокуратуру. Чого викликав мене Гліб? Я міг його порадувати, бо дізнався, хто мешкав у квартирі до Шеляга. А от що було з Личаковим далі? Адже хвороби не продовжували віку…

Глібу жарко: вікно у кабінеті відчинене і він у самій сорочці з короткими рукавами (піджак на спинці стільця), на столі сифон, склянка і папери, папери. Темно-русявий чуб розкошланий – перша ознака, що Махов схвильований і довго міркував, запустивши, за звичкою, п'ятірню у волосся. Він глянув на мене відсутнім поглядом і втупився у стіл, та нараз скинувся.

– О, Арсен! – здивовано протяг. – А я тебе чекаю. Тут таке, таке… – покрутив головою, ляскаючи долонею по паперах.

– У мене теж є новина, – похвалився я, згораючи від цікавості.

– Давай спершу свою.

Я розповів, як у старого шахтаря довідався про Петра «Першого», потім про відвідини фотоательє. Гліб уважно вислухав і щасливо посміхнувся. Я подумав, що, мабуть, слідчий прокуратури зробив якісь далекоглядні висновки.

– Значить, Ламбуцький знав Петра «Першого», тобто Личакова, – підбив підсумок Махов. – Угу, в 1948 році захворів і з 1950-го постійно у лікарні… Личаков Петро… Темна особа – майстер жіночих портретів. Ось візьми, ознайомся, – подав мені теку.

У ній – документи експертизи. Я заглибився у них. Розчленованій жінці 21-23 роки, убита в 1945-1947 рр., у неї перелом передпліччя правої руки, що сталося раніше – у 1941-1943 рр. З пістолета «вальтер» застрелений у 1946 році водій, який супроводжував касирку приміського цегельного заводу. Жінку задушили. Номери купюр ідентичні пограбованим. Коштовності викрадені в 1946 році з ювелірного магазину… Я глянув на Гліба й розкрив рота поділитися враженням.

– Зачекай, – слідчий застережливо звів руку. – Я підняв справи про зникнення громадян у 1945-1947 роках, переглянув їх і надибав… – Гліб поклав переді мною стару, тонку, обтріпану папку.

«Справа про зникнення гр. Кодоли В. О.» – напис вицвілим фіолетовим чорнилом… Розгорнув – заява матері до міліції з проханням розшукати дочку Віру, свідчення хазяйки, у якої наймала кімнату Віра. До дівчини приходив Костя, продавець комерційного магазину «Бакалія». Показання завідуючого магазином: Костя Забильняк з 29 липня не з'являвся на роботі й десь подівся. Далі – пояснювальна записка: з 26 липня Кодола В. О. перестала прибирати у фотоательє, і невідомо де вона. Підпис… Я не повірив власним очам. Личаков! Дівчина прибирала у фотографії Петра «Першого»! А в його квартирі знайшли останки…

– Ну Гліб! – я захоплено дивився на слідчого. – Глибоко копнув. А які факти! Це ж коли припустити… Невже Личаков порішив Забильняка, щоб відвести від себе підозру? Мовляв, кудись утекла закохана пара.

– Можливо, – погодився Махов. – Лише треба довести, що останки – Кодола. Є одна надія.

– Мати Віри, – здогадався я і заглянув у справу. – Вона із села Кайданного. Варто туди навідатись.

– Тепер не Кайданне, а Щасливе, – зауважив Гліб. – І недалеко від міста.

У мене в грудях повільно розповзався холодок від передчуття значних подій. Подібно! справи мені не доводилося розслідувати. Певна річ, ми натрапили на сліди колишньої зграї злочинців, які, напевне, залишилися невикритими і, можливо, й досі вряди-годи займалися своїм страшним промислом. Махов помітив мою схвильованість і загадково посміхнувся.

– Це ще не все, Арсене, – багатозначно сказав. – Пам'ятаєш, там був якийсь зотлілий зшиток. Наші фахівці дещо зуміли прочитати, відтворити текст, – багатозначно сказав.

– Не тягни, Глібе, не тягни! – благав я.

Махов простяг мені прямокутник цупкого глянцевого фотопаперу. На ньому відзнято текст, видрукуваний на машинці. Ось він:

«СЬОГОДНІ РОЗКОЛОЛИ ЮВЕЛІРНИЙ МАГАЗИН. БАГЛАй УВІРВАВ СОБІ НАЙБІЛЬШЕ. СТОРОЖА ПРИШИВ ТЯГУН». «ВЗЯЛИ КАСУ КІНОТЕАТРУ «ПРОМІНЬ». Я ЗАДУШИВ КАСИРКУ». «ВИКОЛЯДУВАЛИ У ЗУБНОГО ЛІКАРЯ ГОРНЯ ЗОЛОТИХ ЧЕРВІНЦІВ. БАГЛАЙ ПАЛИВ ЙОМУ СВІЧКОЮ БОРОДУ, ПОТІМ ЗАРІЗАВ». «КВАЧ НАВІВ НА ПОЗИКУ. ХАПНУЛИ 500 ТИСЯЧ. І КАГЛУ ЗАТУЛИВ КВАЧ, І ВСЯ БРАТІЯ ВІДДАЛА БОГОВІ ДУШУ».

Приголомшений, перечитав… Баглай, Тягун, Квач… Баглай і Тягун…

– Ну як? – Гліб чекав, як я зреагую.

– Та я ж їх знаю! – скочив і пронизливо втупився у Махова.

Він схопився, й кілька хвилин ми мовчки, ошелешені, дивились один одному в очі. Оговтавшись, я докладно розповів про крадіжку з промтоварного магазину на ринку й пораненого Молостова, про характерний удар і, нарешті, виклав Глібу головне: зміст повідомлення на запит Топчія, де фігурували прізвища Баглай, Тягун і Страпатий. Наголосив, що відбитки пальців належали Тягуну. По тому настала черга сторопіти Махову…

– Он воно що… – Гліб потер чоло долонею, на мить заплющився. – Слід тягнеться аж із Вінниці, і той грузин під Фастовом… Невже їхня «робота»?

– Можливо. А Квач у повідомленні з інформаційного центру не значиться, – сказав я.

– Напевне, прокурор забере справу у Топчія і передасть мені, – зауважив Махов. – Я розпорядився підняти старі справи по цих злочинах, – і показав мені на відтворений експертами текст.

Я кивнув і присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Почав гортати… Ага, ось – психоневрологічна обласна лікарня. Подзвонив головному лікарю – нікого, заступникові – теж. Зиркнув на годинник – десять хвилин на сьому вечора.

– У лікарню? – запитав Гліб.

– Еге.

– Вже пізно. Завтра займешся Личаковим. А зараз розкажи мені докладніше про все, що вдалося з'ясувати із пограбуванням.