Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

14.

Я сидів наче на голках. – яким буде висновок експертів? Чия кров на шпичці? Я вже двічі наточив із сифона води, постовбичив коло вікна, скинув піджак і увімкнув настільний вентилятор. Хвилювання не влягалося.

І ось – клацнула ручка. Топчій, його очі за скельцями окулярів збуджено сяяли. Він підняв руку з колієм у целофановій торбинці.

– Ну, Арсене! – радісно вигукнув Анатолій. – Встановили: третя група, як у Молостова. Тепер ні Шалапуха, ні Зубовський не викрутяться. Все!

Слідчий схвильовано походжав кабінетом, блискав на мене скельцями окулярів. Мені теж ввижався близький кінець справи. Дійсно, Шалапусі безглуздо заперечувати. Доведеться зізнатись і виказати спільників. Потім вони назвуть і того, хто поранив Молостова. Обов'язково назвуть.

Топчій квапливо склав у теку свідчення Палиги, Заварова, матері Зубовського, протокол і висновок експертів, загорнув заточку в папір. Я здогадався, куди він збирався.

– Давай зі мною, Арсене, – запропонував Анатолій.

Мені було цікаво подивитися на поведінку Шалапухи, коли покажуть його матеріали слідства й шпичку, якою поранили Молостова. І я поїхав з Топчієм. По дорозі ми встигли обговорити з Анатолієм декілька версій. На жаль, вони не витримали нашого ж таки глибокого аналізу й розпалися. Зійшлися на тому, що слід запросити Заварова і створити з ним фоторобота на третього підозрюваного, баченого м'ясником із Шалапухою і Зубовським біля м'ясного павільйону. Може, завдяки йому виявимо у нашій картотеці старого знайомого – можливого учасника, крадіжки. І, певна річ, з фотокарткою ознайомляться всі працівники міліції обласного центру.

Топчій хазяйновито розташувався за столом у слідчому ізоляторі, поклавши перед собою справу, а збоку – шпичку, накриту папером. Я сів коло заґратованого вікна. Знадвору на підвіконня опустилася пара сніжно-білих голубів і заворкувала. Анатолій натис на кнопку, і до кімнати зазирнув конвоїр.

– Уведіть, – розпорядився.

До кімнати бадьоро ступив Шалапуха, поглядаючи на нас глузливими очима. Він посміхався, наче не почувався винним. Чи вдавав безтурботність, маскуючи свій страх, чи справді?.. Він вчепився обома руками у пригвинчений до підлоги стілець, ніби намагався зрушити його з місця, й похитувався усім тілом, іронічно зирячи з-під лоба. Одяг на ньому пом'ятий, спав, очевидно, не роздягаючись.

– Як вам тут? Скарг не маєте? – поцікавився Топчій.

– Жити можна, – протягло відповів Богдан. – З куривом погано.

Топчій дав йому сигарету, і Шалапуха пожадливо затягнувся, потримав дим у легенях, насолоджуючись, і поволі випустив носом, огортаючись сизою хмаркою.

– Ви нічого не хочете нам сказати?

– Я вже все сказав, – здвигнув плечима. – Не крав, нікого не бачив і не знаю, звідкіля взялась у мене золота обручка.

– Дарма граєтесь із законом у піжмурки, – строго зауважив слідчий. – Суд враховує щире зізнання.

– Анатолію Єфремовичу, не товчіть воду в ступі, – лінькувато процідив, кривлячи писок, Богдан. – Я, мов кришталь, чистий.

Слідчий посміхнувся й глянув на мене.

– А чого втік з дому Зубовський? – запитав я.

– Біс його знає, – мружився на нас Шалапуха.

– Досить, Богдане, наслухалися ваших байок, – спокійно зазначив Анатолій і простяг йому свідчення. – Почитайте.

Шалапуха недбало взяв аркуш, мов зробив для нас велику послугу. Читав, ворушачи повними губами, і його брови поповзли на лоба…

– Оце да! – вигукнув. – Палига… Вперше чую. Хто він?

– Контролер колгоспного ринку.

– Отой жовтяк?! Ох і падло! – обурився Богдан. – Не були ми з Вадьком біля павільйону. Не були!

Топчій кивнув, ніби погоджуючись, і мовчки подав йому друге показання. Шалапуха пробіг його очима й роззявив рота…

– Ох і дають! – вражено покрутив головою і приголомшено промимрив: – Ну й ну… Сам Борис…

Я промовисто глянув на Анатолія, і він зрозумів мене без слів – розкрив заточку, не даючи отямитися Шалапусі.

– Знайома? – запитав слідчий.

– Що ви?.. – Шалапуха помітив на столі шпичку, витріщився на неї. – Вперше бачу.

– А ви придивіться.

Шалапуха презирливо глипнув, здвигнув плечима. Я стежив за ним, за виразом його обличчя. З нього зійшла розгубленість, і натомість воно стало байдужо хитруватим.

– Значить, не впізнаєте? – перепитав Анатолій. – Тоді познайомтесь…

Богдан прочитав свідчення матері Зубовського, протокол вилучення заточки, висновок експертизи, й мимоволі у нього витяглось обличчя. Йому було не до кепкування.

– Н-да… – ошелешено втупився у вікно. – Але ж:.. – І нараз його губи розтяглись у радісній усмішці, ніби знайшов рятівне коло. – Вона не Зубова, це точно. Навіщо йому тримати у себе такий доказ, га? Чи, він зовсім без клепки в голові?

– А чия вона? – запитав Топчій.

– Знайдіть того, хто її підкинув, – глузливо порадив Шалапуха.

– Знайдемо, – пообіцяв слідчий, беручись оформляти протокол.

Хитрував Бог. Он як незалежно сидів, поклавши ногу на коліно, вдаючи показову гідність, у погляді – образа і зневага: мовляв, як сміли засумніватись у його чеснотах. Ну і фрукт. Що ж, пішов лише третій день розшуку. Ще добудемо… Задзвонив телефон, і слідчий, продовжуючи писати, кивнув мені, щоб я взяв трубку.

– Загайгора…

– Арсене, під'їдь на вулицю Шолом-Алейхема, будинок вісімнадцять, – наказав майор Скорич. – Звичайно, коли закінчите допит.

– Уже, Дмитре Юхимовичу.

– Вирушай. Я теж туди, – і він поклав трубку.

15.

Їхав трамваєм шостого маршруту. Признатися, не дуже турбувала затятість Шалапухи. Все одно заговорить. Не такі траплялися мовчуни.

Вже вулиця Шолом-Алейхема. Я почав стежити за номерами по праву руку. 88, 86, 84… Отож вісімнадцятий майже напочатку. Став біля кабіни вагоновода й приглядався до будинків. Трамвай спинився неподалік потрібного мені будинку. Густі крони молодих лип заступали його. Тільки в прогалинах між деревами прозирали вікна, двері й ґанки. Будинок одноповерховий, давній, напевне, ця вулиця до війни вважалася околицею міста.

Впритул уздовж пішоходу вишикувались два «уазики» і «Волга». Через кільканадцять кроків упізнав у кабіні сержанта Бунчука. Наші. Під відчиненими навстіж вікнами, лежали купи згнилих дощок. Пригадую, звернув на них увагу вранці, коли їхав на колгоспний ринок. «Волга» з прокуратури і «уазик» з обласного управління. Мабуть, щось серйозне.

– Здоров, Миколо, – привітався із сержантом.

Бунчук аж здригнувся від несподіванки й рвучко оглянувся.

– О… Доброго здоров'я, товаришу капітан. – І відразу розтанула насторога в його очах. – А вас чекають. Ох і діла… – вражено покрутив головою. – Бр-р…

Водій заінтригував мене. З будинку долинали голоси. Я зайшов у коридор без підлоги, зазирнув до кухні, де біліла одна газова плита, потім ступив у порожню кімнату із земляною долівкою. У ній побачив працівників прокуратури й міліції, експертів, двох незнайомих хлопців у чорних замащених халатах і чоловіка років за сорок з невеличкими вусами кольору стиглого проса. З ними розмовляли слідчий прокуратури Махов Гліб Родіонович і майор Скорич. Вони розгублено відповідали, кидаючи злякані погляди в лівий куток. Я не бачив, що їх там жахало, бо постаті затуляли від мене частину кімнати.

Гліб кивнув мені, вітаючись. Я прислухався.

– … Шеляг Павло Артамонович, пенсіонер, колишній слюсар суднобудівного заводу, – говорив схвильовано чоловік з вусиками. – Він два місяці тому помер, а його жінка давно-давно. Син десь на Уралі. Старий жив сам. Ми планували зробити ремонт і поселити нових жильців. Взялися за підлогу. Хлопці зірвали дошки – і от… – він сполохано глипнув у куток.

– А до Шеляга хто жив?

– Не знаю. Треба підняти документи у жеку.

Я протовпився до Махова і з-за його плеча глянув туди. Спочатку нічого не помітив, окрім запліснявілої землі й цвілі по низу стін. Напружив зір – і тоді… Ні, не могло бути! Але ж… довге волосся й потилиця, що ніби витикались із долівки. Мене пронизав дрож, і по спині пробіг холодок – неприємний, давно знайомий, який на мить сковував тіло, коли стикався зі страшним злочином. Довге безбарвне волосся… Жінка.

– Товариші! – звернувся Ольховий до експертів. – Розпочинайте.

Вони обережно, шар за шаром здіймали землю навколо голови. Всі насторожено слідкували за їхніми рухами. В кімнаті запанувала моторошна тиша, тільки чувся шурхіт лопат і дихання… Я сподівався (і, мабуть, не лише я), що виткнеться кістяк, однак того не сталося – обкопаний череп скотився в лунку. Відтята голова. За роки служби перший випадок.

Далі вибрали із землі кістки рук і ніг. Біля грубки із зелених кахлів натрапили на поржавілий пістолет «вальтер» і на літрову бляшанку з коштовностями, вигребли купу зітлілих і перетрублених мишами паперових грошей, якийсь зшиток. Більше нічого у порожній квартирі не знайшли. Неймовірно, але тулуба не було.

Хто ж убив жінку й розчленував труп? Померлий Шеляг? І мені закортіло зайнятись цією справою разом із слідчим прокуратури Маховим. З ним я вже провів кілька розслідувань, і між нами налагодились гарні ділові й товариські стосунки.

Я глянув на Скорича. Майор мене зрозумів – взяв за лікоть і легенько стис.

– А як з магазином? – суворо запитав.

– Зараз у Топчія всі карти в руках, – поспішно відповів. – А я допомагатиму. Шалапуха от-от розколеться.

– Неважко? – турбувався Скорич.

– Ні, Дмитре Юхимовичу. І хіба нам звикати? – заперечив я.

– Гаразд, – погодився. – Скажу Ольховому. Я теж підключуся до справи про крадіжку.

Експерти поїхали. Невдовзі, після короткої наради прямо в кімнаті, відбуло начальство. Залишились я і Махов. Двоє робітників із жеку і їх майстер пішли на обід. Ми стояли з Глібом під липою, поблизу струхлявілих дощок, під якими, визначив на око, десь років двадцять пролежали останки.

– Значить, так, Арсене, – задумливо мовив слідчий прокуратури. – Поки отримаємо висновки експертів, треба дізнатися про Шеляга і тих, хто до нього тут жив. А я підтягну сьогодні деякі справи, щоб завтра цілком приступити до цієї. Радий, що знову працюватиму з тобою.

– Я теж, Глібе.

16.

Насамперед я опитав сусідів покійного Шеляга. Згадували його як мовчуна і відлюдька: ні разу не забив «козла» і не баландрасив за столиком у куцому дворі під шовковицею. Можливо, рання смерть дружини спричинилася до самітництва. Після роботи він завжди майстрував – ніколи не відмовлявся полагодити замок чи кран, випиляти ключ, справити електропраску або розетку. Від Шеляга не чули лайки і не бачили його п'яним.

На жаль, старих пожильців не залишилось, а молодші не знали, коли Шеляг поселився у домі. Найдавнішій сусід пам'ятав, що вже застав його в 1955 році, а в наступному Павло поховав дружину й відтоді жив із сином. Не одружувався вдруге, хоч чоловік із себе непоганий, і молодиць не водив, не помічали. На похороні був син, інженер якогось уральського підприємства, і багато товаришів із суднобудівного заводу. Опісля син роздав майно сусідам, собі взяв тільки сімейні фотокартки, батькові ордени і слюсарний інструмент.

Після розмови з сусідами вийшов на вулицю. Хотів їхати на завод, коли побачив на протилежному боці, навпроти будинку Шеляга, старого чоловіка. Він сидів на стільці біля дверей квартири. Теж сусід. А чому б?..

Чоловікові років за шістдесят, маслакуватий, довгоголовий, із сивим рідким волоссям, зачесаним на лисину зморшкувате обличчя засмагле, як і великі, мов граблі, руки. Він кришив скибочку хліба. Крихти падали долу і навколо дядька стрибали горобці, – видзьобували поживу. Його кістляві ноги лежали поверх кімнатних капців, і старий ворушив скоцюрбленими пальцями, мружився від задоволення, гріючись на весняному сонці.

Горобці пурхнули раніше, ніж я спинився. Чоловік звів голову й невдоволено зміряв мене бляклими очима. На привітання лише кивнув. Я зам'явся, не знаючи з чого розпочати розмову. Та за хвилину дядько сам повів її.

– Чого це до хати покійного Павла приїздило стільки машин? – запитав.

– Начальство із жеку, – ухильно відповів я, завваживши, що у нього гострий зір і добра пам'ять, якщо помітив мене серед гурту і впізнав. – Дивилися на ремонт. А ви знали Павла?

– Трохи. Іноді й по кухлеві пива перехиляли. – І на його тонкі губи виблукала мрійлива посмішка. – Е-хе-хе, були часи… – кинув подалі від себе крихти.

– А хто до нього жив у тій квартирі? – вдаючи байдужого, поцікавився.

– Хто? – чоловік поворухав пальцями ніг, пошкріб тім'я. – А Петро «Перший».

Мені спочатку здалося – він насміхається чи жартує, проте сидів серйозний, втупивши погляд у будинок Шеляга.

– Який Петро «Перший»? – перепитав я й додав: – Цар-батюшка?

– Еге, цар – перший фотограф у місті, – уточнив старий. – От і прозвали Петра – «Перший».

– Інтересно, – щиро вихопилось у мене. – А його прізвище?

– Хе, чого захотів… – чоловік осудливо покрутив головою. – Минуло ж дай боже років. Працював Петро у фотографії коло кінотеатру «Промінь». Це пам'ятаю. А потім кудись подівся. Я вернувся через десять років після вербовки, а його вже нема, і сусіда помінялись.

Я пильніше придивився до дядька і під засмагою на обличчі й руках розгледів сині цятки, наче краплини впрасованого пороху від близького вибуху. Очевидно, воював, зробив я висновок, проймаючись вдячністю до дядька за потрібну інформацію.

– Тодосе, з ким це ти язика полощеш? – долинув з відчинених дверей сварливий жіночий голос.

– О, запрацював мій відбійний молоток, – насмішкувато зауважив старий. – Зараз видасть на-гора сім мішків вовни…

Неоціниму послугу зробив мені колишній шахтар: уже намітився слід, який вів до фотографа. Тепер вирішальне значення мали два факти: в якому році поселився слюсар і скільки часу пролежали останки під підлогою. Останнє точно визначать експерти. Тоді відразу стане ясно, кого підозрювати – чи Шеляга, чи фотографа Петра.

І все-таки я пішов на завод. У відділі кадрів мене направили в одинадцятий цех. Робітники добре знали Шеляга. Виявилось, що Павло Артамонович був раціоналізатором, передовиком виробництва, обирався в цехком профспілки. Мені навіть розшукали велику фотокартку з нього (красувався колись на Дошці пошани). В білій сорочці, при краватці, із зачіскою «їжачок» – спокійно і трохи похмуро, як усі мовчуни, дивився з портрета ветеран праці. Єдине, чого ніхто не пам'ятав, – його переселення з барака на вулицю Шолом-Алейхема. Казали, десь у 1949-1950 роках.

Непевність не позбавила надії, що встановлю рік переїзду Шеляга на нове місце проживання. І можливо, мені допоможуть фотографи з майстерні біля кінотеатру «Промінь». А раптом досі у ній працював наступник Петра?! До речі, фотографи не забувають своїх колег. А Петро «Перший» як я зрозумів, був постаттю помітною серед них.

Одначе перед тим, як сісти в тролейбус, ніби потягло до телефонної будки подзвонити Топчію й запитати, чи приходив м'ясник Заваров допомогти створити фоторобота на третього підозрюваного.

– Анатолію, це Загайгора, – сказав я у трубку.

– Куди ти подівся, Арсене?! – збуджено вигукнув Топчій. – У мене надзвичайні новини! Негайно приїдь!

Мені аж забракло повітря. Невже зізнався Шалапуха і виказав спільників? Хто ж вони? Мабуть, готувалися їх затримати, а я тут…

17.

До тролейбуса вскочив на ходу. Ох, як повільно він рухався! Зупинки, світлофори…

Швидким кроком (а хотілося зірватися на біг) дістався нашого відділу. Долаючи по три сходинки, піднявся на третій поверх. Ось і кабінет Топчія. Перевів подих і рвучко відчинив двері. Анатолій підвів голову, і на його блідому обличчі заграла задоволена посмішка.

– Ну, що там? – нетерпляче запитав од порога.

– Сідай, сідай, Арсене, – радісно запросив слідчий. – Відхекайся трохи.

Я опустився на стілець. Топчій таємниче шелестів паперами, загадково поглядаючи на мене крізь окуляри.

– Ти пам'ятаєш про відбитки пальців на склі в огорожі ринку? – багатозначно запитав, не витримавши мовчання.

– Угу, єдині відбитки, – підтвердив я.

– Візьми почитай, – слідчий із вдаваною байдужістю подав мені аркуш.

Повідомлення з Вінниці. У ньому писалося, що відбитки пальців належали Тягуну Феофану Миколайовичу, 1916 року народження, затриманому в лютому 1941 року в місті Вінниці за пограбування. Разом із ним до суду притягалися Баглай Данило Євсаганович, 1914 року, і Страпатий Сидір Панасович, 1915 року. В 1943 році Страпатому дозволили змити своєю кров'ю провину на фронті, а Баглай і Тягун були звільнені в жовтні 1945 року. Особливі прикмети – шрам у Тягуна на підборідді.

Все це я прочитав одразу, затамувавши подих. Хай йому грець! Справді повідомлення несподіване. Беручи до уваги рік народження Тягуна, то йому зараз 53. Я глянув на слідчого. Анатолій зосереджено протирав скельця окулярів.

– Я вже дав запит на них у Вінницю, – слідчий наклав окуляри й одразу споважнів. – У тебе є шанс гайнути на батьківщину. І взагалі варто переглянути стару справу цієї трійці.

– А в нашому місті вони не живуть?

– Нема, перевіряли. Але де гарантія, що не тут? Нуль гарантії, – Анатолій розвів руками. – Є всі підстави вважати, що поміняли прізвища. Га, Арсене?

Ось із ким зіткнулися. І звідки тягнеться слід?! Це ж майже двадцять п'ять років по війні…

Топчій підпер щоку долонею й замислено перебирав пальцями, наче грав на піаніно. Я намагався заспокоїтися, тверезо розібратись у фактах. Насамперед спало на думку, що злочинці не приїздили робити підкоп і стежити за магазином. Організація крадіжки вимагала постійної присутності. Отже, хтось із трійці місцевий. Швидше за все, Тягун Феофан Миколайович, який залишив «візитну картку» – свої відбитки пальців.

У Тягуна й особлива прикмета: шрам на підборідді. Безперечно, він йому заважав – кидався у вічі. Був тільки один засіб позбутися небезпечної відзнаки – запустити бороду. А саме в кулаці Молостова виявили цупкі волосини. Невже Тягун у нашому місті? Напевне, він ховався за спинами Шалапухи і Зубовського. Зрозуміло, чому мовчав Бог, – боявся Тягуна. Стривай, а труп грузина, знайдений аж під Фастовом?

– Анатолію, ти здогадуєшся, хто з бородою? – тихо запитав слідчого.

– Тягун, Арсене, – відповів Топчій.

Він зважив і обмізкував інформацію ще до мого приходу. І я теж не помилився у своїх домислах. Тягун Феофан Миколайович. А яке зараз носив прізвище? Чи не поголив бороди? Чи всі троє отаборились у місті? Як їх?.. Страпатий, Баглай… Страпатий попросився на фронт. Принаймні ще одна зачіпка для розшуку. Втім, заперечив собі, іноді злочинці намагалися потрапити на війну з таємною метою – перебігти до фашистів. Потім поповнювали жалюгідні ряди запроданців і зрадників. Цікаво, ким виявився Страпатий?

– Це не все, Арсене, – стомлено сказав Анатолій.

– Як не все? – я силкувався зосередитись.

Слідчий мовчки подав мені фотокартку. На ній молодик років тридцяти, чубчик над лобом, брови «хаткою», очі широко посаджені від перенісся, ніс кирпатий, губи маленькі, стиснуті, підборіддя гостре й довге. Як не дивно, але він видався знайомим. Я намагався пригадати…

– Не мучся, – пожалів мене Анатолій. – Наші хлопці з лабораторії разом із рубачем Заваровим створили фоторобота, – продовжив далі. – Опісля мене ніби щось підштовхнуло: перевір фототеку, перевір… І перевірив. Наслідки – непередбачені.

Я вмент зрозумів, чому невідомий видався мені знайомим.

– І на кого він схожий?

– Разюча схожість, тільки губи більші, – уточнив Анатолій. – Кличка «Корч», прізвище Роптанов Геннадій Трохимович, три роки сидів за бійку. Я розмовляв із дільничним інспектором. Наче зав'язав: третій рік одружений, має доньку, працює токарем на заводі. За цей час жодного приводу і нічого підозрілого у поведінці. Проте пам'ять у Заварова чудова.

Я не заперечив Топчію. І не було ніяких підстав не вірити Заварову. Ми вирішили – я завтра навідаюся до Корча. Подивився на годинник – 18.45. Вже пізно йти у фотоательє наводити довідки про Петра «Першого». Розмова з Анатолієм точилася навколо крадіжки, працівників Будинку колгоспника й повідомлення з Вінниці. Обговорили подію на вулиці Шолом-Алейхема.

18.

У чергового по відділу на мене чекала телеграма.

«ЗУСТРІНЬ НІНУ ДУБОВЕНКО 17 ПОЇЗД 603 ВАГОН 10 ПИШИ ЦІЛУЮ МАМА».

Я розгублено дивився на друковані рядки і пригадав лист матері, отриманий три тижні тому. Вона писала:

«Ніна вже відбула практику, захистила диплом й закінчила технікум. Дали їй направлення на роботу до твого міста товарознавцем на базу облспоживспілки. Зараз Ніна відпочиває, все поривається шарувати полуниці, але я стримую її, бо зарано. Через місяць вона вирушить до місця призначення. Вдарю тобі телеграму зустріти її, придивитися, як влаштується, допомогти їй, сироті. Прошу тебе, Арсенчику не залиш її напризволяще. А я знову сама…»

За роботою забув про приїзд Ніни. І ось тобі! Як багато пов'язано з Ніною в моєму житті! Переважно гіркого, болючого. Вона будила спогади про мою першу складну справу після закінчення спецшколи міліції: я хотів дізнатися, за яких обставин мій батько пропав безвісти, а насправді не повернувся у свою військову частину з короткотермінової відпустки, так і не добувшись до рідного села Березівки. Опісля, майже. через двадцять років, під час розслідування викрив у нашому райцентрі вбивцю свого батька, що виявився вітчимом Олі, дівчини, яку я любив. І наші почуття потьмарилися від трагічного збігу подій.

Злочинець-грабіжник одібрав життя і в Ніниного батька, теж військового, а потім порішив її матір – небезпечного для себе свідка. І дівчина залишилася сиротою. Моя мати пригріла її, свою ученицю, допомагала, чим могла і відкрила мені очі, що Ніна закохалась у мене.

Пізніше, коли Оля поїхала до свого рідного батька (знайшовся він), Ніна закінчила десять класів, кілька років працювала в універмазі – в тій же секції, що й колись Оля. Щодня, йдучи на службу, я мимоволі кидав позирки на високі вікна й бачив за прилавком не біловолосу Олю, а чорнокосу Ніну. І переді мною поставали її очі – сумні, задумливі й очікувальні. Часом здавалося – то Оля пофарбувала волосся…

Потім Ніна вступила до технікуму радянської торгівлі, й за вікном уже виділася голуба косинка нової продавщиці. Якось зловив себе на думці, що тепер ніхто не проводжає мене поглядом.

Ніна приїздила на канікули. Інколи заставав її у нашій хаті. Дівчина знічувалась, соромилась, а я почувався ні в сих ні в тих, мов чимось завинив перед нею. І вона поспішала, наче тікала від когось, а мати зітхала й докірливо поглядала на мене. На диво, перше дівоче почуття Ніни, навіть безвзаємне, не вмерло. Воно лякало мене. Але одружуватись без любові не міг.

Мені хотілося любові. Хотілося, щоб чекала й радо стрічала після роботи рідна людина, щоб панували між нами взаєморозуміння і злагода, обопільна турбота й щирість у стосунках. Я прагнув, не признаючись собі, сімейного щастя. Напевне, на мене підсвідомо почав впливати мій вік – вік, за висловом матері, старого парубка, хоч аж ніяк не почувався тридцятилітнім. Мені все здавалося – прожив я не більше шістнадцяти років.

Мати потерпала, що вікуватиму сам, а їй через недуже серце кожної миті може пробити остання хвилина, і вона не побачить мого одруження. Видать, я поганий, жорстокий син. Батькам, мабуть, легше спокійніше покидати цей світ, коли знають – діти прилаштовані й гарно живуть. Прикро, та досі я не дав матері того спокою. Мені зробилося тоскно й боляче, пойняла невимовна туга, і серце брав жалісливий щем.

Мене порадувала звістка матері – з'явиться у місті людина, яку знав із дитинства. Нас єднала школа, де ми обоє вчилися, вулиці райцентру, спільні знайомі. Я рихтувався зустріти Ніну, наче сестричку, за якою скучив. Було приємно усвідомлювати, що зможу прислужитися їй у чужому місті.

Згадав, що давно не дивився на фотокартку з Олі. Не тримав її, як завше, на роботі в шухляді стола. Вона лежала в чемодані. Яка ж Оля? Білява. А якого кольору очі? Які губи, брови?.. Забув. За сім років її риси стерлися в пам'яті. А колись думав – залишаться в мене назавжди. Ні, Арсене, не обманюй себе, пам'ять у тебе професійна. Просто я не в силі примусити її воскресити образ Олі, бо те ні до чого. Раніше я доволі часто викликав її в уяві. Ні до чого…

Надворі догорав день: на шибках горішніх поверхів будинків ніби палахкотіла далека заграва. В салоні стояла давка задуха – трамвай, напечений за день на сонці, не прохолов. Не остудилось і місто. Це аж на світанку повіє з лиману легіт і освіжить його, наче вмиє росою.

Справді, не варто уявляти… Я помітив на собі здивований погляд молодої жінки із сумними небесними очима. Вона сиділа навпроти. Що її так вразило в мені? Крадькома оглянув себе. Ніби все гаразд. Несподівано жінка посміхнулась – сяйнули білі зуби.

– Ви говорили з собою, – сказала. – А я дивлюсь і думаю: п'яний чи?..

– Чи не всі вдома? – закінчив за неї й осудливо-жартома похитав головою. – Тверезий, як на причастя. А що я говорив?

– Нерозбірливо, – стенула плечима пасажирка. – Як уві сні мій Ігорчик.

– Хм, – мені зробилося незручно, бо навіть малим не розмовляв сам із собою.

Дивився у вікно: будинки, будинки… На склі розгледів свій відбиток. На мене насторожено, суплячи широкі брови, зирив темно-русявий молодик. Під сірим піджаком окреслювалися міцні плечі й дужі руки, а комір білої сорочки не сходився – верхній ґудзик розстебнутий. Невже я? А змінився порівняно з тим, яким був після випуску із спецшколи. Зараз мов поважчав. Авжеж, відтоді, за сім років, набрав десять кілограмів, мав солідніший вигляд. Навіть поглибилися залисини на лобі, а над переніссям залягли дві вертикальні риски-зморшки.

Сам собі не подобався. Колись дивувався, що Оля полюбила мене, точив потайки шашіль недовір'я, бо ж дівчатам здебільше подобалися хлопці показні, веселі балакуни й жартуни, а я такий собі непривітний мовчко. Принаймні з дівчатами.

– Вулиця Дачна! – оголосила водій трамвая.

Моя зупинка. Я звівся і аж тоді завважив, що молодої жінки із сумними очима на лавці не було. Ба! Не зогледівся, коли зійшла. На розі Дачної зводили житловий будинок. Муляри вже вигнали цегляну коробку у три поверхи, яка непривітно темніла пустими прямокутниками вікон. Чомусь другий тиждень ніхто не працював на будові і навіть забрали з неї баштовий кран.

У себе, в кімнаті гуртожитку, я ще раз прочитав телеграму і згадав Єву. Не знати чого мене пойняв сором.