Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

11.

О 8.00 ми з Бунчуком відправились у Малинівку. Мене з'їдав кепський настрій. Не міг позбутися гірких роздумів і невдоволення собою. Знічев'я поставало перед зором темне вікно на третьому поверсі і за ним біла, безпорадна постать Єви з піднятою рукою. Вона мов не наважувалася прощально помахати мені…

Я роззирнувся доокруж. Ми вже далеко за містом. Мчали в'юнкою асфальтівкою серед поля, зачепленого палким південним сонцем, – воно жовтіло і брижилось, наче лиман, од подуву вітерцю. Обабіч мигтіли дерева лісосмуги. Траплялися агітбесідки з криницями й плакучими вербами. На обрії у тремтливому мареві розпливалися сірі контури елеватора. До кабіни залітав п'янкий, солодкий запах квіту акації. Не знати чого мене охопило щемливе почуттю самотності, чогось втраченого. І так завжди весною воно зненацька находило на мене, викликаючи жалість і тугу, нидіючу печаль, яка на хвилю полонила серце…

– Н-да… – міцно заплющився і відкрив очі, одганяючи журбу. – Скільки до Малинівки?

– Сто вісімдесят з гаком, – жваво відповів Бунчук. – Підвечір повернемось.

Я почав згадувати перебіг вчорашніх подій, факти і деталі, свідчення опитуваних, нараду з начальника відділу Ольхового і розмову зі Скоричем. І від моїх недавніх переживань не залишилося й гадки. Я поринув у справу. Найдужче непокоїли нещирість Шалапухи і підозріле зникнення його друзяки Зубовського.

– Вчора моя мати ходила на базар, – ніби між іншим сказав сержант. – Купила свіжої молодої цибулі, редьки. Ви любите цибулю і редьку в сметані?

– Полуниці в сметані, – посміхнувся я, зрозумівши, що наш хитрий водій мав на увазі щось інше. – Давай без вступу, Миколо.

– Хм, розгадали, – покрутив головою Бунчук. – Балакають жінки – магазин обчистили два хлопці, одного зловили. Називають суму: мовляв, поцупили на двісті тисяч карбованців.

А воно непогано – поширення подібних чуток. Вони або присплять пильність, або стривожать решту крадіїв – і ті почнуть діяти. В обох випадках нам на руку. Страх, що Бог їх викаже, примусить робити необачні вчинки. А ще Яків Митутя…

– Слухай, Миколо, ти думав про вчорашню подію?

– Сказати? – Бунчук недовірливо зиркнув на мене.

– Авжеж.

– Не жевжики копали підкоп, – впевнено мовив. – Тим довелося добряче повколювати, і не одну ніч, а фертики й лопати не вміють до пуття тримати в руках. – І додав по часі: – Не кажучи про пилку.

Висновки сержанта співпадали з моїми…

У райцентрі спершу заскочив у відділ міліції, де зустрівся з колегами. Вони подзвонили в Малинівську сільраду й попередили про мій приїзд. На Молостова й Митутю у товаришів не було ніяких справ. І в місцевому ДАІ не значився серед порушників шофер із колгоспу «Комуніст». Отож пташниця Колосюк ніби казала правду: Валентин – порядна людина.

Залишилося подолати п'ятдесят кілометрів.

Сонце вже підбилося височенько й добряче пряжило землю. Навколо лежав степ, засіяний хлібами, соняшником і цукровими буряками. Обабіч дороги, понад кюветами тягнувся нескінченний ряд черешень, абрикосів і горіхів, дбайливо підбілених, мов одягнутих у шкарпетки. Деінде виднілися зелені купки дерев, наче в степу присіли відпочити смарагдові хмарки.

Я думав про загадкового Митутю і чи затримали Зубовського, як скоро надійдуть відповіді з областей на запит про відбитки пальців… Майор Скорич слушно зауважив, якщо серед крадіїв був чоловік із сивиною – варто підняти старі нерозкриті справи. З якого року розпочати? Стривай, а чому тим справам бути саме у нашому місті? Адже можливо… Он де Фастів – і подібна рана у Молостова…

За дороговказом «с. Малинівка – 2 км» Бунчук звернув праворуч, на брукований шлях, і нас дрібно затрусило, мов на решеті у млині. Попереду біліли довгі приміщення тваринницьких ферм, стриміла руда силосна башта, вікна хат спалахували сонячними зайчиками.

Вулиця вивела нас на площу, оточену будинками. Я розгледів серед них приміщення сільської Ради – на фронтоні майорів прапор. Микола поставив «уазик» під липою. В коридорі підлога волога, мабуть, недавно скроплена водою для погамування задухи. Я відшукав двері з написом «Секретар» і увійшов до приймальні. Біля вікна, заставленого вазонами, стояв немолодий чоловік із засмаглим обличчям, у сірому капроновому брилі й смалив цигарку, випускаючи дим у кватирку.

– Є голова сільради? – запитав у нього.

– Готується до виконкому. А ви звідки?

– З міліції.

– Ага, дзвонили, заходьте, – закивав головою.

У кабінеті за довгим полірованим столом з приставкою схилена тендітна постать. Я бачив русяву голову, що лежала на руках, на розсунутому стосі паперів, і чув тихе схлипування. Ледь здригалися худенькі дівочі плечі. Я кахикнув, і дівчина звела голову, втупилась у мене волошковими заплаканими очима.

– А де товариш Фаренюк?

– І ви теж?.. – осудливо, жалібно мовила вона, витираючи сльози пучками пальців. Потім заходилася складати аркуші. – А чи я винна? Люди ж мене обрали, довірили…

– Які люди? – не зрозумів її.

– От ви ж не повірили, а я голова сільради. Не повірили, – ображено нахмурила брови. – І щодня хтось не вірить.

Он воно що! Справді, я навіть не уявляв собі голову сільради двадцятилітньою. Мені зробилося незручно, мов дарма образив добру людину, і я поспішно представився:

– Капітан Загайгора, з міліції.

– Капітан?! – вона здивованим, недовірливим поглядом зміряла мене з ніг до голови. – Але ж ви… ви…

– Еге, ось ви теж… – я красномовно розвів руками.

– Фаранюк Оксана Петрівна. – Молода голова сільради раптом заусміхалася, від чого її кирпатий носик задерикувато заворушився.

Я розповів їй про Молостова. Нічого поганого про шофера вона не сказала. Поспівчувала його біді. Нарешті поцікавився Яковом Митутею.

– Яків Митутя? – чомусь лукаво перепитала Оксана Петрівна. – Не Яків, а Дмитро, Дмитро Танасович Бурбела, а по-вуличному – Митутя. Наш пасічник.

Пасічник. Мені відлягло на серці – не доведеться шукати його хтозна-де. Розпитав про нього. І нічого підозрілого не почув. Дивно. Чому тоді назвав його прізвисько Молостов?

– Де він зараз?

– В саду… – І Фаренюк розповіла, як туди потрапити.

Вона провела мене на ґанок. Попрощався з нею і сів у машину.

– Це що за школярка? – запитав Бунчук.

– Гм, школярка… Голова сільради, Миколо!

– Ти ба! – сержант вражено видивився на Фаренюк.

Ми хвилин п'ятнадцять кривуляли вулицями Малинівки, затим вибрались на околицю, до саду, що підступав просто до ставка. Перед нашим зором постало білопінне марево, зіткане з квіту. Воно зливалося з чистим небом, і було незрозуміло, де починався і кінчався колгоспний сад. На воді, мов дивна ряска, плавали пелюстки, занесені вітром. Мені не хотілося їхати далі машиною, і я залишив «уазик». Дихав на повні груди духмяним повітрям, яке наче бриніло від дзижчання бджіл.

Скинув піджак. Ох, як приємно! Всі турботи, хвилювання, нагальні справи здалися мізерними й далекими, наче зовсім не стосувалися мене. І взагалі, у тій красі не вірилось, що десь справляли учту горе й розпука, вершилися чорні діла.

Неподалік вигулькнув темно-сірий вулик. Ген іще один, іще… Я ступив поміж гудучих хаток, і навколо густо літали бджоли. Ледь розгледів серед суцільної білості білостінний омшаник. Коло нього стіл з лавками, на пеньку бачок з водою. Поблизу порався у вулику чоловік увесь в білому, навіть обличчя обтушковане марлею, тільки жовтів, наче німб, старий бриль на голові, його постать скидалася на одного з апостолів, яких бачив намальованих на стіні старого собору в нашому місті. Круг нього клубочився дим, висотуючись із бляшанки. Він, Бурбела.

Розтривожених бджіл побільшало, і я поводився обережно, без різких рухів.

– Дмитре Танасовичу! – окликнув пасічника.

Він повернувся, але за марлею не видно рис його обличчя. Неквапливо попрошкував до мене. Я сів за стіл. Пасічник спинився поряд – запахло медом і вощинами. По його одязі повзали бджоли. Він підняв намітку – заклав її на криси бриля, і мені відкрилося його лице – рудобороде, смагляве, з кущуватими бровами, з-під яких дивилися ясні, приязні очі.

– Ви не з редакції? – запитав Бурбела.

– Ні, я з міліції. Ви, напевне, вже чули про випадок з Молостовим?

– Чув, аякже. – Пасічник теж присів на лавку й поклав на стіл великі, важкі руки. – Валентина я знаю з маленства. Жаль хлопця.

Я пильно розглядав його і думав: що мав на увазі шофер? Невже один з крадіїв схожий на Бурбелу? Мабуть, раз шофер сказав «як Митутя». Проте очі у нападника, по всьому, не такі. Лише зовні, і в першу чергу… борода. Еге, саме борода. Бурбела знітився від мого вивчаючого погляду і покахикав. На кілька хвилин запало неприємне мовчання.

– Дмитре Танасовичу, нам потрібна ваша фотокартка.

– Моя? Навіщо? – Пасічник запустив руку в бороду й легенько вибрав з неї бджолу, потримав її на долоні, поки не злетіла.

– Розумієте… – я зам'явся, підшукуючи слова. – Молостова поранив хтось, схожий на вас.

– На мене? Чому на мене? – ображено запитав. – Якась нісенітниця, їй-бо. На мене… – Він оглянув себе, провів рукою по лиці й здвигнув плечима. – І це вам сказав Валентин?

– Він.

– Хм. А як?.. Як він сказав? – все ще не вірив Бурбела.

Мені не хотілося називати його прізвисько, але іншого виходу не мав.

– Коли його запитав, він мовив: «Як Митутя».

– Ах, шибеник! – незлобиво вигукнув пасічник. – І ви мене розшукали! Ну й ну… Фотокартку я вам дам. Недавно знімався на Дошку пошани.

Ми сіли в «уазик» – поїхали в село…

Повернулися до міста близько шостої вечора. За той час у слідстві й розшуку не сталося ніяких змін. Фотокартку з Бурбели розмножили й роздали працівникам міліції. Ніхто не знав, скільки у місті на чотириста тисяч мешканців було бородатих чоловіків.

Між іншим, Зубовського не знайшли і він не з'явився додому.

Йдучи після роботи в гуртожиток, я зненацька відчув тривожне передчуття наближення нових подій.

12.

Наступного ранку я відправився у Будинок колгоспника.

Трамвай котився вулицею Шолом-Алейхема, наближаючись до ринку. Я поглядав у вікно й думав: що на мене чекало в готелі? Які досі невідомі факти? Чи знайду їх? Позаздрив перехожим. У них, безперечно, зовсім інші проблеми. Он хлопці викидали з одноповерхового будинку, через вікно на тротуар, згнилі дошки. Мабуть, ремонтували підлогу й більше нічим не забивали собі голову. Ніяких заковик – все ясно і просто.

Втім, я не міг передбачити, що через кілька годин випадок приведе мене саме на цю вулицю і в той будинок.

Невдовзі зійшов на зупинці «Ринок». Відразу за ворітьми потрапив у гамірливий людський натовп-вир. Біля м'ясного павільйону працював пересувний атракціон «Політ до зірок»: відчайдушні мотоциклісти демонстрували карколомні віражі на вертикально замкнутій стіні, мов у велетенській бочці. Вона ходила ходором, а з-під шатра-даху виривалася назовні гучна тріскотня двигунів.

Спочатку попрошкував до недавнього місця події. Промтоварний магазин на переобліку. У торговельному залі кілька продавців перекладали товари. Я навіть бачив відчинені двері до підсобки й рудий бік сейфа.

Ген мурований паркан, за ним – Будинок колгоспника. Заспішив туди. На подвір'ї – жодної машини, напевне, виїхали на базар. Зайшов з чорного ходу. У фойє лише адміністраторка за перегородкою – із густо насурмленими бровами, бистроока, з копицею пістрявого волосся.

– Товариш Дзюняк у себе? – звернувся до неї.

– Вже сидить, – відповіла знехотя.

В коридорі, перш ніж зайти до кабінету Дзюняка, спинився перед стендом «Вони захищали Батьківщину». У мене майнула думка: а чи не поговорити передовсім із ветеранами? Адже люди, які воювали, уважніші, доскіпливіші. Із Дзюняком я вже розмовляв. Залишилися Сивак – директор ринку, Палига – контролер і Котов – бригадир рубачів м'ясного павільйону.

Я рішуче взявся за ручку дверей. Завідуючий сидів за столом і читав газету. Він одразу поклав її, звівся, подав мені руку.

– Звик щоранку переглядати обласну пресу, – зніяковіло сказав, наче я його начальник і застав підлеглого за байдикуванням. – Потім спокійніше себе почуваю. Нас часто критикують, – зізнався шумно опускаючись на стілець. – Але ж базар – це стихія.

Хоч поводився він доброзичливо й невимушено, проте його сірі маленькі очі запитливо дивилися на мене.

– Я знову до вас, Тарасе Свиридовичу, – вибачливо мовив.

– Еге, кожний займається своїм ділом, – зауважив Дзюняк.

– Ви не знаєте, є директор ринку?

– Викликали у міськраду. Вважайте, до обіду не прийде.

– Хм… – Я задивився у вікно, потім запитав: – Як мені зустрітися з Палигою?

– З Настею Вакулівною чи її чоловіком? – уточнив завідуючий.

– З її чоловіком.

– Дуже просто, – він здійняв телефонну трубку. – Зв'яжусь із нашим радіовузлом, і оголосять по базару, щоб сюди завітав Гнат Федотович.

Дзюняк подзвонив і попросив якогось Сєву направити Палигу в Будинок колгоспника. У мене був час про дещо дізнатись у завідуючого.

– В останні роки ви нікого не звільняли з роботи?

– Ні. – Тарас Свиридович аж звів брови. – Наші люди тримаються місця. Деякі трудяться з дня відкриття готелю.

– А кого прийняли?

– Кого?.. – Дзюняк замислився, потарабанив пальцями по столі. – Здається, Ганну… Еге, Ганну Шаповал, прибиральницю.

– Коли?

– Років… сім-вісім тому.

Я розчаровано стис губи. Знав – промтоварний магазин працював лише другий рік. Саме за цей час у когось визрів злочинний задум його обікрасти. І коли б не сарай, не достеменне знаття, що туди майже ніхто не ходить, крадіжки не сталося б. Про те могли розповісти працівники Будинку колгоспника. Хто і кому?

– Скажіть, може, котрийсь із ваших підлеглих має сумнівні знайомства? – поцікавився машинально.

– Не чув і не помічав. Усі порядні люди, – впевнено мовив Дзюняк.

Він очікувально, співчутливо дивився на мене. Авжеж, здогадувався: ми не натрапили на слід і я теж нічого не домігся. Мені було гірко це усвідомлювати. Тут постукали у двері, й до кабінету зайшов немолодий чоловік, одягнутий у чорний приношений костюм з червоною пов'язкою на рукаві, ряба сорочка розстебнута, на голові – брудно-сірий кашкет. Обличчя худорляве, видовжене, вузькогубе, з рідкими, із сивиною, бровами. З-під них збайдужіло зирили блідо-голубі, наче розмиті, очі. Контролер Палига, чоловік чергової другого поверху.

– Сідай, Гнате, – лагідно запросив його завідуючий і кивнув на мене. – Ось із тобою хоче поговорити товариш з міліції.

Подивувався чуйності Дзюняка. Проте за мить зрозумів причину: Палига ж невиліковно хворий. Тому й вигляд у нього неохайний, пригнічений. І я теж пройнявся до нього доброзичливістю. Почекав, поки завідуючий залишив нас наодинці.

– Ви чули, цю на ринку обікрали магазин? – звернувся до Палиги.

Він кивнув, згорблено сидячи, тримаючи руки між коліньми, наче школяр, який чимось завинив. Не скинув кашкета, напевне, забув про нього, й зиркав на мене стомлено з-під довгого, замацаного козирка.

– Гнате Федоровичу, ви щодня серед базарувальників. Чи не помітили в останні місяці когось або щось підозріле? Може, біля магазину?

– Ніби нічого такого… – глухо, розважливо почав. – Та на базарі всякий вештається люд. Багатьох знаю в обличчя вже не один рік. Особливо перекупок.

– І Бога і Зуба знаєте?

– Угу, молоді, а пустилися берега, – сумно зазначив.

– Того дня ви когось із них бачили?

– Ні. От напередодні обоє стовбичили на розі павільйону прокату вагівниць, – важко, мов над силу, сказав.

– О котрій годині? – скинувся я на те повідомлення.

– Десь… близько четвертої. Еге.

Оце факт! Саме в кінці робочого дня до магазину завезли товар. Напевне, Шалапуха і Зубовський стежили за розвантаженням. Попросив Палигу викласти, на папері своє свідчення. Гнат Федотович, зітхнувши, присунувся до столу й заходився писати. Йому було незручно, сидячи збоку, ще й навіщось тримав ліву руку в кишені. Я став біля вікна, щоб контролер почувався вільніше, й споглядав перехожих на вулиці…

– Уже, – мовив Палига.

Перечитав його свідчення, подякував. Гнат Федотович неквапно, човгаючи стертими підборами, вийшов. За ним і я. У фойє з адміністраторкою розмовляв Дзюняк. Забачивши мене, підійшов і тихо, опечалено сказав:

– Притлумила хвороба Гната. Настя тримається, а він… – І завідуючий відчайно махнув рукою.

Звісно, треба мати неабияку силу волі, щоб зовсім не опуститися, знаючи про свою приреченість. Але Дзюняк помилявся: Палигу легкодухим не назвеш, коли він працював і поводився як слід. От лише зовні трохи занехаявся.

– Як звати Котова? – запитав у Тараса Свиридовича.

– Михайло Овсійович.

– Він у павільйоні?

– До 16.00, – по-військовому відповів.

Шалапуха-Бог зранку, в день обкрадення магазину, крутився біля м'ясного павільйону. Тому я направився до бригадира рубачів Котова.

13.

Цікаво, чи впізнаю колишнього гвардії сержанта? На фото на стенді «Вони захищали Батьківщину» він зовсім молоденький, у пілотці, лупатий і гостролиций, з кількома медалями. А який зараз?

В атракціоні «Політ до зірок» настала перерва, і тільки з гучномовців лунали пісні.

У павільйоні людно й гамірно. Коло прилавків, що тяглися попід стінами, купчились покупці, а з того боку – продавці: чоловіки і жінки в білих халатах. Чулося гахкання й глухі удари, тріск – рубачі в засмальцьованих фартухах великими сокирами членували туші, довгими ножами батували м'ясо на шматки.

Я пішов уздовж прилавка. Придивлявся до рубачів. Більшість із них дужі, тлусті дядьки. Їхні мускулясті руки із закасаними рукавами вправно орудували, висловлюючись юридично, холодною зброєю. Котова не впізнавав. Посувався далі… Ось і кінець прилавка. Перетнув залу до другого. Вглядався в обличчя… Наче він: на зріст невисокий, але широкоплечий, присадкуватий, мов окоренок, повнощокий і,, витрішкуватий.

– Михайле Овсійовичу! – гукнув його.

Рубач перестав шматувати м'ясо й оглянувся. Він. Не змінився, тільки поповнів, а очі залишилися такими ж.

– Можна вас на хвилину?

Він з неохотою встромив ножа в колоду й ступив до мене. Я перехилився через прилавок і тихо сказав, щоб не чули покупці:

– Я з міліції. Мені треба з вами поговорити.

На його широкому лиці й тіні здивування. Провів рукою по голові, пригладжуючи руду підкову волосся.

– Трохи почекайте, – мовив густим басом. – Заготовлю на вагу м'яса, і побалакаємо.

Він швидше запрацював ножем. Я став під колоною. Чомусь спливло у пам'яті відвідування м'ясокомбінату, забійного цеху, де рухались на транспортері вівці у корчах, підчеплені за задні ноги, моторошний, солодкуватий запах крові… Надто мене вразило інше: там працювали жінки…

– Слухаю вас, – переді мною постав Котов, ретельно витираючи руки фартухом.

– Ви знаєте Бога і Зуба?

– Тих лоботрясів? Авжеж. Вони часто допомагають дядькам носити туші. – Він дістав з кишені цигарку, крадькома закурив. – Заробляють на «Біле міцне».

– А позавчора вранці ви не бачили їх?

– Це коли?.. – І Котов затнувся і спохопився, що я з міліції і, на його думку, не варто згадувати про обкрадений магазин. – Ні, не бачив.

– Може, хтось із ваших хлопців? – не втрачав я надії.

– Не знаю.

– Михайле Овсійовичу, обійдіть, попитайте своїх. Га? – попросив його.

Я стежив за Котовим: він підходив до одного, до другого… Вони або знизували плечима, або заперечно хитали головою… О, бригадир затримався коло високого, чорнявого. Щось говорив йому, а потім показав рукою у мій бік. Рушили обоє до мене. Не інакше як ще один свідок. Я пішов їм назустріч.

– Ось Борис Заваров вам розкаже, – прогув Котов і залишив нас.

Заварову років двадцять п'ять, кремезний, у тілі. Він з неприхованою цікавістю дивився на мене зеленкуватими очима. Його товсті руки порослі чорним, грубим волоссям. З кишені фартуха виглядало замусолене дерев'яне руків'я ножа з кривим лезом. Хоч рубач і поголений, проте щоки полискували, ніби вороняче крило, синявою.

– Загайгора, з карного розшуку, – назвався йому і запитав – То де й коли ви бачили Бога і Зуба?

– Позавчора вранці, – Заваров оглянувся. – Он на колоді, що навпроти дверей, я саме розбирав свинячу тушу. Зиркнув – а вони стоять знадвору.

– Хто вони? – нашорошився я.

– Ну, Бог, Зуб і якийсь незнайомий.

– З бородою? – нетерпляче вихопилось у мене. – Старий?

Заваров примружився, наче намагався пригадати того, третього.

– Без бороди і вусів, теж молодий, – рішуче відказав.

Можливо, бороду носив інший злодій. Все ж отримані відомості порадували мене. Я докладно розпитав рубача, який вигляд мав невідомий, і попросив написати свідчення. Незважаючи на зайнятість, Заваров детально все виклав на папері, примостившись за колодою, що стояла за порожнім прилавком.

Мені закортіло якнайшвидше зустрітись із слідчим Топчієм. Однак загадав навідатися до Зубовських, дім яких знаходився неподалік ринку. Хотів розпитати матір Вадима про бородатого. Раптом бачила його…

Собаки вони не тримали, і я безбоязно попростував до ганку. Двері розчинені навстіж, і наступні в хату теж, але я постукав, почекав і, не почувши запрошення, зазирнув до кухні. Нікого. І в двох кімнатах ні душі. Несподівано спало на думку, що Зубовський вдома і, побачивши мене, сховався. Гамуючи хвилювання, спинився в коридорчику, де в стелі помітив ляду на горище. Драбини не було. Постояв, напружено прислухаючись. Ніби щось там шеберхало… На здибочках подався з хати. У дверях стримів ключ, і я замкнув» ґанок. Тепер Вадим не втече.

Уважно оглянув подвір'я. Драбини ніде не було. З хлівця долинало сите рохкання. Підійшов до сарая, зазирнув – у сажі, між двома вгодованими кабанами, поралася Вадимова мати. Вона лопатою згортала гній і ніби схлипувала чи шморгала носом. Я кахикнув, жінка здригнулася, підвела голову й злякано подивилася на мене. Еге, плакала: по її блідому, худому обличчі текли сльози.

– А, це ви… – опечалено, розчаровано сказала й сперлася на держално – крізь бляклу сукню випирали гострі лопатки. – Нема його. Вже третій день, – помовчала, міцно стуливши губи, згорьована і знеможена. – І куди він повіявся, господи? І коли це скінчиться? Голова макітриться від думок… Це вже щось накоїв…

Я терпляче почекав, заким вона виговорилась, заспокоїлась. Не втішав її, бо де взяти тих слів, які б розраяли розпуку матері?

– Може, Вадим у бородатого? – запитав наче між іншим.

– Нема у нього такого товариша, – відказала мати.

– А ви знаєте всіх його друзів?

– Не всіх. Та й хіба то друзі? Одна потолоч, – скрушно мовила.

Мої очі призвичаїлися до присмерку хліва, і нараз я угледів у кутку за відрами шпичку з дерев'яним руків'ям. Не вірячи собі, нахилився: на довгому тонкому лезі бурі засохлі плями. Мені перехопило подих.

– Слухайте, а чия он та штукенція? – заникуючись від хвилювання, показав на заточку.

Зубовська знизала плечима.

– Напевне, Вадько у когось позичив, – байдуже відповіла. – Ми збиралися колоти кабана.

Я потамував збентеження і гарячково міркував, як вчинити далі.

– Ви мене зачекайте. Я зараз… – і вискочив на вулицю за понятими.

… Ну от: у кишені свідчення контролера Палити, рубача Заварова і матері Зубовського, під пахвою колій, загорнутий у газету. Я уявив слідчого Топчія, вираз його обличчя, коли покладу перед ним на стіл пакунок і розкрию…

А якої тепер заспіває Бог-Шалапуха?