Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

37.

Ось і прокуратура, триповерхове приміщення, облицьоване білою плиткою, із широкими вікнами і довгим бетонним козирком над під'їздом. Я штовхнув високі дубові двері у скляних квадратних віконцях. Зиркнув на годинник – 16.00. Сорок п'ять хвилин як у місті. З них 20 витратив на гоління. Зате почувався ніби вранці після фіззарядки.

У коридорі перед кабінетом слідчого нікого. Є він чи ні? Постукав.

– Заходьте, – долинув приглушений дерматином голос Махова. – Арсен! Нарешті! – Гліб встав з-за столу й пішов мені назустріч, міцно потис руку, покрутив носом, принюхуючись. – І поголився. А пообідав?

– У вагоні-ресторані.

– Передбачливий, – щиро радів моїй появі слідчий, – бо можна і не повечеряти.

Ми сиділи й кілька хвилин дивились один на одного: я запитливо, очікувально, а Махов задумливо й сумно.

– Щез Халазій, – скорботно сказав Гліб.

– Коли? – Звістка мене вразила й боляче шпигнула у серце.

– Позавчора. Я поїхав у Щасливе розпитати про нього, а потрапив на згарище. Кодола розповіла, що після твого від'їзду до неї причалапав Халазій, цікавився вашою розмовою. Тітка не крилася. Потім дядько Семен кудись подався з села і вернувся підвечір. Заступив на сторожування. А вночі спалахнула його хата. Збіглися люди, пробували гасити. Та де там… Горіла, мов порох. Хтось скочив за Халазієм. Не знайшли на свинарнику. І вранці не з'явився. Вважають, що згорів, упившись. Але експерти встановили: хату підпалено гасом або бензином, кістки – телячі. Звичайно, ні кінцівок, ні черепа у попелі не було, – виклав Махов останню гірку подію.

Якого свідка проґавили! І коли тепер його розшукають?! Видать, Халазій ходив у місто когось попередити, радитись, що робити. До Баглая або Тягуча. Ймовірно. Знову випередили нас. А часом не вколошкали його? Ще й імітували нещасний випадок.

– Може, його?.. – виказав я свій сумнів.

– Може. Тут або – або: втік чи убили і десь сховали труп. Да, сьогодні надійшла відповідь на запит, – згадав слідчий. – Халазій перебував у одному таборі із Баглаєм. Син куркуля, засуджений за участь у вбивстві голови комнезаму. Отже, Арсене, напевне Тягун і Баглай у місті. Одначе двом не під силу здійснити і крадіжку з підкопом, і вбивство Личакова, і вистежити тебе, і ось підпал.

– Плюс Шалапуха, Зубовський і Роптанов, – перелічив я.

– Очевидно, і вони, – погодився Гліб. – А Халазія все одно треба шукати.

Я розповів про банду Кальчевського «Білий хрест» і злочини їх нащадків, про зустріч Страпатого з Баглаєм, його поранення після того. Потім – про Катерину Андріанівну. Махова вразила її доля: втратила сина і осліпла від горя.

– Той Юрко, можливо, теж причетний до злочинів. Це йому зараз двадцять сім, – сказав я. – Баглай недарма викрав його.

– Може бути. Але яка жорстокість! – Слідчий вдарив кулаком по коліні.

– Ще розшукав могилу матері Баглая і їхню колишню наймичку – Ладанюк Марфу. Баглай тричі надсилав їй грошові перекази. Всі вони з нашого міста і з п'ятого відділення зв'язку.

– Цікаво. П'яте недалеко від колгоспного ринку.

– Знову ринок… І найголовніше: Страпатий, Катерина Андріанівна і Ладанюк засвідчили про появу Баглая восени 1945 року в солдатській формі, з нагородами. Отже, під чужим прізвищем.

– А яке звання? – запитав Гліб. – Які нагороди?

– На жаль, не пам'ятають, – розвів я руками.

– В такому випадку знайти Баглая нелегко, – підбив підсумок слідчий і невесело додав: – Ех, коли б ми постежили за Халазієм, уже б мали певний слід.

– Еге, коли б знали, що він Квач, – докинув я іронічно.

– І Шалапуха вперто мовчить. Відчуваю – щось приховує, щось йому відомо… І в Корча-Роптанова, злого ревнивця, нема алібі. Все хистке, примарне, не вчепишся, – роздратовано мовив Махов. – Зараз найвірніший шлях – продовжувати ретельно перевіряти 38 чоловік, з якими ти зустрічався. Саме серед них злочинець. Інакше б тебе не вистежили. Думай, Арсене, думай.

– Думаю, аж голова пухне, та нікого не підозрюй., крім Зубовського-втікача, Шалапухи і Корча, – стенув плечима. – Ну, звісно, Тягуна, Баглая і Халазія.

Махов звівся, пройшовся по кабінету, сів на підвіконня.

– Сьогодні о 19.00 нарада. Будемо звітувати перед начальством, радитись. Готуйся, – сказав Гліб і спо-хопився: – Ледве не забув. Учора дзвонила твоя землячка. – Він погортав настільний календар, вирвав аркушик і з усміхом подав мені. – Перший номер робочий, другий – гуртожитку. І адреса гуртожитку.

– Дякую, – я глянув у листочок. – А де вулиця Фрунзе?

– За кондитерською фабрикою. Їхати третім маршрутом автобуса. – Слідчий повагався мить і продовжив: – Слухай, Арсене, ти не вештайся вечорами містом, поки не затримаємо крадіїв. Досить з нас Молостова і Личакова. Не спокушай долі. Хочеш, щоб удруге кинули на голову піддон з цеглою?

– Вовків боятись – у ліс не ходити, – байдуже махнув я рукою, упевнений, що вислідили мене через власну неуважність.

– Гляди, я тебе попередив, – похмуро застеріг Махов.

Звичайно, він мав рацію. Треба поводитись обачніше й пам'ятати про загрозу нападу. Чи це вперше? Така наша робота. Мені хотілося подзвонити Ніні, але при Глібові не наважувався.

– Ось тобі прізвища людей. Я собі переписав. Помізкуй над кожним, згадай, хто і як поводився… – Задзвонив телефон, і слідчий узяв трубку. – Слухаю. Ні, Дмитре Юхимовичу, аналізуємо.

Я зрозумів, майор Скорич, і тихо мовив Глібу:

– Скажи, я приїхав.

– У мене Загайгора. – Махов підморгнув мені. – А що трапилось?.. Присилайте. Ми почекаємо, – поклав трубку і стурбовано глянув на мене – У майора людина з Будинку колгоспника. Зробила дуже важливе повідомлення. Скорич вважає, воно безпосередньо стосується цієї справи.

– Ще якась несподіванка, – зауважив я, міркуючи, хто з працівників колгоспного готелю завітав до міліції.

Завідуючий Дзюняк? Чергова другого поверху Налига? Адміністраторка?.. Власне, суть не в особі відвідувача, а в його заяві. Я переглянув свій список, повернутий Глібом, і чомусь не вдавалося зосередитись на комусь окремо. Слідчому, напевне, теж не працювалося, хоч і намагався заглибитись у папери, та раз по раз запитливо зиркав на мене.

Ми з нетерпінням чекали й поводились, наче змовники, переслідувані однією невідчепною думкою: а що буде далі? Домислів стосовно майбутньої новини не бракувало, але не виказували їх уголос. Сподівалися, нарешті виткнеться кінчик ниточки з тугого клубка подій і невдовзі ми його розплутаємо…

Я звівся й підійшов до вікна. Дивився на вулицю: деревця з кулястими кронами, мов зелені глобуси, вишикувалися вряд попід прокуратурою, тротуарами снували перехожі, у будинку навпроти молода жінка у барвистій сукні, стоячи на підвіконні, мила вікно. Сонячне проміння наскрізь пронизувало її тонке плаття, й під ним окреслювалася зваблива струнка фігура. Чоловіки оглядались. Бабуся під парасолькою спинилася біля жінки, щось сказала, і та безтурботно засміялась, кокетливо провела руками по своєму тілі…

Рипнули двері – до кабінету входив невисокий чорноволосий молодик. Я його відразу впізнав: Івардава Гурам Варламович, постоялець колгоспного готелю двадцять третьої кімнати, у якій мешкав разом із Белішвілі Арчілом. Його чорні великі очі під густими, широкими, смоляними бровами стривожено перебігали із слідчого на мене… Ми з Маховим принишкли, очікуючи на перше слово відвідувача.

– Вайме, генацвале! – вигукнув, заломив руки і стомлено опустився на стілець. – Вайме!.. – скорботно похитав головою. – Що подумають наші родичі?

– Заспокойся, кацо. – Гліб поклав йому на плече руку. – Що тебе привело сюди?

– Ох, батоно… – Грузин стис кулаки. – Івардава я, Гурам Варламович… Продаємо мандарини…

– Знаємо, не забули. То що трапилось? – насторожено запитав я, дивуючись, чому Гурам не прийшов із Белішвілі.

– Сьогодні вранці… – Івардава роззявив рота, мов йому забракло повітря, і загнувся.

– Щось у Будинку колгоспника? – майнув у мене здогад, і тоскно замлоїло в грудях у передчутті лихої звістки.

– То що сталося, Гураме? – нетерпляче запитав Махов.

– Пішов Арчіл вранці в ощадкасу… зняти з книжки гроші. Пішов і досі не вернувся. А квиток на літак у мене, на 12.05, – і поклав його на стіл. – Ось, до Києва з пересадкою на Тбілісі.

Ми перезирнулись із слідчим. Невже справді зник торговець мандаринами? Ще цього нам не вистачало.

– Яка сума при ньому? В якій ощадкасі тримали гроші? – уточнював Гліб.

– Тридцять дві тисячі. У касі біля кінотеатру «Мир».

– Кому говорили про гроші?

– Я – нікому. Може, Арчіл… – знічено відповів Гурам.

Може… Як воно зараз багато важило! Я добре пам'ятав Арчіла Белішвілі, веселого й гостинного грузина, що розповів про шофера Молостова. Так, вони жили в одній кімнаті з Івардавою. Ми поцікавились у Гурама їхніми знайомими, з ким найчастіше зустрічалися. Івардава охоче відповідав. Він був дуже стурбований і збентежений відсутністю товариша, якого мав провести й посадити на літак.

– А хто сьогодні чергує на вашому поверсі? – запитав я.

– Маміда Настя. Арчіл мій двоюрідний брат. Що я скажу родичам?! – у відчаї обхопив голову руками.

Людина, тримаючи при собі 32 тисячі карбованців, не ризикне гуляти по місту. До того ж Белішвілі поспішав на літак.

– Де ви чекали Арчіла?

– У готелі, в кімнаті.

– Чому не поїхали з ним в ощадкасу?

– Я… я… – Івардава зам'явся й провинно продовжив: – Ми вчора трохи випили, мене боліла голова… Арчіл пожалів… – знетямлено кусав кулаки. – Я вже був у касі. Гроші він зняв…

Ми обдзвонили всі лікарні й райвідділи міліції. Белішвілі Арчіла Сааковича ніде не було. Нас охопив неспокій.

І після наради, аж до від'їзду в гуртожиток, не надійшло ніяких повідомлень про нього. Єдина надія, що загуляв у знайомої, якої не знав Івардава. У тій веремії я забув подзвонити Ніні Дубовенко. Коли спохопився, було пізно.

38.

Я спав сторожко. І все ж стукіт у двері виявився несподіваним. За вікном сіріло. За звичкою глянув на годинник – 4.27. Час злодійський, коли солодко спиться.

– Товаришу капітан, товаришу… – гукав мене черговий.

Я прочинив двері.

– Збирайтеся, – пошепки мовив, оберігаючи сон колег. – За вами зараз приїде слідчий Махов.

– А що сталося? Де?

Міліціонер знизав плечима. Я ковтнув з пляшки кефіру і збіг сходами у фойє, вийшов на ґанок. Мене огорнула вранішня прохолода. Одягнув піджак. Долинув шум машини. На Дачній з'явився синій «Москвич». Наче Махова. Еге, він: Гліб побачив мене і поблимав фарами. Значить, щось серйозне, коли підняли слідчого прокуратури І мене. Виходило, подія мала стосунок до нашої справи. Невже знову когось порішили Тягун і Баглай?

Гліб відчинив дверцята, і я шаснув у салон. Привітався.

– На Чехова у скверику знайшли труп, – сказав, випереджаючи моє запитання.

– Чий?

– Невідомо, – невпевнено відповів. – Зараз взнаємо.

– Боюсь, коли б… – почав я.

– І я боюсь, Арсене, – перебив мене, зізнаючись, Гліб. – Наші підозрювані або замовкають навіки, або зникають.

Отже, Махов теж подумав про Зубовського і Роптанова.

«Москвич» порівнявся з недобудованим домом, звідкіля кинули мені на голову піддон з цеглою. Вона й досі лежала купою на настилі, і в проломі дощаного козирка висіло, застрягши, залізне корито. Будова видалась мені похмурою і ворожою. Гліб зиркнув на неї, потім промовисто на мене. Я відвернувся.

– Не забувай, – буркнув.

Я згадував двічі на день, йдучи і вертаючись зі служби, – вона нагадувала мені про засідку.

Місто ще не прокинулось. Лише зустрічались поодинокі перехожі й поливальні машини. Світлофори мигали жовтим оком, і ми скоро дісталися на вулицю Чехова, що пролягала неподалік центру міста. Он і сквер. На дорозі стояли наш «уазик», біла «Волга» і «уазик» оперативної групи.

За низьким зеленим живоплотом гурт людей. Серед них прокурор Косаківський, начальник відділу підполковник Ольховий, Скорич, Кузьменко з вівчаркою, експерти, жінка в чорному робочому халаті з мітлою, якийсь чоловік з вудками і підсаком, дві молодиці з кудлатими білими песиками на ремінцях. Яскраво, на коротку мить займався фотоспалах, і в його блідому сяйві обличчя присутніх здавалися неживими.

Я заглянув за кущі. Там лежав ниць, лицем у траву, чорноволосий чоловік у сірому костюмі і коричневих туфлях. На його вивернутій лівій руці жовтів браслет з годинником. Тоненька секундна стрілка нервово сіпалась – продовжувала оббігати цифри. Скорич гукнув нас. Ми підійшли. Я не спускав очей з трупа. Хто він? Експерти заміряли, окреслювали крейдою…

– Це я викликав вас. Ось двірничка, – майор кивнув на жінку з мітлою. – Вона перша помітила й повідомила.

Махов ступив до неї.

– О котрій годині ви почали прибирати? – запитав її.

– О четвертій. Мела собі, мела, аж глядь… – І жінка злякано округлила очі.

– А машини ніякої тут не бачили? Чи перехожих?

– Ні, вранці їх зовсім нема.

– Де ви живете?

– За сквером, – показала рукою. – У тому, п'ятиповерховому.

– Може, ввечері або вночі щось чули?

– Вечорами у сквері гамірно: збирається молодь, співають, танцюють до опівночі, а деякі парочки й довше туляться на лавках, – невдоволено прикрила долонею щербатого рота.

Слідчий майстерно підвів до висновку: труп невідомого міг опинитись у сквері десь після другої години ночі, точніше – між другою і третьою. Хтось добре знав, коли тут порожніло. Так, варто взяти до уваги, що неважко винести труп із якоїсь квартири й залишити під живоплотом. Одначе Кузьменко з Букетом…

– Олексо, – звернувся до нього, – як із слідом?

– Нема, – розчаровано протяг кінолог. – Букет покрутився навпроти нього на дорозі, і все.

Мабуть, винесли з машини. Медексперт перевернув горілиць мертвого. Белішвілі… Скорич не помилився, викликавши нас. Сталося найгірше. Хто ж його убив? Обличчя у нього синьо-червоне, губи сині… На плечі, на сірій тканині піджака, маленька дірочка. Лікар відгорнув піджак – кремова сорочка закривавлена.

– Він ще був живий, – сказав медексперт. – Механічна асфіксія: затулили носа і рота, напевне, долонею і задушили. Смерть наступила приблизно… Дев'ятнадцять-двадцять годин тому. Удар характерний, як у потерпілого в сараї.

Тобто о десятій-одинадцятій годині ранку. Тоді Белішвілі отримав гроші в ощадкасі. Отже, його вистежили й затягли в пастку серед білого дня. Нахабно діяли. Однак Белішвілі, мабуть, нічого не підозрював, якщо пішов до когось із грішми. На вулиці не вбивали. Ми переглядались із Маховим і похнюплено мовчали.

Характерний удар… Своєрідна візитна картка, яку ненароком залишав Тягун. «Любив бавитися шпичкою Тягун», – згадав я слова Страпатого. Феофан не зачаївся, а продовжував свої чорні справи, зухвало, з викликом, немов на сто відсотків застрахувався від викриття. Дивно. Звідкіля така впевненість? На чому вона грунтувалася? Де ховати труп майже добу? Я сушив мізки над тими питаннями й не знаходив відповіді.

На лавці у сквері, під плакучою вербою поблизу сухого водограю, прокурор Краківський і Ольховий провели коротку нараду. Дали першочергове завдання: визначити коло знайомих Белішвілі. З випадковою людиною він би нікуди не пішов, тим паче збираючись на літак. Він зовсім не боявся і не вбачав ніякої загрози життю. Слушно. Далі – опитати водіїв таксі. Можливо, Белішвілі скористався їх послугами. Потім – працівники ощадкаси. Мені вирушати на ринок у Будинок колгоспника.

Оперативна чергова група вже поїхала, убитого забрали у морг на експертизу. Двірничка, мов нічого не сталося, мела вулицю, на якій побільшало перехожих. У сквері прогулювали улюблених песиків заспані жильці. Курсували трамваї і тролейбуси. Місто прокинулося. На годиннику – 6.05.

Бунчук куняв, схилившись на кермо. Я легенько посмикав сержанта за вухо. Він звів голову й затуманеними очима подивився на мене.

– Прочумайся, Миколо, – сказав йому, сідаючи в «уазик». – Підкинеш до готелю на базарі.

– Ага, зараз. – Він потер обличчя долонями, ніби умився. – А де майор?

– Скорич поїхав з прокурором і Ольховим.

– Ага, ага… – Сержант повільно, мляво торкався важелів, ще не позбувшись дрімотності.

Спочатку їхав на другій швидкості, поки остаточно не поборов сонливість. Тоді увімкнув третю, й колеса залопотіли по змитому асфальті, наче гуси крильми, коли схарапуджено біжать по воді.

39.

Я вийшов з «уазика» біля ґанку Будинку колгоспника. У фойє нікого, крім адміністраторки за бар'єром. Інша, не з копицею пістрявого волосся і меткими очима. Ця молода і гладенько зачесана. Обличчя у неї несвіже – далася взнаки недоспана ніч. На правій руці широка золота обручка.

– Місць нема, – байдуже, звично повідомила.

– Мені не треба. – Я показав їй посвідчення. Вона подивилась у нього й звела на мене запитливі карі очі. – Виписався Белішвілі Арчіл Саакович?

Спершу вона поставила на перегородку табличку з написом «Адміністратор Крохта Тетяна Миколаївна», а вже потім переглянула паспорти.

– Живе.

Гірка іронія: його вважали живим.

– О котрій годині ви заступили на зміну?

– З десяти вечора.

– Скажіть, йому дзвонили по телефону чи хтось приходив, цікавився ним?

– Ні.

– А жінки?

Вона стисла губи.

– Ні, – повторила.

– Залицявся до вас?

– Пробував.

У готелях і ресторанах нема відбою жінкам од чоловіків, які раптом стають парубками.

– А як його товариш?

– Загалом поводяться пристойно: не пиячать, не хуліганять і не водять до себе… Ви поговоріть із черговою поверху. Вона краще знає.

– Хто зараз чергує?

– Палига Настя Вакулівна.

– А вдень хто чергував?

– Теж вона. Захворіла її змінниця, тому змушена цілу добу працювати.

Я вже намірився йти, коли згадав:

– Белішвілі чи Івардава не отримували листів, телеграм?

Адміністраторка на мить замислилась.

– Позавчора я віддала телеграму Івардаві.

– Що у ній писалося?

– Про гроші, просили терміново привезти гроші. Коротенька телеграма.

Дивно, Івардава про неї жодного слова. Одначе ми й не цікавилися їхньою поштою. Я піднявся на другий поверх. За двотумбовим столом сиділа Настя Вакулівна, симпатична жінка, одягнута в бежевий халат і кокетливо пов'язана барвистою косинкою. На ній не позначилось добове чергування: обличчя без втоми, губи підфарбовані, карі очі бадьоро поблискували, у довгих випещених пальцях мигтіли в'язальні шпиці, висотуючи зелену нитку з шухляди. Палига, зиркнувши на мене, звела брови докупи, напевне, пригадувала, де бачила (а я відзначив – погана в неї пам'ять), а потім приязно всміхнулась. Я сів на стілець поруч зі столом.

– Ви знову до нас, – трохи здивовано проказала приємним грудним голосом.

– До вас, Насте Вакулівно. Що це ви в'яжете?

– Кашне. Я все сама в'яжу.

– Торговці мандаринами у себе?

– Тільки один. Другого десь нема, загуляв.

– І часто не ночує?

– Оце при мені вперше, – говорила, не перестаючи вправно перебирати шпицями.

Я спитав її те ж, що й адміністраторку, і отримав подібні відповіді. Лише про телеграму вона нічого не знала. Правильно, бо не бачила її і не передавала. Стривай! Адже вбивця точно знав про десятки тисяч. Від кого? А мабуть, від Белішвілі. Комусь бовкнув хвалячись. Ймовірно, зважаючи на його широку натуру. Я глянув на годинник – 6.50. Доведеться розбудити Івардаву.

Постукав до його кімнати. Ні звуку. Ще раз і дужче… Почулося кректання, чалапання по підлозі, невдоволене бурмотіння. Відчинилися двері. Івардава босий, у трусах і майці, скуйовджене волосся спадало на припухлі, ледь продерті очі. Біла пір'їна у смоляному чубові здавалася пасмом передчасної сивини.

– Чого треба? – непривітно запитав, дивлячись невидющими очима.

– Я з міліції.

Він одгорнув з лоба волосся й витрішкувато глянув на мене.

– Вах, дорогий, вибачай, не впізнав, – відійшов, впускаючи до середини.

Відразу кинувся у вічі стіл, на якому склянка і дві пляшки з-під вина, залишки закуски, два застелені ліжка й одне із зібганими ковдрою і простирадлом, купа одягу на стільці. В кімнаті стояв важкий дух перегару. Івардава, прочумавшись, почувався ніяково. Поспіхом натягав на себе штани, не потрапляючи ногою в холошу. Я підійшов до вікна й відчинив кватирку.

– Вчора трохи… На душі таке… таке… Арчіла й досі нема… – виправдовувався торговець, тупцюючи на одній нозі. – Може, є звістка про нього?

Нарешті він убрався, розстелив ковдру й сів на ліжко, провинно поглядав на мене.

– Що скажеш, генацвале? – з надією запитав.

– Коли і від кого ви отримали телеграму?

– Позавчора від дядька Лавросія. Просив привезти гроші. Дуже просив, кацо. І для чого вони йому? – знизав плечима. – Ми взагалі збиралися через тиждень летіти додому.

– А як би ви тоді брали гроші в ощадкасі?

– Пішли б і взяли.

– Удвох?

– Еге.

А Белішвілі був сам. Пожалів напарника, у якого боліла голова. А часом Івардава не навмисне?.. Я гостро подивився на нього, і торговець потупився, заворушив пальцями ніг.

– Ви давно займаєтесь цим промислом?

– Років десять: закінчили школу й почали. Де ми тільки не продавали…

– І весь час з Белішвілі?

– З Арчілом. Він мій двоюрідний брат.

– А телеграми не залишив Белішвілі?

– Вона десь… – Він звівся, оглянув стіл, потім підвіконня, навіть зазирнув під ліжко і розгублено розвів руками – Нема…

Я теж встав. Мене надто зацікавила телеграма. А в кімнаті ніде ні клаптя паперу.

– Куди ж ви її поклали? – підозріло запитав.

– Чи на столі лежала, чи на підвіконні, – невпевнено відповів. – Вже не пам'ятаю, кацо.

Я обдивився кімнату, заглянув за радіатор опалення – нема. На ньому висів шматочок зеленої вовняної нитки, і я взяв її, почав механічно, замислившись, намотувати на вказівний палець. Випадок з телеграмою насторожив мене.

– 1 коли ти востаннє бачив її?

– Ко… кого?

– Телеграму.

– Вчора… ввечері, – видушив Гурам, невідривно стежачи за тим, як обмотувала нитка мого пальця.

– Хто ж узяв? Прибиральниця? Арчіл?

– Не… не знаю.

У готелях найчастіше прибирали зранку. Це мені відомо достеменно. Отже, він дійсно бачив її вчора. Мені не хотілося вірити у підступність брата. Одначе сумнів закрався.

– До тебе ніхто не заходив увечері?

Івардава заперечно похитав головою.

Так, телеграма зникла. Факт незаперечний. Кому вона потрібна? І для чого? Мені не подобався Івардава. Він став млявим, збайдужілим і мав вигляд надто змореної людини, виснаженої непосильною роботою.

– У якому місці ви торгували?

– Біля молочного павільйону, на виході з ринку. Там гарне місце.

Я взявся за ручку дверей.

– Сходи зараз у прокуратуру до слідчого Махова. Він тебе чекає. Тільки обов'язково.

Мені не хотілося казати йому про вбивство брата, якого повинен опізнати. Я залишив Івардаву в кімнаті. Він хапливо взувався. Палига провела мене стурбованим поглядом карих очей, не перестаючи вив'язувати із вовняних зелених ниток кашне. Адміністраторка визирнула з-за бар'єра. Я ступив до неї. Мене мучило якесь невизначене питання. Сперся ліктем на перегородку й задумався… Ага, ось воно.

– Хто вам дав телеграму для Белішвілі?

– Ніхто. Вона лежала у мене на столі.

– Значить, ви не бачили листоноші?

– Ні. Вона заходила, коли я носила Дзюняку заяву на відпустку, – адміністраторка опустила очі, бо ж залишила своє, робоче місце.

– І як довго ви були у нього?

– Хвилин десять-п'ятнадцять.

– Хтось іще знав про телеграму?

– Я нікому… Відразу занесла Івардаві.

Наче все. Щоб скоротити шлях, пішов через чорний хід на подвір'я Будинку колгоспника. Глянув на злощасний сарай, де ледве не наклав життям шофер Молостов. Почалося звідтіля – з підкопу й крадіжки. Мені не давала супокою зникла телеграма. А хіба не могла Крохта комусь розповісти про неї? Адже здогадувалась, хай і приблизно, скільки грошей наторгували хлопці. Слід дізнатися все про неї.