Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

33.

На другий день я вирушив на зустріч з Баглай. Сподівався, що вона багато розповість про свого колишнього чоловіка. Може, він подав про себе звістку, надсилаючи синові грошові перекази, чи писав листи, листівки, телеграми. Втім, не дуже надіявся. Такі батьки здебільшого забувають своїх дітей назавжди. Іноді вони вертаються до них мов сніг на голову вже старими й немічними, чужими, і тоді в сім'ї відбувається трагедія.

Одначе я навіть не уявляв, яка драма сталася з жінкою.

Тролейбус зупинився. Я вийшов. Тротуар тягнувся вздовж огорожі з видіркованих вузьких смужок металу. Відразу за нею росли високі, стрункі тополі – цілий квартал тополь над вулицею, наче сторожа на чатах. За ними, в глибині саду, виднівся триповерховий корпус, змурований з червоної цегли. Лікарня. Он і ворота. З них виїхала «швидка медична допомога».

Подвір'я просторе, упорядковане: асфальт, квітники, лавки, низькі плакучі верби, мов зеленокосі русалки. Я попростував до під'їзду. До нього найбільше прямувало людей. Здогадався, що там поліклініка. Не помилився: віконця до регістраторів, стелажі з амбулаторними картками. Запитав усю білу, наче коробочка бавовни, дівчину:

– Скажіть, де знаходиться фізіотерапевтичний кабінет?

– Перший поверх, сімнадцять.

Пішов коридором. Обабіч двері з номерами. Під стінами сиділи відвідувачі, деякі упівголоса розповідали про свої хвороби, скаржились на недуги. Аж в кінці побачив цифру 17. Спинився і міркував, як викликати й поговорити з Баглай. Хоч пацієнтів на фізіотерапію було мало, але хто з них на масаж – невідомо. Чекав, прихилившись плечем до стіни, щоб кимось передати. О, медсестра чи лікарка взялася за ручку.

– Будь ласка, попросіть Катерину Андріанівну, – затримав її. – Дуже треба.

– Добре.

Пацієнти снували туди-сюди. Я очікувально зиркав на двері… У поліклініці стояв гул, ніби на вокзалі. Бракувало оголошень і перегуку поїздів, клунків та валіз. За якимись дверима хтось ойкнув, і на мить шум ущух – люди насторожились, прислухаючись. Та поволі знову заджмеліли голоси. Невдовзі в коридор, нетвердо ступаючи, вийшла бабуся, тримаючись за щоку. Мабуть, їй вирвали зуба і вона зойкнула від болю.

Не помітив, скільки минуло часу (вже подумав – Баглай забули передати моє прохання), коли на порозі кабінету з'явилася немолода, років п'ятдесяти, жінка в білому халаті й косинці, довгообраза, з дивним, непорушним поглядом ясних волошкових очей. Вона втупилася поперед себе в стіну і проказала холодно:

– Хто мене викликав?

– Ви Катерина Андріанівна? – підступив до неї.

– Я. А ви хто? – Вона повернула до мене голову, і я зустрівся з її застиглими волошковими очима.

Дивився в них, некліпаючі, байдужі, і мені по спині поповзли мурашки, й серце стислося від жалю. Баглай незряча. Відколи? Адже Страпатий мені нічого…

– Хто ви? Що ви хотіли? – стривожено запитала.

– Я… – опанував себе і стишено мовив: – Я з міліції. Хотів би з вами поговорити.

– Невже Юра… – її губи засіпались, і вона простягла руку – намацала мене і міцно стисла вище ліктя. – Ви Юру?..

Я не відав, кого мала на увазі Баглай. На нас почали зглядатись. Місце для розмови мене не влаштовувало.

– Катерино Андріанівно, ви можете на кілька хвилин залишити роботу? Нам десь треба…

– Можу, можу, – квапливо погодилась і випустила мою руку. – Ходімо.

Вона впевнено пішла коридором до виходу. Пацієнти віталися з нею, завбачливо даючи дорогу. Її знало багато людей. Мені кортіло їй допомогти: взяти за руку й повести за собою, але боявся образити – надто незалежно трималася Баглай. Збоку й не помітно, що невидюща. Лише на ґанку уповільнила ходу, коли спускалася східцями. Направилась до лавки під плакучою вербою. Ми сіли. Баглай упівоберта до мене, і я ніяк не міг уникнути її синіх безживних очей.

– Кажіть, товаришу, – нетерпляче попросила. – Кажіть.

– Спочатку, Катерино Андріанівно, ви мені… про свого чоловіка, Данила Євсагановича, – нерішуче запропонував їй.

Вперше у своїй роботі зіткнувсь із сліпим свідком, мене бентежило чуже горе – людина поринула у вічну темінь.

– О, щоб його путь загибла, виродка, – простогнала-мовила з відчаєм. – Забрав, забрав у мене найдорожче…

Чи не через Данька вона втратила зір? І про якого Юру говорила?

– Коли ж ви бачилися з чоловіком?

– Я не бачила його. Я тоді лежала у лікарні із запаленням легенів, коли він приїхав.

– У якому році?

– В сорок п'ятому, восени. Він прийшов уранці до нас додому, розповідала мама, в солдатському одязі, при орденах, довго розмовляв з моєю матір'ю, виклав подарунки, поснідав, а потім узяв Юрчика… – її неживі очі наповнилися слізьми, й жінка закусила губу, щоб не заплакати, помовчала хвилину. – Узяв Юрчика й сказав мамі, мовляв, з ним навідається до мене у лікарню. І як пішов…

Баглай не стримала сліз: вони поволі викотилися з очей і побігли по щоках.

– А далі, Катерино Андріанівно? Хто це Юра?

– Юра – мій син, – схлипнула вона. – Пішов з ним і не вернувся додому. І до мене вони не приходили. Кудись забрав той ірод мою дитину. Як дізналася, почала сліпнути.

Батько викрав сина! Мене приголомшила її розповідь.

– Скільки ж було років Юркові?

– Чотири годочки, миле, тихе дитя. Насилу виходила за окупації. Боже, як намучилась… – Баглай дістала хустинку й витерла сльози. – Ви знайшли Юрка? Де він? Куди я тільки не писала!

Нелегко його знайти, подумалось мені, бо, напевне, Данило жив під чужим прізвищем і на нього записав сина. Для чого йому чотирилітня дитина? Це ж скільки з нею мороки?! Невже взяли гору батьківські почуття? Не вірилось. Скоріше – почуття помсти за прокляття, відмову на суді. Жахлива помста.

– Ні, Катерино Андріанівно, я… – І ледве не промовився, що не шукав її сина, та вчасно схаменувся.

– Чого ж ви?..

Я не відповів. Натомість запитав:

– У місті залишилися родичі вашого чоловіка?

– Нікого. Його мати померла в сорок другому.

– Де її поховали?

– На кладовищі по вулиці Революційній. Там капличка. Там уже давно не ховають. – Жінка подалася до мене і з благанням у голосі запитала: – Ви… ви шукаєте Данила? Знайдіть хоч його. Він знає, куди подів Юрчика, знає.

– Може, і знайдемо. – Я не міг їй точно пообіцяти. – А яке ім'я і по батькові матері Данила?

– Секлета Титівна. Вона була добра, лагідна і якась… перелякана, – тепло відізвалася про свекруху жінка.

На ґанку з'явилася медсестра, угледіла нас.

– Катерино Андріанівно! – гукнула. – Вас чекають!

– Іду! – Масажистка звелась. – Якщо знайдете, скажіть мені. Дуже прошу вас.

Я не дивився в її волошкові очі. Залишився на лавці. Вже нікуди поспішати. Вона повідомила мені два важливих факти: підтвердила показання Страпатого про приїзд Баглая у солдатській формі і зовсім новий, разючий – забрав із собою рідного сина, малолітню дитину. Що Баглай живий, я не сумнівався. А Юрко… Чи він з ним в одному місті, чи деінде? Ким виріс?

А чому б мені не податися на цвинтар і не спробувати розшукати могилу його матері? А раптом вона впорядкована? Тоді… відкривалася заманлива перспектива натрапити на слід Данила.

34.

– Площа Гагаріна! – оголосила вагоновожата.

Багато пасажирів почало виходити з трамвая. Увесь потік людей прямував до універмагу. Я пішов тротуаром повз нього. Через кілька хвилин ступив у густий затінок могутніх лип. Між ними пролягала алея – тяглася вздовж паркану цвинтаря.

Он і білі стіни каплички. Перед нею, на замшілих надгробках, сиділи жінки похилого віку, закутані в чорні хустки, одягнуті в старенькі жакети, кофти й спідниці, стоптане взуття, їхні обличчя худі й виснажені. На них мов лежала сумна печать недуг і занехаяності, самотності вікування. Жінки з цікавістю дивилися на мене бляклими очима, аж зробилося незручно, і я поспішив поминути їх. Зазирнув у відчинену капличку – в темній її глибині примарно мерехтіли свічки й горбились ледь видимі поодинокі постаті.

Цвинтар скидався на густий гай. Поміж кущів і стовбурів дерев проглядали дерев'яні й залізні хрести, зчорнілі, іржаві, а подекуди витикались пам'ятники із сивого граніту та чорного мармуру, металеві шпички огорож. Тиша і запустіння, тільки шеберхав у верховітті вітерець і долинав перестук трамваїв.

Де і як у тій гущавині знайти могилу матері Баглая? Я заглибився у зарості, блукав серед осунутих, занедбаних поховань. Траплялися серед них, судячи з написів на табличках, довоєнні й під час окупації. Одначе не попадалася Баглай. Подумав, що так можу шукати і день, і два, бо не знав, звідкіля починались поховання.

Вибрався на центральну алею цвинтаря. Прикро, що Зазнав невдачі. Хто ж міг допомогти? Попрямував до виходу. Жінки продовжували сидіти на замшілих надгробках. Знову втупились у мене прохальними поглядами, аж кортіло дати кожній по гривенику. У деяких на колінах розв'язані білі вузлики, звідкіля вони брали хліб, яйця й ковбасу, їли, плямкаючи запалими губами. А чому б не спробувати?.. Я спинився перед ними.

– Часом ви не підкажете, де могила Баглай Секлети Титівни? – звернувся до жінок.

Попервах вони перезирнулись, а дехто знизав плечима.

– А ви ким їй приходитесь? – озвалася крайня, з сивими рідкими вусиками й чорною родимкою на бороді, з якої теж стирчали білі волосини.

– Товариш її онука, – сказав неправду, щоб не викликати цікавості.

– Онука товариш… – Стара обмацкувала мене чіпкими блідими очима й недовірливо прошамкала: – Сина Данька? Отого пуцьвірінка, якого він?..

– Еге, його.

– Господи… – Звелась і перехрестилася. – Таки діждалася, що хтось з'явиться, подасть звістку.

– Ось і маєш, Марфо, розраду, – заздрісно сказала бабця, що сиділа поруч.

Марфа нахилилася й взяла з-за надгробка костур, пішла вперед. Я стояв, не вірячи у зустріч із знайомою Баглая Данила, а можливо, й родичкою. Марфа оглянулась, мов запрошувала йти за нею. І я наздогнав її. Повернула праворуч, на вузьку стежку, що в'юнилася попід парканом кладовища і рядом могил.

Через кільканадцять метрів спинилася перед поруділою, давно не фарбованою металевою огорожею, за якою похилений залізний хрест на розсунутій могилі, порослій бур'яном. На табличці ніякого напису – він злущився, і я б ніколи не розшукав це поховання, коли б не баба Марфа. Вона часто й дрібно хрестилася, шепотіла, закочуючи очі під лоба.

– Ох, стара я і немічна, – жалібно мовила Марфа, налігши грудьми на костур. – Колись доглядала: бур'ян полола, підсипала, підмальовувала, а тепер аби себе обійти. То як тебе звати?

– Федір, – назвався ім'ям батька.

– Не застав би ти мене тут. Я щодня на новому цвинтарі чаплю. А сьогодні день святого… – Баба затнулася, потерла чоло брудною долонею… – їй-бо, забула, як його… Але правиться у капличці й трохи прихожан прителіпалося. Дещиця й нам перепала. Ну, Федю, ходім до мене, розкажеш старій про Данька. Гай-гай, відколи не бачились із ним. Думала, вже й богові душу… А живий.

Вона подибала, спираючись на костур, далі по стежці. Я йшов позаду й міркував, що таки пощастило і ця Марфа доповнить наші відомості про Баглая фактами, які прискорять розшук і Тягуна, і Квача.

– Ти в кумпанії Данила? – запитала-прогугнявила баба.

Я промовчав, ніби не дочув. Вона звернула на другу стежку, що тяглась у глиб кладовища. Обабіч густі зарості шипшини, бузини й глоду, а навколо ні душі, тільки мовчазні, похмурі старі хрести й надгробки, запалі, плесковаті могили. Несподівано спало на думку: а чи не навмисне заманювала мене у гущавину Марфа, де сиділи друзяки Баглая? Засідка ідеальна! І ніхто не знав, куди й до кого я пішов. Крадькома озирнувся доокруж – нічого підозрілого. І все ж насторожено ступав за старою. Вона не озиралась – сунула попереду. Он виткнувся зелений горб склепу з чорною мармуровою плитою. На ній місцями стертий часом напис: «КУП… ДРУГОЇ ГІЛЬД… ОВЧАР МАР… ВИЧ». Марфа зупинилась.

– Ось у ньому ховався Євсаган зі своїми… Сюди носила їм харчі, – прошамотіла й бридко засміялась. – А ті, мов собаки, нюшкували і не знайшли їх. – Вона наблизилась до мене й дихнула горілчаним перегаром, втаємничено зашепотіла – Давай сьогодні вночі прийдемо сюди, підпишімо склеп. У мене є лом. Там… там золото, поділимось. Га, Федю?

– Золото?! – витріщився я на стару. – Чиє? Купця?

– Дурний ти, господи прости. Від купця й кісток не осталось. Євсаган закопав, Євсаган. О! – Марфа багатозначно підняла скоцюрбленого пальця.

Євсаган, тобто батько Данила. Я недовірливо подивився на бабу, потім на склеп.

– Не віриш? А він у Кальчевського, царство йому небесне, був оцим, скарбником. – Марфа ткнула костуром у плиту й зачовгала по стежці.

Кальчевський… Багато знала стара, коли згадала його. Може, Євсаган і тримав у склепі награбоване, та навряд щоб воно лежало там досі. Коштовності, мабуть, прибрав до рук його син – Данило. А взагалі, варто перевірити. Може, щось залишили бандити у своєму схроні? Хай не золото, а якісь предмети, проте вони стануть речовими доказами. Я загадав собі вернутися сюди із Моренцовим і його працівниками. А Страпатий мені про склеп – ні слова. Чому?

Стежка вивела нас на другий бік кладовища. Крізь пролом у паркані вийшли на тиху вулицю, забудовану звичайними приватними будинками. Ага, на номерному знаку назва – Олександра Блока. Марфа мовчала, аж поки не порівнялися з продуктовим кіоском.

– Візьми, Федю, пляшку «Кагору», – благально мовила. – Закроплюся ним, наче причастям. І кексів з ізюмом.

Повновида продавщиця з цікавістю позирала на мене. Марфа квапливо, мов хтось збирався видерти у неї, сховала пляшку за пазуху. Жвавіше задибала, часто облизуючи губи. Напевне, у передчутті випивки. Несподівано югнула у хвіртку до хатини, валькованої, критої толем, з віконцем у причілку. На вузьких дверях висів чорний великий замок. Марфа відімкнула його і всунулась досередини.

Хата – одна невелика кімната з провислою стелею. У кімнаті – плита на дві конфорки, на якій стояли закіптюжені чайник і дві каструлі; давній стіл і лавка, дерев'яне ліжко, застелене засмальцьованою ватяною ковдрою, на стіні вішалка з одягом, в кутку тумбочка. Ні відра з водою, ні образа, зате тримався неприємний запах гнилі й сирості, бензинового чаду, хоч я ніде не бачив сулії з гасом.

Баба виклала на стіл вино й кекси, звинулась без костура до тумбочки й видобула звідтіля дві склянки, тремтячими пальцями відкоркувала пляшку й намірилась налити, Я накрив склянки долонями й відсунув од неї подалі. Марфа втупилась у мене бляклими очима. Я не хотів, щоб вона сп'яніла. Наша розмова потребувала тверезої голови.

– Ти чого? – недружелюбно запитала. – Ви грамотні?

– Псалтир добре читаю. Що, Данько написав листа? – ожили її очі.

Замість очікуваного листа я подав їй своє посвідчення. Вона боязко взяла його, розгорнула й довго вивчала, ворушачи побабченими губами… Потім пронизливо, недоброзичливо подивилась на мене й гірко мовила:

– З міліції… А я думала – Данько прислав. Як же ти мене знайшов?

– Коли ви бачилися з Данилом?

– Ого, коли те було… Восени сорок п'ятого, як повернувся з війни. Забіг до мене з сином, дав грошей на хрест і огорожу, посидів трохи, і відтоді мов лизя злизала. – Баба ласо, нетерпляче позирала на пляшку, і, щоб швидше допастися до вина, їй розв'язався язик. – Ще приходила його Катерина, поки зовсім не осліпла, питала за сина. А хіба я знаю, куди повіявся Данько? Хоч і колись прислав гроші по пошті, мабуть, на молебень по Секлеті. Я й замовляла. Хай земля їй…

– Може, у вас залишилися ті папірці з пошти?

– А є, зберегла. – Марфа зсунулась із лавки й почалапала до ліжка, закотила ковдру, підняла матрац (я побачив під ліжком примус) і взяла під ним товсту, пошарпану книгу. – Ось тут вони.

Псалтир видання 1871 року, святійший Синод, Санкт-Петербург, старослов'янські друковані літери. Я здивувався, що Марфа читала його. Перегорнув частину й надибав поминальник, за другим разом – пожовклий талон поштового переказу на 500 карбованців: «м. Вінниця, вул. Блока, 21, Ладанюк Марфі Власівні». Я уважно обдивився його. На штемпелі назва міста, 29 березня 1948 року, п'яте відділення зв'язку. Перегорнув далі – знову талон з мого міста і п'яте відділення, 1952 року, на 500 карбованців… Всього у псалтирі було три талони. Останній – за 1955 рік. Отже, після звільнення Баглай поселився у місті біля моря. Факт вагомий.

– Марфо Властно, а кого ви знали із товаришів Данила?

– Всіх знала, – і почала загинати пальці. – Сидора, Феофана… А тих уже й забула.

– Як ви познайомилися з ними?

– А ніяк, – облизала губи, не спускаючи очей із1 вина. – Колись працювала у шинку Євсагана, батька Данька, мила посуд, прибирала.

– То ви і Кальчевського бачили?

– Бачила: ось так, як тебе. Страшний чоловік. Коли посміхався, наче різав живцем. Данько змалку перейняв у нього посмішку. Боялися його, песиголовця, навіть найближчі друзяки.

– Після війни, крім Данила, до вас ніхто не приходив, не здибали когось із них?

– Ні. Правда, об'явився Сидір без ноги, лагодив шкарбуни на базарі, а потім кудись зник. – Вона благально подивилася на мене.

Дивина: жила із Страпатим в одному місті, а від війни ні разу не здибалась. Звісно, коло її інтересів надто вузьке – цвинтар, церква і найближчий магазин. Ох і цікавого свідка я розшукав! Баглай, напевне, давно вважав бабу померлою, якщо перестав надсилати гроші. А вона, мабуть, колись перепродувала крадене й награбоване.

– Скільки вам років?

– Вісімдесят шість, – прошамотіла. – Натупалась на цьому світі, засиділась, а бог не кличе.

Я показав їй фотографію Личакова. Ладанюк начепила окуляри з товстими скельцями, глянула.

– Ох, який нещасний… – пошепки мовила й перехрестилася. – Не здибалася з ним, ні.

Мене вже ніщо не затримувало у баби Марфи. Стежкою через кладовище, поминувши таємничий склеп купця, вийшов до трамвайної колії, а потім до зупинки біля універмагу. Моє відрядження до Вінниці скінчилось, і не без успіху. Я тепер достеменно знав, з ким ми зіткнулися, – з нащадками банди Кальчевського «Білий хрест».

35.

Я зійшов з трамвая на Ленінській, навпроти відділу міліції. Сподівався застати Моренцова й попередити про свій від'їзд. Звичайно, Володимир не зрадіє, що так скоро. Проте зрозуміє. Я піднявся на другий поверх. У кабінеті начальника відділення карного розшуку чувся голос Моренцова. Він розмовляв по телефону. Володимир кивнув мені, посміхнувшись.

– Ні, засідку влаштуємо у підвалі, де він сховав сумку з грішми. Опівночі обов'язково з'явиться. – Моренцов поклав трубку. – Ну, як твої справи, Арсене?

– Завдання виконав. Думаю сьогодні додому.

– Швидко впорався. – Володимир простяг руку по аркуші паперу і болісно скривився.

– Що з тобою?

– Вранці затримали двох. Один і почастував кастетом. Цілився в голову, а попав у плече. – Взяв аркуш, глянув у нього. – У мене недавно був швець із «Каблучка», Страпатий. Згадав, що Квач працював у таборі золотарем і завжди від нього тхнуло нужником. А батько Баглая Данила був скарбником у Кальчевського. Колись вони переховувалися на цвинтарі, у склепі купця Овчара.

Порадував мене згадкою Страпатий. Адже колгоспний сторож із села Щасливого Халазій колись золотарював і водив знайомство з фотографом Личаковим. Звідси Халазій – Квач. Вірогідно на сто відсотків. І Баглай познайомився з ним у таборі. Мене охопило хвилювання. Треба негайно попередити слідчого Махова або майора Скорича. Я попросив Моренцова замовити моє місто. З нетерпінням чекав виклику.

– Варто, Арсене, побувати у тому склепі, – порадив Моренцов. – Можливо, щось залишилося. Речові докази – безголосі свідки.

– Так, – погодився. – Я вже бачив склеп. Сьогодні підемо.

– Бачив? – здивовано звів брови. – А Страпатий…

– Не він показав. – І я коротко розповів Володимиру про бабу Марфу.

– Колоритна особа. Просто тобі типаж із творів Едгара По, – зауважив Моренцов.

Нарешті довгі дзвінки. Я схопив трубку. Телефоністка сказала, що перший номер (Скорича) не відповідав. Дала другий – Махова.

– Слухаю, – близько, наче сидів поруч, обізвався слідчий прокуратури.

– Це Загайгора. Привіт, Глібе.

– О, Арсен! Здоров! Ти скоро додому?

– Сьогодні виїду. Підтвердилось: Личаков і Баглай перебували в одному таборі. Халазій Семен Якович – сторож із Щасливого – Квач – теж із того табору. Треба за ним…

– Вже не треба, – перебив мене Махов.

– Чому не треба? – я здивовано подивився на чорну трубку.

– Дещо сталося. Не телефонна розмова, – сухо нагадав мені Гліб.

36.

Коли ступив на перон, вокзальний годинник показував 15.15. Позаду тривожна ніч і половина дня, сповнені невідомості. Я заспішив до зупинки тролейбуса. З голови не виходили слова слідчого. Губився у здогадах. Невже Халазія спіткала доля Личакова? Як дізналися Тягун чи Баглай, що я вийшов на нього? Дивина. Коли ще із Корчем-Роптановим щось станеться, залишимось з одним Богом-Шалапухою, який ні в чому не зізнавався.

У мене було таке відчуття, наче тримав у руках в'юна, а він поволі вислизав… І багато зібрали відомостей, і знайшли свідків, а тупцювали на місці. Хтось нас обігравав, розгадуючи наші дії, вчасно нищив сліди і прибирав свідків. Невже Баглай і Тягун? Вони мали досвід. Як же до них добратися?

Провів рукою по обличчі, відганяючи невеселі думки. Завважив, немов стороння людина, що насамперед слід поголитись, а вже потім з'являтися на очі начальству. Згаяні десять-п'ятнадцять хвилин зараз не робили погоди. І перукарня по дорозі. Одначе там Єва. Не хотілося бачитися з нею. Вона дивилась на мене як на ошуканця. Авжеж, я не виправдовував її сподівань після того вечора: справжнього почуття не було.

Мені стало ніяково – зовсім забув про Ніну. А вона, мабуть, уже працювала і переїхала в гуртожиток. Чи дзвонила Махову? Я дав їй про всяк випадок телефон Гліба. Може, сьогодні навідаюсь до неї.

Чомусь спомин про Ніну надав мені рішучості: вийшов з тролейбуса й без вагання направився до перукарні. Звіддаля помітив Єву: як завжди, в білому халаті, золотаве довге волосся вільно спадало на плечі. Стригла якогось патлатого хлопця. Він щось говорив їй, а дівчина хмурилась. Відвідувачів небагато. Майстри зиркнули на мене, і один посміхнувся. Єва побачила мене у дзеркалі, і її каштанові очі розширились од подиву, втупились у мене. Дівчина на якусь хвилю завмерла з піднятими ножицями… Я аж засоромився, хай йому грець!

Єва оглянулась.

– Здрастуй, Арсене, – зраділо привіталась, і її очі спинилися на моєму дорожньому портфелі. – Ти з відрядження?

– Еге, оце з поїзда, – опустився на стілець за журнальний столик, потягся до газет.

– Куди їздив?

Назвав найвіддаленіший район області. Євин клієнт нетерпляче заворушився.

– Я скоро. Сядеш до мене, – сказала вона, беручись до роботи.

Хлопець непривітно блимнув на мене. Я не образився, бо він зрозумів, що майстер спішитиме позбутися його. Євині оголені засмаглі, гарні руки чаклували навколо голови кучматого. А вона таки була на пляжі – і обличчя засмагле, і груди у викоті халата не білі, й ноги. З ким же ходила? Ет, яке мені до того діло?! Я взяв газету.

Не встиг переглянути навіть першу сторінку, як Єва покликала своїм чарівним голосом:

– Прошу, Арсене.

Проходячи повз мене, хлопець заздрісно і тихо мовив:

– Ох, повезло тобі, старий, – і прицмокнув язиком.

– Що він тобі сказав? – поцікавилася кокетливо Єва.

– Остерігатися тебе.

– Чого? – насторожено запитала, пронизливо дивлячись мені в очі.

– Бо ти поганий майстер.

– Ох, як ти мене налякав, – недбало махнула рукою, враз повеселіла. – А він призначав мені побачення.

Про побачення вона сказала навмисне, з докором і натяком, мовляв, я неуважний до неї, до її почуттів. Що я міг відповісти? Прикинувся нездогадливим. Зручніше вмостився у м'якому кріслі, поклав голову на підставку, розслабився. Лише тоді відчув утому, й очі мимоволі заплющились. У тілі й досі відлунював перестук коліс і погойдування, яких набрався за чотирнадцять годин їзди. Отако й заснути, й позбутися клопотів…

– Боже, Арсене, який» ти стомлений, – мов здалеку долинув оксамитний, огортаючий теплом і затишком голос Єви. – Аж синці… І ти зараз підеш на роботу?

– Угу.

– Краще б відпочив, – турботливо радила. – Робота не втече.

Робота не втече, подумки погодився, зате вже щось трапилось із Халазієм. І невідомо, що чекало нас попереду, які несподіванки. А поки я насолоджувався хвилинами спокою. Єва ніжно торкалася пальцями мого обличчя, гостра бритва безболісно тяла щетину на щоках. Приємно пахло парфумами.

Несподівано я вловив ледь чутний дух бензину, який не знати відкіля сюди потрапив. Ніби він іде від перукарки. А може, мені здалося, бо він раптово щез. Я відкрив очі – Єва зосереджено, з похмурим виразом на обличчі вставляла пульверизатор у флакон одеколону «Красная Москва». Чого це у неї зіпсувався настрій?

Далебі, тішитися їй нічим, раз не було справжньої взаємності. Я добре пам'ятав нашу розмову, коли випадково зустрілися біля універмагу. Тоді дівчина майже освідчилась мені. А я повівся як телепень: забракло мужності признатися, що вона мені лише подобалась і те відвідання її квартири, коли я був приголомшений зливою витончених пестощів, ще не любов. Єва повернулася від трюмо, і лице її полагіднішало.

– Трохи відпочив? – освіжила мене одеколоном. – Тепер мов нова копійка. Гляди, щоб не вкрали сороки.

– Не вкрадуть. – Я справді почувався бадьоріше.

– Сьогодні перший концерт Мусліма Магомаєва. У мене є квитки, – сказала Єва, благально дивлячись на мене.

Я поспішно нахилився за портфелем.

– Мені треба писати звіт, – вибачливо буркнув.

Дівчина, не криючись, важко зітхнула, докірливо похитала головою. Я з неприємним відчуттям провини залишив перукарню, даючи собі слово більше сюди не заходити.