Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Віктор Тимчук
Нащадки «Білого Хреста»

1.

Постукали – і я враз схопився з ліжка. Зиркнув на годинник – 6.45. Відчинив двері. У коридорі стояв заспаний сержант Микола Бунчук, водій «уазика».

– Товаришу капітан… там чекають…

Я метнувся до одягу, почав швидко вбиратись. Микола прихилився до одвірка – віддихувався, подолавши дев'яносто сходинок.

– Що сталося? Де? – запитав, уже взуваючись.

– На колгоспному ринку… обкрадено магазин.

– Хто в машині?

– Майор Скорич, слідчий Топчій і Кузьменко з Букетом.

Ми збігли до під'їзду. «Уазик» вуркотів, наче розніжений кіт. Мої колеги сонні, а в Топчія червоний тонкий рубець на щоці від подушки. Вівчарка Букет збуджено стригла вухами й метляла хвостом, виказуючи задоволення, що опинилася в оточенні давніх знайомих.

– Гм, за дві хвилини зібрався, – сказав Топчій. – Не втратив форму.

– Ти теж не втратиш, – буркнув я непривітно, втискаючись до кабіни.

Наш слідчий Топчій, невисокий, худорлявий хлопець з млявими рухами, лише півроку тому закінчив спеціальну школу МВС і часто згадував своє курсантське життя. Проте роботу знав непогано, і працювалося з ним легко. «Уазик» рушив з подвір'я гуртожитку. Ми ще не позбулися дрімоти: очі в Кузьменка і Топчія розімлілі, затуманені недавнім сном, і обличчя розм'яклі, мов сирі хлібини. Я, напевне, теж мав схожий вигляд. Тільки Скорич, начальник відділення карного розшуку, бадьоро покректував. Від нього ледь чутно пахло бузком. Дмитро Юхимович завжди вставав рано. Він повернувся до нас і лукаво примружився, оглядаючи наші пісні фізіономії.

– Що, хлоп'ята, додивляєтеся сни? – насмішкувато і водночас співчутливо запитав, погладжуючи свою голову, стрижену «під Котовського».

– Еге, товаришу майор, куняємо, – відповів Кузьменко і смачно позіхнув.

– Магазин під сигналізацією? – запитав я, роблячи першу спробу розбурхати себе.

– Вона не пошкоджена, – повідомив Скорич.

Я відразу позбувся дрімоти. Адже вчинити крадіжку неможливо, коли сигналізація не зіпсована і не було попередньої домовленості з продавцями. В такому випадку вони на себе кидали тінь підозри. Одначе торговельники люди недурні. Отже, на мою думку, не обійшлося без «кваліфікованих» злодіїв. На нас чекало не рядове розслідування.

Ось і базар, його парадний вхід: арка з написом «Колгоспний ринок», навстіж відчинені ворота. В них вирував натовп. Ми повернули праворуч – на вулицю Казарського, де в'їзд на ринок. Попід мурованим парканом – ряд легковиків. А років двадцять тому на ярмарок переважно діставалися возами…

Поминули жінку-контролера і опинилися на території. До кабіни долинув багатоголосий хул. Базарна площа лежала за магазинами господарських товарів, і між ними, наче в кінці вузького коридора, виднілося строкате юрмище. Зупинилися біля будівлі з вивіскою на фронтоні – «Промтовари». Тут уже стояв «уазик» оперативної групи. Навколо купчились цікаві. Ми пішли за Скоричем.

У торговельному залі наші працівники й дві жінки з переляканими обличчями. Одна з них, старша за віком, із сивою високою зачіскою, в зозулястому трикотажному костюмі, схвильовано розповідала, притискаючи до грудей червону сумочку:

– Перед Першим травнем і Днем Перемоги розкупили багато товару. А вчора під кінець роботи завезли з бази. Ми залишилися розкласти його. Години зо дві сортували. І сьогодні, о пів на сьому прийшли зі Світланою, – жінка кивнула на гінку, бліду дівчину в зеленому платті, – щоб решту… Контрольки у замках цілі, сигналізація працює… Відімкнули магазин – і до підсобки…

Жінка оглянулась, і ми всі подивилися туди, на двері, вірніше на отвір, бо у дверях вирізано диктову фільонку й від них залишився один каркас, замкнутий на ключ. В залі ніякого розгардіяшу. Проте на підлозі білі й чорні відбитки підошов, ніби хтось вступив у вапно і вугілля й наробив чалапів. І тут мені впало в око зимове пальто, яке мало якийсь незвичний вигляд. Комір… Авжеж, у нього відрізаний комір… Он іще… Еге, їх немало!

Топчій і експерти приступили до виконання своїх обов'язків. Я зазирнув до підсобки й відразу помітив розчинений сейф, приземкуватий, як холодильник «Мінськ-3», пофарбований у коричневий колір. І знову ніякого безладдя, тільки коло стіни лежало кілька плащів, згорнута доріжка, а стіл висунутий на середину. Маленьке, вузьке віконце під стелею, заґратоване металевими прутами, ціле. На підлозі білі й чорні відбитки…

Позаду мене хтось хмикнув, і я оглянувся – Скорич. Ми здивовано перезирнулися з майором. Справді, було чого дивуватись: ніщо ніде не пошкоджене, а повно слідів. Як же крадії забралися в магазин? Відбитки підошов у підсобці чіткіші й виразніші, масніші, мов звідси злодії почали свій шлях.

– Гарний слід, – сказав майор. – Ніби навмисне залишили.

А де ж вапно і вугілля, що вони втеліщились у нього? У підсобці не було. Чудасія. Не принесли ж із собою помиващувати взуття! І кудою влізли?.. Я ввійшов до комори, коли Топчій і експерти вже зробили свою справу. У ній все так, як до обстеження. Анатолій навмисне відновив обстановку для наочності. З-під кремових плащів визирав білий відбиток підбора, наче людина пройшла крізь стіну.

– Підійми їх, Арсене, – Скорич кивнув на плащі.

Я обережно підняв. Під ними – акуратно вирізаний десь із квадратний метр підлоги, і дошки трималися купи. Справжня ляда. З Дмитром Юхимовичем підняли її – зачорніла яма. У ній стирчало два стовпці, що підпирали вирізані дошки. І це передбачили. Став навколішки, заглянув у яму. Збоку зяяв у фундаменті отвір.

Взяв лампочку на довгому шнурі, спустився в яму. Вона якраз по шию і нетісна: досить вільно повертався на всі боки. Сів навпочіпки й посвітив у штольню: з півтора метра довжиною, видовбана у підмурку, за яким тьмяно полискувала дірката земля. Я порачкував уперед і через хвилину вперся у щось овальне, залізне… Гм, металева бочка. Далі шлях перекритий. Я позадкував…

Дістався входу й звівся на ноги, перевів подих. Хоч і недовго перебував у підкопі, а забракло свіжого повітря, і з неприємністю дихалося сирою землею, і якось тривожно не чути жодного згуку, ніби похований живцем… Наді мною Скорич, Кузьменко з Букетом і слідчий Топчій. Знизу їхні постаті здавалися видовженими, наче на невідрегульованому екрані телевізора. Анатолій з лукавинкою дивився на мене.

– Ну, яке враження? – запитав.

– Підкоп капітальний, – відповів я. – А вихід перекрито металевого бочкою.

Кузьменко подав мені руку – я вибрався нагору, обтріпав штани на колінах і сорочку на ліктях.

– Здається, тут не обійшлося без продавців, не без їх допомоги, – зауважив Олекса.

Мабуть. А підкоп?.. Не вірилося, щоб довбали з магазину. Куди ж подіти землю й каміння з підмурка? Власне, чому завідуючій не бути заодно із крадіями? Без неї ніякого підкопу з магазину не зробити. Звісно, вона могла залишатися після роботи і впускати зловмисника. Але надто повільно посувалося б копання. Далебі, куди їм було спішити?! Он і доріжка, якою застеляли ляду для маскування, ставили стіл… Все шито-крито.

– То що ти думаєш, Арсене? – запитав Скорич і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Давно не траплялося такої зухвалої крадіжки в нашому місті. Пам'ятаю, позаторік обчистили райунівермаг у Бровниці. Але почерк зовсім інший: влізли через трубу витяжної вентиляції.

Ми вийшли з підсобки. В торговельному залі лише працівники магазину і поняті, у вікна зазирали базаряни. Я нарахував вісім продавщиць. Вони таборились осторонь прилавка, за яким сидів оперативник і розмовляв із жінкою в зозулястому костюмі. Позирки продавців розгублені, стривожені. Я взяв Анатолія за лікоть і тихо сказав:

– Запитай їх, хто завжди залишався після роботи.

– Гаразд, Арсене, – неквапно кинув. – Думаєш, звідси копали? Мені теж підозріло.

– Не впевнений, але… Зараз гляну за магазин. Там повинен бути вихід з підкопу.

– Давай. Тримай мене в курсі. А серед цих молодиць оте дівча в зеленій сукенці має підозрілих знайомих, – сказав Топчій.

2.

З ганку оглянув майдан, запруджений людьми. Навпроти – павільйон. У ньому вилицюватий молодик видавав напрокат вагівниці. Ми зійшли із приступок. Я прискіпливо, вивчаюче подивився на обкрадений магазин іззовні. Передовсім – це не нова будівля, пристосована під торговельне приміщення. Обабіч магазину – кіоск господарчих товарів і продуктовий, а за ними – двометрова мурована огорожа. Ліворуч за нею здіймалася триповерхова цегляна споруда – Будинок колгоспника.

Ми підступили до паркану. Магазин стояв до нього впритул задньою стіною. По той бік огорожі, теж впритул до неї, якийсь сарай із пласким дахом.

– Зрозумів, Арсене? – запитав мене майор.

Я кивнув і виліз на паркан – відкрилося подвір'я Будинку колгоспника з кількома вантажівками. Серед них ЗІЛ з клітками на кузові, у яких крякали качки. За сараєм невелике обійстя, захаращене потемнілими від негоди дровами, старими, розбитими ящиками, шматками толю, брилами бітуму, диктовими діжками. Під стіною-огорожею від вулиці Казарського купи вапна і вугілля. Дмитро Юхимович вибрався до мене, вмент охопив зором подвір'я і затримав свій погляд на вапні й вугіллі.

– Давай, Олексо, сюди, у двір, – наказав майор Кузьменку.

Ми зайшли на обійстя і подалися до сарая. І перед ним асфальт помережений чорними й білими слідами. Вони тяглися від куп вапна і вугілля. О, кров – загусла, чорна. Поіржавілий замок висів на скобі. Його треба віддати на експертизу. Я обережно відхилив двері – на диво, навіть не рипнули. Майор кивнув на завіси, густо змащені солідолом. В сараї старі, посновані павутинням стільці, шафи, диван шкірився пружинами, металеві й дерев'яні бочки і сліди вглибині, у напівтемряві.

Я чіпко, насторожено обдивлявся навколо, призвичаюючи очі до затхлого мороку. І раптом підсвідомо відчув присутність стороннього. Мене не знати чого обійняли тривога й хвилювання. Ступив уперед і за шафою, під клишавим столом, угледів нерухому людину – білявого хлопця у волошкових спортивних штанях, туфлях без шкарпеток і в жовтій закривавленій майці. Намацав у молодика пульс… Ледь чутно билося серце. Дмитро Юхимович присів поруч.

– Да, діла… – тихо протяг.

Хто він: спільник злодіїв? Випадковий свідок? Як потрапив сюди? Судячи з одягу, наче вибіг з приміщення, не збираючись затримуватися надворі.

– Виклич «швидку допомогу» і скажи Топчію, експертам, – пошепки мовив майор. – Я спробую йому допомогти…

Встиг помітити лопату і лом, під стіною вхід до підкопу, в якому стояла бочка, діжки із землею, лежали брезентові рукавиці, і подався надвір. У порозі маячив Олекса. Букет нетерпляче скімлив.

– Когось там знайшли? – поцікавився Кузьменко.

– Закривавленого хлопця. Давай на Казарського, під огорожу, – наказав Олексі, а сам метнувся в магазин.

… Під муром на Казарського сліди й відбитки від протекторів машини. На асфальті чорніло кілька крапель мастила. Непогано, експерти візьмуть на аналіз. Букет упевнено взяв слід і повів нас за собою. Через кілька хвилин шаленої гонитви ми з Кузьменком вибігли на багатолюдну вулицю поблизу привокзальної площі, і тут Букет розгублено заскімлив.

Засапані, розпашілі, в мокрих сорочках, спинилися передихнути. Недурні крадії: очевидно, пересиділи на вокзалі до ранку, а потім, коли почався рух тролейбусів, спокійно скористалися ним, і тепер шукай вітра в полі. Або на поїзд і – ту-ту… В якому напрямку? Звідки вони?

– А зараз куди, Федоровичу? – звернувся до мене Кузьменко й змахнув краплю поту з чорної брови.

– На Казарського, до паркану. – Я сподівався ще на один слід, бо ми точно не знали, скільки було злодіїв.

Невдовзі знову опинилися коло мурованої огорожі ринку. Вулиця Казарського тиха й майже порожня: де-не-де виднілися поодинокі перехожі. Через дорогу, навпроти магазину і сарая, розташовані приймальні пункти сухофруктів, утильсировини і майстерня жерстяних виробів. А трохи далі – кілька звичайних цегляних будинків з телеантенами на дахах.

– Шукай, Букете, шукай! – наказав Кузьменко псові, і той припав носом до асфальту, занюшкував і шарпнувся на новий слід, потяг Олексу за собою.

Ми бігли до будинків. Поминули один дім, другий, і пес гайнув у двір третього, скочив на двері з номером 6 і гавкнув. Невже там злодії? Ми принишкли. У Букета на загривку здибилася шерсть. Я постукав. Насторожено чекали, коли відчинять. А може, втекли; заскочили до квартири, взяли необхідне в далеку дорогу і накивали п'ятами…

З-за дверей почулося човгання й бурмотіння, і, не питаючи хто і чого, дзенькнув замок, відхилились двері… У тісному коридорі стояв розкучманий хлопець в трусах і майці, в старих капцях і заспано мружився. Потер очі й осмислено подивився на нас, глипнув на вівчарку. Аж тоді на його припухлому обличчі відбилося здивування, навіть ляк. Букет клацнув зубами, і хлопець позадкував, прикривши груди і шию руками.

– Карний розшук, капітан Загайгора, – представився. – Дозвольте зайти?

– З-заходьте, – сторопіло запросив.

Ми опинились у затемненій кімнаті. У шпарку між шторами на вікні пробивався сонячний промінь і падав на протилежну стіну, висвітлюючи портрет, вірніше, його половину – довге волосся, суворе око, краєчок губ… Хлопець, все поступаючись, наткнувся на розстелене диван-ліжко й сів. Я розсунув штори – кімната наповнилася світлом. І нараз угледів на столі, серед розгорнутих книг і зошитів, коричневу норкову шапку. Олекса теж дивився на неї і не міг стримати усмішки. Я взяв її – нова, з ярликом.

– Ваше прізвище? – запитав у пониклого хлопця, жалюгідного й беззахисного.

– Агапов… Вячеслав, – не звів голови.

– Звідкіля шапка?

– З-знайшов.

– Сокирку під лавкою, – вставив іронічно Кузьменко.

– Де знайшов? Коли?

– Сьогодні, під огорожею ринку. Повертався з роботи і…

– О котрій годині? З якої роботи?

– Близько другої ночі. Я фрезерувальник, на електротехнічному… – Агапов облизав пошерхлі губи.

– Чому так пізно?

– Трохи прихопили після зміни до плану, – вже спокійніше відповів.

– З ким працювали? Їхні прізвища і адреси?

– Нацевич, Скок, Малишевський… – не замислюючись, назвав своїх товаришів.

Я записав до блокнота дані робітників. Агапов почав одягатися і ніяк не попадав у штанину ногою.

– А де твої батьки?

– На роботі. Ви мене?..

– Ні, залишайся вдома. Тільки до початку зміни нікуди не виходь. Зрозумів?

Він кивнув, нарешті вбравшись, і провинно дивився на мене. Я зиркнув на книжки і зошити.

– Десь учишся?

– Еге, у вечірньому політехнікумі.

– О тій порі на вулиці нікого не зустрів?

– Нікого.

– А машини не бачив?

– У кінці вулиці виїжджала на проспект.

– Марка?

– Наче «Волга М-21».

Букет сидів на підлозі й прислухався до наших голосів: схиляв голову на один бік, на другий, ніби намагався втямкувати, про що йде мова. Агапов з острахом поглядав на нього. Невже шапка з магазину? Коли Агапов не спільник, виявиться ще одним свідком, окрім невідомого з сарая. На початку розшуку два свідки – успіх.

– Напиши про машину і шапку, вкажи час, – сказав хлопцеві і вдруге попередив: – З хати нікуди. Я пізніше навідаюсь і заберу показання.

Ми залишили Агапова з прояснілим чолом. Авжеж, він народився, мабуть, у сорочці, бо коли б справді наткнувся на крадіїв, вони б його не помилували. Я глянув на годинник – минуло 15 хвилин. Як там поранений?

– Дарма ви його не затримали, – зауважив на вулиці Кузьменко. – Попередить своїх.

– Не попередить, – заспокоїв кінолога. – Ось тобі шапка. Віддаси Топчію.

3.

На подвір'ї Будинку колгоспника досі стояв ЗІЛ з качками у клітках. Здалеку побачив карету «швидкої допомоги», машину. оперативної групи і гурт людей. навколо входу на обійстя перёд сараєм. Я вчасно з'явився: саме винесли ноші з пораненим. Його ліве плече забинтоване, очі заплющені, обличчя крейдяне. Поруч ішла медсестра і тримала пляшку з кров'ю. В тяжкому, видно, він стані, коли застосували термінове переливання. Хоч би не помер. Він для нас найважливіший… Свідок чи учасник?..

– Ой Валю! – зненацька залементувала якась жінка. – Господи! Хто ж тебе?!..

Її зойк, від якого закрякали качки, наче штурхнув мене в спину, і я вкляк на півдорозі до сарая. Над ношами схилилася молода, кругловида жінка у білій хустці, простягала у відчаї руки до пораненого, а її відтручувала медсестра, умовляла не заважати, не зачепити ненароком трубки. Я вернувся, взяв жінку за лікоть – вона не зважала на мене: повними сліз очима дивилася на хлопця. Його вклали у карету.

– Боже, а вдома ж у нього дітки… Тетяна… батьки… – розпачливо голосила-приказувала.

– Послухайте, шановна, – міцно стис її лікоть, і жінка глянула на мене невидющими очима. – Я з міліції. З міліції, – повторив, щоб дійшло до неї.

– Ох, чоловіче, яке нещастя, яке нещастя… – бідкалась. – А в нього ж двоє діток, одне одного менше… То ви з міліції? – витерла кінчиком хустки сльози і з надією втупилась у мене.

– З карного розшуку, капітан Загайгора. Де ж нам поговорити?

– Я в цьому готелі, тридцять перша кімната.

– Ходімо до вас.

Мені не терпілося почати розмову, але стримався; хай жінка трохи оговтається. До Будинку колгоспника зайшли з подвір'я і розташувались у невеликому фойє на першому поверсі за журнальним столиком. Неподалік за дерев'яним бар'єром адміністраторша. Я лише бачив, опустившись у старе крісло, її голову з копицею пістрявого волосся, насурмлені брови й меткі очі, які з цікавістю позирали на нас з-за перегородки. Моя супутниця сиділа напружено, скраєчку крісла, із міцно стуленими губами.

– Хто ви і звідки? – лагідно запитав її.

– Я пташниця з колгоспу «Комуніст» села Малинівки, Немиївського району, Колосюк Уляна Тимофіївка. – Вона мило картавила і соромилась перед незнайомою людиною.

– А хлопець? Ви його знаєте?

– Авжеж, вчилися разом. Він шофер нашого колгоспу, секретар комсомольської організації, Молостов Валентин Карпович. Вчора приїхали на базар з качками. Не всі продали і заночували…

Я полегшено зітхнув. Нарешті прояснилося з пораненим. Але як він опинився в сараї? Чому напівроздягнутий? Пташниця замовкла, помітивши мою задуму, й потупилась.

– Розказуйте, Уляно Тимофіївно, – попросив її.

– Про що? – звела на мене затуманені очі. – Поставили машину у дворі, майнули в універмаг, потім повечеряли в їдальні – і сюди на ночівлю.

– А як Валентин потрапив до сарая?

Колосюк знизала плечима.

– У якій кімнаті він жив?

– Двадцять третій.

– Увечері ви не заходили до нього чи він до вас?

Жінка сполошено подивилася на мене, а потім у неї ображено затремтіли губи. Ах чорт! Вона ж сприйняла моє запитання за натяк на залицяння Молостова.

– Як ви?.. Ви… Я заміжня, – тихо, гнівно мовила. – Ми з його Тетяною подруги.

– Пробачте, Уляно Тимофіївно, я зовсім інше мав на увазі, – вибачливо заперечив. – Мене цікавило, о котрій годині ви бачились з ним востаннє.

– Десь о десятій. – І пташниця зніяковіло замовкла, ніби завагалася з повідомленням чогось їй неприємного. Одначе наважилась і сказала: – Я заглянула до Валентина. Він жив з циганами, і я боялася за гроші… Забрала у нього виручку.

Так, тепер мені випадала розмова із жильцями 23 кімнати. Може, від них дізнаюсь, як Молостов опинився у сараї? Я звівся, і Колосюк теж схопилась.

– А куди качки?.. – розгублено запитала. – І машина? Вони ж колгоспні.

– Качки продасте. Наш товариш завезе їх на ринок. І подзвонимо в колгосп, пришлють шофера, – пообіцяв їй. – Ви трохи почекайте.

– О-хо-хо… – Лице у пташниці жалісливо скривилось, і з очей несамохіть потекли сльози. – Це ж взнає Тетяна…

Я піднявся на другий поверх. Відразу при стіні, за двотумбовим столом з телефоном, сиділа чергова – жінка років сорока в бежевому халаті, голова кокетливо пов'язана барвистою косинкою, з-під якої вибивалося пасмо чорного волосся. Глянувши на неї пильніше, я відзначив, що колись вона була достоту гарною і, мабуть, гордовитою, судячи з постави й примружених карих очей. Її довгі пальці спритно орудували шпицями – вони мигтіли, наче у велосипедному колесі, і волошкова вовняна шапочка ніби в'язалася сама по собі.

– Ви до кого? – кинула на мене швидкий погляд.

– Я з міліції. Хто живе в двадцять третій кімнаті?

Її пальці на мить завмерли й знову продовжили свою роботу.

– Двоє грузинів. – У неї приємний грудний голос. – Продають мандарини.

– Є котрийсь із них?

– Є, Арчіл Белішвілі. Третя кімната праворуч, – підказала мені.

Через кілька кроків я спинився перед дверима кімнати. Постукав.

– Заходь, – глухо пролунало у відповідь.

За столом, заставленим наїдками, сидів молодий, широкоплечий чоловік, чорнявий, мов грак, у розхристаній сорочці з підкоченими рукавами. Його груди й руки вкривала густа чорна порость. Він широко, доброзичливо посміхнувся й гостинно повів рукою, запрошуючи до столу.

– Сідай, кацо[1], гостем будеш, – і налив у склянку з глиняної посудини з довгою шийкою якогось червоного напою. – Найкраще п'ється сапераві[2] із сури[3]. Бери, генацвале[4]. Щоб ми ніколи не знали біди.

– Пробачте, але я на роботі, – чемно відмовився, опускаючись на стілець. – Служба.

– Не те говориш, кацо, ображаєш мене, – спохмурнів грузин і непривітно блимнув на мене чорними опуклими очима. – Стакан сапераві – і голова ясна, наче у математика, а на душі – рай. Покуштуєш нашого хачапурі[5], шоті[6], мчаді[7], шашхі[8], які передала мені маміда[9]. Давай, генацвале.

Від столу Гостро й апетитно пахло, а я не снідав. Проте втримався від спокуси.

– Я з карного розшуку, капітан Загайгора, – назвався, остаточно поклавши край запросинам.

– Вах, батоно[10] начальник, – сплеснув у долоні Белішвілі й гаряче заговорив – Ми продаємо своє і маємо довідки з колгоспу. Все зако…

– Добре, добре, – перебив його. – Тут жив шофер. Де він?

– А, Валентин… – Арчіл лукаво підморгнув мені й ковтнув вина. – Ще не прийшов од своєї…

Далебі, він нічого не знав і думав, що Молостов у Колосюк. Вона ж учора ввечері зазирнула до їх кімнати… Значить, шофер вийшов пізніше. Куди? Чого? Я завагався: сказати Белішвілі чи ні про подію? Втім, все одно скоро дізнається.

– Валентина тяжко поранили вночі, і до тієї жінки він не заходив, – сказав я. – Знайшли його в сараї.

– Вайме[11]! – Арчіл співчутливо похитав кучерявою головою. – В сараї… Але ж він пішов до машини.

– О котрій годині?

– Після дванадцятої. Ми довго сиділи, балакали, грали в карти… Закрякали качки, і він вибіг подивитись. Вайме… – замовк, і сидів посмутнілий, пригнічений, нараз випив вино і по тому тихо мовив: – Шені черіме[12]…

– А де твій товариш?

– Гурам? На базарі, торгує.

– Ти водиш машину?

– У мене вдома «Волга».

– Вивези качки на ринок. У фойє сидить та жінка, допоможи їй, – попросив його.

– Зроблю, батоно начальник.

– Це Валентинові піджак і сорочка?

– Його.

– Віддаси їй.

Я знайшов у кишені піджака ключі від ЗІЛа, поклав їх перед Белішвілі на столі і вийшов. Отож, Молостов вибіг до качок, а опинився в сараї. Значить, на першу годину ночі злодії вже були там. А близько другої «Волгу» в кінці вулиці бачив фрезерувальник Агапов. Значить, в магазині вони порядкували довго. Це ж треба мати цілковиту впевненість, що не захоплять на місці злочину.

На мене байдуже глипнула чергова, не перестаючи в'язати, і я поминув її, спустився у фойє. Колосюк встала з крісла, запитально звела брови.

– Зараз вийде Арчіл, грузин, і завезе качки на ринок. – На обличчі пташниці – розгубленість і недовіра, і я заспокоїв її: – Не бійтеся, він людина хороша. І ще віддасть речі Валентина.

Колосюк, кивнувши, втомлено сіла. Я підступив до дерев'яного бар'єра, за яким нудьгувала адміністраторка – власниця пишної пістрявої зачіски. З-під насурмлених брів забігали по моєму лиці її блідо-голубі очі. Я представився. Не здивувалася – сприйняла мою появу як належне. Тільки трохи довше-затримала погляд на моїх неголених щоках.

– Хто у вас керує господарством?

– Дзюняк.

– А хто він?

– Тарас Свиридович?! – вона так здивувалася, ніби його повинно знати все обласне місто. – Наш завідуючий.

– Він є в будинку?

– Незабаром прийде, почекайте. – Задзвонив телефон, і адміністраторка здійняла трубку. – Готель… Жодного вільного місця… Але ж я вам…

Вона когось роздратовано переконувала у відсутності місць. У фойє спустився Белішвілі й направився до Колосюк, вклонився їй, притискаючи руку до серця.

– Калбатоно[13], прийміть мої щирі співчуття, – сумно мовив.

– Спасибі.

Вони пішли. Адміністраторка закінчила розмову й нервово поклала трубку.

– Біда з вами приїжджими, – поскаржилась, шукаючи у мене підтримки.

Але я не пристав на розмову. Мене турбувало інше.

– Ви бачили, коли вночі виходив шофер? – натомість запитав її.

– Авжеж: ми саме з Настею Вакулівною пили чай.

– Хто це – Настя Вакулівна?

– Палига, чергова другого поверху.

Ага, та жінка, яка й досі зберегла риси колись холодної красуні.

– І ви не схвилювалися, що він не повернувся?

– Чого? – зломилися її брови-шнурочки. – Шофери часто сплять у кабінах. Стережуть свій вантаж.

Справді, їй нічого було непокоїтись. Усе відбувалось, як завжди, – ніякої надзвичайності.

– Давно у вас ці грузини?

– Вже місяць.

Підозрювати їх не було підстав. Вони б тоді не залишилися. Хоча… Могли підготувати підкоп, а крадіжку здійснили спільники, що втекли машиною і подалися на вокзал. Ні, машиною небезпечно їхати далеко. Машини вже перевіряли на дорогах працівники ДАІ. Скорич дав вказівку. А от…

– Скажіть, сьогодні вранці хтось вибув з готелю? – запитав із таємною надією.

– Тільки один шофер.

– Будь ласка, дайте його картку.

Адміністраторка відімкнула сейф, в якому лежала купка паспортів і різні папери. Переглянула їх і подала мені аркушик. Валуйко Федір Іванович, 1938 року народження, село Терешки, мета приїзду – продаж товару з автолавки, номер машини.

– Коли вибрався Валуйко?

– Виписався рано, – і вона кивнула на кушетку за своєю спиною. – Якраз я міцно заснула, а його приніс чорт. Напевне, десь о четвертій ранку, бо у вікні сіріло.

О четвертій… Чого йому схоплюватись ледь світ? Село Терешки – недалеко. Постривай! Та й ночувати нема сенсу: година-півтори – і вдома. А Валуйко залишився.

– А він не виходив опівночі надвір?

Адміністраторка здвигнула плечима.

– Хтось хряскав дверима. Я не зводилась – дрімала.

– Часто зупиняється у вас?

– Щомісяця.

Мене охопив неспокій. Попросив телефон і подзвонив черговому міліції, Дав йому дані Валуйка, номер машини. Тепер залишилося чекати, коли його затримають інспектори ДАІ. І цілком вірогідно, що з тієї «Волги» крадені речі перевантажили до автолавки.

Хід непоганий: у магазині на колесах повинні бути товари. Автолавка не викличе ні у кого підозри.

Я схвильовано пройшовся коридором, в якому розташована дирекція ринку і де знаходився кабінет завідуючого Будинком колгоспника. А Дзюняк не з'являвся. Щоб чимось зайнятись, окрім висування версій, прочитав стіннівку «За комуністичну працю», святковий наказ директора, перелік путівок у санаторії і будинки відпочинку, склад групи народного контролю.

Спинився біля стенда «Вони захищали Батьківщину». Фотокартки на ньому перезняті зі старих, давніх, і ветерани молоді, відчайдушні. Сивак В. В. – старшина, артилерист, директор ринку; Дзюняк Т. С. – сержант, командир відділення зв'язку, завідуючий Будинком колгоспника; Скерегеля В. Н. – єфрейтор, бухгалтер (пілотка кокетливо надіта на пишне хвилясте волосся, і в очах знадлива смішинка); Палига Г. Ф. – старший сержант, мінометник, контролер (напевне, чоловік чергової другого поверху Насті Вакулівни); Котов М. І. – сержант, піхотинець, бригадир рубачів м'ясного павільйону; Федоровський З. Д. – рядовий, піхотинець, ветлікар.

Дивився на них і з жалем думав: коли б не загинув мій батько, теж у якійсь установі висіла б його фотокартка серед ветеранів війни. А можливо, він би й досі служив і хтозна, чи не став би генералом. Ох, багатьом чорне лихоліття вкоротило віку або перекопало життя.

– Да, дорогою ціною заплатили за Перемогу, – раптом журливо заговорив за моєю спиною чоловік. – А які орли!

Оглянувся – позаду невисокий, натоптуваний дядько в синьому костюмі й білій сорочці, буцматий, сивоголовий, смаглочолий. Він скидався на боцмана, списаного на берег, і видався мені знайомим… Еге, Дзюняк, один з ветеранів.

– А я до вас, Тарасе Свиридовичу, – звернувся до нього.

– Впізнали! – зраділо вигукнув. – Я здорово змінився, не всі… – він спохопився й спохмурнів, погасив усмішку. – Заходьте.

Кабінет у нього маленький: однотумбовий стіл, обов'язковий сейф у кутку, під стіною два стільці, металева вішалка, на підвіконні графин з водою і склянка, телефон. Дзюняк поклав короткопалі руки на скло, зчепив пальці й приготувався до розмови. Його, мабуть, попередила адміністраторка.

– Ви знаєте, що сталося?

– Оце від сарая, – відказав Дзюняк і скрушно додав: – Неприємність, і шкода того шофера.

– А хто з ваших працівників найчастіше ходив у сарай? – запитав його.

– Я.

– Коли ж ви були востаннє?

– Їй-бо, не пам'ятаю, – почухав потилицю. – Ми скидаємо туди всякий мотлох. Тому й рідко заглядаю.

Подібної відповіді слід було чекати. Власне, я її передбачив, але, як завжди, підсвідомо жевріло Сподівання на потрібні факти чи відомості. Хай би вже дріб'язкові! З них іноді буває користь. А тут – нічого. Я лише впевнився: злодії мали достовірну інформацію про забутий сарай. І отримати її могли від працівника Будинку колгоспника.

– Скільки у вас чоловік у штаті? – запитав завідуючого, щоб прикинути об'єм роботи: з кожним поговорити, перевірити.

– Зі мною одинадцять.

– Тарасе Свиридовичу, ви розумієте, як важливо знайти злочинців, – почав я здалеку. – Ви місяцями не заглядали до сарая. Про це знали працівники. Напевне, комусь передали.

У Дзюняка спершу округлились очі, потім він примружився й недоброзичливо сказав:

– Ви помиляєтесь. У нас одні жінки, і працюють вони по десять і більше років. Коли б що, крадіжка трапилася б раніше. Га? Магазин і сарай збудовані давно.

Хм, Дзюняку не відмовиш в логіці: тонко підмітив і слушно зауважив. Я замислився… Не збирався відступати. І зненацька мене осінило.

– Скажіть, а в будівлі весь час промтоварний магазин?

– Ні, – жваво відгукнувся завідуючий. – Спочатку… – Він задивився у стелю і почав загинати пальці. – Спочатку тканини, після них – уцінені товари, потім – спортивні й оце другий рік… – Дзюняк осікся, злякано зиркнув на мене і вражено прошепотів: – Невже хтось із наших жінок?

– Може, ненавмисне: просто котрась прохопилась у розмові або хитро випитано, – заспокоїв його, знаючи, як важко працювати в колективі, коли поруч нерозпізнаний злочинець. Недовіра не дасть супокою, точитиме свідомість, мов шашіль дерево.

– Справді, жінки люблять потеревенити, – охоче пристав на мою думку завідуючий і спохмурнів.

– А ви самі, Тарасе Свиридовичу, не помітили нічого підозрілого? – для годиться запитав.

– Ні, люди як люди, – не вагаючись, відповів. – У кожного свої радощі й печалі. У чоловіка Насті Вакулівни, він працює на ринку контролером, виявили рак печінки, – гірко зазначив.