Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

7.

На столі лежали речові докази – обручка і відрізаний комір. Але Валуйко, опам'ятавшись від потрясіння, клявся й божився, що вперше його бачить і не знає, звідкіля узявся в кабіні під сидінням. Тепер ми поклали надію на очну ставку. Я з неприємністю згадував Хутченко, галасливу й розгнівану молодицю. Перед нею довелося вибачитись – обшук нічого не дав. Як вона поведеться з чоловіком, машиністом тепловоза, коли сусіди донесуть йому про Валуйка?

Топчій міряв кроками кабінет, кидаючи уважні погляди на стіл, на водія автолавки, що сидів на стільці під стіною з опущеною головою. Я здогадувався про перебіг думок слідчого (вони не різнилися від моїх). Ми рже вияснили: автолавка стояла найближче зі всіх машин до сарая. На цій підставі виникло одне припущення.

– Федоре Івановичу, ви часто навідувались до Хутченко? – несподівано звернувся до Валуйка Топчій.

– Як тільки виривався до міста.

– Приблизно скільки разів? – допитувався слідчий.

– Шість-сім, – подумавши, відповів шофер. – Ми з нею недавно…

– Машиною їздили? – уточнював Анатолій.

– Без автолавки моя до города не пускає, – із жалем відповів.

– Угу, угу… – задоволено поугукав Топчій, продовжуючи крокувати кабінетом.

Я відразу здогадався, що мав на увазі Анатолій, зацікавившись зустрічами Валуйка із Хутченко. Ми з нетерпінням чекали очної ставки. У двері постукали. Слідчий круто повернувся.

– Привели затриманого, – доповів міліціонер.

– Уведіть, – розпорядився Топчій, сідаючи за стіл.

До кабінету ступив Бог і зупинився, зиркнув на обручку й песцевий комір, потім безвиразно на Валуйка й втупився у підлогу. Ми уважно стежили за виразом їхніх облич. Ніякої реакції.

– Валуйко, ви знайомі з цією людиною? – офіційним тоном запитав слідчий кивнувши на Шалапуху.

– З оцим? – шофер зміряв Бога з ніг до голови, кривлячи презирливо губи. – Звідки? Він не терешківський, а в місті не здибались.

– А ви, Шалапуха?

Шалапуха прискіпливо, прискаливши ліве око, розглядав шофера. По часі осудливо похитав головою.

– А я його бачив, – сказав, наче вистрілив.

– Де?! – скочив Валуйко, зціпивши кулаки. – Ти що верзеш? Він мене бачив! Блекоти об'ївся?!

– Спокійно, Валуйко, спокійно, – я втихомирив його. – Сідайте. То де, Шалапуха, бачили?

– На ринку. Продавав, гад, «біоміцин» з націнкою! – обурено вигукнув. – У-у, шкурник, попався!

Я застережливо підняв руку, бо Валуйко, люто скрегочучи зубами, знову ледь не схопився.

– І це все, Шалапуха? – запитав розчаровано Топчій.

– Все. Його золотозубу пику я добре запам'ятав, – зі злістю підтвердив.

Я насилу стримав усміх, потішений гнівом Бога. Йому довелося вишкрібати останні мідяки на пляшку вина, бо справді на ринку воно трохи дорожче. Гірко визнавати невдачі і радісно довести невинність людини. Я почав схилятися до думки про навмисне підстроєний непевний слід. Особливо явно це вгадувалося на Валуйкові. Топчій його відпустив, на превелике невдоволення Бога, узявши підписку про невиїзд за межі області. Із Шалаиухою справа складніша.

Валуйкові могли непомітно підкласти комір під сидіння (кабіна не замикалась, і автолавка без нагляду). Богові ж обручку, та ще й у кишеню… Сумнівно. І мати Зубовського проговорилася, що не чула, коли повернувся Вадим із гульок.

– Ви хоч розумієте, Богдане, своє становище? – звернувся до нього Топчій.

– А мені воно до лампочки, – безтурботно відповів. – Не обкрадав я магазину. Потримаєте і відпустите.

– Все-таки де ви були, що пізно повернулися додому?

– Я вже казав, – напрочуд спокійно поводився Шалапуха. – Гуляв у парку.

– Значить, не хочете зізнатись?

– Нема в чому, – недбало погойдував ногою й поглядав на нас з неприхованою зневагою.

Я не впізнав Бога: від розгубленості й розпачу не залишилося й крихти. Чому змінився його настрій? Через почуття невинності чи впевненість, що не зберемо доказів? Йому наче відкрилися небачені нами обшири. Словом, я теж, як і Топчій, відчував: Бог щось знав про крадіжку. Мені здавалося, якийсь факт чи здогад він осмислив після затримання.

– Шкода, доведеться відправити вас у слідчий ізолятор, – попередив Шалапуху Топчій.

Коли його вивели, ми часину мовчали, заглиблені в роздуми. Першим заговорив слідчий.

– Ти зрозумів, Арсене, вони точно знали про від'їзд Валуйка і залицяння до Хутченко, – розважливо мовив. – Інакше б не підклали коміра. Висновок?

– Хтось непогано обміркував «операцію», – відповів я. – І стежили за шофером.

– Ти нікого не запідозрив із працівників Будинку колгоспника?

Я перебрав у пам'яті свої розмови із Дзюняком, адміністраторкою, черговою другого поверху Палигою, грузином Белішвілі. Нічого незвичайного не помітив у їхній поведінці. Жодної зачіпки чи натяку на недовір'я. До речі, я зустрівся лише із трьома працівниками готелю, а їх усього – одинадцять. Отож попереду ще вісім чоловік. Можливо, з решти… І заперечно похитав головою.

– Слухай, Анатолію, варто підскочити в лікарню до Молостова. А раптом заговорить, – нагадав йому.

– Поїдь, – погодився Топчій.

Шофера ЗІЛа поклали до хірургічного відділення обласної лікарні, де його відразу зробили операцію. Відтоді минуло доволі часу, й, напевне, Молостов уже прийшов до пам'яті.

8.

«Уазиком» швидко дістався до знайомих зелених воріт. У тінистих алеях, заставлених лавками, сиділи хворі й відвідувачі, між густими деревами прозирали вікна корпусів. Мені не довелося шукати й розпитувати, де відділення. Я тут бував не раз, і саме в хірургії, бо учасники подій, якими займався карний розшук, часто потрапляли туди. Така специфіка нашої роботи.

У фойє куняла чергова. Попросив її покликати лікаря. Він довго не з'являвся. Я занепокоєно поглядав у коридор. У ньому – сестринський пост, а в кінці – двостулкові двері з матовим склом – операційна. З палати реанімації вийшла чергова з кисневою подушкою, кивнула: мовляв, уже скоро. І справді, через кілька хвилин до мене наближалася завідуюча відділенням Самойлюк, немолода жінка з карими сумними очима. Вона несла халат.

– Знову ви до нас, – чи запитала, чи ствердила співчутливо. – Напевне, до Молостова?

– До нього. Як він там?

– У важкому стані: поранення серйозне, і втратив багато крові. Привезли б на годину пізніше – не врятували б, – лікарка поправила на мені комірець халата.

– Дякую. А тепер житиме?

– Повинен, якщо обійдеться без ускладнень.

– Я б хотів…

– Він тільки опритомнів. На кілька хвилин я вас пущу, – дозволила Самойлюк і зауважила: – Але чи заговорить…

Я теж не мав упевненості: наркоз, безперечно, притупив пам'ять Молостова. Для згадки треба її напружити, зібрати силу волі. А де та сила після важкої операції?! І все ж спробувати не зайве. Я переступив поріг палати – пахнуло ліками. На високому ліжку з коліщатами лежав шофер. До його руки підключена система переливання крові. На столику стояв цілий ряд пляшок для крапельниці. Я сів у головах. Молостов блідий, навіть губи і вуха мов пергаментні. Очі заплющені, й повіки аж просвічувалися, синюваті, наче пелюстки волошки. Ліве плече й груди забинтовані. Вони ритмічно здіймалися, його стале дихання вселило у мене надію.

– Валентине, – тихо гукнув його, – ти мене чуєш?

Повіки сіпнулись, ворухнулися брови, і Молостов розплющив очі, втупився в стелю неосмисленим поглядом. Мені було нелегко звертатися до свідка, будити у нього спогади. Розумів його стан. Але треба, бо на волі залишалися крадії, здатні на найтяжчий злочин.

– Валентине, я з міліції, – неголосно повторив. – Ти мене чуєш?

Він поволі скосив очі в мій бік і ледь повернув голову, щоб краще бачити співрозмовника. Я взяв його за руку, і шофер легенько потис мої пальці. Почув! До нього вернулася свідомість.

– Хто тебе вдарив? Ти його знаєш? – питав, чітко карбуючи слова.

Спершу губи Молостова шелеснули, і я нахилився ближче до нього, наставив вухо, щоб почути, розібрати мовлене.

– Як… – ворухнулись його уста, і мою щоку обпік гарячий подих.

Валентин заплющився, не випускаючи моєї руки. Я увесь немов перетворився на слух: здавалося, ніби дзвінко падали краплі глюкози у крапельниці, лупився стукіт серця шофера… Його губи не ворушились, і я злякався, що водієві зробилося погано, знову поринув у чорну безодню непритомності. Подумки вибачився за… Несподівано він удруге ледь потис мої пальці.

– Як… Митутя… – прошепотів, і рука розслаблилась – Молостов зовсім обезсилів.

Не наважився запитати значення слів «Як… Митутя». Головне – він їх мовив. Я ще посидів кілька хвилин. Валентин не розплющував очей, але дихав рівно. Залишив палату, і відразу до неї зайшла медсестра. У коридорі відділення на мене чекала Самойлюк. З її виразу обличчя зрозумів, що лікарка хотіла щось сказати.

– Знаєте… – повела мене попідруч коридором. – Я не експерт, але за тридцять років роботи надивилась… Так ось, юначе, ножове поранення у вашого підопічного виняткове.

Я нерозуміло подивився на неї. Її судження мене зацікавило.

– Еге, – підтвердила і пояснила: – Рана розташована між шиєю і ключицею'.

Мимоволі лапнув себе за плече й намацав ямку. Дійсно, щоб туди влучити навмисне, треба добряче набити руку. Можливо, випадково. Ні перше, ні друге не збирався заперечувати. Просто взяв до уваги повідомлення лікарки. Попереду висновки експертів. Я заспішив до відділу. З голови не виходило дивне «Як… Митутя». «Як… Митутя», – сказав Молостов. «Як… Митутя…» Наче ім'я і прізвище. Чиє? Як… Яків! Яків! Яків Митутя! Де ж його шукати: у місті чи в селі Малинівці?

Ми поминули універмаг і виїхали на вулицю Шевченка. «Уазик» упірнув у затінок молодого листя каштанів, що росли на тротуарах навпроти триповерхового приміщення відділу. Я встиг на нараду. Рішуче відчинив оббиті чорним дерматином двері до кабінету начальника відділу. За приставним столом сиділи майор Скорич, слідчий Топчій, і в кріслі підполковник.

– Дозвольте? – звернувся до Ольхового.

– Сідай, Арсене, – кивнув Павло Михайлович, пильно оглянувши мене. – Забігався? – турботливо запитав.

– Трохи, товаришу підполковник.

– Як потерпілий? Щось сказав?

– Два слова. «Як… Митутя – прошепотів шофер», – коротко доповів. – «Як» – мабуть, Яків.

Вони перезирнулися між собою, і в Топчія проясніло чоло.

– Яків Митутя, – повторив Анатолій. – А це вже слід.

– Зачіпка славна, – підтвердив Ольховий.

Скорич відсунув вільного стільця поруч себе, і я опинився неподалік від Ольхового – нас розділяв лише його стіл, на якому лежали чистий аркуш і зелена кулькова ручка. Начальник відділу ще не вималював своїх улюблених цифр – 1 до 5. Ольховий обвів нас задумливими очима. Я й собі зиркнув на товаришів. Під кінець робочого дня вигляд у них не з бадьорих. У мене, напевне, не кращий.

– Ознайомся, Арсене, – сказав Скорич і поклав переді мною купку паперів.

То були документи експертизи. Я дістав блокнот занотувати деякі факти і заглибився у матеріали.

9.

Нарада скінчилась о 19.00. Я отримав завдання поїхати в Малинівку вмочити оточення Молостова і дізнатися про Якова Митутю. Слідчий Топчій через паспортний стіл шукатиме його тут і знову допитає Бога – Шалапуху, потім розмови з батьками Богдана, друзяками, відвідини Зубовських…

До речі, про Вадима Зубовського – Зуба. На жаль, ми досі не затримали його – кудись повіявся з дому. Тому вирішили розмножити його фотокартку й роздати працівникам патрульно-постової служби і ДАІ, дільничним інспекторам, залучити до пошуку дружинників.

Стосовно висновків експертів. Вони виявилися цікавими й нежданими: від схожого поранення (глибоко, у ділянці ключиці, тонким, довгим предметом) помер Джуликідзе Отар Гігілович, труп якого знайшли позаторік під Фастовом. Чи не зловісний «почерк» одного й того ж злочинця? Я нічого не відав про цю справу й запитав: «Усе про Джуликідзе».

З магазину злодії поцупили золоті годинники, брошки, обручки, персні, ланцюжки, кулони, сережки, три каракулеві шуби, шапки і коміри з песця, норки і соболя. Одне слово, найдорожче – на 98327 карбованців 64 копійки.

Далі дізнався: ні в магазині, ні в сараї наші фахівці не виявили жодного свіжого відбитка пальця, крім залишку тальку (ним пересипають медичні гумові рукавиці). Зате натрапили на відбитки аж на мурі – від вулиці, через який перелазили злодії, на скалках скла, застиглого у розчині. Одначе у нашій картотеці ідентичних відбитків не було, щоб відразу встановити особу. Доведеться надсилати запити в експертні підрозділи сусідніх областей.

Також встановлено (по візерунках підошов) – у магазині перебувало четверо крадіїв, у кулаці Молостова кілька шорстких рудих і сивих волосин, ніби з бороди чи з вусів. Сиві… Напевне, пристаркуватий крадій.

Ось ужинок, зібраний експертами на місці події. Заслуговували на уваги виняткове поранення шофера і відбитки пальців. Слід додати Якова Митутю і Шалапуху. Мене зацікавила справа про Джуликідзе, і після наради я запитав про неї у Скорича.

– Ходімо розповім, – запросив мене майор.

Ми спустилися на другий поверх. В обезлюднілому відділі гучно лунали наші кроки, і з фойє долинала голосна розмова чергового по рації з патрульною машиною. Дмитро Юхимович відімкнув двері. До кімнати вже вкралися вечірні сутінки – причаїлися за шафою, під столом і стільцями. На підлозі лежали легкі тіні від гілок і листя каштана. Навпроти в універмазі світилися великі вікна й голубувата мла денного світла, його відблиск заповнив затишний кабінет мого безпосереднього начальника. Майор не засвітив ні люстри, ні настільної лампи. Сіли на диван. Було приємно розслабитися за цілий день, сповнитися тишею і спокоєм.

– Ти їв сьогодні? – порушив мовчання Скорич. Його чисто голена голова відсвічувала, наче у місячному сяйві.

– Обідав.

– Коли? – недовірливо запитав.

Дмитро Юхимович здогадався про мій обман і звівся, ступив до шафи. Дістав рожевий літровий термос і пакунок. Налив у скляночку какао й подав мені з бутербродом – хліб з маслом і сиром. Я зашарівся від надмірної уваги, від батьківської турботи майора. Він мене опікував, ніби сина. А мабуть, скучив за своїм Максимом, працівником карного розшуку в далекому Норільську.

– Ти підвечіркуй, Арсене, а я видам інформацію про Джуликідзе, – сказав Скорич, знову опускаючись на диван. Він кілька хвилин витримував паузу – згадував, потім ляснув себе по коліні долонею й мовив: – Так от: позаторік до нас надійшов запит із Грузії щодо Джуликідзе. Він продавав на ринку мандарини, потім зняв гроші з ощадкнижки і поїхав додому. Проте знайшли його під Фастовом мертвим, без грошей.

– А де він жив? – глухо запитав я, хвилюючись.

– Понад місяць у Будинку колгоспника. Ми нікого це запідозрили. А тепер маємо ниточку – схожі удари довгою заточкою чи шпичкою. Ти мене розумієш?

– Авжеж, Дмитре Юхимовичу, – я напружено слухав.

– Звичайно, ниточка благенька, – гірко зазначив майор. – Одначе ця аналогія з пораненням Молостова і справою Джуликідзе дозволяє припустити, що вбивця грузина і крадії знаходяться у нашому місті. Гастролери не робили б підкопу. А як ти міркуєш?

Перед моїм зором промайнули обличчя завідуючого Дзюняка, чергової другого поверху Палиги, адміністраторки… Люди як люди. Але я вірив Скоричу, бо за рік спільної роботи переконався – він фахівець високого класу. І водночас торговець мандаринами мешкав у Будинку колгоспника. Я глянув на майора – він сидів, одкинувшись на спинку дивана, із заплющеними очима, із застиглим обличчям, на якому лежав блідо-голубий полиск денного світла, і його лице здавалося холодною, неживою маскою.

– Іще, Арсене, – спроквола заговорив Дмитро Юхимович. – Торік обікрали універмаг у Бровниці. Взяли тільки ювелірні вироби із золота. Правда, обійшлося без жертв. Слідів – ніяких. Орудували з неділі на понеділок, коли у працівників вихідний. Мали більше доби часу на зникнення. Я оце міркую… – і Скорич замовк.

Він припускав, що крадіжки в магазині й універмазі справа одних рук. Ніби вірогідно. Одначе на ринку сталася подія не з неділі на понеділок. Це трохи суперечило домислу.

– Але чому цього разу?.. – запитав у майора, ставлячи на стіл скляночку.

– Хм, – Дмитро Юхимович заворушився й заклав ногу на ногу, – на мою думку, вони вичікували сприятливого моменту: і завозу товару, і приїзду автолавкою Валуйка. Молостову, Арсене, пощастило. Добу він би не протяг.

Не погодитись із висновком майора я не міг. Йому не закинеш у нелогічному мисленні. Невже злодії і вбивця грузина – місцеві? Напевне, за свої роки той вчинив немало злочинів і десь повинен залишитися його слід. Варто підняти старі справи. Винятковий удар – не випадковість, якщо його заподіяли вдруге.

– Треба перекопати давні нерозкриті справи, – сказав Скорич, ніби підслухав мої думки. – Здається, підстаркуватий з неабияким «багажем». Га, Арсене?

– Ви просто телепат, Дмитре Юхимовичу, – засміявся я.

– Еге, Вольф Мессінг, – жартома відповів. – Ну, на сьогодні досить. – Майор звівся, ступив до вікна. – Іди відпочивай. Тобі завтра вранці в Малинівку. А я ще посиджу у присмерках.

До себе я не забіг, а відразу подався додому – в гуртожиток.

10.

Надворі теплий весняний вечір. Повітря ледь гіркувате від молодого листя, напеченого за день сонцем. На вулиці перехожі, густіше їх снувало поблизу незачиненого універмагу. Я не збирався їхати трамваєм. Подумки готувався до завтрашньої поїздки в Малинівку.

Якось несамохіть винесли ноги на Адміральську, і я глянув на яскраво освітлену перукарню. У зручних кріслах, мовби у салоні літака, напівлежали клієнти, тупцювали, обслуговуючи їх, майстри у білих халатах. З-поміж них мимоволі вирізнив невисоку пшеничноволосу постать Єви, молодої, гарної дівчини, у котрої голився, бо часто доводилося схоплюватись уранці.

Ох, Єва!.. Невже хотів сам себе обманути? Після якого ж вечора по відвідинах перукарні мені знову закортіло до неї? Не пам'ятав. Але інколи, боюсь признатися собі, вабило туди. Я перейшов на другий бік вулиці, споглядаючи Єву. У приталеному халаті, що підкреслював її стрункість і звабливість фігури, дівчина на тлі білих стін ніби не торкалася підлоги, а легко ширяла, наче птах, помахуючи крильми-руками.

Незчувся, як опинився перед скляними дверима й переступив поріг. Три майстри-чоловіки, сивочолі, натоптувані й круглолиці, схожі між собою, наче брати, зиркнули на мене, і в одного спурхнув усміх. У Євиних каштанових очах майнув легкий подив, натомість вони заяскріли радістю і на хвилю ніби оповили мене літеплом. Я привітався й сів за журнальний столик. Узяв пошарпаний журнал «Перець» і заходився читати, приховуючи знічення.

Клацали ножиці, джмеліла машинка, запшикав пульверизатор. – у залі гостріше запахло парфумами. Один з клієнтів звівся, оглянув себе у дзеркалі, стріпав із вух волосся.

– Арсене, я скоро, – поспішно похопилася Єва, явно боячись, щоб я не сів у звільнене крісло.

Від того її запобігання я дужче зніяковів. Майстри, безперечно, зрозуміли все, але не подали виду. Крадькома кидав позирки у трюмо перед Євою і щоразу зустрічався з її настороженими, запитливими очима. Що їй сказати? Люблю? Ні, цього не відчував. Просто кортіло її бачити. Мабуть, вона нагадувала чимось Олю, мою давню, першу любов, яка зотліла, коли її вітчим виявився вбивцею мого батька.

У Єви таке ж волосся й овал лиця, губи свіжі, припухлі, з причаєним усміхом у кутиках, ніс рівний, невеликий, лише брови, вії і очі каштанові. Вони створювали дивний контраст, і мені ніяк не добрати, чи вона фарбувала волосся, чи його колір природний. Ми вже з нею тричі ходили в кіно, не домовляючись – випадково, з ініціативи Єви: я забігав до неї поголитись, а вона кінчала роботу й запрошувала, ніби жартома, на новий фільм, мовляв, самій боязко вертатися пізно додому..

– Прошу, Арсене. – Голос Єви примусив мене відірватись од журналу.

Всі місця порожні, й жодного відвідувача. Троє майстрів упівголоса розмовляли, не зважаючи на мене. Я опустився у м'яке крісло. Перукарка обгорнула мене шарудливим простирадлом, ледь торкаючись прохолодними пальцями шиї. Вкотре прочитав на стіні під смужкою скла гарно написане на папірці тушшю: «Вас обслуговує майстер Галафута Єва Гнатівна». Дівчина провела долонею по моїх щоках.

– У-у, які деркі, мов щітка, – весело мовила. – Зараз я знищу ці колючки. Давненько ти не з'являвся, їздив у відрядження?

Я справді зо два тижні обминав перукарню. Не хотілося звикати до дівчини і подавати їй надію на майбутнє. Щось мене відлякувало од неї. Не міг розібратись. Чи не її погано приховане бажання зустрічатися зі мною, яке здавалося нещирим? Вірніше, відчував нещирим, награним, ніби з примусу. Напевне, тому, що вважав себе негарним, а Єва – видна дівчина.

– Еге, колесував по області, – підтвердив.

Єва чомусь вважала, що я працював в обласній організації товариства «Знання», чиє приміщення було поруч з будинком нашого відділу. Я не заперечував. Так навіть цікавіше. Поклав голову на підставку, і перукарка ретельно намилила мої щоки, підборіддя й шию. В її каштанових очах помітив чи стривоженість, чи іскорки зухвалості. Мо', помилявся?. Я заплющився й наче поринув у солодке марення…

– У тебе дуже стомлений вигляд, – сказала Єва.

– Угу, – я не розкрив рота, щоб не врізала.

– І ти ніби схуд, – зазначила, майже нечутно водячи бритвою, стинаючи щетину. Грайливо попередила: – Гляди, не засни, а то до ранку доведеться просидіти коло тебе.

Я посміхнувся, і Єва на мить притулила пальця до моїх губ, мовила пошепки, пристрасно, глибоко зітхнувши:

– Ох, Арсене…

Потім вона приклала гарячий компрес, втирала крем і масажувала лице і нарешті обприскала його одеколоном. Я почувався наче новонароджений. Відкрив очі – переді мною сидів плечистий русоволосий молодик – сіроокий, бровастий, трохи вилицюватий, повногубий, із сонливим обличчям. М'яке крісло і затишок розморили мене, оповили дрімотою, і донедавні турботи відлетіли кудись далеко. Єва стояла збоку й милувалася своєю роботою. У залі залишився тільки один перукар із трійці. Він із заздрою замрією поглядав на нас.

– Ходи, Єво, додому. Я вже тут сам… – тепло сказав старий майстер.

– Ти мене проведеш? – запитала Єва.

Я кивнув. Вона швидко зібрала свій струмент у валізку, зайшла до підсобки і через кілька хвилин з'явилась уже перевбраною в бузкове плаття й босоніжки на високому каблуку. Її шию прикрашав золотий ланцюжок з кулоном у вигляді розпуклого бутона ружі, у вухах довгасті сережки з рожевими камінчиками, на середульшому пальці лівої руки ажурний перстень. Всі прикраси підібрані зі смаком, якраз до сукні. Поряд з ошатною дівчиною я, одягнутий у сірий недорогий костюм, мав прісний вигляд.

На вулиці взяв у Єви чемоданчик, а вона мене по-підруч і довірливо притислася плечем, зацокала поруч підборами. Я мовчав – не знав про що говорити. Та Єва не звикла до німування й почала розповідати про клієнтів, які трапляються вередливі й прискіпливі, достоту деякі покупці. Особливо намучилась з ними, коли працювала в жіночому залі…

Єва сокоріла безугавно, і я багато дечого дізнався про її професію, колективи перукарень, їхню специфіку. Мені було приємно чути її голос, вкрадливий і таємничий, що немов проникав у всі куточки єства, полонив усього, кликав до якихось незвіданих, солодких спокус.

Не зогледівсь, як опинилися біля п'ятиповерхового будинку, в якому жила Єва. За столиком у дворі чоловіки заповзято «забивали козла». Може, між ними її батько, подумав я, сповільнюючи ходу. А дівчина щебетала, не забираючи руки, і вела мене до свого під'їзду. Мені стало незручно, і я трохи загаявся.

– Ти чого?! – здивувалася Єва, нарешті збагнувши – зі мною щось негаразд.

– Ні… нічого, – зніяковіло видушив з себе.

– А… – вона посміхнулась і дужче притислася до мене. – Злякався моїх предків. Дарма. Я живу сама. Це кооперативний будинок. А мої батьки далеко – на околиці міста.

Я жодного разу не поцікавився її батьками, а вона моїми. Її заможні – придбали доньці квартиру, прикраси… В двадцять років власний дах над головою – неабияка розкіш. Я їй позаздрив.

– Вигадала. Нікого я не боюсь, – полегшено заперечив.

– Справді? – лукаво зиркнула на мене. – То ходімо до мене. Зайдеш? – недовірливо запитала.

– Звичайно, – безтурботно відповів, наче щодня гостював у квартирах самотніх дівчат.

– А ти живеш у гуртожитку, – зауважила.

Як вона здогадалась? У мене ж не написано на лобі.

– Еге, – ствердила. – Я відразу розпізнаю хлопців з гуртожитку.

Я вражено втупився в неї. Ніяк не сподівався на таке пильне око у перукарки. І чим виказав свою бездомність? Що у моїй зовнішності чи у виразі обличчя свідчило про неї? Дивина. Я оглянув себе і здвигнув плечима – звичайний вигляд, навіть кращий, ніж у деяких сиднів на батьківській шиї, доглянутих матерями й бабусями.

Ми підіймалися сходами. Я милувався її стрункими ногами.

– Слухай, як ти?..

– Ха! – Єва хвацько підбила волосся – воно розпушилось, захвилювалося, мов довга, пожухла на сонці трава від вітру. – По твоїх очах. Ти якось заздрісно задивився у вікно кімнати, де круг столу сиділа сім'я.

Спостережлива дівчина, нічого не скажеш. Я справді іноді з причаєною заздрістю поглядав на вікна будинків. Хотілося хатнього затишку і тепла, люблячих рук і очей, які скучили, чекали з нетерпінням, виглядали мене… Ми спинилися на третьому поверсі. Єва відімкнула двері, оббиті коричневим дерматином.

– Заходь, Арсене, – запросила тихим, зміненим голосом.