Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

40.

У шумі й гамі, простуючи між машинами, рундуками й базарянами, я добирався до молочного павільйону. Попереду мигнула знайома постать: чорний приношений костюм, брудно-сірий кашкет, червона пов'язка на лівій руці. Еге, контролер, чоловік чергової Насті Вакулівни. Я наздогнав його і смикнув за рукав. Палига озирнувся і сторопів од несподіванки: худорляве, хворобливе обличчя видовжилось, а блідо-голубі очі немов вицвіли.

– Добрий день, Гнате Федотовичу, – зичливо привітався і жартома запитав – Багато виловили «зайців»?

Він облизав тонкі губи й хрипко відповів затинаючись:

– Зловив… уже п-п'ятьох…

– Ви не помітили, де торгують грузини з Будинку колгоспника?

– Коло молочного… павільйону.

Я все ще тримав його за рукав, і Палига глянув на нього. Аж тоді звернув увагу на свій палець, обмотаний зеленою вовняною ниткою, про яку зовсім забув. Я змотав її і поклав до кишені.

– Покажіть мені їх місце.

Контролер, нічого не кажучи, непоспіхом рушив. Неговіркий дядько. Ах, чорт, хіба йому до балачок? Я згадав про його невиліковну хворобу. І він, мабуть, знав про свою долю. Одначе не скиглив, а щодня ходив на роботу. Завидна витримка і сила волі. Я з повагою подивився на Палигу. Стало шкода чоловіка Насті Вакулівни, якій судилося рано овдовіти. Напевне, тому і в'язала – чимось заповнювала довгі й нудні години чергування, гамуючи думки про свою біду.

Ми вже пробиралися вздовж молочного павільйону. Юрмище покупців тут щільніше, бо недалеко вихід з ринку. Палига спинився скраю рундука, кивнув на нього, зайнятого двома жінками, що продавали молоду городину.

Зі знанням справи обрали собі місце торговці мандаринами.

– А ці жінки завжди з ними по сусідству? – поцікавився я.

– Я їх вперше… – Контролер підозріло дивився на жінок.

А я сподівався, що завжди. Тоді б вони розповіли, хто найчастіше підходив до грузинів, хоч би вказали на зовнішні прикмети тих покупців.

По дорозі до зупинки тролейбуса зайшов до м'ясного павільйону. У ньому гамірно від людських голосів, а за прилавками надсадно гахкали рубачі, зблискували широкі леза сокир. Ген бригадир Котов і Заваров, який бачив Шалапуху і Зубовського з Корчем – токарем Роптановим – у день обкрадення магазину. А Бог і Корч заперечували те, що бачили. Відтоді минуло небагато часу, а скільки сталося подій! І яких?! Навіть ніхто не міг їх передбачити.

Я залишив ринок. Навскоси від його центрального входу, на другому боці вулиці, над першим поверхом будинку висіла вивіска – «Телефон. Пошта. Телеграф». То ж п'яте відділення зв'язку, звідкіля Баглай надсилав грошові перекази у Вінницю Ладанюк Марфі Власівні, у п'ятому, безперечно, й прийняли телеграму для Белішвілі. Мені закортіло зустрітися з поштаркою.

Зайшов у відділення, розшукав начальника. Він привів листоношу, молоденьку дівчину, мабуть, недавню десятикласницю з коротенькими кісками і червоними бантами в них.

– Це ви позавчора занесли телеграму для Белішвілі в Будинок колгоспника?

– Позавчора?.. – Вона звела вгору очі й закліпала повіками. – Ні, не носила.

– А хто?

– Ніхто, бо не було такого адресата.

– Як не було? – Я недовірливо зміряв дівчину поглядом.

Вона показала книгу реєстрації. Я переглянув її і, сторопілий, занімів… Телеграми на ім'я Белішвілі та Івардави не надходило. Невже… підроблена, щоб змусити раніше взяти гроші? Хто ж приніс її і поклав адміністраторові, дочекавшись, коли вона пішла до Дзюняка?

Уявив, яке враження справить на Махова моє повідомлення, і гірко зітхнув.

41.

Відвідини слідчого я відклав на пізніше, поскільки він займався з Івардавою впізнанням Белішвілі. Спершу поснідав у кафе «Чайка», а потім пішов у відділ.

Поторгав двері кабінету Скорича – зачинені – і розташувався у себе. Подзвонив до ощадкаси й дізнався, коли у них перерва на обід. От і залишився наодинці зі своїми роздумами і ваганнями. У нас накопичилось достоту матеріалу. Його нелегко охопити, глибоко проаналізувати без цілковитої відчуженості від усього.

Дістав список із 38 осіб. Їх поступово перевіряли інші товариші. Коло поволі звужувалось. Одначе не мав права чекати, поки колеги натраплять на явний слід злочинця. Я теж зобов'язаний глибоко зазирати у людську суть. Іноді за зовнішньою порядністю крилися небезпечні злочинці. Деякі вміло прикидалися добрими, щирими, навіть сприяли розслідуванню, та, як виявлялося пізніше, з метою заплутати його. Тому треба завжди бути насторожі.

Досі у нас на підозрі лише троє: Шалапуха, Зубовський і Роптанов. Махов не висунув проти них обвинувачення за браком незаперечних прямих доказів. Можливо, ми дарма повірили шоферу автолавки Валуйку, у якого знайшли комір від пальта? Можливо… Я згорнув аркуш і поклав до шухляди. Там упав мені в очі робочий номер телефону Ніни Дубовенко. А я ж після зустрічі на вокзалі більше не бачив її, навіть не поцікавився, як влаштувалась. Все через брак часу. Ще подумає – зазнаюсь чи взагалі не хочу її знати. Я набрав номер телефону. Озвалася жінка.

– Попросіть Ніну Петрівну.

– Ніну Петрівну? – здивовано перепитала. – А хто у нас?..

– Новенька, Ніна Дубовенко, – підказав їй.

– А, Ніна. – І звернулася до неї: – Тебе, Нінок, якийсь молодий. Це жодного знайомого в місті, га? – насмішкувато запитала.

Чув у трубці голоси, десь лунало в кімнаті клацання кісточок рахівниці.

– Слухаю, – боязко сказала Ніна, і я уявив, як дівчина, шаріючись, тримала трубку біля вуха й розгублено позирала на співпрацівників.

– Здрастуй, Ніно. Арсен.

– Ой Арсене Федоровичу… – зраділо мовила і схвильовано задихала. – Ви приїхали? Я вам дзвонила.

– Мені передали. Як тобі?

– Непогано, і гуртожиток славний. А я вже думала… – І вона затнулася, мабуть, дужче червоніючи. – Думала, ви надовго, – поправилась.

– Коли ти кінчаєш роботу?

– О п'ятій.

– Зайду до тебе в гуртожиток. Не сьогодні, так завтра, – пообіцяв їй.

– Добре. Я… я… – Ніна поклала трубку, не насмілившись сказати «чекатиму».

Вона чекатиме. А напевне, її чекання різнилося від Євиного. Признатися, від того я зовсім відвик. Яке приємне і хвилююче почуття. Воно давно не навідувалося до мене. Я замріяно дивився у вікно, поринаючи у спогади… Зненацька задзвонив телефон і повернув мене до дійсності. Неохоче здійняв трубку.

– Загайгора.

– З ким ти балакав? – поцікавився Махов. – Заскоч до мене.

– Провів? – запитав я, маючи на увазі опізнання.

– Він, з Будинку колгоспника.

Ані на йоту не сумнівався, що вбитий Белішвілі. Звичайно, слідчий допитав Івардаву, і той розповів йому про телеграму. Одначе Гліб не знав, що вона підроблена. А чи знав Івардава? Я не був упевнений.

Замкнув кабінет і пішов до прокуратури. Звіддаля глянув на перукарню, якось мимохіть, і побачив струнку постать у білому халаті. Зачіска у Єви інша: розкішне волосся кольору стиглої соломи зібране на потилиці й спадало на спину золотим, живим струмком. Вона оглянулася на вікно, ніби відчула мій погляд.

42.

Я сидів перед стурбованим Маховим.

– Де телеграма? – запитав мене слідчий. – Хто викрав її?

– А телеграма взагалі не надходила у відділення зв'язку, – ошелешив його.

– Як?! Ти перевірив?

– Перевірив.

– Да-а… – протяг Гліб, здивовано дивлячись на мене. – Фальшива… Нею примусили грузинів завчасно взяти гроші в ощадкасі.

– Вчора ввечері вона ще була в кімнаті, – сказав я, ніби виправдовуючись за її несподіване зникнення.

– А чергова по поверху, адміністраторка? Як вони тобі?

– В душу їм не заглянеш, але ніякої підозри. Телеграму підкинули, коли Крохта була у Дзюняка. Хтось стежив за нею.

Махов зосереджено гортав справу.

– До речі, Арсене, мати Шалапухи повідомила, що їй дзвонили. Питали, де Богдан і його товариш Вадим. Перший раз – хлопець, вдруге – дівчина. – Слідчий багатозначно глянув на мене. – Мати відповіла: мовляв, синок у в'язниці, а Вадим кудись утік. Ти зрозумів?

– Авжеж! Хтось цікавиться, чи ми не випустили Бога.

– О! Другий дзвінок ми засікли. Дзвонили з автомата біля універмагу.

– Коли?

– Дванадцятого о десятій ранку.

Значно пізніше я згадаю, з ким зустрівся того дня. Тоді і майне безглузда підозра…

– Ось чому вони діють так упевнено: знають про арешт Шалапухи і втечу Зубовського. Повірили, що ми «клюнули» на золоту обручку і заточку.

– Так, – підтвердив слідчий мій висновок. – Між іншим, Арсене, бригадир рубачів Котов має військове звання сержанта і нагороди.

Все це, безперечно, насторожувало, бо співпадало з показанням Страпатого, що Баглай прибув до Вінниці у солдатській формі з личками на погонах і при орденах. А я питав Котова про Бога і Зуба, але він їх не бачив біля м'ясного павільйону. А Заваров бачив, навіть з Корчем.

– Переварив? – посміхнувся Гліб. – Тепер далі: Котов приїхав до міста в листопаді 1945 року. Сам із Смоленської області. Я дав туди запит.

Невже Котов – Баглай? А може, Тягун? Ні, не Тягун. Я помітив би у нього на підборідді шрам.

– Стосовно пропалої телеграми, – продовжував Махов. – Напевне, її взяли, коли Івардава міцно спав після випивки. Треба перевірити жильців готелю.

Непокоїла доля Шалапухи, Зубовського і Роптанова. Зійшлися на тому, що на них, за винятком Корча, майстерно кинули тінь підозри, як і на шофера Валуйка. Шоферу ми повірили. Звичайно, сховати комір у недоглянутій машині набагато легше, ніж підкинути заточку і покласти у кишеню речовий доказ – золоту обручку. На них ми і спіткнулися: ледве не сприйняли все за чисту монету. Дзвінки до матері Шалапухи підтверджували правильність нашої версії, але не давали відповіді на запитання: що знав Богдан і чому втік Вадим?

– Зубовського й досі не знайшли, – сказав. Махов. – І я не дуже розраховую на розмову з таксистами. Раптом убивці скористалися власною машиною? Під'їхали і чекали біля ощадкаси Белішвілі, га?

Я не заперечив. Адже під муром пограбованого промтоварного магазину стояла якась «Волга». Глянув на годинник – час збиратися до ощадкаси. Взяв фотокартку Белішвілі.

– Сьогодні о 19.00 нарада. Тепер щодня будемо звітувати перед начальством, – попередив мене Гліб. – Справа на суворому контролі.

Звісно, на наші плечі лягла велика відповідальність.

43.

Ощадкаса навпроти, через дорогу, біля кінотеатру «Мир». Вона у високому триповерховому приміщенні. Перший поверх – світлий, просторий операційний зал. Попросив касирку покликати завідуючу. До мене вийшла, вірніше – викотилася, низенька й кругла, наче колобок, жінка. Я простяг їй посвідчення. Вона уважно вивчила його, кілька разів глянувши на мене, – звіряла оригінал з фотокарткою.

– Що вас цікавить? – запитала по тому.

– Затримайте працівників, коли розпочнеться обідня перерва. Мені треба з ними поговорити. Недовго.

– Гаразд. Зачекайте. – Завідуюча вернулась у свій кабінет.

Мабуть, вона дзвонила в наш відділ, перевіряла, чи справді я інспектор карного розшуку. Що ж, це її обов'язок. Тим часом перечитав вивішені на стенді зразки, як правильно заповнювати документи на вклади, дізнався про різні послуги, які надавали ощадкаси.

Скоро нічого було читати, я став біля вікна – дивився на перехожих і думав, куди звідси пішов Белішвілі й де його перестріли злочинці. Завважив: від кінотеатру добре проглядався операційний зал, отож слідкувати за кимось не важко. А чорноволосий, примітний Арчіл здалеку кидався у очі…

Ну от, зачинили ощадкасу – й завідуюча запросила мене в кабінет. Невдовзі до нього увійшли ще чотири жінки, сіли на стільцях під стіною. Я дістав фотокартку Белішвілі, показав їм.

– Вчора вранці цей товариш зняв зі свого вкладу тридцять дві тисячі карбованців, – звернувся до касирок. – Хто його запам'ятав?

– Я, – відразу озвалася вирлоока жінка.

– І я, – сказала із завитками на скронях. – Він часто робив внески.

– Наші контролери і касир, – пояснила завідуюча.

– Добре. А в залі ви нічого чи нікого підозрілого не помітили? Може, він із кимось прийшов чи розмовляв? Чи хтось до нього звернувся?

Вони замислились…

– Ні, – спроквола відповіли. – Стояв сам, ні з ким не говорив, нетерпляче поглядав на годинник.

– А тепер згадайте, хто за ним і попереду нього стояв у черзі?

– Важко…

– Постарайтеся, дуже треба.

Жінки мовчали – згадували… У мене жевріло сподівання на успіх, бо багатьох вкладників, своїх постійних клієнтів, вони знали в обличчя. І працівниці немолоді, мабуть, уже не один рік трудилися тут. Я поглядав на контролера і касира. Саме вони спілкувалися з Белішвілі. Й жінки таки назвали людей, що стояли у черзі з Арчілом: написали дев'ять прізвищ і їх адреси. Всі вони жили неподалік. Я подякував за допомогу.

З п'ятьма адресатами мене спіткала невдача: одна квартира замкнена, у двох не застав потрібних вкладників, а два пенсіонери не пам'ятали Белішвілі. У мене підупав настрій. Залишилося чотири. Я поминув молоду матір на лавці біля під'їзду, що заколисувала дитя у візку, піднявся на другий поверх, подзвонив до квартири. За дверима нічичирк. Знову не пощастило. Спустився у двір.

– Ви не знаєте, коли бувають удома жильці із сімнадцятої? – запитав у молодої матері.

– А хто вам потрібен?

– Чужик Світлана Михайлівна.

– Це я. – Вона з цікавістю оглянула мене.

– Я з міліції, – показав їй посвідчення. – Ви вчора були в ощадкасі. Чи не звернули уваги на цього товариша? – і подав фотокартку Белішвілі.

Чужик тільки зиркнула на неї і звела брови.

– О! Він стояв поперед мене за… чотири чоловіки.

Мені наче розвиднілось.

– Світлано Михайлівно, розкажіть, що ви бачили, – попросив її.

– Хм… – Жінка поправила рожеве покривальне на дитині. – Я часто позирала у вікно, бо надворі покинула коляску з Маринкою. Значить, до контролера стояла за ним і до касира. Він отримав багато грошей, цілими пачками, і поскладав їх у коричневий чемоданчик. Пішов. Я жду черги й поглядаю у вікно. Бачу, іде він і раптом спиняється коло кінотеатру перед дівчиною – чорноволосою, у червоному брючному костюмі, в чорних світлозахисних окулярах. Гарна дівчина. Про щось балакають, сміються, потім направляються до машини і сідають у «Волгу», поїхали. Ось і все.

«Волга» і чорноволоса дівчина!

– А який номер машини?

Чужик знизала плечима.

– Хоч кілька цифр!

– Не звернула уваги.

– Якого вона кольору?

– Сіра, і занавісочки сині з боків і на задньому віконці, – додала.

– Хтось іще сидів у машині?

– Спереду тільки та дівчина за кермом.

Сіра, занавісочки… Принаймні показання Чужик співпадали зі свідченням фрезерувальника Агапова, який, повертаючись вночі додому з роботи, віддалік бачив від'їжджаючу «Волгу» з фіранками.

Я відвідав решту вкладників. Лише одна з них, бабуся, теж бачила Белішвілі на вулиці з дівчиною і як вони сідали в машину. Із незнайомою не поїхав би. Отож він не відчував ніякої небезпеки.

Коли поспішав до відділу на нараду, в мене несподівано майнула думка, а потім виник цікавий, але ризикований задум.

44.

Третій день у місті посилено розшукували чорноволосу дівчину з шоферськими правами. Поки ніяких втішних наслідків. Правда, у нас мигнуло сподівання; відгукнувся міліціонер, якому зустрілася «Волга» з чорноволосою дівчиною за кермом. Він і запам'ятав номер машини, але такої не виявилось на обліку в нашій ДАІ.

Отримали відповідь на запит, де зазначалося: Турам не проходив ні по яких справах, окрім торгівлі мандаринами, які брав у своїх родичів, ще прикуповував і перепродував, звичайно, не по державній ціні. Проте на той час майже у кожному місті на ринку завжди стовбичили за рундуками кілька чорнявих молодиків у плесковатих кашкетах.

Одначе розшук і слідство не припинялися ні на хвилину. Я опитав багатьох мешканців будинку біля кінотеатру «Мир» і вертався у відділ ні з чим у кепському настрої. У фойє мене зупинив черговий.

– Товаришу капітан, там до вас відвідувач.

– Хто?

– Якийсь хлопець.

Я нікого не викликав. Відімкнув кабінет, увійшов, і ніхто не звернувся до мене. Часом не на другому поверсі чекав? Стукіт…

– Заходьте.

Невисокий, присадкуватий, русявий і давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці несміливо переминався біля порога, не знаючи куди подіти свої довгі руки. В його зелених, наче вигоріла трава, очах бився якийсь неспокій. І загалом вигляд у нього непривабливий – мов нещодавно виліз із підвалу, де провів немало часу. Він видався мені знайомим. Я напружив пам'ять.

– Давайте ближче, – запросив його і кивнув на стілець.

Хлопець нерішуче ступив.

– Я… я Зубовський, – промимрив ледь чутно.

А й справді – Зуб! На фотокартці, яку розмножили, він охайніший і повніший. Я насилу стримався, щоб не метнутися до дверей і не перекрити йому шлях до втечі.

– Звідки ви взялися? Ми ж вас шукаємо!

– Я здогадувався і сховався: жив у товариша на дачі. – На його лобі виступили краплини поту, й Зубовський витер їх рукавом.

– А чого ховалися?

– Ви ж узяли Бога, а ми з ним… ну, друзі. – Він облизав сухі губи. – Я бачив, як його завели в магазин і вже чув од людей про крадіжку. А потім… – Він замовк, засовався на стільці, встромив руку в кишеню куртки.

– Ну-ну, далі, Вадиме, – підохотив його нетерпляче.

– Ось… – Він витяг руку з кишені й розтулив кулак.

Я не повірив власним очам: на спітнілій долоні лежала золота обручка з ярликом! Оце сюрприз! Зубовський поклав її на стіл.

– Чия вона?

– Не знаю, – шморгнув носом.

– Як не знаєте? – строго запитав, бо Шалапуха й досі божився-клявся, що теж не відав, як до його власної кишені потрапила крадена обручка. – Але ж ви принесли її!

– Я, – похнюплено погодився Вадим. – Знайшов…

– У своїй кишені, – єхидно додав я.

– Ет, я ж казав собі – не повірять! – у відчаї махнув рукою.

– Стривайте, не гарячкуйте, – охолодив його. – Як усе трапилось?

– Ну, побачив Бога й міліцію, злякався, хотів закурити, а в кишені воно… Я забіг додому, взяв шамовки – і на дачу.

– А зараз додому не заходили?

– Ні, прямо до вас. Я вас запам'ятав.

Тепер починав йому вірити, оскільки Зубовський не знав про знайдену у їхньому сараї заточку. Невже остаточно стверджувалися наші припущення, що Бога і Зуба навмисне вплутали у цю справу, підступно підкинувши речові докази? А схоже.

– Де ви того ранку зустрілися з Богданом?

– Біля м'ясного павільйону.

А Шалапуха заперечував. Чому?

– До вас ніхто не підходив?

– Не пам'ятаю. Я тоді після… хотілося похмелитись…

Показав йому фото з Корча-Роптанова.

– Ви знайомі з ним?

– Ні.

– Де ви були з Богданом увечері, коли обікрали магазин?

– В парку. Ми добряче залимонили й заснули на лавці за естрадою. Прокинулися вночі.

– Слухайте, Вадиме, а чого ви прийшли до нас? – свідомо задав наївне запитання.

– Як чого? – витріщився на мене. – Та ж не винен! Чого мені ховатися, як вовкові?!

Зубовський щиро обурився моєму нерозумінню. Мені хотілося йому вірити. Але якої він заспіває, коли дізнається про заточку? Я подзвонив Махову, сказав чекати «гостей». Ото незабаром здивується Гліб! Зібрав папери й поклав у сейф. За мною стурбовано стежив Зубовський. Віддав йому обручку.

– Сховайте і ходімо.

– Куди? В кепезе? – підупало запитав тремтячим голосом.

– Не беріть дурного в голову, – заспокоїв його. – В прокуратуру до слідчого. І ви ж не винні.

Вадим поплівся за мною. Признатись, я потерпав, коли б на вулиці мій свідок не дременув. Однак Зубовський з приреченим виглядом старечо човгав поруч. На нього, занехаяного, у пом'ятому одязі, озиралися перехожі. Але хлопець не бачив тих поглядів, звісивши скуйовджену голову на груди. А все ж він молодчина – наважився об'явитись. Справжній учасник крадіжки, навіть щоб збити нас із пантелику, не прийшов би: надто великий ризик. Я досі не зустрічав охочих сісти на лаву підсудних. І Зуб на такого не схожий.

45.

Я відчинив двері до кабінету Махова. Вадим загаявся – забракло рішучості переступити поріг.

– Давай, давай сміливіше, – бадьоро сказав йому.

Зубовський щось буркнув – чи привітався, чи просто вирвався з його горла якийсь звук – і спинився посеред кімнати. Махов з цікавістю дивився на нього, постукуючи пальцями по столі.

– Це – Зубовський, – мовив я, стримуючи усміх.

– Зубовський?! – Гліб теж, як і я нещодавно, здивовано звів брови. – Знайшли, голубчика.

– Ні, сам прийшов до нас, – заперечив.

– Сам? – Слідчий недовірливо зміряв хлопця з ніг до голови. – Це вже добре. І з чим прийшов?

Вадим глянув на мене, ніби питав дозволу на відповідь, і я кивнув головою. Він поклав перед Маховим обручку.

– І у вас? – несамохіть вихопилось у слідчого.

Я нахилився до Гліба й прошепотів:

– Додому він не заходив.

– Ну, Вадиме, розкажіть усе по порядку, – запропонував йому Махов, старанно приховуючи радісні нотки в голосі.

Зубовський майже дослівно розповів йому те, що й мені. Слідчий промовисто зиркав на мене. Я його розумів: Гліб думав про непевний слід, який нам підсунули злочинці. Тепер треба конче переконатись у правильності нашого припущення. Махов видобув заточку з целофанової торбинки. Вадим з інтересом дивився на неї.

– Впізнаєте? – запитав слідчий.

– Вперше бачу, – звів брови Зубовський. – Поржавіла…

– Це кров, – сказав Гліб. – Експертиза довела, що нею поранено людину в сараї біля пограбованого магазину. А знайшли її… – зробив паузу. Зубовський очікувально дивився на Махова, і він продовжив: – Знайшли у вашому хліві. Ось який факт.

– У… у мене? – Хлопець зблід. – В хліві? – З острахом втупився у заточку, вражено прошепотів: – Хто ж її підкинув? Щоб на мене… ніби я…

– Не вірите? – Слідчий подав йому аркуш: – Прочитайте. Постанова про вилучення, поняті…

Зубовський хапливо пробіг очима, відкинувся на спинку стільця й скреготнув зубами.

– Ух, гади… Таке діло почепити мені… Хто?

– Коли б не швендяли базаром, не почепили б, – зауважив я.

Махов вручив йому листки паперу й ручку.

– Напишіть про все і нічого не забудьте, – сказав. – В кінці коридора тридцять перша кімната. Там ніхто не заважатиме.

– А потім? – витяглось лице у хлопця.

– Занесете мені й підете додому. Мати вже виплакала очі…

Вадим мерщій подався з кабінету. Ми трохи помовчали, потім Гліб добув список викрадених речей з магазину, уважно переглянув його і захоплено вигукнув:

– Ну от! Глянь, Арсене, на вартість цих обручок!

Обручки, знайдені у Шалапухи і Зубовського, коштували найдешевше порівняно з іншими. Я вловив думку слідчого: злодії пошкодували дорогих.

– А тепер зверни увагу на коміри, – підказав мені Гліб.

І комір, якого знайшли у Валуйка, теж невеликої вартості. Лише норкова шапка, знайдена Агаповим, мала пристойну ціну.

– Доведеться звільняти Шалапуху, – сказав я.

– Авжеж, – погодився слідчий. – І просити його хоч на тиждень виїхати з міста. Хай собі думають бандити, що ми пошилися в дурні.

Хід непоганий. Тоді злочинці втратять пильність: мовляв, підозрювані затримані, проводиться слідство, а там суд, а ми на волі. О, як здивується Шалапуха, побачивши Зубовського! Як він пояснить те, що зустрічався з дружком біля м'ясного павільйону?

– Ну, з цими шалапутами ніби все з'ясували, – підбив підсумок Гліб. – Зараз мене турбує одна обставина: хтось добре вивчив цю двійку, слідкував за ними для організації прикриття.

– А як з Корчем?

– Наче ти не знаєш. З ним складно. – Махов нахмурився. – Заваров посвідчив, а Роптанов і Шалапуха заперечують, Зубовський не пам'ятає. До того ж Роптанов справді вранці був на базарі. Кому вірити? Нічого, розберемося. Я сьогодні отримав відповідь на Котова. Пишуть, у війну всіх мешканців його села знищили фашисти. Спробуй встанови особу. Дуже копітка робота.

Зайшов Вадим. Поки слідчий читав його показання, Зубовський стояв біля столу й сторожко поглядав на двері. Напевне, чекав на появу міліціонера, який забере його звідси.

– Підпис, число і рік, – підказав йому Махов. – І затямте: тиждень нікуди з дому. Ні-ку-ди.

Хлопець розгублено, бокаса, не вірячи, що не затримали, позадкував до дверей. Вийшов.

– Є новина, Арсене, – мовив Гліб. – Днями з Тбілісі вилетить оперативник. Твоя ідея втілюється. Чи ти вже забув про неї?

– Ні.