Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

55.

Збігло три дні. Тягун Феофан Миколайович на допитах не сказав ні слова. Він усе затято заперечував. Харитина, залякана чоловіком, попередньо навчена ним, теж нічого не говорила, тільки «не знаю», «не бачила», «вперше чую». До того ж вона боялася за сина. Ми дійшли висновку: Борис учасник злочинів, бо ж недарма батьки вдавали бездітних.

Слідство на перших порах загальмувалось. З Вінниці мала приїхати Марфа Ладанюк, та опізнання Тягуна відкладалося через те, що заслабла. Втім, попри невдачу, Махов надіявся на розмову з Тягуном. А через тиждень, обіцяли лікарі, покращає Шалапусі й він дасть показання. У хаті Тягуна влаштували цілодобове чергування, і я кожну ніч просиджував там, а вдень мені здавалося, що саме у мою відсутність Борис заскочить додому…

Якщо він у місті, то обов'язково навідається до батьків. І тоді ми його затримаємо. А поки що я посилено виявляв коло знайомих Тягуна. Однак поводився він на волі досить обережно – ніяких підозрілих знайомств.

У Будинку колгоспника, за повідомленням Гветадзе, панувало звичайне пожвавлення: хтось влаштовувався, інші вибували, і нічого не коїлося навколо Додо – не загравала з ним ніяка чорноволоса дівчина.

Настала неділя, і мені випав по-справжньому вільний день. Я вперше за кілька останніх місяців виспався: продрімав коротку ніч у будинку Тягуна, а потім досипав у гуртожитку й прокинувся о першій годині. Нарешті міг виконати давню обіцянку: покататися з Ніною на прогулянковому теплоході по лиману. Я зателефонував їй, і ми домовились зустрітися на Флотському бульварі біля старовинної гармати. У голосі дівчини чулися неприхована радість і захоплення.

– Я ще не купалася в морі, – несміливо зауважила Ніна.

– І позагоряємо, – додав я, відчуваючи, що ця подія для неї стане святом.

– Правда? – затамувала подих.

– Авжеж. Гуляти – так гуляти, – відчайдушно сказав я.

– Я скоро зберусь, Арсене… Федоровичу, – заквапилася вона.

– Значить, о другій? – перепитав.

– Еге, еге. Я побігла…

На п'ятнадцять хвилин раніше умовленого часу я прийшов на Флотський бульвар. На диво, зараз він майже безлюдний. Звісно, палке сонце не випускало мешканців на вулиці: тримало їх до вечора у квартирах, а молодь таборилася на пляжах. Протилежний берег лиману, ліворуч од водної станції, геть-чисто запруджений купальниками. Звідтіля долинав гомін і лунала музика з гучномовців. До бульвару навіть не діставала прохолода, не могла пробитися крізь спеку, яку вилучали нагріті асфальт і сивий граніт парапету. Над водою кружляли, припадали до хвиль чайки, безнастанно виконуючи свій танок-круговерть.

З-за стрімкого берега виплив теплохід і плавно вийшов на центр фарватеру, між червоні бакени. На його горішній палубі купчились пасажири. Через півгодини він пришвартується до причалу. Невже Ніна спізниться? Ми б якраз встигли на нього. Одначе серед нечисленних перехожих її не було. Я дивився на лиман і хоч збирався приємно провести час, а все ж не давала спокою думка, що саме у неділю заскочить Борис на Канатну і без мене затримають його оперативники. Прикро, але…

– Арсене… Федоровичу! – гукнула Ніна.

Я оглянувся. Ось чому не впізнав її: на ній капелюшок з рисової соломки, прикрашений червоною стрічкою з бантом, ситцевий волошковий костюм у дрібні рожеві квіточки. У руці вона тримала напівпрозору поліетиленову сумку, в якій угадувались обриси книжки. Ожинові очі дівчини сяяли щастям, опріч зніяковілу посмішку. Я зиркнув на годинник – рівно 14.00.

– А ти точна, – похвалив Ніну.

– Люблю дотримуватися слова, – запишалась.

– Я теж. – Ми повернулися до лиману: – Наш теплохід.

Він уже був десь за кілометр від причалу. Ми застрибали крутими сходами на набережну. Ніна спіткнулась, і я вхопив її за лікоть. Вона тихо, коротко засміялася. Збоку, мабуть, ми скидалися на закохану пару сімнадцятилітніх. Ох, а мені ж тридцять…

Поки я взяв квитки, пришвартувався теплохід. За кілька хвилин він спорожнів. Я встиг купити чотири порції морозива, і ми хистким трапом перебралися на корабель. Ніна захоплено оглядалася доокруж. Обійшли нижню палубу – з носа до корми – і піднялися на горішню, теж заставлену лавками. З неї краще оглядати чудові краєвиди на лиман.

– Давайте сядемо тут. Добре? – прохально звернулася Ніна.

– Давай, якщо тобі подобається.

Сіли на передній лаві. Ніна оглядалась навколо, не забуваючи про морозиво. Невдовзі теплохід віддав швартови. За кормою пінилась вода, шугали неспокійні чайки, на два боки розходилися великі хвилі, гойдаючи рибальські човни і яхти.

– А мене не закачає? – боязко запитала Ніна.

Я стримав усмішку, щоб не образилась.

– Це ще не море і малі хвилі, – заспокоїв її.

Ніна дивилася навсібіч і, коли щось дуже вражало її, легенько, ну достоту пустотливе дівча, штовхала мене ліктем, щоб і я звернув на те увагу. Мене обіймала тиха радість, ніби вертались із далеких років дитинства безжурність і не зовсім усвідомлене почуття щастя. Я позбувся думок про злочинців, про невдачі й заплутаний перебіг останніх подій…

Більше години тривала прогулянка. Спека ще не спала, і ми через понтонний міст перейшли на другий берег лиману, на міський пляж. Я виконував друге побажання Ніни – позагоряти. Вона весела й задоволена, і я часто ловив на собі її теплі, вдячні погляди. Без угаву говорила всілякі милі дрібниці.

Я повів Ніну через парк. У ньому вона не була. Постояли біля фонтана, обійшли атракціони. Скрізь товклися відвідувачі, особливо біля маленьких електромобілів. У Ніниних очах спалахнуло бажання теж сісти за руль. І коли я направився в кінець черги за квитками, вона із жалем сказала:

– Ах, не треба, Арсене Федоровичу, колись іншим разом.

На її голос озирнулася білява, з розсипаним по плечах волоссям дівчина (стояла попереду за кілька чоловіків). Її чорні, великі сонцезахисні окуляри втупились у мене. Єва! Я розгублено дивився на неї, наче зненацька заскочений на якійсь шкоді. І не привітався. А напевне, вона побачила Ніну. На Євиних губах майнула зневажлива посмішка, і перукарка повернулася, ніби не впізнала мене. Образилась, безперечно. З неприємним осадом на серці я залишив майдан атракціонів. У поведінці Ніни ніяких змін. Отже, нічого не помітила.

Ми поблукали багатолюдним, гомінким пляжем і таки натрапили на вільну місцину між немолодими, незасмаглими купальниками. Ніна, трохи соромлячись, роздягнулась і залишилася в синьому купальному костюмі. У неї виявилася чудова фігура, просто тобі гімнастка. На диво, тіло не біле, а смагляве, ніби вона ледь засмагла. Дівчина задерикувато стріпнула чорним волоссям і, обережно ступаючи по м'якому, гарячому піску, попрямувала до води. Хлопці проводжали її захопленими поглядами.

Я йшов за Ніною й дивився на симпатичну невелику родимку під лівою лопаткою, і мені кортіло доторкнутися до неї. Не пам'ятав, чи вміла Ніна плавати. Тільки згадувалось дитяче її больбання при березі Лебідки, річечки, що огинала наш райцентр.

– Доганя-я-я!.. – гукнула грайливо Ніна й пружно побігла.

За кілька скоків дівчина досягла води, збила віяло бризок й шубовснулась у зеленкуваті хвилі, розкинувши руки. Я впав поруч неї, і мене огорнула приємна прохолода. Плавала Ніна по-простому, як у нас казали – «по-собачому», і коли набігала крута хвиля, піднята катером чи моторкою, дівчина заплющувалася й щосили била ногами, мабуть, переборювала страх.

Після того ми ще кілька разів купалися й загоряли. Ніна, мов притомившись говорити, читала книжку, а я крутився на піску, підставляючи сонцю спину, боки, лежав горілиць, і чомусь не покидало мене відчуття, що Єва з єхидним усміхом стежила за нами. Тепер до перукарні не потикатись. Може, воно й на краще.

Довгенько ми смажились і, боячись спектися, по тому пішли з пляжу. Неподалік розташована станція прокату човнів, і мені закортіло трохи повеслувати.

– Ти не хочеш покататися? – запитав Ніну.

– А ви умієте веслувати? – з надією поцікавилась.

– Авжеж.

Я отримав весла й вибрав човна із сухим дном. Ніна обережно, міцно тримаючись за мою руку, перейшла із дощатого настилу до нього. Сіла на кормі, обличчям до мене. Я разів зо три невміло махнув веслами, а потім човен пішов рівно й стрімко. Ніна з милою лукавинкою поглядала на мене з-під крисів капелюшка, підставляла сонцю обличчя й мала вигляд людини, що потрапила на давно очікуване свято.

Заколисуюче хлюпала об борти вода, грали яскраві блискітки на гребенях хвиль, навколо ряхтливий простір, у якому кружляли чайки. Доокруж сновигали моторки, здіймаючи хвилю, і тоді я розвертав човна до неї носом і він гойдався, наче в морі, а Ніна заплющувала очі від захвату й задоволення. Опустила руку у воду, і між її пальцями вона жебоніла, ніби у струмку.

– Ой, медуза! – скрикнула, вихоплюючи руку з води.

Я затабанив, здивований, бо медузи в лимані не водились. Перехилився через борт – у воді щось колихалося біле й випукле. Ох, поліетиленова кимось загублена торбинка! Ніна теж розгледіла її і дзвінко розсміялась, відкинувшись на спинку корми.

– Медуза… медуза… – повторювала крізь сміх.

На кілометри два, а може, й більше ми відпливли од берега. Постаті купальників на пляжі здрібніли. Я перестав веслувати – пустив човна за течією, і він поволі плив. Ніна замугикала якусь пісню, її мелодія здалася мені знайомою. Авжеж, щемливі «Ясени». І я тихо підспівав:

Ясени, ясени.

Бачу вас за селом край дороги,

Бачу вас у красі,

Коли світиться ранок в росі…

Ніна замріяно усміхнулась. У неї виявився гарний, чистий меццо-сопрано. Я ледь рухав веслами і дивився на дівчину, сонячну й щасливу. Їй дуже личив капелюшок: у ньому вона схожа на дореволюційну гімназистку.

Раптом обличчя у Ніни скам'яніло, вона напружилась, ніби збиралася вистрибнути з човна.

– Куди ж це він?! Куди?.. – нажахано закричала.

Я оглянувся – за кілька десятків метрів просто на нас летіла жовта моторка. За вітровим склом біліло схилене до керма чиєсь плескате лице, прикрите сонцезахисними дзеркальними окулярами. (Ну достоту як у тому «Москвичі», що ледве не розтовк мене вночі на вулиці Фрунзе!) Встиг лише талапнути лівим веслом і вирівняти човна, поставити носом до моторки, і тої ж миті вона з гуркотом пронеслася повз нас, дернувши металевим корпусом борт. Тріснуло, наче сірник, весло, і нас залила велика хвиля. Ніна злякано вчепилася обома руками у човен, не полишаючи корми.

– Арсене… Арсене… – у відчаї лепетала, скута страхом.

– Спокійно, Ніно, спокійно… – заспокоював її. – Дерево не тоне. Не бійся.

А жовта моторка, зробивши півколо, вихопилась на фарватер і щодуху помчала подалі від місця пригоди… Невдовзі зникла за стрімким берегом.

– Арсене… Арсене… – цокотіла Ніна зубами й дивилася на мене. – Боже, як далеко… земля…

– Допливемо, Ніно, допливемо.

Ми сиділи у човні, наче у ванні, вщерть заповненій водою. Згадав: біля пляжу повинен чергувати катер рятувальної станції. Я звівся й замахав уламком весла.

– Егей! Егей! – загукав щосили. – Егей!..

Може, й помітять або інші звернуть увагу. Аби тільки не панікувала Ніна. Що ж трапилось – хуліганство чи знову?.. Але ж білий день! О, повернула моторка. Ніна з острахом стежила за нею. За вітровим склом два чоловіки в капелюхах і зелених штормівках. Підпливли до нас. Рибалки…

Ми сиділи на березі й сушили свій одяг. Ніна шкодувала за намоклою книжкою, а я посвідченням, яке доведеться міняти, і не обійтися тепер без пояснення. Дівчина вже оговталась, лише в її ожинових очах зачаїлася насторога й безмовне запитання: чому так сталося? Я теж сушив над тим мізки. Коли б не відвернув човна, моторка розтрощила б його. Втім, засідка на будові, потім на вулиці Фрунзе давали підставу для найгірших висновків. На жаль, я не запам'ятав усього чотиризначного номера моторки, тільки дві перші цифри – 01.

– Ніно, ти не помітила цифр на моторці?

– Цифри? Оті білі на носі? – перепитала й замислилась. Згодом мовила: – Остання – дев'ять, а решту…

– Точно дев'ять?

Вона заплющилась і через хвилину відкрила очі.

– Дев'ять, Арсене, – впевнено повторила, уперше назвавши мене на ім'я.

Нуль один і дев'ять. Це вже багато. Хоч ми й прийняли вимушену купіль, з часом до нас вернувся гарний настрій.

56.

Ще того дня ввечері я визначив десять номерів, на які збирався дати запит у водну інспекцію. Виписав їх на папері: 01-09, 01-19, 01-29, 01-39, 01-49, 01-59, 01-69, 01-79, 01-89, 01-99. Отже, хтось із тих власників човнів-моторок вчинив напад. Мені нетерпілося чимшвидше мати список їх прізвищ. Тому в понеділок, прийшовши у відділ, подзвонив до інспекції, і через півгодини у мене на аркуші було виписано десять прізвищ. На одне, коли занотовував, звернув увагу – Котов, номер човна 01-49, третій причал на вулиці Лиманській.

Котов М. О., бригадир рубачів м'ясного павільйону на колгоспному ринку. Знову на нього падала підозра. Тут не викрутишся: на борту човна повинна залишитися подряпина від зіткнення.

Я уважніше переглянув список. Хм, цікаво. Мені впало в око прізвище Невора Г. Г. – теж працівник колгоспного ринку, номер човна 01-69, третій причал. Двоє з базару і на одному причалі тримали човни. Яку ж посаду обіймав Невора? Я потягся до телефону подзвонити Дзюняку, не дуже сподіваючись застати.

– Дзюняк слухає, – басовито пролунало в трубці.

– Це Загайгора, з міліції, Тарасе Свиридовичу.

– А, ви. Так-так. – На хвилину між нами запало мовчання.

– Ви не скажете, ким у вас працює Невора?

– Жора Невора? – здивувався Дзюняк. – Видає напрокат ваги.

– А скільки йому років?

– Молодий, десь під тридцять.

– Він хворіє?

– Та ні, при здоров'ї, нівроку.

– До якої години працює?

– До шістнадцятої, а в базарні дні й пізніше, – відповів завідуючий.

Я пригадав, де пункт прокату вагівниць: збірний металевий павільйон стояв навпроти пограбованого магазину. Перед моїм зором постав у вікні видачі кремезний, круглолиций молодик, якого бачив мигцем кілька разів. Несподівано мене вразила гадка: особливо вдале у нього місце для спостереження за магазином. Причому – не день, не два, а місяцями…

– А що він за людина? Чи є у нього сім'я? З ким товаришує?

– Наче непоганий хлопець, – розважливо мовив Дзюняк. – Нарікань не було, одружений, до чарки не ласий. А товаришує… – Завідуючий на хвилю замовк. – Інколи його підмінює Палига, особливо влітку. Любить Жора порибалити і, бува, засиджується вранці за вудками.

– Машину має?

– Здається, «Москвич».

«Москвич» – не «Волга», відмітив я про себе.

– А вчора до котрої години він працював?

– Не знаю, капітане.

– Спасибі, Тарасе Свиридовичу. Про нашу розмову ви нікому… – попросив його. – Невора мене цікавить, як і кожний працівник ринку.

– Зрозуміло.

Не запитав про стосунки Невори із Котовим. Звісно, вони знайомі по роботі, тримали човни на одному причалі. Залишилося тільки невідомим: коли Жора-Георгій закінчив учора видавати вагівниці? Якщо до шістнадцятої… А може, він спільник рубача? Два човни – неабияка оперативність. Також слід дізнатися, до котрої години працював у неділю Котов.

Одначе, з неохотою збираючись до Скорича, я подумав, як легко потрапив Невора до кола підозрюваних, як у свій час Шалапуха і Зубовський. А Котов і Корч – токар Роптанов? Наші факти проти них танули, і нам залишалися одні сумніви.

Пішов до майора, наперед знаючи, як він сприйме вчорашню подію на воді. Було неприємно, хоч мав виправдання – гуляв у білий день. Помітив, що, коли я з Ніною, зовсім забуваю застереження і Махова, і Скорича. Прикро.

Дмитро Юхимович стояв біля вікна, заклавши руки за спину, погойдувався на носках туфлів. Його кремезна, присадкувата постать з чисто голеною головою різко вимальовувалась на яскравому тлі сонячного ранку. Майору личила і форма, і цивільний одяг. Та й взагалі, у що б він не вбрався, у ньому відчувалася непересічна людина.

– Сідай, Арсене, – запросив Скорич, не оглядаючись. Напевне, моє відображення відбилося в шибці. – До тебе не заходив Івардава?

– Ні. – Я сів на стілець біля вікна. – Він ще у місті?

– В готелі «Якір». Чекає, коли знайдемо вбивцю Белішвілі. Докоряв, що довго шукаємо. – Майор повернувся і глянув на мене, багатозначно примружившись. – А між іншим, Івардава щось затамував. Лежить у нього на душі якийсь камінь. Чи я обманююсь у передчуттях, чи… – Скорич знизав плечима. – А тобі не здавалося?

– Так, – погодився з майором. – Їхня пиятика напередодні, не ходив з Арчілом в ощадкасу… І водночас непогана характеристика з Грузії, двоюрідні брати, грошей обом не бракувало.

– Все вірно, Арсене, і щось гнітить Івардаву, крім втрати брата, – розмірковував мій начальник. – Розумієш, в його очах… безмовна провина.

Скорич сів за стіл, нахмурив вигорілі брови.

– Феофан і Харитина не зізнаються, – сказав, гірко зітхнувши. – На що вони сподіваються? Матеріалу для суду зібрано достатньо. Але на волі його поплічники. Їх ми повинні розшукати.

– Розшукаємо, не сьогодні, так завтра, – чомусь самовпевнено бовкнув я.

Майор осудливо подивився на мене. Він не любив пустослів'я. І, щоб згладити неприємне враження від своєї похвальби, я мовчки поклав перед ним своє службове посвідчення.

– Чиє? – запитав Скорич.

– Моє.

– Де ж це ти потрапив під зливу? Дощів у нас уже з місяць не було, – насмішкувато запитав.

Я розповів про вчорашній випадок. Дмитро Юхимович барабанив пальцями по столі, опустивши очі долу. Я ще доповів про зроблене сьогодні вранці.

– Хтось по-справжньому полює на тебе, – похмуро зазначив. – Ти не бачив на вулиці, на теплоході, на пляжі чи в парку когось із тих, з ким розмовляв про крадіжку та вбивства?

Я заперечно покрутив головою.

– Перевірити десять власників човнів – не проблема, – з важким серцем сказав, мабуть, невдоволений мною. – В першу чергу Котова і Невору. Передусім – оглянути їх човни. На борті повинна залишитися подряпина. Візьмемо на експертизу. А тобі хоч із хати не виходь, – невесело пожартував. – Комусь із злочинців наступив на хвоста.

Я зніяковіло мовчав. Почувався погано. Пам'ятав, звичайно, що бачив у парку Єву, але вона не мала ніякого стосунку до справи, навіть не знала, де і ким я працюю. Майор переглядав списки власників моторок. Обвів чорною пастою два прізвища – Котов і Невора. Поставив біля них знак запитання.

– Давай, Арсене, підскоч на третій причал, – дав вказівку. – Рештою займуться…

Я звівся й пішов до дверей. Пекти раки перед начальством не дуже приємно, навіть коли воно не вичитувало моралі.

– Чергуватимеш у Тягуна разом із Пазовим. Яків уже повернувся з відпустки, – сказав наостанку Скорич.

57.

На Лиманській, на третьому причалі, я швидко відшукав човна Невори. На ньому ніяких подряпин. Зате лівий борт моторки Котова був обшмульганий: жовта фарба здерта, і до металу місцями поприставала синя. Я обережно зішкріб кілька пластівців. Потім на прокатній станції взяв трохи фарби з пошкодженого човна. Невдовзі віддав проби на експертизу.

Через годину, після встановлення тотожності фарб, ми зібралися в Ольхового. Треба вирішити, чи арештовувати Котова. Одначе з колгоспного ринку прийшов Яків Пазов і розповів, що рубач до сімнадцятої години не залишав м'ясного павільйону. У нього знову алібі. Тоді постало питання: кому давав човна? І ми вирішили поговорити з Котовим.

Насторожило нас повідомлення Пазова стосовно Невори. Дві продавщиці з промтоварного магазину ніби бачили у вікні видачі о 16.00 Палигу. Ніби бачили… Я слухав міркування колег, і мене іноді охоплював сумнів, чи правильно оцінювали подію у лимані. Адже могло виявитися, що хтось на човні Котова вчинив звичайне хуліганство й випадково постраждав саме я. Коли справді підтвердяться мої побоювання, ми даремно згаємо час. Ні, недаремно: невинність теж вимагала незаперечних доказів.

Невдовзі я відправився на ринок. Мотоциклетний атракціон не працював – переїхав, мабуть, в інше місто. Базарян після полудня обмаль. Я вже й подумав, що м'ясний павільйон зачинено. Дарма – широкі двері до нього навстіж, але не долинало звичного гулу людських голосів. Подекуди за прилавками стояли продавці. На гаках висіли волові й свинячі туші. Високі, грубі колоди чистили рубачі. Серед них я побачив присадкуватого Котова. Він стривожено оглянувся, напевне, відчув мій погляд і поклав на колоду довгого й широкого ножа.

Навпроти біля колоди порався Заваров, свідок зустрічі Шалапухи, Зубовського і Роптанова в день обкрадення магазину. Хлопець упізнав мене. Я кивнув йому, а потім Котову.

– Ви ще довго, Михайле Овсійовичу? – запитав бригадира.

– Майже закінчив. Помию руки – і все. – Рубач з цікавістю зиркав на мене.

На його обличчі ні розгубленості, ні боязні. Дивиться чесно й відверто, аж стало незручно через свою підозру. Хіба переді мною злочинець? Проте часто зовнішність оманлива – не відповідає людській суті. Котов зібрав свій інструмент і зайшов до роздягальні, кинувши:

– Я зараз.

Чекав його, і несподівано майнула гадка: а якщо там другий вихід і він уже накивав п'ятами?! Мені закортіло вбігти до роздягальні, але стримався. Адже бригадир не мав ніяких підстав для втечі. Про перевірку він нічого не знав, про нашу підозру теж. І я не помилився: Котов з'явився вбраний у білу теніску й коричневі штани, руде рідке волосся навколо лисини вологе, причесане.

Ми не пішли далеко – спинилися під павільйоном, сіли на рундук, критий рожевим шифером. Котов закурив і посміхнувся до мене, ніби заохочуючи до розмови.

– Михайле Овсійовичу, ви давно тримаєте моторку?

– Моторку? – здивувався. – Років п'ять-шість. Колись підбив Жора купити, захопив рибалкою, а потім я охолов: нема терпіння дивитися, наче кіт, на поплавці.

– Це хто – Жора? – вдав, що не знаю.

– Невора, наш працівник з прокату вагівниць.

– А коли ви востаннє плавали човном?

Рубач наморщив лоба, пригадуючи…

– Тижнів… зо два тому. Еге, у понеділок їздив із жінкою до Баланівського лісу збирати гриби.

– Ви кому-небудь даєте свого човна?

– Ніколи, – здвигнув плечима.

– А не помічали – ніхто не брав без дозволу?

– Ні, капітане, такого не траплялося, – впевнено заперечив, а потім із сумнівом додав: – Звичайно, можуть взяти. На причалі товчеться багато людей. Сторож за всіма не встежить.

Слушно зауважив бригадир. Справді, у неділю на причалі людно. I я подумав про найближчих сусідів – власників човнів Котова. Хтось із них міг бачити або звернути увагу на людину, яка плавала його моторкою.

– Назвіть мені своїх сусідів по причалу, – попросив бригадира.

Першим назвав Невору, ще чотири прізвища. На трьох Котов дав точні адреси. Я встав із рундука., Трохи здивувався, що рубач не поцікавився причиною мого приходу. Напевне, дошукувався зв'язків із пограбуванням магазину і своїм човном.

– Я зрозумів, капітане, – сказав наостанку бригадир, затоптуючи сигарету. – Не пошкодили моторки?

– Ні, вона на місці.

Котов залишився біля павільйону. Коли я озирнувся – поруч із ним уже стояв Заваров і запанібрата поплескував його по плечу, щиро посміхаючись.

Проходячи повз приміщення прокату вагівниць, поглянув на вікно видачі – біля нього кілька базарувальниць і в темному квадраті отвору сіра постать Невори. Зненацька спало на думку, що точно відповісти, чи працював Невора у неділю після 15.00, зможе Гветадзе або його напарник. Мені пощастило: за спорожнілим рундуком стовбичив, нудьгуючи, Додо. Перед ним у розкритому великому чемодані жаріли мандарини. З-під крисів білої панами за мною слідкували його стривожені очі.

– Гей, кацо, бери мандарини! – гукнув Гветадзе. – Дешево віддам! Попробуєш – слина потече. Давай, друже, підходь!

Я підійшов до нього, почав перебирати теплі плоди, вдихаючи духмяний запах.

– Маленькі вони, – голосно сказав і тихо запитав: – Кому і о котрій годині ти вчора здав вагу?

– Ображаєш, кацо. Фрукти найкращі, – насупився Додо і теж тихо відповів: – Чоловікові Насті Вакулівни, о 16.00, прокатчика десь не було.

Я на хвилю заплющився, мовляв, зрозумів, узяв два мандарини й поклав на тарілку.

– Вах, як мало береш! – із жалем мовив Гветадзе.

Тепер треба з'ясувати, чому не працював Невора, і знайти можливих свідків, що бачили його у човні Котова, їхні прізвища лежали у мене в кишені.