Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

58.

Того ж дня о 19.00 ми вдруге зібралися у начальника відділу Ольхового. Підбили підсумки зробленого. Я доповів про свою розмову з Котовим і Гветадзе, із сусідами – власниками човнів. Двоє з них не були у неділю на причалі, а один зранку виїхав у лиман і до пізнього вечора ловив рибу. Решта не бачили Невори.

Слідчий прокуратури Махов теж не мав утішних новин: Тягун відмовлявся давати показання, його залякана дружина теж мовчала. Гліб посперечався зі мною щодо причетності Котова до злочинів, нагадавши слова пораненого Шалапухи: «М'яс… пав… руб… Кот…» Мовляв, кожному зрозумілий смисл сказаного Богом. Але у Котова – алібі.

Також не надійшло повідомлення з Вінниці, чи видужала стара Ладанюк. Вона особисто знала Тягуна і Баглая, і очна ставка з Тягуном, сподівалися, розв'язала б йому язика.

Після наради Махов захотів скласти нам компанію у засідці, хоча в тому не було ніякої потреби. Проте Гліб шукав нагоди вже вкотре помізкувати з нами над справою. Ми втрьох – я, слідчий і Яків Пазов – повечеряли в кафе «Чайка» і о двадцять другій годині «уазиком» виїхали на Канатну. На місто опустився густий і безмісячний, задушливий південний вечір. У небі мерехтіли яскраві зорі. За розмовою (Яків розповідав про свою відпустку в далекому сибірському селі серед тайги) не зогледілись, як опинилися на околиці. Я по рації зв'язався з оперативниками в хаті Тягуна й попередив про наш прихід.

Бунчук загальмував неподалік критої зупинки. На Канатній панувала тиша. Жодне вікно не світилося. Вуличні ліхтарі теж. Ми мовчки, не тривожачи собак, ступали попід парканами. Ввижалося, ніби потрапили у глухе село, коли б не жовтий відсвіт над містом, наче напнутий велетенський шатер.

Ось і ворота Тягуна. Нечутно, завбачливо змащена, відхилилася хвіртка, і ми прослизнули на подвір'я.

– Все в порядку, товаришу капітан, – пошепки доповів лейтенант Долубай. – Ніхто не приходив.

Наші хлопці залишили подвір'я, і я замкнув хвіртку. Постояв трохи, прислухаючись. Навколо нічичирк, лише туркотів у гіллі акації дикий голуб і млосно сюрчав цвіркун. Серед темного споришу біліла стежка, викладена плитами. Казковою хаткою ввижався дашок над криницею. Я замкнув веранду й відчинив кватирку, щоб краще чути, коли хтось з'явиться на вулиці.

– Ти, Яшо, залишайся на веранді. Ми з Маховим на кухні. Потім я тебе підміню, – сказав Пазову. – Побачиш підозріле – одразу повідом.

Пазов кивнув, і в темряві сяйнула його білозуба посмішка. Я подався на кухню. Світла ніде не вмикали, Навпомацки дістався до дверей, знайшов ручку. У сірому присмерку ледь вимальовувались обриси постаті Махова. Я сів за стіл навпроти нього. Зирнув на годинник – 22.32.

– Ну, господи благослови, – іронічно мовив Гліб і серйозно запитав: – Як ти вважаєш, куди він зразу піде?

– Сюди, на кухню, тут вікно на город, а йому треба увімкнути світло, – висловив своє припущення. – З вулиці світла не видно. Сюди.

– Угу, – погодився Махов. – На кухні його і візьмемо, – вирішив, ніби справді він сьогодні мав прийти.

– Аби з'явився… – зітхнув я.

– Повинен. Йому важко стриматися, не поділитися новиною, як ледве не втопив працівника міліції, – сказав Гліб. – Звичайно, за умови, що напасник зв'язаний з Тягуном. От побачиш, тут здибаємось або з Котовим, або з Неворою.

А в мене була зовсім протилежна думка.

– Котов у літах, а до Тягуна приїздив молодий, – заперечив.

– Значить, Невора. – Гліб легенько ляснув долонею по столі. – Між іншим, через два-три дні має заговорити Шалапуха. Тепер він нічого не приховає від нас.

– Коли б його показання не запізнилося, – зауважив я.

– А може… – Гліб відхилив ріжечок фіранки й подивився надвір. – Темно, хоч в око стрель… Мене турбує Івардава. Оце вчора розмовляв з ним. Нещирий він з нами.

– Скоричу він теж видався дивним, – пригадав я розмову з майором. – І мені підозріло, чому Гурам не супроводжував Белішвілі в ощадкасу. Випивка – не причина. Прибиральниця часто виносила з їхнього номера пляшки з-під вина.

– Угу, я звернув увагу на її свідчення, – Махов позіхнув і вибачливо сказав – У темряві завжди хилить на сон… І хто підказав Тягуну зголити бороду?

Справді, хто? Ми замовкли на кілька хвилин. У важкій тиші чужої хати десь під мостинами лунко шкребла миша. І жив у ній Тягун, наче пацюк: ні телевізора, ні приймача, жодної газети чи журналу ми не знайшли у нього, навіть радіо не слухав. Про що він думав, мріяв і розмовляв зі своєю дружиною? Я обвів поглядом стіни кухні. Вони безмовні.

– Слухай, Глібе, а чому б не переглянути всі документи в інвентарбюро на купівлю-продаж будинків? – сказав я.

– Навіщо? Це ж купа паперів. – Махов звів догори руки.

– Адже Тягун міняв будинки й місце проживання. То чому б…

– Стривай! Ти маєш рацію, – гаряче заговорив слідчий. – Справді, Баглай міг запозичити метод Тягуна. Вони могли так діяти за обопільною змовою. А це ниточка, Арсене, і ми тоді вийдемо на невловимого Баглая.

Гліб аж звівся й почав схвильовано міряти кроками невелику кухню.

– Пам'ятаєш, у Тягуна вилучили коштовності. Серед них були з обкраденого універмагу в Бровниці, – розмірковував Махов. – А там Будинок відпочинку. Почерк гастролерів, які добре вивчили свій «об'єкт». Отже, є сенс переглянути путівки…

– Хто відпочивав того місяця, – закінчив я.

– А потім звірити із списком тридцяти дев'яти прізвищ, – додав задоволено Гліб. – Га?

– Чудово.

– Я завтра хочу провести опізнання. Харитина, дружина Тягуна, схожа на ту жінку, що продавала хутряний комір будівельниці, – повідомив слідчий.

Уявити Харитину і згадав розмову із смішливою Євдокією… Таки схожа.

– Ледве не забув. – Гліб опустився на стілець. – Ти попередь свою землячку, щоб не ходила вечорами містом. Раз вони бачили її з тобою…

У мене аж похололо в грудях. Добре знав злочинців, їм помститися, допекти, завдати болю – втіха, а тим паче коли під ногами зайнялася земля. Я у відчаї стис кулаки. Чому не застеріг Ніну? Мені вже здавалося, як її перестріли на вулиці Фрунзе чи… Ні, того я ніколи собі не прощу. Гліб відчув мій душевний стан, бо зненацька його рука торкнулася моєї і він заспокійливо сказав:

– Ну-ну, не переживай, Арсене. Перед тим, як іти на нараду, я подзвонив у гуртожиток і передав черговою, що сьогодні ти прийдеш. Тож Ніна сидітиме в кімнаті.

– Спасибі, Глібе, – видушив із себе. – Зовсім випало з голови…

– Я знав, – без осуду підтвердив слідчий.

Він ще раз довів, що справжній і щирий товариш. Мені відлягло на серці. Зиркнув на годинник – північ. Пізно, ніхто не завітає до Тягуна. Після арешту йому не дзвонили на турбазу, не навідувались, мов у нього не було ні добрих знайомих, ні товаришів. Одначе він якось же підтримував стосунки зі своїми спільниками. Отож терпіння й витримка. Я встав.

– Підміню Якова, – сказав Махову.

– Давай, а я трохи покуняю за столом.

Застав Якова біля вікна під кватиркою. У сутінках тьмяно біліли його обличчя й руки.

– Наче вимерло, і собака не брехне, – пошепки мовив Пазов.

– Як на околиці. Ходи на кухню, перепочинь.

Я залишився сам. Передусім викрутив лампочку на випадок, якщо пришелець спробував би увімкнути світло (тоді б він одразу побачив мене).

Дивився на ворота й прислухався. Через кватирку долинало монотонне сюрчання цвіркуна, аж хилило на сон. Я думав про Ніну. О цій порі вона спала, не дочекавшись мене. З подивом відзначив, що кортіло частіше зустрічатися з нею. Якось непомітно з'явилася потреба в її голосі, погляді, навіть мовчанні, аби лише була поруч.

Я згадував Ніну, коли вона була дівчам, ученицею дев'ятого класу, й жила з мамою на блокпосту, за п'ять кілометрів од райцентру. Пам'ятав, як підвозив її на мотоциклі з козубком суниць, літній день, коли мама відкрила мені очі, сказавши, що Ніна любить мене.

Пригадалось… На Канатній мигнуло світло фар, наче якась машина звернула на вулицю. Я нашорошив вуха. Годинник показував 00.37. Навряд щоб хтось приїхав чи прийшов до Тягуна. Пізно. Стривай! Ніби вуркотів двигун… Дійсно, вулицею поволі рухався автомобіль з вимкненими фарами. Мені перейняло подих.

Шум наближався, я виразно почув м'яке поскрипування ресор. Уже розпізнав – легковик. Чого без світла, немов скрадався?.. Спинився неподалік хвіртки. Двигун працював. Несподівано відхилилася ворітниця, аж я заплющився на мить, не вірячи. Ні, таки справді… І не стукнули дверцята. Я навшпиньках метнувся на кухню.

– Приїхав! – пошепки випалив. – Яшо – за пенал! А ти, Глібе, у вітальню, до рації.

Слідчому нема потреби ризикувати. Я мерщій повернувся на веранду, замкнув двері до прихожої. На подвір'я тихо вкотилася машина. Мабуть, синій «Москвич». Спинилася біля криниці. У салоні за кермом біліло обличчя. Двигун ущух, і на землю ступила людина у темному вбранні, випрямилась. Зріст – десь метр вісімдесят, вгадувалася міцна будова тіла. Мабуть, не старий. Чоловік не хряснув дверцятами. Пішов, причинив ворітницю. Принишкло стояв коло криниці. Його немов щось насторожило.

«Ну, ходи, ходи», – подумки запрошував незнайомого. Хто ж він? О, наважився – рушив до ґанку. Дзенькнув ключ у замку. Я не дихав, присівши за столом. Він уже на веранді. Здавалося, зараз відчує мою присутність і дремене… Ні, відімкнув, не гаючись, двері до прихожої, рішуче увійшов.

Кому ж міг довірити Тягун ключі від воріт і хати?

Він не зачинив за собою двері, і я став біля них. Чув, як відхилив на кухню, і тоді я прослизнув до прихожої, притисся до вішалки з одягом, зачаївся. У продовгуватому отворі рами розпливчаста, висока, широкоплеча постать. Я простяг руку до вимикача і, коли молодик зробив крок до середини, увімкнув у прихожій світло. Одночасно воно спалахнуло на кухні. З вітальні вигулькнув Махов.

За порогом, спиною до нас, застигла русоволоса людина з міцною шиєю, зодягнута в сірі штани й сорочку. На плечах, між лопатками, проступала пляма поту. Він, заскочений зненацька, розгубився й витріщився на Пазова, озброєного пістолетом. А шлях до втечі відрізали ми, і чинити опір було безглуздо. Одначе він, стямившись, шаснув правицею до кишені.

– Руки!.. – суворо наказав йому.

Він оглянувся. І ми з Глібом сторопіли…

Перед нами Борис Заваров, рубач м'ясного павільйону. До нього метнувся Пазов і вхопив за руку, висмикнув її з кишені – на пальцях Заварова тьмяно заблищав фабричний воронований кастет. Я знав його. Німецький, з емблемою військ СС. Рубач ошелешено лупав на нас.

Ось тобі Невора і Котов!

59.

– Слухайте, Заваров, чого ви залізли в чужу хату? Хто вам дав ключі? – запитав Махов і кивнув на стілець між плитою і столом. – Сідайте.

Рубач важко сів, і кисла посмішка перекривила його повні губи. Він уже оговтався. Пазов пішов до вітальні викликати по рації експертів.

– Я… я хотів обікрасти… – промимрив Заваров.

– Ви? Красти? – вдав здивування Гліб. – Чудасія! У вас же машина, кооперативна квартира, гарний заробіток з приварком. Чого ж іще бракувало? Га?

– А у мене таке… хобі, – глузливо відповів.

– Цікаво, – покрутив Махов головою. – А звідкіля ви знали, що хата без господарів?

– Цього я не знав, – здвигнув плечима рубач.

Що правда, то правда, зауважив я, інакше б не приїхав.

– Ага, не знали, – слідчий доторкнувся до кастета. – І ним ви збиралися «почастувати» хазяїна?

– Я його знайшов, коли їхав сюди, – сказав Заваров.

Мені набридло слухати його теревені, і я не стримався:

– Досить клеїти з себе дурня!

– А справді, Заваров, чи не досить? – запитав його Махов. – Ось проведемо обшук у вашій машині, потім вдома…

– Вночі не маєте права! – скипів. – Це свавілля!

– З дозволу прокурора. З дозволу, – підкреслив Гліб.

Заваров насупився й забарабанив пальцями по столі, потім витер долонею рясний піт на лобі.

– Скільки років ви одружені? – запитав я його.

– Другий рік, – буркнув.

– Яке дівоче прізвище вашої жінки?

– Зава… – і він злякано затнувся, зціпив зуби.

Махов незрозуміло зиркнув на мене.

– Отже, ви син Чорнухи! – урочисто виголосив я.

– Син Чорнухи? – недовірливо перепитав Гліб.

Заваров мовчав. Ось він – таємничий відвідувач Тягуна, прихований від людських очей рідний син. До чого тільки не вдаються злочинці, щоб замести свої сліди! Повернувся Пазов.

– Вже виїхали, – доповів.

– Постережи його, – сказав йому Махов.

Ми вийшли з Глібом до вітальні.

– Дочекалися. Другий спільник. – Слідчий задоволено потер долоні. – Ти знаєш його дружину?

– Вона ж продавець гастроному номер шість. У ньому місяць працював Корч. Зрозумів?!

– Ах, чорт! То Заваров чув про Корча від неї, бачив його і навмисне приплів до крадіїв, – здогадався Махов. – Шалапуху і Зубовського теж. Мабуть, тим кастетом він ударив Бога. Але за що?

– Слухай, Глібе… – раптом осінило мене. – Я ж питав Заварова про бородатого.

– Ти? – Махов взявся за ґудзик мого піджака. – Ну, тепер відомо, хто підказав татусеві поголити бороду.

Невдовзі прибули експерти. Запросили понятих, У машині Заварова виявили на дні скриньки стилет. Вдома – три ощадних книжки, трохи ювелірних виробів. Зате в гаражі, в тайнику, хутро і багато коштовностей. Між ними – з універмагу в Бровниці і з магазину на ринку. Серед ключів, які мав при собі рубач, один не підходив до жодного замка. Від чого він – Заваров не сказав. А в альбомах знайомих облич не надибали. Фотографії переважно зроблені під час відпочинку біля моря. На них у різних позах красувалися Борис із дружиною.

Після обшуку, спускаючись сходами, Заваров глянув на мене з ненавистю й процідив:

– Ех, шкода…

За чим він жалкував? Що не розплющив мене піддоном із цеглою чи не затовк краденим «Москвичем»? А може, що не втопив у лимані разом із Ніною? Та факт залишався фактом: ми затримали спільника Тягуна і зовсім знято підозру із Шалапухи, Зубовського і Роптанова, хоча Заваров твердив про їхню причетність до крадіжки в магазині. Справжніх напарників рубач не виказував, і він уміло кинув чорну тінь на бригадира Котова.

Того ж дня Махов провів впізнання. Маляр Чугунова одразу, з першого погляду, вирізнила з-поміж шістьох жінок дружину Тягуна – Харитину. Викриття так подіяло на залякану жінку, що вона почала давати показання. На жаль, вони нічого не значили. Тягун нікому не довіряв.

До речі, я був у слідчому ізоляторі на її допиті. Коли ввели Бориса, вона заніміло згорбилась, немов чекала від нього штурхана.

– Це ваш син? – запитав її Махов.

– Мій, – пошепки видушила з себе.

– Про що він розмовляв із батьком?

– Я не чула. Старий виганяв мене з хати, – тихо, приречено відповіла.

– І ви не цікавились, звідки вироби із золота, дорогі речі? Чому син приїздить тільки вночі?

– Питала, а Дем'ян мене… ногою… в живіт… і за Горло. Ледь не задушив. Боялась…

– Та не Дем'ян він, а Феофан, – зауважив Гліб.

– Феофан? – перепитав, витріщившись, Борис.

– І не Чорнуха, – додав слідчий.

– Господи, з ким же я жила?! – заломила у відчаї руки Харитина.

– На суді взнаєте.

Після обіду Пазов відправився на колгоспний ринок сказати Гветадзе лише три слова: «Знімай завтра гроші». Було вирішено, щоб не сполохати решти злочинців арештом Тягуна і Заварова, прискорити події.

Розв'язка наближалась.

Ми хвилювалися за Гветадзе…

До пізнього вечора відшліфовували план операції. Намагалися врахувати всілякі дрібниці. Коли вже збиралися розходитись, подзвонив Гветадзе. Я взяв трубку, і Додо весело сказав:

– В готелі уже всі знають, що ми завтра беремо гроші. Передай, кацо, нашим – я не підведу.

Попереду на нас чекав тривожний день.

60.

На роботу йшов пішки, вулицями, ще напоєними скороминучою прохолодою з лиману. Її вже поволі почало випивати південне сонце, і я намагався потрапляти у тінь дерев і будинків, де вона найдовше трималася, дихав терпкою свіжістю води.

Звернув на Адміральську, де знаходилась перукарня Єви. Чого мені її обминати? У порозі стояв і курив один із трьох сивих майстрів у білому халаті. Я ковзнув поглядом по салону. Єви не було.

– Заспала наша красуня, – раптом озвався майстер, хитро мружачись. – Напевне, до третіх півнів тримали її.

– Та ні, шановний, – заперечив ніяковіючи. – Ми вчора не бачилися.

– Гм, – недовірливо гмикнув перукар. – Це вже вона вийде у другу зміну.

А що мені до того? Я не давав їй ніяких обіцянок. Може, й з кимось зустрічалась. Дівчина вона гарна, і, мабуть, не один хлопець мріяв домогтися її кохання. Досі жодна дівчина так відверто не прагнула скорити моє серце, як Єва. Чи вона грала у захоплення, чи справді подобався їй? Не доберу.

Ступив під густі, зелені шати каштанів на вулиці Шевченка. До під'їзду нашого відділу підкотив «уазик» Ольхового. Теж не сиділося підполковнику вдома. Сьогодні хвилини здавалися годинами. Я глянув угору – вікно в кабінеті Скорича відчинене.

– Ну, як спалося, Арсене? – зустрів мене запитанням.

– Нормально.

– А я погано. – Дмитро Юхимович звівся з-за столу, потис мені руку й заходив кабінетом. – Учора ввечері дзвонив додому Заварову якийсь чоловік, цікавився, чому не було на роботі. Жінка відповіла, як ми попередили, що Борис поїхав «Москвичем» у Київ. Допитувався чого. Їй наче невідомо.

– Звідки дзвонили?

– З будки біля п'ятого відділення зв'язку.

– Упізнала абонента?

– Що за один – не знає. Він іноді дзвонив Борису. Коли б не сполошилися… – стурбовано зауважив Скорий і провів долонею по голеній голові.

– 1 я потерпаю.

– Ми отримали телетайпограму. Твій Моренцов із Вінниці повідомив, що Марфу Ладанюк виписали з лікарні.

– Тепер є кому опізнати Тягуна і Баглая, – зрадів я.

– Баглая ще треба зловити, – Скорич похитав головою. – Ці вовкулаки вкоротили віку багатьом людям.

Ми обговорювали різні факти із справи і не торкалися операції. Навмисне обходили її мовчанням, щоб менше хвилюватись. Десь близько дев'ятої, за годину до від'їзду Гветадзе в ощадкасу, до кабінету зайшов Махов. З виразу його обличчя здогадалися: Гліб приніс якусь втішну вість. Сів на диван і обвів нас лукавим поглядом.

– З Бровниці є інформація, – спроквола мовив Махов. – Торік у серпні, коли обікрали універмаг, у Будинку відпочинку перебували Заваров і Невора.

– Невора? – перепитав Скорич. – Отой, що видає напрокат вагівниці на ринку?

– Він, – кивнув Гліб. – Жили в одній кімнаті. Прибиральниця поверху навіть добре запам'ятала їх.

Невора… У нього моторка. І в той час, коли заледве мене і Ніну не втопили в лимані, його не було на роботі. Та є свідок, який бачив Невору на риболовлі навпроти Вовчого яру. Роздвоїтись прокатник не міг.

– Невже він третій спільник Тягуна? – із сумнівом запитав я Гліба.

– Поки не доведено. А його товаришування із Заваровим підозріле, – Махов поляскав долонею по коліні. – До речі, зайвий ключ Заварова підійшов до замка будки, де Котов тримає мотор від човна. А ми грішили на бригадира.

Значить, мене й Ніну ледве не втопив Борис. Хто ж його сповістив, що ми на човні у лимані?

– Ні, Арсене, не Борис напав на вас, – здогадався Гліб про мій висновок. – Він закінчив роботу о четвертій дня.

Справді, не він. І в Невори алібі. А Котов, після затримання Заварова, взагалі поза підозрою. Однак Заваров умів водити автомобіль. І чорноволоса дівчина. Навряд щоб дівчина наважилась учинити наїзд. То чоловіча робота.

Задзвонив телефон, і Скорич узяв трубку. Ми з Маховим насторожились.

– Слухаю… Так… Змін ніяких. Дій за планом, – чітко говорив майор. – Збираємось. Не загуби його, Якове. Максимум уваги, – поклав трубку і звівся. – Гветадзе вийшов з Будинку колгоспника. Операція почалась.

Ми схопилися на ноги. Невже настав вирішальний момент?! Тільки в ту хвилину я відчув хвилювання. У дворі сіли в білу «Волгу»-фургон, колишню «швидку медичну допомогу», і виїхали на вулицю. За нами – «уазик» з оперативниками і Кузьменком з Букетом. «Уазик» повернув ліворуч, щоб не впадала у вічі наша кавалькада. Тепер шлях лежав до кінотеатру «Мир», навпроти якого розташована ощадкаса. В ній уже були наші працівники, а Пазов непомітно супроводжував Гветадзе.

За кілька хвилин ми дісталися визначеного місця: припаркувалися біля стоматологічної поліклініки. Звідси добре проглядалися вулиця, під'їзди кінотеатру й ощадкаси. Біля магазину «Сюрприз» спинився «уазик». Сірої «Волги» поблизу не було. Ми почали стежити. Потяглися довгі, тривожні хвилини чекання…

Снували перехожі, мчали автомобілі, перед афішами кінотеатру купчилась молодь, до магазину й ощадкаси заходили й виходили люди. Звичайна вулична веремія, й ніхто не знав, що саме тут два тижні тому стався злочин і Белішвілі прирік себе на смерть, сівши у «Волгу». Я придивлявся до «Волг»…

Салон наповнювався задухою – наша машина нагрівалася на сонці, а ми троє, впрілі, повідсували матові віконця й стежили довкола. Бунчук уже марудився: совався туди-сюди, брався читати книгу польських детективів, запитливо озирався на нас, мовчазних і заклопотаних. Сержант не знав про наступну операцію.

Раптом серед перехожих перед кінотеатром я угледів Гветадзе. Невисокий, стрункий, одягнутий у кавового кольору штани й білу літню сорочку, рудоволосий, з чіткими й гарними рисами обличчя, кароокий Додо привертав до себе увагу дівчат. Він легко ніс своє треноване тіло, погойдуючи господарською сумкою, з якої недавно частував нас мандаринами. Мене штовхнув ліктем у бік Скорич.

– Бачу його, – тихо сказав я Дмитру Юхимовичу.

Гветадзе перетнув вулицю й зник у під'їзді ощадкаси. Он мигнула його руда голова в операційному залі. Зараз за домовленістю він отримає «куклу» – 50 тисяч карбованців у брикетах. Біля кінотеатру з'явився Пазов, сперся на червоні поручні вуличного загородження. Я позаздрив Якову – він значно ближче до вікон ощадкаси й бачить увесь зал.

Ми таки не помітили «Волги», коли вона зупинилася попереду нашого «уазика». Першим її засік Пазов і подав нам умовний знак – почав ретельно причісуватись. «Волга» вже стояла біля тротуару, сіра, із заштореними синіми фіранками заднім і боковими віконцями. За кермом сиділа чорноволоса дівчина в чорних сонцезахисних окулярах. Хто ж вона?

Мені на коліно поклав руку Махов і стис, наче заспокоював. Я промовисто перезирнувся з майором.

– Чого вона не виходить? – тихо спитав Гліб.

– Вийде… вийде, – нетерпляче, мов заклинання, сказав я.

І справді, вона залишила «Волгу»…

Мені хотілося аж заплющити очі. В білосніжному брючному костюмі, чорне волосся вільно спадало майже до пояса темною хвилею, середнього зросту, із бездоганною фігурою – вона ніби з'явилася з іншого, казкового, світу, де ні печалі, ні горя. На неї оглядалися перехожі, а вона звабливою ходою, крутячи на пальці ключі, йшла повз вікна ощадкаси. Звіддаля ніяк добре розгледіти її, особливо обличчя, окутане волоссям і напівзатулене окулярами. Однак її хода, статура говорили про самовпевненість і відчуття власної гідності.

– Н-да… – протяг Махов. – Не дивно, що Белішвілі…

Дівчина зупинилася поблизу під'їзду ощадкаси, мабуть, побачила крізь вікно Гветадзе. Отже, вона знала його, хтось показав їй торговця мандаринами. Крутила ключі… Багатообіцяючий жест. Ах, як картинно відставила ногу! Її біла постать просилася на обкладинку журналу мод.

Он вийшов на ґанок Гветадзе. Дівчина не рушила з місця. Безперечно, Додо побачив її, очевидно, задивився, бо раптом зашпортнувся, і незнайомка, засміявшись, метнулася до нього, підтримала, щоб не впав. Скорич кахикнув задоволено. Старший лейтенант бездоганно розіграв захоплення дівчиною.

Ось так, сміючись, вони заговорили. Додо притис руку до серця й ґречно вклонився, а дівчина не відпускала його ліктя, мов збиралася взяти попідруч. О, показала на свою «Волгу». На обличчі Гветадзе щире здивування й захоплення. Попрямували до машини. Він дався заманити себе у пастку. Сів на заднє сидіння. Ми не бачили через фіранки, скільки ще в салоні пасажирів.

Сіра «Волга» поїхала – мигнула перед нами й помчала по вулиці зовсім у протилежний бік від колгоспного ринку. Як почувався Додо?

– Миколо, за тією «Волгою»! – наказав майор.

За ними їхав «уазик». Поруч з водієм сидів Пазов.

Центральні вулиці залишилися позаду. «Волга» мчала на околицю, в район Лісків. Куди і до чиєї хати вона приведе нас? Я силкувався пригадати, хто із 39 чоловік, мною опитаних, жив у Лісках. Наче ніхто. Про що думав зараз Додо? Адже не вірив у існування чорноволосої дівчини. А тепер?.. Розпочалися приватні будинки. Несподівано попереду, за метрів п'ятдесят-сімдесят од «Волги», вигулькнув з-за стовбура акації чоловік міцної статури в чорних штанах і картатій сорочці, в сірому капроновому капелюсі й підняв руку. Автомобіль загальмував. Чоловік швидко сів у нього, але не спереду, а до Гветадзе. Все сталося так скоро, що ми не встигли отямитись, і «Волга» знову рвонулась.

Ось як воно відбувалось із Белішвілі! Я по-справжньому почав тривожитись за життя Додо.

– Спокійно, спокійно, – стримано мовив Скорич. – У Гветадзе є значна перевага: він знає їхній задум і тому готовий до несподіванок. Спокійно, хлопці, – майор взяв мікрофон рації. – Чотирнадцятий, чотирнадцятий…

– Чотирнадцятий слухає.

– Обженіть «Волгу»! – наказав оперативникам. – Дивіться, щоб вас не засікли!

«Уазик» наздогнав нас, випередив і невдовзі порівнявся з «Волгою», посигналив дати дорогу, і легковик узяв праворуч. Отже, сіра «Волга» ніби потрапила в оточення. Дівчина на випадок чого не наважиться піти на таран. Це врахував майор. Я нетерпляче чекав, коли він дасть команду на затримання. Ми вже заїхали в глиб Лісків.

Що ж робилося в салоні «Волги»? Я не спускав очей із синьої фіранки заднього віконця. Нараз вона колихнулася, наче доторкнулися до неї рукою, і через кілька хвилин машина вихнула ліворуч, потім праворуч, звереснули гальма – і вона вперлася капотом у стовп вуличного ліхтаря. З «Волги» вистрибнула чорноволоса дівчина й пустилася навтьоки.

Вона бігла до провулка, її чорне волосся ніби рвана шматина, вилося за нею. Не чекаючи, доки зовсім спиниться наша машина, я вискочив і кинувся навперейми, Встиг краєм ока побачити, як відчинилися дверцята сірої «Волги», а з «уазика» вискочив Кузьменко з Букетом.

Попереду метлялося смоляне волосся, я виразно чув важке, засапане дихання дівчини. Ще мить – і вхоплю за плече. Простяг руку – дівчина рвонулася з останніх сил, зойкнула, і в моїй руці залишилося… Парик! Вона була в парику! Натомість по її плечах розсипалось золотисте, кольору стиглої соломи, волосся. Я наздогнав дівчину і таки вхопив за плече. Вона заточилася, окуляри брязнули на землю… Переді мною спотворене люттю й ненавистю обличчя… Я вражено дивився на нього…

Єва!.. Мені наче одібрало мову.

– Гад… гад… вислідив… – злісно і з відчаєм виштовхнула вона з грудей.

В мене боляче стислося серце, й стало гірко на душі, чомусь пойняв невимовний жаль. Надбіг Кузьменко, і я пішов до «Волги».

Серед оперативників помітив рудоволосу голову Додо. Живий! Заглянув до салону. Там скоцюрблений, з насунутим на обличчя капелюхом молодик у картатій сорочці без ознак життя. У спинці заднього сидіння стирчав стилет з руків'ям із кольорового плексигласу. У Гветадзе яріла пляма крові на лівій лопатці. Біла теніска в тому місці розтята. Пазов порався біля аптечки.

– Чого він?.. – запитав Скорич у Додо, кивнувши на молодика.

– Знепритомнів. Ударив його по шиї. – Гветадзе нахилився, і хлопці обережно стягли з нього теніску. – Трохи зачепив…

Рана справді невелика – поріз шкіри. Яків обробив її йодом, наклав пластир. У Бунчука знайшлася формена сорочка.

– Що це у тебе, Арсене? – Махов показав на мою руку.

Я глянув – парик і з огидою кинув його у «Волгу».

Кузьменко привів Єву. Всі повернулися до неї. Перукарка нахабно, презирливо мружилась…

Заворушився молодик. Скорич скинув з нього капелюха – Невора! Невора з павільйону прокату вагівниць! Посоловілими очима він дивився на нас.

Над його зап'ястям зімкнулися наручники.

Хоч і вдало закінчилась операція, проте задоволення я не мав Мабуть, через те, що чорноволосою дівчиною виявилась Єва. Коли б не знав її… Як вона стала спільницею злочинців?