Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

29.

Не гаючись, ми вибігли з прокуратури, сіли в білий «Москвич» Махова. Я в думці чомусь повторював: як скоро, як скоро…

– Як скоро, Арсене, – збуджено заговорив слідчий. – Ти ж вранці був у лікарні. Треба постежити за відвідувачем: де живе, з ким зустрічається. А раптом він спільник злочинців, га?

Правильно міркував Махов. Але як скоро… І саме сьогодні, після мене, коли до Личакова давно ніхто не приходив.

– Подзвонив лікар Верник, а йому сказала санітарка, – розповідав слідчий. – Вона вивела хворих на прогулянку.

Махов їхав вулицями без світлофорів, обганяв машини.

– А допитати Личакова не можна?

– Взагалі, за наукою, він може дещо сказати. Я готувався до допиту. Без психіатрів не обійтись. Дуже складно, – відповів Гліб.

Ми в'їхали на подвір'я лікарні. Я показав слідчому, де зупинитись, – неподалік десятого відділення. На східцях ґанку стояв Верник. Забачивши нас, він схвильовано, нетерпляче замахав рукою. Підбігли до нього.

– Вони там, за лікарнею, – показав на стіни, – Через парадний вхід – і на той бік.

– Лавріне Самійловичу, дайте нам два халати, – попросив його. Верник метнувся до відділення. Я за ним. – Скільки минуло часу, як вам повідомила Марія Софронівна?

– Хвилин двадцять, – захекано відповів.

Він одчинив шафу й подав мені халати. Я на ходу одягнувся. Побігли до парадного, де знаходилась канцелярія. В кінці вестибюля двері на внутрішній двір. Каштанова алея, лавки, квітники, якісь будівлі, хворі й санітари… Ми пішли помалу, щоб не привертати до себе уваги, Я придивлявся до санітарок… Он вона – висока, огрядна Марія Софронівна, на галявині, в оточенні своїх підопічних. Я пильно роззирнувся навколо, чи нема сторонніх. Наче не було. Аж тоді гукнув її.

– О, ви вже тут, – стривожено подивилася на нас. – А вас і не впізнати.

– Де він?

– Пішли туди… – кивнула в гущавину.

– Давно?

– Не знаю. Коли прибігла, їх не стало, – розгублено оглядалась.

– Бородань?

– Еге.

Ми ступали обережно, насторожено вслухались у тишу. За кущами, внизу, блищала смуга води – гирло річки Степової. Долинув далекий, затухаючий стукіт двигуна моторного човна. Протилежний берег теж зарослий чагарником, і там жодної постаті. Поволі спускалися до води, крутили головами навсібіч. Коли і поховались, то тільки лежма, інакше згори ми б запримітили їх.

Я першим дістався берега. Тихо хлюпали хвилі. Подивився вздовж – нікого, лише пісок і дрібне каміння, Куди вони поділися? Одначе щось мені видалося зайвим у пейзажі, мала дрібниця, за яку зачепився погляд і ковзнув далі. Еге, серед каміння… Я напружив зір… За метрів сто витикалися з-за кущів ноги, лежали між камінцями… Он і сірі штани… Я пальцем поманив Гліба. Він підійшов, запитливо звів брови.

– Он, серед каміння, – пошепки сказав йому. – Ноги…

Очі слідчого почали уважно обмацувати смужку берега. Добулися того місця й немов спіткнулись. Махов примружився…

– Людина, – і значуще зиркнув на мене.

Рушили обачно, щоб не затоптати ненароком сліди. У мене стислося серце. Ось – руді лікарняні капці без задників, сірий байковий костюм, стрижена закривавлена голова… Личаков упав ниць, між кущі шипшини. На вогкому піску чіткі відбитки підошов із каблуками. Видно, що не його.

– Личаков? – запитав мене Гліб.

Я ствердно кивнув. Отже, злочинці боялися показань божевільного. І неждано-негадано обірвалася одна ниточка розшуку. Мене гнітило почуття провини.

– Н-да, Арсене, кепські справи, – сумно сказав Махов. – Недооцінили ми супротивника. Треба викликати оперативників і експертів.

Я метнувся до лікарні… Коли вони приїхали, Букет узяв слід і потяг Кузьменка за собою понад берегом. Опісля ми бігли вгору між деркими кущами, потім пес запетляв по стежці у лікарняному гаю і врешті вивів нас до пролому в огорожі. Ми теж пролізли за Букетом і опинились у дворі п'ятиповерхового житлового будинку, Собака упевнено обминув його. За ним – трамвайна зупинка. Тут Букет безпомічно заскавулів. Поки ми шукали Личакова, вбивця встиг утекти.

Неподалік від трупа знайшли замашний уламок граніту з прилиплими до нього волосинами. Очевидно, ним ударили Личакова у скроню. Експерти зробили зліпки із відбитків взуття…

Лише о пів на дванадцяту ми з Маховим присіли в його кабінеті, стомлені, прибиті невдачею. Не хотілося говорити. Гліб переглядав справи, а я вже вкотре перечитував прізвища, які написав на аркуші паперу:

Баглай Данило Євсаганович.

Тягун Феофан Миколайович.

Страпатий Сидір Панасович.

Квач?

Міркував: Страпатий жив у Вінниці й навряд чи приїздив сюди на «гастролі». Зниклого Зубовського і Раптанова не вписав, бо не вірилось, щоб хтось із них міг убити Личакова. У Тягуна шрам на підборідді. Мабуть, маскував його бородою. Виходило, Тягун. Але чому камінцем?..

– Готуйся, Арсене, поїдеш у Вінницю. І подумай, кого випустив, коли складав оцей список. – Махов показав його мені, де я занотував усіх, з ким зустрічався і вів розмови. – Думай, справа надто серйозна. Тепер до нього додай п'ятьох: головного лікаря, санітарку, лікаря Верника, Кодолу і Халазія. Всього – тридцять вісім.

Гліб, звичайно, мав рацію: із тридцяти восьми хтось пов'язаний із злочинцями. Кого підозрювати? Наче всі заслуговували довір'я, крім Шалапухи, Зубовського, Раптанова і Халазія.

30.

Через день о 23.10 я сів у поїзд на Вінницю. З сусідами по купе мені пощастило: спокійна сім'я – батько, мати і доросла дочка, які поверталися додому з відпустки. Вони вже лежали на тапчанах, дрімали, і тому не завелась у такому випадку довга подорожня розмова, не ставилися запитання: хто? куди і чому?

Відразу не заснув. У пам'яті крутилися перипетії останніх днів. Нам не вдалося натрапити на слід бороданя. Експерти встановили по відбитках взуття, що біля Личакова було двоє і один із них залишив сліди у промтоварному магазині. Напевне, бородань привів хворого до берега, де вже чекав спільник.

Не спалося й через хвилювання. Як поведеться Страпатий Сидір Панасович? Ким доводилася Баглай Катерина Баглаю Данилу? Потім я згадав, що не спромігся вдруге подзвонити Ніні (першого разу телефон не відповідав), взнати, як справи з роботою і гуртожитком. Стало прикро і соромно.

Під перестук коліс і поскрипування вагона міркувалося, що від Вінниці до мого райцентру всього сто кілометрів і ото б стішилася мама, коли б несподівано з'явився на порозі чи заглянув до класу… Видно, не встигну. Нам завжди бракувало часу…

Я прокинувся, за звичкою, о сьомій ранку. Сусіди ще спали, мабуть, їхали далі, а мені сходити у Жмеринці й робити пересадку на приміський поїзд…

Година збігла непомітно, почалося передмістя, а через кілька хвилин праворуч зблиснув під насипом ставок, забовванів заводський димар, засіріла смуга асфальту, якою мчали машини. По тій дорозі, з якої починалося Немирівське шосе, я теж не раз їздив на наради в обласне управління.

На привокзальній площі у Вінниці гамірно й багатолюдно. Я сів у трамвай. Замигтіли знайомі будівлі проспекту Коцюбинського. Ось міст через Буг, біля причалу теплохід «Ляля Ратушна».

Зійшов на вулиці Леніна, на першій зупинці за мостом. Від неї десь за кроків п'ятдесят розташований відділ. Там на мене чекали. Махов заздалегідь дзвонив і про все домовився. Я піднявся на другий поверх, постукав у крайні двері з табличкою «Начальник відділення карного розшуку».

– Прошу! – долинув бадьорий голос.

Відчинив…

– Арсен!

– Володя!

З-за столу підхопився Моренцов, одягнутий у коричневу льотну шкірянку, світло-русий, сіроокий, усміхнений, і ступив мені назустріч. Ми обнялися. У мене майнув здогад, що Махов навмисне не сказав, з ким розмовляв, – підготував мені сюрприз. Моренцова я знав давно, з перших днів своєї служби. Познайомився з ним на обласних змаганнях з боротьби самбо, захищаючи спортивну честь ДСТ «Динамо». Відтоді й започаткувалися наші дружні стосунки.

– Ну, як доїхав? Снідав? Як тобі під південним небом? – закидав мене запитаннями Моренцов. – Не скучаєш?

– Поснідав у Жмеринці, а скучати нема коли, – розглядав свого товариша, у якого вже пролягли дві вертикальні зморшки на лобі. – Роботи вистачає, колектив непоганий. А ти вже?.. – Я багатозначно оглянув кабінет.

– Оце з півроку як призначили, – без ентузіазму сказав. – І відповідальності побільшало, і завжди тиснуть строки…

– Вітаю, і не пхинькай, – поплескав його по плечу.

– Я тільки перед тобою, а так – тримаюся. – Моренцов енергійно стис кулак.

Згадали спільних знайомих, взаємно поцікавилися, чи не поодружувались, і Володимир зізнався, що не кожна дівчина погодиться на заміжжя з людиною, яка живе і працює у постійній тривозі. Я з ним погодився. Наостанку Моренцов сказав:

– Готелю я не замовляв. Після роботи – до мене. Маму я попередив. Може, затримаюсь. Адреси не забув?

– Ні.

– Добре. А тепер… – Володимир подав мені аркуш паперу. – Тут дані на Страпатого і Баглай.

Я пробіг записку очима: «Страпатий Сидір Панасович, вул. Свердлова, 105, кв. 1, майстерня ремонту взуття «Каблучок»; Баглай Катерина Андріанівна, вул. Київська, 94, кв. 23, масажистка 2-ї міської лікарні».

– А де цей «Каблучок»?

– Звідси недалеко: на Ленінській, між аптекою і молочним магазином. Сьогодні Страпатий працює до 16.00. Лікарня – на Київській. Баглай – до 15.00, фізіотерапевтичний кабінет, – уточнив Моренцов і поклав переді мною три справи: – Розпочни за роками. Я переглядав. Матеріал багатющий, типи – виняткові. Як ти вийшов на них?

– Залишили після крадіжки пальчики.

Моренцов поклав на стіл запасного ключа від кабінету, відключив телефон і залишив мене, замкнувши, щоб ніхто не турбував.

31.

Я взяв верхню справу. «Про ліквідацію банди Кальчевського А. Т. «Білий хрест», квітень-грудень, 1927 рік». Здивувався. Навіщо мені далекий 1927-й?! Чи не помилився Моренцов, підбираючи справи? Одначе розгорнув. Першим документом у ній була:

ШИФРОТЕЛЕГРАМА 18 квітня 1927 р. 14 годин 40 хв.

№ 18

ГУБАДМІНВІДДІЛУ

В шість годин ранку на Керницьких Хуторах біля села Багринівці кінний загін міліції оточив банду Кальчевського «Білий хрест», що тривалий час діяла в нашій губернії і вчинила понад 30 вбивств, не рахуючи грабунків. У сутичці ліквідовано 7 бандитів, затримано 5. Бандити Кальчевський, Салмаш, Баглай, Патент, Страпатий, Бім-Бом, Хтокало і Тягун вирвались із оточення й зникли в Чорному лісі. Переслідування їх летючим загоном не дало ніяких наслідків. За останніми розвідданими залишки банди «Білий хрест» перемістились у вашу губернію. Повідомляємо зовнішні прикмети деяких бандитів…

Уповноважений по боротьбі з карним бандитизмом

Соболь.

Комзагону міліції Ступа.

Я відразу звернув увагу на прізвища Баглай, Страпатий і Тягун. Хто вони? Тим, кого розшукували тепер, було тоді по 1-14 років. Може, однофамільці? Читав далі.

ТЕРМІНОВО ТАЄМНО

Спецкомісії по боротьбі з карним бандитизмом

Оперрозвідзведення від 22 квітня.

За донесенням начальника Гуменської окружної бойової дільниці, 20 квітня на дорозі в село Моївку вісьмома озброєними бандитами пограбований і тяжко поранений працівник Моївського держцукрозаводу гр. Шульга. Забравши пару коней з тачанкою, бандити зникли. За описом Шульгою зовнішності бандитів, є всі підстави вважати, що то банда Кальчевського «Білий хрест».

21 квітня в районі села Петрашівки означена банда зупинила голову сільради і голову сількомнезаму села Півні й по-звірячому закатувала їх. На чорному піджаку голови сільради, на спині, крейдою намальований білий хрест. Це підтверджує, що злочин скоїв Кальчевський і залишки його банди. Після вбивства бандити направились в бік села Громаки. Жителі села повідомили, що бачили в дубовому гаю 8 бандитів.

Начальник окружного резерву міліції Покотило.

ТЕРМІНОВО ТАЄМНО ОПЕРРОЗВІДЗВЕДЕННЯ

23 квітня о 18 годині летючий загін Вільшанської окружної міліції чисельністю 10 шабель під командою начальника окружного резерву тов. Покотила повернувся з оперативного відрядження по ліквідації банди Кальчевського «Білий хрест». Втрати загону в перестрілці з бандитами такі: загинув командир взводу тов. Безгласний і поранений кінний міліціонер тов. Задорожнюк, убито коней стройових – 1, поранено – 1, відібрано від убитих бандитів 2 російські гвинтівки кавалерійського зразка, 40 штук набоїв, 2 револьвери системи «наган», утинок і ручний кулемет, покришка сідла й підпруга. Загоном витрачено 163 патрони.

У перестрілці захоплений бандит Патент, убиті – Бім-бом і Хтокало. Кальчевському, Салмашу, Баглаю, Страпатому і Тягуну вдалося втекти.

Начальник Вільшанської окружної міліції Волощук.

ВИТЯГ З НАКАЗУ

по губернській робітничо-селянській міліції й розшуку

27 квітня 1927 року

§ 1.4.21.

З 20-го по 23 квітня летючий загін Вільшанської окружної міліції під командою начальника окружного резерву тов. Покотила, переслідуючи залишки банди Кальчевського «Білий хрест», 23 квітня оточив вказану банду під селом Петрашівка і знищив двох бандитів, одного захоплено живим. У цій справі революційний героїзм і відвагу виявили начзагону тов. Покотило і міліціонер тов. Максимець, які своїми рішучими діями сприяли частковому знищенню банди, показували гідний приклад боротьби з ворогами Радянської влади і трудового народу.

Відмічаючи згаданий факт як видатний, оголошую, подяку тт. Покотилу і Максимцю із занесенням в послужбовий список.

Вічна пам'ять тт. Безгласному і Задорожнюку, що віддали життя за світову революцію.

Наказ прочитати в усіх управліннях і частинах міліції і розшуку.

§ 2.

Сім'ям тт. Безгласного і Задорожнюка надати грошову й продуктову допомогу, а також виділити по 10 метрів баї.

§ 6.

Збільшити об'єм фуражу двом коням – Графу і Гремучому Вільшанського окррезерву з огляду на їх великий розгін і змарнілий вигляд до 15 фунтів вівса.

НАЧАЛЬНИК ГУБАДМІНВІДДІЛУ

Я читав зведення про злочини, вже скоєні Кальчевським, Салмашем, Баглаєм, Страпатим і Тягуном. Спочатку вони діяли по селах, потім перебралися до міста. Чинили розбій, грабунки і скрізь залишали на місці події чорний кружечок паперу з білим хрестом у центрі – своєрідну «візитку». Кілька таких «візиток» знаходилось у справі.

Далі ще документи:

НАЧАЛЬНИКУ МІСЬКМІЛІЦІЇ

Комісія допомоги голодуючим просить терміново прислати на всю ніч для охорони зібраних грошових сум 4 міліціонерів (адреса: вул. Соборна, 2).

Секретар губкому.

РАПОРТ

9 червня 1927 року ми, у складі старшого міліціонера Білоуса, міліціонерів Марківського, Кулика і Сідакова, охороняли зібрані сознательними трудящими губернії гроші для голодуючих. Десь о 3-й годині ночі до приміщення влізло 5 озброєних бандитів. Ми їх впустили на другий поверх і до кімнати, де лежали гроші. Коли вони туди зайшли, ми вискочили із схованок і наказали кидати нагани і здаватись. Бандити, вороги трудового народу і революції, почали стріляти. Ми відповіли. У перестрілці було вбито 3 бандити і 2 поранено, з нашого боку загинув міліціонер Кулик і поранений міліціонер Сідаков. Поранені бандити хотіли тікати, але ми їх затримали і зв'язали. В кишені одного із них знайшли кружечок з намальованим білим хрестом.

Старший міліціонер Білоус.

10 червня 1927 року

З наступних матеріалів я дізнався, що міліціонери захопили живими Кальчевського і Баглая. Застрелили – Салмаша, Тягуна і Страпатого. Отож банда «Білий хрест» перестала існувати. В протоколах опізнання засвідчено, що Кальчевський – колишній жандармський ротмістр; Баглай Євсаган – власник двох шинків; Страпатий Панас – квартальний; Тягун Микола тримав м'ясну лавку.

Я прочитав протоколи ще раз. Все правильно; три прізвища ті, що й у повідомленні на наш запит, тільки імена різні. Я дістав записник, звірився… Сини, безперечно, і по батькові кожного збігалось. Лише жандарм Кальчевський не посіяв ядуче сім'я жорстокості. А може, у нього?.. Точно: дві дочки.

Кальчевського і Баглая після вилікування за вироком суду розстріляли. Прізвище чи кличка «Квач» мені ніде не трапилась на очі. І Баглай Катерина теж. Хто ж вона?

Друга справа – «Про напад на олійню артілі «Кооператор» 31 грудня 1934 року». Короткий її зміст: опівночі троє невідомих забралися в олійню, але нагодився сторож і зачинив їх там, викликав міліцію. Затриманими виявились Баглай Данило Євсаганович, Страпатий Сидір Панасович і Тягун Феофан Миколайович, їх судили.

І ось переді мною третя, найтонша, справа «Про пограбування гр. Дзімбовського К. Т., травень, 1941 рік». Напередодні війни Баглай, Тягун і Страпатий, що на той час повернулися до міста, відбувши покарання, відібрали зарплату, зняли годинник і туфлі з інженера Дзімбовського. Знову суд. Подальші факти, згідно повідомлення інформаційного центру, свідчили, що Страпатому дозволили спокутувати провину в боях з фашистами, а Баглай і Тягун були звільнені у жовтні 1945 року.

Глибоке коріння, і, на жаль, ніхто із синів злочинців не став порядною людиною. У надто лихому оточенні вони зросли. Що такі батьки могли дати своїм дітям у спадок? Вони зробили їх нащадками банди «Білий хрест». Я встав, пройшовся по кабінету. До мене ніби повернулися слух і сприйняття: чув кроки в коридорі, голоси, у відчинену кватирку долинало пташине цвірінькання. Глянув на годинник – ого, без п'ятнадцяти три! А Баглай Катерина працювала до п'ятнадцятої.

32.

Моренцов не з'явився. Напевне, десь тримали справи. Я замкнув кабінет, вийшов на Ленінську. Поруч відділу їдальня. Пообідав. До 16. 00 залишилося півгодини. Вирішив прогулятися вулицею. Оно він, «Каблучок», навпроти масивного сірого приміщення банку. Майстерня по ремонту взуття розташована у цоколі триповерхового будинку, і її вікна – на рівні тротуару. У ній горіло денне світло й виднілися схилені постаті шевців. Там – Страпатий. Який він із себе? Що розповість? Як поведеться? Син колишнього квартального… Чудно звучить – квартальний. Наче квартальний план…

Без десяти хвилин чотири. Пора.

Відчинив двері до майстерні. На мене пахнуло запахом ацетону, лаку й шкіри. Двома східцями спустився до зали, перегородженої дощатим бар'єром. Коло приймальниці стояло кілька замовників, двоє сиділо на стільцях, мабуть, чекали на полагоджене взуття.

За перегородкою працювало чотири шевці. Один із них відразу привернув мою увагу: набагато старший за решту, десь передпенсійного віку, широколиций, з обвислими, рудуватими від тютюну вусами, з лисиною на півголови (тільки від тімені на потилицю росло волосся), одягнутий в офіцерську зелену сорочку. Дядько вправно з одного удару забивав цвяшки в підошву босоніжка. Вочевидь майстер відчув мій погляд – гостро зиркнув з-під кущуватих брів на відвідувачів.

– Сидоре Панасовичу, білі босоніжки готові? – кинула запитання у залу приймальниця.

До Страпатого. Хто з них?..

– Ще три цвяхи, – приємним баритоном відповів рудовусий дядько.

Він, Страпатий. Я вийшов з майстерні на вулицю почекати його надворі. Спинився під липою й поглядав на двері. Хвилювався. Звісно, незабаром розмовлятиму з одним із нащадків «Білого хреста». Цікаво, була у Страпатого сім'я, діти? Хто вони? Як виховав їх? Судячи з адреси, у нього державна квартира.

Спочатку за порогом з'явилася рука з паличкою, а потім… Страпатий. Він припадав на ліву ногу, яка ледь згиналася в коліні. Іти йому, видать, нелегко, бо ступав непоспіхом, увесь напруживсь. Він поминув мене, а я дивився… Нарешті спохопився й крикнув:

– Сидоре Панасовичу!

Оглянувся, відшукав мене очима.

– Ви до мене?

– До вас, – підійшов, привітався. Страпатий запитливо втупився у мене. – Я з карного розшуку, капітан Загайгора.

Його кущуваті брови з сивиною нахмурились, наповзли йому на очі, наче туман.

– Двадцять п'ять років… – зашепотів. – Думав, уже ніхто й ніколи… Та потривожили… мов з того світу.

– Мені треба з вами поговорити.

– Поговоримо, поговоримо… – Страпатий передихнув, ніби після довгого бігу, зсунув капронового капелюха на потилицю. – Ходімо, капітане.

Ми пройшли повз приміщення редакції обласної газети й повернули за ріг, на вулицю Козицького, що збігала вниз до мосту через Буг. Трохи спустилися, і Страпатий завів мене у невеличкий двір, де стояв синій «Запорожець». Подибав просто до нього. Ляснув долонею по кузові.

– Мій коник, – любовно сказав, відчинив дверцята й опустився на сидіння, потім руками зігнув ногу в коліні, впхав її до салону. – Поїдемо до мене.

«Запорожець» прудко покотив під гору, Страпатий скерував на вулицю Свердлова, і невдовзі ми опинилися на житловому масиві, розташованому на узвишші, забудованому п'ятиповерховими домами. Покривуляли між ними і зупинилися біля металевого гаража, Швець дав мені ключі.

– Відімкніть його, – попросив.

Я вибрався з машини. Розчинив навстіж ворота, і Страпатий в'їхав «Запорожцем» досередини. Опісля, нічого мені не кажучи, важко зашкутильгав по стежці, що в'юнилася серед молодих тополь і беріз. Нараз попереду зблиснула смужка води. Ми вийшли на галявину, на стрімкий берег Бугу. Страпатий сів на єдину лавку в цій місцині. Я ступив до краю й глянув униз – справжнє гранітне урвище висотою метрів тридцять. Протилежний берег теж високий і гранітний. Я опустився поруч дядька на лавку.

– Люблю тут відпочивати, – сказав швець і, трохи помовчавши, запитав: – То що вас цікавить?

– Спершу, Сидоре Панасовичу, розкажіть про себе. Почніть з війни, – уточнив.

Він без поспіху закурив і задивився на дерев'яну церковку, що притулилася на тому березі ріки…

– В січні 1943 року мене нарешті відправили на фронт, прямо під Сталінград, – заговорив. – Підучили нас – і в бій. Там і поранило, але легко – осколком мши в стегно. Кістки не зачепило. Пролежав місяць у госпіталі, вилікували – і знову на фронт. При форсуванні Дніпра друге поранення, в плече. Того разу довелося довше латати дірку. Нічого, видужав, медкомісія – здатний воювати – і в Західну Україну. В грудні 1944 року у Польщі третє поранення. – Він постукав паличкою по лівій нозі. – Відірвало ступню, почалася гангрена, різали-різали, аж поки не відтяли за коліном. У квітні 1945 року приїхав у Вінницю, влаштувався на роботу в артіль шевців. Ось і все.

– Чому ви попросилися на фронт?

– Дивно, правда? – зиркнув на мене Страпатий. – І не перебіг до фашистів, як деякі, А я покуштував справжнього життя, коли в 1939 ропі вийшов на волю. Знаєте, набридли нари, режим, звіряче оточення. Думав, зав'яжу на віки вічні. Та Данько не дав: підбив на грабіж.

– Данько – Баглай Данило Євсаганович?

– Він, – криво посміхнувся Страпатий. – Да, у таборі на лісорозробках я ходив у передовиках. Шпана ледве не пришила. Баглай і Тягун заступились. Їх боялися.

– А як Баглай з Тягуном поводились у таборі?

– Злодії в законі, «Івани», з карцеру не вилазили.

– Коли востаннє бачилися з ними?

– З Тягуном у сорок третьому році в таборі, а Данька бачив восени сорок п'ятого.

– Докладніше, Сидоре Панасовичу, про Баглая.

– Я тоді працював на базарі, майстерня-будка. Ну, людей сновигає – хмара. Сиджу, забиваю цвяхи, аж хтось заступив двері. Звів голову – солдат, в пілотці, з орденами й медалями, з речмішком за плечима. Придивився – Данько. А він теж вилупив, очі, бо думав, що я хитрував, хотів здатися в полон. Пішли…

– Хвилинку, – перебив я Страпатого. – Значить, Баглай у військовій формі. А звання? Які нагороди?

– Не пам'ятаю… Здається, були якісь лички на погонах. А серед нагород – медаль «За оборону Сталінграда». Це точно, бо в мене теж така є.

– Що ж далі?

– Пішли ми в чайну. Данько замовляв найдорожче. Насміхався з мене, що не за тих проливав кров, умовляв їхати з ним, мовляв, заживемо на широку ногу, має справжні документи і для мене. Я – ні в яку. Посварились. Погрожував.

– Куди він збирався їхати?

– Не сказав. Я здогадався, що він когось… Н-да, а через день, коли вертався ввечері додому, мені всадили ножа в спину, його робота. Відтоді й слід простиг Данька. Ох, щоб десь його зустрів, своїми б руками, гада… – Страпатий аж заскреготав зубами.

– У Баглая чи Тягуна залишилися родичі?

– Не знаю. Може, десь і живуть, а у Вінниці нема.

– А Баглай Катерина? Хто вона?

– Катерина? Жінка Данька. Він оженився на ній восени сорокового, через місяць після звільнення.

– Ви її зустрічали?

– Бачив якось із сином влітку сорок п'ятого. І все.

– З сином?!

– Еге, вона була вагітна, коли судили нас у сорок першому. На суді прокляла Данька. Не знала, що він грабіжник, і про його батька…

Цікаві факти повідомив мені Страпатий: дружина і син, Баглай у військовій формі… Я показав йому фото Личакова. Той лише глянув на нього…

– Петро! – вражено вигукнув. – Разом сиділи у таборі, крутився коло Тягуна.

– Значить, Личаков Петро Іванович?

– Він. – Швець уважно розглядав фотокартку. – А постарів… І рана… Тягун любив бавитися швайкою. Як його?.. Феофан, Фаня, – скрушно похитав головою і здійняв капелюха, витер долонею чоло.

Невже Молостова поранив Тягун? Хто ж тоді Личакова?.. Свідчення Страпатого важливі.

– А що ви можете сказати про Баглая?

– Хитрий, підступний, теж порішить людину завиграшки.

– Вам знайоме прізвище чи кличка «Квач»?

– Квач… – Страпатий замислився. – Ха, Квач! Прислужував у таборі Даньку, в «ад'ютантах» ходив, колишній куркуленко.

– Який він із себе?

– Не пам'ятаю. Вони тепер для мене на одне обличчя: якісь сірі, невиразні, мов тіні. От бійців, з якими воював, заплющу очі, – швець заплющився, – і ніби в кіно бачу, і тих, загиблих.

Я дістав із шкіряної теки папір, дав Страпатому ручку й попросив написати все, що мені розповів. Так, міркував я, Тягун, мабуть, у нашому місті і залучив, можливо, до крадіжки Шалапуху, Зубовського і Роптанова. Потім якось дізнався, що міліція зацікавилась Личаковим, і порішив його. Вірогідно. А Баглай? Де він?

– Вибачайте, капітане, не запрошую вас до квартири, – зніяковіло сказав Страпатий. – Мої не знають мого минулого. Не знають. Тому й не бачуся з Катериною.

– Діти у вас є?

– Двоє: син – шофер, дочка – продавець. Живемо гарно, дали трикімнатну квартиру, безплатно «Запорожця», у мене пенсія інвалідська і зарплата. Та до смерті жалкуватиму за даремно втраченими літами, – гірко зазначив. – Майже десять років випало з них. Не вернеш…

Збираючись іти, я написав йому свій телефон і чергового, нашу адресу на випадок, якщо згадає щось нове.

– Кілька днів я побуду у Вінниці. Трапиться потреба – зайдіть у відділ на Ленінській до Моренцова.

– Обов'язково. – І, глянувши у папірець, Страпатий зауважив: – Ось у якому вони місті. А я подумав, що тут об'явилися.

– Коли б тут, Сидоре Панасовичу, ви б досі не топтали ряст.

– Вірно. Їх, як я зрозумів, ще не знайшли, – замислено сказав.

Висновок він зробив правильний. Ми розпрощалися, Страпатий залишився на лавці наодинці із своїми невеселими спогадами. Я не сумнівався у його непричетності до злочинів, Дорогою ціною він заплатив за своє виправлення. До старого йому не було вороття.

Тепер мій шлях лежав на Київську, до Баглай Катерини. Чекав на вулиці Пирогова автобус, і раптом спало на думку: можливо, у Катерини Андріанівни чоловік і від нього діти, які не відали, з ким вона була вперше одружена. Отож не варто потикатися до неї додому. Краще завтра на роботу.

До Моренцова зарано. Володимир, як і я, приходив зі служби відразу по шостій вечора, і я неквапною ходою пішов до парку культури і відпочинку імені Горького.