Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

52.

Минуло три дні. Життя Шалапухи трималося на волосині.

Чорнуха не з'являвся на роботу й нікуди не виходив з хати. Його дружина працювала на турбазі: годувала свиней і підмітала територію, ні з ким не зустрічалась.

Приймальниця замовлень фотографії Меденець теж не виказувала стривоженості.

Бригадир рубачів Котов того дня, коли поранили Бога, знову сидів у дворі за столом і до півночі забивав «козла». Повне алібі. Ми сушили мізки й губилися в здогадах.

За цей час дізналися, що Чорнуха сам колов свиней, і розшукали сліди його сина: він колись навчався у школі № 9, розташованій неподалік їхнього першого будинку. Ім'я сина – Борис, у 1960 році закінчив сім класів. І більше ніяких даних. У місті й області Чорнуха Борис Дем'янович не проживав.

Хто ж тоді приїздив до них «Запорожцем», а потім «Москвичем»?

У розслідуванні мов настало затишшя, як ото перед бурею. Ми відчували наближення нових подій. Вжили всіх заходів, щоб запобігти убивствам і нападам.

І ось на четвертий день сказали Бордюжі, щоб той попросив Чорнуху заколоти кабана. Сподівалися, двірник не відмовить директорові. За роботою він не стежитиме за собою, і ми таки придивимось, чи є у нього шрам на підборідді. До години дня Бордюжа не подзвонив, мабуть, не повернулася з дому дружина Чорнухи.

Я пообідав і, щоб не марудитись у кабінеті, трохи прогулявся: постояв у сквері біля водограю, переглянув газети. Потім пройшовся вулицею. Мимоволі опинився на тому боці, де розташоване фотоательє. З вітрини холодно й насмішкувато дивилася на перехожих своїми прекрасними очима Єва. Неподалік від вікна сиділа огрядна приймальниця Меденець, жінка з таємничим минулим.

Ні, більше не витримаю: все ввижався дзвінок директора турбази… Заспішив до відділу. Чортовий тільки глянув на мене – отже, не дзвонив. Якщо Чорнуха погодиться колоти свиню і не вдаватиме хворого, значить, він упевнився, що поза підозрою. Авжеж, минуло чотири доби з дня вбивства Страпатого, а на турбазі спокійно: міліція нікого не викликала і не допитувала. Дружина, безперечно, розповідала Дем'янові про обстановку на роботі. А там – нічичирк…

І хоч я кожної миті підсвідомо чекав дзвінка, все ж від його звуку аж здригнувся. Схопив трубку.

– Загайгора.

– Він прийшов, – почув чіткий, добре поставлений голос директора турбази. – Готується.

– Спасибі, Василю Миколайовичу. Ви з ним розмовляли?

– Перекинулися кількома словами. Скаржився на поперек, пив воду.

– Я зараз приїду.

Схопився, забіг до Скорича й попередив майора, що їду на турбазу. Дмитро Юхимович задоволено потер долоні.

– Нарешті… Мене турбує одне, Арсене: чи знає він тебе в обличчя? Може впізнати, – мовив Скорич.

– Навряд щоб Чорнуха стежив за мною. По-перше, живе далеко від міста; по-друге, старий для такої роботи, – заперечив я.

– Ну, гляди там.

Дванадцять кілометрів до турбази «Сосни» видалися мені надто довгими… Ми повинні до сутінків точно встановити, хто Чорнуха – Тягун чи Баглай, і вирішити, як діяти надалі.

Он і верхівки сосен. Крита автобусна зупинка, оздоблена мозаїчними квітами, купка пасажирів. «Уазик» завищав гальмами, повертаючи до турбази. Між соснами, біля господарських будівель, стояв автобус і вантажівка, мигтіли постаті.

Насилу стримав ходу, щоб не побігти. У вікні показна, ставна постать Бордюжі. Мабуть, виглядав мене. Передбачливо розчинив двері свого кабінету.

– Де Чорнуха?

– Біля свинарника.

– Ще не розпочинав?

– У нього свій ритуал, – усміхнувся директор.

Щоб не привертати до себе уваги, я спочатку пішов до їдальні. Зиркнув на годинник – 14.50. Ось чому на турбазі мовчала музика: після обіду дві години тихого часу, і майже всі відпочиваючі розійшлися по будиночках. Погано, відзначив я, буде мало глядачів біля хліва.

Від їдальні подався стежкою між соснами до гаражів. Запримітив навпроти них курилку – лавку із дощок літерою «п» і вкопану посередині металеву бочку. Непогане місце для спостереження за хлівом. Сів на лавку, за грубий стовбур сосни. Від бочки тхнуло гнилою водою. Вона чорна, і в ній плавали набряклі недопалки.

Двері хліва відчинені. Звідти чулося рохкання. Під капотом вантажівки вовтузився шофер. В автобусі водій читав якийсь журнал. Мені було добре видно весь майданчик перед господарськими будівлями, і я міг, відхилившись, ховатися за сосною. Вже недовго чекати. Що ж, тепер шрам на підборідді безпомилково засвідчить, хто Чорнуха.

До мене долинуло постукування по блясі, й невдовзі на алеї від їдальні з'явилася дружина Чорнухи з балією за плечима й емальованою білою мискою в руці. За нею йшов плечистий, середнього зросту червонолиций дядько. Чорнуха! З двох відер, які він ніс, соталася пара. В чорному старому кашкеті, темно-сірому засмальцьованому костюмі, двірник чомусь нагадав мені занехаяного контролера Палигу. Але в того вигляд нужденного через хворобу. Шофер оглянувся з-під капота на брязкіт.

– Що, Архиповичу, буде свіжина? – весело запитав.

– Еге, кому свіжина, а кому робота, – невдоволено буркнув.

– Ну, цю роботу ви любите.

Відра Чорнуху, незважаючи на радикуліт, не обтяжували: ступав легко, мов з іграшковими. Відчувалася неабияка сила в його руках. Поставив їх коло балії і зник у хліві за жінкою. З'явився з паяльною лампою, накачав її, розпалив. Рівно гуло синє полум'я. Водії автобуса і вантажівки почали спостерігати за приготуваннями Чорнухи, щось казали йому, сміялися. Дружина винесла з хліва порожне відро, стільчик, кварту, два довгих ножі. З їдальні нагодилося три жінки у брудних білих халатах, якийсь високий і худий чоловік в чесучевому костюмі.

Тоді я теж пристав до гурту цікавих. Намагався недовго дивитися на Чорнуху – не стривожити його своїм поглядом. Та й двірник-колій не помітив моєї появи. Дядько він моцуватий, чорнобровий, з маленькими безвиразними очима.

Мою увагу прикували ножі: один із широким лезом, а другий тонкий, справжній стилет, зроблений, мабуть, із круглого терпуга, з дерев'яним руків'ям. Схожий на підкинутого Зубовському. Невже таким поранено Молостова і вбито Белішвілі?

Чорнуха взяв ножа і шаснув у хлів. Я давно не бачив, як забивали свиню. Пам'ятав, ще в дитинстві у вчителя Балюка різали кабанця й мені було дуже його шкода. Поросячий лемент довго стояв у вухах, і навіть підсмажений гачкуватий хвостик не втішив… З дверей висунулася клаповуха свиняча голова, пригнута до землі. Рухливий рожевий п'ятачок нюшкував землю. Дем'ян поплескував кабана по круглому, ситому озаддю важкою долонею – виганяв надвір.

– Ох і вепр! – вигукнув чоловік у чесучевому костюмі. – На пудів п'ятнадцять! Як же ви його звалите?

Двірник не удостоїв його відповіді, лише зневажливо пхикнув.

– Зараз побачите. Архипович майстер! – захоплено мовив водій вантажівки.

Чорнуха присів біля кабана й почав чухати його живіт. Кабан задоволено зарохкав, і його маленькі тонкі ніжки (і як тільки витримували таку вагу?!) наче підломилися – він беркицьнув на бік, розчепірив ноги, і тої ж миті Дем'ян всадив йому під ліву лопатку колія, водночас хапаючи п'ятірнею за рило. Здавлений, приглушений зойк заклекотав у туші, свиня затрусилася, засовала ногами. Чорнуха навалився на неї, поторгав руків'я колія… Кабан затих.

Жінка подала Дем'яну відро. Він підставив його до руків'я і різко висмикнув ножа. З круглого отвору вдарила в денце, зацебеніла густа темно-червона цівка завтовшки в палець. Нудотно запахло кров'ю. На обличчях принишклих глядачів вираз відчуженого співчуття. Нагла смерть навіть тварини справила на людей гнітюче враження. А в Чорнухи не сіпнувся жоден м'яз на лиці. Він виконував звичну роботу.

Коли збігла кров, Дем'ян узяв кварту, зачерпнув нею з відра й почав пити. Мене зсудомила відраза. Я відвернувся. Одначе саме тепер він мав закинути голову, і я примусив себе дивитися. З кожним ковтком все більше задиралася голова, і… Шрам! Червоний невеликий рубець: Тягун!

– Ну, Архиповичу, після цього пива вам тільки до молодиць! – захоплено вигукнув шофер вантажівки.

– А ти спробуй, – простяг йому кварту Чорнуха.

– Ні-і…

Я непомітно залишив видовище і подався до нашого «уазика». По рації сповістив Скорича про шрам. Майор замислився…

– Стеж за ним, а ми тут порадимось, – по паузі вирішив Дмитро Юхимович.

Дем'ян уже смалив паяльною лампою кабана. Я сів у курилці.

Тим часом двірник обсмалив кабана і ножем обчищав його, а Харитина поливала тушу гарячою водою. Цікавих побільшало, переважно із працівників турбази. Вони весело гомоніли. Шофер вантажівки відірвав хвоста і, кривлячись, під регіт присутніх, почав його кусати, клацаючи зубами, мов зголоднілий пес. Дем'ян розщедрився і відчикрижив шматок вуха, дав жінкам у білих халатах.

– Пожуйте, смачні хрящики, – басовито мовив.

Позаду мене на стежці почулися кроки. Я різко оглянувся. Махов! Як він знайшов мене? Яку привіз новину? Слідчий сів поруч.

– Ну, вітаю тебе, – пошепки мовив і потис мені руку. – Наче все сходиться – Тягун.

– А я сумніваюсь, – признався йому.

– Не сумнівайся, – заспокоїв Гліб, дивлячись на гурт навколо колія. – При силі дядько, га? Як вправно володіє ножем!.. Ходімо, Арсене. Наші працівники вже тут, послідкують. А нам треба обговорити, зважити. Сьогодні надійшла відповідь на наш запит із Якутська: Чорнуха Дем'ян Архипович, рахівник колгоспу «Заповіт Леніна» села Родіоново, пропав безвісти в жовтні 1945 року, а вже навесні сорок шостого на його труп натрапили у тайзі мисливці.

Я озирнувся: воскреслий Чорнуха запопадливо обробляв кабана. У гіллі сосен туркотіли дикі голуби.

53.

На нараді в начальника відділу Ольхового панувало пожвавлення. Ми відчували – скоро розв'язка. Хотілося, звичайно, простежити за Чорнухою, але дійшли висновку не ризикувати. Вирішили затримати його на вулиці після свіжування кабана.

Збуджені й сповнені надії на успіх, розійшлися по кабінетах чекати сигналу до виступу. Я і Махов розташувались у майора Скорича. Надто повільно спливав час, і ми щоразу зиркали на годинники. Обговорили, детально проаналізували всі події. Поставало питання: скільки у нього спільників і де їх шукати? Вічні у нашій роботі питання.

А ще треба вийти на Баглая, чорноволосу дівчину – власницю «Волги», хазяїна моторного човна, яким утік убивця з турбази. Ми нічого не відали про злощасну телеграму: хто приніс і забрав її? Багато міг розповісти нам Тягун, дуже багато.

– О, ви не бачили, як він п'є кров, – сказав я, коли розмова, здавалося, вичерпалась і ми сиділи у напруженій тиші з настороженими обличчями.

– Хто? Чию кров? – скинув на мене недовірливі очі Махов.

– Чорнуха, свинячу, наче вурдалак, видудлив півлітрову кварту, теплу…

Слідчий відразливо здригнувся, а Скорнч скривився, немов ковтнув якоїсь бридоти.

– Я ось зараз думаю… – заговорив майор. – У нас нема кому опізнати Чорнуху, засвідчити, що він Тягун.

Я посміхнувся, бо…

– Ти не всміхайся, Арсене, – дорікнув майор.

– Він знає чого, Дмитре Юхимовичу, – весело зауважив Гліб, змовницьки підморгнувши мені.

– Ну-ну, чого? – Скорич подивився на мене.

– А Ладанюк Марфа? – багатозначно мовив я.

– Гм, Марфа… – Майор замислився, провів долонею по голеній голові й нараз ляснув себе по лобі. – А, колишня наймичка Баглая! Зовсім вилетіло… – незадоволено покрутив головою. – Марфа для нього – наче друге пришестя Христа.

– І для Баглая, – докинув я.

– А ви знаєте, що Дзюняк теж сержант? – промовисто запитав нас майор.

Я здогадався про смисл його натяку: мовляв, не лише бригадир рубачів Котов міг виявитися Баглаєм, а й завідуючий готелем.

– А Палига старший сержант, – іронічно сказав Махов.

– Це той хворий контролер – чоловік чергової з Будинку колгоспника? – уточнив Скорич.

– Еге, і директор базару старшина, і серед рубачів є два сержанти, – відповів я.

– Якщо підозрювати всіх, Дмитре Юхимовичу, ми зав'язнемо по вуха в перевірках, – сказав Махов. – Між іншим, на них я теж дав запит за місцем народження. Для очистки совісті.

– Правильно зробив, – похвалив Скорич..

Гліб використовував кожну можливу зачіпку для виявлення злочинців. Так він натрапив на приймальницю фотографії Меденець – жінку з білими плямами у біографії. Загадкова Павлина Нестерівна в ці дні ні з ким не зустрічалася, ні до кого не навідувалась, мовби відчула зацікавленість міліції.

Втім, подумав, вона могла з кимось бачитися на роботі, навіть вкладати повідомлення у конверти замість фотокарток. Дуже зручно – конверти… Я намірився сказати про те, але у двері постукали.

– Прошу – голосно дозволив майор.

На порозі – Гветадзе з білозубою усмішкою, в руці коричнева господарська сумка. Його веселі карі очі оббігли наші стурбовані обличчя, й усмішка згасла.

– Щось трапилося? – запитав.

– Чекаємо команди на затримання, – відповів Махов.

– Кого? – Додо поставив сумку на стіл і сів на диван.

– Одного із крадіїв, – і майор кивнув на мене: – Арсен розшукав його. А ти з чим до нас?

– Торгую мандаринами, а в готелі тиша. – Гветадзе ніяково посміхнувся, наче вибачався за своє байдикування. – Вже й не вірю у цю затію із грішми, – розчаровано мовив.

– Наберись терпіння, кацо, – порадив Скорич.

– Зовсім не цікавляться твоєю персоною? – запитав я.

– Кому я потрібен? – розвів руками Гветадзе.

– Ну, гарних дівчат у нас багато, – пожартував майор.

– До тебе не підходила чорнява дівчина? – знову запитав я.

– Ні, Арсене, – іронічно відказав Гветадзе.

Значить, ще не настав підходящий момент. До речі, той момент мали визначити ми, тому й досі Додо нікому не казав про свій від'їзд – і злочинці сиділи тихо. А може, вони вигадають якийсь інший хід?

Гветадзе протягся до господарської сумки, розстебнув «блискавку» – по кімнаті розійшовся легкий запах мандаринів. Він висипав їх, пругкі, жовтогарячі, пахучі кульки, на диван.

– Пригощайтеся, генацвале.

Ми ласували соковитими плодами. Прихід старшого лейтенанта трохи послабив наше напружене чекання. Задзвонив внутрішній, без диска, телефон, і Скорич узяв трубку.

– Угу… добре… стежте… повідомляйте… – однозначно казав майор, зиркаючи на нас. Поклав трубку. – Чорнуха вже впорався з кабаном, збирається додому, – повідомив нам.

Гветадзе, розуміючи наш стан, почав розповідати про Грузію. Я дізнався про цікаві пам'ятники архітектури: храм Баграті в Кутаїсі, фортецю Нарікала в Тбілісі, монастирі Удзо і Шіомгвіме, гору Мтацмінда, або Святу гору, на якій містився пантеон видатних письменників і громадських діячів. Виявилося, що сузір'я Чумацький Шлях у грузинів – Оленяча Стежка, а назва столиці походила від слова «тбілі» – теплий. Розповім Додо й легенду про Сурамську фортецю, де нібито у сиву давнину замуровано живцем людину.

– У тебе, капітане, є великий тезка – грузин, – сказав промовисто Гветадзе.

– Хто ж він? – зацікавився Махов, перестаючи облуплювати шкуринку з мандарина.

– Арсен Одзалашвілі, – Додо урочисто підняв палець. – Наш національний герой, боровся проти кріпосництва. У вас теж… як його…

– Устим Кармалюк, – підказав Скорич.

– Ага, Кармалюк, а у нас – Одзалашвілі, – закивав головою Додо.:

– І звали його Арсен? – не повірив я.

– Арсен, кацо, Арсен. А ти думав, тільки українці носять таке ім'я? – хитро примружився.

Справді думав, бо дали мені рідкісне на сьогодні ім'я, тепер зовсім забуте молодими батьками. Як не дивно, але на імена теж поширилася мода… Вдруге задзвонив внутрішній телефон. Напевне, знову черговий прийняв повідомлення наших спостерігачів за Чорнухою. Ми дивилися на Скорича, нашорошивши вуха.

– Він сам пішов?.. А що в руках?.. – питав Дмитро Юхимович і косував на нас сірим уважним оком. – Скільки минуло відтоді хвилин?.. Повідомте: ми виїжджаємо. – Майор рвучко звівся й почав згортати папери зі стола в шухляду, говорячи: – Чорнуха із жінкою п'ять хвилин тому направився до автобусної зупинки. Все, вирушаємо!

Я насилу ковтнув шматок мандарина й майже одночасно з Маховим схопився з дивана.

– Може, я з вами? – благально мовив Гветадзе, заздрісно дивлячись на нас.

– У тебе, Додо, інше завдання, – заперечив Гліб.

Ми вибігли на подвір'я відділу, залишивши посмутнілого Гветадзе біля чергового.

54.

Скорич, Махов і я сіли в наш «уазик». Вискочили на вулицю. За нами – машина з оперативниками. Я подивився на годинник – 19.51. Підрахував: хвилин десять-п'ятнадцять Чорнуха йтиме до зупинки, поки дочекається автобуса – збіжить іще стільки ж. Отож ми встигнемо – до вулиці Канатної всього вісім кілометрів.

Швидко дісталися околиці міста. Не відчував ні втоми, ні вечірньої задухи. Аби тільки зійшов Чорнуха на своїй зупинці. Загалом уже не мало ніякого значення, де він зійде. Тепер не втече. В «уазику» заговорила рація, і Скорич узяв мікрофон.

– Товаришу майор, він сів у автобус… Автобус рушив…

Ось і Канатна. Оперативники загальмували неподалік від критої зупинки, а ми в'їхали на вулицю. Діяли за планом: поминули дім Чорнухи й стали під парканом метрів за п'ятсот од нього. Звідси добре проглядалася вулиця аж до її початку. У квадраті відкритого простору, мов на екрані, мигтіли машини. Ми мовчки дивилися туди.

Коли на тихій вулиці з'являвся перехожий, приглядалися до нього – Чорнуха чи ні? А перехожих траплялося небагато, бо час пізній і мешканці Канатної були вдома: поралися на присадибних ділянках, майстрували на подвір'ях, хтось виставив на двір динамік, і сонливий спокій околиці почав здригатися від ритмічної музики.

– Тринадцятий, тринадцятий… – заговорила рація.

– Слухаю, – озвався майор.

– Вони зійшли, направились у вулицю.

– Добре. Їдьте за ними, – розпорядився Скорич.

На початку вулиці вигулькнуло дві постаті: одна темно-сіра, друга чорна з білою головою. Вони, подружжя. Скорич оглянувся на мене, і я без слів зрозумів його.

– Чорнуха з дружиною, – пошепки підтвердив.

Дмитро Юхимович кивнув. Ми прикипіли до них очима. Дем'ян тримав руки в кишенях штанів, ступав поважно, як людина, що знає собі ціну. Піджак на ньому розстебнутий, і під картатою сорочкою округлювалося черевце. Харитина на кілька кроків позаду, її праву руку відтягувала чорна господарська сумка. Жінка щоразу зводила вільну руку до обличчя – мабуть, витирала піт. Залякана, затуркана, вона дріботіла за чоловіком безголосою тінню.

– Миколо, он бачиш пару? – запитав у Бунчука майор і продовжив: – Порівняйся з ними, коли вони опиняться біля зеленої хвіртки. Зрозумів?

– Так точно, – і сержант увімкнув запалювання.

«Уазик» поволі рушив. Чорнуха наближався. За його спиною з'явилася машина з оперативниками. Тепер шлях до втечі відрізано: вулицю заблоковано.

«Дем'ян не оглядався і не звертав уваги на нашу машину, що сунула вибоїстою дорогою. Він збив кашкета на потилицю – був задоволений своєю роботою. Я вже виразно бачив його червонощоке обличчя, і мені здавалося – Чорнуха усміхався. Харитина стомлено пленталася за ним. Вони не розмовляли – прошкували, мов чужі.

Віддаль скорочувалася… Мені впала в око рука майора, якою тримався за скобу, – пальці білі-білі. Ми з Маховим теж ледь стримували хвилювання.

Молодчина Бунчук, вдало розрахував: «уазик» вчасно порівнявся з Чорнухою, коли той ступив до хвіртки і витягнув з кишені ключ. І оперативники уже поряд. Я і Скорич, наче за командою, в один раз вистрибнули з кабіни. Дем'ян озирнувся – а ми перед ним – і роззявив рота від подиву…

– Громадянин Чорнуха? – запитав я.

– Ггг… – вирвалось із його горла.

– Ми з міліції.

Харитина, зачувши те, зойкнула і притислася до паркану, полотніючи лицем. Чоловік поводив виряченими очима… Всього чекав од нього, тільки не такої панічної розгубленості. Як же був упевнений, що не викриємо його! Авжеж, стільки років усе шито-крито.

– Відмикайте хвіртку! – наказав йому Скорим.

– Це… це… – Чорнуха не міг отямитись. – Ви… не маєте права, – з придихом, охриплим голосом нарешті сказав.

– Маємо, – твердо й переконливо мовив Махов.

– Господи… – без відчаю, а швидше з важкою полегкістю вихопилось у Харитини. – Господи, окошилося…

– Цить! – зненацька процідив до неї крізь зуби Дем'ян. – Ні пари з уст, лахудро.

Я взяв за зап'ястя Чорнуху – із заціпленого кулака випав довгий ключ із вигадливою борідкою. Ввійшли на подвір'я й попрямували до ганку. Я не спускав очей з Дем'яна. Він тільки раз оглянувся, коли у відчинені ворота в'їхав наш «уазик». Зовні затриманий не виказував ні хвилювання, ні переляку. Він уже оговтався. Швидко. Тепер буде нелегко витягти з нього зізнання.

Спинилися перед дверима на веранду. Чорнуха не поспішав їх відмикати. Обшукувати його на видноті ми не хотіли, щоб не побачили з вулиці.

– Не тягніть, Чорнуха, давайте, – поквапив його майор і дорікнув: – Негостинна ви людина.

– Зараз, зараз… – Дем'ян мляво шукав – мацав кишені штанів, потім піджака, натомість поліз до внутрішньої.

Я лише подумав: невелика цінність ключ, чого б це ховати його аж там, як несподівано різко висмикнув руку Чорнуха і перед моїми очима мигнув тьмяний, воронований пістолет. Встиг ухопити зором – скоцюрблений палець натис на спусковий гачок… Я з силою вдарив ребром долоні Чорнуху по біцепсу. Зброя без пострілу брязнула на мурований ґанок, а Дем'ян, крутнувшись, великими стрибками помчав до хвіртки.

– Стій! – упівголоса, натужно гукнув Скорич. – Стій!

Я метнувся за втікачем. Аби на вулицю… Чорнуха порівнявся з «уазиком», і тут зненацька просто перед ним відчинилися передні дверцята. Він з розгону напоровся на них грудьми, заточився, розчепіривши руки, і я вхопив Дем'яна за комір піджака. З кабіни вистрибнув Бунчук, надбігли Скорич і оперативники, тісним кільцем оточили Чорнуху, що пожадливо хапав скривленим ротом повітря.

– Ключ, Чорнуха! – вимогливо сказав Махов. -

І без фокусів.

Я звернув увагу на пістолет у руці майора. Парабелум, німецький, ще, мабуть, з війни. Чому ж він не вистрелив? І до якої крайності вдався – ні, не Чорнуха – Тягун Феофан Миколайович, наважившись скористатися ним! Очевидно, знав, що чекало попереду.

Тягуна повели до хати. Скулена Харитина сиділа на ганку, вся у чорному вбранні, наче великий крук.

– Щасливий ти, Арсене, довго житимеш, – сказав Скорич, показуючи парабелум. – Він зопалу не зняв запобіжник. Коли б не це… – і Дмитро Юхимович скрушно похитав головою.

Я вимушено посміхнувся. Харитину ми залишили на веранді, а Тягуна посадили на кухні. Прийшли поняті. Почався обшук. Я зазирнув до кожної кімнати. Їх обстановка не свідчила про достаток. Навпаки – була звичайна, навіть біднувата, без телевізора і приймача, без дорогих килимів, а у вітальні висів вигорілий, виготовлений із рожевого паперу абажур.

На жаль, обшук нічого не дав. Тільки у жіночій білизні знайшли старий невеликий знімок із якогось маленького хлопчика, зодягнутого у штанці на одній шлейці. Ніяких листів, фотокарток і листівок не виявили. На кухні, серед виделок, ложок і ножів, лежав колій, такий, яким Тягун ухекав недавно кабана.

Мене не розчарували попередні наслідки обшуку. Феофан злочинець зі стажем, умів ховати награбоване. Зараз зацікавив знімок. Чомусь був упевнений – на ньому син Тягуна. І, мабуть, фотокартка зберігалася крадькома від батька, всупереч його забороні.

Наші фахівці полізли на горище, а я зайшов до кухні. Тягун сидів за столом і, ніби нічого не сталося, спокійно вминав свіже сало з часником. На його бороді біліли крихти хліба, губи лисніли від жиру. Я показав йому фотокартку.

– Хто це?

Маленькі очі Феофана вп'ялися в шматок цупкого паперу. На мить, я спостеріг, у них майнула сполоханість, та він знизав плечима.

– Не знаю, – буркнув.

– Не впізнаєте свого сина, га? – насмішкувато запитав.

– Ми бездітні, – ковтнув слова разом із салом.

– А ваша дружина? Може, вона признає сина?

– Бездітні ми, бездітні, – вовкувато глипнув на мене.

У нас було чимало запитань до нього. Власне, вони попереду. Тягун навіть не здогадувався, скільки ми знали про його особу! Я ще трохи постояв на кухні. Ні злість, ні почуття помсти не обсідали мене. Дивився на нього як на пристаркувату людину, яка страждає страшною хворобою – манією вбивств і крадіжок. Після невдалого замаху він вечеряв. Хліб не застрягав йому в горлі, й не трусилися руки…

Харитина теж не признала сина на знімку. Правда, вона, угледівши фотокартку, злякано притулила долоню до рота й наче скам'яніла. І я не домігся від неї відповіді. А невдовзі знайшли на горищі схованку – вхід до ніші між двома стінами, де лежали мішки з хутром, дорогі відрізи, коробки з новим взуттям. Я з першого погляду на коміри визначив – з магазину (по краях позалишалися смужки пальтової тканини).

Коштовності виявили з допомогою магнітометра[15] просто під ногами: на ґанку, під металевою решіткою, об яку обчищали болото, вмурований металевий ящик. У ньому – пачки грошей, коробочка з патронами до парабелума. Поняті, сусіди, не йняли віри.

Речових доказів набралося достатньо. Ми розклали їх у великій кімнаті на дивані й стільцях, а ювелірні вироби із золота – на столі. Аж тоді ввели Тягуна. Він глянув і остовпів. Мабуть, не чекав, що відшукаємо його «скарби». Вхопив себе за горло, немов йому забракло повітря, і з його примружених очей покотилися сльози. Він мовчки плакав од безвиході.