Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

49.

Нашим «уазиком», з Миколою Бунчуком, я вирушив на турбазу, на якій, до речі, ще не був.

– Скільки кілометрів? – запитав у сержанта.

– Від центру міста дванадцять.

Я зиркнув на годинник – 19.40. На вулицях багато перехожих. Денна спека поволі спадала. Червоне вичахле сонце зависло над обрієм, і на шибках вікон горішніх поверхів палахкотіли рожеві відблиски. Якось по-особливому відчувалося настання сутінків, мов перед сходом сонця: довга мить тривожного очікування великого таїнства…

Скоро вирвалися з асфальто-кам'яного лабіринту міста на околицю. Обабіч дороги мигтіли акації. «Уазик» наче впірнув у солодкуваті хвилі білого цвіту. Чомусь не хотілося думати про зло, що чинилося на землі, а згадувати приємне і мріяти, як у дитинстві, коли з товаришами, накупавшись, вибирався на берег, лягав горілиць на теплий, ніби черінь, пісок і задивлявся у бездонну блакить неба.

Ліворуч, метрів за п'ятсот від шляху, тягнувся лиман. Він укритий, наче лускою, рожевими брижами. На видноколі застиг, здрібнений відстанню, пароплав. А попереду, мов з лиману, виростали дерева. Спочатку верхівки, потім крони, стовбури, й серед поля постав сосновий гай.

Поминули криту, розцяцьковану мозаїчними квітами автобусну зупинку з кількома пасажирами. За нею – бруківка до гаю, обгородженого невисоким бетонним парканом. Між голими і жовтими, наче віск, стовбурами сосен виднілися будинки і автобуси, миготіли постаті людей. Чулася весела музика. Збоку на майданчику стояв «уазик» оперативної групи. Ми зупинилися поряд.

– Давно приїхали? – запитав у водія «уазика».

– Тільки що.

– Куди пішли товариші?

– Он тією алеєю, потім повернули праворуч, будиночок сорок третій, – доповів міліціонер.

Я попрямував алеєю, вздовж якої шикувалися невеличкі дерев'яні зелені хатки з відкритими верандами. Можливо, подумав я, саме в цей час до відділу зайшов або подзвонив Страпатий, а мене знову нема…

Поглядав на номери будинків: 15, 16, 17… Від алеї праворуч відгалужувалася друга, і в ній я угледів номер 21. Повернув. У кінці – на веранді стандартної хатки – гурт чоловіків. Оперативники і кінолог з розшуковою собакою. Двері відчинені. В кімнаті тьмяно горіла лампочка. Я привітався з колегами приміського райвідділу, зазирнув до середини будиночка. Під стіною на ліжку лежала одягнута в сірий костюм людина, взута в коричневі туфлі. Голова накрита подушкою. Медексперт тримав лежачого за зап'ястя – намацував пульс.

У кімнаті ще одне ліжко, шафа, два стільці, під вікном стіл з графином і двома склянками. Ось і всі меблі. Килимки біля ліжок зім'яті. Медексперт оглянувся. З виразу його обличчя зрозуміло – людина мертва. Мені впала в очі синюшність шкіри на кінчиках пальців. Це ж ознака… І подушка… Медексперт підняв її, і мені перехопило подих, аж неприємно замлоїло під грудьми…

На ліжку лежав… Страпатий, швець із Вінниці. Усього чекав, тільки не цього.

– Знайомий? – запитав хтось із оперативників, помітивши мій стан.

Вражено дивився на Страпатого. Як він опинився в будиночку? Коли приїхав? Що мав сказати? Хто його?..

– Викличте «швидку медичну допомогу» і сповістіть Махова, – попросив колег. – Це по нашій справі. Тут є працівники турбази? – глянув на двох незнайомих.

– Я, – озвався статурний молодик з довгими бакенбардами. – Черговий по турбазі Чаленко.

– Коли прибула ця група туристів?

– Сьогодні вранці.

– У місто не виїжджала?

– За планом – завтра.

– Його ніхто не розшукував?

– До мене не зверталися. Ось товариш, з яким вони разом… – Чаленко кивнув на другого незнайомця – огрядного, лисого чоловіка з переляканими очима. – Він і прибіг до мене, коли побачив…

– Ви теж з Вінниці? – звернувся до нього. – Ваше прізвище?

– Талика Кузьма Антонович, з Вінниці, нас тридцять два чоловіки, цілу ніч їхали, – уривчасто, захлинаючись, розповідав. – Він фронтовик, я фронтовик, довго балакали, потоваришували, разом поселились.

Я з Таликою відійшов, щоб не заважати експертам.

– Не казав Сидір Панасович, чого сюди їхав?

– Відпочити і вбити, як він висловився, коли вдасться, ще одного зайця.

– Якого зайця? – не второпав спочатку.

– Не знаю. Зайця…

Невже Страпатий мав на меті спробу розшукати Баглая з Тягуном і навмисне обрав для відпочинку наше місто?

– Так, приїхали. А далі?

– Влаштувались, поснідали і лягли спати. Стомились. Потім, перед обідом, обійшли всю турбазу, до причалу на лимані. – Талика почав уже говорити спокійніше, й переляк у його очах зник. – По обіді накупили в кіоску свіжих газет, листівок з видами міста, читали… Я почав дрімати, а Сидір крутився, зітхав, опісля кудись ходив і повернувся, довго сидів на ліжку. Я заснув… Прокинувся від музики. Сидір спав. Уже сім годин. Пора на вечерю. Я розбудив його. Він сказав: «Іди, я скоро…» Приходжу з їдальні – а він спить одягнутий, з моєю подушкою на голові.

– О котрій годині ви повернулися?

– О пів на восьму. Я до нього – мовчить, торкнувся руки – мов крига. Ну і…

Тридцять хвилин залишався Страпатий сам. І того було досить убивці. Отже, стежив за ним і вибрав підходящий момент. А часом не залишився Страпатий, щоб зустрітися з кимось наодинці? З ким же він бачився на турбазі? Напевне, з котримсь із відпочиваючих. Сторонньому тут нічого робити. Та й убивця не знав, коли приїде швець. З Вінниці за ним не слідкували.

– Кузьмо Антоновичу, а ваш сусід ні з ким не розмовляв на турбазі? Ніхто до нього не підходив?

– Ні, ми тільки гуляли удвох.

Дивно, дуже дивно. Стривай, він же кудись ходив без Талики. Можливо, тоді й здибався. Я упевнений в одному: вбив його або Баглай, або Тягун. І зустрілися вони випадково.

– А довго не було сусіда після обіду?

– З півгодини.

– Лейтенанте, попрацюйте з собакою, – звернувся до кінолога, надіючись, що розшуковий пес візьме слід.

І він таки його взяв: спочатку покрутився по кімнаті, потім по веранді, обнюхав нас усіх і метнувся поза хатину. Ми вибігли на стежку. Вона петляла майже обіч гаю, між соснами й кущами. Пес упевнено вів нас уперед. Вбивця не скористався алеєю. Чому? Боявся, щоб не помітили туристи? І знав про стежку. Висновок? Йому добре знайома місцевість.

Ми дісталися лиману. Пес шарпнувся в кущі, потяг за собою кінолога. Крутим берегом збігли до води. Опинились у маленькій бухті. Пес безпомічно заскавулів. Я уважно оглянув мокрий пісок. У ньому характерний рівчачок, заповнений водою, як від носа човна, коли втикається у берег. І свіжий слід. Я послав кінолога за експертом, щоб зробив зліпок зі сліду. Тоскно дивився на рожеві брижі. Червоне сонце торкалося обрію…

Вибрався на високий берег. Він трохи видавався в лиман. За ним розташовано невеликий причал. На хвилях погойдувалися човни і прогулянковий катер. До причалу непомітно не пришвартуєшся. А з міста сюди не допливеш на веслах за кільканадцять хвилин. Отже, моторка. Значить, злочинець не приїжджий. Серед туристів його нічого шукати.

50.

На другий день приїхав до «Сосен» зранку. Туристи на плацу під музику робили фіззарядку. Їх небагато, напевне, тільки завзяті її прихильники, що й вдома не цуралися фізичних вправ. Серед відпочиваючих не побачив огрядного Талики. Йому, звичайно, не до того, недарма ж попросив переселити в інший будиночок. Біля адміністративного приміщення здибався із заспаним черговим Чаленком. За ніч його хвацькі чорні баки розкошлатились. Я поцікавився, коли прийде директор, і пішов оглянути територію.

Алеями між будиночками снували туристи, хлюпались під умивальниками. Ніхто на мене не звертав уваги, і я вільно почувався в оточенні незнайомих людей. Повітря в гаю, просякнуте терпким духом живиці впереміш із солонуватим присмаком морської води, бадьорило і проганяло втому. Я постояв на крутому березі, потім спустився до бухточки, куди привів нас учора розшуковий пес. На жаль, вода слідів не залишає, мовчав пісок і кущі шипшини.

Співставивши час дзвінка Страпатого у відділ з тим, що він виходив після обіду з будиночка, ми припустили, де він був півгодини. Телефон-автомат висів на стіні адміністративного приміщення метрів за п'ятсот від житла. Туди й назад – кілометр, тобто п'ятнадцять-двадцять хвилин ходи для Страпатого на протезі й дві-три хвилини на розмову з нашим черговим. Збігалося точно. І в той відтинок часу навряд він із кимось зустрівся. Тоді б його відсутність затяглася надовше. Старі знайомі, які давно не бачилися, швидко не розходяться. Отже, залишалися передобідні години. Одначе Талика нічого не помітив…

Я ходив алеями турбази: відкрита естрада, спортивний майданчик, кафе, бокси гаражів і якісь господарські будівлі. Попрямував до них. Біля автобусів крутилися водії – готували їх до екскурсій. Одна з будівель виявилася хлівом, звідкіля чулося сите рохкання й кувікання.

З хліва вийшла немолода повновида жінка в білій хустині, в чорному заяложеному халаті, взута в стоптані руді туфлі, з мітлою на довгому новому держаку. Тісніше затягла під бородою кінці хустки й почала замітати. Я пішов до адміністративного приміщення повз їдальню, до якої вже поспішали на сніданок туристи.

Спинився навпроти будиночка, куди перебрався Талика. Завагався: поговорити з Ним іще чи дати спокій фронтовику? Але ж минула ніч – найкращий час для спогадів. І я зійшов на веранду. Крізь вікно побачив у кімнаті Кузьму Антоновича – сидів на ліжку. Я стукнув пальцем у шибку – він звів голову. Впізнав мене – на широкому обличчі майнула вимучена радість. Махнув рукою, щоб я заходив.

– Ви чого не збираєтесь на сніданок? – запитав його.

– Думаю, капітане, думаю… – покивав головою. – Стоїть Сидір перед очима… Не спалося… Оце над ранок згадав… – Він замовк, немов засумнівався у чомусь.

– І що згадали? – поцікавився я.

– Може, й видалось мені, не знаю, – глянув на мене вибачливо. – Ви ото питали, чи зустрічався Сидір з кимось… Коли, пообідавши, ми вийшли з їдальні, він несподівано вкопався на ґанку, аж я наштовхнувся на нього. Дивлюсь – втупився у якогось чоловіка з відрами, а той у нього, як ото люди, що раптом впізнали один одного.

– Чоловік з бородою? – чомусь пошепки запитав.

– Ні, але немолодий. Може, здалося мені…

Я квапливо дістав фотокартку Митуті – пасічника Бурбели, подав Талиці. Він зиркнув на неї.

– Не він: цей з бородою, – пильніше придивився. – І ніби схожий…

– Кажете, ніс відра?

– З помиями.

Відра з помиями… Помиї – свиням. Значить, працював на турбазі. Цікаво. Втім, сьогодні я ніде його не бачив. Розпитаю про нього. Я подякував Талиці й заспішив до директора турбази. Василь Миколайович, високий чоловік з продовгуватим лицем і статурою військового, міцно потис мені долоню.

– А я вас чекаю, – мовив приємним баритоном.

Не гаючись, я показав йому фото з Митуті.

– На кого схожий? – запитав.

– Хм, на нашого Чорнуху, – відповів здивовано Бордюжа. – Але недавно він зголив бороду.

Зголив бороду! Ось воно що. Невже? Я боявся навіть подумати про успіх, щоб не наврочити…

– Ким він працює?

– І двірником, і свинарем, і сторожем, виконує всяку роботу. Дефіцитні спеціальності, – розвів руками директор.

– Давно у вас?

– Зо три роки. Ви вважаєте?..

– Поки перевіряю, Василю Миколайовичу. Покажіть мені його особову справу.

– Яку справу, капітане?! – знизав плечима. – У нас не виробництво, відділу кадрів нема. Трудову книжку – будь ласка.

Директор відімкнув сейф і з купки синіх книжечок вибрав одну. Чорнуха Дем'ян Архипович, 1915 року народження, освіта – 4 класи. Багато поміняв місць роботи і скрізь працював двірником або сторожем, подяки адміністрації і премії, грамоти… Негусто відомостей.

– Ви не помітили у нього на підборідді шрам?

– Шрам? – Бордюжа на мить задумався й відповів. – Ні. Коли б не борода… Але тепер…

Так, коли б не борода. Одначе шрам – прикмета виразна, її не знищиш, як волосся.

– Він учора працював?

– Авжеж, вранці віталися.

– Там зараз якась жінка.

– Його дружина. Вони, буває, чергуються, – пояснив директор.

Чорнуха, значить, не вийшов на роботу. Те мене занепокоїло.

– Василю Миколайовичу, покличте її і спитайте, де чоловік, – попросив Бордюжу.

Він повернувся до тумбочки, на якій стояли телефон і мікрофон, клацнув важелем.

– Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене! – оголосив по місцевому радіомовленню і після паузи повторив: – Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене.

Мені не хотілося бачитися з нею. Пам'ятав, вже двічі вистежили, і тому залишив кабінет директора. Сів на лавці за квітником. Отже, Чорнуха Дем'ян Архипович, з 1915 року. За літами ровесник Баглая і Тягуна. В останнього шрам на підборідді. За цією прикметою неважко встановити особу. Мене охопило хвилювання. Хотілося чимшвидше опинитися віч-на-віч з Чорнухою.

На алеї з'явилася двірничка. Вона непоспіхом, з опущеною головою йшла до директора. Крадькома поглядав на неї, боячись сполохати поглядом. Що вона – скаже Бордюжі? А Махов і Скорич навіть не уявляли, як обернулася справа на турбазі. Гірко, а довелося визнати: зумів Баглай через двадцять три роки помститися Страпатому.

О, двірничка. Вона квапливо пішла до господарських будівель. Її тонкі губи ворушились, мов сама до себе говорила. Я повернувся до кабінету Бордюжі.

– Дем'ян захворів, – мовив директор. – Поклав радикуліт. Лежить колодою.

– І часто він хворіє?

– Не знаю, капітане, – знітився Бордюжа. – Я ніколи не цікавився Чорнухою. Це нашого завгоспа парафія: чистота, свині, сторожування…

– У вас є їхня адреса?

– Зараз гляну, – він втупився у стіл, на аркуші паперу під склом. – Ага, є: вулиця Канатна, будинок 59.

Я записав у блокнот.

– До вас прохання, Василю Миколайовичу. Як тільки Чорнуха вийде на роботу, подзвоніть нам.

– Обов'язково.

На майданчику біля турбази вже чекав на мене в «уазику» Микола Бунчук. Я вирішив поговорити з сусідами Чорнухи. Сержант, як завжди, знав, де вулиця Канатна. Коли ми через кілька хвилин в'їхали до передмістя, він повернув ліворуч у нешироку, незамощену вулицю з глибокими коліями. Місцями вони засипані жужелицею, сміттям і ошматтям штукатурки.

Обабіч тяглися паркани. За ними – садки, навіть у декого вулики на городах, гаражі з ворітьми на вулицю, криниці з дашками. Облетілий цвіт густо вкривав траву на узбіччі. Микола спинився біля п'ятдесят третього номера. Я вийшов з «уазика». Навколо тиша, наче в лісі.

Паркан у Чорнухи найкращий: дощаний, зелений, у зріст людини, без жодної щілини, а зверху по зубцях протягнуто нитку колючого дроту. Хвіртка і ворота металеві. Виднівся цегляний димар і жерстяний дах, фарбований рідкісною мідянкою, мов церковний купол. Не любив Чорнуха чужих позирків у своє подвір'я – обгородився капітально.

У сусідніх будинках господарі небагато розповіли про нього: об'явився три роки тому (купив хату), ні з ким не товаришував (ніхто до них не ходив, і він ні до кого), переїхавши, відразу поставив новий паркан і викопав у дворі криницю. Жінка у нього теж відлюдькувата. Навіть прізвища не знали, тільки ім'я – Дем'ян, а її – Харитина. Десь працювали, ніби на турбазі. Звідкіля вони – невідомо. Бездітні. Іноді, лише поночі, приїздить до них якийсь молодик, сам відмикає ворота й на подвір'я заводить машину – «Москвича». Останній раз був десь зо два тижні тому (а може, й менше). Не тримали ніякої живності, навіть собаки й кота. Сьогодні вранці бачили Дем'яна – йшов по воду. Оце й усе.

Зацікавив мене молодик. Лише близькій, довіреній людині Чорнуха міг дати ключ від воріт. Я з сусідського ґанку зиркнув на його обійстя. Нікого, наче вимерли, і вікна затулені гардинами. Тепер головне – негайно дізнатися, де раніше мешкав Чорнуха. Я мерщій поїхав у відділ. Тільки переступив поріг кабінету, задзвонив телефон.

– Загайгора слухає.

– Це Щапов з дільничного пункту на ринку. Я бачився із Шалапухою-Богом. Ви його випустили?

Шалапуха у місті! Але ж ми завезли його і Зубовського в село. Таки не послухав – утік. Шукав пригод на свою голову.

– Коли бачились?

– Півгодини тому. Розмовляв з ним. Крутився він коло м'ясного павільйону.

Біля м’ясного павільйону… Чомусь, наче магнітом, тягло туди Шалапуху. Погано, що він у місті, – стривожаться злочинці. І Зубовський не сидітиме сам у тітки.

Передовсім я замовив Вінницю – Володимира Моренцова. Хотів, щоб він поцікавився, чи не збирався Страпатий у відпустку.

Зненацька мені подумалося: якщо Чорнуха – Тягун, то навіщо зголив бороду? Адже тепер прикмету – шрам на підборідді – легко помітити. Незрозуміло.

51.

Довоєнні архіви не збереглися, і тому я не дізнався, на якій вулиці жив Чорнуха до 1941 року. А з 1945 року він продав чотири власні хати й оце купив п'яту на вулиці Канатній. Характерно: всі вони знаходились на околицях у різних районах міста. Колишні сусіди добре пам'ятали бородатого Дем'яна, мозчкуватого й непривітного, як і жінка. Дивувалися з його бороди, тоді ще у порівняно молодого чоловіка.

Згадали вони і сина Чорнухи. Одначе вже сусіди за третім і четвертим будинком не бачили ніякого сина. Правда, іноді приїздив до них вечорами якийсь хлопець «Запорожцем». Ніколи не скликали гостей. Залишав по собі Чорнуха на тих подвір'ях одну пам'ятку: міцні паркани.

На здобуті відомості я згаяв багато часу і зустрівся принаймні з п'ятнадцятьма сусідами. Навіть навідався до поліклінік, але в жодній не знайшли амбулаторної картки Чорнухи. За 23 роки він не звертався до лікарів. Завидне здоров'я, його радикуліт – чистісінька, мабуть, симуляція.

До свого кабінету я потрапив після 17.00. Чекав дзвінка з Вінниці й міркував над новими фактами. З якою метою Чорнуха часто міняв адреси, тобто продавав хати? Спекулював ними? Не схоже, бо на придбання останнього будинку йому довелося докласти свого капіталу.

Щоб не встигли придивитися до нього сусіди? І наслідки були: нічого підозрілого, за їх свідченнями, за ним не водилось, і вважали бездітним. Чорнуха немов крився з сином. Навіщо? А… а… Мені аж забило дух від раптової гадки: його син – викрадений Юра! Ось яку мету переслідував Дем'ян. Він – Баглай! Я відкинувся на спинку стільця і задоволено замугикав, наче розв'язав складну задачу чи головоломку.

Баглай! А борода? Справді, для чого йому борода? Напевне, кохався у бородах. Шкода, сусіди не пам'ятали імені його сина. Доконче треба розшукати Юрія.

Зненацька пролунав довгий телефонний дзвінок. Моренцов з Вінниці.

– Чекаєш? – близько, мов сидів поруч, пролунав його голос. – У твого шевця відпустка у серпні. Йому навіть замовили путівку в Лермонтовський санаторій в Одесі. Він часто там лікувався.

– Чого ж цього разу?..

– Ніхто не розуміє. Зібрався раптово, – розповідав Моренцов. – Пояснював, що цікаво: степ, скіфські кам'яні баби, стапелі…

– Листів ніяких не отримував? Не зустрічався ні з ким незнайомим? – допитувався я.

– Не встановили, Арсене. Вважаю, він несподівано вирішив допомогти вам.

Я подякував Моренцову за інформацію. Володимир мав рацію і стверджував мій попередній здогад. Справді, зі Страпатим було б набагато легше розшукати Тягуна і Баглая. Він добре знав їх в обличчя. Тепер така можливість втрачена назавжди.

У двері постукали. Відвідувач. В таку пору!

– Заходьте.

Зубовський! Він уже вдруге здивував мене. Вадим розгублений і розкуйовджений, мов сніп на вітрі. От і йому не сиділося у Комарівці.

– Бог утік! – випалив од порога, стривожено поводячи очима.

– Як це трапилось?

– Зараз… – Він сів і перевів дух. – Викопали тітці льох, зробили чин чином, вчора поставили нам могорич за труди праведні. Славно випили, закусили. – Вадим облизав губи. – Лягли спати у хліві, на горищі, на сіні. Бог і каже, мовляв, піду завтра вранці на рибалку. Ну, ловити рибу я не люблю. Прокинувся – нема його. Поснідав сам, по господарству попорав: дав свині їсти, курям… Знову поспав. Прокинувся після полудня – нема. Я на ставок. Хлопчаки мені: «Не була його». І п'ять карбованців у мене поцупив. Удома його теж нема. Знайдіть Бога, капітане, знайдіть, – прохально мовив Зубовський.

– Хай гуляє, – вдавано байдуже відповів я. – Чого тобі переживати?

– Він щось знає, їй-бо! – подався до мене Вадим й гаряче заговорив: – Натякав мені: скоро гарно заживе, – дістане купу грошей, гайне по курортах, під пальми-кипариси, торочив околясом про крадіжку в магазині… – і злякано затнувся, зрозумівши, що сказав зайве, але відразу ж палко заперечив: – Ні, Бог не крав, не лазив туди. Клянусь! Ми ж того вечора разом!.. Вам же відомо, капітане, в парку ми…

– А ти знаєш, хто обікрав?

– Ні, навіть не здогадуюсь. – Він похнюплено опустив голову.

Де шукати Шалапуху? Щапов повідомив – крутився біля м'ясного павільйону. Навідувався до бригадира рубачів Котова? Можливо. Заваров бачив тоді вранці Зубовського, Шалапуху і Корча-Роптанова, а Котов – нікого із трійці. Підозріла сліпота.

– Давай, Вадиме, йди додому. І з хати – нікуди, – наказав йому. – За прихід – спасибі.

Як тільки за ним зачинилися двері, я подзвонив Махову. Слідчий виявився на місці.

– Глібе, Шалапуху не затримали?

– Поки ні. Зайди до мене, – попросив.

Знову завдав нам мороки Шалапуха. Я попередив чергового, де буду, й вийшов на вулицю. Навколо універмагу, як завжди, юрмилися люди. Під зеленим шатром каштанового листя ще стояла денна задуха. Вона за опівніч розсмокчеться, наповниться прохолодою з лиману і протримається майже до полудня.

Мимоволі глянув на перукарню, але не побачив стрункої Євиної постаті серед крісел і чоловіків-майстрів. Напевне, працювала у першу зміну. Цікаво, чи був у неї на роботі телефон? А мабуть, ні, бо хоч би раз сказала подзвонити. І не питала мого робочого. Дивно. І в ту мить у мене майнула така безглузда думка, що я аж зупинився. Хай йому біс! €ва і вбивці! Чи сповна я розуму?

А згадав я повідомлення Махова: матері Шалапухи дзвонила вранці якась дівчина з телефонної будки біля універмагу… Саме того ранку я зустрівся з Євою біля нього, вертаючись із фотоательє. Дурниця надзвичайна – підозрювати її. Дівчина, яка сіла у «Волгу» біля ощадкаси, чорноволоса. І Єва ніколи не хвалилася ні машиною, ні вмінням водити її. Це вже вірна ознака перевтоми, коли я почав вбачати у кожній людині злочинця. От Ніна чорноволоса…

Відкинув геть свої фантастичні домисли. З Ніною не бачився після другого нападу на мене. Дзвонив їй на роботу. Пообіцяв у наступну неділю покататись на прогулянковому теплоході по лиману! Як вона зраділа!

З наближенням до прокуратури мої спомини про Ніну розтанули. На душі залишився тужливий щем. З ним я і з'явився перед стомлені очі слідчого.

– Ти наче кислиць наївся, – помітив Гліб мій настрій.

– Лізе в голову всяка нісенітниця, – поскаржився йому.

– І в нісенітниці трапляється зерно смислу, – виразно зауважив Махов.

Трапляється, подумки погодився, але тут інший випадок. Доповів слідчому, як завдяки Талиці натрапив на Чорнуху, і все про нього, що розповіли його колишні й теперішні сусіди. Не забув наголосити на здоров'ї: Чорнуха ніколи не звертався до лікарів. І – головне: про недавно зголену бороду. У Махова збуджено засяяли очі. Він теж відчув: Чорнуха наш перший справжній слід.

– Борода і свині… – замислено мовив Гліб. – А напевне, він і колій. Га, ти не цікавився?

Випустив з голови. Слідчий мав на увазі довгу шпичку, якою колють свиней, а схожим предметом поранено Молостова і вбито Белішвілі.

– Його син не може бути спільником? – далі питав-розмірковував Гліб. – Недарма ж Чорнуха приховує своє батьківство. І машина в руках того молодика.

– Для підозри, Глібе, фактів достатньо, – сказав я. – Треба за всяку ціну дізнатися, чи є у нього шрам на підборідді.

– Угу, шрам на підборідді, – повторив слідчий. – Зважаючи на Дем'янове менжування хатами, він таким чином маскувався. Порядній людині нічого систематично міняти місце проживання.

Ми прийшли до одного знаменника, тільки я трохи іншим шляхом. Мені легко працювалося з Маховим.

– Оце у мене був Зубовський. Переживає за дружка.

– Хм, теж утік, – осудливо похитав головою Гліб.

– Я відправив його додому, Шалапуха хвалився йому, що скоро розживеться грішми, махне на курорти під пальми-кипариси.

– Слизька і нещира він людина, – із жалем сказав слідчий. – Тягне його до м'ясного павільйону, як муху до меду. До речі, Котов о п'ятій годині повернувся з роботи й до опівночі грав у дворі в доміно. Ніяких шрамів у нього і в працівників колгоспного ринку нема. Перевірили.

– Повне фіаско, – гірко визнав я.

– Зате дещо маємо про приймальницю з фотографії – Меденець, – слідчий розкрив папку. – В 1950 році її затримали у Москві, коли продавала дуже дорогу золоту брошку з діамантами дореволюційного виробництва. Пояснила, ніби материна спадщина. Брошка ніде ні за ким не значилась, і Меденець випустили. – Гліб виразно глянув на мене. – А приймальниця – дочка колишнього цукрозаводчика.

Справді, факт обнадійливий, коли припустити, що вона довірена особа Тягуна чи Баглая по збуванню краденого. Невже Махов теж вийшов на вірний слід? Тоді успіх у нас подвійний і розв'язка не за горами.

– Ще треба з'ясувати важливі прогалини в її біографії. – Гліб звівся, енергійно зробив кілька гімнастичних вправ.

– А як Гветадзе?

– Вживається в образ. Працівник він здібний. Досі нічого підозрілого в Будинку колгоспника. – Махов сів за стіл. – Мене турбує Корч-Роптанов як імовірний спільник, але у нас нуль прямих доказів. Одні побічні й непевні.

– Чи не помилився рубач Заваров?

– Добра мені помилка: так детально описати зовнішність Корча! – вигукнув слідчий. – Тут більше схоже…

– На лжесвідчення, – додав я і заперечив: – Однак щодо Зуба і Бога вони у нього правдиві.

– Отож-бо, – задумливо погодився Гліб.

І ми вкотре переглянули всю справу: перебрали кожний факт, перечитали акти експертизи й показання, поділилися своїми міркуваннями.

Близько восьмої години Гліб склав матеріали справи у теку й сховав у сейф. Ми зібралися по домівках. Вже з порога за звичкою слідчий глянув на стіл, чи не забув чогось прибрати, коли задзвонив телефон. Махов невдоволено скривився й неохоче рушив до тумбочки.

– Моя половина. Зараз вичитає нотацію… – взяв трубку. – Я. Так. Є… – Гліб стривожено зиркнув на мене. – Куди завезли? Його прізвище? Гаразд. Ми негайно під'їдемо.

Махов поклав трубку й з хвилину стояв над телефоном. Невже знову не обійшлося без жертви? А часом не Гветадзе?

– Біля кінотеатру «Мир» підібрали непритомну людину з розбитою головою, – глухо сказав слідчий. – Завезли в травматологічне відділення другої лікарні.

Шалапуха? Стривай, а чому не Зубовський або Корч?

Ми збігли сходами у двір прокуратури, сіли у «Москвич» Махова.

– Коли б не Гветадзе, – висловив своє побоювання.

– Скоро побачимо, скоро…

Звечорілими вулицями міста, не запрудженими автомобілями, швидко домчали до лікарні. Зайшли до приймального опокою. На кушетці сидів, зігнувшись у три погибелі, чоловік і стогнав, тримаючись руками за живіт. Знервована медсестра щось писала у пошарпаному журналі, співчутливо зиркаючи на хворого. Я попросив її подзвонити в травматологічне відділення і покликати чергового лікаря.

– Ми з прокуратури, і нам треба негайно, – втрутився Махов, бо вона не поспішала залишити журнал.

Хворий, зачувши «з прокуратури», перестав стогнати. Медсестра набрала номер телефону і, коли в трубці пролунав голос, подала її мені.

– Карний розшук. До вас привезли хворого з пораненою головою? – квапливо запитав я.

– Привезли, – відповіла жінка. – Його готують до операції.

– Ми зараз будемо. Попередьте лікаря.

Наші кроки гучно відлунювали в порожньому коридорі. Піднялися на другий поверх. За скляними дверима, мабуть, їдальні, зблиснув голубий прямокутник – екран телевізора, і освітилися постаті за столиками. Назустріч нам – медсестра з білими халатами.

– В якій він палаті?

– Дев'ятій.

Ми на ходу нап'яли на себе куці халати. Тільки підійшли до дверей, як вони розчинились і з палати з'явилася каталка. На ній лежала людина із забинтованою головою. Між бинтами виднілися заплющені очі, загострений ніс, знекровлені губи…

– У дуже важкому стані, – сказав хірург. – Пролом черепа.

Напевне, зачувши наші голоси, поранений розплющив очі і втупився у мене неосмисленим поглядом. Шалапуха! Нахилився до нього.

– Богдане, Богдане, хто тебе вдарив?

Його бліді губи заворушились.

– Богдане, хто тебе?..

– М'яс… пав… руб… – ледь вловив його шепіт.

– Який рубач? Хто?

– Кот… – і Шалапуха заплющив очі.

Його повезли до дверей з матовим склом. Гліб запитливо подивився на мене.

– Він сказав «м'яс… пав… руб…», – повторив я. – А потім – «Кот…».

– Невже Котов?

Мені теж не вірилось. Одначе не причулися ті слова, мовлені Шалапухою. Його гарячий подих я ніби й досі відчував на своїй щоці. А ми вже вирішили – бригадир рубачів поза підозрою. За що він ударив Шалапуху? Що знав Богдан? Чому опинився біля кінотеатру «Мир»? Часом не призначив йому там побачення Котов? Але ж місце багатолюдне…

Ми поїхали до кінотеатру. Зупинилися поблизу виходу із кінозалу. Навколо снували перехожі, юрмилася молодь.

Гліб повернув до відчинених металевих воріт між кінотеатром і триповерховим будинком. За ними, наче довгий коридор, прохід кудись у глиб двору.

– Ось тут його знайшли, – сказав Махов, відхиливши трохи ворітницю від стіни.

На асфальті ще темніла пляма крові. Я пройшов далі: глухий невеликий двір, оточений звідусіль стінами. Справжня пастка, якщо заманити сюди жертву. Дорого заплатив Шалапуха за своє мовчання. І коли тепер він заговорить?

А навпроти кінотеатру темніли широкі вікна ощадкаси, де знімав із вкладу гроші Белішвілі.