Нащадки «Білого Хреста»

Текст добавлен: 17 октября 2016, 01:57

Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

Жанр:

Полицейские детективы

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

Назад к карточке книги

61.

В машині Гветадзе розповідав:

– Признатися, генацвале, я не вірив у чорноволосу дівчину. Лише коли вийшов з ощадкаси і побачив її – зрозумів: справжня гра почалася. Вах, яка красуня!.. Ну, ми розговорилися, запросила до себе. А тут ще й «Волга». Я вдав, ніби зовсім втратив розум. Посадила ззаду, мовляв, подалі від знайомих, чоловік у плаванні… Словом, забила мені баки. Коли сідав, сперся рукою на спинку і випадково намацав під чохлом стилет. Нехай. Ідемо, балакаємо. І так між іншим каже, щоб часом не зустріти брата, він дуже строгий, але вона його якось обмане. Ага, брат. Вже й передмістя. І раптом з-за стовбура гевал. Надя…

– Надя? – перепитав я.

– Еге, кацо, Надією назвалась вона. Ну, Надя ніби перелякалась: брат упізнав, треба зупинитись. Гальмує. Він плюхнувся до мене й почав сваритися, погрожувати обом. А потім змирився, сказав «чорт з вами» і кладе руку позаду мене, де стилет. Я стримуюсь, не виказую хвилювання, чекаю, коли він… І як тільки різко здійняв руку, я нахилився вперед, ударив його ліктем по шиї. Надія звереснула, машина туди-сюди, а далі…

– Вона не Надя, а Єва Галафута, перукарка з майстерні по Адміральській, – сказав я і назвав її домашню адресу. – В неділю вона бачила мене у парку культури і відпочинку.

– Тепер знаєш, Арсене, кому дякувати за купіль, – посміхнувся Махов. – А ти, Додо, не впізнав Невори?

– Впізнав, – протягло, з усміхом відповів Гветадзе.

– Кому ти сказав, що знімаєш вклад?

– Адміністраторам, черговим по поверхам, прибиральницям.

– Їхні прізвища? – встряв у розмову Скорич.

Гветадзе назвав.

– А хто зараз підмінює Невору в павільйоні? – поцікавився майор.

– Мабуть, контролер Палига, – відповів Додо.

Я дістав з кишені хустинку витерти змокрілу шию. В салоні нашої «Волги» справжня парильня. Скорич нагнувся і щось підняв. Я глянув – шматочок зеленої вовняної нитки, яку взяв мимохідь у двадцять третій кімнаті Будинку колгоспника, де жив Белішвілі з Івардавою. Лежала вона на радіаторі опалення, коли я зайшов до номера. Нитку поклав до кишені на базарі, як зустрівся з Палигою, і забув про неї.

Додо зиркнув на нитку.

– О, схожа на пряжу Насті Вакулівни, – зауважив він. – Вчора вона із зелених в'язала рукавиці.

– Звідкіля вона в тебе? – запитав мене Махов.

Я почав розповідати і чим далі, тим дужче проймався хвилюванням, бо несподівано наче розвиднілось і сам Івардава постав зовсім в іншому ракурсі, відразу знайшлося пояснення Гурамового дивного поводження. Здогад, спалахнувши блискавкою у свідомості, все розставив по своїх місцях, і справа, донедавна складна і заплутана, здалася простою і легкою, як двічі по два.

Напевне, той здогад майнув і в Скорича з Маховим. Інакше б чого їм промовисто перезиратись?

– Товаришу майор, треба негайно в Будинок колгоспника! – збуджено вигукнув я.

– Шкода, поїхав би з вами, – із жалем мовив слідчий. – Але у мене допит затриманих.

Гліб пересів до «уазика».

– А що трапилось? – збентежився Гветадзе.

– Скоро дізнаєшся, скоро, – запевнив його Скорич.

Я мовчав. Раніше не звернув уваги на ту зелену вовняну нитку. Вона ж лежала в кишені. Аж смішно. Вкотре переконався: дрібниць у нашій роботі не було. Часом вони круто повертали шляхи пошуку й слідства.

Ми в'їхали на подвір'я Будинку колгоспника і чорним ходом увійшли до фойє. За перегородкою сиділа… Е, та вона перефарбувала волосся! Недавно пістрява адміністраторка вже білява, і зачіска висока й пишна, і жінка аж покращала. Її меткі очі оббігли нас і зупинилися на мені.

– Хто зараз чергує на другому поверсі? – запитав її.

– Палига.

Я глянув на Скорича і Гветадзе.

– Ми залишимося тут, а ти, Арсене, іди. Хвилин через десять до тебе підніметься Додо, – розпорядився майор.

Хай йому біс!.. Я таки хвилювався, ніби мав затримати озброєного злочинця. Поволі підіймався сходами…

За столом сиділа чергова – Настя Вакулівна Палига, в халаті, без косинки – чорне волосся завите у дрібні кучерики. Вона щось в'язала із червоних ниток, її карі очі здивовано втупились у мене. А вона достоту ще молода жінка, до того ж приваблива своєю згасаючою красою, наче багаті осінні барви перед приморозками.

Вона першою привіталась, і я сів навпроти неї – біля столу.

– Ось я знову тут, – сказав їй. – Мене цікавлять два грузини. Де вони зараз?

– Вже виписались і, мабуть, поїхали додому, – відповіла своїм глибоким, грудним голосом. – А… а що сталося?

– Біда, Насте Вакулівно, – я скрушно похитав головою.

– Господи!.. – Чергова у відчаї притисла руку до високих грудей. – Якась напасть на них. Той Реваз звечора кудись подівся, а другий, Додо, сьогодні вранці поговорив з жінкою по телефону і пішов.

– Значить, дзвонили йому?

– Еге, голос бридкий, старечий, – охоче розповідала, продовжуючи в'язати.

– Він мав сьогодні забрати гроші з книжки. Багато вони наторгували?

– Хвалився, чула, тисяч п'ятдесят. І живуть же люди! – позаздрила.

– Не приводив той Додо кого-небудь до себе?

– Намагався, молодицю. Я не пустила. А потім до мене… – Чергова соромливо потупилась, прошепотіла: – Безсоромник він… У мене ж чоловік.

Яка впевненість і витримка! І заздалегідь продуманий непевний слід – дзвінок якоїсь старої. Ні, не вона те вигадала.

– Гроші розбещують і чоловіків, і жінок, – зауважив я. – А телеграми йому не приносили?

– Телеграми? – Палига замислилась, бо цього разу телеграма не передбачалась, але була велика спокуса приплести ще й її. – Телеграма… Еге, три дні тому.

– Від кого?.. Дай боже пам'яті… Ага, просив того Додо якийсь Тарасюк приїхати до Києва, – нарешті пригадала Настя Вакулівна.

Яка чудова імпровізація! Ні, я недооцінив її здібностей: Тарасюків у Києві, як Іванових у Москві, тисячі. Спробуй перевір!

– Точно Тарасюк?

– Тара…

Чергова затнулась, немов хтось невидимий міцно зціпив їй губи, і з її рук вислизло в'язання, а карі очі вибалушились, зробилися негарними, і вона поволі зводилась, п'ялась угору, невідривно дивлячись позад мене, на сходи… Я не оглянувся – знав, по них підіймався воскреслий Гветадзе. Палига вчепилася пальцями у комір блузки, шарпнула його і впала долу, зомлівши…

Залишили її під наглядом Бунчука, а самі відправились на ринок подивитися, хто працював замість Невори у павільйоні прокату вагівниць. Звичайно, ми здогадувались, але хотіли переконатися. Базар запруджений вантажними машинами з молодою цибулею, капустою і редькою. У клітках збуджено крякали качки й кудкудакали кури, в повітрі кружляло пір'я, й навколо стійко тримався велелюдний гомін.

– Вах, генацвале, ніколи б не подумав на Настю… – не міг заспокоїтися Гветадзе. – Наводити бандитів…

Біля вікна видачі вагівниць кілька жінок. Здалеку чулося бряжчання металевих шальок. В отворі хирлява, незугарна постать контролера Палиги, чоловіка чергової, в чорному бахматому халаті й кашкеті з ґудзичком, його бліде обличчя при ясному дні скидалося на гіпсову маску. Чи зв'язаний цей хворий чоловік із Тягуном і його сином Борисом, Євою і Неворою? Може, Настя не повідомляла про свої злочинні справи? Однак доведеться допитати і зробити обшук на квартирі.

Скорич, наче навмисне, загаявся біля металевих дверей павільйону, а ми з Додо пішли попід його стіною. Я став за жінкою. Вона зосереджено длубалась у вузлику, де лежали жужмом гроші. Вибирала з них монети. З вікна висунулася зморшкувата долоня, нетерпляче заворушила пальцями.

– Що ви там вовтузитесь?! – почув невдоволений голос Палиги. – Он люди чекають.

Я нахилився вперед, і мене побачив контролер – почав поволі стискати кулак…

– Кацо, давай… – звернувся до мене Гветадзе й зазирнув через моє плече у вікно.

Палига угледів Додо і тої ж миті відстрибнув у глиб павільйону, хряснув залізною затулкою. Жінка злякано відсахнулась, а я метнувся до дверей, у які вже ломився Скорич. За ним вбіг досередини, де напівтемрява розігнута широким снопом сонячного проміння. У ньому чітко вирізьблювались дерев'яні стелажі з вагівницями. Вузьким проходом обережно дісталися до вікна. Я зиркнув праворуч і угледів контролера з вагою на витягнутих угору руках.

– Товаришу!.. – гукнув Скоричу і штовхнув його в спину.

Вага пролетіла мимо й торохнулась на прилавок. Ось тобі й слабий Палига! А він підіймав наступну… Я зробив один великий стрибок й усім тілом навалився на контролера. Вагівниця з брязкотом скотилася по моїх плечах на долівку. Наспів Гветадзе й заломив запіненому Пализі руки.

– Ну, добридень, Палига, – засапано, з іронією привітався з ним Дмитро Юхимович. – Чи ви не Палига, га?

Затриманий скривив губи – посміхнувся, як казала Марфа Ладанюк, «наче різав живцем».

Ми повели Палигу до машини. Кожен мій крок боляче озивався у плечах. І Додо теж не пощастило з плечем.

– Дмитре Юхимовичу, вийду коло готелю «Якір», – попередив я майора.

62.

Піднімався на третій поверх, у туриста третій номер. Мені дуже хотілося поговорити з Івардавою, подивитись у його очі й ніби випадково вийняти з кишені ту зелену вовняну нитку. Чекав од нього відвертої розповіді, саме від нього, бо, власне, здогадувався, чому до ощадкаси Белішвілі пішов сам. Постукав у двері.

– Заходь, – долинуло глухо.

Івардава в синіх спортивних штанях і білій майці лежав на ліжку, заклавши руки під кучмату голову. На столі дві пляшки вина, сир, відкрита бляшанка консервів, шматки мчаді – кукурудзяного коржа. Очі в нього ледь затуманені й погляд провинний, тоскний до щему в грудях. Він не змінив пози і на привітання лише заплющився. Я відчинив кватирку й сів на стілець.

– Ну, Гураме, можеш їхати додому, – сказав йому.

– Чого, кацо? Як мені родичам?.. – і він повернув голову до стіни.

– Сьогодні ми затримали вбивцю Белішвілі.

– Зловили?! – Івардава схопився. – Зловили?! Хто він? – затремтіли у нього губи.

– Працівник ринку, що видавав вагу.

– Отой?.. – Він прихилився до стіни. – Вайме… А ми з ним по чарці… Арчіл йому мандарин… Вайме…

Я помовчав кілька хвилин, почекав, поки трохи заспокоїться.

– А тепер, Гураме, давай відверто поговоримо.

– Про що, генацвале? – в його чорних очах стояли сльози.

– Чому ти не пішов з братом в ощадкасу? Коли б ви удвох…

– Ах, не згадуй, азіз…[16] – Івардава вчепився руками в своє густе смоляне волосся й захитав головою. – Не згадуй… Нема мені… Все через неї…

Я вийняв з кишені зелену вовняну нитку, почав накручувати її на палець. Гурам з острахом стежив…

– Починай, я тебе слухаю. Ти ж мужчина, – ущипливо мовив.

Івардава зігнувся, вперся ліктями в коліна – тримався руками за голову.

– Розкажу… – важко зітхнув. – Я з Настею… Настею Вакулівною… Ох і жінка… Вона приходила до мене в номер, коли Арчіл торгував. А як взнала про наш від'їзд, дуже засмутилась, просила хоч іще один ранок побути з нею. Я й не пішов з Арчілом, вірніше – він сам не захотів. Здогадувався…

– Про що ти говорив з нею?

– Настя цікавилася нашими звичаями…

– А про твоїх родичів розпитувала?

– Питала, чи маю сестер, братів, дядьків.

Недарма питала, подумав, згодилося для фальшивої телеграми. Ну й Настя Вакулівна! А Гурам і досі не запідозрив її.

– А чому ти відразу не признався?

– Було… соромно, і ніби я винний, Арчіл… без мене… Не прощу собі, не прощу… – із силою вчепився у волосся.

– І не прощай, – повторив я без співчуття. – То Настя Вакулівна навела на Белішвілі вбивцю.

– Настя?! – витріщився на мене.

– Вона, Гураме, вона, і телеграму підробила, і навмисне тебе… – Мені кортіло сказати «приспала», але пожалів його. – Словом, обвела круг пальця.

– Настя… – повторив Івардава у відчаї й зі стогоном впав на ліжко – закачався по ньому, заскреготів зубами. – А вона ще вчора… приходила…

Я все сказав. Висновки він зробить сам.

63.

Через тиждень, коли я вже займався іншою справою, мені подзвонив слідчий прокуратури Махов і запросив до себе на 20.00. Признатись, я з нетерпінням чекав зустрічі з ним, бо після затримання всіх злочинців багато фактів залишилося для мене нез'ясованими. Надто турбувала доля Юрка – сина Катерини Андріанівни, викраденого Баглаєм.

Отож у точно призначений час я переступив поріг кабінету слідчого. Хоч на Глібові й позначилась утома (трохи схуд, і синці під очима), зате сірі допитливі очі збуджено сяяли й увесь він вилучав задоволення, навіть погорду. І було чого: перед ним на столі лежали чотири томи справи, наслідки роботи нашої бригади, в якій я не з власної волі виявився на вістрі розслідування.

– Сідай, Арсене, сідай, – тепло запросив мене, увімкнув настільний вентилятор. – Ох і задуха…

Я примостився на широкому підвіконні, де знадвору з густого й лапатого листя каштанів хоч трохи тягло прохолодою. Махов поклав руку на справу.

– Тепер, майоре, останнє слово за судом, – урочисто сказав.

Я здивовано звів брови. Гліб посміхнувся, приклав пальця до губ.

– Тсс, чув, декому позачергово підвищать звання. Вже готують туди документи, – красномовно глянув угору. Я зовсім не чекав на відзнаку своїх заслуг, тому зніяковів. Гліб помітив моє знічення. – Ну, це між іншим. Значить, так: хто і за що вбив прибиральницю фотографії Віру Кодолу?

– Звісно, Личаков, – відповів я.

– Правильно. Він зробив її своєю коханкою. Іноді вона ночувала у нього. Якось напідпитку Петро встав серед ночі й почав писати отой щоденник. Віра прокинулась, тихо підійшла ззаду, прочитала – і… Тіло вивіз у бочці золотар Халазій. Щоб відвести від себе підозру, Петро вбив Костю Забильняка – продавця комерційного магазину «Бакалія», якому подобалась Віра, і пустив чутку, ніби вони кудись втекли. Далі… – Гліб не міг сидячи розповідати, тому звівся й заходив кабінетом. – Далі, Арсене. Ти відвідав фотоательє і розмовляв з Ламбуцьким. Вас підслухала приймальниця замовлень Меденець, стара знайома Баглая, спродувачка краденого. Сповістила його. Він наказав Тягуну прибрати Личакова. Феофан заманив хворого, а Борис убив.

– А де син?.. – запитав я, маючи на увазі сина Баглая Юрія.

– Про нього потім. – Гліб кахикнув багатозначно, даючи зрозуміти мені, що надалі чекало не менш важливе повідомлення. – Коли ти побував у матері Віри Кодоли, а потім вийшов на Халазія, він, злякавшись викриття, кинувся до Баглая. Той його заспокоїв, порадив спалити хату і втекти. Хто тебе вистежив? Заваров і Невора, а в парку – Єва Галафута. Вони тебе знали в обличчя. До речі, у Невори теж був ключ від будки, де лежав двигун від човна Котова. Маючи «Москвича», Невора ще тримав крадену «Волгу» на околиці, у гаражі знайомого дядька.

У Махова, певне, пересохло в горлі від тривалої розповіді. Він замовк, наточив води із сифона, випив, кілька хвилин мовчки міряв кабінет розважливими кроками.

– Щодо Сидора Страпатого, – почав спроквола. – На турбазі вони впізнали один одного, а потім, ідучи дзвонити тобі, швець зустрівся з Тягуном. Розмовляли всього кілька хвилин. Феофан збагнув, що Страпатий піде в міліцію. Поїхав на ринок, розповів усе Баглаю. Той порадив… Приплив човном Невора. Тягун задушив… Торговців мандаринами заманювала Єва, а вбивав їх Невора, просто у «Волзі», завезли Белішвілі в гараж, забрали гроші, вночі підкинули у сквер. Джуликідзе, знайденого під Фастовом, Єва звабила у поїзді, а тим часом Невора приїхав машиною й став під вокзалом. Вони сіли і…

– А хто такий Палига? – перебив я Гліба. – Чиї це документи?

– Палига сержант, фронтовик, скинутий з поїзда Баглаєм, коли вертався після звільнення в 1945 році, А знаєш, Арсене, я отримав довідку з інвентарбюро. Баглай, як і Тягун, після війни продав чотири хати.

– Певний метод, щоб не придивилися сусіди, – зауважив я.

– Баглай не дурний, – посміхнувся Махов. – Навіть поцікавився, як ми натрапили на їхній слід. Коли дізнався, що на мурі залишилися відбитки пальців Тягуна, аж застогнав від злості. У Феофана порвалася гумова рукавиця, а він не сказав – боявся.

– Стривай, Глібе, а як вони зізналися в усьому?

– Ха! – Слідчий зупинився навпроти вентилятора, розстебнув комір сорочки й підставив груди під прохолодні, пругкі струмені повітря. – Викручувались, ще й як!.. А коли дістали з криниці Баглая казан із коштовностями ще банди Кальчевського – він і скис, мовляв, тепер не варто жити – почав давати показання. А спільники не хотіли брати на себе чиїсь злочини і розв'язали язики. Вони ж, наче щури в бочці, завжди ладні з'їсти один одного.

– Чи справді втік Халазій? Що вони кажуть? – поцікавився я.

– Клянуться, що не вбивали. Але, звичайно, віри їм мало. Подали на всесоюзний розшук.

– А де син?

– Май терпіння. – Гліб навмисне не поспішав видати мені інформацію про Юрія. – У Баглая ніякої хвороби. Вигадав для поїздок у столицю – там збував коштовності. Тепер про Єву. – Гліб сів до мене на підвіконня. – Ох і шкодує, що не провела бритвою тобі по горлі…

– Справді?! – не повірив я.

– Увімкнути магнітофон? Є запис її допиту.

Я уявив перукарню, м'яке, затишне крісло, звабливий голос Єви і в її випещених руках лискуче лезо бритви… Мене аж зморозило. Таки не видався мені запах бензину: Єва того ж дня заманила Белішвілі у «Волгу».

– Як же вона стала?..

– Слухай. Єва була одружена, розлучилася. Дівоче прізвище її – Палига. – І Махов пильно глянув мені в очі.

– Дочка Баглая?!

– Нерідна, прижита Настею в сорок третьому році з поліцаєм Прищаком. А як стала Єва на шлях злочинів? Батьки, Арсене, вплив батьків: розбестили, втягнули… Ну а Молостова поранив сам Тягун. Заваров убив Личакова і… О, ледве не забув. Послухай свідчення Шалапухи, Він тепер затинатиметься все життя.

Гліб скочив на підлогу й підійшов до тумбочки, вибрав касету, вставив її, увімкнув магнітофон. У кабінеті пролунав голос Махова:

– Хто тебе вдарив, Богдане?

– Рубач м'ясного… павільйону… Борис, – тихо, знеможено відповів Шалапуха.

– Заваров?

– Він.

– За що?

– Я здогадався… обручку підкинув Борис. Він підійшов до мене і… Зубовського, прикурював, теревенив, ляскав нас… по плечах. Потім… я втік із села… відразу подався на базар. Натякнув Борисові про магазин і щоб… вділив од здобичі. Спочатку ніби… не зрозумів, опісля сказав… прийти до кінотеатру. Я прийшов. Він завів мене за ворота… вдарив…

Слідчий вимкнув магнітофон. Так, дорогою ціною заплатив Шалапуха за спробу шантажувати Заварова. Йому пощастило – не наклав життям. Я подивився на Гліба. Він підняв руку.

– Останнє, Арсене, останнє. Син Баглая і Катерини… Невора, Жора, Георгій, тобто Юрій. Невора – теж прізвище дружини.

Признатися я тому не зрадів. Було шкода сина Катерини Андріанівни, бо коли б залишився при матері, мабуть, не став би злочинцем.

– Невже серед цих нащадків «Білого хреста» не знайшлося жодної порядної людини, крім Страпатого? – запитав я з гірким почуттям якоїсь незрозумілої провини.

– Чого ж, є: діти Страпатого, і в сорок сьомому році народився у Баглая і Насті син Андрій. Виріс хлопчина, за висловом батька Данила, виродком: був піонером, вступив до комсомолу, добре вчився. Після сьомого класу поїхав од них, закінчив технікум, і відтоді ніякого спілкування з батьками. Зараз працює гірничим майстром на Донбасі. Напевне, збагнув у дитинстві, що краще самому влаштовувати життя.

Напевне. І я подумав: чи варто сповіщати Катерині Андріанівні, сліпій масажистці, про її сина? Чи варто…

А через півроку затримали Халазія десь аж у Приморському краї.

Примітки

Кацо – розмовне звертання, буквально «чоловіче».

Сапераві – червоне столове кахетинське вино.

Сура – посудина, в яку наливають воду, вино тощо.

Генацвале – ласкаве звертання.

Хачапурі – грузинський хліб, випечений із сиром усередині.

Шоті – хліб довгастої форми.

Мчаді – кукурудзяний корж.

Шашхі – копчена свинина.

Маміда – тітка.