Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 40 страниц)

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Другого дня ПОЛУНОШНИЦЯ,
де пару годин містичного щастя обриває вельми кривава подія

Нема зрадливішої живини, ніж півень, символ то диявола, а то – воскреслого Христа. Чин наш знав півнів недбайливих, котрі не піли зі сходом сонця. Зрештою, особливо у зимові дні, служба полуношниці відправляється, коли надворі ще ніч уповні і вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темряві і довго в темряві молитися, очікуючи дня й освітлюючи морок полум'ям побожності. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братією, а відбувати ніч, ритмічно проказуючи визначене число псалмів, яке відмірює плин часу, щоб, коли проминуть години, виділені іншим для сну, подати їм знак до пробудження.

Отак-от розбудили й нас тієї ночі чувальники – дзвонячи у дзвіночки, вони обходили опочивальні й притулок для прочан, а один із них зазирав у кожну келію, гукаючи Benedicamus Domino [92]92
  Благословім Господа (лат.).


[Закрыть], на що ченці відповідали Deo gratias [93]93
  Дяка Богові (лат.).


[Закрыть].

Ми з Вільямом підкорилися бенедиктинським звичаям, за яких півгодини ми були вже готові зустріти новий день і подалися на хори, де ченці, простершись на землі, відмовляли перші п'ятнадцять псалмів і чекали, аж увійдуть новіції під орудою свого вчителя.

Тоді кожен сів на своє сідалище і хор заспівав «Domine labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam» [94]94
  Господи, відкрий мої уста, і вони зголосять хвалу Твою (лат.).


[Закрыть]. Голоси здіймались до склепінь церкви, немов молитва дитини. Двоє ченців піднялися на амвон і виголосили дев'яносто четвертий псалом, «Venite exultemus» [95]95
  Ходіте заспіваймо (лат.).


[Закрыть], а після нього – інші, приписані обрядом. І я відчув запал оновленої віри.

Ченці сиділи на своїх сідалищах – шістдесят однакових постатей в однакових габітах і каптурах, шістдесят тіней, ледь освітлених полум'ям великого триніжка, шістдесят голосів, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому. І, чуючи се зворушливе суголосся, передсінок райських блаженств, я спитав себе, чи можливо, щоб обитель ся була місцем сокритих тайнощів, свавільних спроб відкрити їх і похмурих грізьб. Бо тоді я бачив у ньому лише прихисток святості, пристанище чеснотливості, релікварій мудрості, ковчег обачності, вежу мудрості, заповідник лагідності, бастіон сили, кадило праведності.

Після шести псалмів почалося читання Святого письма. Декому з ченців очі злипалися від сонливості, і один з нічних чувальників з невеликою лампою обходив хори, дивлячись, чи хтось бува не заснув. Спійманий на дрімоті мусив спокутувати переступ – він брав лампу і сам продовжував обхід. Заспівали ще шість псалмів. Тоді абат дав своє благословення, гебдомадарій став відмовляти молитви, всі схилилися перед вівтарем і запали у мить самозаглиблення, всю солодкість якого не збагнути нікому, хто не пережив цих часин містичного запалу і глибокого внутрішнього сумиру. Урешті, знов опустивши каптури на обличчя, всі сіли й урочисто затягли «Те Deum» [96]96
  Тебе, Господи (лат.).


[Закрыть]. Я теж возблагодарив Господа за те, що Він забрав у мене сумніви і звільнив од збентеження, яке заволоділо було мною першого дня в абатстві. Ми слабкі створіння, сказав я собі, і серед сих учених і побожних монахів теж рояться дрібні заздрощі та невидима неприязнь, але все то дим, що його розганяє буйний вітер віри, тільки-но всі зберуться в ім'я Отця, а Христос знов зійде поміж них.

* * *

Між полуношницею і хвалитнами чернець не вертається до келії, хоч надворі все ще глибока ніч. Новіції пішли за своїм учителем у капітулярну залу вивчати псалми, дехто з ченців зостався в церкві, щоб подбати про священне знадіб'я, а більшість прогулювалася, мовчки розважаючи, по кружґанку, що зробили й ми з Вільямом. Небо було ще темне, а челядь ще спала, коли ми повернулися на хори, щоб бути присутніми на хвалитнах.

Знов почалося псалмопіння, і один з-посеред приписаних на понеділок псалмів воскресив мої колишні страхи: «Грішне слово безбожного в серці моїм: – Нема страху Божого перед очима його – Слова його уст то марнота й обмана, перестав він бути мудрим, щоб чинити добро [97]97
  Пс 36, 2–4.


[Закрыть]». Мені здалося лихою призвісткою, що саме на той день правило приписало такий страхітливий докір. Не втихомирило мого трепетливого неспокою і звичне читання Одкровення після хвалитних псалмів, і уяву мою знов заполонили постаті з порталу, які попереднього дня так гнітили моє серце й очі. Та після респонсонію, гімну і стиха, коли почалася піснь Євангелія, я помітив за вікнами хорів, якраз над вівтарем, блідий посвіт, що починав уже вигравати різнобарвними вітражами, котрі досі мертво спочивали у мороці. То не була ще вранішня зоря, яка торжествуватиме при часі першому, коли ми співатимем «Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere» [98]98
  Господь, який є сяйво святості дивогідне… Зійшла вже зоря світла (лат.).Другий гімн міститься в збірці пісень «Carmina burana» (XIII ст.).


[Закрыть]. To було лише перше кволе провістя зимового світанку, але і його було досить, і досить було легкої півтіні, що помалу витісняла нічну пітьму в наві, аби звеселити моє серце.

Ми співали слова з божественної книги, свідкуючи про Слово, яке прийшло освітити народи, і мені здалося, що денне світило всім своїм сяйвом вливається у храм. У словах гімну немов виблискувало ще неприсутнє світло немов містична лілія пахучо розкривалася між хрестовинами склепіння. «Дякую, о Господи, за цю мить невимовної радості, – молився я мовчки, мовлячи своєму серцю: – Чого ж ти, дурне, боїшся?»

Але раптом за північними дверима здійнявся якийсь галас. Я здивувався, як це челядь, готуючись до праці, сміє заважати святому богослужінню. Тут увійшло троє свинарів з перестрашеними обличчями. Підійшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотіли. Настоятель спершу заспокоїв їх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввійшли інші челядники, і вигуки залунали голосніш: «Там чоловік, мертвий чоловік!» – говорив хтось, а інші гукали: – «То монах, хіба ти не бачив його чобіт?»

Молільники замовкли, а настоятель поспіхом вийшов, подаючи знак келареві, щоб той ішов за ним. Вільям поквапився їм услід, але вже й інші ченці покинули свої місця і притьмом посунули надвір.

Небо вже посвітліло, а від снігу на землі усе навколо здавалось ще світлішим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височіла велика посудина зі свинною кров'ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатої форми, схожий на дві тички, запхані у землю й обвішані ганчір'ям, щоб відполохувати птахів.

Але то були дві людські ноги, ноги чоловіка, запханого вниз головою у глек з кров'ю.

* * *

Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, у такій ганебній позі ніхто б не міг залишитися живим). Свинарі, вагаючись, підійшли до вінець глека і, брьохаючись кров'ю, витягай з нього закривавленого бідолаху. Як вже говорилося, напередодні кров залили в глечик, добряче вимішали і зоставили студитись, тому вона не зсілася, але шар її, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг і не давав упізнати обличчя. Підійшов пахолок з відром води і вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся і ганчіркою протер лице, щоб можна було розгледіти його риси. І перед нашими очима з'явилося бліде обличчя Венанція з Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесідували пополудні біля Адельмових рукописів.

«Може, Адельм і наклав на себе руки, – мовив Вільям, дивлячись на нього, – але цей напевно ні, не варто також думати, буцім він необачно виліз на край глека й випадково впав у нього».

Підійшов настоятель: «Як бачите, брате Вільям, в обителі щось діється, тому конче потрібна вся ваша мудрість. Але благаю вас, дійте швидше!»

«Чи був він на хорах під час богослужіння?» – спитав Вільям, киваючи на труп.

«Ні, – мовив настоятель. – Я помітив, що місце його пустувало».

«Більше нікого не бракувало?»

«Здається, ні. Я нічого не помітив».

Перед тим як сформулювати нове запитання, Вільям завагався і задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули інші: «Беренґарій був на своєму місці?»

Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мій живить підозру, яку й він сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумілі причини. Тоді швидко сказав: «Був, його місце в першому ряду, праворуч од мене».

«Ясна річ, – мовив Вільям, – це ще нічого не значить. Не думаю, що, йдучи на хори, хтось проходив ззаду абсиди, а отже труп міг лежати тут вже не одну годину, принаймні від того часу, як всі пішли спати».

«Звісно, челядь встає лише на світанку, тому його побачили лише зараз».

Вільям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тілами. Умочивши у воду ганчірку, що лежала поруч з відром, він ретельно витер Венанцієве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися інші ченці, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав їх до тиші. Поміж них пропхався Северин, обов'язком якого в обителі було дбати про небіжчиків, і нахилився поруч з моїм учителем. Щоб почути їхню розмову і допомогти Вільямові, якому треба було намочити іншу, чисту ганчірку, я підійшов до них, долаючи страх і відразу.

«Ти бачив колись потопельника?» – спитав Вільям.

«Не раз, – відповів Северин. – Якщо я правильно тебе зрозумів, вони виглядають інакше, у них набряклі обличчя».

«Отже, цей чоловік був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек».

«Навіщо він це зробив?»

«А навіщо він його вбив? Це діло рук якогось збоченого розуму. Тепер треба з'ясувати, чи на тілі є рани або синці. Пропоную занести його до лазні, роздягти, обмити і оглянути. Я скоро долучусь».

І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарі перенесли тіло до лазні, мій учитель попросив, щоб абат звелів ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала відійти так, як прийшла, залишивши тік безлюдним. Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самі біля глиняного глека, з якого під час макабричної операції витягання тіла повиливалася кров, сніг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, і потемнівши там, де поклали були тіло.

«Кепські справи, – мовив Вільям, показуючи на складний візерунок слідів, що їх залишили навколо ченці і челядь. – Сніг, любий Адсо, се подиву гідний пергамен, на якому тіла людські лишають вельми виразні письмена. А оце – погано вичищений палімпсест, і ми, мабуть, нічого цікавого з цього не відчитаємо. З церкви сюди натовпом бігли ченці, а зі свинарників і стаєнь сунули юрми пахолків. Єдиним неторкнутим місцем є відтинок від свинарників до Вежі. Подивімось, чи не знайдеться там щось цікавеньке».

«Але що ви шукаєте?»

«Якщо він не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди заніс і то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тіло іншоi людини, лишає в снігу глибокі сліди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш сліди, які виглядатимуть інакше, ніж сліди, залишені цими галасливими ченцями, які зіпсули нам пергамен».

Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я – спаси мене Боже від марнославства – постеріг між глеком і Вежею те, що ми шукали. То були досить глибокі сліди людських ніг там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, це був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг виднівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.

«Трапезна, скрипторій або бібліотека, – сказав Вільям. – Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці».

«Чому саме в бібліотеці?»

«Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Венанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки».

«А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?»

«Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше».

«Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… – шепнув я. – А що б то міг бути за знак?»

«А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…»

«Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!»

«Жорстоко, – зауважив Вільям, – вбивати людину навіть щоб сказати Credo in unum Deum [99]99
  Вірую в єдиного Бога (лат.).


[Закрыть]…»

Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.

«Може, кара Божа на нього впала?» – спитав Вільям.

«Може», – сказав Северин.

«А може, причиною була трутизна?»

Северин завагався. «Це теж може бути».

«У тебе в робітні є отрути?» – спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.

«Отрути теж є. Та залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров'я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б'ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть».

«А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?»

«Ні. Але чимало отрут не залишають слідів».

Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні і череп'яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях вздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.

«Непогана збірка цілющого зілля, – сказав Вільям. – Усе це плоди вашого городу?»

«Ні, – мовив Северин, – чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но… товчений аґалінгус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить до тями зомлілих. Арсеник – він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огірочна трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра…»

«Те саме, що його принесли тріє царі?» – спитав я.

«Те саме, але воно слугує також для запобігання викидням і походить з дерева, яке називається Balsamodendron myrra. А ось це мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Mandragora officinalis [100]100
  Мандрагора лікарська (лат.).


[Закрыть], добра на сон…»

«І збуджує тілесне бажання», – додав мій учитель.

«Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, – усміхнувся Северин. – Погляньте-но сюди, – сказав він, беручи одну з плящинок, – це туція, чудотворно впливає на очі».

«А це що таке?» – з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.

«Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?»

«Авжеж, – сказав Вільям, – але це не ліки». Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап'ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.

«Бачиш, – сказав мені Вільям, – це магніт».

«А для чого він?» – спитав я.

«Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину».

Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів: «Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon [101]101
  Зілля (гр.).


[Закрыть]».

«І нічого звідси не пропадало останнім часом?»

Северин знов замислився, а тоді сказав, немов зважуючи слова: «Останнім часом нічого».

«А давніше?»

«Хтозна. Не пам'ятаю. Я в цім монастирі вже тридцять літ, а лічницею займаюся двадцять п'ять».

«Справді, важко все пам'ятати, – визнав Вільям. А тоді раптом сказав: – Вчора ми говорили про рослини, які викликають візії. Які це рослини?»

Своїми жестами і виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цієї теми: «Треба подумати, тут же стільки чудотворних субстанцій. Поговорім краще про Венанція. Що ти про все це скажеш?»

«Треба подумати», – відказав Вільям.

Другого дня ЧАС ПЕРШИЙ,
де Бенцій з Упсали звіряє дещо, ще дещо звіряє Беренґарій з Арунделя, а Адсо дізнається, що таке правдиве покаяння

Злощасна пригода збурила життя цілої спільноти. Гармидер, який зчинився, коли було знайдено труп, перервав богослужіння. Настоятель принукав ченців повернутися на хори, щоб помолитися за душу брата по ордену.

Голоси ченців звучали з надривом. Ми стали у місці, звідки добре було видно їхні обличчя, адже за звичаєм під час богослужіння каптури їхні не були опущені. Ми відразу глянули на лице Беренґарія. Воно було бліде, зсудомлене, лискуче від поту. Напередодні ми двічі чули закиди в його бік, що він, мовляв, мав якісь особливі стосунки з Адельмом; і дивувало не те, що вони, ровесники, були друзями, а ухильний тон тих, хто говорив про цю приязнь.

Поруч з ним ми помітили Малахію. Він був похмурий, насуплений, неприступний. Біля Малахії видніло таке ж непроникне обличчя сліпого Хорхе. Натомість в око впадали нервові порухи Бенція з Упсали, знавця риторики, з яким напередодні ми познайомилися в скрипторії, і ще ми перехопили швидкий погляд, що його він кинув у бік Малахії.

«Бенцій нервується, а Беренґарій наляканий, – зауважив Вільям. – Треба буде відразу їх розпитати».

«Чому?» – простодушно спитав я.

«Трудне наше ремесло, – мовив Вільям. – Нелегке ремесло інквізитора, який мусить цілити у найслабших, ще й в мить їх найбільшої безпомічності».

Тож ледве закінчилася служба, ми наздогнали Бенція, який ішов до бібліотеки. Здавалось, юнак був явно незадоволений, коли почув, що Вільям його гукає, і спробував було викрутитись, безрадно посилаючись на заклопотаність. Йому, мовляв, терміново треба до скрипторію. Та учитель мій нагадав йому, що він провадить слідство за дорученням настоятеля, і повів його у дворик. Ми сіли між двома колонами на внутрішньому парапеті кружґанку. Бенцій, раз у раз кидаючи погляди в бік Вежі, чекав, аж Вільям заговорить.

«Отже, – сказав Вільям, – про що була мова того дня, коли ви бесідували про Адельмові маргіналії – ти, Беренґарій, Венанцій, Малахія і Хорхе?»

«Ви ж вчора чули. Хорхе сказав, що книги, які містять істину, неподобно прикрашати сміховинними малюнками. А Венанцій відповів, що сам Арістотель говорив про дотепність і гру слів як знаряддя, які допомагають дістатись до істини, а якщо сміх може бути носієм істини, значить, річ се напевне не лиха. Хорхе зауважив, що, наскільки він пам'ятає, Арістотель говорив про це у своїй праці про поетику, з приводу метафор. А тут, мовляв, непокоять принаймні два моменти: по-перше, його «Поетика», яка стільки часу і, можливо, за Божим повелінням була невідома християнському світові, прийшла до нас через невірних маврів…»

«Але ж переклав її латиною приятель ангельського доктора Аквінського», – зауважив Вільям.

«Тож я йому це й сказав, – мовив Бенцій, одразу збадьорившись. – Я погано читаю грецькою, тому зміг приступити до цієї великої книги саме завдяки перекладові Вільгельма з Мербеке. Отож я сказав це йому. Але Хорхе додав, що другою причиною для занепокоєння є те, що там Стагірець [102]102
  Прізвисько Арістотеля за місцем його народження, македонським містом Стагір (сучасне Ставро).


[Закрыть]говорить ще й про поезію, яка є ділом неподобним і живиться вигадками. А Венанцій відказав, що псалми – теж поетичні твори, і в них є чимало метафор, та Хорхе розсердився і заявив, що псалми – твори богонатхненні, і метафори їхні передають істину, а в творах поганських поетів метафори слугують для того, щоб передавати олжу, або просто для розваги, і це дуже мене вразило…»

«Чому?»

«Бо я вивчаю риторику і читаю багатьох поганських поетів, а тому знаю… точніше, вважаю, що через їх слово нам передано й істини naturaliter [103]103
  Природно, за своєю суттю (лат.).


[Закрыть]християнські… Зрештою, наскільки я пам'ятаю, тоді Венанцій заговорив про інші книги, і Хорхе сильно розгнівався».

«Про які книги?»

Бенцій завагався: «Не пригадую. Хіба важливо, про які книги була мова?»

«Дуже важливо, адже ми тут намагаємось з'ясувати щось, що сталося у громаді, яка живе книгами, між книгами, задля книг, а отже важливо й усе те, що говориться тут про книги».

«Справді, – мовив Бенцій, вперше усміхнувшись і роз'яснившись на виду. – Ми живемо задля книг. Солодке се посланництво у сім світі, опанованім безладдям і занепадом. Значить, вам буде зрозуміло, що сталося того дня. Венанцій, який дуже добре знає… себто, дуже добре знав греку, сказав, що Арістотель присвятив сміхові другу книгу «Поетики», а якщо сей великий філософ присвятив йому цілу книгу, значить, сміх – се річ важлива. Хорхе сказав, що не один отець церкви присвятив цілі книги гріхові, який є річчю важливою, але лихою, а Венанцій відповів, що Арістотель, схоже, говорив про сміх як про річ благу, знаряддя істини, і тоді Хорхе глузливо спитав, чи він часом не читав цієї Арістотелевої книги, а Венанцій відповів, що ніхто її не читав, бо ніхто її ніколи не бачив, і схоже, що вона безслідно втрачена. А й справді, ніхто ніколи не читав другої книги «Поетики», Вільгельм з Мербеке ніколи не тримав її в руках. Тоді Хорхе сказав, що її так і не було знайдено, бо насправді її так і не було написано, адже провидіння не бажало, аби прославлялись речі нікчемні. Я хотів заспокоїти їхні пристрасті – Хорхе легко спалахував гнівом, а Венанцій своїми словами провокував його, – тому сказав, що у відомій нам частині «Поетики» і в «Риториці» подибуємо чимало мудрих спостережень над дотепними загадками, і Венанцій зі мною погодився. Був там також Пацифік з Тіволі, який досить добре знає поганських поетів, і він сказав, що найдотепнішими є загадки африканських авторів, у цьому вони неперевершені. Він навіть навів Симфозієву загадку про рибу:

Est domus in terris, clara quae voce resultat. Ipsa domus resonat, tacitus sed non sonat hospes. Ambo tamen currunt, hospes simul et domus una [104]104
  Є на землі така домівка, що голос має гучний. Сама домівка повна галасу, та мовчазний її господар. Й обоє вони, і домівка, і господар, весь час в русі (лат.).


[Закрыть].

Тут Хорхе сказав, що мова наша має обмежуватись до "так" або "ні", як велів Ісус [105]105
  Див. Мт 5, 37.


[Закрыть], а що понад те, се від лукавого; і щоб назвати рибу, досить сказати "риба", – не прикриваючи сього поняття олживими згуками. І додав, що не почитує за мудре брати собі за взірець африканців… А тоді…»

«А тоді що?»

«Тоді сталося щось, чого я не зрозумів. Беренґарій засміявся, а коли Хорхе став його картати, сказав, що сміється, бо йому спало на гадку, що, добре пошукавши серед африканців, можна надибати цілком інші загадки, не такі легкі, як загадка про рибу. Малахія – а він теж там був – страшенно розлютився, схопив Беренґарія за каптур і відіслав пильнувати своїх обов'язків… Ви ж знаєте, Беренґарій – його помічник…»

«А тоді?»

«Тоді Хорхе пішов геть і цим поклав кінець дискусії. Ми всі розійшлися у своїх справах, але під час роботи я помітив, як спершу Венанцій, а відтак Адельм підходили до Беренґарія з якимсь запитанням. Я здалеку бачив, що він уникав відповіді, але у той день обидва вони ще раз підходили до нього. А потім увечері того ж дня я бачив, як Беренґарій з Адельмом, перед тим як іти у трапезну, бесідували собі по-дружньому на кружґанку. Оце все, що я знаю».

«Тобто ти кажеш, що двоє людей, які допіру загинули за таємничих обставин, питали про щось Беренґарія», – мовив Вільям.

Бенцій неохоче відповів: «Я цього не казав! Я розповів про те, що трапилось того дня і, оскільки ви мене питали…» Він замислився на мить, а тоді поспіхом додав: «Та якщо хочете знати мою думку, Беренґарій розповів їм про щось, що є в бібліотеці, і саме там вам слід шукати».

«Чому ти так думаєш? Що мав на увазі Беренґарій, кажучи, що треба "пошукати серед африканців"? Хіба не те, що треба більше читати африканських поетів?»

«Може, і так, але чому тоді Малахія так розгнівався? Насправді це від нього залежить – дати прочитати книгу африканських поетів чи ні. Але одне я знаю: гортаючи каталог книг, серед позначок, відомих лише бібліотекареві, часто можна побачити позначку "Africa", – і я бачив навіть позначку, що гласить "finis Africae [106]106
  Край Африки (лат.).


[Закрыть]". Якось я попрохав книжку – не згадаю вже яку саме, просто назва мене зацікавила – яка мала цю позначку; та Малахія сказав мені, що книжки з цією позначкою загублено. Ось що мені відомо. Тому кажу вам: придивіться таки до Беренґарія, і прослідкуйте, коли він піднімається в бібліотеку. Про всяк випадок».

«Про всяк випадок придивимось», – завершив розмову Вільям, прощаючись з ним. Відтак ми стали прогулюватись по кружґанку, і він сказав мені ось що: насамперед, Беренґарій знову став об'єктом пліток братії; по-друге, схоже, що Бенцій щосили намагається підштовхнути нас до бібліотеки. Я зауважив, що він, мабуть, хоче, аби ми вивідали щось, що він теж хоче знати, і Вільям сказав, що так воно, мабуть, і є, але причиною могло бути й те, що, підштовхуючи нас до бібліотеки, він хоче тримати нас подалі від якогось іншого місця. Від якого, спитав я. І Вільям сказав, що не знає, може, від скрипторію, а може, від кухні, чи від хорів, чи від опочивальні, або від лічниці. Я зауважив, що напередодні саме його, Вільяма, так вабила бібліотека, а він відповів, що воліє, аби його вабило те, що подобається йому, а не те, що радять йому інші. Одначе, мовив він, бібліотеку треба тримати на оці, а навіть було б незле спробувати якось пробратися туди. Обставини, мовляв, тепер вже управнюють його посунутися у своїй цікавості поза межі чемності й шаноби до звичаїв і законів обителі.

Ми вийшли з дворика. З церкви після служби Божої виходили новіції і челядь. Обходячи західну стіну храму, ми побачили Беренґарія – він вийшов з дверей трансепту і пішов через цвинтар у бік Вежі. Вільям гукнув його, той зупинився, і ми його наздогнали. Він був ще більше схвильований, ніж тоді, на хорах, і Вільям, мабуть, вирішив скористатися цим станом його духу, як це він зробив з Бенцієм.

«Схоже, ти був останнім, хто бачив Адельма живим», – сказав він йому.

Беренґарій хитнувся, немов ось-ось зомліє: «Я?» – вимовив він ледь чутно. Вільям спитав це майже навмання, може, тому, що Бенцій сказав йому, що бачив, як вони обидва балакали про щось на кружґанку після вечірні. Та, мабуть, він втрапив таки у ціль, і Беренґарій, ясна річ, подумав про іншу, воістину останню зустріч, бо тремтливим голосом заговорив.

«Як ви можете таке говорити, я бачив його перед тим, як іти спочивати, як всі інші!»

Тоді Вільям вирішив, що не варто дати йому очуняти: «Ні, ти бачив його пізніше, і знаєш більше, ніж хочеш показати. Але смертей уже дві, і мовчати більше ти не можеш. Ти чудово знаєш, що є чимало способів розв'язати язика!»

Вільям не раз казав мені, що навіть бувши інквізитором, він завжди відчував огиду до тортур, але Беренґарій хибно його зрозумів (або ж Вільям сказав так зумисне); хай там як, але цей Вільямів маневр таки дав свої плоди.

«Так, так, – сказав Беренґарій, вибухнувши нестримним плачем, – я бачив Адельма того вечора, але бачив я його вже мертвим!»

«Як це? – спитав Вільям. – Унизу крутосхилу?»

«Ні-ні, я бачив його тут, на цвинтарі, він простував між гробами, примара серед примар. Я підійшов до нього і відразу помітив, що переді мною не живий чоловік, бо лице його було лицем трупа, а очі його споглядали вже вічнії муки. Ясна річ, я зрозумів, що то був його привид, лише наступного ранку, коли дізнався про його смерть, але вже тоді я відчував, що бачу видіння, що то проклята душа, потороча… О Господи, яким потойбічним голосом заговорив він до мене!»

«І що ж він сказав?»

«"Мене проклято!" – сказав. – "Той, кого бачиш ти зараз перед собою, тільки-но з самого пекла, і до пекла мусить вернутись". Ось що він сказав мені. А я заволав до нього: "Адельме, ти справді з пекла? Які ж вони, пекельнії муки?" Я тремтів, бо саме вийшов був зі служби повечер'я, де читали страхітливі уступи про гнів Господній. А він мовив: "Муки пекельні безконечно моторошніші, ніж язик наш може виговорити. Чи бачиш", – сказав він, – "сю пелену фальшивих мудрощів, яка огортала мене аж до нині? Вона тяжить і гне мене, мовби найбільша паризька вежа чи найвища у світі гора лягла мені на плечі, і ніколи я вже більш не зможу скинути її із себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливість за моє марнославство, за те, що тіло своє я мав за місце насолод, і що вважав, буцім то більше відаю від інших, що любувався я потворними речами, в уяві їх своїй леліючи, а тепер ще більших почвар породили вони в глибині душі моєї – і я мушу жити з ними вічно. Чи бачиш? Підшивка сеї пелени – немов жарини і палкий вогонь, і сей вогонь жере моє тіло, і мука ся дана мені за ганебний злочин плоті, яким себе я закаляв, й огонь сей безупинно палить і спустошує мене! Подай же руку, навчителю мій незрівнянний", – вів далі він, – "щоб зустріч ся зі мною стала тобі корисною наукою, відплатою за всю ту науку, яку я одержав від тебе, подай же мені руку свою, мій неперевершений навчителю!" Він махнув рукою, і з пальця його, що ярівся вогнем, мені на руку впала краплина його поту і немов наскрізь пропекла мені руку, і багато днів мав я сей знак, лише ховав його від усіх. І він зник між гробами, а наступного ранку я дізнався, що тіло того, хто вселив тоді у мене такий жах, у той час лежало вже бездиханне у підніжжі скелі».

Беренґарій захлинався плачем. Вільям спитав його: «Чому він назвав тебе своїм неперевершеним навчителем? Ви ж були того самого віку. Ти чомусь його навчив?»

Беренґарій сховав голову, натягнувши каптура на обличчя, і впав навколішки, обхопивши Вільяма за ноги: «Не знаю, не відаю, чому він так назвав мене, я нічому його не вчив! – і вибухнув схлипами. – Я боюсь, отче, дозвольте висповідатись вам, змилуйтесь надо мною, диявол пожирає мої нутрощі!»

Вільям відсунув його від себе і простяг руку, допомагаючи підвестися. «Ні, Беренґарію, – мовив він йому, – не проси мене прийняти твою сповідь. Не запечатуй мої вуста, відкриваючи свої. Я хочу дещо почути від тебе, але мусиш сказати мені це іншим способом. А як не скажеш, я дізнаюсь самотужки. Проси у мене милосердя, якщо хочеш, та не проси мовчання. Занадто вперто всі мовчать у цій обителі. Скажи мені радше, як ти міг бачити, що його обличчя бліде, якщо то була глупа ніч, як він міг попекти тобі руку, якщо падав дощ з градом і снігом, і що робив ти о тій порі на цвинтарі? Ну ж бо, – і грубо струснув його за плечі, – скажи мені бодай це!»