Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 40 страниц)

П'ятого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,
де чиниться справедливий суд і складається прикре враження, що всі помиляються

Бернард Ґі вмостився посередині великого горіхового стола в капітулярній залі. Поруч з ним сидів домініканець, який виконував обов'язки нотаря, а обабіч сиділи два прелати з папської леґації, які були за суддів. Келар стояв перед столом між двох лучників.

Настоятель шепнув Вільямові: «Не знаю, чи процедура ця законна. Латеранський собор 1215 року у своєму каноні XXXVII ствердив, що провинного не можна ставити перед трибуналом, судді якого урядують на віддалі понад Два дні переїзду від його домівки. Тут, мабуть, ситуація інша, бо то суддя прибув здалека, але…»

«Інквізитор не підлягає жодній звичайній юрисдикції» – сказав Вільям, – і не зобов'язаний дотримуватися норм загального права. Він тішиться особливими привілеями і навіть не мусить вислуховувати адвокатів».

Я глянув на келаря. Ремиґій був у жалюгідному стані. Він наляканим звіром озирався навколо, мовби впізнаючи порухи і жести обряду, якого давно страхався. Тепер я знаю, що боявся він з двох причин, однаково страхітливих: однією причиною було те, що його спіймали, за всіма позірними ознаками, на гарячому злочині, а другою – те, що ще відучора, коли Бернард почав своє слідство, збираючи плітки і наклепи, він боявся, що вийдуть на яв його переступи; і він став ще дужче хвилюватися, коли побачив, що схопили Сальватора.

Якщо безталанний Ремиґій борсався у полоні своїх страхів, Бернард Ґі, зі свого боку, умів перетворити страх своїх жертв на паніку. Він мовчав: усі очікували, що він розпочне допит, але він перебирав у руках папери, які лежали перед ним, вдаючи, що неуважно упорядковує їх. Насправді його погляд був спрямований на звинуваченого, і в погляді цім змішалися лицемірна поблажливість (немов він каже: «Не бійся, ти в руках у братнього зібрання, яке нічого іншого, крім добра, тобі не бажає»), крижана іронія (немов він каже: «Але ти ще не знаєш, у чому полягає твоє добро, і невдовзі я тобі скажу це») і безжальна суворість (немов він каже: «В кожному разі я тут єдиний твій суддя, і ти належиш мені»). Усе це келар і так знав, але мовчанка і зволікання судді мали нагадати йому про це, примусити глибше це усвідомити, щоб, добряче собі це все затямивши, він відчув ще більше приниження, щоб його неспокій обернувся розпачем, і тоді він воістину цілковито належатиме судді, ставши м'яким воском у його руках.

Нарешті Бернард порушив мовчанку. Він виголосив низку обрядових формул, сказав суддям, що зараз відбудеться допит звинуваченого у двох однаково огидних злочинах, один з яких очевидний для всіх, але менш ганебний від другого, бо насправді звинуваченого схопили на гарячому злочині, коли його вже шукали за звинуваченням у єресі.

Фатальне слово пролунало. Келар сховав обличчя між руками, якими йому було важко рухати, бо їх було взято в ланцюги. Бернард розпочав допит.

«Хто ти?» – спитав він.

«Ремиґій з Вараґіни. Я народився п'ятдесят два роки тому і ще хлопчиком вступив до кляштору міноритів у

Вараґіні».

«Як сталося, що тепер ти належиш до чину святого Бенедикта?»

«Колись давно, коли Папа видав буллу Sancta Romana [270]270
  Свята Римська [церква] (лат.).


[Закрыть], я боявся, що наберусь зарази братчиків… хоч ніколи не приймав їхніх тверджень… і подумав, що грішній моїй душі буде більший пожиток, якщо я відцураюсь того оточення, повного спокус, і мені дозволили вступити поміж братію сього монастиря, де я вже понад вісім років служу келарем».

«То ти цурався спокус єресі, – глузливо мовив Бернард, – точніше, цурався розслідування, яке провадили ті, хто мав викривати єресь і викорінювати її бур'ян, а добрі клюнійські монахи повірили, що вони здійснюють акт милосердя, приймаючи до себе тебе і таких, як ти. Але мало змінити габіт, щоб стерти з душі гидь єретичного зіпсуття, а тому ми тут тепер розбираємося, що ж блукає закутками твоєї нерозкаяної душі і що ти робив, заки прибув у це святе місце».

«Душа моя невинна, я не знаю, що ви маєте на увазі, говорячи про єретичне зіпсуття», – обережно мовив келар.

«Бачите? – вигукнув Бернард, звертаючись до інших суддів. – Усі вони такі! Коли когось із них заарештують, він постає перед судом, немов його сумління чисте і не докоряє йому. А їм і невтямки, що це найочевидніший знак їхньої провинності, бо праведний постає перед судом у неспокої! Спитайте його, чи знає він причину, через яку я наказав його арештувати. Ти знаєш її, Ремиґію?»

«Мосьпане, – відповів келар, – буду радий почути її з ваших уст».

Я був здивований, бо мені здалося, що келар відповідає на ритуальні питання такими ж ритуальними словами, немовби добре знає правила розслідування та його пастки і вже давно готувався пережити подібну подію.

«Ну ось, – тим часом заволав Бернард, – типова відповідь нерозкаяного єретика! Вони замітають сліди, наче лисиці, і дуже важко спіймати їх на помилці, бо в їхній зграї дозволено брехати, щоб уникнути слушної покари.

Вони вдаються до хитромудрих відповідей, намагаючись ввести в оману інквізитора, який і так страждає, мусячи мати справу з такими нікчемними людьми. Отже, фра Ремиґію, ти ніколи не мав нічого спільного з так званими братчиками, чи братами убогого життя, чи беґінами?»

«Я розділяв долю міноритів, коли обговорювалось питання убогості, але ніколи не належав до секти беґінів».

«Бачите? – сказав Бернард. – Він заперечує, що був беґіном, бо беґіни, хоч і причетні до тієї ж єресі, що й братчики, вважають останніх сухою гілкою францисканського чину, а себе мають за чистіших і досконаліших від них. Але чимало звичаїв одних притаманні й другим. Ти можеш заперечити, Ремиґію, що тебе бачили в церкві, як ти застиг, повернувшись обличчям до муру, або простерся, прикривши голову каптуром, замість того, щоб уклякнути, стуливши руки, як інші люди?»

«У чині святого Бенедикта теж простираються у відповідні хвилини…»

«Я не питаю тебе, що ти робив у відповідні хвилини, я хочу знати, що ти робив у невідповідні! Отже, ти не заперечуєш, що приймав одну або другу позу, типову для беґінів! Але ж ти не беґін, ти ж сам сказав… Тоді скажи мені: у що ти віруєш?»

«Мосьпане, я вірую у все те, в що вірує добрий християнин…»

«Яка святоблива відповідь! А в що ж вірує добрий християнин?»

«У те, чого навчає свята церква».

«Яка свята церква? Та, яку вважають святою віруючі, що мають себе за досконалих, лжеапостоли, братчики-єретики, чи церква, яку вони порівнюють з Вавилонською блудницею, але в яку натомість твердо віримо усі ми?»

«Мосьпане, – розгублено мовив келар, – скажіть ви, яку церкву вважаєте правдивою».

«Я вірую в римську церкву, єдину, святу і апостольську, керовану Папою та його єпископами».

«І я цьому вірю», – сказав келар.

«Подиву гідна хитрість! – вигукнув інквізитор. – Подиву гідна дотепність de dicto [271]271
  У словах (лат.).


[Закрыть]! Ви чули: він намагається сказати, що він вірить тому, що я вірю в цю церкву, і уникає обов'язку сказати, у що вірить він! Але ми добре знаємо ці викрутаси єхидни! Перейдімо до суті. Ти віруєш, що святі таїнства були закладені Нашим Господом, що для праведної покути треба висповідатися перед слугами Божими, що римська церква має владу зв'язувати і розв'язувати на сій землі те, що буде зв'язане і розв'язане на небі?»

«Хіба мені не слід у це вірити?»

«Я не питаю, у що тобі слід вірити, а у що ти віруєш!»

«Я вірую у все те, у що ви та інші шанигідні учителі велите мені вірити», – сказав переляканий келар.

«Ага! А ті шанигідні учителі, на яких ти натякаєш, то, часом, не проводирі твоєї секти? Ти їх мав на увазі, коли говорив про шанигідних учителів? На цих лукавих брехунів, що вважають себе єдиними наступниками апостолів, ти посилаєшся, визнаючи правди своєї віри? Ти маєш на увазі, що якщо я повірю в те, у що вірують вони, тоді ти й мені повіриш, інакше ж віритимеш лише їм!»

«Я не казав такого, мосьпане, – пробелькотів келар, – ви самі велите мені це говорити. Я вірю вам, якщо ви навчите мене, що є добре».

«О, яке нахабство! – заволав Бернард, вдаривши п'ястуком по столі. – Ти з лукавою твердістю повторюєш напам'ять формули, яких навчають у твоїй секті. Кажеш, що повіриш мені, лише якщо я проповідуватиму те, що вважає слушним твоя секта. Так завжди відповідали лжеапостоли, і так відповідаєш тепер ти, може, навіть не помічаючи сього, адже на твоїх устах з'являються слова, яких тебе колись навчили, щоб ввести в оману інквізиторів. Тож ти сам звинувачуєш себе своїми ж словами, а я б, може, і втрапив у твою пастку, якби не мав великого досвіду інквізиторської праці… Але перейдімо до головного питання, нікчемний чоловіче. Ти ніколи не чув про Ґерарда Сеґалеллі з Парми?»

«Я чув про нього», – сказав келар, збліднувши, якщо це його виснажене обличчя могло ще більше збліднути.

«Ти ніколи не чув про фра Дольчина з Новари?»

«Я чув про нього».

«Ти ніколи не бачив його особисто, не говорив з ним?»

Келар якийсь час мовчав, немов обмірковував, яку частину правди йому варто сказати. Тоді наважився і ледь чутно мовив: «Я бачив його і говорив з ним».

«Голосніше! – закричав Бернард. – Щоб усі могли почути, як з твоїх уст нарешті злетіло правдиве слово! Коли ти з ним говорив?»

«Мосьпане, – мовив келар, – я був ченцем в одному з монастирів в околиці Новари, коли у тих краях зібралися Дольчинові люди, вони навіть проходили біля мого монастиря, і спочатку ніхто гаразд не знав, хто вони такі…»

«Брешеш! Як міг францисканець з Вараґіни опинитися в монастирі поблизу Новари? Ти не був у ніякому монастирі, ти тоді вже належав до банди братчиків, які вешталися у тих краях, живучи з милостині, ти пристав до дольчиніян!»

«Як ви можете твердити таке, мосьпане?» – тремтячи, сказав келар.

«Я скажу тобі, як я можу, а навіть мушу твердити таке», – мовив Бернард і наказав, щоб увели Сальватора.

Вигляд бідолахи, який, без сумніву, провів ніч на закритому і далеко суворішому допиті, викликав у мене співчуття. Сальваторове обличчя, як я вже говорив, завжди виглядало страхітливо. Але того ранку воно здавалося ще більш подібним до звірячої морди. На ньому не видно було знаків насильства, але те, як рухалося його заковане в ланцюги тіло, майже не здатне володіти своїми вивернутими кінцівками, і лучники тягли його, мов мавпу на мотузці, дуже виразно свідчило про те, як, мабуть, розгортався той жорстокий випит.

«Бернард його катував…» – шепнув я Вільямові.

«Зовсім ні, – відповів Вільям. – Інквізитор ніколи не катує. Турботу про тіло звинуваченого завжди довіряють світській владі».

«Але ж це те саме!» – сказав я.

«Аж ніяк. Це не те саме для інквізитора, який має чисті руки, і не те саме для допитуваного, який, коли приходить інквізитор, знаходить у ньому несподівану підтримку, полегшу для своїх страждань, і відкриває йому своє серце».

І я глянув на свого учителя: «Ви жартуєте», – мовив я іоіпелешено.

«Тобі здається, що з цього можна жартувати?» – відповів Вільям.

Тоді Бернард почав допитувати Сальватора, і перо моє неспроможне записати його обривисту і, якщо це можливо, ще більш вавилонську мову, якою відповідав цей чоловік, вже раніше упосліджений, а тепер зведений до рівня бабуїна, коли присутні ледве його розуміли, а Бернард підштовхував його, ставлячи запитання так, що той, нездатний до будь-якої брехні, міг відповідати лише так або ні. І читальник мій може уявити собі, що розповів Сальватор. Він розповів, точніше визнав, що розповів уночі, частину тієї історії, яку я вже знав: про свої блукання разом з братчиками, пастушками та лжеапостолами; про те, як, будучи у фра Дольчина, він зустрів серед дольчиніян Ремиґія, як врятувався разом з ним після битви при Бунтівничій горі, як після багатьох пригод вони знайшли притулок в монастирі у Казале. Крім того, він сказав, що, незадовго до своєї поразки і полону, єресіарх Дольчино ввірив Ремиґію якісь послання, котрі той мав доправити невідомо куди і кому. Ремиґій завжди носив ті листи при собі, не наважуючись доправити їх за призначенням, а прибувши до цієї обителі, страхався далі тримати їх при собі, але не хотів знищувати, тому віддав їх бібліотекареві – авжеж, Малахії, щоб той десь сховав їх в якомусь закутку Вежі.

Поки Сальватор говорив, келар дивився на нього з ненавистю, і в певну мить не зміг стриматися і крикнув: «Зміюко, мавпо похітлива, я був тобі батьком, другом, захисником, а ти так мені відплачуєш!»

Сальватор глянув на свого захисника, який сам тепер потребував захисту, і через силу відповів: «Мосьпане Ремиґію, кедь міг, служив тебі я. Й любив'ім тебе вельми. Але відомо тебі, як воно в холодній. Qui non habet caballum vadat cum pede [272]272
  Хто не має коня, той ходить пішки (лат.).


[Закрыть]…»

«Дурню! – знов крикнув Ремиґій. – Сподіваєшся врятуватись? Хіба не знаєш, що ти теж помреш як єретик?

Скажи їм, що ти говорив під тортурою, скажи, що ти все вигадав!»

«А чи я вім, мосьпане, як воно кличуть усі тії герезії… Патерини, ґаццези, леонисти, арнальдисти, сперонисти, ціркумцизи… Я не єсм чловік учоний, согрішил я sine malitia [273]273
  Без злоби (лат.).


[Закрыть], і славний мосьпан Бернард то зна, тож уповаю на милость єго, во ім'я Отца і Сина і Святаго Духа…»

«Ми матимем милість настільки, наскільки це дозволяє наш уряд, – сказав інквізитор, – і з батьківською зичливістю оцінимо добру волю, з якою ти відкрив свою душу. Іди, повертайся у свою келію і порозважай, уповаючи на милосердя Господа. Тепер нам треба обговорити цілком інше питання. Отже, Ремиґію, ти мав зі собою якісь послання Дольчина і передав їх своєму побратимові, який опікується бібліотекою…»

«Неправда, це неправда!» – крикнув келар, немов такий спосіб захисту все ще міг щось дати. І дійсно, Бернард перебив його: «Та не від тебе нам потрібне підтвердження, а від Малахії з Гільдесгайма».

Він звелів покликати бібліотекаря, якого серед присутніх не було. Я знав, що він у скрипторії або поблизу лічниці, у пошуках Бенція та книги. За ним пішли, і, коли він з'явився, схвильований і намагаючись нікому не дивитися у вічі, Вільям незадоволено буркнув: «Ну ось, тепер Бенцій зможе робити, що йому заманеться». Але він помилявся, бо я побачив, як Бенцієве обличчя з'явилося за плечима інших ченців, які юрмилися у дверях зали, слухаючи допит. Я показав на нього Вільямові. Тоді ми подумали, що цікавість до цієї події переважила його цікавість до книги. Пізніше ми дізнались, що тоді він уже був завершив свій ганебний торг.

Отож Малахія постав перед суддями, ні разу не зустрівшись поглядом з келарем.

«Малахіє, – мовив Бернард, – нині вранці, після зізнання, складеного вночі Сальватором, я питав вас, чи ви отримували від присутнього тут звинуваченого якісь листи…»

«Малахіє! – загорлав келар. – Ти тільки-но мені присягнув, що нічого не вчиниш проти мене!»

Малахія ледь повернувся до звинуваченого, до якого був обернений спиною, і сказав дуже тихо, так що я ледве його почув: «Я не зламав своєї присяги. Все, що я міг вчинити проти тебе, я вже вчинив раніше. Я віддав листи мосьпанові Бернарду нині вранці, ще до того, як ти вбив Северина…»

«Але ти знаєш, ти мусиш знати, що я не вбивав Северина! Ти це знаєш, бо ти вже був там!»

«Я? – спитав Малахія. – Я надійшов туди, коли тебе вже викрили».

«Як би там не було, – перебив Бернард, – що ти шукав у Северина, Ремиґію?»

Келар повернувся і розгубленими очима глянув на Вільяма, тоді подивився на Малахію, а потім знов на Бернарда: «Та я… я чув нині вранці, як присутній тут брат Вільям звелів Северинові берегти якісь папери… а після арешту Сальватора я побоювався, що мова про ці листи…»

«То ти таки щось знаєш про ті листи!» – переможно вигукнув Бернард. Келар був уже в пастці. Він опинився між двома вогнями – звинуваченням в єресі та підозрою у вбивстві. Мабуть, він вирішив спробувати зняти з себе друге звинувачення, цілком інстинктивно, бо вже діяв без ладу і розсуду: «Я розповім про листи пізніше… я все поясню… скажу, звідки вони у мене… Але дайте мені пояснити, що ж трапилось нині вранці. Я знав, що ці листи вийдуть на яв, коли побачив, як Сальватор потрапив у руки мосьпана Бернарда, вже роками спогад про ці листи гнітить мені серце… Тому коли я почув, як Вільям з Северином говорили про якісь папери… не знаю, мене охопив страх, я подумав, що Малахія позбувся їх, віддавши Северинові… я хотів знищити їх і тому пішов до Северина… Двері були відчинені, Северин уже лежав мертвий, а я взявся нишпорити поміж його речами, шукаючи листи… я просто боявся».

Вільям шепнув мені на вухо: «Бідолашний глупак, побоявся однієї халепи і по вуха заліз в іншу…»

«Припустімо, ти говориш майже – кажу майже – правду, – втрутився Бернард. – Ти думав, що листи у Северина і став їх шукати у нього. Чому ж ти подумав, що вони у нього? І чому ти ще раніше вбив інших братів по чину? Може, ти думав, що ці листи вже давно ходять з рук в руки? Може, у цій обителі є такий звичай полювати на реліквії спалених єретиків?»

Я побачив, як абат аж підскочив. Важко було уявити собі щось підступніше від звинувачення у збиранні реліквій єретиків, а Бернард дуже вправно змішав докупи злочини, єресь і ціле життя обителі. Мої розважання перервав келар, який закричав, що він не має нічого спільного з іншими злочинами. Бернард поблажливо заспокоїв його: поки що не про це тут ідеться, його допитують у справі злочинної єресі, і хай він не пробує (і тут його голос посуворішав) відвернути увагу від своїх єретичних переступів, говорячи про Северина або намагаючись кинути тінь підозри на Малахію. Отож належить повернутися до листів.

«Малахіє з Гільдесгайма, – мовив він, звертаючись до свідка, – вас тут ні в чому не звинувачують. Нині вранці ви відповіли на мої запитання і відгукнулись на моє прохання, не намагаючись нічого приховати. Тепер повторіть тут те, що ви сказали мені нині вранці, і вам не буде чого боятись».

«Повторюю те, що я сказав нині вранці, – мовив Малахія. – Невдовзі після того, як він прибув сюди, Ремиґій став порядкувати в кухні, і ми часто бачилися з огляду на нашу роботу… як бібліотекар я маю обов'язок зачиняти на ніч цілу Вежу, а отже й кухню… не бачу причини приховувати, що ми вельми подружилися, і я не мав підстав підозрювати його в чомусь. Він розповів мені, що має при собі деякі документи таємного характеру, що їх він одержав на сповіді, вони не повинні потрапити до рук невтаємничених, і він не має відваги тримати їх у себе. Оскільки єдине місце в монастирі, вступ до якого був заборонений для всіх інших, перебувало під моєю опікою, він попрохав мене зберегти ці папери далеко від очей цікавих, і я погодився, не думаючи, що ці документи єретичного характеру, я й не читав їх, а помістив… у найвіддаленішому місці бібліотеки, і відтоді забув про це, аж поки нині вранці мосьпан інквізитор не нагадав мені, тоді я пішов по них і передав їх йому…»

Тут, насупившись, заговорив настоятель: «Чому ти мене не повідомив про цю свою угоду з келарем? Бібліотека не місце для речей, які є власністю монахів!» Настоятель дав зрозуміти, що абатство не має нічого спільного з цією історією.

«Мосьпане, – збентежено відповів Малахія, – мені здалося, що це не вартує згадки. Я согрішив нехотячи».

«Ясна річ, – сказав Бернард сердечно, – ми всі переконані, що бібліотекар діяв у добрій вірі, і доказом цьому є відкритість, з якою він пішов назустріч цьому трибуналові. По-братньому прошу вашу великодушність не класти йому на карб цю давню необачність. Ми віримо Малахії. І просимо його лиш, щоб він підтвердив тепер під присягою, що документи, які я зараз йому покажу, це ті самі, які він вручив мені нині вранці і які колись давно, після свого прибуття в монастир передав йому Ремиґій з Вараґіни». Він показав два пергамени, витягнувши їх з-поміж аркушів, що лежали на столі. Малахія подивився на них і твердим голосом промовив: «Присягаюсь всемогутнім Богом-Отцем, пресвятою Дівою і всіма святими, що це так».

«Сього мені досить, – сказав Бернард. – Можете йти, Малахіє з Гільдесгайма».

Коли Малахія, похиливши голову, вже доходив до дверей, почувся голос з гурту цікавих, що скупчились у глибині зали: «Ти переховував його листи, а він показував тобі гузна новіціїв на кухні!» Дехто вибухнув сміхом, і Малахія швидко вийшов, роздаючи штовхани направо і наліво; я б міг заприсягтися, що то був голос Аймара, якби фраза ця не прозвучала фальцетом. Настоятель, багряний на виду, гаркнув, закликаючи до тиші, і погрозив страхітливими карами усім, вимагаючи, щоб монахи звільнили залу. Бернард масно посміхався, кардинал Бертранд, з другого боку зали, нахилився до вуха Жана д'Анно, кажучи йому щось, на що той відреагував, прикривши вуста рукою і нахиливши голову, немов він кашляє. Вільям сказав мені: «Келар не лише сам грішив тілом задля свого задоволення, але й був звідником. Але це Бернарда обходить лиш настільки, наскільки дає змогу загнати в кут Аббона, імперського посередника…»

Тут його перебив сам Бернард, який звернувся до нього: «Тепер я б хотів, щоб ви, брате Вільям, сказали мені, про які це папери ви говорили нині вранці з Северином, коли вас почув келар, хибно зрозумівши».

Вільям витримав його погляд: «Він хибно нас зрозумів, саме так. Ми говорили про список трактату про собачий сказ, авторства Аюба аль-Ругаві, книгу подиву гідної вченості, про яку ви напевне знаєте і яка напевне не раз ставала вам у пригоді… Сказ, каже Аюб, можна впізнати за двадцятьма п'ятьма очевидними ознаками…»

Бернард, який належав до чину domini canes [274]274
  Псів господніх (лат.),тобто домініканців.


[Закрыть], не вважав за потрібне ув'язуватися в нову битву. «Отже, йшлося про речі, далекі від нашого випадку», – швидко сказав він. І повів далі допит.

«Повернімось до тебе, брате-мінорите Ремиґію, ти ж бо далеко небезпечніший од скаженого собаки. Якби брат Вільям у ці дні звертав більше уваги на скажених єретиків, ніж на скажених собак, може б, і він відкрив, яка змія загніздилася в сьому абатстві. Повернімось до цих послань. Тепер ми достеменно знаємо, що вони були у твоїх руках і що ти подбав про те, аби сховати їх, мов щонайнебезпечнішу трутизну, і що ти навіть допустився вбивства… – він зупинив жестом спробу заперечення – про саме вбивство поговоримо пізніше… отож кажу, що ти допустився вбивства, аби вони ніколи не потрапили мені в руки. То ти визнаєш, що ці папери твої?»

Келар не відповів, але його мовчанка була досить проречистою. Тому Бернард натискав: «І що ж це таке, ці папери? Це дві сторінки, власноручно списані єресіархом Дольчином за кілька днів до того, як його схопили, і він довірив їх своєму поплічнику, аби той заніс їх іншим його поплентачам, які все ще вештаються по Італії. Я б міг прочитати вам все те, що тут говориться, як Дольчино, боячися неминучого кінця, шле своє послання надії – як каже він своїм побратимам – на диявола! Він потішає їх, твердячи, що, хоча дати, які він тут вказує, не узгоджуються з датами, вказаними у його попередніх посланнях, де він провіщає цілковите знищення всіх священнослужителів від руки імператора Фрідріха на рік 1305, одначе це знищення є недалеким. Єресіарх знову збрехав, адже минуло понад двадцять років від того дня, а жодне з його мерзенних пророцтв не сповнилося. Та ми говоримо не про сміховинну зарозумілість цих пророцтв, а про те, що подавцем їх був Ремиґій. Посмієш далі заперечувати, нерозкаяний єретику, що ти мав зносини і співжив із сектою лжеапостолів?»

Келар більше не міг заперечувати. «Мосьпане, – сказав він, – юність моя була ущерть повна згубних блудів. Коли я, уже впавши в спокусу через помилки братів убогого життя, дізнався про Дольчинові проповіді, я повірив у його слова і пристав до його зграї. Так, це правда, я був з ними ув околицях Бреші та Берґамо, був з ними біля Комо та у Вальсезії, з ними я знайшов притулок на Лисому Урвиську та в долині Расса, а врешті й на Бунтівничій горі. Але я не брав участі в жодному неподобстві, і якщо вони чинили грабунок та насильство, я все ще носив у собі дух лагідності, властивий синам Франциска, і саме на Бунтівничій горі я сказав Дольчинові, що не бажаю більше брати участі у їхній боротьбі, і він відпустив мене, бо, мовляв, не хоче мати при собі боягузів, і лиш попросив доправити ці послання у Болонью…»

«Кому?» – спитав кардинал Бертранд.

«Деяким членам його секти, я можу пригадати їх імена і відразу скажу вам, мосьпане», – поспішив запевнити Ремиґій. І назвав імена якихось людей, які, схоже, кардиналові Бертранду були знайомі, бо він задоволено посміхнувся, подаючи Бернардові знак порозуміння.

«Чудово, – мовив Бернард і записав імена. Відтак спитав у Ремиґія: – Чому це ти тепер видаєш своїх друзів?»

«Вони не мої друзі, мосьпане, а доказом сьому є те, що я так і не доправив ці послання. Я зробив навіть більше, і скажу це тепер, хоч і намагався забути за всі ці роки: щоб мати змогу покинути ті місця і не потрапити в руки війська єпископа Верчеллі, яке очікувало нас в долині, я ввійшов у порозуміння з його людьми і взамін за безпечну втечу вказав їм зручний шлях, яким вони могли напасти на Дольчинові укріплення, тому своїм успіхом військо Церкви почасти завдячує і мені…»

«Дуже цікаво. Це свідчить про те, що ти був не тільки єретиком, але й боягузом і зрадником. Та це не змінює твого становища. Як нині, щоб врятуватись, ти намагався звинуватити Малахію, який усе ж зробив був тобі прислугу, так і тоді, щоб врятуватись, ти віддав своїх товаришів у грісі в руки правосуддя. Але ти зрадив тільки їх тіла і ніколи не зраджував їхнього вчення, ти зберіг ці послання як реліквії, сподіваючись колись набратися відваги, щоб, скориставшись нагодою, без ризику віддати ці послання і щоб тебе знов прийняли до лжеапостолів».

«Ні, мосьпане, ні, – говорив келар, його заливав піт, а руки його тремтіли. – Ні, присягаюсь, я…»

«Присяга! – сказав Бернард. – Ото ще один доказ твого зіпсуття! Ти хочеш заприсягтись, бо знаєш, що я знаю, що єретики-вальденси готові на всякі виверти, а навіть на смерть, аби лиш не присягати! А коли страх примушує їх присягати, вони лиш вдають, що присягають, бурмочучи олживі слова! Але я знаю, лисе проклятий, що ти не належиш до секти Ліонських убогих, а намагаєшся переконати мене, що ти не є тим, чим ти не є, аби я не сказав, що ти є тим, чим є! То хочеш заприсягтися? Присягайся ж – ти присягаєш, бо хочеш виправдатися, але знай, що однієї клятьби мені мало! Я вимагатиму від тебе двох, трьох, сто присяг – скільки забажаю. Я чудово знаю, що ви, лжеапостоли, уділяєте диспенси всякому, хто криво присягає, щоб не зрадити свою секту. І тоді кожна присяга буде новим доказом твоєї провинності!»

«Тоді що ж мені робити?» – заволав келар, падаючи на коліна.

«Не простирайся, наче беґін! Тобі нічого не треба робити. Лише я знаю, що треба робити, – зі страхітливою усмішкою мовив Бернард. – Ти маєш тільки зізнатися. Якщо зізнаєшся, тебе буде засуджено і покарано, якщо не зізнаєшся, тебе теж буде засуджено і покарано за кривосвідчення! То ж зізнайся, хоча б для того, щоб скоротити цей болісний допит, бо він збурює наше сумління і наше почуття смирення та співчуття!»

«Але в чому я маю зізнатися?»

«У переступах двох типів. Що ти належав до секти Дольчина, що поділяв його єретичні погляди, звичаї та зневагу до гідності єпископів і міських радців, що, не розкаявшись, далі поділяєш їхню олжу й облуду, навіть після того, як сам єресіарх помер, а секту розігнали, хоч і не цілком здолали й знищили. І що, зіпсутий до глибини твоєї душі звичаями, яких ти навчився у цій неподобній секті, ти провинний у переступах проти Бога і проти людей, здійснених у цій обителі з причин, яких я ще поки не знаю, але яких і нема потреби до кінця з'ясовувати, позаяк вже й так було ясно доведено (і ми доводимо далі), що єресь тих, хто, всупереч ученню мосьпана Папи і його булл, проповідував і проповідує вбогість, не може не призводити до лихочинств. Ось що повинні дізнатись вірні, і сього мені буде досить. Зізнайся».

Тепер вже було зрозуміло, куди хилить Бернард. Зовсім не зацікавлений з'ясувати, хто ж убив решту монахів, він хотів лиш довести, що Ремиґій якось поділяв ідеї, які проголошували богослови імперії. Наголосивши на зв'язку між цими ідеями, які були також ідеями Перуджійської капітули, братчиків та дольчиніян, показавши, що у монастирі цім один-єдиний чоловік сповідував усі ці єресі і став призвідцем багатьох злочинів, таким чином він міг завдати своїм супротивникам воістину смертельного удару. Я глянув на Вільяма і побачив, що він це розуміє, але не може нічого вдіяти, хоч все це передбачив. Я глянув на абата – лице його було похмуре: він усвідомив, хоч і запізно, що його теж спіймали у пастку і що сама його місія посередника розсипається на порох, бо тепер він постає як господар місця, де зібралися всі неподобства світу. Щодо келаря, то він вже більше не знав, з якого злочину він ще може очиститися. Але в ту мить, мабуть, він уже був нездатен щось обмірковувати, і крик, що вилетів йому з уст, був криком його душі, і в ньому та з ним він дав вихід багаторічним таємним докорам совісті. Тобто, проживши життя, повне сумнівів, запалу і розчарувань, боягузтва і зради, стоячи віч-на-віч з неминучістю своєї погибелі, він вирішив визнати віру своєї молодості, не питаючи більше себе, чи вона слушна чи хибна, а скоріше намагаючись показати самому собі, що він хоч на якусь віру здатен.

«Так, це правда, – вигукнув він, – я був з Дольчином і поділяв його злочини та сваволю, може, я був божевільний, може, плутав любов до Господа нашого Ісуса Христа з прагненням свободи та ненавистю до єпископів, це правда, я згрішив, але що стосується того, що сталося в монастирі, я невинний, клянуся!»

«Ми таки чогось домоглися, – мовив Бернард. – Отже, ти визнаєш, що практикував єресь Дольчина, відьми Марґарити та їхніх кумпанів. Визнаєш, що був з ними, коли поблизу Тріверо вони послали на шибеницю багатьох віруючих в Христа, серед яких невинне дитя десяти років? І коли вішали інших людей в присутності їхніх жінок і батьків, бо ті не хотіли здатися на милість цих собак? Тому що на той час ви вже вважали, осліплені своїм шаленством і своєю гординею, що ніхто з тих, хто не належить до вашої спільноти, не може спастися? Говори!»

«Так, так, я у все це вірив і все це чинив!»

«І ти був присутній, коли схопили людей, вірних єпископам, і деяких з них заморили голодом у в'язниці, а одній вагітній жінці відрізали руку до плеча, залишивши її потім напризволяще, і вона привела на світ дитину, яка відразу померла нехрещеною? І ти був з ними, коли вони стерли з лиця землі і пустили з вогнем села Моссо, Тріверо, Коссіла та Флек'я, і чимало інших селищ поблизу Крепакоріо, чимало кам'яниць у Мортільяно та Кворіно, підпалили церкву в Тріверо, осквернивши перед тим священні образи, вирвавши вівтарні плити, зламавши руку статуї Пречистої, розграбувавши чаші, обстанову і книги, зруйнувавши дзвіницю, порозбивавши дзвони, присвоївши собі все парафіяльне знадіб'я і майно священика?»