Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 40 страниц)

«Але тоді це значить, що Бог покинув це місце», – мовив я, занепавши духом.

«А хіба ти бачив місце, де Бог міг би почуватися як удома?» – спитав мене Вільям, дивлячись на мене з висоти свого зросту.

І відіслав мене спочивати. Облягаючись спати, я дійшов висновку, що вітець мій зле вчинив, пославши мене у світ, який виявився складнішим, ніж я гадав. Забагато всього доводилось мені дізнаватися.

«Спаси мене ab ore leonis [132]132
  З левиної пащі (лат.).Див. Пс 22, 21.


[Закрыть]», – моливсь я, засинаючи.

Другого дня ПІСЛЯ ВЕЧІРНІ,
де, хоч розділ цей короткий, старець Алінард повідає чимало цікавого про лабіринт і підказує, як в нього увійти

Я прокинувся, коли вже майже вибило годину вечірньої трапези. Я почував себе отупілим від сну, бо денний сон – то немов плотський гріх: що більше його, то більше його хочеться, та однаково почуваєш себе нещасливим, ситим і спраглим водночас. Вільяма у його келії не було, очевидно, він устав набагато раніше. Після недовгих пошуків я побачив, як він виходить з Вежі. Він сказав мені, що був у скрипторії, переглядав каталог і спостерігав за працею ченців, намагаючись доступитися до Венанцієвого стола, щоб продовжити пошуки. Але схоже було, що то з однієї причини, то з другої кожен намагався не дати йому шукати між тими паперами. Спершу до нього підійшов Малахія, щоб показати якісь цінні мініатюри.

Тоді морочив йому голову Бенцій під не вартими жодної уваги приводами. Ще пізніше, коли він знову був узявся за пошуки, біля нього почав крутитися Беренґарій, пропонуючи свою допомогу.

І врешті Малахія, зрозумівши, що учитель мій таки серйозно намірився зайнятися Венанцієвими речами, прямо у вічі сказав йому, що перед тим, як мишкувати між паперами небіжчика, годилося б дістати дозвіл настоятеля; мовляв, він сам, хоч і бібліотекар, утримався від цього, з огляду на шанобу і дисципліну; в кожному разі, до цього стола ніхто не підходив, як просив його подбати Вільям, і ніхто не підійде, аж поки настоятель не дасть своєї згоди. Вільям нагадав йому, що настоятель дав дозвіл провадити розслідування в цілій обителі, а Малахія не без єхидства спитав, чи настоятель призволив йому також вільно пересуватися по скипторії, а може й, не доведи Господи, по бібліотеці. Вільям зрозумів, що не варто мірятися силами з Малахією, хоча всі ці маневри і страхи навколо Венанцієвих паперів, звісна річ, ще дужче розпалили його бажання дізнатись про це більше. Але він так рішуче намірився повернутися туди вночі, хоч і не знав ще, як це зробити, що вирішив не здіймати зайвого галасу. Але думка про реванш, очевидно, не була йому чужа, і якби його не надихала спрага істини, вона могла б здатися гідною осуду ознакою впертості.

Перед тим як іти до трапезної, ми ще прогулялися трохи по кружґанку, щоб розвіяти лишки сонливості у холодному вечірньому повітрі. Там все ще походжало кілька ченців, заглибившись у розважання. У садку поряд з двориком ми помітили старезного Алінарда з Ґроттаферрати, який, кволий вже на тілі, більшість часу, коли він не молився в церкві, проводив між рослинами. Він сидів під зовнішньою аркадою, немов зовсім не відчуваючи холоду.

Вільям звернувся до нього з кількома словами привітання, і старий, схоже, втішився, що хтось зупинився побалакати з ним.

«Погожий нині день», – мовив Вільям.

«Божою милістю», – відповів дідуган.

«Погожий на небі, зате похмурий на землі. Ви добре знали Венанція?»

«Якого Венанція? – спитав старий. Тоді вогник зблиснув у нього в очах. – А-а, той хлопець, що загинув. То звір блукає по обителі…»

«Який звір?»

«Великий звір, що виходить з моря… Сім голів має, і десять рогів, а на рогах десять діадем, на головах же – три імена блюзнірчі. Звір, схожий на леопарда, з лапами, як у ведмедя, і пащею, як у лева… Я бачив його [133]133
  Тут використано образи з Біблії: див. Дан 7, 4, Од 12, 3, Од 12, З, Од 17, 3, Дан 7.


[Закрыть]».

«Де ви його бачили? В бібліотеці?»

«В бібліотеці? Чому в бібліотеці? Вже багато років я не буваю в скрипторії і ніколи не бував у бібліотеці. В бібліотеці не був ніхто. Я знав тих, хто ходив у бібліотеку…»

«Хто це, Малахія, Беренґарій?»

«О, ні… – хрипко засміявся старий. – То було раніше. Бібліотекар, який був до Малахії, дуже давно…»

«Хто то був?»

«Не пам'ятаю, він помер, коли Малахія був ще молодий. А той, що був до Малахієвого учителя, за моїх молодих літ був молодим помічником бібліотекаря… Але в бібліотеку я ніколи й ногою не ступав. Лабіринт…»

«Бібліотека – це лабіринт?»

«Hunc mundum tipice laberinthus denotat ille, – неуважно зацитував старець. – Intranti largus, redeunti sed nimis arms [134]134
  Лабіринт алегорично зображає світ… Просторий для того, хто входить, тісний для того, хто виходить (лат.).


[Закрыть]. Бібліотека – се великий лабіринт, знак того лабіринту, яким є світ. Увійдеш і не знаєш, чи вийдеш. Не вільно виходити за Геркулесові стовпи…»

«То ви не знаєте, як увійти в бібліотеку, коли двері Вежі зачинені?»

«Аякже, знаю, – відповів старий, – багато хто знає. Шлях веде через оссарій. Можна пройти через оссарій, але не хочеться йти через оссарій. Мертві-бо монахи чувають».

«Чувають мертві монахи чи ті, що поночі блукають по бібліотеці зі свічкою?»

«Зі свічкою? – Старий, схоже, здивувався. – Ніколи не чув про це. Мертві монахи лежать в оссарії, кістки поступово падають туди з кладовища і громадяться, охороняючи прохід. Ти ніколи не бачив вівтаря каплиці, яка веде до оссарію?»

«Третя зліва після трансепту?»

«Третя? Може бути. Та, де на вівтарі вирізьблено тисячу кістяків. Четвертий череп праворуч, натисни на його очі… І ти в оссарії. Але не йди туди, я ніколи туди не ходив. Настоятель не велить».

«А звір, де ви бачили звіра?»

«Звір? А-а, Антихрист… Він ось-ось гряде, тисячоліття скінчилося, ми його чекаємо…»

«Але ж тисячоліття скінчилось триста років тому, і він тоді не прийшов…»

«Антихрист приходить не тоді, коли минає тисячоліття. Коли минає тисячоліття, настає царство праведних, а відтак приходить Антихрист, щоб ввести в оману праведних, і тоді гряде остаточний герць…»

«Але ж праведні царюватимуть тисячу років, – мовив Вільям. – Або вони царювали від Христової смерті і до кінця першого тисячоліття, а отже саме тоді мав прийти Антихрист, або вони ще не царювали, і Антихрист ще далеко».

«Тисячоліття слід рахувати не від смерті Христа, а від Константинового дару [135]135
  Лат.Donatio Constantini – акт, яким імператор Константин нібито дарував Папі Сильвестру знаки імператорської гідності і владу над усіма Божими Церквами. У XV ст. італійський гуманіст Лоренцо Валла довів фальшивість цього документа.


[Закрыть]. Якраз минає тисяча років…»

«Отже, царство праведних кінчається?»

«Не знаю, нічого вже не знаю… Я зморився. Рахувати важко. Беатус з Лієбани рахував, спитай у Хорхе, він молодий, добре пам'ятає… Але часи доспіли. Хіба ти не чув семи сурем?»

«Яких семи сурем?»

«Ти не чув, як помер той перший хлопець, мініатюрист? Перший ангел засурмив, і вчинилися град та огонь, перемішані з кров'ю. І другий ангел посурмив, і третина моря зробилася кров'ю… Хіба той другий хлопець не загинув у морі крові? Стережіться третьої сурми! Вимре третина створінь, що живуть у морі [136]136
  Див. Од 8, 7-9


[Закрыть]. То кара Божа. Цілий світ навколо обителі заражений єрессю, мені казали, що на римському престолі возсідає звироднілий Папа, який використовує гостію для чорнокнижницьких обрядів і годує нею своїх рибок… І в нас хтось порушив заборону, зламав печаті лабіринту…»

«Хто вам це сказав?»

«Я чув це, всі шепочуться, що гріх вступив у нашу обитель. Маєш трохи гороху?»

Звернене до мене запитання здивувало мене. «Ні, гороху не маю», – відказав я збентежено.

«Наступного разу принеси мені гороху. Я тримаю горошини в устах – бачиш, які у мене бідолашні беззубі вуста-аж поки всі вони не розм'якшаться. Від них прибуває слини, aqua fons vitae [137]137
  Вода – джерело життя (лат.).


[Закрыть]. Завтра принесеш мені гороху?»

«Завтра принесу вам гороху», – сказав я йому. Але він уже задрімав. Ми залишили його і пішли до трапезної.

«Що ви думаєте про те, що він сказав?» – спитав я учителя.

«Він спочиває у лоні божественного безуму, властивого столітнім мужам. В його словах важко відрізнити істину від фальшу. Але, гадаю, він повів нам, як проникнути у Вежу. Я бачив, з якої каплиці вийшов Малахія минулої ночі. Там справді є кам'яний вівтар, а в основі вівтаря вирізьблено черепи, нині ввечері спробуєм».

Другого дня ПОВЕЧЕР'Я,
де відчиняється вхід у Вежу, по якій блукає таємничий відвідувач, вигулькує таємне послання, написане чорнокнижницькими знаками, і щезає, заледве знайдена, книга, пошуки якої триватимуть протягом багатьох інших розділів, та й не останньою пригодою є крадіжка цінних Вільямових лінз

Вечеря пройшла у скорботі й тиші. Минуло понад дванадцять годин від того часу, коли було знайдено труп Венанція. Усі нишком позирали на його порожнє місце за столом. Коли настала пора повечер'я, вервечка монахів похоронним походом попрямувала на хори. На богослужінні ми стояли в наві і не спускали третьої каплиці з ока. Світла було мало, і, побачивши, як Малахія виринув з темряви і пішов на своє місце, ми не могли вгледіти, звідки достеменно він вийшов. В кожному разі ми відійшли у затінок і сховались у бічній наві, щоб ніхто не помітив, що ми зосталися в церкві після закінчення служби. У каптурі я мав каганець, який потаймиру поцупив був у кухні під час вечері. Згодом ми запалили його від великого бронзового триніжка, який світився цілу ніч. Я мав також новий ґніт і багато оливи. Світла мало нам вистачити надовго.

Я був занадто збуджений тим, що ми лаштувалися зробити, щоб приділяти увагу обрядові, і майже не помітив, як він закінчився. Ченці опустили каптури на обличчя і повільною чередою вийшли, прямуючи до своїх келій. Церква, освітлена відблисками світла від триніжка, залишилась порожньою.

«Нумо, – мовив Вільям. – До роботи».

Ми підійшли до третьої каплиці. Справді, основа вівтаря сама була схожа на оссарій – низка черепів з порожніми і глибокими очницями спочивала на рельєфно вирізьбленій купі гомілкових кісток, вселяючи страх у глядачів. Вільям тихо повторив слова, шо їх почув був від Алінарда (четвертий череп праворуч, натиснути на очі). Він запхав пальці в очниці цього безплотного обличчя, і ми відразу почули щось наче хрипкий брязкіт. Вівтар ворухнувся і повернувся на невидимій осі, відкриваючи перед нами темний отвір. Я підніс каганець, щоб освітити його, і ми побачили вогкі східці. Ми налаштувалися спуститись по них, порадившись перед тим, чи варто зачиняти за собою прохід. Краще ні, мовив Вільям, ми не знаємо, чи зможемо потім його відчинити. А щодо того, що нас може хтось викрити, то той, хто о цій порі прийде, щоб урухомити той сам механізм, і так знає, як туди ввійти, і зачинений прохід його не зупинить.

Ми спустились на яких десять східців униз і опинилися в коридорі, по боках якого відкривалися поземі ніші.

Подібні ніші мені потім не раз доводилося бачити в багатьох катакомбах, але тоді я вперше був в оссарії, і вони сповнили мене великим страхом. Впродовж століть там збирали кістки ченців, які викопували із землі і складали у ці ніші, не намагаючись скомпонувати з них подобу тіл, яким вони належали. Але деякі ніші містили лише дрібні кістки, інші – лише черепи, старанно укладені пірамідами, щоб один не падав на другий, і то було воістину страхітливе видовище, особливо у грі світлотіней, яку створював каганець вздовж нашої путі. В одній ніші я побачив лише руки, силу-силенну рук, навіки сплетених одна з одною у мереживі мертвих пальців. Я скрикнув, бо мені на мить здалося, що у цій домівці мертвих є щось живе – я почув писк і побачив, як щось метнулось у затінку.

«Щурі», – заспокоїв мене Вільям.

«Що тут роблять щурі?»

«Проходять, як і ми, бо ж оссарій веде до Вежі, а отже – до кухні. І до смачних книг в бібліотеці. Тепер ти розумієш, чому Малахіїне обличчя таке суворе. Його посада зобов'язує його проходити тут двічі на день, ввечері й уранці. Хто-хто, а він мало має підстав для сміху».

«Але чому Євангеліє ніде не говорить, що Христос сміявся? – спитав я без жодного на те приводу. – Хорхе каже правду?»

«Тим, хто допитувався, чи Христос сміявся, ім'я легіон. Мене це не особливо цікавить. Гадаю, що він таки не сміявся, бо, будучи всевідущим Сином Божим, знав, що накоїмо ми, християни. Але ось ми вже прийшли».

І справді, коридор, дяка Богові, закінчився, і почався новий проліт сходів. Ми піднялися ними, і досить нам було штовхнути оковані залізом двері з твердого дерева, щоб опинитися за кухонною плитою, прямо під гвинтовими сходами, які вели у скрипторій. Поки ми піднімалися, нам здалося, що зверху почувся якийсь шум.

Ми спинились на мить у тиші, відтак я сказав: «Не може бути. Ніхто не входив раніше від нас…»

«Якщо це єдиний вхід до Вежі. У минулі століття це була фортеця, і тут, мабуть, є більше таємних дверей, ніж ми про це знаємо. Піднімаймось обережно. Але вибору у нас нема. Якщо погасимо каганець, то не знатимем, куди йдемо, якщо ж залишимо його горіти, сполохаєм того, хто там нагорі. Єдина надія на те, що якщо там хтось є, то він боїться більше від нас».

Ми опинились у скрипторії, з боку південної башти. Венанціїв стіл стояв з протилежного боку. Просуваючись вперед, ми тепер освітлювали лише кілька ліктів стіни за раз, бо зала була надто просторою. Ми сподівалися, що з двору ніхто не запримітить світло, що просочувалося крізь вікна. Стіл, схоже, був неторканий, але тут Вільям, який одразу схилився, щоб понишпорити серед аркушів на нижніх полицях, з досадою скрикнув.

«Чогось бракує?» – спитав я.

«Нині я бачив тут дві книги, одна з них грецькою. І бракує власне її. Хтось її забрав, причому вельми похапки, бо один пергамен випав на підлогу».

«Але за столом наглядали…»

«Звичайно. Може, хтось забрав її недавно. Може, він ще тут. – Він обернувся до затінку, і голос його луною розлігся між колонами: – Якщо ти тут, уважай!» Це видалось мені непоганим способом: як Вільям вже казав, краще, щоб той, хто вселяє у нас страх, боявся більше від нас.

Вільям поклав на стіл аркуш, який знайшов був унизу, і схилився над ним. Він попрохав, щоб я посвітив йому. Я підніс ближче каганець і побачив, що верхня половина сторінки чиста, а нижня половина записана дрібнюсінькими літерами, які я заледве впізнав.

«Це грека?» – спитав я.

«Так, але мені важко розібрати». Він вийняв з ряси свої лінзи і туго насадив на ніс, відтак нахилився ще нижче.

«Це грека, дуже дрібно написано, і безладно. Навіть в лінзах мені важко читати, треба більше світла. Підійди сюди…»

Він узяв аркуш, тримаючи його перед обличчям, а я, замість того, щоб пройти у нього за спиною, тримаючи каганець високо над його головою, по-дурному став прямо перед ним. Він попрохав, щоб я відійшов убік, і, відходячи, я торкнувся полум'ям тильної сторони аркуша. Вільям штурханом прогнав мене, мовляв: ти що, хочеш спалити рукопис, а відтак скрикнув. Я виразно побачив, як на верхній частині сторінки з'явилися якісь невиразні знаки жовто-брунатної барви. Вільям взяв у мене каганець і провів ним ззаду аркуша, тримаючи пломінь доволі близько до поверхні пергамену, але так, щоб лиш нагріти його, не торкаючись полум'ям. Я побачив, як поволі, немов невидима рука виводила «Мане, Текел, Фарес» [138]138
  Таємничі слова, які з'явилися на мурі під час бенкету, влаштованого царем Валтасаром. Пророк Даниїл витлумачив їх як знак неминучої загибелі царя (див. Дн 5,25–28).


[Закрыть], – на чистому боці аркуша, один за одним, в міру того, як Вільям рухав каганцем, а дим, який виходив з вершка полум'я, вкривав кіптявою лицьовий бік, вимальовувалися знаки, не схожі на жодну абетку, хіба що на абетку чорнокнижників.

«Дивовижно! – сказав Вільям. – Щораз цікавіше! – Він озирнувся: – Але належить подбати про те, щоб оберегти це відкриття від підступів нашого таємничого гостя, якщо він ще тут…» Він зняв лінзи, поклав їх на стіл, тоді дбайливо згорнув пергамен руркою і сховав його у складки свого габіту. Все ще отетерілий від цієї низки дивовижних, м'яко кажучи, пригод, я саме лаштувався далі розпитувати його, коли нашу увагу відвернув раптовий і різкий згук. Він пролунав десь біля підніжжя східних сходів, які вели до бібліотеки.

«Він там, хапай його!» – вигукнув Вільям, і ми кинулися в той бік, він швидше, а я – повільніше, бо тримав каганець. Я почув гуркіт, немов хтось перечепився і впав, тоді підбіг і побачив біля підніжжя сходів Вільяма – він дивився на важкий том з оправою, укріпленою металевими цвяхами. В ту ж мить ми знов почули галас, але з того боку, звідки ми прибігли. «Який же я дурень! – вигукнув Вільям. – Мерщій, до Венанцієвого стола!»

Я зрозумів, що хтось із затінку за нами кинув книгу, щоб виманити нас подалі від стола.

Вільям знову виявився спритнішим од мене і першим добіг до стола. Біжучи за ним, я побачив між колонами тінь, яка тікала по сходах західної башти.

Мене охопив войовничий запал, я віддав каганець Вільямові і кинувся наосліп по сходах, якими збіг униз утікач. В ту мить я почував себе воїном Христовим, що став на герць з усіма пекельними полчищами, і палав бажанням схопити невідомого, щоб передати його вчителеві. Я стрімголов злетів униз по гвинтових сходах, перечіпаючись за поділ свого габіту (присягаюсь, то була єдина мить у моєму житті, коли я пошкодував, що вступив у монаший чин!), та в той же мент мені зблиснула потішлива думка, що й мого супротивника теж, мабуть, сковує така ж завада. До того ж, якщо він забрав книгу, в нього, мабуть, і руки зайняті. Я прожогом влетів у кухню за хлібною піччю і у мерехтінні зоряної ночі, яке блідо освітлювало широкий прохід, побачив, як тінь, яку я переслідував, зникла за дверима трапезної, затріснувши їх за собою. Я поквапився туди, кілька секунд змагався з дверима, намагаючись їх відчинити, ввійшов, озирнувся і не побачив нікого. Двері, що виходили назовні, далі були на засуві. Я обернувся. Темінь і тиша. Я побачив, як з кухні наближається слабкий вогник, і притулився до стіни. На порозі проходу між двома приміщеннями з'явилася постать, освітлена полум'ям каганця. Я скрикнув. То був Вільям.

«Нема нікого? Я так і думав. Через двері він не міг вийти. Він не чкурнув часом у коридор, що веде до оссарію?»

«Ні, він вийшов звідси, але не знаю як!»

«Я казав тобі, тут є інші виходи, і шукати їх марно. Можливо, наш гість саме виринає десь далеко. І з ним мої лінзи».

«Ваші лінзи?»

«Авжеж. Наш приятель не зміг забрати у мене аркуш, але виявився бистрим на розум і, пробігаючи, прихопив зі стола мої лінзи».

«Навіщо?»

«Тому що він не дурень. Він чув, що я говорив про ці нотатки, зрозумів, що вони важливі, подумав, що без лінз я не зможу розгадати їх, і добре знає, що я не наважусь нікому їх показати. І справді, тепер це так, ніби у мене цього аркуша нема».

«Але звідкіля він знав про ваші лінзи?»

«Облиш, крім того, що ми говорили про них вчора з майстром-склярем, нині в скрипторії я почепив їх, шукаючи між Венанцієвими паперами. Отже, чимало людей знали наскільки цінним є цей предмет. Та й справді, я, може й зміг би читати звичайний рукопис, але не це, – він знову розгорнув таємничий пергамен, – де частина, написана грекою, надто дрібна, а верхня частина надто нечітка…»

Він показав мені таємничі письмена, які наче дивом з'явилися від тепла свічки: «Венанцій хотів приховати важливу таємницю і вжив особливе чорнило, яке ніби не залишає сліду, але при нагріванні проявляється. Або ж використав лимонний сік. Але оскільки я не знаю, яку речовину він вжив, і знаки можуть знову зникнути, мерщій, у тебе ж добрі очі, перепиши їх якомога точніше і, може, трохи більшим розміром». Я так і зробив, не відаючи, що переписую. То була низка з чотирьох чи п'яти воістину відьомських рядків, і зараз я відтворюю найперші знаки, щоб дати читальникові уявлення про загадку, яку ми мали перед очима:

Коли я скінчив переписувати, Вільям почав це розглядати, на жаль, без лінз, тримаючи мою табличку на великій відстані від носа. «Це, безперечно, таємна абетка, яку треба буде розгадати, – мовив він. – Знаки накреслені погано, і ти, можливо, переписав їх ще гірше, але це, безперечно, зодіакальна абетка. Бачиш? У першому рядку маємо… – Він ще далі відсунув аркуш від себе і примружив очі, натужно зосереджуючись: – Стрілець, Сонце, Меркурій, Скорпіон…»

«І що це значить?»

«Якби Венанцій був простаком, він би використав поширенішу зодіакальну абетку: Адорівнює Сонцю, Вдорівнює Юпітеру… Перший рядок тоді читався б… спробуй записати: RAІQASVL… – Він спинився. – Ні, це нічого не означає, простаком Венанцій не був. Він перегрупував абетку за іншим ключем. Мені треба буде його відгадати».

«Це можливо?» – спитав я захоплено.

«Так, якщо трохи щось знати про мудрість арабів. Найкращі трактати з криптографії написали мудреці невірних, і в Оксфорді мені читали деякі з них. Бекон мав рацію, коли казав, що здобуття знань вимагає володіння мовами. Абу Бакр Ахмад бен Алі бен Вашійя ан-Набаті століття тому написав Книгу про шалене бажання побожного дізнатись про загадки давніх письмен і виклав чимало правил складання і розгадування таємничих абеток, потрібних не лише для магічних практик, а й для листування між військами чи між королем та його посланцями. Я бачив ще інші арабські книги, де описано цілий ряд вельми мудрованих прийомів. Ти можеш, приміром, замінити одну літеру іншою, можеш писати слова навспак, можеш переставити літери у зворотний порядок, беручи їх спочатку через одну, і потім решту, а можеш, як оце тут, замінити літери знаками зодіаку, призначити їм числове значення, а тоді за іншою абеткою перемінити числа на інші літери…»

«А котрий з цих прийомів використав Венанцій?»

«Треба випробувати їх усі, і ще багато інших. Та перше, що треба зробити, коли розгадуєш послання, це здогадатись, що воно означає».

«Але тоді більш нема потреби його розгадувати!» – засміявся я.

«Не в цім сенсі. Слід сформулювати гіпотези про те, якими можуть бути перші слова послання, а тоді перевірити, чи правило, яке з цього випливає, справедливе для решти напису. Приміром, тут Венанцій, безперечно, занотував ключ, який допомагає проникнути у finis Africae. Якщо припустити, що послання говорить саме про це, я раптом починаю вловлювати ритм… Спробуй-но роздивитись перші три слова, та не зважай на літери, а лиш на кількість знаків… IIIIIIII IIIII IIIIIII…А тепер спробуй розділити їх на склади, щонайменше по два знаки в кожному і вимовити вголос: та-та-та, та-та, та-та-та… Тобі нічого не спадає на гадку?»

«Нічого».

«А мені спадає. Secretum finis Africae [139]139
  Таємниця краю Африки (лат.).


[Закрыть]… А якщо так, тоді останнє слово має мати однакові першу і шосту літери, і так воно справді є, ось тут двічі символ Землі. І перша літера першого слова, S, повинна бути такою ж, як і остання літера другого слова: і дійсно, ось тут повторюється знак Діви. Можливо, ми на добрій дорозі. Але то може бути просто лиш низка збігів. Треба знайти правило відповідності…»

«Де його знайти?»

«В голові. Вигадати його. А тоді перевірити, чи воно слушне. Але одна спроба, потім друга – і ця гра спроможна забрати мені цілий день. Та не більше – запам'ятай – нема бо таких таємних письмен, яких не можна було б розшифрувати, маючи дещицю терплячості. Але тепер ми надто забарились тут, а нам же треба побувати в бібліотеці. Тим паче, що без лінз я ніколи не прочитаю другої частини послання, а ти мені в цьому не допоможеш, бо знаки ці для твоїх очей…»

«Graecum est, non legitur» [140]140
  Це грекою, не можу прочитати (лат.):у середньовіччі цією фразою чернець-переписувач, який не знав греки, заміняв грецькі фрази, які зустрічав у тексті, що його він переписував.


[Закрыть], – закінчив я, принижений.

«Отож-бо, бачиш, Бекон мав рацію. Учись! Та не варто журитися. Сховаймо пергамен і твої нотатки й ходімо в бібліотеку. Бо нині навіть десять пекельних полчищ не зможуть нас затримати».

Я перехрестився. «Але хто ж то міг бути тут перед нами? Бенцій?»

«Бенцій палав бажанням дізнатись, що ж там криється між Венанцієвими паперами, але мені не схоже, що він схильний грати з нами в такі лукаві ігри. Фактично він запропонував нам співпрацю, зрештою, як на мене, йому б забракло сміливості пробратися вночі у Вежу».

«Тоді Беренґарій? Чи Малахія?»

«Беренґарієві, гадаю, стало б духу щось таке зробити. Він, зрештою, теж відповідає за бібліотеку, його гризе сумління, що він зрадив якусь таємницю, і, подумавши, що Венанцій забрав звідти якусь книгу, хотів покласти її на місце. Піднятися нагору йому не вдалося, тепер він саме ховає цей том в якомусь місці, і коли він спробує повернути його на місце, ми, з Божою поміччю, зможемо схопити його на гарячому».

«Але то міг бути й Малахія, який мав ті ж мотиви».

«Я б сказав, ні. Малахія мав удосталь часу, щоб понишпорити у Венанцієвому столі, коли він зостався тут сам, щоб замкнути Вежу. Я це чудово знав, але не було способу цьому запобігти. Тепер ми знаємо, що цього він не робив. Якщо добре поміркувати, нема підстав підозрювати, що Малахія знав, що Венанцій побував у бібліотеці і забрав щось звідти. Це знають Беренґарій з Бенцієм, і це знаємо ми з тобою. Завдяки Адельмовій сповіді про це міг знати й Хорхе, але то напевно не він з такою прудкістю мчав стрімголов по гвинтових сходах…»

«Значить, або Беренґарій, або Бенцій».

«А чому не Пацифік з Тіволі чи якийсь інший чернець, якого ми бачили тут нині? Чи скляр Никола, який знає про мої окуляри? Чи той чудернацький тип Сальватор, який, подейкують, вештається ночами по монастирі невідомо навіщо? Нам не можна надто звужувати коло підозрюваних лише тому, що звірення Бенція скерували нас в якийсь один бік. Може, Бенцій хотів нас заплутати».

«Але він здався мені щирим».

«Звичайно. Але затям собі, що першим обов'язком доброго інквізитора є обов'язок підозрювати насамперед тих, хто здається щирим».

«Паскудна це робота, інквізиторство», – мовив я.

«Тому я її й покинув. І, як бачиш, мушу знов за неї взятися. Але гайда, ходімо в бібліотеку».