Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 40 страниц)

П'ятого дня ПОВЕЧЕР'Я,
де лунає проповідь про пришестя Антихриста, натомість Адсо відкриває для себе силу власних імен

Вечірню відправили без жодного ладу, ще під час допиту келаря. Цікаві новіції повтікали з-під нагляду свого наставника, щоб крізь вікна і щілини стежити за тим, що діялося у капітулярній залі. Тепер всій братії належало помолитися за упокій душі Северина. Усі гадали, що настоятель говоритиме проповідь, і всім було цікаво, що ж він скаже. Натомість після належної за обрядом гомілії святого Григорія, респонсорію і трьох приписаних на той день псалмів, настоятель вийшов на амвон, але сказав лише, що нині він мовчатиме. Надто багато нещасть затьмарило життя обителі, сказав він, щоб спільний для них всіх отець міг промовляти тоном докору і напоумлення. Треба, щоб усі без винятку вчинили суворий іспит сумління. Але оскільки хтось таки мусить сказати слово, він пропонує, щоб напучення вийшло з уст того, хто, бувши найстаршим з усіх і вже близьким до смерті, найменше дав себе вплутати у мирські пристрасті, які спричинили стільки лих. За правом старшинства слово мав би взяти Алінард з Ґроттаферрати, але всі знають, що шанигідний їх побратим надто кволий на тілі. Одразу після Алінарда, за порядком, що його встановлює невблаганний час, ішов Хорхе. Йому абат і надав тепер слово.

Ми почули гомін незадоволення з того боку, де сиділи зазвичай Аймар та інші італійці. Я підозрював, що абат Доручив проповідувати Хорхе, навіть не питаючи Алінарда. Мій учитель півголосом зауважив, що настоятель вчинив мудро, вирішивши нічого не говорити: адже що б він не сказав, усе було б винесене на суд Бернарда та інших присутніх авіньйонців. Натомість старий Хорхе, напевне, обмежиться до своїх звичних містичних пророцтв, яким авіньйонці не нададуть великої ваги. «Але я іншої думки, – додав Вільям, – бо не думаю, що Хорхе погодився говорити, а може, навіть сам просив слова без якоїсь конкретної мети».

Хорхе з чиєюсь допомогою піднявся на амвон. На його обличчя впало світло триніжка, який єдиний освітлював наву. Відблиски полум'я увиразнювали темряву, яка оповивала його очі, схожі на дві чорні дірки.

«Браття мої любі, – почав він, – і ви всі, гості наші дорогі, якщо захочете вислухати сього убогого старця… Чотири смерті, які затьмарили життя нашої обителі – не кажучи вже про гріхи, давні й недавні, скоєні найнікчемнішими серед живих, – не можна, як ви знаєте, приписувати законам природи, яка невблаганними своїми ритмами керує нашими земними днями, від колиски аж до могили. Усі ви, можливо, гадаєте, що хоч сумна ся історія сповнила вас болем, та не заторкнула вашої душі, бо всі ви, крім одного, невинні, а коли сього одного буде покарано, ви, звісно, оплакуватимете кончину загиблих, але не муситимете очищатися від жодного звинувачення перед Божим судом. Ви так думаєте. Божевільні! – заволав він грізним голосом. – Божевільні і зухвалі! Убійник нестиме перед Богом тягар своїх провин, та лиш тому, що він погодився бути посередником Божих постанов. Як треба було, щоб хтось зрадив Ісуса, аби сповнилася тайна відкуплення, і все ж Господь прокляв і покрив безчестям того, хто Його зрадив, так і в ці дні хтось згрішив, несучи смерть і загладу, але я кажу вам, що цю загладу якщо не повелів, то принаймні допустив Бог задля приниження нашої гордині!»

Він замовк і звернув порожній погляд на похмуре зібрання, немов очима хотів вловити його почуття, а насправді лиш вухом вбирав його опечалену мовчанку.

«У цій громаді, – вів далі він, – віддавна загніздився змій гордині. Але якої гордині? Може, гордині могутності – у монастирі, відрізаному від світу? Звісно, ні. Пишання багатствами? Браття мої, ще до того як світ сповнився відлунням довгих суперечок про убогість і володіння, ще з часів нашого засновника ми, навіть коли мали все, не володіли нічим, нашим єдиним правдивим багатством було правило, молитва і праця. Але до нашої праці, праці нашого ордену, а зокрема праці сього монастиря, належить – а навіть є її основою – вченість і збереження знання. Я кажу збереження, а не пошуки, бо знанням, які мають божественну природу, з самого початку властива повнота і визначеність, бо досконалим є слово, яке виражає себе для себе самого. Я кажу збереження, а не пошуки, бо знанням, які мають людську природу, була властива визначеність і повнота впродовж віків, від проповідей пророків до тлумачень отців церкви. У царині знань нема поступу, нема зміни епох, а щонайбільше безперервне, взнесле переповідання. Людська історія невпинним рухом іде вперед, від часів сотворення, через відкуплення, до повернення переможного Христа, який явиться, увінчаний німбом, судити живих і мертвих. Та божественному і людському знанню чужий сей шлях: незрушне, як непереможна фортеця, воно дає нам змогу іти цим шляхом і передбачати його, коли ми смиренно й уважно прислухаємось до його голосу, але шлях сей його самого не торкається. Я той, хто є, сказав Бог гебреям. Я – путь, істина і життя, сказав Наш Господь. Тож знання не є нічим іншим, як тільки повним зачудовання коментарем до сих двох істин. Усе, що було сказано понад се, виголосили пророки, євангелісти, отці та вчителі для того, щоб краще вияснити сі два вислови. А іноді доречний коментар надходив і від поган, які їх не знали, і їхні слова теж ввібрало християнське передання. Але поза тим більш нема що сказати. Над цим треба знов і знов розважати, це треба коментувати і берегти. Це – і ніщо інше – було і тепер мало б бути завданням цієї нашої обителі з її чудовою бібліотекою. Кажуть, один східний халіф якось підпалив бібліотеку знаменитого, славного і пишного міста, а поки ті тисячі томів горіли, сказав, що вони можуть і мають щезнути: адже вони або повторюють те, що вже сказано в Корані, а отже, непотрібні, або суперечать цій священній книзі невірних, а отже, шкідливі. Учителі церкви – а з ними й ми – так не міркували. Все те, що є коментарем і поясненням до Святого письма, має бути збережене, бо помножує славу божественного Писання; все те, що йому суперечить, не слід знищувати, бо лише якщо його буде збережено, його зможуть спростувати ті, хто має для сього вміння й повноваження, у той спосіб і в той час, коли захоче Господь. Ось у чому віковічне завдання нашого чину і повинність нашої обителі нині: ми пишаємось істиною, яку проголошуємо, і смиренно й обачно охороняємо слова, супротивні істині, не даючи їм закаляти себе. Тож що ж то за гріх гордині, браття мої, який спокушає ученого монаха? Гріх сей в тім, що дехто розуміє свою працю не як збереження, а як пошук якихсь відомостей, яких ще не було уприступнено людям, немов остання з них не пролунала вже у словах останнього ангела, що промовляє в останній книзі Писання: "Свідкую кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій; а коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в книзі оцій" [279]279
  Од 22, 18, 19.


[Закрыть]. Отож-бо… чи не здається вам, нещасливі браття мої, що за словами сими криється не що інше, як те, що недавно сталося в цих мурах, а за тим, що недавно сталося в цих мурах, криється не що інше, як сама історія доби, в яку ми живемо, доби, яка щосили шукає – словом і ділом, у містах і в замках, у величавих університетах і в кафедральних церквах – нових дописок до слів істини, перекручуючи смисл цієї істини, яка вже й так багата всіма можливими схоліями і потребує лиш відважного захисту, а не глупого помноження? Це і є та гординя, яка загніздилася і досі гніздиться у сих мурах; і я кажу тим, хто щосили намагався і намагається розбити печаті на книгах, до яких їх не допущено, що саме сю гординю захотів Господь покарати і каратиме далі, якщо вони не відкинуться сього й не покоряться, бо через нашу кволість Господеві неважко знов і знов знаходити знаряддя для своєї відплати».

«Ти чув, Адсо? – шепнув мені Вільям. – Старий знає більше, ніж каже. Причетний він до цієї історії чи ні, але знає і усвідомлює, що обитель не віднайде миру, поки цікаві монахи не перестануть стромляти носа в бібліотеку».

Після довгої павзи Хорхе заговорив знову.

«Але хто, врешті-решт, є самим символом сеї гордині, чиїми виразниками і посланцями, спільниками і оборонцями є всі, кого вона охопила? Хто насправді ділав і, можливо, ще далі ділає в сих мурах, щоб остерегти, що час вже близько, – і щоб потішити нас, бо якщо час близько, страждання, звісно, стануть нестерпними, але не безконечними у часі, позаяк великий цикл сеї вселенної ось-ось завершиться? О, ви чудово все зрозуміли, і боїтеся назвати його на ім'я, бо се і ваше ім'я, і ви його боїтесь, але хоч ви його боїтесь, та не боятимусь я, і скажу ім'я се вголос, щоб нутро ваше зсудомилось од страху, а зуби ваші заклацали так, щоб аж відкусили вам язик, і щоб лід, який зморозить вашу кров, заслав темною пеленою вам очі… То є звір нечистий, то є Антихрист!»

Знов запала довжелезна пауза. Присутні завмерли. Єдиною живою річчю в цілій церкві було полум'я триніжка, але навіть тіні, які воно відкидало, здавалося, заклякли. Єдиним ледь чутним звуком було важке дихання Хорхе, який витирав собі піт з чола. Тоді Хорхе заговорив знову.

«Може, ви хочете сказати: ні, він ще тільки гряде, де знаки його пришестя? Нерозумний той, хто це каже! Бо вони, ці зловісні катастрофи, перед нашими очима, день у день, у цім великім амфітеатрі світу, і у зменшенім образі нашої обителі… Сказано ж було, що коли наблизиться пора, підніметься на заході цар-чужинець, пан страхітливої сваволі, безбожник, людовбивця, лжець, спраглий золота, вправний у хитрощах, лиходій, ворог віруючих і їх переслідник, і в часи його нехтуватимуть сріблом, в ціні маючи лиш золото! Я добре знаю: слухаючи мене, ви квапитесь все обрахувати, щоб дізнатись, чи той, про кого я говорю, схожий на Папу чи на імператора, а чи на короля Франції або ж на кого іншого за вашим розумінням, щоб мати змогу сказати: він є мій недруг, а я стою по боці добра! Та я не такий простодушний, щоб вказати на когось окремо: Антихрист-бо, прийшовши, приходить у всіх і для всіх, і кожен є його часткою. Він гряде у зграях розбійників, що грабуватимуть міста і села, гряде у непередбачених знаменнях на небі, де раптом з'являться райдуги, роги і вогні, а тимчасом чутиметься завивання голосів, і море закипить. Сказано, що люди і звірі породять драконів, але не озирайтесь навколо за тими звірами з мініатюр, які так тішать вас на пергаменах, бо насправді це значить, що в серцях зродяться ненависть і незгода! Сказано, що недавно одружені невісти породять немовлят, які одразу матимуть досконалий дар мови і принесуть вість про те, що часи дозріли, і попросять, щоб їх умертвили. Та не обшукуйте села в долині, бо превчених сих немовлят вже вбито у сих мурах! І як ті немовлята з пророцтва, мали вони вигляд старців посивілих, і як в пророцтві були вони чотириногими, були привидами, зародками, які мали пророкувати у череві матері, голосячи чарівні закляття. Все це було написано, знаєте? Написано було, що великі настануть заворушення у станах, у народах і в церквах; що з'являться недобрі пастирі, лиходійні, погордливі, жадібні, спраглі насолод, ревнителі наживи, пустодзвони, гордовиті самохвальці, зажери нахабні, захряслі у розкошелюбстві, пошукачі марної слави, вороги благої вісті, готові зректися тісних воріт і зневажати правдиве слово, і ненавидітимуть вони всяку стежку побожності, і не покаються у гріхах своїх, і тому тиритиметься серед народів невір'я, ненависть до брата, лиходійство, жорстокість, заздрість, байдужість, злодійство, пияцтво, нездержливість, хіть, спрага тілесних розкошів, розпуста і всі інші пороки. Щезнуть печаль, смирення, любов до миру, убогість, співчуття, дар плачу… Що, хіба не впізнаєте себе, усі ви тут присутні, ченці обителі й владоможці, що прийшли здалека?»

Настала павза, і почувся якийсь шурхіт. То кардинал Бертранд вовтузився на своєму сідалищі. По суті, подумав я, Хорхе поводить себе як вправний проповідник, картає своїх побратимів, але не шкодує й гостей. Я б не знаю що віддав, аби лиш знати, що діється в цю мить у голові Бернарда та авіньйонських вельмож.

«І саме тоді – а то і є тепер, – загримів Хорхе, – здійснить свою блюзнірчу парузію Антихрист, який хоче мавпувати Нашого Господа. І в ті часи (а то наші часи) повалено буде всі царства, настане голодомор і убогість, неврожай і страхітливо суворі зими. І діти в ту добу (а то наша доба) не матимуть нікого, хто б покерував їхніми дібрами і зберіг у їхніх коморах поживу, і з них знущатимуться на торжищі купівлі й продажу. Тож блаженні ті, хто вже не житиме або хто, будучи при житті, зуміє вижити! Гряде тоді син загибелі, ворог, що славить сам себе й пишається, виставляючи напоказ всілякі чесноти, щоб одурити цілу землю і здобути верх над праведними. Сирія впаде й оплакуватиме своїх дітей. Кілікія піднесе голову, аж поки не явиться той, кого покликано судити її. Дочка вавилонська встане з трону своєї пишноти, щоб випити чашу гіркоти. Кападокія, Лікія та Лікаонія зігнуться, бо цілі юрмища пропадуть у зіпсутті своїх лиходійств. Звідусіль насунуть табори варварів і бойові колісниці, щоб зайняти всі землі. У Вірменії, в Понті та Бітинії юнацтво загине від меча, дівчатка потраплять у неволю, сини і доньки чинитимуть кровозмішення, Пісидія, яка пишається своєю славою, впаде ниць, меч пройде Фінікією, Юдея одягнеться в жалобу і приготується до дня загибелі через своє беззаконня. Тоді з усіх кутків вийде омерзіння й нещастя, Антихрист завоює захід і зруйнує всі шляхи, в руках держатиме меч і огонь жерущий, і палитиме все люттю нестримного полум'я: силою його буде блюзнірство, олжа буде його рукою, правицею буде руїна, лівиця ж нестиме темряву. Ось за якими прикметами його можна впізнати: голова його буде, мов огонь жерущий, праве око заплиле кров'ю, ліве око – зелене, наче в кота, і матиме воно дві зіниці, і повіки його будуть білі, і нижня губа виступатиме, і кволий він буде у стегнах, і чималими будуть його стопи, а великий палець – пласким і довгим!»

«Схоже на його власний портрет», – притьмом посміхнувся Вільям. То були дуже непоштиві слова, але я був йому вдячний за них, бо волосся вже ставало дибки мені на голові. Я ледве стримав сміх, надувши щоки і випустивши повітря крізь стиснені вуста. Цей звук виразно пролунав у тиші, що запала після останніх слів старця, але, на щастя, всі подумали, що то хтось кашлянув, заплакав чи здригнувся, і мали для цього всі підстави.

«В ту хвилину, – заговорив знову Хорхе, – все западе у сваволю, діти піднімуть руку на батьків, дружина снуватиме змову проти чоловіка, чоловік подасть у суд на дружину, господарі ставитимуться жорстоко до слуг, а слуги не коритимуться господарям, не буде більше пошани до старших, підлітки зажадають влади, праця здаватиметься всім марним зусиллям, всюди оспівуватимуть вседозволеність, порок, розгнуздану свободу звичаїв. Відтак великою хвилею насунуть зґвалтування, блуд, кривосвідчення, гріхи проти природи, тиритимуться недуги, ворожба і чари, в небі з'являться летючі тіла, серед добрих християн вигулькнуть лжепророки, лжеапостоли, розбещувачі, шахраї, відьмаки, ґвалтівники, скупії, кривосвідки і фальшівники, пастирі стануть вовками, священики брехатимуть, ченці забажають речей сього світу, убогі не прийдуть на поміч своїм зверхникам, можновладці не матимуть співчуття, праведники свідкуватимуть про неправду. Землетруси колотитимуть усіма містами, повсюди розійдеться чумна пошесть, буревії рватимуть землю, поля будуть заражені, море виділятиме чорнувату слизь, нові, небачені дива діятимуться на місяці, зірки покинуть свій звичний шлях, інші зірки – незнані – борознитимуть небо, будуть сніговиці влітку і задушлива спека взимку. І настануть часи кінця і кінець часів… Першого дня в часі третім здійметься на небесному склепінні голос превеликий і могутній, пурпурова хмара насуне з півночі, громи і блискавиці прийдуть за нею, і кривавий дощ впаде на землю. Другого дня землю буде викоренено з її місця, і дим од вогню великого проникне через небесну браму. Третього дня земні безодні застугоніють з чотирьох боків космосу. Шатро небесного склепіння отвориться, і повітря сповниться стовпами диму, і пануватиме запах сірки аж до часу десятого. Четвертого дня з самого рання безодня розтопиться з гуком, і впадуть кам'яниці. П'ятого дня в часі шостім розпадуться сили світла і трісне сонячне кружало, і западе темрява у світі аж до вечора, і зірки та місяць відкинуться своїх повинностей. Дня шостого в часі четвертім небесне склепіння трісне зі сходу на захід, і ангели дивитимуться на землю крізь тріщину в небі, а всі ті що на землі, бачитимуть ангелів, які споглядають їх з небес. Тоді всі люди сховаються в горах, щоб втекти від позирку праведних ангелів. І сьомого дня гряде Христос у світлі Отця свого. І буде тоді суд праведних і їх восходження у вічне блаженство тіл і душ. Та не про се вам розважати нині ввечері, браття мої гордовиті! Грішникам не уздріти світанку восьмого дня, коли посеред неба залунає голос ніжний і солодкий, що прийшов зі сходу, і явиться той Ангел, який владу має над усіма іншими святими ангелами, і всі ангели наступатимуть разом з ним, сидячи на колісницях хмар, радісно і стрімко линучи в повітрі, щоб визволити вибраних, які увірували, і всі разом ликуватимуть, бо знищення сього світу сповнилось! Та не нам ликувати гордовито нині ввечері! Ми натомість розважатимем про слова, що їх Господь проголосить, щоб прогнати від себе того, хто не заслужив спасіння: ідіть од мене, прокляті, ув огонь вічний, приготований дияволом і ангелами його [280]280
  Див. Мт 25,41.


[Закрыть]! Ви самі сього заслужили, то ж тепер тіштеся! Пріч од мене, западітесь в темряву кромішню і в огонь невгасимий! Я дав вам подобу, а ви пішли за іншим! Ви зробилися слугами іншого владаря, то ж ідіть і замешкайте у пітьмі разом з ним, змієм невсипущим, посеред скреготу зубовного! Я дав вам вуха, щоб ви прислухались до писань, а ви слухали слова язичників! Я створив вам уста, щоб ви славили Бога, а ви вживали їх для облуд поетів і побрехеньок фіглярів! Я дарував вам очі, щоб ви бачили світло моїх приписів, а ви вживали їх, щоб вдивлятися у темряву! Я судія милосердний, але справедливий. Кожному воздається за заслугами. Я б хотів бути милосердним до вас, та не знаходжу оливи у ваших посудинах. Я б хотів зм'якшити своє серце, та світичі ваші надто чадять. Ідіть од мене… Так мовить Господь. А вони… а може, й ми… западемось у вічну муку. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа».

«Амінь!» – в один голос відповіли всі.

* * *

Без жодного згуку монахи вервечкою посунули до своїх опочивалень. Не бажаючи розмовляти, розійшлися мінорити і люди Папи, спраглі усамітнення й відпочинку. Серце моє сповнилось важкістю.

«Спати, Адсо, – сказав мені Вільям, піднімаючись по сходах притулку для прочан. – Нинішній вечір не найкращий час для блукань. Бернардові Гі може спасти на думку прискорити кінець світу, починаючи з наших тіл. Завтра нам треба бути на полуношниці, бо відразу після неї Михаїл та інші мінорити від'їздять».

«Бернард зі своїми в'язнями також від'їздить?» – спитав я ледь чутно.

«Ясна річ, йому більше нічого тут робити. Він, либонь, хоче прибути до Авіньйона раніше від Михаїла, але так, щоб його прибуття збіглося з процесом над келарем – міноритом, єретиком і вбивцею. Огнисько, на якому спалять келаря, умилостивлювальною похіднею освітить першу зустріч Михаїла з Папою».

«А що станеться з Сальватором… і з дівчиною?»

«Сальватор поїде з келарем, бо має свідчити на його процесі. Можливо, що взамін за цю послугу Бернард подарує йому життя. Може, дасть йому втекти, а тоді звелить убити. А може, й справді дасть йому щезнути, бо такі, як Сальватор, не цікавлять таких, як Бернард. Хтозна, може, він скінчить життя головорізом у якійсь діброві в Ланґедоку».

«А дівчина?»

«Я казав тобі, вона – пожива для вогню. Але її спалять раніше, по дорозі, як науку якомусь катарському селищу вздовж берега. Я чув, що Бернард має зустрітися зі своїм колегою Жаком Фурньє (запам'ятай це ім'я, тепер він палить альбігойців, та цілиться куди вище), і добряча відьма, яку буде послано на стос, збільшить престиж і славу обох…»

«Невже не можна щось зробити для їх порятунку? – закричав я. – Невже абат не може заступитися?»

«За кого? За келаря, злочинця, який зізнався? За такого бідолаху, як Сальватор? Чи ти маєш на увазі дівчину?»

«А якщо й так? – насмілився я. – По суті, з них трьох вона єдина справді невинна, ви ж знаєте, що ніяка вона не відьма…»

«Думаєш, настоятель, після всього, що сталося, захоче поставити під загрозу ту дещицю престижу, яка в нього ще залишилася, заради якоїсь відьми?»

«Але ж він погодився допомогти втекти Убертинові!»

«Убертин був одним з його ченців, і його ні в чому не звинувачували. Зрештою дурниці говориш, бо Убертин був важливою особою, удару йому Бернард міг завдати тільки в спину».

«Значить, келар казав правду, посполиті завше платять за всіх, навіть за тих, хто промовляє на їх користь, навіть за таких, як Убертин і Михаїл, які своїми словами покаяння штовхнули їх до заколоту!» Я був у розпачі, і якось геть забув про те, що дівчина не була братчиком, натхненним Убертиновою містикою. Але вона була селянкою і життям платила за речі, які її не стосувалися.

«Так воно і є, – сумно відповів мені Вільям. – А якщо тебе потішить якийсь промінь справедливості, скажу тобі, що одного дня ці два великі пси, Папа і цісар, помиряться і пройдуть по тілах менших собак, які вчепилися один в одного зубами, служачи їм. І з Михаїлом та Убертином учинять те, що нині чинять з твоєю дівчиною».

Тепер я знаю, що Вільям пророкував, а точніше, розумував на основі засад природної філософії. Але в ту мить його пророцтва разом з силогізмами не дали мені ніякої розради. Єдиною певною річчю було те, що дівчину спалять. І я теж почував себе провинним, немов на огнищі вона мала спокутувати й той гріх, який я вчинив разом з нею.

Я безсоромно вибухнув риданням і втік до себе в келію, де цілу ніч кусав сінник і безсило завивав, і не міг навіть – як це я разом з моїми мелькськими товаришами читав у лицарських романах – голосити, взиваючи ім'я коханої.

Бо єдине земне кохання мого життя так і не відкрило мені – ні тоді, ні потім – свого ім'я.