Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 40 страниц)

Саме в ту мить з місця зірвався брат Єронім, єпископ Каффи, борода йому тремтіла від гніву, попри те, що слова його на позір звучали замирливо. І взявся наводити аргументи, які здалися мені дещо плутаними. «Ось що я скажу святішому отцеві, і, кажучи це, себе самого віддаю віднині на його суд, бо воістину вірю, що Йоан є намісник Христа, і за цю мою віру мене й схопили були сарацини. А насамперед зацитую я одного вельми вченого мужа, який розповідає про суперечку, що зродилася якось між ченцями щодо того, хто був батьком Мельхиседека. Коли авву Копеса спитали про це, він вдарив себе по чолі і мовив: горе тобі, Копесе, бо шукаєш ти лише того, чого Бог не велить тобі шукати, і цураєшся того, що Він тобі велить. Так от, як чітко випливає з цього мого прикладу, твердження, що Христос, Пречиста Діва і апостоли не посідали нічого ні спільно, ні осібно, є аж надто очевидним, ще очевиднішим, ніж визнання Ісуса водночас чоловіком і Богом, і мені навіть здається, що той, хто заперечує очевидність першого твердження, муситиме заперечити й друге!»

Він сказав це переможним тоном, і я побачив, як Вільям звів очі до небес. Підозрюю, що Єронімів силогізм здався йому дещо щербатим, і не можу не признати йому рації, але ще щербатішим здалася мені сердита і неприязна аргументація Джованні Дальбени, який сказав, що той, хто висуває твердження про убогість Христа, стверджує те, що видно (або чого не видно) оком, тим часом як твердження про Його людськість і божественність потребує віри, тому ці два твердження не можна вважати рівноцінними. Відповідаючи, Єронім показав себе кмітливішим од супротивника:

«О, ні, любий брате, – мовив він, – слушним мені здається якраз протилежне, адже всі Євангелія твердять, що Христос був чоловіком, і пив, і їв, а за своїми безперечними чудами був також Богом, і це просто впадає в очі!»

«Маги і ворожбити теж творили чудеса», – гонористо сказав Дальбена.

«Авжеж, – відрізав Єронім, – але вони послуговувались мистецтвом чаклування. То ти хочеш прирівняти Христові чуда до чаклунського мистецтва? – Ціле товариство обурено загомоніло, що зовсім цього не хоче. – І врешті, – вів далі Єронім, передчуваючи близьку перемогу, – чи мосьпан кардинал Поджетто наважився б вважати віру в убогість Христа єретичною, якщо на твердженні цім спочиває ціле правило такого ордену, як францисканський, і нема такого краю, куди б не дісталися його сини, проповідуючи і проливаючи свою кров, від Марокко до Індії?»

«Святий Петре Іспанський, – пробурмотів Вільям, – захисти і оборони нас».

«Брате мій улюблений, – загорлав тоді Дальбена, ступаючи крок вперед, – можеш говорити про кров своїх братів, та не забувай, що повинність сю сплачували й ченці інших орденів…»

«Зі всією моєю шанобою до мосьпана кардинала, – заверещав Єронім, – жоден домініканець не загинув серед невірних, а тим часом лише за моєї пам'яті дев'ять міноритів померло мученичою смертю!»

Тоді підвівся багряний на виду домініканець, єпископ Альборейський: «Тоді я вам доведу, що ще заки мінорити дісталися до Татарії, Папа Інокентій послав туди трьох домініканців!»

«Справді? – гигикнув Єронім. – А от я знаю, що мінорити в Татарії вже вісімдесят років і збудували сорок церков по цілій країні, а домініканці мають лише п'ять осередків на узбережжі і всього їх там п'ятнадцятеро ченців! І це вирішує питання!»

«Нічого це не вирішує, – гаркнув єпископ Альборейський, – бо ці мінорити породжують всіляких святеників та беґінів, як сучки породжують цуценят, приписують все собі, вихваляються мучениками, а самі будують розкішні церкви, носять пишне облачення і продають та купують, як усі інші ченці!»

«Ні, мосьпане, аж ніяк, – втрутився Єронім, – самі вони не купують і не продають, а роблять це через прокураторів апостольського престолу, і все є власністю прокураторів, а мінорити цим тільки користуються!»

«Справді? – гигикнув альбореєць. – А скільки разів ти сам продавав, без всяких прокураторів? Знаю я ту історію з маєтками, які…»

«Якщо я це зробив, я згрішив, – поспішно перебив його Єронім, – не приписуй орденові того, що, можливо, було лиш моєю слабкістю!»

«Всечесні браття, – втрутився Аббон, – ми ж обговорюємо питання не про те, чи мають бути убогими мінорити, а чи був убогим Наш Господь…»

«Отож-бо, – знов подав голос Єронім, – щодо сього питання я маю аргумент, гострий, наче меч…»

«Святий Франциску, спаси і захисти своїх дітей…» – зневірено мовив Вільям.

«Аргументом цим є те, – вів далі Єронім, – що східні християни і греки, які далеко ліпше від нас знайомі з вченням святих отців, не сумніваються в убогості Христа. І якщо ці єретики і схизматики так явно підтримують цю таку явну істину, то хіба ми не будемо ще більшими єретиками і схизматиками, заперечуючи її? Якби вони чули, що хтось з нас проповідує проти цієї істини, вони б його каменували!»

«Що ти верзеш? – глузливо мовив єпископ Альборейський. – Чому ж тоді вони не каменують домініканців, які проповідують проти цього?»

«Домініканців? Та ж я жодного там не бачив!»

Альбореєць з багряним обличчям заявив, що оцей-от брат Єронім перебував у Греції яких п'ятнадцять років, а він жив там з самого дитинства. Єронім відрізав, що домініканець єпископ Альборейський, може, й жив у Греції, але провадив там, мабуть, розкішне життя в пишних єпископських палацах, а от він, францисканець, жив там не п'ятнадцять, а двадцять два роки і проповідував самому цісареві в Константинополі. Тоді альбореєць, не маючи що відповісти, намірився подолати відстань, яка відокремлювала його від міноритів, висловлюючи вголос – і то словами, яких я тут не наважуюсь повторити, – свою тверду рішучість видерти єпископові Каффи бороду, ставлячи під сумнів його мужність і погрожуючи помститись йому, використавши сю бороду замість канчука.

Підбігли інші мінорити, щоб заступитись за свого побратима, авіньйонці ж мали за слушне прийти на поміч домініканцеві, і з цього вийшла (Господи, помилуй найкращих зі своїх дітей!) така чубанина, що настоятелеві та кардиналові ніяк не вдавалося їх утихомирити. У цій бучі мінорити і домініканці обкидали один одного такими словами, немов кожен з них був християнином, який воює з сарацинами. Лише Вільям, з одного боку, і Бернард Ґі – з другого, зосталися на своїх місцях. Вільям виглядав смутним, а Бернард – задоволеним, якщо задоволенням можна назвати бліду усмішку, яка ледь вигнула вуста інквізитора.

«Хіба нема кращих аргументів, – спитав я учителя, дивлячись, як альбореєць сіпає єпископа Каффи за бороду, – щоб довести або спростувати тезу про убогість Христа?»

«Але ж можна твердити і одне, і друге, любий мій Адсо, – мовив Вільям, – бо на основі Євангелій неможливо точно встановити, наскільки Христос вважав своєю власністю туніку, в яку був одягнений і яку потім викидав, коли вона зношувалася. Якщо хочеш, доктрина Томи Аквінського про власність навіть сміливіша від нашого, міноритського вчення. Ми твердимо: ми не володіємо нічим, усе маємо в користуванні. А він твердив: можете вважати себе власниками, але коли комусь бракує того, чим ви володієте, ви маєте надати йому це в користування, і це ваш обов'язок, а не акт милосердя. Та річ тут не в тім, чи Христос був убогим, а радше в тім, чи має бути убогою церква. І убожество тут значить не так те, чи має церква право володіти чимось, як те, чи повинна вона претендувати на право втручатися в мирські справи чи ні».

«Так ось чому, – мовив я, – імператор так підтримує тези міноритів про убогість».

«Аякже. Мінорити грають по боці імператора проти Папи. Але для нас з Марсилієм це подвійна гра, бо ми б хотіли, щоб імператор теж грав по нашому боці і допоміг втілити нашу ідею про людяне правління».

«І ви це скажете, коли вам дадуть слово?»

«Якщо я це скажу, то виконаю свою місію, яка полягає в тому, щоб викласти погляди імперських богословів. Але якщо я це скажу, я провалю свою місію, бо мені треба дбати й про те, щоб відбулася друга зустріч в Авіньйоні, а я не думаю, шо Йоан погодиться, аби я приїхав туди з такими твердженнями».

«І що ж?»

«А те, що я опинився між двома протилежними силами, наче осел, який не знає, з котрого із двох мішків йому скубти сіно [262]262
  Йдеться про так званого «Буриданового осла» (див. Глосарій).


[Закрыть]. Річ у тім, що не настала ще пора. Марсилій марить про переміни, які тепер неможливі, а Людовік нічим не ліпший від своїх попередників, хоч поки що залишається єдиною нашою опорою проти такого нікчеми, як Йоан. Мені, мабуть, доведеться-таки говорити, якщо вони до того не повбивають один одного. В кожному разі ти, Адсо, нотуй усе, нехай принаймні якийсь слід залишиться від того, що нині тут діється».

«А Михаїл?»

«Боюсь, він марнує час. Кардинал знає, що Папа не хоче посередників, Бернард Ґі знає, що має провалити зустріч; а Михаїл знає, що поїде до Авіньйона за будь-яких умов, бо не хоче, щоб орден остаточно розірвав стосунки з Папою. І поставить під загрозу своє життя».

Поки ми так перемовлялися – і мені аж невтямки, як нам вдавалося чути один одного, – сварка досягла своєї вершини. На знак Бернарда Ґі втрутилися лучники, щоб перешкодити супротивникам остаточно вхопитися за чуби. Але вони, наче осаджені та осадники по обидва боки фортечних мурів, обсипали один в одного докорами і лайками, які я тут переказую без жодного ладу, бо неспроможний був розрізнити, хто що казав. До того ж слід пам'ятати, що фрази ці висловлювалися не за порядком, як це буває під час диспутів у моїх краях, а на середземноморський манір, коли один вислів набігає на другий, немов хвилі при збуреному морі.

«Євангеліє каже, що Христос мав калитку!»

«Та помовч ти зі своєю калиткою, ви ж її навіть на розп'яттях малюєте! А що ти скажеш на те, що Наш Господь, бувши в Єрусалимі, щовечора вертався у Витанію?»

«Якщо Наш Господь захотів ночувати у Витанії, хто ти такий, щоб критикувати Його рішення?»

«Ні, цапина ти бородо, Господь Наш повертався у Витанію, бо не мав грошей, щоб заплатити за нічліг в Єрусалимі!»

«Сам ти цапина борода, Бонаграціє! А що ж їв Наш Господь в Єрусалимі?»

«Може, ще скажеш, що кінь, якому господар дає овес, щоб прогодувати, володіє цим вівсом?»

«Ти ба, то ти порівнюєш Христа з конем…»

«Ні, то ти порівнюєш Христа з прелатами-святокупцями з вашого двору, ти, мішок з лайном!»

«Так? А скільки разів святий престол мусив провадити судові процеси, щоб захистити ваші дібра?»

«Церковні дібра, не наші! Ми ними лиш користувалися!»

«Аякже, користувалися, щоб тринькати, будувати розкішні церкви із золотими статуями, ви, лицеміри сякі-такі, вертепи беззаконня, гроби поваплені, клоаки пороку! Ви добре знаєте, що любов, а не убожество є основою досконалого життя!»

«Це сказав той ваш Тома, ненажера останній!»

«Уважай, поганцю! Той, кого ти звеш ненажерою, канонізований святою римською церквою!»

«Теж мені святий! Та ж це Йоан канонізував його, щоб зробити на злість францисканцям! Ваш Папа не має права канонізувати, бо він єретик! Ба навіть єресіарх!»

«Ці чудові слова ми вже чули! У заяві того баварського опудала в Захсенгавзені, яку підготував ваш Убертин!»

«Уважай на свої слова, плюгавче, виплодку блудниці Вавилонської і всіх інших шльондр! Знай, що того року Убертин був не при імператорі, а в Авіньйоні, на службі в кардинала Орсіні, і Папа якраз посилав його з місією до Арагону!»

«Аякже, знаю, знаю, що він складав обітницю вбогості за кардинальською трапезою, а тепер цю вбогість він відстоює у найбагатшій на цім півострові обителі! Убертине, якщо тебе там не було, хто ж тоді підказав Людовікові скористатися з твоїх писань?»

«То хіба я винен, що Людовік читає мої писання? Він же не може читати твоїх, ти ж бо останній неук!»

«Я неук? А великим ученим був ваш Франциск, який балакав з гусьми?»

«Блюзниш!»

«То ти блюзниш, блудливий ченче!»

«Я ніколи не блудив, ти це добре знаєш!!!»

«Ще й як блудив, коли разом зі своїми кумпанами, братчиками, залазив під ковдру до Клари з Монтефалько!»

«Хай спопелить тебе Господь! Я в той час був інквізитором, а Клара вже була переставилася у пахощах святості!»

«Клара, може, й пахла святістю, але тебе інші запахи цікавили, коли ти утреню черницям виспівував!»

«Ну ж бо, говори, говори далі, і гнів Божий спопелить тебе, як і твого хазяїна, який дав притулок таким єретикам, як той остгот Екгарт і той англійський чорнокнижник, якого ви звете Брануцертоном!»

«Превелебні браття, превелебні браття!» – гукали кардинал Бертранд з настоятелем.

П'ятого дня ЧАС ТРЕТІЙ,
де Северин розповідає Вільямові про якусь дивну книгу, а Вільям викладає перед легатами нечуване вчення про мирське правління

Сварка все ще лютувала, коли увійшов один з новіціїв, які чатували на дверях. Пробравшись через цю зам'ятню, немов через поле під градопадом, він підійшов до Вільяма і шепнув, що Северин хоче терміново з ним поговорити. Ми вийшли на паперть, де човплися цікаві ченці, які з криків та гамору намагалися зрозуміти, що діється всередині. Серед перших ми побачили Аймара з Александрії, який зустрів нас своєю звичною посмішечкою презирства до глупоти цілого світу: «Ясна річ, відколи з'явилися жебрущі чини, християнський світ став куди доброчеснішим», – сказав він.

Северин був чоловіком розсудливим і міг сам подбати про свою безпеку і нікому не відчиняти. Я не мав уже більше що тут робити, а насамперед мені страх як цікаво було побачити, що ж відбувається в капітулярній залі. Тому я вирішив вернутися і доповісти про виконане завдання. Та я, певно, зле вчинив, мені треба було ще повартувати, і це заощадило б нам багатьох інших нещасть. Але я це знаю тепер, та не знав тоді.

Вертаючись, я майже зіткнувся з Бенцієм, який по-змовницькому всміхався: «Северин знайшов щось, що залишив Беренґарій, правда?»

«Що ти про це знаєш?» – нечемно відповів я, трактуючи його як свого ровесника, почасти через гнів, а почасти через його юне обличчя, на якому зараз вимальовувалось сливе дитяче лукавство.

«Я не такий дурний, – відповів Бенцій, – Северин прибігає, щоб сказати щось Вільямові, ти ж слідкуєш, щоб ніхто за ним не пішов…»

«А ти щось забагато уваги приділяєш нам і Северинові», – роздратовано мовив я.

«Я? Звичайно, що я приділяю вам увагу. Я ще від передучора не спускаю з ока ні лазні, ні лічниці. Якби я лиш міг, то давно б уже туди пробрався. Я б дорого заплатив за те, щоб довідатися, що ж Беренґарій знайшов у бібліотеці».

«Хочеш забагато знати, не маючи на це права!»

«Я вчений монах і маю право знати. Я прибув сюди з краю світу лиш задля цієї бібліотеки, а вона й далі зачинена, немов у ній містяться лихі речі, а я…»

«Пусти мене», – різко сказав я.

«Що ж, пускаю, ти вже сказав мені те, що мені було потрібне».

«Я?»

«Можна говорити, навіть коли мовчиш».

«Не раджу тобі добиратися до лічниці», – сказав я йому.

«Звісно, не добиратимусь, не бійся. Але ніхто не заборонить мені спостерігати ззовні».

Я більше його не слухав і повернувся в залу. Цей цікавський монах, як на мене, великої небезпеки не становив. Я підійшов до Вільяма і коротко ввів його в курс справ. Він схвально кивнув, відтак подав знак мовчати. Зам'яття потроху спадало. Легати з обох боків вже обмінювалися поцілунками миру. Альбореєць вихваляв віру міноритів, Єронім славив милосердя проповідників, усі висловлювали надію на те, що внутрішні чвари більш не струшуватимуть церкву. Перші величали мужність других, другі возносили здержливість перших, усі взивали до справедливості і закликали до мудрості. Я ніколи не бачив стількох людей, які б так щиро і ревно змагали до торжества богословських і моральних чеснот.

* * *

Але ось уже Бертранд з Поджетто запросив Вільяма викласти тези імперських богословів. Вільям неохоче підвівся: з одного боку, він відчував, що з цієї зустрічі користі не буде ніякої, а з другого, йому кортіло чимшвидше запопасти ту таємничу книгу, яка тепер вже цікавила його більше, аніж доля зустрічі.

Але було ясно, що він не може не виконати своєї повинності.

Отож він розпочав свою рацію, пересипаючи її рясними «гм» та «умгу» – мабуть, більше, ніж звикле і ніж належало б, немовби хотів дати зрозуміти, що він далеко не впевнений у тих речах, про які мовитиме. Насамперед він ствердив, що чудово розуміє позицію тих, хто промовляв до нього, одначе те, що дехто називає «вченням» імперських богословів, є всього лиш невпорядкованою низкою тверджень, яку ніхто не виставляє як істину віри.

Тоді сказав, що, зважаючи на безмежну добрість, яку Бог проявив, створивши народ дітей своїх, возлюбивши їх без жодної різниці, як сказано ще на тих сторінках Буття, де ще не згадуються священики та царі, як рівно ж беручи до уваги те, що Господь дарував Адамові та його нащадкам владу над речами сеї землі, за умови, якщо вони підкоряться божественним законам, то можна було б припустити, що той самий Господь не цурався й думки, що у мирських ділах сам народ має бути законодавцем і дієвою першопричиною закону.

Під народом, сказав він, добре було б розуміти всю цілість громадян, але оскільки серед громадян є також діти, недоумки, злочинці і жінки, то можна б, скажімо, розсудливим способом окреслити народ як найкращу частину громадянства, хоч поки що він не вважає доречним висловлюватись щодо того, кого вважати приналежним до цієї частини.

Він кашлянув, вибачився перед присутніми, зауваживши, що погода того дня, безперечно, надто волога, і припустив, що спосіб, яким народ мав би виражати свою волю, може збігатися із тим, чим є всезагальні виборні сходини. Він сказав, що йому здається річчю розсудливою надати таким сходинам змогу тлумачити, змінювати або скасовувати закон, бо якщо закон створює одна людина, вона може спричинити зло через незнання або лиху волю, і додав, що не варто нагадувати присутнім, скільки таких випадків було останнім часом. Я помітив, що присутні, яких дещо збентежили його попередні слова, не могли не погодитися з останнім твердженням, бо кожен, мабуть, думав про когось іншого і кожен вважав того іншого лиходієм.

Гаразд, вів далі Вільям, якщо одна людина може творити лихі закони, то чи не краще, якщо їх творитиме багато людей? Ясна річ, наголосив він, мова тут про мирські закони, спрямовані на те, щоб громадські справи малися якнайкраще. Бог звелів Адамові не їсти з дерева пізнання добра і зла, і то був Божий закон; але відтак Він дозволив – та що я кажу? – звелів Адамові дати імена речам, і в цьому Він дав своєму земному підданцеві повну свободу. Адже хоч дехто у наш час твердить, буцім nomina sunt consequentia rerum [263]263
  Імена є наслідком речей (лат.).


[Закрыть], книга Буття висловлюється про це цілком ясно: Бог привів до чоловіка всіх живих створінь, щоб побачити, як він їх кликатиме і як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось [264]264
  Бут2,19.


[Закрыть]. І хоч, звісно, перший чоловік, бувши вельми кмітливим, назвав своєю едемською мовою кожну річ і кожне створіння відповідно до їх природи, усе ж він таки мав суверенне право винаходити імена, які, на його думку, найкраще цій природі відповідають. Бо ж відомо, що люди позначають поняття різними іменами, і спільними для всіх є лише ці поняття, знаки речей. Тому слово nomen [265]265
  Ім'я (лат.).


[Закрыть], безперечно, походить від nomos, себто закон, позаяк усі nomina [266]266
  Імена (лат.).


[Закрыть]надаються людьми ad placitum, себто за свобідною спільною домовленістю.

Присутні не наважились заперечити це вчене доведення. Тому, дійшов висновку Вільям, цілком зрозуміло, що творення законів щодо речей сього світу, а отже, щодо справ міст і королівств, не має нічого спільного зі збереженням і порядкуванням божественним словом, що є невід'ємним привілеєм церковної єрархії. Які нещасливі, сказав Вільям, ці невірні, не маючи подібного авторитету, який би тлумачив їм Боже слово (і всі сповнилися співчуттям до невірних). Але хіба це підстава твердити, буцім невірні не схильні творити закони і керувати своїми справами через уряди, царів, імператорів або султанів чи халіфів, хай як їх називати? Хіба можна заперечити, що чимало римських цісарів мудро вживали свою дочасну владу, як-от, приміром, Траян? Хто ж дав їм, язичникам і невірним, сю природну здатність творити закони і жити в політичному суспільстві? Може, їхні брехливі божки, які очевидно не існують (або не існують очевидно, хай як розуміти заперечення у цьому твердженні)? Звичайно, що ні. Дати їм того не міг ніхто інший, як Бог сил, Бог Ізраїля, Отець Господа нашого Ісуса Христа… Се подиву гідний доказ благості Божої, яка дарувала здатність судити про політичні справи навіть тим, хто не знає авторитету римського первосвященика і не сповідує священних, солодких і моторошних таїн християнського люду! Хіба се не найкращий доказ того, що дочасна влада і мирська юрисдикція не мають нічого спільного з церквою і з законом Ісуса Христа, а Бог зарядив їх поза всяким церковним підтвердженням і ще заки виникла свята наша віра?

Він знову відкашлявся, але цього разу не тільки він. Багато хто з присутніх совався на сідалищах, прочищаючи горло. Я побачив, як кардинал провів язиком по губах і неспокійним, але чемним жестом закликав Вільяма переходити до суті справи. І Вільям перейшов до висновків, які випливали з цих його міркувань і які усім, навіть тим, хто не поділяв цих поглядів і мав ці висновки за не вельми приємні, здалися бездоганними. Отож він сказав, що на користь сих умовисновків, схоже, промовляє приклад самого Христа, який прийшов у світ сей не повелівати, а підпорядковуватися умовам, які склалися в ньому, принаймні що стосується законів кесаря. Він не хотів, щоб апостоли здобували владу і право повелівати, а тому здається річчю мудрою звільнити й наступників апостолів від всякого тягаря мирської влади і повинності чинити примус. Якщо Папа, єпископи і священики не підпорядковуватимуться мирській владі і примусові державця, авторитет сього державця буде уневажнений, тому уневажниться й лад, що його, як було доведено раніше, зарядив у сім світі Бог. Звичайно, слід брати до уваги й дуже делікатні випадки – мовив Вільям – як, приміром, випадок єретиків, про єресь яких може виносити судження тільки церква, хранителька істини, та лиш світська влада може вчиняти щодо них якісь дії. Викривши єретиків, церква, безперечно, повинна доповісти про них державцеві, який має знати стан своїх громадян. А що ж має зробити державець з єретиком? Осудити в ім'я божественної істини, яка не перебуває під його опікою? Державець, може, і повинен осудити єретика, якщо його діяння шкодять співжиттю усього громадянства, а отже, якщо єретик утверджує свою єресь, вбиваючи або утискаючи тих, хто її не поділяє. Але на цьому влада державця закінчується, позаяк нікого на сій землі не можна тілесною покарою примусити додержуватися євангельських приписів, інакше де ж тоді буде свобідна воля, за вжиток якої кожного з нас відтак буде суджено на тім світі? Церква може і повинна остерегти єретика, що він відрікається від спільноти вірних, але вона не може судити його на землі і силувати проти волі. Якби Господь бажав, щоб Його священики посідали владу примусу, Він би зарядив для цього точні приписи, як це Він зробив, давши Мойсееві старий закон. Та Він сього не зробив. А отже, Він сього не бажає. Чи може хтось хоче сказати, що Він сього бажав, та Йому забракло часу або змоги висловити це за три роки проповідування? І слушно, що Він сього не бажав, бо якби забажав, тоді Папа міг би накидати свою волю королю і християнство вже не було б законом свободи, а стало б нестерпним рабством. Одначе, додав Вільям з веселим виразом обличчя, се ніяк не обмежує влади верховного понтифіка, ба навіть звеличує його посланництво: адже слуга слуг Божих перебуває на сій землі, щоб служити, а не щоб йому служили. І, насамкінець, було б щонайменше дивним, якби Папа мав юрисдикцію над справами імперії, та не над іншими земними царствами. Як відомо, те, що мовить Папа про справи божественні, чинне і для підданців короля Франції, і для підлеглих короля Англії, але воно має бути чинним і для підданців Великого Хана або ж султана невірних, які невірними тому й зовуться, що не дотримують вірності чудовій сій істині. А отже, якби Папа погодився мати дочасну юрисдикцію – у своїй папській гідності – над справами імперії, може постати сумнів, що це призведе до ототожнення дочасної юрисдикції з юрисдикцією духовною, а тому він не матиме духовної зверхності не лише над сарацинами і татарами, але й над французами та англійцями – а це вже злочинне блюзнірство. Ось чому, закінчував мій учитель, йому здається слушним твердити, що авіньйонська церква чинить кривду цілому людству, вважаючи, що їй належить право затверджувати або відхиляти особу того, кого було посаджено цісарем римлян. Щодо імперії Папа має не більші права, ніж щодо інших королівств, а позаяк папському затвердженню не підлягають ні король Франції, ні султан, нема ніже одної причини, чому йому має підлягати імператор німців та італійців. Божественний закон не заряджає такої підлеглості, адже Святе письмо про це нічого не говорить. Ані не схвалюють його закони різних народів, з огляду на повищі причини. Що ж стосується диспуту про убогість, врешті сказав Вільям, то його скромна опінія, яку він та деякі інші люди, як Марсилій Падуанець та Жан де Жанден, доступно виклали у формі порад, провадить до таких висновків: якщо францисканці бажають бути убогими, Папа не може і не повинен опиратися сьому їх чеснотливому бажанню. Що й казати, якби припущення про убогість Христа було доведено, то се не лише було б по мислі міноритам, а й укріпило б думку, що Ісус не прагнув для себе ніякої земної юрисдикції. Але нині вранці від вельми мудрих осіб він, Вільям, прочув про неможливість довести, що Ісус був убогий. Тим-то йому здається, що доречніше обернути це твердження. Позаяк ніхто не довів і довести не зможе, начебто Ісус допоминався для себе і своїх людей якогось мирського владарювання, далекість ся Ісусова від речей дочасних постає як достатній знак, на основі якого можна вважати, не грішачи, що таким чином Ісус надавав перевагу убожеству.

Вільям говорив таким сумирним тоном, висловлював свої переконання з таким сумнівом, що жоден з присутніх не взяв слово, щоб заперечити йому. Це не значить, що сказане ним усіх переконало. Не лише авіньйонці обурено сіпалися, перешіптуючись між собою, але й на самого абата ці слова, схоже, справили несприятливе враження, адже зовсім не так він, мабуть, уявляв собі стосунки між своїм чином та імперією. А щодо міноритів, то Михаїл виглядав розгубленим, Єронім – перестрашеним, а Убертин – замисленим.

Тишу перервав кардинал Поджетто, як завжди усміхнений і погідний, і вельми ґречно спитав Вільяма, чи поїде він до Авіньйона, щоб викласти все це перед мосьпаном Папою. Вільям спитав, якої думки про це сам кардинал, і той відповів, що мосьпан Папа чував немало сумнівних опіній у своєму житті, але, хоч він дуже любить усіх своїх дітей, такі твердження, безперечно, вельми засмутять його.

Тут втрутився Бернард Ґі, який досі навіть рота не розкрив: «Я б вельми втішився, якби брат Вільям, який так майстерно і красномовно вміє викладати свої погляди, приїхав представити їх на суд понтифіка…»

«Ви мене переконали, мосьпане Бернард, – мовив Вільям. – Я не поїду. – Відтак, звертаючись до кардинала, вибачливим тоном мовив: – Розумієте, запалення, яке заполонило мені груди, відраджує мені вирушати в таку довгу подорож в цю пору року…»

«Тоді навіщо ви так довго говорили?» – спитав кардинал.

«Щоб свідкувати про істину, – смиренно мовив Вільям. – Істина зробить нас свобідними».

«Е-е, ні! – вибухнув тут Джованні Дальбена. – Тут йдеться не про істину, яка зробить нас свобідними, а про надмірну свободу, яка хоче стати істинною!»

«Цілком можливо», – лагідно погодився Вільям.

Мені блиснуло рантове передчуття, що зараз здійметься ще лютіша буря сердець і язиків, ніж раніше. Але нічого такого не сталося. Поки ще Дальбена говорив, до зали увійшов капітан лучників і, підійшовши до Бернарда, шепнув йому щось на вухо. Той раптом підвівся і жестом руки попросив слова.

«Браття, – мовив він, – гадаю, цю хосенну дискусію нам доведеться відкласти на пізніше, бо зараз одна вельми серйозна подія примушує нас перервати дебати, за дозволом мосьпана абата. Отож несамохіть я сповнив очікування абата, який сподівався, що провинного у багатьох злочинах, скоєних тут нещодавно, буде знайдено. Чоловік цей тепер в моїх руках. Але, на жаль, його схопили запізно, бо він знову… Там дещо сталося…» – і невиразно показав надвір. Він хутко пройшов залою і вийшов, за ним юрмою посунули інші, і серед перших були ми з Вільямом.

Мій учитель зиркнув на мене і сказав: «Боюсь, щось трапилося з Северином».