355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Умберто Эко » Ім'я рози » Текст книги (страница 37)
Ім'я рози
  • Текст добавлен: 11 октября 2016, 23:07

Текст книги "Ім'я рози"


Автор книги: Умберто Эко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 40 страниц)

Сьомого дня НІЧ,
де сіпається екпіроза, а з причини надміру чеснот верх беруть пекельні сили

Старий замовк. Він поклав обидві долоні на книгу, немов пестячи її сторінки, немов розгладжуючи аркуші, щоб краще було читати, немов прагнучи захистити її від чиїхось хижих рук.

«В кожному разі все це було намарне, – сказав йому Вільям. – Тепер кінець, я тебе розкрив, знайшов книгу, а інші загинули даремно».

«Не даремно, – сказав Хорхе. – Може, їх загинуло забагато. Якщо тобі був потрібен доказ, що ця книга проклята, ти його одержав. Але їхня смерть не повинна бути даремною. А щоб вона не була даремною, достатньо буде ще однієї смерті».

Сказавши це, своїми вихудлими, майже прозорими руками він почав повільно, шматками і смугами, віддирати м'які сторінки рукопису, запихаючи клапті собі до рота і повільно жуючи, немов споживаючи гостію і прагнучи зробити її плоттю від своєї плоті.

Вільям зачаровано дивився на нього і немов не розумів, що діється. Відтак він прийшов до тями і нахилився вперед з криком: «Що ти робиш?» Хорхе усміхнувся, показуючи бліді ясна, а тим часом жовтувата піна стікала йому з безкровних уст на білий, рідкий пух на підборідді.

«Ти ж чекав звуку сьомої сурми, правда? То ж послухай, що каже її голос: Запечатай оте, що сім громів казали, і того не пиши! Візьми, і з'їж її! І гіркість учинить вона для твого живота, та в устах твоїх буде солодка, як мед [309]309
  Од 10, 4; 9.


[Закрыть]
. Бачиш? Тож я тепер запечатую те, що не мало бути сказане, і сам стаю сурмою».

І він, Хорхе, засміявся. Вперше я почув, як він сміється… Він сміявся горловим сміхом, вуста його не відображали радості, скоріше здавалось, що він плаче: «Ти цього не сподівався, Вільяме, не сподівався такого завершення, правда? Завдяки благодаті Господній цей старий знов перемагає, хіба не так?» Вільям спробував відібрати в нього книгу, але Хорхе, відчувши його порух через коливання повітря, відсахнувся назад, притискаючи лівицею фоліант до грудей, а правицею далі виривав сторінки і запихав собі до рота.

Він стояв по той бік стола, а Вільям, не годний до нього дістати, спробував різко обійти перешкоду. Але він перевернув свій ослін, зачепившись габітом, і Хорхе почув галас. Старий знов засміявся, цього разу голосніше, несподівано прудко простягнув праву руку і навпомацки схопив каганець; орієнтуючись на тепло, він знайшов полум'я, притис його рукою, не боячись болю, і полум'я згасло. Кімната запала у темряву, і ми востаннє почули сміх Хорхе, який вигукнув: «Шукайте мене, тепер я бачу краще!» Тоді він замовк і більше ми його не чули. Він рухався своєю звичною тихою ходою, завдяки якій його поява завше була несподіваною, і лиш раз по раз в різних місцях зали ми чули хрускіт роздертого паперу.

«Адсо! – гукнув Вільям, – стань на дверях, не дай йому вийти!»

Але сказав він це запізно, бо, ще раніше тремтячи від бажання кинутися на старого, лиш тільки запала темрява, я притьмом кинувся вперед, наміряючись обійти стіл з протилежного боку від того, де чулася присутність мого вчителя. Запізно я зрозумів, що так я дав змогу Хорхе дістатися до дверей, адже старий з дивовижною впевненістю вмів орієнтуватися у потемках. І справді, ми почули у себе за спиною хрускіт роздертого паперу, вже дещо приглушений, бо долинав він уже з суміжної кімнати. Водночас почули ми й інший шум – натужне, тривале скрипіння, скрегіт завісів.

«Дзеркало! – вигукнув Вільям, – він хоче замкнути нас тут!» Орієнтуючись на звуки, ми обоє кинулися до входу, я перечепився через ослін і забив собі ногу, та не звернув на це уваги, бо миттю зрозумів, що якщо Хорхе зачинить нас тут, ми ніколи не зможемо вийти: у темряві ми не зуміємо відчинити двері, не знаючи, на що і як треба натискати з цього боку.

Гадаю, Вільям рухався з таким же розпачем, що й я, бо я відчув його поруч і, діставшись до порога, ми обоє вже тиснули на задню стіну дзеркала, яка зачинялася перед нами. Ми якраз встигли, бо двері зупинилися, а невдовзі піддалися нашому натискові і знов відчинилися. Очевидно, Хорхе, відчувши, що сили нерівні, відійшов. Ми вийшли з проклятої кімнати, але вже не розуміли, куди пішов старий, бо темрява далі була повною. Раптом я згадав:

«Учителю, та ж я взяв із собою кресало!»

«То чого ж ти чекаєш, – вигукнув Вільям, – пошукай каганець і засвіти!»

Я пірнув у темряву, назад у finis Africae, навпомацки шукаючи каганець. То було чудо, що я швидко його знайшов, тоді понишпорив у рясі і витяг кресало. Руки мені тремтіли і я зробив дві чи три спроби, поки мені вдалося його запалити, а тим часом Вільям нетерпеливився біля дверей: «Швидше, швидше!» – і врешті я запалив світло.

«Мерщій, – далі піднукував мене Вільям, – інакше він з'їсть цілого Арістотеля!»

«І помре!» – вигукнув я стривожено, підбігаючи до нього і разом з ним кидаючись на пошуки.

«Мені байдуже, що той нечестивець помре! – кричав Вільям, обшукуючи поглядом все навколо і безладно метушачись. – Та й те, що він уже з'їв, і так вирішило його долю. Але я хочу забрати в нього книгу!»

Тоді зупинився і вже спокійніше додав: «Стій. Таким робом ми його ніколи не знайдемо. Замрімо на мить». Ми застигли у тиші. І не так далеко почули гамір – чиєсь тіло зачепило шафу, а відтак загуркотіли, падаючи, книжки. «Туди!» – вигукнули ми водночас.

Ми побігли в той бік, звідки чулися звуки, але тут же усвідомили, що мусимо стишити крок. Справді, поза межами finis Africae бібліотеку того вечора пронизували протяги, які свистіли і стогнали залежно від сили вітру назовні. Метушня, яку ми здійняли, ще підсилила їх, і вони загрожували погасити запалений з такими зусиллями каганець. Якщо ми не могли пришвидшити ходи, добре було б якось сповільнити просування Хорхе. Та Вільям здогадався вчинити протилежне і вигукнув: «Не втечеш од нас, старий, тепер ми маєм світло!» То було мудре рішення, бо відкриття це, мабуть, кинуло Хорхе у сум'яття – він приспішив крок, ризикуючи втратити рівновагу, яку дозволяла йому утримувати ота його магічна чутливість видющого у темряві. І справді, невдовзі ми знов почули гуркіт, а коли, йдучи за цим звуком, увійшли у залу Y слова YSPANIA, побачили, що він упав на землю, далі тримаючи книгу в руках і пробуючи стати на ноги посеред фоліантів, що звалилися зі столу, на який він був налетів, перекинувши його. І намагаючись підвестися, він далі виривав сторінки, немовби хотів чимшвидше зжерти свою здобич.

Коли ми підбігли до нього, він вже майже був на ногах і, відчувши нашу присутність, позадкував, повернувшись до нас лицем. У червоному світлі каганця обличчя його здалося нам моторошним: риси його змінилися, нездоровий піт стікав йому по чолі і щоках, очі його, зазвичай смертельно білі, налилися кров'ю, з вуст йому виставали краї пергамену, немов у голодного звіра, який настільки набив собі пащу, що не може проковтнути їжу. Його колись достойна постать старця тепер, під тягарем страху, у полоні неминучої дії отрути, яка вже наповнювала йому жили, перекошена його розпачливою, воістину диявольською рішучістю, здавалася огидною і гротесковою; в інший час вона могла б викликати сміх, але ми теж майже втратили людську подобу і стали схожі на собак, які цькують звірину. І, замість того щоб спокійно схопити його, ми з силою накинулись на нього, він вирвався, притис руки до грудей, захищаючи книгу, я тримав його лівою рукою, а правою намагався високо тримати каганець, але торкнувся полум'ям його обличчя, і він відчув його теплоту. Тоді у нього вирвався здушений звук, схожий на рев, з уст йому випали клапті паперу, він одірвав правицю від книги, шарпнув її до каганця, вихопив його з моїх рук і кинув уперед…

Каганець упав просто на книжки, які звалились були зі столу і тепер лежали одна на одній, порозгортавшись і збившись в купу. Олива пролилася, вогонь притьмом вхопився за тонкий пергамен, який спалахнув, немов в'язка сухих галузок. Усе це сталося сливе за одну мить, полум'я бухнуло від фоліантів, немов ті віковічні сторінки століттями прагнули згоріти і тепер ликували, втамовуючи свою древню спраглість вселенського пожару. Вільям усвідомив, що діється, і відпустив старого – і той, відчувши свободу, відступив на кілька кроків. Вільям загаявся – ясна річ, надто довго – думаючи, чи знов хапати Хорхе чи кидатись гасити вогонь. Одна книга, старша від інших, згоріла майже миттєво, викинувши ввись язик полум'я.

Легкі подуви вітру, здатні погасити слабкий вогонь, натомість підживляли сильніше полум'я, ба навіть видували з нього блудливі іскорки.

«Мерщій погаси цей вогонь! – гукнув Вільям. – Інакше тут все згорить!»

Я кинувся було до вогню, але тоді зупинився, бо не знав, що робити. Вільям підбіг мені на поміч. Витягнувши руки до пожежі, ми очима шукали чогось, чим би його загасити; мені блиснула в голові думка, я стягнув через голову свій габіт і спробував було кинути на вогнище. Та спалахи вогню, які здіймалися вже надто високо, пожерли мою рясу. Я відсмикнув попечені руки, обернувся до Вільяма і побачив, як з-за його спини знов наближається Хорхе. Жар був вже такий сильний, що він дуже добре його відчув і, достеменно зрозумівши, з якого боку вогонь, кинув у нього Арістотеля.

У пориві гніву Вільям шалено штовхнув старого, який налетів на шафу, вдарившись головою об гострий край, впав на землю… Але Вільям, вивергнувши, як мені почулось, страхітливе прокляття, перестав зважати на нього. Він повернувся до книжок. Але запізно. Арістотель, себто те, що залишилось од нього після того, як старий ним поживився, вже горів.

Тим часом кілька іскор полетіло в бік стіни, і вже томи з іншої шафи стали скручуватися під натиском вогню. В кімнаті палала вже не одна пожежа, а дві.

Вільям зрозумів, що ми не зможемо погасити їх голіруч, і вирішив рятувати книги книгами. Він схопив фоліант, який здався йому твердішим, краще оправленим, ніж інші, і спробував використати його як зброю, щоб задушити ворожу стихію. Але, шмагаючи зміцненою металевими скобами палітуркою по вогнищі палаючих книжок, він всього лиш здіймав нові іскри. Він спробував було затоптати їх, та домігся лиш протилежного ефекту, бо у повітря здійнялися клапті вже майже спопелілого пергамену, які ширяли, немов кажани, а повітря, сприяючи братній невагомій стихії, відносило їх далі, і вони запалювали земну матерію все інших та інших аркушів.

На нещастя, то була одна з найбезладніших зал лабіринту. З полиць звисали згорнуті сувоями рукописи, з оправ інших, вже розлізлих книжок, наче з роззявлених ротів, виставали язики висохлого роками пергамену, а на столі вже кілька днів, мабуть, лежала велика маса книг, що їх Малахія так і не поклав на місце. Ще більший гармидер спричинив тут Хорхе, тому кімната була завалена пергаменами, які тільки того й чекали, щоб перетворитись на іншу стихію.

В короткому часі все навколо палахкотіло, мов неопалима купина. Шафи теж долучилися до цього жертвоприношення і починали тріщати. Я збагнув, що цілий цей лабіринт був не що інше, як велетенське жертовне кострище, яке, давно готове, тільки й чекало на першу іскру…

«Води, треба води! – сказав Вільям, а тоді додав: – Та звідки взяти води в цьому пеклі?»

«З кухні, з кухні внизу!» – вигукнув я.

Вільям розгублено глянув на мене, обличчя його від цього шаленого сяйва розчервонілося. «Так, але поки ми зійдемо вниз і повернемось… До дідька! – вигукнув він тоді, – в кожному разі цій кімнаті кінець і сусідній, мабуть, теж. Ходімо вниз, я пошукаю води, а ти бий на сполох, тут треба багато людей!»

Ми знайшли шлях до сходів, адже пожежа освітлювала й наступні кімнати, хоч і дедалі слабше, тож останні дві кімнати ми пройшли майже навпомацки. Внизу нічне світло блідо освітлювало скрипторій, а звідти ми зійшли у трапезну. Вільям побіг до кухні, а я – до дверей трапезної, метушливо намагаючись відімкнути їх зсередини, що мені вдалося після немалих зусиль, бо хвилювання робило мене незграбним і неповоротким. Я вийшов на дворище, побіг до опочивалень, відтак зрозумів, що не зможу розбудити ченців по одному. Тут мені свінула краща думка, і я пішов до церкви, шукаючи, як потрапити на дзвіницю. Діставшись туди, я схопився за всі линви і став бити на сполох. Я шарпав з усіх сил, а линва найбільшого дзвону, ідучи вгору, тягнула й мене за собою. В бібліотеці я попік собі руки зверху, але долоні були неушкоджені, то я поранив їх, тягнучи за линви, вони почали кривавити і мені довелося відпустити дзвони.

Але я вже й так зчинив досить галасу, тому кинувся вниз і якраз побачив, як перші монахи виходять з опочивалень, а здалеку чулися голоси челядників, які починали показуватися зі своїх хатин. Я не міг пояснити до ладу, що сталося, бо не знаходив слів. Перші слова, які спливали мені на язик, були моєю рідною мовою. Скривавленою рукою я показав на вікна південного крила Вежі, з яких крізь алебастрові шибки видніло незвичайне світіння. З сили цього світіння я зрозумів, що поки я сходив униз і бив на сполох, вогонь поширився й на інші кімнати. Усі вікна Африки й цілий фасад між нею і східною баштою тепер виблискував нерівними спалахами. «Води, несіть води!» – кричав я. Спершу ніхто нічого не зрозумів. Ченці настільки звикли вважати бібліотеку священним, недоступним місцем, що не могли усвідомити, що їй може загрожувати звичайна пожежа, немов якійсь селянській хижі. Перші з тих, хто підняв погляд до вікон, перехрестилися, перелякано бурмочучи, і я зрозумів, що вони думають, що то якісь нові з'яви. Я схопив їх за габіти, благав прислухатись, аж поки хтось не переклав мої голосіння зрозумілою їм мовою.

То був Никола з Морімондо, який сказав: «Бібліотека горить!»

«Нарешті», – пробурмотів я, падаючи без сил на землю.

Никола проявив велику енергійність, роздав накази челядникам, підказував ченцям, які стояли навколо нього, що вони мають робити, послав когось відчинити інші двері Вежі, ще когось послав по відра та інше можливе начиння, скеровував людей до джерел і запасів води в монастирі. Чередникам наказав, щоб вони мулами і ослами підвозили воду в глиняних глеках… Якби ці розпорядження давала людина, наділена владою, їй миттю б підкорилися. Та челядники звикли діставати накази від Ремиґія, переписувачі – від Малахії, і всі разом – від абата. Та, на жаль, жодного з них трьох не було. Ченці шукали очима абата, сподіваючись від нього вказівок і підбадьорення, але не знаходили, і лише я знав, що він помер, або ще вмирає в цю хвилину, наглухо замурований в тісному коридорі, який саме перетворювався на палючу піч, на Фаларісового бика [310]310
  Фаларіс – тиран міста Акраганта (суч. Агрідженто, Сицилія), який правив у VI ст. до Р.Х. і славився своєю жорстокістю. Своїх ворогів, за легендою, він підсмажував у величезному розжареному мідному бику (див.: З Мак 5, 12–27).


[Закрыть]
.

Никола підштовхував челядників в один бік, а якийсь інший монах з такими ж добрими намірами підштовхував в другий. Дехто з братії вже, очевидно, запанікував, а інші все ще не прочухались зі сну. До мене повернувся дар мови, і я намагався щось пояснити, але варто пам'ятати, що я був майже нагий, адже габіт свій я кинув у полум'я, і вигляд скривавленого, з почорнілим від кіптяви обличчям хлопця, непристойно безволосого на тілі й одурілого від холоду, ясна річ, не вселяв довіри.

Врешті Николі вдалося затягти кількох ченців та челядників до кухні, яку тим часом хтось відчинив. Ще хтось мав досить глузду, щоб принести смолоскипи. В кухні ми побачили великий гармидер, і я зрозумів, що то Вільям перевернув тут усе, шукаючи воду і посуд, у якому її можна носити.

Тим часом я побачив і самого Вільяма – від вигулькнув з-за дверей трапезної, лице його було все в опіках, з габіту йшов дим, в руці він тримав великий горщик, і мене охопили жалощі до нього, адже в цю мить він уособлював безсилля. Я зрозумів, що навіть якщо йому вдалося винести горщик з водою по сходах уверх, не перекинувши його, навіть якщо він зробив це не один раз, це мало що дало. Я згадав історію про святого Августина, який побачив хлопчика, що намагався ложкою перенести воду з моря: той хлопчик був ангел – він хотів висміяти святого, який вважав, що зможе проникнути у таїни Божої природи. І, як той ангел, заговорив до мене й Вільям, змучено спершись об одвірок: «Це неможливо, нам ніколи не впоратись, навіть разом з усіма ченцями абатства. Бібліотеці кінець». На відміну від ангела, Вільям плакав.

Я притисся до нього, а він зірвав зі стола скатертину і спробував якось прикрити мене. Опустивши руки, ми стояли і спостерігали за тим, що діялося навколо нас.

Люди снували у безладній метушні: одні з порожніми руками піднімалися по гвинтових сходах і зіштовхувалися з іншими, які теж були піднялися з порожніми руками, з дурної цікавості, а тепер спускались у пошуках посуду. Інші, кмітливіші, відразу бралися шукати горщики і шаплики, а тоді побачили, що в кухні нема достатньо води. Раптом у приміщення ввірвалося кілька мулів, везучи глеки з водою, їх привели чередники, які звантажили глеки, збираючись нести воду нагору. Та вони не знали, як піднятися у скрипторій, і згаяли трохи часу, поки хтось з переписувачів їм пояснив, а піднімаючись, вони стикалися з тими, хто вже спускався, нажаханий. Кілька глечиків тріснуло, і вода розлилася на землю, але інші таки передали нагору, з рук в руки по гвинтових сходах. Я пішов з одним із гуртів і опинився в скрипторії: з входу до бібліотеки бухав густий дим, останні з тих, хто пробував пробратися нагору в східну башту, вже верталися, кашляючи, з червоними очима, і заявляли, що більше не змога проникнути у це пекло. Тоді я побачив Бенція. Змінившись на виду, він піднімався з нижнього поверху, несучи величезне цебро. Почувши, що кажуть ті, хто вибрався з бібліотеки, він став картати їх: «Пекло поглине вас усіх, легкодухи! – Він обернувся, немов шукаючи допомоги, і побачив мене: – Адсо, – вигукнув він, – бібліотека… бібліотека…» Відповіді він не чекав. Побіг до початку сходів і сміливо пірнув у дим. То було востаннє, що я його бачив.

Я почув тріск, який доносився зверху. Зі склепіння скрипторію падали уламки каменів разом з вапном. Замок склепіння, вирізьблений на кшталт квітки, відірвався і мало не впав мені на голову. Підлога лабіринту ось-ось мала впасти.

Я побіг униз і вийшов надвір. Кілька загарливих челядників принесли драбини і пробували передати воду через вікна верхніх поверхів. Та навіть найдовші драбини ледве досягали вікон скрипторію, і ті, хто виліз по них, не могли відчинити їх іззовні. Хотіли послати когось сказати, щоб їх відчинили зсередини, але більш ніхто не насмілювався іти нагору.

Тим часом я дивився на вікна третього поверху. Ціла бібліотека, мабуть, вже стала однією великою повитою димом жарівницею, і вогонь перебігав з кімнати до кімнати, швидко пожираючи тисячі пересушених аркушів. Вогнем світилися вже всі вікна, чорний дим виходив через дах: вогонь перекинувся на балочне перекриття покрівлі. Вежа, яка здавалась такою міцною і непорушною, виявила в ту важку хвилину свою слабкість, свої щілини, свої роз'їдені зсередини мури, тріснуті камені, які дали полум'ю змогу дістатися до дерев'яних каркасів, де тільки вони були.

Раптом кілька шибок тріснуло, немов зсередини на них тиснула якась сила, іскри вирвалися назовні, всипавши нічну темряву блудливими блискітками. Вітер, раніше сильний, тепер ослаб, і це було на нещастя, бо сильний вітер, можливо, погасив би іскри, а слабкий переносив і ще більше роздмухував їх, а разом з ними крутив у повітрі клапті пергамену, що їх внутрішній пал зробив геть тонкими. Тут почувся гуркіт: підлога лабіринту в кількох місцях осіла, і її охоплені вогнем балки завалилися на нижній поверх, бо тепер я бачив, як язики полум'я піднімаються від скрипторію, в якому теж було немало книг і шаф, а на столах лежали окремі аркуші, готові піддатися жадобі іскор. Я почув, як від гурту переписувачів долинули крики розпачу – рвучи собі волосся на голові, вони не облишали героїчної думки піднятися нагору, щоб порятувати свої улюблені пергамени. Але марно, бо кухня разом з трапезною стала схожа на роздоріжжя, де безладно метушаться страчені душі, де кожен плутається під ногами у всіх інших. Люди налітали одне на одного, падали, хто тримав посудину з водою, розливав її безцінний вміст, мули, що зайшли були до кухні, тепер, відчувши вогонь, забили копитами і кинулися до виходів, перекидаючи людей і своїх переляканих погоничів. Було ясно, що в будь-якому разі ця зграя селюків і побожних та мудрих, але геть безпомічних мужів, не маючи над собою керівництва, зводила нанівець навіть ту поміч, яка могла ще хоч чомусь зарадити.

* * *

Всюди на дворищі панував великий гармидер. Але то був лиш початок трагедії. Розлітаючись з вікон і з даху, звитяжна хмара іскор, під'юджувана вітром, засипала все навколо, долітаючи до даху церкви. Хто не знає, скільки чудових соборів стали поживою для вогню! Адже дім Божий здається прекрасним і міцним, наче небесний Єрусалим, завдяки своїй кам'яній пишноті, але мури і склепіння спочивають на крихкій, хоч і подиву гідній дерев'яній структурі, і якщо кам'яна церква нагадує чудовий ліс своїми колонами, які, гінкі, мов дуби, тягнуться до склепінь, то тіло її часто-густо й справді дубове – і дерев'яною є й уся її обстанова, вівтарі, хори, мальовані образи, лави, сідалища і канделябри. Так було і з монастирською церквою, чий чудовий портал так зачарував мене першого дня. Зайнялася вона дуже швидко. Ченці і всі мешканці монастиря вже зрозуміли, що боротьба іде тепер за саме виживання обителі, і всі стали ще прудкіше і ще безладніше метушитися, щоб зарадити якось небезпеці.

Звісно, до церкви був кращий доступ, а отже її легше було захистити, ніж бібліотеку. Бібліотеку згубила її власна недоступність, таємничість, яка її огортала, ощадливість доступу до неї. Церква ж, яка по-материнському відкривала обійми кожному в час молитви, відкритою була й у час порятунку. Але води більше не було, принаймні знайти її вдалося дуже мало, криниці постачали її з природною ощадливістю і повільністю, несумірною з наглістю потреби. Усі хотіли б погасити пожежу в церкві, але ніхто більше не знав, як це зробити. Крім того, вогонь перекинувся на церкву зверху, куди важко було видертися, щоб збити полум'я або загасити його землею та ганчір'ям. А коли полум'я дісталося до нижнього ярусу, даремно вже було закидати його землею і піском, бо стеля вже валилася на рятівників, ховаючи під собою не одного з них.

І так до криків жалю за чималими багатствами, які пропали у вогні, долучилися крики болю через опіки на обличчях, розтрощені кінцівки, тіла, що зникли під раптовим обвалом склепіння.

Вітер знову став поривистим, і його пориви ще більше розносили вогонь. Невдовзі після церкви зайнялися свинарники і стайні. Нажахані тварини зірвалися з прив'язей, вивалили ворота, розбіглися по дворищі, страхітливо іржучи, мукаючи, бекаючи, рохкаючи. Клуби іскор попадали на гриви коней, і видно було, як по дворі гасають пекельні створіння, огненні румаки, затоптуючи все на своєму бігу, який не мав ні мети, ні спочинку. Я побачив, як старого Алінарда, який розгублено блукав, не розуміючи, що діється, збив з ніг розкішний, увінчаний огнем Гнідий; старий так і лишився лежати в пилюці убогою безформною купкою. Але я не мав ні часу, ні способу йому допомогти, ані оплакувати його кінець, бо подібні сцени ставалися вже повсюди.

Охоплені полум'ям коні рознесли вогонь туди, куди ще не доніс його вітер: палали вже майстерні й оселя новіціїв. Юрби людей бігали від одного кінця дворища до другого, без жодної мети або з метою безглуздою. Я побачив Николу: голова його була поранена, одяг звисав лахміттями; опустивши руки, він стояв навколішках на головній алеї, проклинаючи Боже прокляття. Я побачив Пацифіка з Тіволі, який, відмовившись від всякої участі у порятунку, намагався на ходу схопити забриканого мула, а коли йому це вдалося, гукнув мені, щоб я зробив те ж саме і тікав, тікав геть від цієї зловісної подоби Армагеддону.

Тоді я подумав, куди подівся Вільям, і мене охопив страх, що його могло привалити десь уламками. Після довгих пошуків я знайшов його поблизу кружґанку. В руці він тримав свій дорожній мішок: коли вогонь зачепив уже й притулок для прочан, він піднявся у свою келію, щоб принаймні врятувати своє безцінне добро. Він взяв і мій мішок, з якого я витяг одежу, щоб прикрити голе тіло. Затамувавши подих, ми зупинилися, спостерігаючи, що діється навколо.

Монастир був приречений. Майже всі його будівлі різною мірою охопив вогонь. Споруди, ще не торкнуті ним, невдовзі чекала така ж доля, адже тепер вже геть усе, від природних стихій до безладних вчинків рятувальників, сприяло поширенню пожежі. Вільними від вогню були лиш незабудовані терени – город, садок перед внутрішнім двориком… Споруди вже ніяк не можна було врятувати, але облишивши думку про їх порятунок, можна було спостерігати за всім без жодної небезпеки, ставши на відкритому місці.

Ми подивились на церкву, яка тепер вже горіла повільно, адже такі великі споруди зазвичай хутко спалахують, коли займаються їх дерев'яні частини, а потім довго, годинами, ба навіть днями дотлівають. По-іншому пломеніла Вежа. Тут палахкого матеріалу було багацько, і вогонь, цілковито заволодівши скрипторієм, вже вторгся на поверх, де була кухня. Третій поверх, що його раніше впродовж століть займав лабіринт, вже був цілковито зруйнований.

«То була найбільша бібліотека християнського світу, – сказав Вільям. – Тепер, – додав він, – пришестя Антихриста воістину близьке, адже жодне знання не стане йому на заваді. Та й цієї ночі ми бачили його лик». «Чий лик?» – запаморочено спитав я. «Я маю на увазі Хорхе. У його обличчі, спустошеному ненавистю до філософії, я вперше уздрів портрет Антихриста, який гряде не з Юдового племені, як вважають ті, хто його голосить, ані не з далеких країв. Антихрист може народитися і з самої побожності, з надмірної любові до Бога або до істини, як зі святого народжується єретик, а з провидця – одержимий. Бійся, Адсо, пророків і тих, хто готовий померти за істину, бо зазвичай вони чинять так, що багато інших помирають разом з ними, часто ще до них, а іноді й замість них. Хорхе сповнив своє диявольське діло, бо так сласно любив свою істину, що пішов на все, аби лиш знищити олжу. Хорхе так боявся другої книги Арістотеля, бо вона, мабуть, справді навчала перекривляти лик будь-якої істини, щоб ми не ставали рабами наших власних видив. Можливо, повинність того, хто любить людей, і полягає в тому, щоб примусити сміятися з істини, примусити сміятися істину, бо єдиною істиною є навчитися звільнятися від нездорової пристрасті до істини».

«Але ж, учителю, – відважився я з болем у голосі, – тепер ви так говорите, бо душа ваша глибоко зранена. Але істина існує – та сама істина, яку ви відкрили нині вночі, до якої ви дійшли, тлумачачи сліди, які ви прочитали за минулі дні. Хорхе переміг, але ви перемогли Хорхе, бо розкрили його план…»

«Ніякого плану не було, – мовив Вільям, – і розкрив я його через помилку».

Твердження суперечило саме собі, і я не зрозумів, чи Вільям справді хотів цього. «Але ж це правда, що сліди на снігу вказували на Гнідого, – сказав я, – правда, що Адельм наклав на себе руки, правда, що Венанцій не втопився в глеку з кров'ю, правда, що лабіринт влаштований саме так, як ви й казали, правда, що у finis Africae можна увійти, натиснувши на слово quatuor, правда, що таємнича книга була книгою Арістотеля… Я б міг і далі перелічувати всі ті істини, які ви відкрили, послуговуючись своїми знаннями…»

«Я ніколи не сумнівався в істинності знаків, Адсо – це єдине, що має людина, щоб орієнтуватися у світі. Чого я не зрозумів, то це зв'язку між ними. Я вислідив Хорхе, ідучи за апокаліптичною схемою, яка, здавалось, пояснює всі злочини, але вона була випадковістю. Я вислідив Хорхе, шукаючи призвідника всіх злочинів, а натомість ми виявили, що фактично кожен злочин мав іншого призвідника, або й не мав його. Я вислідив Хорхе, шукаючи план, укладений звироднілим, раціональним умом, а плану ніякого не було, точніше, самого Хорхе здолав його ж початковий план, а відтак розпочався цілий ланцюг причин, супутніх причин, суперечливих між собою причин, які розгорталися самочинно, творячи пов'язання, які не залежали від жодного плану. Який хосен з цілої моєї мудрості? Я поводився, як упертюх, переслідуючи якусь примару ладу, а я б мав добре знати, що немає ладу у вселенній».

«Але, уявляючи собі хибний лад, ви все ж до чогось дійшли…»

«Ти сказав чудову річ, Адсо, велике тобі спасибі. Лад, що його уявляє собі наш розум, це немов сіть або ж драбина, яка слугує для того, щоб кудись дістатися. Але опісля цю драбину слід відкинути, бо ми бачимо, що хоч вона й стала нам в пригоді, сама вона позбавлена сенсу. Еr muoz gelochesame die Leiter abewerfen, so er an ir ufgestigen ist… [311]311
  Треба відкинути драбину, піднявшись по ній (старонім.).


[Закрыть]
Так кажуть?»

«Так кажуть моєю мовою. Хто це сказав?»

«Один містик з твоїх країв. Він написав це десь, вже й не пам'ятаю де. І не потрібно, щоб цей рукопис колись знову віднайшовся. Єдині потрібні істини – це знаряддя, яких потім треба позбутися».

«Ви нічого не можете собі закинути, ви зробили все, що було у вашій змозі».

«Все, що було в людській змозі, а це небагато. Важко змиритися з думкою, що у вселенній не може бути ладу, бо він образив би свобідну волю Бога і Його всемогутність. Тому Божа свобода є вироком для нас, чи принаймні вироком для нашої гордині».

Вперше і востаннє у своєму житті я насмілився висунути богословське твердження: «Але хіба може існувати необхідне буття, цілковито виткане з можливого? Яка ж тоді різниця між Богом і первовічним хаосом? Хіба ствердження абсолютної всемогутності Бога і Його абсолютної непідвладності Його власним рішенням не тотожне доказові того, що Бога нема?»

Вільям глянув на мене, але риси його обличчя не відобразили жодного почуття: «Хіба міг би мудрець передавати свої знання іншим, якби відповів на твоє запитання ствердно?» Я не зрозумів смислу його слів: «Ви маєте на увазі, – спитав я, – що знання не можна було б здобувати і передавати, якби не було самого критерію істинності, чи що ви не змогли б більше передавати свої знання, бо інші вам би цього не дозволили?»

В ту мить частина даху опочивалень з величезним гуркотом завалилася, і вгору здійнялася хмара іскор. Частина овець і кіз, які блукали по дворі, пробігла повз нас, несамовито мекаючи. Промчав також, горлаючи, гурт челядників, які мало нас не затоптали.

«Завелике сум'яття тут, – мовив Вільям. – Non in commotione, non in commotione Dominus [312]312
  He в землетрусі Господь (лат.).Див.: 1 Цар 19, 11.


[Закрыть]
».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю