Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 40 страниц)

Першого дня ВЕЧІРНЯ,
де описано відвідини решти абатства, Вільям доходить деяких висновків щодо смерті Адельма і провадить бесіду з братом-склярем про скельця для читання та про видіння у тих, хто занадто любить читати

Тут задзвонили на вечірню, і ченці налаштувалися покинути свої робочі місця. Малахія дав зрозуміти, що й нам теж пора. Він же мав залишитися зі своїм помічником Беренґарієм, щоб привести все до ладу і (як він висловився) приготувати бібліотеку до ночі. Вільям спитав його, чи потім він замикає двері.

«Нема дверей, які б закривали доступ до скрипторію з кухні та трапезної чи зі скрипторію до бібліотеки. Сильнішою від будь-яких дверей має бути абатова заборона. А ченцям потрібен доступ до кухні і трапезної аж до повечер'я. Тоді, щоб не дати зайти у Вежу стороннім або тваринам, на яких заборона не діє, я сам замикаю внизу двері, які ведуть до кухні та трапезної, і з того часу Вежа стає недоступною».

Ми зійшли униз. Ченці посунули на хори, а тим часом мій учитель вирішив, що Господь простить нам, якщо ми не підемо на богослужбу (Господеві багато чого ще довелось прощати нам у наступні дні!), і запропонував прогулятися з ним трохи по дворищі, щоб ми краще пізнали це місце.

Ми вийшли з кухні і перейшли через цвинтар: деякі нагробні камені були цілком ще недавні, а інші несли на собі відбиток часу, повідаючи про життя монахів минулих століть. Могили були безіменні, на них височіли кам'яні хрести.

Погода псувалася. Здійнявся холодний вітер, і небо затяглося хмарами. За городами ледь видніло призахідне сонце, а на сході небо темнішало, і ми пішли вздовж хорів церкви саме в той бік, до задньої частини дворища. Там, практично під самим окільним муром, де він зливався зі східною баштою Вежі, розташувались свинарники, і свинарі саме закупорювали глек, повний свинячої крові. Ми помітили, що за свинарниками окільний мур був нижчий, так що звідти можна було визирнути вниз. За межами мурів терен, який стрімко спускався вниз, був вкритий покидьками, яких сніг повністю не прикривав. Я зрозумів, що то була гноївня, в яку скидали послід, і доходила вона аж до того закруту, звідки відходила стежка, на яку звернув утеклий кінь. Я називаю це гноївнею, бо то була велика яма чогось сморідного, і сопух від неї доходив аж до парапету, з якого я визирав; навколишні селяни, мабуть, приходили сюди, щоб набрати гною для своїх полів. Але з тваринними і людськими екскрементами змішалися й інші, тверді відходи – сюди спливала вся мертва матерія, яку обитель виштовхувала зі свого тіла, залишаючись прозоро-чистою у своєму стремлінні до верхівки гори і до неба.

Поруч були конюшні, і конюхи саме вели коней до ясел. Ми пройшли стежкою, вздовж якої з боку мурів тягнулася низка стаєнь; праворуч, поруч з хорами церкви, розташувались опочивальні монахів, а за ними – нужники. В кутку огорожі, де східний мур повертав на південь, стояла будівля, де розмістились майстерні. Ковалі, закінчуючи складати на місце свої причандали й гасити міхи, збирались на богослужбу. Вільям з цікавості підійшов до однієї з майстерень, дещо відокремленої від решти, де якийсь чернець саме збирав своє господарство. На столі у нього лежала чимала купка невеликих різнобарвних скелець, а до стіни були приперті більші листи скла. Поруч стояв незакінчений покровець для мощей, чи радше його срібний каркас, куди майстер, очевидно, вставляв скельця та камінці, яким він надавав форми самоцвітів своїми інструментами.

Так ми познайомилися з Николою з Морімондо, монастирським майстром-склярем. Він пояснив нам, що скло видувають у задній частині майстерні, а в передній, де працюють ковалі, скляні плити вставляють у свинцеві кріплення і виготовляють вітражі. Але, додав він, усі ті чудові вітражі, що прикрашають церкву й Вежу, виготовлені ще століття зо два тому. А тепер вони лиш виконують всілякі дрібні роботи і виправляють шкоду, завдану часом.

«І це дуже важко, – додав він, – нелегко тепер знайти такі барвники, як колись, зокрема той синій колір, який можна ще подивляти на хорах, – він такий прозорий, що, коли сонце стоїть високо, наву затоплює райське світло. Шибки західної частини нави, перероблені не так давно, вже не такі, і це добре видно у літні дні. Марна справа – додав він, – де й поділась мудрість древніх, доба гігантів скінчилася!»

«Так, ми карлики, – визнав Вільям, – але карлики, які стоять на плечах у тих гігантів [78]78
  Цей вислів приписують Бернардові Шартрському (XII ст.)


[Закрыть], і при всій нашій малості ми іноді спроможні зазирнути далі за виднокіл, ніж вони».

«Хіба ми спроможні зробити щось краще, ніж робили вони? – вигукнув Никола. – Коли будеш у крипті церкви, де зберігається скарбниця обителі, побачиш релікварії такої вишуканої роботи, що оце страховиддя, яке я в убогості своїй тут ліплю, – і вказав на свою роботу на столі, – здасться тобі всього лиш сміховинною імітацією!»

«Звісно, давні умільці тямили зладити подиву гідні й віковічно тривкі речі, та ніде не написано, що майстри-склярі повинні вічно виготовляти вітражі, а сріблярі – релікварії. Інакше земля по вінця наповниться релікваріями, тим паче, що святих, мощі яких можна було б туди помістити, тепер обмаль, – пожартував Вільям. – Та й скільки тих вітражів можна зробити? А в різних країнах я бачив нові вироби зі скла, які свідчать про те, що в майбутньому скло не лише слугуватиме для прикраси божественних обрядів, але й допомагатиме подолати людську неміч. Хочу показати тобі творіння наших днів, найостаннішим взірцем якого я маю щастя володіти». Застромивши руку в рясу, він витяг звідти свої лінзи, які справили на нашого співрозмовника велике враження.

З великою цікавістю Никола взяв до рук хомутець, який простягнув йому Вільям: «Oculi de vitro cum capsula! [79]79
  Скла для очей в оправі (лат.).


[Закрыть]– вигукнув він. – Я чув про них від фра Джордана, з яким познайомився був у Пізі! Він казав, що від часу їх винайдення не минуло й двадцяти років. А відколи я говорив з ним, минуло ще двадцять років».

«Гадаю, їх винайшли значно раніше, – сказав Вільям, – але їх важко виробляти, тут потрібні дуже досвідчені майстри-склярі. Вони коштують часу і праці. Десять років тому пару оцих скелець ab oculis ad legendum [80]80
  На очі для читання (лат.).


[Закрыть]в Болоньї продавали за шість сольдів. Понад десять років тому я одержав одну пару в дар від великого майстра Сальвініо дельї Арматі, і весь час ревно бережу їх, немов вони – як воно тепер і є – частина мого власного тіла».

«Сподіваюсь, ти дозволиш мені добре розглянути їх колись на днях, мені кортить виготовити щось подібне», – схвильовано мовив Никола.

«Звичайно, – погодився Вільям, – але май на увазі – товщина скла залежить від ока, для якого воно призначене, і поки знайдеш відповідну товщину, мусиш випробувати на пацієнті чимало таких лінз».

«Чудо із чудес! – вів далі Никола. – Хтозна, чи не говоритимуть про відьомство або каверзи диявола…»

«Звісно, тут можна говорити й про магію, – погодився Вільям. – Але бувають два різновиди магії. Іноді магія є ділом диявола, який прагне занапастити людину способами, про які не вільно навіть згадувати. Але буває й магія, яка є ділом Божим, бо показує Божу мудрість через мудрість людську і слугує для того, щоб змінювати природу, а однією з цілей її є продовжити життя людини. Це свята магія, і вчені мужі повинні віддаватися їй дедалі більше, не лише відкриваючи нове, але й віднаходячи численні таємниці природи, які Божа премудрість ще раніше відкрила гебреям, грекам та іншим давнім народам, а нині навіть невірним (нема слів, які дивовижі можна знайти у книгах невірних про оптику і закони бачення!). Християнська наука повинна знов оволодіти всіма цими знаннями і перейняти їх від поган та невірних tamquam ab iniustis possessoribus [81]81
  Як від неправедних володарів (лат.).


[Закрыть]».

«Але чому ті, що володіють цим знанням, не передають його всьому Божому народові?»

«Бо не весь народ Божий готовий прийняти ці таємниці. Тих, хто володів цією мудрістю, нерідко мали за чаклунів, зв'язаних угодою з дияволом, і за бажання передати іншим скарб свого знання вони платили своїм життям. Я й сам під час процесів, у яких когось підозрювано у зв'язку з дияволом, намагався не вживати цих лінз, прохаючи секретарів, щоб вони читали мені потрібні документи, інакше мене самого запідозрили б у прихильності до підсудних, адже в ту мить присутність нечистого здавалась непозбутньою, і кожен, так би мовити, відчував запах сірки. Та й, зрештою, ще великий Роджер Бекон застерігав, що не завжди таємниці науки мають ставати надбанням загалу, бо дехто може використати їх для лихих цілей. Нерідко учені мужі, щоб оберегти їх від безцеремонних очей, мусять оголошувати магічними книжки, в яких насправді йдеться не про магію, а про звичайну науку».

«Отже, ти побоюєшся, що посполиті можуть вжити ці таємниці на лихе?» – спитав Никола.

«Що стосується посполитих, то, мабуть, на них ці таємниці наводять лише страх, тому вони схильні сприймати ці речі як диявольські штучки, про які аж надто часто говорять їм проповідники. Розумієш, я знав вельми вправних лікарів, які виготовляли ліки, здатні негайно зцілити від хворості. Але, даючи цю мазь або напар посполитим, вони проказували священні слова і виспівували щось схоже на молитви. Не тому, що самі ці молитви мають здатність зцілювати, а тому, що посполиті вірять в цілющу міць молитви, того й випивають напар або мастяться маззю. Так вони одужують, не доскіпуючись надто, звідки насправді цілюща сила ця взялася. Утім, душа, окрилена вірою в побожну формулу, охочіше кориться тілесній дії ліку. Та часто-густо скарби науки слід захищати не від посполитих, а від інших учених мужів. Нині виготовляють дивовижні механізми – про них я розповім тобі колись, – якими воістину можна змінювати природний хід речей. Але горе, коли вони потраплять до рук людей, які використовуватимуть їх для того, щоб зміцнити свою мирську могутність і наситити жагу володіння. Мені розповідали, нібито один хінський мудрець зробив порошок, який, зустрівшись з вогнем, може викликати страшний гуркіт і велике полум'я, знищуючи все на багато ліктів навколо. Це подиву гідний винахід, якщо його використовувати для того, щоб відвести русло річки або звільнити поле від кам'яних брил. Але якщо хтось використає його, аби завдавати шкоди своїм неприятелям?»

«Може, се й на благо, якщо то неприятелі Божого народу», – побожно сказав Никола.

«Може, й так, – погодився Вільям. – Але хто є нині неприятелем Божого народу? Імператор Людовік чи Папа Йоан?»

«Господи-Боже милосердний! – сказав Никола, геть налякавшись: – Мені зовсім не хочеться самому вирішувати це моторошне питання!»

«Бачиш? – мовив Вільям. – Іноді краще, щоб деякі таємниці й надалі були сокриті під загадковими словами.

Незбагненність природи не можна відтворити на козячій чи овечій шкурі. Арістотель у своїй книзі таїн твердить: якщо занадто поширювати знання про таємниці природи й мистецтва, порушується небесна печать і може трапитись чимало лих. Це не значить, що таємниць не слід відкривати, але саме вченим мужам належить вирішувати, коли і як се робити».

«Тому цілком слушно, що в таких місцях, як наш монастир, – мовив Никола, – доступ до деяких книг має не кожен».

«То інша річ, – мовив Вільям. – Забагато говорити – то гріх, але занадто все замовчувати – теж гріх. Я не мав на увазі, що джерела знання треба приховувати. Ба більше, це здається мені великим злом. Я хотів сказати, що вчений муж, говорячи про таємниці, які можуть породити і добро, і зло, має право і обов'язок вживати затемнену мову, зрозумілу лише йому подібним. Шлях науки нелегкий, і нелегко відрізнити добро від зла. А часто вчені мужі нових часів є лише карликами на плечах у карликів».

Приязна мова мого вчителя, мабуть, схилила Николу до звірень. Він підморгнув Вільямові (мовляв: ми з тобою розумієм один одного, бо говоримо про те саме) і натякнув: «Одначе тут, – і кивнув на Вежу, – таємниці мудрості охороняє дещо інше. Магічні формули…»

«Справді? – сказав Вільям, вдаючи байдужого. – Мабуть, замкнуті наглухо двері, суворі заборони, погрози».

«Е, ні, ще щось…»

«Що, наприклад?»

«Ну, точно я не скажу, моя справа – скло, а не книжки, але в монастирі розповідають… дивні історії…»

«Які історії?»

«Дивні. Скажімо, про ченця, що якось вночі пробрався в бібліотеку по книгу, яку Малахія не хотів йому дати, і побачив зміїв, людей без голови і людей з двома головами. А коли вийшов з лабіринту, то мало не збувся розуму…»

«А чому ти говориш про магію, а не про диявольські з'явища?»

«Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсім вже простак. Навіщо дияволові (борони Боже нас від нього!) спокушати ченця зміями і двоголовими людьми? Він може знадокувати хіба що сласними видіннями, як це було з отцями пустині. І зрештою, якщо торкатися деяких книг є злом, навіщо дияволові перешкоджати ченцеві чинити це зло?»

«Непогана ентимема», – погодився учитель.

«А крім того, якось я лагодив шибки в лічниці і задля розваги погортав трохи деякі Северинові книжки. Була там одна книга про таємниці, написана, гадаю, Альбертом Великим; око моє привабили якісь чудернацькі мініатюри, і на тих сторінках я прочитав, що можна нанести мазь на ґніт оливної лампадки, щоб випари, які від того утворюються, спричиняли видіння. Ти, може, помітив – а може, й не помітив, адже ж не провів ще в обителі жодної ночі, – що в нічні години на верхньому поверсі Вежі світиться. У певних місцях з вікон просочується слабке світло. Усі дивуються, що б се могло бути; дехто твердить, що то блудні вогні або ж душі покійних монахів-бібліотекарів, які повертаються відвідати своє царство. Багато хто у це вірить. А мені здається, що то каганці, наготовлені таким чином, щоб викликати видіння. Розумієш, якщо взяти жир з вуха собаки і намазати ним ґніт, той, хто вдихне дим від цієї лампади, подумає, буцім у нього собача голова, а присутні й справді побачать його з собачою головою. Є ще інше мастило, від якого той, хто опиниться поблизу лампади, відчує себе великим, як слон. А коли зробити ґніт з очей кажана, двох рибин – не пам'ятаю вже яких – та жовчі вовка, то дим його дасть видіння усіх цих тварин. Хвіст ящірки покаже всі речі навколо немов притрушені сріблом, а від лою чорної змії з шматком погребального покривала може здатися, що ціла кімната повна змій. Я все це знаю. В бібліотеці є хтось дуже хитрий…»

«А може, всі ці магічні практики – діло рук померлих бібліотекарів?»

Николу це збентежило й занепокоїло: «Про це я не подумав. Може, й так. Хорони нас Бог! Вже пізно, вечірня вже почалася. Прощавайте». І вирушив у бік церкви.

Ми пішли далі вздовж південних мурів: праворуч був притулок для прочан і капітулярна зала з садком, а ліворуч – маслоробні, млин, шпихліри, пивниці, будинок новіціїв. Усі, кого ми зустрічали, поспішали до церкви.

«Що ви думаєте про те, що розповів Никола, мосьпане?» – спитав я.

«Не знаю. В бібліотеці щось діється, і не думаю, що то діло душ померлих бібліотекарів…»

«Чому?»

«Вони, мабуть, були такі чеснотливі, що нині перебувають у царстві небеснім, споглядаючи лик Божий, якщо така відповідь тебе задовольнить. Що ж стосується лампад, то треба буде з'ясувати, чи справді вони там є. А відносно мастил, про які говорив наш скляр, то викликати видіння можна й простішими способами, і Северин непогано на них знається, як ти, певно, помітив нині. Ясна річ, в обителі не хочуть, щоб вночі хтось блукав по бібліотеці, а багато кого таки тягнуло і далі тягне туди».

«А який зв'язок між цією історією і нашим злочином?»

«Злочином? Що більше я про це думаю, то більше переконуюся, що Адельм сам наклав на себе руки».

«Чому ж?»

«Ти пам'ятаєш, як нині вранці я помітив гноївню? Поки ми піднімалися по закруті, над яким височить східна башта, я побачив там сліди, залишені зсувом: у тому місці, де збирається найбільше відходів, частина ґрунту зірвалася і сповзла аж під башту. Ось чому нині увечері, зазирнувши вниз, ми побачили, що сніг не прикриває відходів, тобто їх ледь притрусив останній, вчорашній снігопад, а не попередній сніг, що випав був у минулі дні. Настоятель сказав нам, що Адельмів труп сильно розтрощило об камені, а під прямовисними мурами східної башти ростуть сосни. Камені ж є власне в тому місці, де закінчується мур, вони там утворюють щось на кшталт східця, а вже потім починається схил, вкритий покидьками».

«І що ж?»

«А тепер подумай: хіба не… як би це сказати? економніше для нашого розуму вважати, що Адельм, через причини, які ще треба встановити, зі своєї власної волі кинувся з парапету муру вниз, його вдарило об камені, і він, вже мертвий, а може, лиш поранений, звалився у гноївню. Того вечора дув сильний вітер, він спричинив зсув, який перемістив частину ґрунту разом з покидьками і тілом того бідолахи під східну башту».

«Чому ви кажете, що цей розв'язок був би економнішим для нашого розуму?»

«Любий Адсо, не варто множити причини і їх пояснення, якщо це не є конче необхідним. Коли припустити, що Адельм упав зі східної башти, то треба припустити також, що він пробрався якось в бібліотеку, що хтось вдарив його ще до того, як він зміг вчинити опір, що той хтось з бездиханним тілом на плечах зумів вилізти на вікно, відчинити його і кинути вниз того нещасного. Натомість для мого припущення нам досить Адельма, його самогубчого наміру і зсуву. Все пояснюється меншою кількістю причин».

«Але навіщо йому було вбивати себе?»

«А навіщо комусь було вбивати його? Причину шукати треба в будь-якому разі. Ця причина, безсумнівно, є. У Вежі панує атмосфера недомовок, всі замовчують щось перед нами. А тим часом до нас вже дійшли деякі поголоски, правда, досить туманні, про те, що Адельма з Беренґарієм пов'язували якісь дивні стосунки. А отже, нам варто уважніше придивитись до помічника бібліотекаря».

Поки ми отак бесідували, вечірня скінчилася. Челядники поквапились до своєї роботи, щоб до вечері все закінчити, а ченці вирушили до трапезної. Небо вже зовсім стемніло, починалася сніговиця. Легкий сніг падав крихітними, м'якими клаптиками, і сніжило, гадаю, мало не цілу ніч, бо наступного ранку біла ковдра вкривала все дворище. Але про це ще буде мова.

Я зголоднів, а тому зрадів, що прийшла пора вечеряти.

Першого дня ПОВЕЧЕР'Я,
де Вільям і Адсо тішаться радою гостинністю абата і вислуховують гнівливі слова Хорхе

Трапезну освітлювали великі смолоскипи. Ченці сиділи вздовж ряду столів, а перпендикулярно до них, на широкому помості стояв стіл абата. З протилежного боку стояв амвон, на якому вже зайняв місце монах, який мав читати під час вечері. Абат чекав нас біля рукомийника з білим рядном, щоб витерти руки після миття, за древнім приписом святого Пахомія.

Він запросив Вільяма за свій стіл і сказав, що в той вечір я, хоч всього лиш новіцій бенедиктинець, теж матиму цей привілей, як свіжоприбулий гість.

У наступні дні, сказав він мені по-батьківському, я сидітиму за столом з ченцями, а якщо мій учитель дасть мені на час трапези якесь доручення, я зможу до того чи опісля поїсти в кухні, де кухарі подбають про мене.

Тепер ченці нерухомо стояли біля столів – каптури опущені на обличчя, руки сховані у складках наплічників. Абат підійшов до свого стола і відмовив Benedicite [82]82
  Благословіть (лат.).


[Закрыть].

Читець з амвона затягнув Edent pauperes [83]83
  Їдять убогі (лат.).


[Закрыть]. Абат дав своє благословення, і всі сіли.

Правило нашого засновника передбачає дуже скромну поживу на вечерю, але настоятель має змогу вирішувати, скільки їжі насправді потребують ченці. Утім, в наших монастирях тепер вже не так суворо ставляться до радощів столу. Я не говорю про ті обителі, які, на жаль, перетворилися на гнізда обжерства; але навіть у монастирях, які дотримуються приписів покаяння і чесноти, монахам, які здебільшого віддаються важкій праці розуму, подають поживу хоч і не витончену, зате ситну. Зрештою, на столі настоятеля завжди стоять кращі наїдки, адже нерідко там садять шанованих гостей, а монастирі пишаються плодами своєї землі і своїх хлівів, рівно ж як вправністю своїх кухарів.

За звичаєм ченці їли в мовчанці, спілкуючись між собою нашою звичною абеткою жестів. Першими обслуговувано новіціїв і молодших ченців, відразу по тому, як зі стола абата було передано страви, призначені для всіх.

За абатовим столом разом з нами сидів Малахія, келар і двоє найстарших ченців – Хорхе з Бургоса, сліпий старець, з яким я вже запізнався в скрипторії, і старезний Алінард з Ґроттаферрати: йому було майже сто літ, він накульгував, виглядав немічним, і мені здалося, що він не сповна розуму. Настоятель розповів нам, що він живе тут ще з часів свого новіціяту і пам'ятає щонайменше вісімдесят років історії монастиря. Він сказав нам це півголосом ще на початку, а потім, дотримуючись звичаю нашого чину, ми стали мовчки слухати читання. Але, як я вже сказав, за абатовим столом можна було дозволити собі деякі вольності, і ми похвалили запропоновані нам страви, а настоятель раз у раз вихваляв гарні властивості своєї олії або свого вина. А одного разу, наливаючи собі вина, він навіть згадав уступ з правила, де святий наш засновник зауважив, що монахам, звичайно, пити вино не личить, та в наші часи ченців уже не можна переконати зовсім не пити, то хай принаймні не впиваються, бо ж вино навіть мудреців штовхає до гріха, як нагадує нам Єкклезіаст. Бенедикт говорив про «наші часи», маючи на увазі свої часи, такі вже від нас далекі; що ж тоді казати про ті часи, коли ми вечеряли в монастирі, часи великого занепаду звичаїв (я вже навіть згадувати не хочу про мої часи, коли я це пишу, скажу хіба, що тут, у Мельку, більше замиловуються пивом!); одне слово, пилося тоді без надміру, але й не без смаку.

Ми їли смажене на рожні м'ясо недавно забитих свиней, і я помітив, що для інших страв тут використовували не тваринний жир і не ріпакову олію, а добру оливкову олію, яку доставляли з посілостей абатства в підніжжі гори біля моря. Абат пригостив нас куркою (страва ця була тільки в нього на столі) – я бачив раніше, як її готували в кухні. Я помітив ще одну рідкісну річ – він послуговувався металевою виделкою, яка формою нагадувала мені лінзи мого учителя: як чоловік шляхетного походження, наш господар не хотів бруднити собі руки їжею, і навіть запропонував нам цей свій інструмент, щоб ми могли накласти собі в тарілки м'ясо з великого полумиска. Я відмовився, але побачив, що Вільям охоче погодився і вельми невимушено орудував сим панським причандалом, може, щоб абат не подумав, буцім францисканці – люди зле виховані і посполитого походження.

Захопившись всіма цими смачними наїдками (після кількох днів дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергійне схвальне кректання Хорхе, і я зрозумів, що ми дійшли до місця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що він говорив пополудні, я зрозумів, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив: «Наслідуймо приклад пророка, який каже: я мовив – пильнувати я буду дороги своєї, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, занімів я в мовчанні, замовк навіть про добро [84]84
  Див. Пс 39, 1.


[Закрыть]. І якщо в цьому уступі пророк повчає нас, що іноді з любові до мовчання нам слід утримуватися навіть від дозволених розмов, то тим паче ми повинні утримуватися від розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей гріх! – І далі: – А непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, аби учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову».

«Це стосується й малюнків на полях, про які нині говорилось, – не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. – Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся».

«Його людська природа цього не забороняла, – зауважив Вільям, – адже твердять богослови, що сміх властивий людині».

«Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse» [85]85
  Хоч і міг, але не написано, що так чинив (лат.).


[Закрыть], – відрубав Хорхе словами Петра Півчого.

«Manduca, jam coctum est» [86]86
  Їж, уже спечене (лат.).


[Закрыть], – шепнув Вільям.

«Що це?» – спитав Хорхе, подумавши, що подали якусь нову страву.

«Ці слова, за Амвросієм, вимовив святий Лаврентій, лежачи на розжареній решітці і пропонуючи своїм катам перевернути його на другий бік, про це згадує також Пруденцій у "Peristephanon" [87]87
  Про [мученицькі] вінці (гр.).


[Закрыть], – сказав Вільям з вельми святобливим виглядом. – Отже, святий Лаврентій умів сміятися і говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів».

«Це доводить, що сміх – це щось близьке до смерті і розкладання тіла», – буркнув у відповідь Хорхе, і мушу визнати, що відповів він як добрий логік.

Тут настоятель добротливо закликав нас до тиші. Тим часом вечеря закінчувалась. Абат підвівся і представив Вільяма ченцям. Він воздав хвалу його мудрості, розповів про славу і попередив, що йому доручено розслідувати смерть Адельма, тому він просить монахів, щоб вони відповідали на його запитання і звеліли своїм підлеглим в цілому монастирі чинити так само. Вони мають також полегшувати йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.

По закінченні вечері монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер'я. Вони знов накинули собі на обличчя каптури і вишикувалися напоготові перед дверима. Відтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар і заходячи на хори через двері з півночі.

Ми вирушили разом з настоятелем.

«О цій порі замикають двері Вежі?» – спитав Вільям.

«Тільки-но челядники приберуть у трапезній та в кухні, бібліотекар зачинить всі двері, замкнувши їх зсередини на засув».

«Зсередини? А сам він як вийде?»

Абат пильно дивився на Вільяма якусь мить, а тоді спохмурнів на виду: «Звісно, в кухні він не спатиме», – мовив він різко. І приспішив крок.

«Гаразд, гаразд, – шепнув мені Вільям, – отже, є ще один вхід, але нам не вільно його знати. – Я усміхнувся, пишаючись його умовиводом, а він буркнув мені: – І не смійся. Як бачиш, в мурах сих сміх не тішиться доброю славою».

Ми ввійшли на хори. Світилися лише одна лампадка на дебелому бронзовому триніжку у два людські зрости. Монахи посідали мовчки на свої місця, а тим часом читець читав уступ з гомілії святого Григорія.

Тоді абат подав знак, і півчий затягнув «Тu autem Domine miserere nobis» [88]88
  Помилуй нас, Господи (лат.).


[Закрыть]. Абат відповів «Adjutorium nostrum in nomine Domini» [89]89
  Поміч наша в ім'я Бога (лат.).


[Закрыть], і всі хором заспівали «Qui fecit coelum et terram» [90]90
  Який сотворив небо і землю (лат.).


[Закрыть].

Тоді розпочався спів псалмів: Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моєї; Хвалитиму Господа усім серцем своїм; Хваліте, Господні раби, хваліть ім'я Господа [91]91
  Відповідно, Пс 4, 1, Пс 9, 2 і Пс 113, 1.


[Закрыть]. На хорах для нас місць не було, і ми відійшли у головну наву. І звідти ми помітили, як раптом у темряві з бічної каплиці виринув Малахія.

«Слідкуй за цим місцем, – сказав мені Вільям. – Можливо, тут починається прохід, який веде до Вежі».

«Під цвинтарем?»

«Чому б і ні? Зрештою, якщо добре подумати, тут десь має бути оссарій, бо ж неможливо, щоб упродовж століть усіх монахів ховали на тому клаптику землі».

«То ви й справді хочете пробратися вночі в бібліотеку?» – перестрашено спитав я.

«До мертвих монахів, гадів і таємничих вогнів, мій добрий Адсо? Ні, хлопче. Я помишляв про це нині, та не з цікавості, а тому що хотів знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаєш, я схиляюся до логічнішого пояснення, і взагалі я б волів не порушувати тутешніх звичаїв».

«То навіщо вам знати про вхід?»

«Бо мудрість не лише в тім, аби знати все про те, що мусиш або можеш зробити, але й в тім, аби знати все про те, що міг би, але, може, не повинен робити. Ось чому нині я говорив майстрові-скляру, що вчений муж повинен до певної міри берегти таємниці, які він відкриває, щоб інші ними не зловжили, одначе відкривати їх треба, а в цій бібліотеці, схоже, таємниці навічно зостаються сокритими».

З цими словами він пішов до виходу, бо служба скінчилася. Обоє ми були дуже стомлені, тому відразу пішли в нашу келію. Я згорнувся клубком у своєму «склепику», – як жартівливо назвав мою нішу Вільям, й одразу ж заснув.