Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 40 страниц)

Четвертого дня ЧАС ШОСТИЙ,
де Адсо йде по трюфелі і спостерігає за прибуттям міноритів, вони довго бесідують з Вільямом та Убертином, і з'ясовуються деякі вельми сумні речі про Йоана XXII

Виклавши ці міркування, мій учитель вирішив не робити більш нічого. Я вже казав, що іноді у нього бували миттєвості цілковитого безруху, немов ненастанний цикл небесних світил зупинився, а разом з ними й він. Так було й того ранку. Він простягнувся на сіннику, втупившись очима в порожнечу і схрестивши руки на грудях, ледь ворушачи губами, немов відмовляв молитву, але уривчасто і без побожності. Я зрозумів, що він заглибився в роздуми, і вирішив пошанувати його задуму. Я вийшов у двір і побачив, що сонце померхло. Чудовий і прозорий ранок (а день наближався до кінця своєї першої половини) ставав вологим і мрячним. З півночі пливли важкі хмари і насували на верхівку гори, вкриваючи її легкою поволокою. Схоже було на туман, і такий же туман, здавалось, піднімався і з землі, та на цій висоті нелегко було відрізнити імлу, яка здіймалася знизу, від імли, яка стелилась ізгори. Важко стало розгледіти обриси віддалених будівель.

Я побачив Северина, навколо якого весело купчилася зграйка свинарів зі своїми свиньми. Він сказав, що вони йдуть вздовж підгорка і далі в долину шукати трюфелі. Я ще ніколи не куштував цього вишуканого плоду підліска, що водився на цьому півострові і, схоже, був вельми поширений на землях бенедиктинських монастирів – чи то у Норчі, де він чорний, чи у цих краях, де він білий і пахучий. Северин пояснив мені, що це таке, яке воно смачне і скількома різними способами можна його готувати. І сказав, що його дуже важко знайти, бо він ховається під землею, потайніше від гриба, і єдиними тваринами, які здатні його винюхати, є свині. Але знайшовши, вони відразу беруться його їсти, тому їх треба притьмом відігнати і викопати трюфель з-під землі. Пізніше я дізнався, що цього полювання не цураються й немало родовитих людей і ходять отак назирці за свиньми, ніби то шляхетні гончаки, а за ними вслід ідуть пахолки з мотиками. Пригадую навіть, що багато років опісля один вельможа з моїх країв, знаючи, що я бував в Італії, спитав мене, чому там деякі синьйори, як він сам бачив, ходять пасти свиней, і я засміявся, зрозумівши, що насправді вони ходили по трюфелі. Але коли я сказав йому, що ці синьйори шукали під землею «трюфелі», – щоб поласувати ними, тому добродієві здалося, начебто я сказав, що вони шукали «der Teufel», – себто диявола, і він побожно перехрестився, отетеріло дивлячись на мене. Потім непорозуміння з'ясувалося і ми обоє розсміялися. Ось яка магія людських мов, які часто-густо, за домовленістю між людьми, подібними звуками виражають різні речі.

Северинові приготування заінтригували мене, і я вирішив піти з ним; зрештою я зрозумів, що він зайнявся цим, аби забути сумні події, які гнітили усіх; і я подумав, що, допомагаючи йому забути його думки, я, можливо, якщо не забуду, то принаймні втихомирю свої. І не приховуватиму – адже я постановив собі писати завжди тільки правду, – в глибині душі мене вабила думка, що, зійшовши у долину, я, можливо, хоч краєм ока побачу одну особу, яку тут не називатиму. Але сам себе я мало не вголос запевняв, що, оскільки того дня очікувано прибуття обох леґацій, мені, може, вдасться побачити прибуття бодай однієї з них.

Поки ми поступово сходили звивистою стежкою вниз, повітря роз'яснювалося; не те щоб визирнуло сонце, бо верхню частину неба далі застилали хмари, але все було чітко видно, бо мряка залишилася у нас над головами. Коли ми вже добряче відійшли, я озирнувся, щоб подивитися на маківку гори і не побачив нічого: від половини підйому і далі, верхівка гори, дворище, Вежа – усе щезло між хмарами.

У ранок нашого прибуття сюди, коли ми вже були у горах, з деяких закрутів все ще було видно море, яке було всього лиш за десять миль звідси, а може, й менше. Наш шлях був багатий на несподіванки, бо ми то опинялися раптом немов на гірській терасі, яка стрімко уривалася над чудовою затокою, то вступали в глибоку ущелину, де нависали гряди гір, і одна гора затуляла іншій вид на далеке узбережжя, а сонце насилу проникало в глиб долини. Ніде інде, ніж в тих місцях Італії, я не бачив такого тісного і несподіваного взаємопроникнення моря й гір, узбережжя і високогірних краєвидів, а у вітрі, який свистів між ущелинами, чулося відлуння поперемінного зіткнення цілющого морського повітря і крижаних подувів високогір'я.

Але того ранку все було сіре, майже молочно-біле, обрію не було видко, навіть коли ущелини відкривались у бік далеких берегів. Одначе я надто забарився на спогадах, а вони мало стосуються історії, яка нас цікавить, мій терплячий читальнику. Тому не розповідатиму про всі перипетії наших пошуків «derteufel». Краще розповім про посольство міноритів, яке я побачив першим й одразу побіг до монастиря, щоб попередити Вільяма.

Учитель мій почекав, аж поки новоприбулі вступлять в мури обителі і згідно зі звичаєм привітаються з настоятелем. Відтак підійшов до їхнього гурту, по черзі обняв кожного і по-братньому зі всіма привітався.

Пора трапези вже минула, але один зі столів заздалегідь приготували для гостей, і абатові вистачило делікатності залишити їх на самоті з Вільямом, щоб вони, не дуже зважаючи на правило, могли вільно споживати їжу і водночас обмінятися враженнями: адже, зрештою, йшлося – хай Бог простить мені це незугарне порівняння – про щось на кшталт військової ради, яку слід було провести щонайшвидше, поки не наскочило враже військо, сиріч авіньйонська леґація.

Нічого й казати, що новоприбулі відразу зустрілися й з Убертином, якого привітали зі здивуванням, радістю і благоговінням, що пояснювалося і його довгою відсутністю, і страхами, пов'язаними з його зникненням, і видатними якостями сього відважного ратника, який вже десятиліттями вів ту саму битву, що й вони.

Про ченців, які входили в цей гурт, я розповім пізніше, коли мовитиму про сходини, що відбулись наступного дня. Зрештою, з ними я розмовляв небагато, бо всю мою увагу поглинула рада трьох, яку відразу ж утворили Вільям, Убертин і Михаїл з Чезени.

Михаїл здався мені вельми чудним чоловіком: при всьому його напрочуд гарячому францисканському запалі (його жести і мова іноді нагадували жести і мову Убертина у моменти містичного захвату) він був людяно теплий і сердечний, а як уродженець Романьї вмів оцінити радощі доброї трапези і тішитися товариством друзів; він був огрядистий і гострий умом, але, коли мова заходила про питання стосунків між володарями, міг раптом стати пильним і спритним, наче лисиця, і незворушним, наче кріт; він був здатний на щирий сміх, на запальні сутички, на проречисту мовчанку, умів вправно відірвати погляд від співрозмовника, щоб неуважністю замаскувати своє небажання відповісти на його запитання. Я вже дещо розповідав про нього на попередніх сторінках – то були речі, які я чув від інших, котрі теж, либонь, знали це не з перших уст. А тепер я вже краще розумів його суперечливу поставу і несподівані зміни політичних планів, якими в останні роки він дивував своїх власних друзів і послідовників. Як генеральний настоятель чину міноритів, він був, у принципі, спадкоємцем святого Франциска, а насправді – спадкоємцем його наслідувачів: йому довелося змагатися святістю і мудрістю з таким попередником, як Бонавентура Баньореджієць, він був зобов'язаний гарантувати дотримання правила і водночас дбати про гаразди цього такого могутнього і розгалуженого ордену; він мав прислухатися до думок дворів і міських управ, які, офіруючи орденові милостині, підносячи дари і заповідаючи маєтки, були для нього джерелом процвітання і багатства; заразом він мусив дбати й про те, щоб потреба у покаянні не виштовхувала за межі ордену щонайзапальніших спіритуалів, адже це могло призвести до розпаду цього славного згромадження, яке він очолював, на цілу низку єретичних ватаг. Він мав догодити Папі, імператорові, ченцям убогого життя, святому Францискові, який, без сумніву, наглядав за ним з небес, і християнському людові, який наглядав за ним із землі. Коли Йоан засудив усіх спіритуалів як єретиків, Михаїл не завагався віддати йому на поталу п'ятьох найнепокірніших братчиків з Провансу, дозволивши послати їх на вогнище. Але усвідомлюючи (і тут, мабуть, не обійшлося без впливу Убертина), що послідовникам євангельської простоти в ордені симпатизувало чимало людей, він зробив усе, щоб через чотири роки Перуджійська капітула підтвердила постулати спалених. Звичайно, при цьому він постарався узгодити цю потребу простоти, яка могла привести до єресі, зі звичаями та законами чину, домагаючись, аби бажання ордену стали також бажаннями Папи. Одначе, чекаючи нагоди, щоб переконати Папу, без дозволу якого рухатися далі він не хотів, не нехтував він і прихильним ставленням до нього цісаря та імперських богословів. Ще за два роки до того дня, коли я зустрів його, під час генеральної капітули в Ліоні, своїм ченцям він звелів згадувати особу Папи лише стримано і шанобливо (і це було всього лиш кілька місяців по тому, як Папа, говорячи про міноритів, докоряв їм за «їхнє гавкання, блуди і безумства»). І от тепер він сидів за трапезою, сердечно бесідуючи з людьми, які Папу згадували без найменшої шаноби.

Про решту я вже говорив. Йоан хотів бачити його в Авіньйоні, а він водночас хотів і не хотів туди їхати, тож зустріч, призначена на наступний день, мала вирішити, як і з якими гарантіями має відбутися ця подорож, щоб вона не виглядала ні як повне підпорядкування Папі, ні як виклик йому. Не думаю, що Михаїл колись особисто зустрічався з Йоаном, принаймні відколи той став Папою. А якщо навіть зустрічався, то не бачив його вже давно, і друзі його поспішили описати постать сього святокупця у вельми похмурих барвах.

«Мусиш пам'ятати одне, – казав йому Вільям, – тобі не можна довіряти його присягам, він завжди дотримується їхньої букви, порушуючи дух».

«Усім відомо, – сказав Убертин, – як було під час його обрання…»

«Я б назвав це не обранням, а узурпацією! – втрутився один із бесідників, вимова якого нагадувала вимову мого учителя. Згодом я почув, що його звали Гуґом з Новокастра. – Навіть у смерті Климента V далі є багато неясного. Король ніколи не пробачив Климентові, що той обіцяв посмертно осудити Боніфація VIII, а потім зробив усе, аби не затаврувати свого попередника. Ніхто до пуття не знає, як і чому Климент помер у Карпантра. Відомо лише, що кардинали з'їхалися до Карпантра [223]223
  Місто у Франції.


[Закрыть]на конклав, проте нового Папу обрано не було, бо суперечка цілком слушно перейшла на вибір між Авіньйоном і Римом. Не знаю добре, що там сталося у ті дні, кажуть, зчинилася справжня різанина – небіж померлого Папи погрожував кардиналам, їхніх слуг по-звірячому повбивали, палац підпалили, кардинали поскаржилися королю, а той їм – він, мовляв, ніколи не хотів, щоб Папа покидав Рим, хай наберуться терпіння і зроблять слушний вибір… Тоді Філіп Красивий помирає, і за яких обставин – теж лиш Бог один знає…»

«Або диявол», – мовив Убертин, перехрестившись, і всі перехрестились услід за ним.

«Або лиш диявол один знає, – вишкірив зуби Гуґо. – Одне слово, на престол сходить новий король, який править тільки вісімнадцять місяців і вмирає, а через кілька днів помирає і його тільки-но народжений спадкоємець, тоді трон дістається регентові, його братові…»

«І ним є той самий Філіп V, який, ще будучи графом Пуатьє, знов зігнав докупи кардиналів, які повтікали з Карпантра», – сказав Михаїл.

«Атож, – продовжував Гуґо, – він зачиняє їх на конклав у Ліоні, у домініканському монастирі, присягнувшись, що дбатиме про їхню безпеку і не триматиме їх там силоміць. Втім, варто лиш було їм покластися на його милість – і він не лише взяв їх під ключ (що, зрештою, цілком слушно), але й відо дня в день став зменшувати харч для них, аж поки не буде винесено рішенець. І кожному обіцяв підтримати його як кандидата на престол. Коли потім він став королем, кардинали, втомлені дворічним ув'язненням, боячись зостатися там до кінця життя, харчуючись абияк, погодилися на все і, утроби ненаситні, обрали на Петрову катедру того понад сімдесятилітнього гнома…»

«Авжеж, він таки схожий на гнома, – засміявся Убертин, – та й на вигляд хирлявенький, але насправді він міцніший і хитріший, ніж гадають!»

«Шевчук неотесаний», – буркнув один з легатів.

«Христос був сином теслі! – з докором сказав Убертин. – Не в тім річ. Він людина освічена, вивчав право у Монпельє і медицину в Парижі і завжди вмів щонайдоречніше вибирати собі друзів, щоб здобути, коли йому було потрібно, і єпископські трони, і кардинальський капелюх, а бувши радником Роберта Мудрого в Неаполі, він багатьох вразив гостротою свого ума. А як єпископ Авіньйонський давав Філіпу Красивому слушні ради (я маю на увазі, слушні для цілей того ганебного починання) для того, щоб занапастити тамплієрів. Після обрання йому вдалося зірвати плани кардиналів, які змовилися було вбити його… Та я не про це, я говорив про його вміння не дотримувати слова, уникаючи звинувачення у кривоприсязі. Коли його обирали, він, як умову свого обрання, пообіцяв кардиналові Орсіні, що поверне папський престол до Риму, і на святих тайнах присягнув, що, коли не виконає своєї обітниці, ніколи не сяде на коня чи мула. І знаєте, що зробила ся лисиця? Коли його коронували в Ліоні (проти волі короля, який хотів, аби церемонія відбулася в Авіньйоні), з Ліона до Авіньйона він їхав кораблем!»

Усі ченці засміялися. Папа таки був кривоприсяжцем, але йому не можна було відмовити у певній дотепності.

«Сорому в нього ні на гріш, – додав Вільям. – Хіба Гуґо не казав, що він навіть не бажає приховувати свою несовісність? Хіба ти, Убертине, не розповідав про те, що він сказав кардиналові Орсіні у день свого прибуття в Авіньйон?»

«Звичайно, – мовив Убертин, – мовляв, небо Франції таке чудове, що він не розуміє, навіщо йому повертатись поміж римські руїни. І оскільки Папа, як і святий Петро, має владу зв'язувати і розв'язувати, то він і скористався тепер цією владою, вирішивши зостатися там, де він є і де йому добре. А коли Орсіні спробував було нагадати, що його обов'язком є мешкати на Ватиканському пагорбі, він гостро закликав його до послуху й на цьому обірвав суперечку. Але історія з присягою цим не скінчилася. Зійшовши з корабля, він мав сісти на білу кобилу, а за ним мали їхати кардинали на чорних конях, як приписує традиція. Але він пішов до єпископського палацу пішки. Зрештою, я й справді не чув, щоб він будь-коли сідав потім на коня. І від сього чоловіка, Михаїле, ти очікуєш, що він дотримає тих гарантій, які дасть тобі?»

Михаїл запав у довгу мовчанку. Тоді промовив: «Я можу зрозуміти бажання Папи зостатися в Авіньйоні і не ставлю його під сумнів. Але й він не зможе поставити під сумнів наше бажання убогості і наше тлумачення прикладу Христа».

«Не будь наївним, Михаїле, – втрутився Вільям, – ваше, наше бажання проливає зловісне світло на його бажання. Мусиш усвідомити, що вже багато століть на папський трон не сходив такий жадібний чоловік. Вавилонські блудниці, проти яких гримів свого часу наш Убертин, продажні папи, про яких говорили поети твого краю, як оцей Аліґ'єрі, були лагідними і поміркованими ягнятами, порівняно з Йоаном. Це сорока-злодійка, гебрей лихвар, вони в Авіньйоні облаштовують більше оборудок, ніж у Флоренції! Я дізнався про його ганебну угоду з небожем Климента, Бертраном де Ґотом, що причинився був до різанини в Карпантра (під час якої, між іншим, кардиналів звільнили від зайвої ваги їхніх коштовностей): він прибрав до рук скарби свого дядька, а вони були неабиякі, та від Йоана не сховалося ніщо з того, що він украв (у буллі «Cum venerabile» [224]224
  3 достойними [мужами] (лат.).


[Закрыть]він докладно перелічує монети, золоте і срібне начиння, книги, килими, самоцвіти, клейноти…). Але Йоан вдав, буцім не знає, що Бертран наклав лапу на понад півтора мільйона золотих флоринів під час пограбування Карпантра, зате став допоминатися іншого – тих трьохсот тисяч флоринів, які, за визнанням Бертрана, той дістав од дядька «на побожну ціль», сиріч на хрестовий похід. Дійшли згоди, що половину суми Бертран залишить на хрестовий похід, а другу половину передасть папському престолові. Врешті-решт хрестового походу Бертран так і не влаштував – принаймні поки що, а Папа теж не побачив ані флорина…»

«Значить, він не такий уже й спритний», – зауважив Михаїл.

«То був єдиний раз, що він дав себе обіграти у справі грошей, – сказав Убертин. – Мусиш добре затямити, з яким гендлярем ти маєш справу. У всіх інших випадках він проявив диявольську спритність у нагромадженні грошей. Це цар Мідас, все, чого він торкається, обертається на золото, яке пливе в авіньйонські сховища. Щоразу, коли я заходив у його апартаменти, я бачив банкірів, міняйл, повно золота на столах, кліриків, які рахували і складали флорини цілими стосами… Побачиш, який палац він собі збудував, подібні багатства колись приписували хіба що візантійському імператорові або великому ханові татарів. Тепер ти розумієш, чому він видає булли проти ідеї убогості. Чи ти знаєш, що він, на зло нашому чинові, спонукав домініканців різьбити статуї Христа з царською короною, в пурпурній туніці і препишних сандаліях? В Авіньйоні було виставлено не одне розп'яття, на якому Ісус прибитий лише за одну руку, а другою торкається капшука, що звисає у нього з пояса, і це має значити, що Він дозволяє використовувати гроші для релігійних цілей».

«Яка срамота! – вигукнув Михаїл. – Та це ж чисте блюзнірство!»

«Він додав, – вів далі Вільям, – третій вінець до папської тіяри, хіба не правда, Убертине?»

«Аякже. На початку тисячоліття Папа Гільдебранд поклав собі на голову один вінець, на якому написано Corona regni de manu Dei [225]225
  Вінець царства з руки Божої (лат.).


[Закрыть], мерзенний Боніфацій недавно додав другий, з написом Diadema imperii de manu Petri [226]226
  Діадема імперії з руки Петрової (лат.).


[Закрыть], а Йоан всього лиш довів цей символ до завершення: три вінці, духовна, світська і церковна влада. Символ перських царів, поганська емблема…»

Був серед міноритів один чернець, який досі мовчав, заклопотаний тим, що вельми горливо наминав смачні страви, які настоятель звелів поставити на стіл. Він неуважно слухав всі ці розмаїті бесіди, іноді вибухаючи саркастичним сміхом на адресу понтифіка або ж схвально гмикаючи на обурені вигуки бесідників. Але він більше дбав про те, щоб витирати собі підборіддя після соусів та шматків м'яса, які випадали йому з беззубого, але жадібного рота, і звертався до своїх сусідів лише для того, щоб похвалити смак якоїсь лагоминки. Пізніше я дізнався, що був то якраз той мессер Єронім, єпископ Каффи, якого Убертин кілька днів тому мав за небіжчика (і мушу сказати, що чутка про його смерть два роки тому вже давно кружляла як справжня по цілому християнському світі, бо я чув її й пізніше; він і справді помер через кілька місяців після цієї зустрічі, і я не полишаю думки, що переставився він од великого гніву, спричиненого сходинами наступного дня, бо тоді мені навіть здалося, що він одразу трісне на місці, бувши слабким тілом і жовчним натурою).

А в той момент він втрутився в розмову, прорікши з набитим ротом: «Крім того, ви ж знаєте, що цей поганець підготував конституцію про taxae sacrae poenitentiariae [227]227
  Святі такси за покуту (лат.).


[Закрыть], спекулюючи гріхами ченців, щоб здобути ще грошей. Якщо священнослужитель скоїть плотський гріх з черницею, з родичкою чи з будь-якою іншою жінкою (бо трапляється й таке!), гріх сей буде йому відпущено, лише якщо він заплатить шістдесят сім золотих фунтів і дванадцять сольдів. Допустившись же содомії, плататиме понад двісті фунтів, але якщо він чинив се неподобство лише з хлопчиками або тваринами, а не з жінками, кару буде зменшено до ста фунтів. А черниця, яка віддавалася багатьом чоловікам, чи то водночас, чи порізно, в монастирі чи поза ним, і яка потім захоче стати абатисою, має заплатити сто тридцять один золотий фунт і п'ятнадцять сольдів…»

«Облиште, мосьпане Єронім, – заперечив Убертин, – ви ж знаєте, як мало я люблю Папу, але тут мушу стати на його захист! Це наклеп, який пустили в обіг в Авіньойні, я ніколи не бачив цієї конституції!»

«Вона є, – енергійно запевнив Єронім. – Я теж її не бачив, але вона є».

Убертин похитав головою, а інші замовкли. Я помітив, вони звикли до того, що мессера Єроніма, якого Вільям напередодні назвав дурнем, не варто сприймати надто серйозно. Зрештою Вільям спробував знов повернутися до попередньої теми: «Хай там як, чи є така конституція, чи нема, але ця чутка свідчить про те, яка моральна атмосфера панує в Авіньйоні, і всі, хто там живе, визискувані і визискувачі, чудово розуміють, що це місце – базар, а не двір намісника Христового. Коли Йоан зійшов на престол, говорили, що у скарбниці є сімдесят тисяч золотих флоринів, а нині дехто каже, що він нагромадив понад десять мільйонів».

«Це правда, – мовив Убертин. – Ох, Михаїле, Михаїле, ти не знаєш, яку срамоту мені довелося бачити в Авіньйоні!»

«Спробуймо бути чесними, – мовив Михаїл. – Ми знаємо, що й наші люди допускалися надмірностей. Я прочув якось про те, що францисканці чинили збройні напади на домініканські монастирі й до сорочки роздягали ченців ворожого ордену, щоб примусити їх до убогості… Саме тому я не насмілився піти проти Йоана у часи тих історій в Провансі… Я хочу дійти з ним до порозуміння, я не упокорюватиму його гордині, а попрохаю лиш, аби він не упокорював нашу покору. Не говоритиму з ним про гроші, а попрошу лиш визнати розсудливе тлумачення Святого письма. І це нам з його посланцями треба буде зробити завтра. Зрештою, вони богослови, та й не всі вони такі захланні, як Йоан. Коли мудрі мужі приймуть рішення стосовно тлумачення Святого письма, він не зможе…»

«Не зможе? – перебив Убертин. – Ти ще не знаєш його витівок у богословській царині. Він хоче справді зв'язувати все власноруч, на небі і на землі. Що він робить на землі, ми вже бачили. А щодо неба… Хоч він ще не висловив цих своїх ідей, про які я розповім, принаймні не оприлюднив їх, але я напевне знаю, що він перешіптувався про це зі своїми довіреними людьми. Він вимудровує деякі божевільні, а то й зовсім неподобні твердження, які можуть змінити саму суть вчення і позбавити наше проповідування будь-якої сили!»

«Що ж це за твердження?» – вигукнуло багато з присутніх.

«Спитайте у Беренґарія, він знає, це він мені про них розповів». Убертин повернувся до Беренґарія Таллоні, який минулими роками був одним з найрішучіших супротивників понтифіка при його власному дворі. Прибувши з Авіньйона, два дні тому він приєднався до гурту інших францисканців і з ними приїхав у монастир.

«Це темна і майже неймовірна історія, – мовив Беренґарій. – Схоже, Йоан збирається заявити, що праведники аж до Страшного суду не сподобляться блаженного видіння. Він уже давно розмірковує над дев'ятим стихом шостої глави Одкровення, де йдеться про відкриття п'ятої печаті: перед жертовником постають повбивані за свідкування слова Божого і вимагають справедливості. І кожному дано одежу білу і приречено, нехай спочиють ще час малий… І з цього Йоан висновує, що вони не зможуть споглядати Бога у його сутності раніше, ніж звершиться Остаточний суд».

«Кому ж він все це говорив?» – спитав охоплений жахом Михаїл.

«Поки що вузькому колу наближених, але поголос вже пішов, і подейкують, що він готує відкритий виступ не зараз, може, за кілька років, а тепер радиться зі своїми богословами…»

«Ги-ги-ги!» – загигикав Єронім, пережовуючи їжу.

«Мало того, схоже, він намірений піти далі і заявити, буцім пекло теж не буде відкрито до того дня… Навіть для нечистих духів».

«Господи Ісусе, поможи нам! – заволав Єронім. – Що ж ми робитимем тоді з грішниками, якщо не зможемо погрожувати їм пеклом відразу ж після смерті!?»

«Ми в руках божевільного, – мовив Убертин. – Але не розумію, що все це йому дає…»

«Піде з димом усе вчення про індульгенції, – залементував Єронім, – і він сам більше не зможе їх продавати. Навіщо священикові, який согрішив содомським гріхом, платити стільки золотих фунтів, щоб уникнути такого далекого покарання?»

«Не такого вже й далекого, – з натиском мовив Убертин, – час вже близько!»

«Це знаєш ти, любий брате, а посполитим се невтямки. Ось в чім річ! – заволав Єронім, якому, схоже, навіть їдло перестало вже смакувати. – Яка згубна ідея, мабуть, втовкмачили йому це оті ченці-проповідники… Ох!» – і похитав головою.

«Але навіщо?» – повторив Михаїл Чезенський.

«Не думаю, що є якась причина, – мовив Вільям. – Це він сам себе випробовує, це чин його гордині. Він воістину хоче бути тим, хто порядкує і на небі, і на землі. Я знаю про ці чутки, мені писав про це Вільям з Оккама. Зрештою побачимо, хто візьме верх – Папа чи богослови, голос цілої церкви, прагнення самого народу Божого, єпископи…»

«Ну, в доктринальних питаннях він і богословів примусить танцювати під свою дудку», – сумно сказав Михаїл.

«Не конче, – відповів Вільям. – Ми живемо в часи, коли мужі, вчені в божественних речах, не страхаються проголосити Папу єретиком. Знавці божественних речей по-своєму є голосом християнського люду. Піти проти них вже не може навіть Папа».

«А це ще гірше, – буркнув наляканий Михаїл. – 3 одного боку, схиблений Папа, з другого – Божий народ, який, нехай навіть устами своїх богословів, незабаром захоче вільно тлумачити Святе письмо…»

«Ну то й що, хіба не це ви робили в Перуджі?» – спитав Вільям.

Михаїл здригнувся, немов це зачепило його за живе: «Тому я й хочу зустрітися з Папою. Ми нічого не вдіємо, якщо він буде проти».

«Побачимо, побачимо», – загадково мовив Вільям.

Мій учитель і справді виявився дуже прозірливим. Як він зумів передбачити, що сам Михаїл згодом вирішить опертися на імперських богословів і на народ, щоб засудити Папу? Як йому вдалося здогадатися, що коли Йоан через чотири роки вперше оприлюднить цю свою несосвітенну доктрину, це спричинить заворушення в цілому християнському світі? Якщо блаженне видіння відкладається, як тоді померлі можуть заступатися перед Богом за живих? Що ж буде з почитанням святих? Першими виступили проти Папи і засудили його саме мінорити, у перших рядах яких був Вільям Оккам, суворий і невблаганний у своїй аргументації. Боротьба триватиме три роки, аж поки Йоан незадовго до своєї смерті частково не покається. Через багато років мені розповіли, як в грудні 1334 року він, дев'яностолітній, з'явився перед консисторією, ще дрібніший, ніж здавався досі, висохлий од старості, сливе на порозі смерті, блідий на виду, і сказав (суща лисиця, він так спритно грав словами не лише коли ламав власні присяга, але й коли відрікався від власних химер): «Визнаємо і віримо, що душі, відділені від тіл і цілковито очищені, перебувають в небі, у раю з ангелами та Ісусом Христом, що вони бачать Бога у його божественній сутності, виразно і лице в лице… – а тоді спинився, і досі ніхто не знає, чи цю павзу спричинила трудність дихання, а чи злобне бажання підкреслити останню фразу як протиставну, – тією мірою, якою це дозволяють стан і умовини відділеної від тіла душі». Наступного ранку, а то була неділя, він звелів посадити себе у крісло з опущеною спинкою, прийняв від своїх кардиналів поцілунок в руку і помер.

Та я знову відхилився, розповідаючи про інші речі, ніж мав би розповідати. Зрештою, подальша бесіда за столом небагато може спомогти розумінню подій, про які я веду мову. Мінорити домовилися щодо лінії, якої їм слід триматися наступного дня. Одного за другим вони обговорили своїх супротивників. Новина про прибуття Бернарда Ґі, яку оголосив Вільям, схвилювала їх. А ще більше занепокоїв їх той факт, що авіньйонське посольство має очолити кардинал Бертранд з Поджетто. Двоє інквізиторів – то вже було занадто: це знак, що проти міноритів планували висунути аргумент єресі.

«Тим гірше для них, – мовив Вільям, – ми виставимо єретиками їх».

«Ні, ні, – сказав Михаїл, – діймо обачно, не можна ставити під загрозу можливість порозуміння».

«Моя думка така, – сказав Вільям, – хоч я й працював на те, щоб ця зустріч сталася, і ти це добре знаєш, Михаїле, але я не вірю, що авіньйонці приїздять сюди, щоб досягти якогось позитивного результату. Йоан хоче, щоб ти прибув до Авіньйона сам і без гарантій. Але зустріч ця матиме принаймні один хосен – що ти це зрозумієш. Було б гірше, якби ти поїхав туди, не досвідчивши цього».

«І ти довгі місяці трудився, щоб домогтися здійснення чогось, що вважаєш марним», – гірко мовив Михаїл.

«Мене про це просили ти і цісар, – сказав Вільям. – Та й, зрештою, ніколи не завадить краще пізнати своїх ворогів».

І тут нас прийшли попередити, що в монастир вступає друга леґація. Мінорити підвелися і пішли назустріч людям Папи.