Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 40 страниц)

Третього дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,
де Вільям розповідає Адсові про велику ріку єресі, про роль посполитих у церкві, про свої сумніви стосовно пізнаваності універсальних законів і мимохідь пояснює, як він розгадав чорнокнижницькі знаки, що їх залишив Венанцій

Вільяма я знайшов у майстерні, він працював разом з Николою, обоє були вельми заглиблені у свою роботу. Вони розклали на столі силу-силенну маленьких скелець, призначених, мабуть, для вітражів; деякі з них були вже зменшені відповідними інструментами до бажаної товщини. Вільям випробовував їх, підносячи собі до очей. Никола ж пояснював ковалям, як ті мають зробити хомутець, у який потім буде вставлено підхожі скельця.

Вільям роздратовано бурчав, бо лінза, яка поки що найбільше його задовольняла, була смарагдового кольору, а він, мовляв, не хоче, щоб пергамени в його очах були схожі на моріжки. Никола відійшов, щоб понаглядати за ковалями. Поки Вільям перебирав скельця, я переповів йому свою розмову з Сальватором.

«Немало пережив цей чоловік, – мовив він, – може, він і справді братався з дольчиніянами. Монастир цей – цілий мікрокосм, і до повної картини бракує ще хіба легатів Папи Йоана і брата Михаїла».

«Учителю, – сказав я йому, – я геть нічого не тямлю».

«У чому не тямиш, Адсо?»

«Насамперед, у відмінностях між різними гуртами єретиків. Але про це я розпитаю вас пізніше. Тепер же мене мучить питання, що таке сама відмінність. Мені здалося, що, бесідуючи з Убертином, ви хотіли довести йому, що всі вони, святі та єретики, на один копил. Натомість розмовляючи з настоятелем, ви силкувалися пояснити йому відмінності між одним єретиком і другим та між єретиком і православним. Тобто, ви докоряли Убертинові, що він вважає відмінним те, що насправді однакове, а настоятелеві – що він вважає однаковим те, що насправді різниться».

Вільям поклав на мить лінзи на стіл. «Любий мій Адсо, – мовив він, – спробуймо встановити певні дистинкції, застосовуючи термінологію і метод паризької школи. Отже, там кажуть, що всі люди мають ту саму субстанціальну форму, я не помиляюсь?»

«Звичайно, – мовив я, пишаючись своїми знаннями, – вони живі створіння, обдаровані розумом, і їм властива здатність сміятися».

«Чудово. Але Тома відрізняється від Бонавентури, бо Тома гладкий, а Бонавентура – худий, а може виявитися також, що Уґучон лихий, а Франциск – добрий, Альдемар флегматичний, а Аґілульф – жовчний. Чи ні?»

«Це безперечно так».

«Значить, різні люди тотожні між собою у сенсі їх субстанціальної форми і відмінні у сенсі акцидентальних ознак, себто в тому, що стосується їх зовнішньої форми».

«Звісно, це так».

«То ж коли я кажу Убертинові, що і в основі любові до добра, і в основі любові до зла лежить та сама людська природа у всій складності її діянь, я намагаюсь переконати Убертина в тотожності людської природи. Коли я потім кажу абатові, що є різниця між катаром і вальденсом, я наголошую на розмаїтості їх акцидентальних ознак. І я наголошую на цьому, бо буває, що спалюють вальденса, приписуючи йому акцидентальні ознаки катара, і навпаки. А коли спалюють людину, то спалюють її індивідуальну субстанцію і знищують те, що було конкретним актом існування, а тому чимось благим, принаймні в очах Бога, який підтримував це існування. То що скажеш, хіба це не достатня причина наголошувати на відмінностях?»

«Так, мосьпане, – мовив я із запалом. – Тепер я зрозумів, чому ви так говорили, і подивляю вашу чудову філософію!»

«Це не моя філософія, – мовив Вільям, – і я навіть не знаю, чи справді вона така вже чудова. Але важливо, що ти це зрозумів. Перейдім тепер до другого твого запитання».

«Річ у тім, – мовив я, – що я, мабуть, ні на що не здатен. Я не бачу відмінностей в акцидентальних ознаках між вальденсами, катарами, Ліонськими вбогими, уміліятами, беґінами, святениками, ломбардійцями, патаринами, апостоліками, ломбардськими вбогими, арнальдистами, вільгельмітами, визнавцями вільного духа та люциферинами. Що мені робити?»

«Бідолашний Адсо, – засміявся Вільям, лагідно ляснувши мене по потилиці, – ти не так вже й помиляєшся! Розумієш, схоже, що вже два століття, а навіть ще раніше, цим нашим світом пробігають вихори нетерпимості, надії і розпачу, всі водночас… Та ні, це не дуже вдала аналогія. Уяви собі річку, повноводну й величаву, миля за милею вона протікає поміж високими берегами, і ти знаєш, де річка, де береги, а де суходіл. У певному місці річка втомлюється, бо текла надто довго і надто здалека, бо вже близько море, яке уневажнює в собі всі річки, і вона вже не знає, що вона таке. Вона стає своєю дельтою. Можливо, головний потік залишиться, але від нього відгалузяться багато менших потоків, вони пливтимуть у різних напрямах, деякі злиються з іншими, і ти вже більше не знаєш, що від чого походить, а іноді вже не розумієш, де ще річка, а де вже море…»

«Якщо я правильно зрозумів вашу алегорію, річка – це Град Божий, або царство праведних, яке наближається до тисячоліття, і в цю непевну добу все розпадається, тому народжуються фальшиві і справжні пророки, і все тече до великої рівнини, де відбудеться Армаґеддон…»

«Я не зовсім це мав на увазі. Але й справді, ми, францисканці, завжди леліяли ідею про третій вік і пришестя царства Святого Духа. Ні, я радше намагався тобі пояснити, що тіло церкви, яке століттями було також тілом цілого суспільства, цілого Божого народу, стало надто розмаїтим і густим, ця річка несе у собі жужелицю з усіх країн, через які вона пливла, а тому вона втратила свою чистоту. Розгалуження у дельті – це теж, сказати б, намагання річки якнайшвидше дістатися до моря, тобто до миті очищення. Та алегорія моя недосконала, вона потрібна лише для того, щоб пояснити тобі, як множаться різні гілки єресі і всілякі рухи за оновлення, коли річка вже не тримається купи, і як одне переплітається з другим. До моєї кепської алегорії можеш ще додати образ того, хто намагається силоміць відбудувати береги річки, але це йому не під силу. Деякі відгалуження він засипає, інші штучними каналами відводить назад до річки, ще інші залишає неторканими, бо не можна стримати всього. А щоб зберегти цілісність своєї течії, її виразний напрямок, річка мусить втратити частину своєї води».

«Я дедалі менше розумію».

«Я теж. Я не мастак говорити притчами. Забудь цю історію з річкою. Спробуй натомість зрозуміти, що деякі рухи серед тих, які ти згадував, виникли принаймні двісті років тому і вже давно віджили, а інші постали недавно…»

«Але мовлячи про єретиків, їх завжди беруть як одне ціле».

«Авжеж, але це один зі способів, яким єресь поширюється, і один зі способів, яким її знищують».

«Знов не розумію».

«Боже милий, як усе складно. Гаразд. Уяви собі таке: ти хочеш удосконалити звичаї, збираєш однодумців і ви оселяєтесь на верхівці гори, щоб провадити убоге життя. Невдовзі до тебе починають приходити люди, багато людей, навіть з далеких країв, вони стають твоїми послідовниками, тебе вважають пророком, новим апостолом. Як гадаєш, вони справді приходять заради тебе і твоїх ідей?»

«Не знаю, сподіваюсь, що так. Як же інакше?»

«Вони ж чули від своїх батьків оповіді про інших реформаторів, перекази про інші спільноти більш чи менш досконалого життя і ототожнюють все це з твоєю спільнотою».

«Так кожен рух успадковує послідовників інших рухів».

«Звичайно, бо до цих рухів пристають переважно посполиті, які нічого не тямлять в доктринальних тонкощах. Та водночас всі ці реформаторські рухи, які прагнуть змінити звичаї, дуже різні – вони народжуються по-різному в різних місцях і проповідують різні вчення. Часто плутають, приміром, катарів і вальденсів. Але між ними велика різниця. Вальденси проповідували реформу звичаїв у межах церкви, а катари проповідували іншу церкву, інше бачення Бога і моралі. Катари вважали, що світ розділений між протилежними силами добра і зла, досконалі в їхній церкві були відмежовані від простих вірних і мали свої таїнства та свої обряди; катари мали дуже жорстку ієрархію, майже таку ж жорстку, як і в нашій святій матері церкві, і зовсім не прагнули цілковито знищити владу. Це має пояснити тобі, чому до катарів приставало й немало людей з владного прошарку, землевласники, синьйори. Не прагнули вони й змінити світ, бо вважали, що протистояння між добром і злом ніколи не розв'яжеться. Натомість вальденси (а разом з ними й арнальдисти або ж ломбардські вбогі) хотіли на основі ідеалу вбогості побудувати інший світ, а тому приймали до себе безрідних злидарів і жили в спільнотах працею своїх рук. Катари не визнавали церковних таїнств, а вальденси їх визнавали, вони заперечували лише сповідь на вухо».

«То чому ж тоді їх плутають і говорять про них всіх гамузом, немов це той самий бур'ян?»

«Я вже тобі казав: те, що дає їм життя, приносить їм і смерть. Вони зростають, до них масами сунуть посполиті, бо на них вплинули інші рухи, і вони гадають, що це та сама хвиля бунту і надії; а інквізитори знищують їх усіх, ставлячи на карб одним помилки других, і якщо учасники одного руху скоять злочин, його припишуть кожному учасникові кожного руху. Інквізитори хибують у своїх міркуваннях, бо валять на одну купу дуже відмінні вчення; натомість вони міркують слушно щодо хиб інших, бо коли в якомусь місті виникає рух, скажімо, арнальдистів, до нього пристають також ті, хто деінде пристав би до катарів чи вальденсів. Проте апостоли фра Дольчина проповідували фізичне знищення кліриків та синьйорів і допустилися багатьох безчинств; а вальденси, як і братчики, виступають проти насильства. Та я певен, що у часи фра Дольчина до його гурту долучалося й чимало тих, хто вже раніше прислухався до проповідей братчиків або вальденсів. Посполиті не можуть вибирати собі єресь, Адсо, вони йдуть за тим, хто проповідує в їхніх краях, хто проходить через їх селище чи майдан. Цим і користуються їхні вороги. Показати поспільству їх усіх як одну-єдину єресь, яка ратує водночас за єднання тіл і за відмову від статевої насолоди, – ось у чому сіль проповідницького мистецтва; воно зображає єретиків єдиним плетивом диявольських суперечностей, противних здоровому глуздові».

«Отже, між ними нема зв'язку і лише диявольська омана заводить поміж катарів простолюдця, який хотів би стати йоахимітом або спіритуалом, або навпаки?»

«Ні, це зовсім не так. Спробуймо знов спочатку, Адсо, і запевняю тебе – я оце пробую пояснити тобі дещо, але й сам гаразд не знаю, де тут криється істина. Як на мене, неслушно вважати, що спершу була єресь, а вже тоді до неї пристали посполиті (собі на погибель). Насправді спочатку був стан посполитих, а тоді вже єресь».

«Як це?»

«Ти уявляєш собі структуру Божого народу? Велике стадо, добрі вівці і лихі вівці, яких стримують сторожові собаки, себто військо і світська влада, імператор і синьйори, під орудою пастухів, себто кліриків, тлумачів слова Божого. Картина досить чітка».

«Але неправдива. Пастухи воюють з собаками, бо кожен з них хоче загарбати собі права іншого».

«Воістину, і це нівечить саму природу стада. Собаки й пастухи лиш гризуться між собою, зовсім не дбаючи про стадо. І частина овець відбивається від нього».

«Як це – відбивається?»

«Залишається поза стадом. Селяни, які не є селянами, бо не мають землі або ж їхня земля не прогодовує їх. Міщани, які не є міщанами, бо не належать до жодного цеху чи корпорації, це міська голота, яка стає легкою здобиччю для будь-кого. Ти, певно, бачив іноді по дорозі зграї прокаженців?»

«Авжеж, бачив якось аж сотню. Страхітливі на вигляд – білувата шкіра, плоть розкладається, вони йшли на милицях, очі під набряклими повіками кривавили; вони не могли ні говорити, ні кричати, лиш пискали, наче миші».

«Для християнського народу вони – інші, ізгої. Стадо їх ненавидить, а вони ненавидять стадо. Вони б хотіли, щоб усі ми повмирали або теж заразилися проказою і стали, як вони».

«Так, пам'ятаю історію про короля Марка, який засудив прекрасну Ізольду до смерті, і її вже вели на вогнисько, як надійшли прокаженці й сказали королю, що вогнисько – то замала кара, бо є кара куди гірша. І стали волати: віддай нам Ізольду, нехай належить нам усім, бо ж недуга запалює нашу жагу, віддай її нам, твоїм вірним прокаженцям, дивись, лахміття наше прилипло до ран, які сочаться кров'ю, а вона була поруч з тобою і тішилася пишними тканинами, підбитими хутром і прикрашеними самоцвітами, то ж коли тепер вона уздрить цей свій почет з прокаженців, коли ввійде у наші халупи і спатиме з нами, тоді воістину визнає свій гріх і тужитиме за цим гарним терновим огниськом!»

«Бачу, ти читав якісь дивні книжки, як для новіція святого Бенедикта, – пожартував Вільям, а я почервонів, бо знав, що новіцієві негоже читати романи про кохання, але у Мелькському монастирі ми, хлопчаки, читали-таки їх нишком вночі при світлі свічки, передаючи з рук в руки. – Та байдуже, – вів далі Вільям, – ти зрозумів, що я хотів сказати. Вигнані з суспільства прокаженці прагнуть, щоб усі зазнали їхнього нещастя. І що більше їх проганяють, то злішими вони стають, а що більше їх зображають як зграю лемурів [161]161
  Духи померлих, привиди.


[Закрыть], які прагнуть твоєї згуби, то наполегливіше суспільство проганяє їх. Це зрозумів святий Франциск, і перше, що він зробив, це оселився серед прокажених. Змінити Божий народ можна, лише повернувши ізгоїв назад у його тіло».

«Але ви говорили про інших ізгоїв, бо ж не прокаженці творять єретичні рухи».

«Стадо можна зобразити у вигляді концентричних кіл – одні розташовані близько до центра, а інші – на далекій периферії. Прокаженці символізують вигнання з суспільства загалом. І святий Франциск це розумів. Він не просто хотів допомогти прокаженим, бо тоді то був би звичайний акт недолугого і безсилого милосердя. Він хотів заявити про дещо інше. Тобі розповідали, як він проповідував птахам?»

«Так, звичайно, чув я цю чудовну історійку і подивляв святого, який тішився товариством цих солодких Божих створінь», – сказав я з великим запалом.

«Значить, тобі розповіли не ту історію, тобто її тобі розповіли так, як орден представляє її нині. Франциск промовляв спершу до міщан і міських радців, але побачив, що вони його не розуміють, тоді пішов на цвинтар і почав проповідувати до круків, яструбів і гайвороння, до хижих птахів, які годуються трупами».

«Як жахливо, – мовив я, – отже, то не були гарні пташки!»

«То були хижі птахи, такі ж ізгої, як і прокажені. Франциск, звісно, мав на увазі той стих з Апокаліпси, який рече: І побачив я одного ангела, що стояв на сонці; і кликав він голосом великим, глаголячи усьому птаству, що літало посеред неба: ходіть і зберітесь на вечерю великого Бога, щоб їсти тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней, і тих, що сидять на них, і тіла всіх вольних і невольних, і малих і великих!»

«Отже, Франциск підбурював ізгоїв до бунту?»

«Ні, підбурював хіба що Дольчино зі своїми людьми. Франциск же хотів повернути в лоно Божого народу цих готових повстати ізгоїв. Щоб навести лад у стаді, треба було повернути в нього ізгоїв. Францискові це не вдалося, і це сповнює мене великою гіркотою. Щоб повернути вигнанців у стадо, він мусив діяти в межах церкви, а щоб діяти в межах церкви, він мусив укласти своє правило. На основі цього правила виник новий орден, який відновив той сам образ кола, на марґінесі якого розташовані ізгої. Тепер розумієш, звідки взялися зграї братчиків і йоахимітів, чому навколо них знов і знов збираються ізгої».

«Але ми говорили не про Франциска, а про те, що єресь є ділом рук посполитих та ізгоїв».

«Авжеж. Ми говорили про тих, кого вигнано зі стада овець. Поки Папа з цісарем скубли один одного в своїх суперечках за владу, ізгої століттями далі жили на марґінесі, вони були справжніми прокаженцями, бо прокаженці – лише символ, яким Бог хотів допомогти нам збагнути цю дивовижну притчу, тож під висловом «прокаженці» слід розуміти «вигнані, забуті, убогі, посполиті, безрідні, безземельні на селі, принижені в місті». Та ми цього не збагнули, і таємниця прокази зосталась таємницею, яка мучить нас, бо ми не осягнули її природи як знаку. Відлучені від стада, всі вони були готові слухати і творити самі будь-яку проповідь, яка, посилаючись на слово Христове, насправді звинувачувала б поведінку собак і пастухів й обіцяла б, що колись всіх їх буде покарано. Сильні світу сього це завжди розуміли, і, позаяк повернення ізгоїв у суспільство означало зменшення їхніх привілеїв, тих вигнанців, які усвідомлювали свій стан вигнанців, таврували як єретиків, незалежно від вчення, яке ті сповідували. А насправді ізгоїв, засліплених усвідомленням свого стану, жодне вчення не цікавило. У цьому вся оманливість єресі. Кожен є єретиком і водночас ортодоксом, байдуже, яку віру обстоює той чи той рух, – важлива надія, яку він несе. Всі єресі є штандартом стану вигнання. Колупни глибше єресь – і знайдеш прокаженця. Всяка боротьба проти єресі змагає до одного: щоб прокаженець зоставався прокаженцем. А чого можна вимагати від самих прокаженців? Хочеш, щоб вони вміли відрізнити слушне від помилкового у тринітарній догмі чи в дефініції євхаристії? Ні, Адсо, це ігри для нас, людей учених. У посполитих інші проблеми. І, вважай, розв'язують вони їх хибним способом. Тому й стають єретиками».

«Але чому дехто з учених їх підтримує?»

«Бо вони потрібні для їхньої гри, у якій рідко коли йдеться про віру, а набагато частіше про здобуття влади».

«Тому римська церква звинувачує в єресі всіх своїх супротивників?»

«Саме тому, і саме тому вона визнає православ'ям ту єресь, яку спроможна тримати під контролем або яку мусить прийняти, бо інакше вона була б надто сильним і грізним супротивником. Але тут нема твердого правила, все залежить від людей і від обставин. Це стосується й мирських синьйорів. П'ятдесят років тому міська управа Падуї видала розпорядження, згідно з яким провинного за вбивство клірика присуджували до великого грошового штрафу…»

«Яка мала покара за вбивство!»

«Ото ж бо. Таким-от способом підстьобували ненависть простолюду до кліриків, а місто тоді саме воювало з єпископом. Тепер тобі зрозуміло, чому колись давно в Кремоні прибічники імператора допомагали катарам – вони робили це не з міркувань віри, а щоб дошкулити римській церкві. Іноді міські управи сприяють тому, щоб єретики перекладали Євангеліє посполитими говірками: посполита говірка стала тепер мовою міст, а латина – мовою Риму і монастирів. Вони підтримують вальденсів, бо ті твердять, що всі, чоловіки й жінки, великі і малі, можуть навчати і проповідувати, і пахолок, який повчився днів з десять, вже шукає когось, кого б він сам міг навчати…»

«І так вони затирають різницю, яка робить кліриків незамінними! Тоді чому ті самі міські управи повертаються, буває, проти єретиків і допомагають церкві палити їх?»

«Бо усвідомлюють, що ширення єресі поставить під загрозу й привілеї мирян, які розмовляють народною говіркою. Ще на Латеранському соборі 1179 року (бачиш, усе це заварилося ще майже двісті літ тому) Вальтер Man остерігав проти надмірної довіри до того дурного і темного люду, яким були вальденси. Якщо добре пам'ятаю, він сказав, що вони не мають постійного житла, блукають босоніж, нічим не володіють, користуються всім спільно, своєю наготою наслідуючи нагого Христа; поки що, мовляв, вони поводять себе сумирно, бо вони ізгої, та якщо дати їм волю, вони проженуть нас усіх. Тому згодом міста прихильно поставилися до жебрущих орденів, а зокрема до нас, францисканців: бо ми даємо змогу налагодити гармонійний взаємозв'язок між потребою в покаянні і міським життям, між церквою і міщанами, заклопотаними своєю торгівлею…»

«Отже, було досягнуто гармонії між любов'ю до Бога і любов'ю до крамарства?»

«Ні, рухам за духовну віднову поклали край, відвівши їх в русло церкви і втиснувши в рамці ордену, визнаного Папою. Але те, що нуртувало в їхніх глибинах, відвести в це русло не вдалося. Все це вилилося в рухи флаґеллантів, які не завдають нікому шкоди, в утворення озброєних зграй на кшталт зграї фра Дольчина, у поширення відьмацьких обрядів, якими були, приміром, практики ченців з Монтефалько, про яких згадував Убертин…»

«То по чийому ж боці була і є правда, а по чийому – олжа?» – розгублено спитав я.

«Усі мають свою правду, й усі улягають олжі».

«А ви, мосьпане, – вирвалось мені в бунтівничому пориві, – чому ви не станете на чиюсь сторону, чому не скажете мені, де істина?»

Вільям якусь мить мовчав, піднісши до світла лінзу, яку саме обробляв. Тоді опустив її на стіл і показав мені через лінзу якусь залізячку, що правила йому за струмент: «Дивись, – сказав мені, – що ти бачиш?»

«Залізяка, трохи збільшена».

«Ну от, найбільше, що можна зробити, це краще придивитись».

«Але це та ж сама залізячка!»

«Венанціїв рукопис теж зостанеться тим самим рукописом, коли завдяки цій лінзі я прочитаю його. Але, можливо, прочитавши його, я краще пізнаю якусь частину істини. І завдяки цьому можна буде, сподіваюсь, хоч трохи поліпшити життя цієї обителі».

«Але ж цього мало!»

«У моїх словах більше істини, ніж тобі здається, Адсо. Не вперше я розповідаю тобі про Роджера Бекона. Може, то й не був наймудріший муж усіх часів, але мене завжди дуже приваблювало те, що рушієм його любові до мудрості була надія. Бекон покладав надію на силу, потреби, духовну винахідливість посполитих. Він не був би справжнім францисканцем, якби не вважав, що устами вбогих, знедолених, неотес і неписьменних часто промовляє Наш Господь. Якби він міг пізнати братчиків зблизька, вони б зацікавили його куди більше, ніж провінціяли ордену. Посполиті обдаровані чимось більшим, ніж учені мужі, які надто часто забувають про все у пошуках універсальних законів. Посполиті мають безпосереднє знання поодиноких явищ. Але самого цього знання замало. Посполиті відчувають якусь свою істину, яка, може, правдивіша від істини учителів церкви, але потім розтринькують її в необміркованих вчинках. Що ж тоді робити? Допустити посполитих до науки? Надто легко або надто важко. Та й, зрештою, до якої науки? До абатової бібліотеки? Францисканські вчителі замислювались над цим. Великий Бонавентура казав, що мудрі повинні доводити істину, сокриту в жестах посполитих, до концептуальної ясності…»

«Як це було на Перуджійській капітулі та у вченій пам'ятці Убертина, де заклики посполитих до убогості преобразились в богословські постанови», – мовив я.

«Так, але ти сам розумієш – усе це стається запізно, а коли таки стається, виявляється, що істина посполитих стала вже істиною могутніх, яка більше годиться для цісаря Людовіка, ніж для ченця убогого життя. Як черпати з досвіду посполитих, не збавляючи його, сказати б, дієвої сили, здатності перетворювати і покращувати свій світ? Це питання й ставив собі Бекон: "Quod enim laicali ruditate turgescit non habet effectum nisi fortuito [162]162
  Бо те, що походить з невченого поспільства, може мати вплив хіба що волею випадку (лат.).


[Закрыть]", – казав він. Досвід посполитих завжди виливається у щось дике і непередбачуване. "Sed opera sapientiae certa lege vallantur et in finem debitum efficaciter diriguntur [163]163
  А діло мудрості захищене твердим законом і завжди націлене на необхідну мету (лат.).


[Закрыть]". Це значить, що навіть для виконання практичних завдань – механіка це чи рільництво, а чи міське врядування – конечне щось на кшталт богослов'я. Бекон вважав, що новим великим ділом учених мужів має стати нова наука про природу і завдяки новим знанням про природні процеси вони зможуть дати раду тим засадничим потребам, які становлять невпорядковану, але по-своєму слушну і справедливу частину сподівань посполитих. Нова наука, нова природна магія. Одначе, на думку Бекона, у ділі цьому має головувати церква, але, гадаю, він вважав так тому, що в його часи спільноту кліриків ототожнювали зі спільнотою мудреців. Тепер все вже по-іншому, адже носії мудрості з'являються й поза монастирями та соборами і навіть поза університетами. Ось маємо приклад у цій країні: найбільший її філософ був не ченцем, а аптекарем [164]164
  Мається на увазі Данте Аліґ'єрі, який належав до корпорації аптекарів.


[Закрыть]. Я маю на увазі того флорентійця – ти, певно, чув про його поему – я її не читав, бо не розумію того наріччя, а судячи з того, що я про неї знаю, мені вона б навряд чи сподобалась, бо він фантазує про речі, дуже далекі від нашого досвіду. Але, гадаю, він вельми мудро писав про природу стихій та цілої вселенної і про державне правління, наскільки це взагалі дано нам зрозуміти. Оскільки нині ми з моїми друзями вважаємо, що уряджати закони для облаштування людського життя належить не церкві, а народному зібранню, я думаю, що в майбутньому спільнота вчених мужів випрацює нове, людське богослов'я, яким є природна філософія і позитивна магія».

«Чудовий задум, – мовив я, – але хіба таке можливе?»

«Бекон у це вірив».

«А ви?»

«Я теж у це вірив. Але щоб вірити, треба мати певність, що правда по боці посполитих і що їм властиве єдине правильне знання – безпосереднє знання поодиноких явищ. А якщо вважати правильним лише безпосереднє знання поодиноких явищ, то хіба зможе наука дати лад універсальним законам і тлумачити їх так, щоб добра магія давала конкретні плоди?»

«От власне, – мовив я, – хіба вона це зможе?»

«Я вже й сам не знаю. В Оксфорді ми немало дискутували про це з моїм приятелем Вільямом з Оккама, який зараз в Авіньйоні. Він зронив у мою душу зерно сумніву. Бо якщо слушне лиш безпосереднє знання поодиноких явищ, тоді важко довести твердження, що подібні причини мають подібні наслідки. Те саме тіло в одних обставинах може бути холодним або гарячим, солодким або гірким, вологим або сухим – а в інших обставинах ні. Як мені відкрити той універсальний зв'язок, який дає лад всьому, якщо я не можу й пальцем ворухнути, щоб не створити безлічі нових сутностей, адже цим порухом змінюються всі просторові зв'язки між моїм пальцем і всіма іншими об'єктами? Ці зв'язки – це спосіб, яким мій розум сприймає стосунки між окремими сутностями, але звідкіля мені знати, чи справді спосіб цей універсальний і непорушний?»

«Але ж ви знаєте, що певній товщині скла відповідає певна здатність бачення, і саме тому, що ви це знаєте, тепер ви можете виготовити такі самі лінзи, як ті, які ви загубили, інакше як би ви це могли зробити?»

«Дотепна відповідь, Адсо. Справді, я сформулював твердження, що однаковій товщині скла має відповідати однакова здатність бачити. Я сформулював його, бо іншими разами у мене виникли подібні поодинокі здогади. Це ж відома річ – той, хто досліджує цілющі властивості трав, знає, що всі поодинокі зела тієї самої природи так само впливають на недужого у тому самому стані, а тому досліджувач має право сформулювати твердження, що всяке зілля такого типу сприятливо впливає на людину, яку б'є пропасниця, або що всяка лінза такого типу тією ж мірою посилює зір. Нема сумніву, що наука, про яку говорив Бекон, ґрунтується саме на таких твердженнях. Та гляди, я маю на увазі твердження про речі, а не самі речі. Наука має до діла з твердженнями і їх членами, а члени ці вказують на поодинокі речі. Розумієш, Адсо, я не можу не вірити, що моє твердження слушне, бо пізнав я його на власному досвіді, але щоб вірити в це, я мушу допустити існування універсальних законів, однак цього я не можу зробити, бо саме твердження про те, що існують універсальні закони і усталений порядок речей, означало б, що Бог теж їм підлягає, а насправді Бог аж так свобідний, що якби захотів, то єдиним чином своєї волі зробив би світ цілком інакшим».

«Отже, якщо я добре зрозумів, ви дієте і знаєте, чому так дієте, але не знаєте, звідки ви знаєте, що знаєте, як діяти?»

Мушу з гордістю сказати, що Вільям глянув на мене із захопленням: «Може, й так. Хай там як, але це пояснює тобі, чому я так мало впевнений у своїй істині, навіть коли в неї вірю».

«Ви містик, ще більший від Убертина!» – лукаво мовив я.

«Може, й так. Але, як бачиш, мене цікавить природа. І в розслідуванні, яке ми провадимо, я не хочу знати, хто добрий, а хто лихий, – мені треба лише знати, хто був учора ввечері у скрипторії, хто поцупив мої окуляри, хто залишив на снігу відбитки тіла, яке волочить ще одне тіло, і де Беренґарій. Це факти, а тоді я спробую пов'язати їх між собою, якщо це можливо, бо важко сказати, яка причина викликала який наслідок; досить втручання якогось ангела, щоб усе змінилось, тому не варто дивуватися, якщо не вдається довести, що якась одна річ є причиною іншої. Одначе пробувати треба завжди, що я й роблю».

«Важко вам жити на світі», – мовив я.

«Але я знайшов-таки Гнідого», – вигукнув Вільям, натякаючи на пригоду з конем два дні тому.

«А отже, є у світі якийсь лад!» – вигукнув я переможно.

«Отже, є трохи ладу у цій моїй бідолашній голові», – відповів Вільям.

Тут увійшов Никола і тріумфально показав майже готовий хомутець.

«А коли цей хомутець сидітиме на моєму бідолашному носі, – мовив Вільям, – можливо, моя бідолашна голова здобуде ще трохи ладу».

Увійшов новіцій і сказав, що настоятель хоче бачити Вільяма й очікує його в садку. Мій учитель змушений був відкласти свої досліди на пізніше, і ми поспішили до місця зустрічі. По дорозі Вільям вдарив себе по чолі, немов лиш тепер згадав щось, що був забув.

«До речі, – мовив він, – я розшифрував кабалістичні знаки Венанція».

«Усі?! Коли?»

«Поки ти спав. Залежить, що ти маєш на увазі, кажучи «усі». Я розшифрував знаки, які з'явилися під впливом полум'я і які ти переписав. Написи грекою мусять зачекати, аж я матиму нові окуляри».

«То що ж? Там йдеться про таємницю finis Africae?»

«Так, і ключ виявився досить легким. Венанцій міг оперувати дванадцятьма знаками зодіаку і ще вісьмома знаками п'яти планет, двох світил і землі. Всього двадцять знаків. Досить, щоб позначити ними літери латинської абетки, оскільки для позначення звуків на початку слів unum і velut [165]165
  Одного… ніби (лат.).


[Закрыть]можна вжити ту саму літеру. Порядок літер ми знаємо. Яким же міг бути порядок знаків? Я припустив, що це порядок небесних сфер, від самого краю зодіакального ряду. Отже, Земля, Місяць, Меркурій, Венера, Сонце і так далі, а тоді знаки зодіаку у їх традиційній послідовності, починаючи від Овна і весняного рівнодення аж до Риб, як їх класифікує також Ісидор з Севільї. Якщо спробувати застосувати цей ключ, Венанцієве послання набирає сенсу».

Він показав мені пергамен, на якому великими латинськими літерами було занотоване послання: Secretum finis Africae manus supra idolum age primum et septimum de quatuor.

«Зрозуміло?» – спитав він.

«Рука над ідолом діє на першого і сьомого з чотирьох… – повторив я, хитаючи головою. – Зовсім не зрозуміло!»

«Знаю. Треба б насамперед знати, що Венанцій мав на увазі під idolum. Образ, привид, постать? Та й що таке ці четверо, серед яких є перший і сьомий? І що з ними робити? Смикати їх, тягнути, штовхати?»

«Значить, ми далі нічого не знаємо, як і раніше», – мовив я з великою досадою. Вільям зупинився і не вельми схвально глянув на мене.