Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 40 страниц)

Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО,
де Вільям тлумачить Адсові його сон

Мов одурілий, я вийшов через головний портал і опинився перед невеличкою зграйкою людей. То від'їздили францисканці, а Вільям зійшов, щоб попрощатись з ними. Я теж прилучився до прощання і братніх обіймів. Тоді спитав Вільяма, коли виїздить друга валка, з в'язнями. Він сказав, що вони вже вирушили, півгодини тому, коли ми були у крипті, а може, подумав я, коли я саме бачив сон.

На мить це мене збентежило, але потім я оговтався. То й краще. Я б не витримав виду засуджених (маю на увазі бідолашного келаря, Сальватора… і, звичайно, дівчину також), яких мали вивезти далеко і назавжди. Та й сон мій залишив по собі таке сум'яття в душі, що всі мої почуття немов закоцюбли.

Валка міноритів посунула до воріт, а ми з Вільямом зосталися перед церквою, обоє у полоні меланхолії, хоч і з різних причин. Тоді я вирішив розповісти учителев свій сон. Хоч це видіння було таке різнолике й нелогічне я пам'ятав його напрочуд чітко, образ за образом, жест за жестом, слово за словом. І все це я розповів йому, н< опускаючи нічого, бо знав, що сни часто бувають таєм ничими посланнями, в яких учені люди можуть вичитаті виразисті пророцтва.

Вільям мовчки вислухав мене, а тоді спитав: «А знаєш що тобі снилося?»

«Я ж вам розповів…» – відповів я, збитий з пантелику

«Звісна річ, я зрозумів. Але ти знаєш, що велика частина того, що ти мені розповів, вже була описана раніше. Ти вставив людей і події останніх днів у картину, яка бул вже тобі знайома, бо сюжет цього сну ти вже десь читав, а може, тобі хтось розповідав, коли ти був отроком, у школі чи в монастирі. Це "Coena Cypriani" [294]294
  Вечеря Кипріяна (лат.).


[Закрыть]».

Я на мить отетерів. А тоді згадав. Чиста правда! Може, я й не пам'ятав назви, але який дорослий монах чи невгамовний молодий послушник не сміявся з розмаїтих епізодів, описаних прозою або римами в цій оповіді, яка належить до традиції пасхального обряду та ioca monachorum [295]295
  Монаших витівок (лат.).


[Закрыть]? її забороняли і нещадно лаяли найсуворіші з наставників новіціїв, та не було монастиря, в якому ченці нашептки не переповідали б її один одному, у різних її відмінах і з усілякими поправками, а дехто навіть побожно її переписував, вважаючи, що під пеленою веселощів там криється таємна моральна наука; ще інші сприяли її поширенню, бо, мовляв, через забаву молодим ченцям легше запам'ятовувати епізоди священної історії. Для Папи Йоана VIII написали навіть віршовану версію цієї оповідки, яка мала таку присвяту: «Ludere me libuit, ludentem, papa Johannes, accipe. Ridere, si placet, ipse potes» [296]296
  Я любив жартувати; то ж прийми це, Папо Йоане. А якщо хочеш, й сам можеш посміятися (лат.).


[Закрыть]. Подейкували навіть, що сам Карл Лисий велів поставити на сцені римовану її відміну, у вигляді жартівливої містерії, щоб розважати за вечерею своїх нотаблів:

Ridens cadit Gaudericus Zacharias admiratur, supinus in lectulum docet Anastasius… [297]297
  Впав зі сміху Ґавдерих Захарія захоплений, Простягнувшись на ліжку, Повчає Анастасій… (лат.).


[Закрыть]

А скільки докорів мені довелося вислухати від наставників, коли ми з товаришами декламували уступи з неї. Пам'ятаю, як один старий чернець у Мельку казав, що такий чеснотливий чоловік, як Кипріян, не міг написати такої непристойної речі, такої блюзнірчої пародії на священні тексти, таке міг написати хіба що якийсь бусурманин або блазень, а не святий мученик… Я вже давно забув про ці дитячі забави. Чому раптом саме того дня Coena так яскраво знов зажила у моєму сні? Я завжди гадав, що сни – це божественні послання, або ж принаймні нісенітне лепетання заснулої пам'яті про те, що сталося удень. Тепер я зрозумів, що снити можна й про книжки, а отже снити можна й про сни.

«На жаль, я не Артемідор, щоб достеменно витлумачити твій сон, – мовив Вільям. – Але мені здається, що навіть без Артемідорової мудрості можна легко зрозуміти, що ж то таке було. Упродовж останніх днів ти, мій бідолашний хлопче, пережив цілий ряд подій, які не корилися жодному правому законові. І нині вранці у твоїй заснулій голові знов виринув спогад про одну комедію, у якій, хоч і з іншою метою, світ теж стояв догори ногами. Ти вставив туди свої недавні спогади, свою тривогу, свої страхи. Адельмові маргіналії послужили приводом до того, щоб ти знов пережив великий карнавал, в якому все немов набакир, але насправді, як і в Coena, кожен робить те, що справді робив у житті. І врешті уві сні ти замислився над тим, як виглядає облудний світ і що значить ходити вниз головою. У сні ти більше не знав, де гора, а де діл, де смерть, а де життя. Твій сон засумнівався в тому, чого тебе вчили».

«Не я засумнівався, – доброчесно сказав я, – засумнівався мій сон. А отже, сни не є божественними посланнями, це диявольська маячня, яка не містить ніякої правди!»

«Не знаю, Адсо, – мовив Вільям. – Ми маємо вже стільки правд, що коли прийде хтось і заявить, що може виснувати правду ще й з наших снів, то це буде знак, що воістину насувають часи Антихриста. Одначе, що більше я думаю про твій сон, то більше він мені проясняє. Може, не для тебе, але для мене. Даруй, що я послуговуюся твоїми снами, щоб розвивати свої гіпотези, я знаю, річ це негарна, її не слід робити… Але мені здається, що твоя спляча душа збагнула далеко більше, ніж збагнув я за ці шість днів не вві сні, а вочевидь…»

«Справді?»

«Справді. А може, й ні. Твій сон мені здається одкровенням, бо він збігається з однією з моїх гіпотез. Але ти дуже мені допоміг. Дякую».

«То що ж таке є у моєму сні, що вас так зацікавило? Він геть без сенсу, як і всі сни!»

«Він має інший сенс, як всі сни і всі видіння. Його належить тлумачити алегорично або анагогічно…»

«Як Святе письмо!?»

«Сон – це теж письмо, і чимало написаного є не чим іншим, як снами».

Шостого дня ЧАС ШОСТИЙ,
де відтворюється історія бібліотекарів і виринають ще деякі відомості про таємничу книгу

Вільям вирішив знов піднятись у скрипторій, звідки щойно був зійшов. Він попросив у Бенція дозволу переглянути каталог і почав швидко його гортати. «Це має бути десь тут, – сказав він, – я бачив це годину тому… – І зупинився на якійсь сторінці. – Ось, – мовив він, – прочитай цю назву».

Під тим самим умовним гаслом (finis Africae!) стояла низка з чотирьох назв, а це значило, що це один том, який містить кілька текстів. Я прочитав:

I. аr. de dictis cujusdam stulti

II. syr. libellus alchemicus aegypt.

III. Expositio Magistri Alcofribae de cena beati Cypriani Cartaginensis Episcopi

IV. Liber acephalus de stupris virginum et meretricum amoribus [298]298
  І. ар. Про вислови деяких дурнів, II. сир. Єгипетська книжка про алхімію, III. Пояснення магістра Алькофріби про вечерю блаженного Кипріяна, єпископа Карфагенського, IV. Безголова книга про безчестя дівиць і любовні походеньки повій (лат.).


[Закрыть].

«Що ж це таке?» – спитав я.

«Це наша книга, – шепнув мені Вільям. – Ось чому твій сон підказав мені дещо. Тепер я певен, що це саме вона. І справді… – він почав швидко гортати попередні і наступні сторінки, – дійсно, ось ті книги, які я мав на увазі, всі разом. Та я не це хотів з'ясувати. Послухай. Маєш при собі табличку? Гаразд, нам треба дещо порахувати. Спробуй-но згадати точно, що сказав нам Алінард позавчора і що ми почули нині вранці від Николи. Отже, Никола сказав нам, що він прибув сюди десь тридцять років тому, і Аббон вже був за настоятеля. До нього настоятелем був Павло з Ріміні. Правильно? Скажімо, ця зміна сталася десь коло року 1290 – рік більше, рік менше не має значення. Тоді Никола сказав нам, що, коли він приїхав сюди, Роберт з Боббіо був уже бібліотекарем. Слушно? Відтак він помирає, і місце дістається Малахії, скажімо, на початку цього століття. Записуй. Одначе є ще період, який передував Николиному прибуттю, коли бібліотекарем був Павло з Ріміні. Відколи він ним був? Цього нам не сказали, можна б подивитись у монастирських записах, але, гадаю, вони в абата, а поки що я не хочу просити їх у нього. Припустімо, що Павла обрали бібліотекарем шістдесят років тому, запиши це. Чому Алінард скаржиться, що десь років п'ятдесят тому він мав зайняти місце бібліотекаря, одначе на нього призначили іншого? Він натякав на Павла з Ріміні?»

«Або ж на Роберта з Боббіо?» – сказав я. «Здавалось би, що так. Але тепер подивись на цей каталог. Ти знаєш, що назви вносять у нього – а це сказав нам Малахія першого ж дня – за порядком придбання книг. Хто ж вносить їх до цього спису? Бібліотекар. Отже, за зміною почерку на цих сторінках можна встановити послідовність тих, хто займав місце бібліотекаря. Погляньмо на каталог з кінця – бачиш, останній почерк, в готичному стилі, належить Малахії. Ним записано всього лиш кілька сторінок. За останні тридцять років обитель придбала небагато книг. Далі починаються сторінки, написані тремтячою рукою, і в цім я бачу виразний знак, що то почерк недужого Роберта з Боббіо. Це теж всього лиш кілька сторінок, адже Роберт, мабуть, не дуже довго перебував на посаді. І ось що маємо тепер: багато сторінок, записаних іншим почерком, рівним і впевненим, а кількість нових надходжень (між ними є книги, які я недавно переглядав) справді вражає. Яким беручким до праці був, мабуть, Павло з Ріміні! Аж дивно, якщо згадати Николині слова про те, що він став настоятелем у ще зовсім молодому віці. Але припустімо, що за кілька років жадібний сей читальник збагатив абатство стількома книжками… Але хіба нам не казали, що його прозвали Abbas agraphicus через ту його дивну ваду або недугу, яка не давала йому писати? Хто ж тоді писав оце все? Я б сказав, що помічник бібліотекаря. Але якщо цього помічника бібліотекаря потім призначили бібліотекарем, то він і далі записував сюди книги, і тому зрозуміло, чому стільки сторінок записано тим самим почерком. Значить, між Павлом і Робертом був ще один бібліотекар, обраний десь п'ятдесят років тому. Він власне й був суперником Алінарда, який сподівався, що він, старший за віком, стане на цю посаду після Павла. Коли й того не стало, на його місце чомусь, всупереч очікуванням Алінарда та інших, було обрано Малахію».

«Але чому ви такі певні, що все було якраз у такому порядку? Навіть якщо припустити, що почерк цей належить безіменному бібліотекареві, чому натомість руці Павла не можуть належати назви на попередніх сторінках?

«Тому що серед надходжень є чимало булл та декреталій, які мають точну дату. Тобто, якщо ти бачиш тут – як воно і є – Firma cautela [299]299
  Сувора обережність (лат.).


[Закрыть]Боніфація VII, датовану 1296 роком, то вже знаєш, що цей текст не міг бути внесений сюди раніше, ніж того року, і слушно буде припустити, що надійшов він сюди не набагато пізніше. Це проставляє мені деякі віхи вздовж років, і тому якщо я припущу, що Павло з Ріміні став бібліотекарем 1265 року, а настоятелем – 1275 року, а потім побачу, що його почерк чи почерк когось іншого, хто не був Робертом з Боббіо, присутній з 1265 до 1285 року, то матиму різницю у десять років».

Мій учитель був воістину вельми гострий на розум. «Але які висновки ви робите з цього відкриття?» – спитав я тоді.

«Ніяких, – відповів він мені, – лише формую певні засновки».

Тоді підвівся і пішов побалакати з Бенцієм. Той мужньо намагався виконувати свої обов'язки, одначе вигляд у нього був геть непевний. Він і далі сидів за своїм колишнім столом, не наважившись зайняти Малахіїн стіл біля каталога. Вільям звернувся до нього досить прохолодним тоном. Ми не забули неприємної сцени, що трапилася попереднього вечора.

«Хоч ти й прибрав до рук велику владу, мосьпане бібліотекарю, сподіваюсь, зволиш повісти мені одну річ. Того ранку, коли Адельм разом з іншими розмовляли про дотепні загадки, а Беренґарій вперше натякнув на finis Africae, хтось згадував про "Вечерю Кипріяна"?»

«Авжеж, – відповів Бенцій, – хіба я тобі не говорив? Ще до того, як було згадано Симфозієві загадки, саме Венанцій обмовився був про Вечерю, та Малахія розсердився і сказав, що то ганебний пасквіль, нагадуючи, що настоятель заборонив будь-кому його читати…»

«Настоятель, так? – сказав Вільям. – Дуже цікаво. Спасибі, Бенцію».

«Заждіть, – мовив Бенцій, – я мушу з вами поговорити». Він подав нам знак, і ми вийшли за ним зі скрипторію на сходи, що вели до кухні, аби інші не могли нас чути. Губи йому тремтіли.

«Я боюсь, Вільяме, – сказав він. – Малахію теж вбили. Тепер я знаю забагато. А італійці мене ненавидять… Вони не хочуть більше, щоб бібліотекарем був чужинець… Гадаю, інших порішили саме з цієї причини… Я ніколи вам не розповідав про ненависть Алінарда до Малахії, про його уразу…»

«Ким був той, хто колись перейшов йому дорогу?»

«Цього я не знаю, він ніколи виразно про це не казав, та й то давня історія. Усі вже, мабуть, повмирали. Але гурт італійців навколо Алінарда часто говорить… часто говорив про Малахію як про підставну особу, яку посадив на це місце хтось інший, за сприяння настоятеля… Не усвідомлюючи цього… я вляпався у гру, яку два угруповання ведуть одне проти одного… Лиш нині вранці я це зрозумів… Італія – країна змов, скільки пап тут отруїли, то що ж уже казати про такого бідолашного хлопця, як я… Учора я цього не розумів, гадав, що все це пов'язане з тією книгою, але тепер я вже цього не певний, то був лиш привід: ви ж бачили, книга знайшлася, але Малахія однаково загинув… Я мушу… хочу… хотів би втекти. Що мені робити?»

«Заспокоїтись. Тепер ти просиш поради, так? А ще вчора здавався господарем світу. Телепню, якби ти допоміг мені вчора, ми б запобігли цьому останньому злочинові. Це ти дав Малахії книгу, яка навела на нього загибель. Але скажи мені принаймні одну річ. Ти тримав цю книгу в руках, торкався її, читав? Чому ж тоді ти не помер?»

«Не знаю. Присягаюсь, я не торкався її, точніше, торкався лише для того, щоб забрати її з робітні, але не розгортав, лиш сховав під рясою, заніс до себе в келію і поклав під сінник. Я знав, що Малахія стежить за мною, тому притьмом повернувся до скрипторію. А пізніше, коли Малахія запропонував мені посаду свого помічника, я привів його в келію і віддав книгу. Ось і все».

«Тільки не кажи мені, що ти навіть її не розгорнув».

«Авжеж, розгорнув, перед тим як сховати, щоб упевнитися, що це справді та книга, яку шукали й ви. Вона починалася з арабського рукопису, потім був рукопис, гадаю, сирійською мовою, а тоді йшов латинський текст, а в кінці текст грекою…»

Я згадав умовні позначки, які ми бачили в каталозі. Перші дві назви були позначені як ar. і syr. To справді була та книга! Але Вільям натискав: «Отже, ти торкався її, але не помер. Значить, торкатися її цілком безпечно. А що ти можеш сказати мені про грецький текст? Ти його гортав?»

«Дуже мало, єдине, що я зрозумів, це те, що він не має назви і починається так, ніби йому бракує якоїсь частини…»

«Liber acephalus…» – пробурмотів Вільям.

«…я спробував було прочитати першу сторінку, але, якщо щиро, греку я знаю дуже погано, мені треба було б більше часу. Зрештою, мене здивувала інша річ, яка власне стосувалася сторінок, написаних грекою. Я не переглянув їх цілковито, бо не зміг. Сторінки – як би це сказати – просякли вільгістю, і їх важко було відірвати одну від другої. Тому що пергамен був якийсь дивний… м'якший від інших пергаменів, перша сторінка була якось дивно пошкоджена, немов розшарована, то було… одне слово, все це було дуже дивне».

«Дивно: це слово вжив і Северин», – сказав Вільям.

«Пергамен не був схожий на пергамен… Це було більше схоже на тканину, але тоненьку…» – вів далі Бенцій.

«Charta lintea, або ж pergamino de расо чи пак полотняний пергамен [300]300
  Мається на увазі папір, який тоді був рідкістю.


[Закрыть], – сказав Вільям. – Ти його ніколи не бачив?»

«Я чув про нього, але не думаю, що колись бачив. Кажуть, він дуже дорогий і тендітний. Тому його мало використовують. Його виробляють араби, правда?»

«Вони першими почали його виробляти. Але його роблять і тут, в Італії, у Фабріяно. І ще… Але ж так, звичайно, ясна річ! – Вільямові очі зблиснули. – Яке чудове, цікаве відкриття, молодець, Бенцію, велике тобі спасибі! Так, мабуть, в бібліотеці цій charta lintea – річ рідкісна, бо сюди ще не дійшли найновіші рукописи. Зрештою, багато хто побоюється, що він не витриває століттями, як пергамен, може, це й правда. Хіба тут захочуть тримати щось, що не таке довговічне, як бронза? Значить: полотняний пергамен? Ну що ж, бувай. І не переживай. Ти в безпеці».

«Справді, Вільяме, ви за це ручаєтесь?»

«Ручаюсь. Якщо сидітимеш тихо. Ти вже й так досить наколобродив».

Ми вийшли зі скрипторію, залишивши Бенція якщо не зовсім безтурботним, то бодай спокійнішим.

«Телепень! – витиснув Вільям крізь зуби, коли ми виходили. – Ми б уже все з'ясували, якби не встряг він…»

Абата ми знайшли у трапезній. Вільям підійшов до нього і попрохав про розмову. Аббон не міг ухилитися і призначив нам зустріч через якийсь час у своїх палатах.

Шостого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,
де настоятель відмовляється вислухати Вільяма, розводиться про мову самоцвітів і виказує бажання припинити розслідування цих сумних трапунків

Розташовані абатові палати були над капітулярною залою, і з вікна великої й пишної зали, у якій він прийняв нас того ясного вітряного дня, понад дахом монастирської церкви видніли обриси Вежі.

Абат саме стояв біля вікна, милуючись нею, й урочистим жестом показав її і нам.

«Подиву гідна твердиня, – мовив він, – у її пропорціях криється золоте правило, яке було закладене в будові ковчега. Складають її три поверхи, бо три – се число тройці, троє було ангелів, що відвідали Авраама, три дні прожив Йона у череві великої риби, три дні Ісус і Лазар провели у гробі; тричі Христос просив Отця, щоб той віддалив од нього чашу сю гірку, тричі Христос усамітнювався з апостолами, щоб помолитися. Тричі Петро відрікся від Нього і тричі Він являвся своїм учням після воскресення. Три є богословські чесноти, три священні мови, три частини душі, три різновиди розумних створінь – ангели, люди і демони, три є відміни звуку – vox, flatus, pulsus [301]301
  Голос, дихання, биття (лат.).


[Закрыть], три є доби в людській історії – до закону, під час закону і після закону».

«Подиву гідне суголосся містичних відповідностей», – погодився Вільям.

«Але й квадратна форма, – вів далі настоятель, – багата на духовну науку. Четверо є сторін світу, пір року, стихій, четвірку творять тепло, холод, волога і посуха; народження, зростання, зрілість і старість; небесні, земні, повітряні і водні різновиди тварин; барви, які складають веселку, і число років, які минають від одного високосного року до другого».

«Звісно, – мовив Вільям, – якщо ж до трьох додати чотири, буде сім, а це наймістичніше число, а коли три помножити на чотири, буде дванадцять, число апостолів, а дванадцять на дванадцять дасть сто сорок чотири, а це число вибраних». До сього вичерпного викладу містичного знання про наднебесний світ чисел абатові вже більше не було чого додати. Це дало Вільямові змогу перейти до істоти справи.

«Нам треба поговорити про останні події, над якими я довго розмірковував», – мовив він.

Настоятель повернувся плечима до вікна і став перед Вільямом, суворий на виду: «Мабуть, таки задовго. Зізнаюсь вам, брате Вільям, я більшого очікував від вас. Минуло майже шість днів, відколи ви приїхали сюди, четверо ченців загинуло, крім Адельма, двох заарештувала інквізиція – згідно з правосуддям, ясна річ, але ми б уникли цієї ганьби, якби інквізиторові не довелося зайнятися попередніми злочинами, – і врешті, зустріч, у якій я був за посередника, саме внаслідок усіх цих лиходійств закінчилася жалюгідною невдачею… Погодьтесь, я міг сподіватися іншого розв'язку цих справ, коли прохав вас розслідувати смерть Адельма…»

Вільям збентежено мовчав. Звісно, абат мав рацію. Я казав уже на початку цієї оповіді, що учитель мій полюбляв дивувати інших бистрістю своїх умовиводів, і було цілком зрозуміло, що ці далеко не несправедливі звинувачення у повільності ранили його гордість.

«Ваша правда, – визнав він, – я не виправдав ваших сподівань, але зараз поясню чому, ваша світлосте. Ці злочини не є наслідком якоїсь суперечки чи порахунків серед монахів, а зумовлені фактами, пояснення яких слід шукати в давній історії цієї обителі…»

Настоятель занепокоєно зиркнув на нього: «Що ви маєте на увазі? Я теж розумію, що ключ до розв'язання не варто шукати в історії нещасть келаря, яка переплелася з якоюсь іншою історією. Але ця інша історія – історія, яку я, можливо, знаю, але про яку не можу говорити… я сподівався, що ви зумієте з'ясувати її і самі розповісте мені про неї…»

«Ваша світлість має на увазі якісь події, про які ви дізналися на сповіді…– Настоятель відвернув погляд, і Вільям повів далі: – Якщо ваша великодушність хоче знати, чи я дізнався, не питаючи про це вашу великодушність, про нечестиві стосунки між Беренґарієм та Адельмом і між Беренґарієм та Малахією, то, звісно ж, це знають в абатстві усі…»

Абат різко почервонів: «Не думаю, що про такі речі варто говорити при сім ось новіції. І не думаю, що ви ще потребуєте його як писаря, позаяк зустріч скінчилася. Вийди, хлопче», – сказав він мені владним тоном, я вийшов, принижений. Та цікавість спонукала мене принишкнути за дверима до зали, які я лиш причинив, щоб стежити за їхньою бесідою.

Вільям заговорив знову: «Отже, ці їхні нечестиві стосунки, навіть якщо вони справді були, небагато важать у цих болісних подіях. Ключ до розв'язку інший, і я гадав, що ви його знаєте. Все крутиться навколо крадіжки і володіння однією книгою, яка була схована у finis Africae і яка знов туди повернулася завдяки Малахії, хоч це, як ви знаєте, вервечки злочинів не зупинило».

Запала довга мовчанка, тоді настоятель заговорив знов, уривчасто і непевно, немов людина, яку прикро здивували неочікувані одкровення. «Це неможливо… Ви… Звідкіля ви знаєте про finis Africae? Ви порушили мою заборону і побували в бібліотеці?»

Вільямові годилося б сказати правду, і тоді настоятель украй розгнівався б. Але й брехати він, певно, не хотів. Тому вирішив відповісти на запитання іншим запитанням: «Хіба ваша великодушність не казала мені за нашої першої зустрічі, що такий чоловік, як я, що так добре описав Гнідого, ніколи його не бачивши, без труднощів зможе розмірковувати про місця, до яких він не має доступу?»

«Он як, – сказав Аббон. – Але чому ви думаєте те, що думаєте?»

«Довго розповідати, як я до цього дійшов. Але було вчинено цілу низку злочинів, щоб запобігти тому, аби деякі люди дізналися про щось, про що вони не мали знати. Тепер всі ті, хто знав щось про таємниці бібліотеки, за правом або самочинно, загинули. Зосталась лише одна така особа, і це ви».

«Ви натякаєте… натякаєте…» – настоятель говорив таким голосом, наче жили надимались йому на шиї.

«Зрозумійте мене правильно, – мовив Вільям, який, очевидно, таки натякав, – я маю на увазі, що хтось щось знає і хоче, щоб більше ніхто цього не знав. Ви – останній, хто ще щось знає, тому можете бути наступною жертвою. Хіба що скажете мені все, що знаєте про ту заборонену книгу а насамперед – хто ще в монастирі може знати про бібліотеку стільки, що й ви, а може, й більше».

«Тут холодно, – сказав абат. – Вийдім звідси».

Я хутко відійшов від дверей і став чекати їх на верхній приступці сходів, які вели донизу. Побачивши мене, абат усміхнувся.

«Скільки бентежного, мабуть, начувся сей молодий монах за ці дні! Ну ж бо, хлопче, не дай себе збаламутити. Мені здається, що тут науявляли собі куди більше інтриг, ніж їх є насправді…»

Він підніс руку і підставив її під денне світло, яке осяяло чудовий перстень на його підмізинному пальці. Перстень зблиснув усіма пишнотами своїх самоцвітів.

«Ти знаєш, що це, правда? – сказав він мені. – Символ моєї влади, а рівно ж важкої моєї ноші. Це не прикраса, а чудовна антологія божественного слова, охоронцем якого я є. – Він торкнувся пальцями персня, точніше, сонму розмаїтих самоцвітів, які складали це подиву гідне творіння природи і людського мистецтва. – Оце аметист, – мовив він, – камінь покори, який є спомином про простодушність і лагідність святого Матея; а це халцедон, знамення милосердя, символ побожності Йосифа і святого Якова старшого; а ось яспис, він приносить віру і пов'язаний зі святим Петром; і сардонікс, знак мучеництва, який нагадує нам про святого Варфоломія; а це сапфір, символ надії і споглядання, камінь святого Андрея і святого Павла; і берил, емблема тверезої вченості, мудрості і терплячості, чеснот, властивих святому Томі… Яка прегарна мова клейнотів, – вів далі він, поринувши у своє містичне видіння, – адже майстри, вірні традиції, запозичили її з Аронового нагрудника та опису небесного Єрусалима в книзі апостола. Зрештою, мури Сіону були висаджені тими самими самоцвітами, які прикрашали нагрудник Мойсеевого брата, крім карбункула, агату та оніксу, які, згадані у книзі Виходу, в Одкровенні були заступлені халцедоном, сардоніксом, хризопразом і якинтом».

Вільям відкрив було рот, та настоятель, піднісши руку, дав йому знак мовчати і провадив далі: «Пригадую одну вервечку літаній, де на честь Богородиці віршем описано всілякі коштовні камені. Там говориться про її заручинову каблучку як про символічну поему, що пишніє вищими істинами, вираженими у мові самоцвітів, які її прикрашають. Яспис уособлює віру, халцедон – милосердя, смарагд – чистоту, сардонікс – супокій дівичного життя, рубін – серце, що стікає кров'ю на Голгофі; багатоманітне мерехтіння хризоліту нагадує дивовижну розмаїтість чудес Пречистої, якинт означає милосердя, а суміш рожевого і блакитного, властива аметистові, символізує любов до Бога… Але в оправу вставлено й інші, не менш проречисті субстанції, як-от кришталь, який нагадує нам про чистоту душі і тіла, лігурій, схожий на бурштин, символ поміркованості, і магнітний камінь, який притягає залізо, так само як Пречиста притягає струни сердець покаяльників, торкаючись їх смичком своєї добрості. Усі ці камені, як бачите, нехай мізерною і скромною мірою, прикрашають і сей мій клейнот».

Він поводив рукою з перснем, який сліпив мені очі своїм мерехтінням, немов бажаючи запаморочити мене. «Чудова мова, правда? Для інших отців церкви самоцвіти мали ще інше значення. Для Папи Інокентія ІІІ рубін провіщає спокій і терплячість, а гранат – милосердя. Для святого Брунона аквамарин у чесноті свого найчистішого відблиску зосереджує цілу богословську науку. Карбункул означає радість, сардонікс нагадує про серафимів, топаз – про херувимів, яспис – про престоли, хризоліт – про владарювання, сапфір – про чесноти, онікс – про сили, берил – про царства, рубін – про архангелів, а смарагд – про ангелів. Мова самоцвітів многолика, кожен з них виражає кілька істин, залежно від того, який спосіб тлумачення вибрати, залежно від контексту, в якому вони з'являються. А як знати, який рівень тлумачення вибрати і який контекст слушний? Тобі це відомо, хлопче, тебе цього вчили: це нам підказує авторитет, той коментатор, який заслуговує найбільшої довіри і має найвищий престиж, а отже, обдарований святістю. Інакше як тлумачити усі ці розмаїті знаки, що їх світ являє нашим грішним очам, як не потрапити у пастку двозначностей, в яку затягає нас диявол? Аж дивовижно, до якої міри мова самоцвітів осоружна дияволові, свята Гільдеґарда мені свідок. Нечистий бачить у ній послання, освітлене різними смислами та рівнями мудрості, і прагне знищити його, бо він, ворог, у пишноті коштовного каміння відчуває відголосок тих скарбів, якими він володів перед гріхопадінням, і розуміє, що виблиски ці породжує вогонь, який є його мукою. – Він простягнув мені перстень для поцілунку, і я став навколішки. Він погладив мене по голові. – А тому, хлопче, забудь всі ті, без сумніву, хибні балачки, які ти чув за ці дні. Ти вступив до чину, найвеличнішого і найшляхетнішого з-поміж усіх, і я є настоятелем у сім чині, а ти у моїй владі. Тому послухай мого наказу: забудь про все, і хай вуста твої запечатаються назавжди. Присягни».

Я був такий зворушений і зневолений, що готовий був присягнути. І ти, мій добрий читальнику, не міг би тепер читати сей вірний мій літопис. Але тут втрутився Вільям, та не тому, що він не хотів, аби я присягав: то була чисто інстинктивна реакція, ця сцена його дратувала, він хотів зупинити настоятеля й розбити ті чари, які той тут наснував.

«До чого тут хлопець? Я поставив вам запитання, попередив про небезпеку, я просив вас сказати мені ім'я… Ви б тепер хотіли, щоб і я поцілував ваш перстень і забув усе, про що дізнався й що запідозрив?»

«Що ж, ви… – меланхолійно промовив настоятель, – хіба я можу сподіватися, що жебрущий чернець зрозуміє красу наших традицій і пошанує нашу повздержливість, наші таємниці і секрети, які ми бережемо заради християнської любові?.. Так, заради любові! І почуття честі, і обітницю мовчання, на якій спочиває наша велич… Ви говорили мені про якусь дивну історію, неймовірну історію. Заборонена книга, заради якої вбивство йде за вбивством; хтось знає те, що мав би знати тільки я… Небилиці, безглузді теревені. Розкажіть це всім, якщо хочете, ніхто вам не повірить. А якщо навіть якась частка цих ваших породжених буйною уявою припущень і правдива… то що ж, усе знов повертається під мою оруду і під мою відповідальність. Я подбаю про все, бо маю для цього засоби і владу. Я зле вчинив із самого початку, що попрохав чужу людину, нехай і мудру, нехай і варту довіри, розслідувати події, які належать лише до сфери моєї відповідальності. Але ви зрозуміли, ви здогадались, що із самого початку я вважав, що тут ідеться про порушення обітниці чистоти, і хотів (як необережно з мого боку!), щоб хтось інший сказав мені те, що я почув на сповіді. Гаразд, ось ви мені й сказали. Я вельми вдячний за те, що ви зробили або пробували зробити. Зустріч посольств відбулася, ваша місія тут скінчилась. Гадаю, вас із нетерпінням чекають при імператорському дворі, без такої людини, як ви, важко довго обходитися. Даю вам дозвіл покинути обитель. Мабуть, нині вже пізно, я б не хотів, щоб ви їхали після заходу сонця, в дорозі небезпечно. Вирушите завтра, рано-вранці. Ні, не дякуйте мені, мені було дуже приємно, що ви побули серед нас, як брат серед братів, і дали нам нагоду проявити гостинність. Тепер ідіть з вашим новіцієм готуватись до від'їзду. Завтра на світанку я ще прийду попрощатись з вами. Дякую від щирого серця. Ясна річ, не варто далі розслідувати ці справи. Не баламутьте ще більше ченців. Можете йти».

Нас не просто відпустили, нам вказали на двері. Вільям кивнув на прощання, і ми зійшли по сходах вниз.

«Що це значить?» – спитав я. Я більш нічого не розумів.

«Спробуй сформулювати гіпотезу. Ти мав би вже навчитися, як це робиться».

«Отже, я навчився, що маю сформулювати принаймні дві гіпотези, одну протилежну до другої, і обидві неймовірні. Гаразд, тоді… – я ковтнув слину: висування гіпотез бентежило мене. – Перша гіпотеза: настоятель усе вже знав і вважав, що вам нічого не вдасться розкрити. Він доручив вам це раніше, коли загинув Адельм, але поступово зрозумів, що вся ця історія далеко заплутаніша і певним чином торкається і його, а тому не хоче, щоб ви розплутали цей клубок. Друга гіпотеза: настоятель ніколи нічого не підозрював (чого саме не підозрював – не знаю, бо не знаю і того, що зараз у вас на мислі). Але в кожному разі він, як і раніше, думав, що причиною всьому є сварка між… ченцями-содомітами… А тепер ви відкрили йому очі, він раптом зрозумів щось жахливе, згадав якесь ім'я і точно знає, на кому лежить відповідальність за злочини. Тепер, щоб врятувати добру славу обителі, він прагне розв'язати цю справу сам, тому хоче, щоб ви поїхали геть».