Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 40 страниц)

«Так, так, я був там, і ніхто вже не знав, що діється, ми хотіли приспішити момент покари, ми були передовим загоном імператора, посланого небесами і святим Папою, ми мали наблизити момент сходження ангела братолюбія, і тоді всі мали одержати благодать Духа Святого, і церква мала зазнати оновлення, і після знищення всіх зіпсутих панували б лише досконалі!»

Келар був мов одержимий і просвітлений водночас, здавалось, що дамбу мовчання і сповидності прорвало, що його минуле повертається не лише в словах, але й в образах і що він знов переживає емоції, які надихали його колись.

«Значить, – натискав Бернард, – ти визнаєш, що ви почитали як мученика Ґерарда Сеґалеллі, що заперечували всякий авторитет римської церкви, твердили, начебто ні Папа, ні жодна інша влада не може накидати вам спосіб життя, відмінний від вашого, що ніхто не має права відлучити вас, що з часів святого Сильвестра всі прелати церкви, крім Петра Морронця, зловживали своїм становищем і вводили люд у спокусу, що миряни не зобов'язані платити десятину клірикам, які не практикують стану абсолютної досконалості й убогості, як його практикували перші апостоли, а тому десятину належить сплачувати лише вам, єдиним апостолам і убогим Христа, що посвячена церква нічим не ліпша для молитви Господньої від стайні, що ви тинялися по селах і спокушали люд, волаючи "penitenziagite", – що ви підступно співали Salve Regina [275]275
  Слався, царице (лат.).– латинська хвалебна пісня, присвячена Богородиці.


[Закрыть], щоб збирати натовпи, видавали себе за покаяльників, провадячи досконале життя в очах світу, а тоді дозволяли собі всяку сваволю і всяку розпусту, бо ви не вірили у таїнство шлюбу, ані в жодне інше таїнство, і вважаючи себе чистішими від інших, ви дозволяли собі всяку гидь і всяку зневагу до власного тіла і до тіл інших? Говори!»

«Так, так, я визнаю правдиву віру, яку сповідував тоді всією душею, визнаю, що ми покинули нашу одежу на знак відмови від всього, що ми зреклися всіх наших дібр, чого ви, собаки прокляті, не зречетесь ніколи, що відтоді ми не приймали ні від кого грошей і не носили їх із собою, ми жили з милостині і нічого не залишали на наступний день, а коли нас приймали і накривали нам на стіл, ми їли, а тоді відходили, покидаючи на столі те, що залишилось…»

«І ви палили й грабували, щоб заволодіти майном добрих християн!»

«Ми палили й грабували, бо обралиубогість вселенським законом і мали право присвоювати незаконні багатства інших, ми хотіли вразити до глибини плетиво жадібності, яке поширювалося від парафії до парафії, але ми ніколи не грабували, щоб володіти, не вбивали, щоб грабувати, ми вбивали, щоб карати, прагнучи кров'ю очистити нечистих, може, нас занадто захопило непомірне бажання справедливості, можна грішити й через надмір любові Божої, через надлишок досконалості, ми були правдивим духовним чином, післаним Господом і призначеним для слави остаточних часів, ми шукали собі нагороду в раю, прискорюючи ваше знищення, ми єдині були апостолами Христовими, а всі інші зрадили, Ґерард Сеґалеллі був божественним пагоном, паростком Dei pullulans in radice fidei [276]276
  Божим, що виріс з кореня віри (лат.)


[Закрыть], своє правило ми дістали прямо від Бога, а не від вас, собаки прокляті, олживі казнодії, що розпускаєте навколо себе сморід сірки, а не ладану, боягузливі пси, падлина сморідна, круки, раби Авіньйонської блудниці, приречені ви на прокляття! Тоді я вірував, і наші тіла теж були відкуплені, і були ми мечем Господнім, і треба було губити й невинних, аби лиш повбивати всіх вас якнайшвидше. Ми прагнули кращого світу, світу миру й лагідності, і щастя для всіх, ми хотіли вбити війну, яку несли ви своєю жадібністю, хіба можна нам докоряти, що заради пришестя справедливості й щастя нам довелося пролити трохи крові… та й… та й нам здавалось, що небагато вже зосталось. І вартувало задля того налити кров'ю всю воду Карнаско, того дня у Ставелло, і там була й наша кров, ми себе не шкодували, не шкодували своєї крові, і вашої крові, й було її багато, і час наглив, бо строки Дольчинового пророцтва наближались, треба було приспішити хід подій…»

Він увесь тремтів, проводячи руками по одежі, немовби бажаючи очиститись від крові, про яку говорив.

«Ласолюб віднайшов чистоту», – сказав мені Вільям.

«Але хіба це чистота?» – з жахом спитав я.

«Можливо, чистота буває й інакшою, – мовив Вільям, – та яка б вона не була, вона завжди наганяє на мене страх».

«Що вас найбільше страхає у чистоті?» – спитав я.

«Поспіх», – відповів Вільям.

«Годі, годі, – говорив Бернард, – ми вимагали зізнання, а не заклику до різанини. Гаразд, ти не лише колись був єретиком, ти й далі ним є. Ти не лише колись був убивцею, ти знову вбивав. То ж розкажи, як ти вбив своїх братів у цій обителі і навіщо».

Келар перестав тремтіти, озирнувся, немов прокинувшись зі сну: «Ні, – сказав він, – до злочинів у цім монастирі я ніякого відношення не маю. Я визнав усе, що був вчинив, не примушуйте ж мене зізнаватись у тому, чого я не чинив…»

«Хіба є ще щось таке, чого б ти не скоїв? То ти заявляєш, що невинний? О, ягня непорочне, взірцю лагідності! Ви чули, колись він мав руки по лікті у крові, а тепер він невинний! Може, ми помилились, може, Ремиґій з Вараґіни є образом чесноти, вірним сином церкви, ворогом ворогів Христових, може, він завжди дотримувався порядку, що його пильна рука церкви, не жаліючи труду, настановила у селах і містах, в крамницях купців, у робітнях ремісників, у скарбницях церков. Він невинний, він нічого не скоїв, ходи-но сюди, дай-но обійму тебе, брате Ремиґію, дозволь потішити тебе, відкинути звинувачення, що їх лихі люди висунули проти тебе!» Ремиґій розгублено дивився на нього, раптом мало не повіривши у своє звільнення, але тут Бернард змінив тон і владно звернувся до капітана лучників.

«Мені огидно вдаватися до методів, які церква завжди засуджувала, коли їх вживала світська влада. Але є закон, який панує наді мною і приневолює й мої особисті почуття. Спитайте в настоятеля, в якому приміщенні можна розкласти знаряддя для тортур. Але не починайте відразу. Нехай три дні сидить в холодній, закований в кайдани по руках і ногах. Потім покажете йому знаряддя. Лише знаряддя. А на четвертий день розпочнете. Справедливості не властивий поспіх, на відміну від того, що вважали лжеапостоли, а Божа справедливість має століття у своєму розпорядженні. Працюватимете помалу, поступово. А насамперед пам'ятайте те, що вам не раз говорилось: слід уникати каліцтва і небезпеки смерті. Одним із благ, які ця процедура дає нечестивцю, є власне те, що він смакує й виглядає свою смерть, яка приходить лише тоді, коли зізнання буде повне, добровільне і цілковито очистить його».

Лучники схилилися, щоб підняти келаря, але той вперся ногами об землю і не давався їм в руки, показуючи, що хоче щось сказати. Діставши дозвіл, він заговорив, але слова насилу виходили йому з уст, а мова його була наче белькіт п'яного, і було в ній щось непристойне. Але, розговорившись, він знову сповнився тією дикою енергією, яка надихала його попереднє зізнання.

«Ні, мосьпане. Не треба тортур. Я чоловік слабодухий. Я зрадив тоді, впродовж одинадцяти років зрікався в цім монастирі своєї колишньої віри, збираючи десятину з виноробів та селян, пильнуючи за стайнями та свинарниками, щоб вони гараздували, збагачуючи абата, я охоче причинявся до управління сею робітнею Антихриста. І мені було добре, я забув свою бунтівничу пору, я виніжувався у розкошах черева і не тільки. Я чоловік слабодухий. Нині я продав своїх колишніх побратимів з Болоньї, тоді я продав Дольчина. Слабодухо перевдягнувшись за одного з єпископських людей, я був присутній при спійманні Дольчина та Маргарити, коли на Великодню суботу їх привели у замок Буджелло. Три місяці вештався я по околицях Верчеллі, поки не прийшов лист від Папи Климента з присудом. Я бачив, як Марґариту порубали на шматки на очах у Дольчина, вона кричала, коли різали її бідолашне тіло, якого й я торкався однієї ночі… А коли її розтерзаний труп вже палав на огниську, вони взялися за Дольчина, розжареними кліщами вирвали йому ніс і сім'яники, і неправда те, що говорять, буцім він навіть не застогнав. Дольчино був високий і міцний, мав розкішну бороду, руде волосся спадало йому кучерями на плечі, він був прекрасний і могутній, коли провадив нас у своєму капелюсі з широкими крисами та пером, зі шпагою на поясі габіту; Дольчино наганяв острах на чоловіків і примушував кричати від насолоди жінок… Але коли його катували, він теж кричав од болю, як жінка, як теля, кров текла йому зі всіх ран, поки його водили з кута в кут, ще і ще завдаючи йому невеликих ран, щоб показати, як довго може жити посланець диявола, а він хотів умерти, просив, щоб його прикінчили, але помер надто пізно, коли його вже привели на огнище, і був він схожий на купу кривавого м'яса. Я йшов за ним і тішився, що мене оминуло це випробування, я пишався своєю хитрістю, а той паразит Сальватор був зі мною і казав мені: як добре ми вчинили, брате Ремиґію, що повелися як люди обережні, нема-бо нічого паскуднішого від тортур! Того дня я б відрікся від тисячі релігій. І вже цілі роки, багато років я повторюю собі, що я боягуз, і я був щасливий, що повів себе як боягуз, а все ж завжди сподівався, що зможу довести сам собі, що я не такий вже слабодухий. І нині ти мені дав цю силу, мосьпане Бернарде, ти став для мене тим, чим поганські цісарі були для найслабодухіших мучеників. Ти дав мені відвагу визнати те, у що я вірив душею, хоч тіло сього цуралося. Але не давай мені забагато цієї відваги, не більше, ніж може витримати смертна ся моя оболона. Не треба тортур. Я скажу все, що ти забажаєш, краще відразу на вогнище, там помираєш від задухи, ще поки починаєш горіти. Не треба катувати мене, як Дольчина. Тобі потрібен труп, і ти хочеш, щоб я взяв на себе провину за інші трупи. Трупом я стану невдовзі, в будь-якому разі. А отже, матимеш, що бажаєш. Я вбив Адельма Отрантського з ненависті до його молодості та майстерності у вигадуванні потвор, подібних до мене, старого, огрядного, низенького й неотесаного. Я вбив Венанція з Сальвамека, бо був він занадто вчений і читав книги, яких я не міг прочитати. Я вбив Беренґарія з Арунделя з ненависті до його бібліотеки, адже моїм богослов'ям було хіба що лупцювання надто вгодованих парохів. Я вбив Северина з Сант'Еммерано… чому ж? тому що він збирав трави, а ми на Бунтівничій горі їли ці трави, не питаючи себе про їхні достоїнства. Насправді я б міг убити ще й інших, разом з нашим настоятелем: чи він по боці Папи, чи імперії, однаково він завжди належав до моїх ворогів, я завжди його ненавидів, навіть коли він годував мене, бо я годував його. Тобі сього досить? Е-е, ні, ти ще хочеш знати, як я вбив усіх цих людей… А убив я їх… заждіть-но… Убив, викликаючи пекельні сили, з допомогою тисячі легіонів, покірних моїм наказам завдяки мистецтву, якого навчив мене Сальватор. Щоб убити когось, нема потреби завдавати йому удару, це за вас може зробити диявол, якщо ви вмієте ним повелівати».

Він дивився на присутніх зі змовницьким виглядом, сміючись. Але то вже був сміх безумного, хоча, як пізніше звернув мою увагу Вільям, цей безумний мав достатньо глузду, щоб затягнути разом із собою у безодню Сальватора, помстившись за його донос.

«А як ти повелівав дияволом?» – напирав Бернард, який приймав це марення як законне зізнання.

«Ти теж це знаєш, бо не можна стільки років мати справу з одержимими дияволом і не набратись їхніх звичок! Ти теж це знаєш, кате апостолів! Береш чорного кота (хіба не так?), який не має жодної білої волосини (ти добре це знаєш), зв'язуєш йому всі чотири лапи, тоді несеш опівночі на перехрестя доріг і волаєш голосно: о великий Люцифере, повелителю пекла, беру тебе і впускаю в тіло мого ворога, як тепер тримаю у полоні цього кота, і якщо доведеш мого ворога до смерті, наступного дня опівночі, на сім самім місці офірую тобі в жертву сього кота, і ти вчиниш те, що я велю тобі силою магії, яку зараз я творю згідно з таємною книгою святого Кипріяна, во ім'я всіх отаманів найбільших пекельних легіонів, Адрамельха, Аластора й Азазеля, до яких я молюся тепер з усією їхньою братією… – Губи йому тремтіли, очі вилазили з орбіт, він почав молитися – тобто здавалось, ніби він молиться, але звертав він свої благання усім зверхникам пекельних легіонів… «Абіґоре, ресса pro nobis… Амоне, miserere nobis… Самаелю, libera nos a bono… Веліяле eleyson… Фокалоре, in corraptionem meam intende… Габориме, damnamus dominum… Зебосе, anum meum aperies… Лeoнарде, asperge me spermate tuo et inquinabor [277]277
  Согріши за нас… помилуй нас… звільни нас від благого… помилуй… дай мені зіпсуття моє… проклянімо Господа… отвори зад мій… окропи спермою твоєю, і буду я нечистий (лат.).


[Закрыть]…»

«Годі, годі! – заволали присутні, хрестячись. І додавали: – Господи, прости нас усіх!»

Келар замовк. Вимовивши всі ці імена дияволів, він упав лицем додолу, бризкаючи білуватою слиною з викривлених уст, вишкіривши частокіл своїх зубів. Його руки, змучені ланцюгами, судомно розчепірювалися і стискалися, ноги його сіпалися нерівномірними ривками. Помітивши, що мене охопив дрож жаху, Вільям поклав мені руку на голову і стиснув за потилицю, заспокоюючи: «Бачиш? – сказав він мені, – під тортурою або загрозою тортури людина зізнається не лише в тому, що зробила, але й у тому, що б хотіла зробити, навіть сама цього не усвідомлюючи. Тепер Ремиґій цілою своєю душею прагне смерті». Лучники вивели келаря, який далі сіпався в судомі. Бернард зібрав свої папери. Тоді пильно подивився на присутніх, що знерухоміли у полоні великого сум'яття.

«Допит закінчено. Звинуваченого, який зізнався у злочині, буде доправлено до Авіньйона, де відбудеться кінцевий процес, щоб скрупульозно подбати про дотримання істини і правосуддя, і лише після цього законного процесу його буде спалено. Він уже не належить вам, Аббоне, як не належить мені, адже я був лише покірливим знаряддям істини. Знаряддя справедливості лежить деінде, пастирі виповнили свій обов'язок, тепер настала черга собак, які мають відділити заражену вівцю від стада і очистити її вогнем. Злощасна історія, в якій чоловік сей виявився провинним у стількох брутальних лиходійствах, скінчилася. Тепер обитель може жити в мирі. Але світ… – і тут він підвищив голос, звертаючись до гурту легатів, – світ ще не віднайшов миру, світ роздирає єресь, яка знаходить прихисток навіть у покоях імператорських палаців! Хай брати мої запам'ятають: cingulum diaboli [278]278
  Диявольський зв'язок (лат.).


[Закрыть]пов'язує гидотних поплічників Дольчина з шанигідними вчителями Перуджійської капітули. Не забуваймо, що в Божих очах марення сього нещасного, якого ми тільки-но передали в руки правосуддя, нічим не відрізняються від марень учених, які бенкетують за столом відлученого від церкви баварського німця. Джерело мерзосвітніх єресей б'є з багатьох проповідей, яким навіть воздається слава і які все ще непокарані. Суворими є страждання і смиренною є голгофа того, кого Бог покликав, як мою грішну особу, відшукувати змію єресі, де б вона не загніздилась. Але сповнюючи святеє се діло, я зрозумів, що єретиком є не лише той, хто відкрито сповідує єресь. Шанувальників єресі можна впізнати за п'ятьма переконливими ознаками. По-перше, це ті, хто тайкома відвідує єретиків у в'язниці; по-друге, це ті, хто оплакує їх затримання, бувши їм близькими друзями за життя (адже навряд чи той, хто часто бачився з єретиком, не знав про його діяльність); по-третє, це ті, хто твердить, начебто єретиків осуджено несправедливо, навіть коли вина їхня доведена; по-четверте, це ті, хто криво дивиться і критикує тих, хто переслідує єретиків і успішно проповідує проти них, і це видно з їхніх очей, з носа, з виразу обличчя, який вони марно хочуть приховати, адже показують вони свою ненависть до тих, до кого мають уразу, і любов до тих, через чиє нещастя вони так вболівають. Насамкінець, п'ятим знаком є те, що вони збирають спопелілі кістки спалених єретиків і роблять з них предмет поклоніння… Але величезну глибину я вбачаю також у шостому знакові, тому вважаю, що явними приятелями єретиків є ті, в чиїх книгах (навіть якщо вони відкрито не ображають православ'я) єретики знайшли фундамент для своїх збочених силогізмів».

Говорячи це, він дивився на Убертина. Ціле францисканське посольство добре зрозуміло, до чого веде Бернард. Зустріч провалилася, ніхто б не наважився продовжувати вранішню дискусію, знаючи, що кожне слово буде вислухане у світлі останніх злощасних подій. Якщо Бернард приїхав з наказом Папи запобігти компромісові між двома групами, йому це вдалося.

П'ятого дня ВЕЧІРНЯ,
де Убертин рятується втечею, Бенцій починає дотримуватися законів, а Вільям розмірковує над всілякими різновидами розкошелюбства, побаченими за той день

Поки зібрання повільно розходилося з капітулярної зали, Михаїл підступив до Вільяма, а тоді до них підійшов Убертин. Усі разом ми вийшли надвір і пішли на кружґанок, щоб порозмовляти там, у захистку від мряки, бо не було й знаку, що вона розсіється, а темрява робила її ще густішою.

«Не думаю, що варто коментувати те, що сталося, – сказав Вільям. – Бернард нас переміг. Не питайте мене, чи той дурень дольчиніянин справді провинний у всіх цих лихочинствах. Наскільки я все це розумію, то, звичайно, ні Річ у тім, що ми й не зрушили з місця. Йоан хоче бачити тебе, Михаїле, в Авіньйоні самого, і ця зустріч не дала тобі гарантій, яких ми вимагали. Ба навіть вона показала тобі, як там можуть перекрутити кожне твоє слово. А з цього випливає, мені здається, що ти не повинен туди їхати».

Михаїл похитав головою: «Але я поїду. Я не хочу розколу. Ти, Вільяме, нині говорив чітко і ясно, і сказав, що хотів сказати. Але я прагну іншого, і добре усвідомлюю, що імперські богослови повернули постанови Перуджійської капітули у зовсім інший бік, ніж мали на увазі ми. Я прагну, щоб Папа прийняв ідеали убогості францисканського чину. А Папа повинен зрозуміти, що лише тоді, як чин наш прийме ідеал убогості, різні його єретичні відгалуження зможуть влитися назад у нього. Мене мало обходять народні сходини чи права поспільства. Я мушу запобігти тому, щоб орден не розчинився у безлічі течій, подібних до братчиків. Я поїду до Авіньйона, і якщо потреба, вчиню акт підкорення Йоанові. Я поступлюсь усім, крім засади вбогості».

Тут втрутився Убертин: «Ти знаєш, що ризикуєш життям?»

«Нехай, – відповів Михаїл, – це краще, ніж ризикувати душею».

Він таки серйозно ризикував життям, а якщо Йоан мав слушність (але в це я досі не вірю), то занапастив і душу. Як усім відомо, через тиждень після подій, про які я оповідаю, Михаїл таки поїхав до Папи. Він мірявся з ним силою впродовж чотирьох місяців, аж поки у квітні наступного року Йоан не зібрав консисторію, на якій потрактував його як божевільця, нахабу, впертюха, тирана, прихильника єресі і змію, яку церква вигодувала на своїх власних грудях. І, власне кажучи, по-своєму Йоан мав у цьому рацію, якщо дивитися з погляду його уявлень та інтересів, бо за ті чотири місяці Михаїл заприятелював з приятелем мого учителя, іншим Вільямом, Оккамським, і перейняв його погляди, а вони не вельми різнилися – а, може, були навіть ще радикальнішими – від ідей, які сповідували мій учитель з Марсилієм і які Вільям виразив був того ранку. Життя дисидентів в Авіньйоні опинилося під загрозою, і наприкінці травня Михаїл, Вільям Оккам, Бонаґрація з Берґамо, Франциск з Асколі та Анрі з Тальгайму втекли, а люди Папи переслідували їх в Ніцці, Тулоні, Марселі, аж до Еґ-Морт, де їх наздогнав кардинал П'єр де Араблей. Він марно намагався вмовити їх повернутися і не зміг подолати їхнього опору, їхньої ненависті до понтифіка, їхнього страху. У червні вони прибули до Пізи, де їх пишно прийняли люди імператора, а в наступні місяці Михаїл публічно засудив Йоана. Але було вже запізно. Зірка імператора заходила, Йоан плів з Авіньйона інтриги, накидаючи міноритам нового генерального настоятеля, і врешті здобув перемогу. Михаїл вчинив би краще, якби вирішив не їхати до Папи: він міг би керувати опором міноритів на місці, не марнуючи стільки часу на свого ворога, адже це дуже ослабило його становище… Але, мабуть, так розпорядився всемогутній Бог – я донині не знаю, по чиєму боці була правда, а після стількох років полум'я пристрастей гасне, а з ним гасне й те, що ми мали за світло істини. Хіба хтось з нас може сказати, чия була правда – Гектора чи Ахілла, Агамемнона чи Пріяма, коли вони боролися між собою за вроду жінки, яка зараз є попелом попелу?

Та меланхолійні ці відступи надто віддалили мене від оповіді. Натомість мушу розповісти про кінець цієї сумної бесіди. Михаїл прийняв рішення, і не було способу переконати його. Одначе виникла ще одна проблема, і Вільям прямо висловив її: сам Убертин був тепер у небезпеці. Те, що сказав Бернард, ненависть, яку живив до нього Папа – та й Михаїл все ще представляв силу, з якою слід було шукати порозуміння, а Убертин був сам по собі…

«Йоан хоче бачити Михаїла при дворі, а Убертина – в пеклі. Наскільки я знаю Бернарда, до завтра Убертина буде вбито, а туман приховає всі сліди. Для монастиря вже однаково – одним злочином більше чи менше, а коли хтось спитає, хто його вбив, буде сказано, що його вбили дияволи, накликані Ремиґієм з допомогою чорних котів, або що у цих мурах криється ще один недобитий дольчиніянин».

Убертин занепокоївся: «Що ж мені робити?» – спитав він.

«Піди поговори з настоятелем, – сказав Вільям. – Попрохай у нього осідланого коня, харчів, листа у якусь далеку обитель, по той бік Альп. Скористайся з туману та темряви і вирушай одразу».

«Але хіба лучники більше не стережуть воріт?»

«Обитель має інші виходи, і настоятель їх знає. Досить буде, якщо пахолок чекатиме тебе з конем на одному з нижніх закрутів, а коли виберешся за межі мурів, тобі зостанеться тільки перейти через ліс. Мусиш поспішати, поки Бернард не очуняв від екстази своєї перемоги. Я ж маю зайнятися дечим іншим – у мене було тут два завдання, одне з них провалилося, то ж нехай не провалиться принаймні друге. Я мушу прибрати до рук одну книгу і одного чоловіка. Якщо все піде добре, ти покинеш обитель ще до того, як я знов шукатиму тебе. А отже прощавай». Він розкрив обійми. Зворушений Убертин міцно обняв його: «Прощай, Вільяме, ти схиблений, зухвалий англієць, але в тебе золоте серце. Ми ще побачимось?»

«Побачимось, – запевнив його Вільям, – якщо Бог захоче».

Але Бог не захотів. Як я вже казав, через два роки Убертина було таємничим чином убито. Суворим і сповненим пригод було життя сього войовничого і палкого старця. Може, він і не був святим, але сподіваюсь, що Бог винагородив цю його тверду впевненість у своїй святості. Що старшим я стаю і що більше віддаюсь на волю Божу, то менше поціновую розум, який хоче знати, і волю, яка хоче діяти: єдиним шляхом до спасіння визнаю віру, яка вміє терпеливо очікувати, не питаючи забагато. А Убертина, безперечно, ущерть виповнювала віра у кров і муки нашого розп'ятого Господа.

Можливо, я й тоді думав про це, і старий містик це помітив, або ж здогадався, що я про це колись розмірковуватиму. Він лагідно усміхнувся й обняв мене, але без того запалу, з яким він, бувало, хапав мене у минулі дні. Він обняв мене радше так, як прадід обнімає правнука, і я відповів йому в тому ж дусі. Відтак він пішов разом з Михаїлом шукати настоятеля.

«І що ж тепер?» – спитав я у Вільяма.

«Тепер повернімось до наших злочинів».

«Учителю, – мовив я, – нині сталися важкі для християнського світу речі й зазнала поразки ваша місія. А виглядає, що вас більше цікавить розв'язання цієї таємниці, ніж сутичка між Папою і цісарем».

«Божевільні та діти завжди кажуть правду, Адсо. Може, це тому, що хоч мій приятель Марсилій вправніший від мене як цісарів радник, але як інквізитор вправніший я. Я навіть вправніший від Бернарда Гі, хай простить мені Бог. Бо метою Бернарда є не викрити винних, а спалити звинувачених. Моєму ж серцю любіша насолода, яку дасть мені те, що я розплутаю цей неабияк заплутаний клубок. А може, й тому, що як філософ я сумніваюсь, що у світі існує якийсь лад, і мене потішить, коли я знайду якщо не лад, то бодай низку пов'язань хоча б на деяких невеличких відтинках цього світу. Зрештою, є й ще одна причина: ця історія, схоже, торкається куди більших і важливіших речей, ніж бійка між Йоаном і Людовіком…»

«Але ж це просто історія крадіжок і порахунків між не надто чеснотливими монахами!» – з сумнівом вигукнув я.

«Навколо якоїсь забороненої книги, Адсо, навколо забороненої книги», – відповів Вільям.

* * *

Ченці вже йшли на вечерю. Минула половина трапези, коли поряд з нами сів Михаїл з Чезени і повідомив, що Убертин поїхав. Вільям полегшено зітхнув.

По закінченні вечері ми ухилилися від зустрічі з настоятелем, який розмовляв з Бернардом, і знайшли Бенція, який привітався з нами кривою посмішкою, пробираючись до дверей. Вільям наздогнав його і силоміць привів у закуток кухні.

«Бенцію, – спитав його Вільям, – де книга?»

«Яка книга?»

«Бенцію, ні ти, ні я не дурень. Я говорю про книгу, яку ми нині шукали в Северина і яку я не розпізнав, зате розпізнав ти і вернувся потім по неї…»

«Чому ви думаєте, що я її взяв?»

«Я так думаю, і ти теж так думаєш. Де вона?»

«Не можу сказати».

«Бенцію, якщо не скажеш, я розповім усе настоятелеві».

«Не можу цього сказати саме за наказом настоятеля, – сказав Бенцій з чеснотливим виглядом. – Після того як ми бачилися з вами нині, сталося дещо, про що вам варто знати. Після смерті Беренґарія звільнилося місце помічника бібліотекаря. Нині пополудні Малахія запропонував мені зайняти це місце. Якраз півгодини тому настоятель дав свою згоду, і від завтрашнього ранку, сподіваюсь, мене втаємничать у секрети бібліотеки. Я справді нині вранці забрав книгу і сховав її у себе в келії, у сіннику, навіть не зазирнувши до неї, бо знав, що за мною стежить Малахія. І тут Малахія зробив мені цю пропозицію. І тоді я вчинив те, що має вчинити помічник бібліотекаря: віддав йому книгу».

Я не зміг стриматися і запально втрутився.

«Бенцію, але ж вчора і позавчора ти… ви казали мені, що вас палить жадоба знань, що ви не хочете, аби бібліотека приховувала свої таємниці, що вчений муж повинен знати…»

Бенцій мовчки почервонів, але Вільям зупинив мене: «Адсо, кілька годин тому Бенцій перейшов на інший бік. Тепер таємниці, які його ваблять, у його опіці, й, опікуючись ними, він матиме досить часу, щоб пізнати їх».

«А інші? – спитав я. – Бенцій говорив від імені всіх учених мужів!»

«Він говорив це до того», – сказав Вільям. І потяг мене геть, залишивши Бенція у полоні збентеження.

«Бенцій, – сказав мені потім Вільям, – став жертвою розкошелюбства, яке різниться від розкошелюбства Беренґарія і келаря. Як чимало інших учених мужів, він охоплений жагою знань. Він прагне знань заради них самих. Він не мав доступу до частини цих знань, і йому хотілося ними заволодіти. Тепер він ними заволодів. Малахія добре його знає і тому вжив найкращий спосіб, щоб запопасти книгу і запечатати Бенцієві вуста. Ти спитаєш, навіщо прагнути доступу до всього цього огрому знання, якщо погоджуєшся не давати цього доступу іншим. Але саме тому я говорив про розкошелюбство. Не була розкошелюбством спрага пізнання Роджера Бекона, бо він хотів використати знання, щоб зробити щасливішим Божий народ, а отже не прагнув знання заради нього самого. У Бенція це лише невтолима цікавість, гординя розуму, один із способів, яким монах перетворює і заспокоює жадання своєї плоті чи той внутрішній пал, який іншого міг би зробити ратником віри або ж єресі. Розкошелюбство буває не лише тілесне. Розкошелюбство властиве й Бернардові Ґі, у якого воно набрало форми звироднілої жаги справедливості і ототожнюється з жагою влади. Нашому святому і вже не римському первосвященикові властива жага багатства. Келарем замолоду теж керувало розкошелюбство – жадання справедливості, преображення, покаяння і смерті. А Бенцій жадає книжної мудрості. Як будь-яке розкошелюбство, як жага Онана, який виливав своє сім'я на землю, жага ся безплідна і не має нічого спільного з любов'ю, навіть плотською…»

«Знаю», – мимоволі буркнув я. Вільям удав, буцім не почув. Але, наче ведучи далі свою мову, сказав: «Правдива любов прагне добра коханого».

«А може, Бенцій прагне добра для своїх книг (які тепер вже дійсно належать йому), бо вважає, що для них буде добром, якщо сховати їх подалі від хижих рук?» – спитав я.

«Добро книги в тому, щоб її читали. Книга складена із знаків, які говорять про інші знаки, а ті вже говорять про речі. Якщо її не читають, книга містить знаки, які не творять понять, а отже вона мертва. Ця бібліотека, може, й виникла для того, щоб оберігати книги, які в ній містяться, але тепер вона стала їм могилою. Тому вона зробилася розплідником всілякого неподобства. Келар сказав, що він зрадив. Те ж саме стосується Бенція. Він теж зрадив. Ох, який паскудний день, любий Адсо! Повний крові і розрухи. На нині мені досить. Ходімо ж на повечер'я, а тоді – спати».

Виходячи з кухні, ми зустріли Аймара. Він спитав, чи правду мовлять чутки, буцім Малахія запропонував Бенцієві місце свого помічника. Ми не могли цього не підтвердити.

«Чого тільки не накоїв нині цей Малахія, – сказав Аймар зі звичним своїм поблажливо-зневажливим усміхом. – Якби була на світі справедливість, ще нині чорти мали б порвати його до пекла».