Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 40 страниц)

«Мавпи не сміються, сміх властивий людині, він є знаменням її розумної природи», – мовив Вільям.

«Знаменням розумної природи людини є також слово, а словом можна блюзнити Бога. Не все те, що властиве людині, обов'язково благе. Сміх – знамення глупоти. Той, хто сміється, не вірить у те, з чого сміється, але й не ненавидить його. А отже сміятися зі злого означає не бажати поборювати його, а сміятися з доброго означає не усвідомлювати сили, з якою добро поширює само себе. Тому-то Правило гласить: "decimus humilitatis gradus est si non sit facilis ac promptus in risu, quia scriptum est: stultus in risu exaltat vocem suam" [115]115
  Десятий ступінь послуху полягає в тому, щоб не піддаватись легко поривам сміху, бо ж написано: дурень у сміху підносить голос свій (лат.).


[Закрыть]».

«Квінтильян, – перебив мій учитель, – твердить, що сміх належить стримувати в панегірику, з огляду на гідність, але його слід заохочувати в багатьох інших випадках. Тацит восхваляв іронію Кальпурнія Пізона, а Пліній Молодший писав: "aliquando praeterea rideo, jocor, ludo, homo sum" [116]116
  Іноді я сміюся, жартую, граюся, бо я людина (лат.).


[Закрыть]».

«To все погани, – відрік Хорхе. – Правило каже: "scurrilitates vero vel verba otiosa et risum moventia aeterna clausura in omnibus locis damnamus, et ad talia eloquia discipulum aperire os non permittimus" [117]117
  Непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, аби учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову (лат.).


[Закрыть]».

«Але коли Христове слово вже тріумфувало на землі, Синезій з Кирени сказав, що божество зуміло сумірно сполучити комічне й трагічне, а про цісаря Адріяна, мужа звичаїв возвишених і душі naturaliter християнської, Гелій Спарціян твердив, що той умів чергувати хвилини веселощів з хвилинами поважності. І, врешті, Авсоній радить помірковано дозувати серйозне і грайливе».

«Але Павлін Ноланець і Климент Александрійський остерігають нас проти цих глупств, а Сульпіцій Север каже, що святого Мартина ніхто ніколи не бачив ані в полоні гніву, ані в полоні веселощів».

«Одначе згадує деякі репліки святого, які можна б назвати spiritualiter salsa [118]118
  Дотепним (лат.).


[Закрыть]», – мовив Вільям.

«Вони були влучні й мудрі, а не смішні. Святий Ефраїм написав паренезу проти смішок серед монахів, a "De habitu et conversatione monachorum" [119]119
  Про монаше облачення і бесіду (лат.).


[Закрыть]радить уникати непристойностей і жартів, немовби то отрута гаспида!»

«Але Гільдеберт сказав: "admittenda tibi joca sunt post seria quaedam, sed tamen et dignis ipsa gerenda modis" [120]120
  Після серйозної бесіди треба дозволити жарти, але вони повинні мати належну міру (лат.).


[Закрыть]. А Йоан із Солсбері дозволяв скромні веселощі. Навіть Єкклезіаст, на якого посилається ваше Правило і з якого ви цитували уступ про те, що сміх – прикмета дурня, допускає принаймні мовчазний сміх сумирної душі».

«Душа спокійна, лише коли споглядає істину і насолоджується сповненим добром, а з істини і добра не сміються. Ось чому Христос не сміявся. Сміх породжує сумнів».

«Але іноді треба сумніватися».

«Не бачу для цього причини. Коли зроджується сумнів, належить звернутися до авторитету, до слів якогось святого отця чи учителя церкви, і тоді будь-яка підстава для сумніву зникне. Мені здається, що ви надто переймаєтеся всілякими сумнівними теоріями, як-от вчення паризьких логіків. Та святий Бернард вміло дав відсіч кастратові Абеляру, який намагався піддавати всі проблеми холодному і мертвому раціональному аналізові, віддаючи все на поталу розумові, не просвітленому писаннями, вирікаючи своє "це так, а це не так [121]121
  Натяк на твір Абеляра «Так і ні» (див. Глосарійі далі в тексті).


[Закрыть]". Звичайно, той, хто погоджується з цими вельми небезпечними ідеями, схильний схвалювати і жарти неука, який сміється з того, що насправді є єдиною істиною, даною нам раз і назавжди. Тому, сміючися, неук немов каже "Deus non est" [122]122
  Бога нема (лат.).


[Закрыть]».

«Превелебний Хорхе, мені здається, ви несправедливо називаєте Абеляра кастратом, адже знаєте, що такої долі він зазнав через чужу підлість…»

«Через свої гріхи. Через пиху своєї віри у людський розум. Бо віру посполитих висміяно, таїни Божі оголено перед всіма (принаймні деякі глупаки до цього бралися), питання вишніх речей потрактовано легковажно, отців же взято на глузи, бо вони вважали, що такі питання належить радше замовчувати, ніж розв'язувати».

«Я не згоден, всечесний Хорхе. Бог хоче, щоб ми використовували свій розум для з'ясування багатьох неясних речей, які писання дозволило нам тлумачити на власний розсуд. Коли хтось пропонує якесь твердження, то перед тим, як повірити в нього, ви спершу мусите з'ясувати, чи воно прийнятне, бо розум наш сотворений Богом, і те, що любе нашому розумові, напевне любе й розумові божественному, про який, зрештою, нам відомо лише те, що через аналогію, а часто й через заперечення, ми висновуєм з міркувань нашого розуму. Тому іноді, щоб підірвати фальшивий авторитет абсурдного твердження, противного розумові, належним знаряддям може бути і сміх. Часто сміх потрібен також для того, щоб збити з пантелику лихих і ясно, як Божий день, показати їхню глупоту. Про святого Мавра розповідають, що погани вкинули його в окріп, а він ремствував, що купіль захолодна; поганський правитель, щоб перевірити, в глупоті своїй запхав руку в воду і попікся. Гарно вчинив сей святий мученик, висміявши ворогів віри».

Хорхе недобре посміхнувся: «В оповідках, що їх полюбляють проповідники, можна знайти чимало таких байок. Святий, занурений в окріп, страждає задля Христа і стримує свої крики, а не забавляється дитячими витівками перед поганами!»

«Бачите? – мовив Вільям. – Оповідка ся здається вам противною розумові, і ви звинувачуєте її в тому, що вона смішна! Нехай невидимо і здержуючи вуста, ви смієтеся з чогось і хочете, щоб я теж не сприймав цього всерйоз. Ви смієтеся зі сміху, та все ж смієтесь».

Хорхе роздратовано махнув рукою: «Жартуючи зі сміху, ви втягуєте мене в пусті балачки. Але самі знаєте, що Христос не сміявся».

«Я цього не певен. Коли він пропонує фарисеям кинути перший камінь, коли питає, хто зображений на монеті, якою сплачують податок, коли вживає гру слів, кажучи "Тu es petrus" [123]123
  Ти – камінь (Петро) (лат.).Див. Мт 16, 18.


[Закрыть], він, мислю собі, дотепними своїми речами хоче присоромити грішників і підтримати на дусі прихильників. Дотепність видно і в його словах, звернених до Каяфи: «Ти сказав». А коментуючи книгу пророка Єремії, де Бог каже Єрусалимові "nudavi femora contra faciem tuam" [124]124
  Закочу подолки твої над обличчя твоє (лат.).Єр 13, 26.


[Закрыть], – Єронім пояснює: "sive nudabo et relevabo femora et posteriora tua" [125]125
  Оголить і покаже стегна свої і зад свій (лат.).


[Закрыть]. Отже, навіть Господь висловлюється дотепно, щоб збити з пантелику тих, кого хоче покарати. І ви добре знаєте, що у найгарячіший момент боротьби між клюнійцями і цистерціянцями перші висміювали других, звинувачуючи їх у тому, що ті не носять штанів. А в «Speculum Stultorum» [126]126
  Дзеркало дурнів (лат.).


[Закрыть]оповідається про те, як осел на ймення Бурий замислюється, що б сталося, якби вночі вітер підняв ковдри, і чернець побачив свій срам…»

Ченці навколо засміялися, а Хорхе розлютився: «Ви мені втягуєте оцих братів у дурнуваті забави. Я знаю, що францисканці звикли здобувати собі прихильність поспільства подібними дурницями, але про ці забави я скажу вам словами одного вірша, почутого від когось з ваших проповідників: turn podex carmen extulit horridulum [127]127
  Тут зад його випустив паскудний звук (лат.).


[Закрыть]».

Сказано це було дещо зарізко. Вільям поводив себе зухвало, але тепер Хорхе звинувачував його в тому, що слова його погано пахнуть. Я замислився, чи сувора ця відповідь не означає, що старець велить нам покинути скрипторій. Та Вільям, ще недавно такий войовничий, зробився напрочуд смиренним.

«Прошу прощення, всечесний Хорхе, – мовив він. – Мої вуста зрадили мої думки, я не хотів бути нешанобливим до вас. Мабуть, те, що ви кажете, правда, а я помилявся».

Супроти цього вишуканого чину покори Хорхе лиш крекнув, що могло означати як задоволення, так і прощення, і йому нічого іншого не залишалося, як вернутися на своє місце, та й ченці, які під час дискусії поступово підходили до нас, знов повернулися до своїх робочих столів. Вільям знову став навколішки перед Венанцієвим столом і почав нишпорити між паперами. Своєю покірливою відповіддю Вільям здобув собі кілька секунд спокою. І те, що він побачив протягом цих кількох секунд, подвигнуло його на пошуки у наступну ніч.

То тривало дійсно кілька секунд. Бо одразу ж до нього підступив Бенцій, вдаючи, буцім забув свій стилос на столі, коли був підійшов, прислухаючись до розмови з Хорхе, шепнув Вільямові, що йому терміново треба з ним поговорити, і призначив йому зустріч за лазнею. Вільям, мовляв, має вийти першим, а він його невдовзі наздожене.

Вільям вагався якусь мить, тоді покликав Малахію, який з-за свого стола біля каталога слідкував за всім, що діялося навколо, і попрохав його, щоб той, зважаючи на мандат, одержаний від настоятеля (він наголосив на цім своїм привілеї), поставив когось сторожити стіл Венанція, бо для розслідування конче потрібно, щоб ніхто до нього не наближався впродовж цілого дня, аж поки Вільям не вернеться. Він сказав це голосно, таким чином не лише зобов'язуючи Малахію наглядати за монахами, але й монахів наглядати за Малахією. Бібліотекар не міг не погодитися, і ми з Вільямом вийшли.

Поки ми йшли через город, прямуючи до лазні, розташованої позаду лічниці, Вільям зауважив:

«Схоже, багатьом не до шмиги, що до рук мені потрапить щось, що лежить на Венанцієвому столі або під ним».

«І що ж це таке?»

«Мені здається, що цього не знає навіть той, кому це не до шмиги».

«Отже, Бенцієві нічого нам сказати, він тільки нас хоче виманити зі скрипторію?»

«Це ми зараз дізнаємось», – мовив Вільям. Невдовзі Бенцій і справді наздогнав нас.

Другого дня ЧАС ШОСТИЙ,
де Бенцій повідає дивну історію, яка з 'ясовує деякі неподобні речі з життя обителі

Бенцієва оповідь була дещо плутаною. Схоже було, що він і справді хотів лише виманити нас зі скрипторію, але, мабуть, не зумівши вигадати правдоподібної причини, він виклав нам таки дещо з того, що знав.

Він сказав, що зранку дещо недомовив, але тепер, після зрілого розмислу, вирішив, що Вільям повинен знати всю правду. Під час тієї легендарної бесіди про сміх Беренґарій згадав про «finis Africae». Що ж це таке? Бібліотека повна тайнощів, і там чимало книжок, яких монахам ніколи не видавали. Бенція вразили слова Вільяма про раціональний аналіз тверджень. Він заявив, що вчений монах, на його думку, має право знайомитися зі всім тим, що зберігається в бібліотеці, і виголосив полум'яні слова проти собору в Суассоні, який осудив Абеляра, і поки він говорив, ми усвідомили, що цього ще молодого шанувальника риторики трусить порив до незалежності, і він з трудом зносить пута, які монастирська дисципліна накладає на допитливість його розуму. Я завжди вважав, що до цієї допитливості ставитися слід з підозрою, але моєму учителеві, ясна річ, ця постава була до вподоби, і я помітив, що він симпатизує Бенцієві і довіряє його словам. Одне слово, Бенцій сказав нам, що не знає, про які секрети розмовляли Адельм, Венанцій та Беренґарій, але він не мав би нічого проти, якби завдяки цій сумній історії хоч трохи змінилися порядки в бібліотеці, і він сподівається, що мій учитель, куди б не завела його нитка розслідування, зуміє домогтися, щоб настоятель послабив дещо інтелектуальну дисципліну, яка тяжить над такими ченцями, як він. Адже ми прибули з такої далечі, додав він, саме для того, щоб живити свій розум дивами, схованими у просторих нутрощах бібліотеки.

Гадаю, Бенцій щиро сподівався від розслідування того, про що говорив. Одначе водночас, мабуть, як і припускав Вільям, його пекла таки цікавість: він хотів першим понишпорити у Венанцієвому столі, і тому, щоб відвести нас подалі від нього, він готовий був дати взамін інші відомості. І ось що він нам повів.

Багато хто з монахів знав, що Беренґарія пожирала нездорова пристрасть до Адельма, та сама пристрасть, скверну якої гнів Божий скарав у Содомі та Гоморрі. Так висловився Бенцій, можливо, з огляду на мій юний вік. Але той, чиє отроцтво проминуло в монастирі, хоч сам зберігши цноту, не раз чував про ці пристрасті, а іноді й сам був змушений стерегтися від підступів тих, хто був у їхній владі. Навіть я, бувши ще зовсім юним ченчиком, одержував від одного літнього монаха з Мелька цидулки з віршами, які миряни зазвичай присвячують жінкам. Чернечі обітниці тримають нас далеко від тієї клоаки пороків, жіночого тіла, але часто надто близько підводять нас до інших хиб. Зрештою, чи можу я приховати від самого себе, що навіть нині мої старі літа не в змозі вповні захистити мене від підступів біса полуденного, коли погляд мій затримується, бувало, на безбородому, по-дівочому чистому і свіжому обличчі якогось новіція на хорах?

Цим я зовсім не бажаю поставити під сумнів свій вибір на користь монашого життя, а лиш хочу пояснити заблуд багатьох з тих, кому свята ся ноша здається заважкою. І, мабуть, пояснити страшний злочин Беренґарія. Але, якщо вірити Бенцієві, цей монах, схоже, плекав цю свою ваду ще мерзеннішим чином, бо вдавався до шантажу, домагаючись від інших того, що цнотливість і пристойність їм забороняла.

Тож уже давно братія кепкувала собі з ніжних поглядів, що їх Беренґарій кидав на Адельма, який, кажуть, вельми був уродливий. А тим часом самого Адельма, цілковито залюбленого у свою працю, Беренґарієва пристрасть мало обходила, бо лиш з праці він черпав утіху. Та хтозна, може, в глибині своєї душі, сам того не відаючи, він теж схилявся до сього мерзосвітнього пороку. Хай там як, але Бенцій якось підслухав розмову між Адельмом та Беренґарієм: обіцяючи відкрити йому якусь таємницю, яку Адельм випитував у нього, Беренґарій пропонував йому мерзенну угоду, і навіть найпростодушніший читальник може здогадатися яку саме. І Бенцій почув, як з Адельмових вуст злетіли слова згоди, вимовлені майже з полегшею. Немовби, насмілився сказати Бенцій, у глибині душі іншого він і не бажав, і варто йому було знайти інший привід, ніж плотська жага, щоб дати свою згоду. А це значить, доводив Бенцій, що Беренґарієва таємниця стосувалася таїн мудрості, бо тоді Адельм міг живити ілюзію, буцім він погоджується на тілесний гріх, щоб втамувати прагнення розуму. Зрештою, з усмішкою додав Бенцій, він сам не раз бував у полоні таких сильних хотінь розуму, що погодився б вволити чужу тілесну жагу навіть всупереч своїм власним тілесним нахилам, аби лиш задовольнити їх.

«Хіба з вами не бувало такого, – спитав він у Вільяма, – що ви ладні були допуститися навіть осуду гідного вчинку, аби лиш дістати до рук книгу, яку шукаєте роками?»

«Багато століть тому мудрий і чеснотливий Сильвестр II віддав свою коштовну армілярну сферу взамін за рукопис, здається, Стація чи Лукана, – мовив Вільям. Однак відразу обережно додав: – Але йшлося про армілярну сферу, а не про доброчесність».

Бенцій визнав, що запал завів його задалеко, і став розповідати далі. У ніч перед загибеллю Адельма він вирішив простежити за ними обома, бо його пекла цікавість. І побачив, як після повечер'я обоє вони пішли до опочивальні. Він довго чекав, тримаючи ледь прочиненими двері своєї келії, що була неподалік від їхніх, і, тільки-но тиша оповила сон монахів, побачив, як Адельм прослизнув у Беренґарієву келію. Після цього сон його не брав, і через якийсь час він почув, як Беренґарієві двері відчиняються і з них прожогом вискакує Адельм, а Беренґарій намагається його затримати. Адельм спустився на долішній поверх, і Беренґарій пішов услід за ним. Бенцій обережно прослизнув за ними і побачив Беренґарія, який, тремтячи, принишк в кутку на початку коридора долішнього поверху, втупившись поглядом у двері келії Хорхе. Бенцій зрозумів, що Адельм кинувся в ноги старому монахові, щоб визнати свій гріх. А Беренґарій тремтів, бо знав, що таємницю його розкрито, нехай навіть під печаттю святого таїнства сповіді.

Відтак Адельм вийшов, блідий як стіна, відсторонив від себе Беренґарія, який намагався щось йому сказати, і поспішив геть з опочивальні. Він обійшов абсиду церкви і через північний портал, який вночі завжди залишають відчиненим, увійшов на хори. Він, певно, хотів помолитися. Беренґарій пішов за ним, але в церкву не зайшов, а став блукати по цвинтарі між могилами, заламуючи руки.

Бенцій не знав, що робити, коли помітив, що поблизу є ще хтось четвертий. Той теж слідкував за цією парою і, певна річ, не помітив Бенція, який щільно притиснувся до стовбура дуба, що росте на краю цвинтаря. То був Венанцій. Побачивши його, Беренґарій принишк між могилами. Венанцій теж пішов на хори. Тут Бенцій, боячися, що його побачать, вернувся в свою келію. Наступного ранку Адельмів труп знайшли у підніжжі крутосхилу. Більш нічого він, Бенцій, не знав.

Наближалася обідня пора. Бенцій пішов, і мій учитель більш нічого його не питав. Ми барилися ще якийсь час за лазнею, відтак прогулялися кілька хвилин по городі, розмірковуючи над сими особливими одкровеннями.

«Крушина, – мовив раптом Вільям і схилився, щоб придивитись до рослини, яку він того зимового дня впізнав у голому кущі. – Напар з її кори помагає від геморою. А це – лопух, arctium lappa, гарна припарка з його свіжих коренів гоїть висипку на шкірі».

«Ви тямите в цьому більше від Северина, – сказав я йому, – але тепер звольте сказати мені, мосьпане, що ви думаєте про те, що ми почули!»

«Любий Адсо, пора б тобі навчитися міркувати власною головою. Бенцій, мабуть, сказав нам правду. Його оповідь збігається з тим, що оповів нам нині рано-вранці Беренґарій, переплівши зі своїми мареннями. Спробуй відтворити хід подій. Беренґарій з Адельмом допускаються великого паскудства, це ми вже зрозуміли раніше. І Беренґарій, мабуть, відкриває-таки Адельмові ту таємницю, яка, на жаль, далі нею зостається. Адельм же, скоївши злочин супроти чистоти і законів природи, думає лиш про те, щоб звіритися комусь, хто б міг відпустити йому цей гріх, і біжить до Хорхе. А той вдачу має вельми сувору, як ми вже мали нагоду переконатися, тож накидається на Адельма з докорами, які вселяють у нього страх. Може, він не дає йому розгрішення, а може, накладає неможливу покуту – цього ми не знаємо, і Хорхе ніколи нам цього не скаже. Але як би там не було, Адельм прожогом біжить до церкви, щоб простертися перед вівтарем, та сумління його не знаходить спокою. Тут до нього підходить Венанцій. Ми не знаємо, що вони сказали один одному. Можливо, Адельм звіряє Венанцієві таємницю, яку одержав у дар (чи в заплату) від Беренґарія – вона вже зовсім його не обходить, бо в нього тепер вже є своя таємниця, куди жахливіша і пекучіша. Що ж діється з Венанцієм? Його, ймовірно, охоплює та сама палка цікавість, яка нині спонукала до звірень нашого Бенція, і він, задоволений тим, що дізнався, зоставляє Адельма на поталу докорів сумління. Адельм відчуває себе покинутим, вирішує заподіяти собі смерть, виходить у розпачі на цвинтар і там зустрічає Беренґарія. Він кидає йому в вічі жахливі слова, звинувачує у всьому, зве його навчителем мерзенностей. Гадаю, якщо очистити Беренґарієву оповідь від його галюцинацій, її можна вважати правдивою. Адельм повторив йому ті самі слова, які почув був від Хорхе і які зродили у ньому розпач. І Беренґарій в сум'ятті душі йде в один бік, а Адельм – в другий, щоб накласти на себе руки. Далі все йде так, як ми вже знаємо і як бачили на власні очі. Усі вважають, що Адельма замордовано, а це наводить Венанція на думку, що таємниця бібліотеки куди важливіша, ніж він гадав. І він самотужки береться за пошуки. Аж поки хтось не зупиняє його, до того чи після того, як він відкрив те, що шукав».

«Хто його вбив? Беренґарій?»

«Можливо. Або Малахія, який має Вежу в своїй опіці. Або ще хтось. Беренґарій під підозрою, бо він явно наляканий, а він же знав, що Венанцію відома його таємниця. Малахію теж можна підозрювати: він, охоронець непорушності бібліотеки, виявляє, що хтось ту непорушність порушив, тому й вбиває. Хорхе відає все про всіх, знає Адельмову таємницю, не хоче, щоб я дізнався, що ж таке знайшов Венанцій… Багато що кидає на нього підозру. Але скажи мені, як сліпий чоловік може вбити іншого чоловіка, повного сил, і як цей старець, хоч і доволі міцний, міг перенести труп і кинути його в глек. Врешті, хіба вбивцею не міг бути той сам Бенцій? А може, він нам брехав, маючи якісь свої, невідомі нам цілі. І чому обмежувати коло підозрюваних лише тими, хто брав участь у бесіді про сміх? Злочин міг мати інші мотиви, не пов'язані з бібліотекою. В кожному разі нам треба зробити дві речі: дізнатись, як вночі потрапити до бібліотеки, і дістати свічку. Про свічку подбаєш ти. Повештайся по кухні в час обіду і прихопи якусь…»

«Я маю її вкрасти?»

«Позичити, задля більшої слави Господа».

«Ну, тоді можете на мене покластися, мосьпане».

«Молодець. Щодо входу до Вежі, то ми бачили, звідки виринув Малахія вчора вночі. Нині піду оглянути церкву, а зокрема ту каплицю. Через годину пора в трапезну. А опісля у нас зустріч з настоятелем. Тебе теж буде допущено, бо я сказав, що мені треба, аби хтось записував те, що ми говоритимем».