Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 40 страниц)

Четвертого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,
де прибувають кардинал Поджетто, Бернард Ґі та інші авіньйонці, а потім кожен робить щось інше

Люди, які давно вже зналися, і ті, які, не будучи знайомими, чули один про одного, з позірною зичливістю обмінювалися у дворі вітаннями.

Кардинал Бертранд з Поджетто поводився як людина, що має близькі стосунки з владою, немов він сам – другий понтифік, і роздавав усім, особливо міноритам, сердечні усмішки, висловлюючи впевненість, що на завтрашній зустрічі буде досягнуто взірцевого порозуміння, і від імені Йоана XXII голосно передаючи побажання миру і добра (він зумисне вжив сей любий серцю францисканців вираз).

«Молодець, молодець», – сказав він мені, коли Вільям мав таку добрість представити мене як свого писаря і учня. Тоді спитав мене, чи знаю я Болонью, і почав розхвалювати її красу, смачні наїдки і чудовий університет, умовляючи мене побувати там, замість того щоб повертатися, сказав він, серед той мій німецький люд, який таких страждань завдає нашому мосьпанові Папі. Тоді простягнув мені перстень для поцілунку, відвертаючи свою усмішку вже до когось іншого.

Зрештою, і моя увага відразу перейшла на особу, про яку я найбільше начувся у ті дні: Бернар Ґі, як звали його французи, або ж Бернардо Ґвідоні чи Бернард Ґвідо, як звали його деінде.

То був майже сімдесятилітній домініканець, крихкотілий, але рівний станом. Мене вразили його сірі, холодні очі, здатні зорити без жодного виразу, але пізніше я побачив, як у них спалахують якісь двозначні зблиски, адже він був мастак приховувати свої думки та пристрасті або ж навмисне підкреслено виражати їх. У всезагальній церемонії привітань він не виказував, як інші, зичливості та сердечності, а обмежився до простої ввічливості. До Убертина, з яким вже був знайомим, він поставився вельми поштиво, але глянув на нього так пильно, що мене аж пойняв дрож неспокою. Коли він вітався з Михаїлом Чезенцем, на вустах у нього з'явилася посмішка, яку важко було розгадати, і він безпристрасно буркнув: «Там уже давно на вас чекають», – і мені не вдалося вловити в цій фразі навіть сліду неспокою, ані тіні іронії, владного тону чи хоча б краплі цікавості. Зазнайомившись з Вільямом і дізнавшись, хто він, подивився на нього увічливо-вороже; але я був певен – то не тому, що лице зрадило його потайні почуття (утім, я не мав певності, що він взагалі мав якісь почуття), а, безперечно, тому, що хотів, аби Вільям відчув цю його ворожість. Вільям відповів на його ворожість тим, що надміру сердечно усміхнувся і сказав: «Я вже давно хотів познайомитися з чоловіком, чия слава була мені наукою і напоумленням для багатьох важливих рішень, які визначили моє життя». Фраза ця виглядала хвалебною, ба навіть улесливою, якщо хтось не знав, – а Бернард це добре знав, – що одним з найважливіших рішень у житті Вільяма було рішення облишити фах інквізитора. У мене склалося враження, що як Вільям був би не проти побачити Бернарда у якомусь імперському казематі, так і Бернардові справило б приємність, якби Вільяма спіткала випадкова і негайна смерть; а оскільки Бернард у ті дні мав під своєю орудою озброєних людей, я перелякався за життя мого доброго навчителя.

Настоятель уже, очевидно, повідомив Бернарда про злочини, скоєні в абатстві. І справді, він сказав, вдаючи, буцім не вловив отрути, що містилась у Вільямових словах: «Виглядає на те, що наступними днями, на прохання абата і щоб виконати завдання, доручене мені згідно з угодою, що зібрала нас тут, мені доведеться зайнятися вельми сумними справами, у яких вчувається погибельний сморід нечистого. Кажу вам це, бо знаю, що колись давно ми робили одну справу, бо й ви поряд зі мною – і поряд з багатьма іншими – воювали на тому полі бою, де когорти добра виступили проти когорт зла».

«Воістину, – сумирно мовив Вільям, – але потім я перейшов на другий бік».

Бернард мужньо витримав удар: «Можете сказати мені щось корисне про ці лиходійства?»

«На жаль, ні, – чемно відрік Вільям. – Мені бракує вашого досвіду у лиходійствах».

Хто що потім робив, я більше не знаю. Перемовившись ще раз з Михаїлом та Убертином, Вільям подався до скрипторію. Він попрохав Малахію показати йому деякі книжки, але назв я не розчув. Малахія кинув на нього дивний погляд, але відмовити не міг. Як не дивно, але йти за ними в бібліотеку йому не довелося. Усі вони лежали на Венанцієвому столі. Мій учитель поринув у читання, і я вирішив не турбувати його.

Я спустився в кухню. Там я побачив Бернарда Ґі. Можливо, він хотів мати уявлення про розташування монастирських будівель і заглядав у кожен куток. Я чув, як він розпитував кухарів та інших челядників, сяк-так послуговуючись місцевим наріччям (я згадав, що він був інквізитором у північній Італії). Мені здалося, що він питав про врожаї, про організацію праці в монастирі. Але навіть задаючи найневинніші запитання, він втуплювався у свого співрозмовника своїми пронизливими очима, а тоді раптом питав про щось інше, і тут його жертва блідла і починала затинатися. Я дійшов висновку, що то був його особливий спосіб провадити розслідування, в якому він використовував моторошну зброю, яку має в своєму арсеналі і вживає при виконанні своїх функцій будь-який інквізитор: страх іншого. Адже кожен допитуваний, боячись, що його у чомусь запідозрять, зазвичай розповідає інквізиторові те, що може кинути тінь підозри на когось іншого. Решту того пополудня, блукаючи по обителі, я бачив Бернарда за тим самим заняттям то біля млина, то на кружґанку. Але він майже не підходив до ченців, а лиш до світських братів та селян. Протилежно до того, що робив досі Вільям.

Четвертого дня ВЕЧІРНЯ,
де Алінард, схоже, постачає цінні відомості, а Вільям описує свій метод досягти ймовірної істини через низку достеменних помилок

Через якийсь час Вільям у доброму гуморі зійшов униз зі скрипторію.

Чекаючи, аж настане пора вечері, на кружґанку ми зустріли Алінарда.

Пам'ятаючи про його прохання, я ще попереднього дня роздобув на кухні гороху і почастував його. Він подякував мені, наповнивши ним свій беззубий і слинявий рот. «Ти бачив, хлопче, – сказав мені він, – от і ще один труп лежав там, де провіщала книга… Чекай тепер на четверту сурму!»

Я спитав, чому він думає, що ключ до розгадання цієї низки злочинів слід шукати у книзі Апокаліпси. Він здивовано глянув на мене: «У Йоановій книзі можна знайти ключ до всього! – І додав з ураженою гримасою: – Я знав, я вже давно казав… Знаєш, то я запропонував настоятелеві… тодішньому настоятелеві зібрати якомога більше коментарів до Апокаліпси. Я мав стати бібліотекарем… Але потім хтось інший домігся, щоб його послали у Силос, там він знайшов чудові рукописи і повернувся з розкішною здобиччю… О-о, він добре знав, де шукати, він навіть розмовляв мовою невірних… І тому опікуватися бібліотекою доручили йому, а не мені. Та Бог скарав його і завчасу ввергнув у царство темряви. Ха-ха-ха…» – злісно засміявся цей старець, який, занурений у сумир своєї сивини, досі здавався мені схожим на невинне хлоп'я.

«Про кого ви говорите?» – спитав Вільям.

Дідуган отетеріло глянув на нас. «Про кого говорю? Не пам'ятаю… то було так давно. Але Бог карає, Бог стирає також пам'ять, затьмарює її. Немало чинів гордині було скоєно в бібліотеці. Особливо відколи вона потрапила в руки чужинців. А Бог далі карає…»

Нам не вдалося нічого більше витягти з нього, і ми залишили його наодинці з його супокійними і гіркими мареннями. Вільяма вельми зацікавила ця розмова: «До Алінарда варто прислухатися, він щоразу говорить щось цікаве».

«Що ж він сказав цього разу?»

«Розумієш, Адсо, – мовив Вільям, – розкривати таємницю – це не те саме, що виводити щось з першоначал. І не те саме, що зібрати багато часткових даних, а потім пробувати виснувати з них загальний закон. Це значить радше споглядати один, два або три часткові факти, які позірно не мають між собою нічого спільного, і спробувати уявити собі, що вони представляють численні прояви якогось загального закону, якого ти не знаєш і який, можливо, ще ніколи не було сформульовано. Звичайно, якщо ти знаєш, як каже філософ, що людина, кінь і мул не мають жовчі і живуть довго, то можеш спробувати сформулювати засаду, згідно з якою усі створіння без жовчі живуть довго. Але уяви собі випадок тварин з рогами. Чому вони мають роги? Раптом ти зауважуєш, що всі рогаті створіння не мають зубів у верхній щелепі. Це було б чудовим відкриттям, якби ти не згадав, що, на жаль, є тварини без зубів у верхній щелепі, які усе ж не мають рогів, – приміром верблюд. Потім ти помічаєш, що всі тварини без зубів у верхній щелепі мають два шлунки. Гаразд, можна уявити собі, що той, кому бракує зубів, погано пережовує їжу, а тому потребує двох шлунків, щоб краще її перетравлювати. А як же тоді роги? Тоді пробуєш уявити собі якусь матеріальну причину наявності рогів – скажімо, що брак зубів у тварини зумовлює надлишок кісткової речовини, яка мусить десь знайти вихід. Але чи задовільне це пояснення? Ні, бо верблюд не має верхніх зубів, має два шлунки, але безрогий. Тому ти повинен уявити собі якусь цільову причину. Кісткова речовина виходить назовні у вигляді рогів лише у тих тварин, які не мають інших засобів захисту. А верблюд має дуже тверду шкіру, тому не потребує рогів. Отже, цим законом може бути…»

«Але до чого тут роги? – нетерпляче спитав я. – І чому вас так цікавлять рогаті тварини?»

«Вони мене зовсім не цікавлять, але от єпископ Лінкольнський дуже ними цікавився, розмірковуючи над однією ідеєю Арістотеля. Чесно кажучи, не знаю, чи його міркування слушні, та й я ніколи не перевіряв, які зуби у верблюда і скільки в нього шлунків; цим я лиш хотів пояснити тобі, що пошук закону, який пояснює природні явища, здійснюється звивистим шляхом. Супроти деяких непоясненних явищ треба спробувати уявити собі багато загальних законів, ще не бачивши їх зв'язку з явищами, які тебе цікавлять: і раптом виринає несподіваний зв'язок між наслідком, явищем і законом, і вимальовується міркування, яке здається тобі переконливішим від інших. Пробуєш застосувати його до всіх подібних явищ, скласти на його основі передбачення, і побачиш, що ти вгадав. Але до самого кінця не знатимеш, які предикати вводити в умовивід, а які опустити. Що я й роблю зараз. Вишиковую в ряд багато несув'язних елементів і вигадую гіпотези. Я мушу вигадати їх чимало, і багато з них такі безглузді, що я б соромився описати їх тобі. Розумієш, у випадку Гнідого, побачивши сліди, я вигадав чимало гіпотез, які доповнювали і суперечили одна одній: це міг бути той утеклий кінь, а могло бути, що то абат спускався зі схилу верхи на цім чудовім коні, або що один кінь, Гнідий, залишив сліди на снігу, а другий кінь – Рябий – напередодні заплутався гривою в кущах, гілки ж могли поламати люди. Я не знав, яке припущення слушне, аж поки не побачив келаря зі слугами, які стурбовано шукали коня. Тоді я зрозумів, що припущення про Гнідого було єдине слушне, і спробував перевірити, чи воно відповідає істині, тому став напоумляти ченців. Я виграв, але міг і програти. Вони визнали мене мудрим, бо я виграв, але вони не знали, скільки разів я показував себе дурним, бо програвав, і їм було невтямки, що ще за кілька секунд до того, як виграти, я не був певен, що не програв. Тож і щодо монастирських подій я маю чимало гарних гіпотез, та не маю жодного очевидного факту, який дозволив би мені сказати, котра з них краща. А тому, щоб не здаватись дурним пізніше, я вирішив не хизуватись своєю кмітливістю тепер. Дозволь мені ще подумати, бодай до завтра».

Тепер я зрозумів, як міркує мій учитель, і цей спосіб, як на мене, вельми відрізнявся від способу розумування філософа, який розмірковує над першопричинами, а тому його розум сливе набуває властивостей розуму божественного. І я збагнув, що, не маючи однієї відповіді, Вільям вигадує багато розмаїтих пояснень. Це мене спантеличило.

«Це значить, – наважився прокоментувати я, – що ви ще далеко від розв'язку…»

«Я до нього дуже близько, – сказав Вільям, – та не знаю, до якого саме».

«А отже, ви не маєте єдиної відповіді на свої запитання?»

«Адсо, якби я її мав, я б викладав богослов'я в Парижі».

«А в Парижі завжди мають правильну відповідь?»

«Ніколи, – мовив Вільям, – зате там мають велику впевненість у своїх помилках».

«А ви, мосьпане, – сказав я з дитячим нахабством, – ніколи не припускаєтесь помилок?»

«Я часто їх припускаюсь, – відповів він. – Та замість того, щоб мислити одну помилку, я мислю їх багато, тому не стаю рабом жодної з них».

Я мав враження, що істина Вільяма насправді не цікавить, адже вона є не чим іншим, як узгодженням між річчю і розумом. Натомість він розважається тим, що уявляє собі якомога більше можливостей.

Зізнаюсь, що в ту мить я перестав покладати сподівання на свого вчителя й зловив себе на думці: «Слава Богу, що прибула інквізиція». Я став по боці спраги істини, яка керувала Бернардом Ґі.

І в такому осуду гідному настрої духа, ще більш розтривожений, ніж Юда у ніч на страсний четвер, я разом з Вільямом пішов у трапезну на вечерю.

Четвертого дня ПОВЕЧЕР'Я,
де Сальватор веде річ про несвітські чари

Вечерю для обох посольств влаштували неперевершену. Настоятель, мабуть, дуже добре знав людські слабкості і звичаї папського двору (які, мушу сказати, зовсім не були чужі й міноритам брата Михаїла). Оскільки недавно тут били свиней, спершу планували подавати кишку, приготовану за рецептом Монтекассіно, сказав нам кухар. Та через нещасливу кончину Венанція всю свинячу кров довелося викинути, а інших свиней забити ще не встигли. Зрештою, гадаю, в ті дні нікому не хотілося забивати Божих створінь. Зате нам подали рагу з голуб'ят, вимочених у тутешньому вині, порося, фаршироване зайчатиною, пиріжки святої Клари, рис з тутешнім мигдалем, тобто нескоромну страву, яку зазвичай подавали у пісні дні, пиріг з огірочником, фаршировані оливки, смажений сир, ягнятину під гострим перченим соусом, білий біб і вишукані солодощі – пляцинду святого Бернарда, тістечка святого Николи, завиванці святої Люцїї і вина та настоянки на травах, які звеселили навіть завжди суворого Бернарда Ґі: мелісовий лікер, горіхову настоянку, вино від подагри і вино з тирлича. Це б виглядало на гулянку ласіїв, якби кожен ковток не супроводжувало побожне читання.

Урешті всі встали з-за столу дуже задоволені, дехто виправдовуючись нездужанням, щоб не іти на повечер'я. Але настоятель не гнівався. Не всі мають привілеї та обов'язки, які приймаємо ми, вступивши у наш чин.

Поки ченці виходили, я затримався трохи помишкувати в кухні, де готувалися зачиняти на ніч. Я побачив Сальватора, який вислизав у бік городу, тримаючи під пахвою якийсь згорток. Мене це заінтригувало, я пішов за ним і гукнув його. Він спробував був викручуватися, а потім на мої запитання відповів, що у згортку (який рухався, немов живий) він має василіска.

«Cave basilischium! [228]228
  Бережись василіска! (Спотв., лат.).


[Закрыть]Се гаддя цар, весь повен трутизни, що вся просочується вовні! Повідаю тобі, трутизна, смрад з него виходе і згубе тебе! Струє геть чисто… На плечах білі шіямини іміє, а глава єго аки когутяча, а половина єго летить над землев, а половина пересмикаєся, аки єнші гади. Ласиця єго губит…»

«Ласиця?»

«Ано! Малюцке таке звірєтко, криху довше од миші, й ненавиде єї миш зело. Ровно теж гад і ропуха. Вжди вкусять єї, ласиця наглядить собі копрію альбо осоту та й вкушає єго та й воспять до брані. Речут, же ся з очей родит, но єнші речут, же то фалш єсть».

Я спитав його, навіщо йому василіск, а він відповів, що то його справа. Мене муляла цікавість, і я сказав, що тепер, з огляду на всі ці смерті, не може бути ніяких таємниць і що я розповім про це Вільямові. Тоді Сальватор став палко благати мене мовчати, розгорнув пакунок і показав мені чорного кота. Він притягнув мене до себе і з цинічною посмішкою сказав: мовляв, йому не шмиги, що келар і я, один можновладний, а другий молодий і гарний, можемо любитися з селищанками, а він ні, бо бридкий і убогий. Та він знає одні несвітські чари, які здатні приворожити до нього будь-яку жінку. Треба вбити чорного кота, вийняти йому очі, запхати їх у два яйця чорної курки, одне око в одне яйце, а друге – в друге (і показав мені два яйця, запевнивши, що вони від тієї курки, що треба). Тоді слід закопати яйця в купу конячих кізяків, щоб вони там гнили (він вже приготував собі ці кізяки в закутку на городі, куди ніхто не ходить), тоді з кожного яйця має народитися по чортеняті, і вони стануть йому на службу, здобуваючи для нього всі розкоші сього світу. Але, сказав мені він, щоб ці чари вдалися, та жінка, в якій треба розбудити кохання, має плюнути на яйця перед тим, як їх буде закопано в кізяки, і ця притичина вельми турбувала його, бо тієї ночі потрібна була присутність згаданої жінки і щоб вона зробила те, що належить, не здогадавшись, навіщо воно.

Мене відразу кинуло в жар, обличчя моє запалало, запалало й нутро, і ціле тіло, і я ледь чутно спитав, чи нині вночі він має намір привести в монастир ту саму дівчину, що й учора. Він глумливо засміявся і сказав, що, мабуть, неабияка хіть на мене напала (я заперечив і сказав, що питаю просто з цікавості), а тоді заявив, що у селищі жінок цілий гурт і він приведе сюди іншу, ще кращу, ніж та, яка подобається мені. Мені здалося, що він бреше, щоб я не внадився за ним. З другого боку, що я міг зробити? Ходити за ним цілу ніч, коли Вільямові я був потрібний для геть інших справ? Щоб знов зустріти ту (якщо справді про неї йшлося), до якої штовхав мене мій апетит і від якої відштовхував мене розум, і бачити яку мені заказано повіки, хоч я бажав сього знов і знов? Про це не було й мови. Тому я переконав себе, що про жінку Сальватор каже правду. Або що він взагалі верзе небилиці, а чари, про які він говорив, то просто фантазія його простакуватого і забобонного розуму, і нічого робити він не збирається.

Я розсердився і грубо відштовхнув його, сказавши, що хай цієї ночі він краще йде спати, бо по монастирі вештаються лучники. Він відказав, що знає монастир краще від лучників, та й у цій мряці ніхто нікого не помітить. Та що там, сказав він мені, я зараз як драпну звідси, то й ти мене більше не побачиш, навіть якщо я буду тут, за два кроки від тебе, втішатися з дівчиною, яку ти бажаєш. Він висловився іншими, далеко паскуднішими словами, але сенс був саме такий. Я обурено пішов геть, бо не личить мені, новіцієві з вельможного роду, чубитися з цим поганцем. Я знайшов Вільяма, і ми зробили те, що мали зробити. Тобто примостилися в кінці нави слухати повечер'я, щоб після закінчення богослужіння ми були готові вирушити у нашу другу (а я – третю) мандрівку нутрощами лабіринту.

Четвертого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я,
де описано ще одні звідини лабіринту, мандрівники прибувають на поріг finis Africae, та увійти не можуть, бо невідомо, що таке перший і сьомий з чотирьох, і врешті з Адсом знов стається напад любовної недуги, сього разу високовчений

Відвідини бібліотеки забрали нам багато годин праці.

Те, що ми мали зробити, на словах здавалось легким, але ходити, присвічуючи собі каганцем, читати написи, позначати на мапі проходи і глухі стіни, занотовувати початкові літери, пересуватися різними шляхами, що їх дозволяє гра отворів і перегородок, виявилося ділом довгеньким. І нудним.

Було дуже зимно. Ніч не була вітряна, і не було чутно того тоненького свисту, який так вразив нас першого вечора, але крізь отвори проникало вологе, крижане повітря. Ми одягли вовняні рукавиці, щоб не заклякали руки, коли ми торкатимемось книг. Але то були рукавиці, призначені для того, щоб писати взимку, – кінчики пальців зоставалися відкритими, і ми раз у раз мусили підносити руки до полум'я, ховати їх на грудях або плескати в долоні, підстрибуючи від холоду.

Тому ми не могли зробити все відразу. Ми, зрештою, щоразу зупинялися понишпорити по шафах; Вільям, з новими окулярами на носі, тепер міг досхочу гортати книжки, і кожна нова назва книги, яку він брав до рук, виклиала у нього вигуки радості – він або знав цей твір, або давно його шукав, або ж ніколи про нього не чув, а тому ця книга хвилювала й інтригувала його. Одне слово, кожна книга була для нього немов казковий звір, якого він стрічав на незнаній землі. Гортаючи рукописи, він велів мені зазирати на інші полиці. «Подивись-но, що у тій шафі!»

Переставляючи фоліанти, я читав по складах: Historia anglorum [229]229
  Історія англів (лат.).


[Закрыть]Беди… Того ж таки Беди De aedificatione templi, De tabernaculo, De temporibus et compute et chronica et circuli Dionysi, Ortographia, De ratione metrorum, Vita Sancti Cuthberti, Ars metrica [230]230
  Про спорудження храму, Про ковчег, Про час, обчислення, хронологію і Діонісове коло, Орфографія, Про систему розмірів, Житіє святого Кутберта, Мистецтво віршування (лат.).


[Закрыть]».

«Звісно, усі твори Велебного… А диви-но сюди! De rhetorica cognatione, Locorum rhetoricorum distinctio [231]231
  Про риторичну подібність, Розрізнення риторичних предметів (лат.).


[Закрыть], а скільки тут граматиків – Прісціян, Гонорат, Донат, Максим, Вікторин, Євтих, Фока, Аспер… Дивно, спочатку мені здавалося, що тут лише автори з Англії… Погляньмо нижче…»

«Hisperica… famina [232]232
  Ірландські… вислови (лат.).Збірка латинських висловів, укладена в Ірландії в V–VI ст. Містить чимало чудернацьких слів.


[Закрыть]. Що це?»

«Гібернійська, себто ірландська поема. Послухай:

Hoc spumans mundanas obvallat Pelagus oras terrestres amniosis fluctibus cudit margines. Saxeas undosis molibus irruit avionias. Infima bomboso vertice mistet glareas asprifero speigit spumas sulco, sonoreis frequenter quatitur fiabris [233]233
  Бурхливе море оточує береги світу, Б'є стрімкими хвилями об краї землі. Налітає на скелясті бухти водяними валами. Виносить з гулом із глибин каміння, Посипає ним, неприборкане, пінисті борозни, І часто його потрясає голос вітру (лат.).


[Закрыть]…

Я не розумів значення цих слів, але вони перекочувались у Вільямових вустах так, що здавалось, ніби чуєш звук хвиль і морської піни.

«А це? Якийсь Альдгельм з Малмзбері, послухайте-но ці рядки: Primitus panforam procerum poematorum pio potissimum paternoque presertim privilegio panegiricum poemataque passim prosatori sub polo promulgatas [234]234
  Насамперед, зі всіх довгих віршів заспіваймо до нашого Творця, за могутнім, побожним отцівським привілеєм, панегірик і вірші, що широко розповсюджуються під Полярною зіркою (лат.).


[Закрыть]… Усі слова починаються з тієї ж літери!»

«Люди з моїх островів усі трохи схиблені, – гордо сказав Вільям. – Загляньмо-но в іншу шафу».

«Вергілій».

«Чому це він тут? А що саме Вергілія? "Георгіки"?»

«Ні. "Витяги". Ніколи про них не чув».

«Та це ж не Марон! Це Вергілій з Тулузи, ритор, який жив через шість століть після Різдва Нашого Господа. Його вважали великим мудрецем…»

«Тут він каже, що мистецтва діляться на poema, rethoгіа, grama, leporia, dialecta, geometria… Але якою це мовою?»

«Латиною, але таку латину він сам вигадав і вважав її набагато гарнішою. Прочитай отут: він каже, що астрономія вивчає знаки зодіаку, якими є mon, man, tonte, piron, dameth, perfellea, belgalio, margaleth, lutamirpn, taminon та raphalut».

«Він теж був схиблений?»

«Не знаю, він не з моїх островів. Послухай іще, він каже, що вогонь можна назвати дванадцятьма способами: ignis, coquihabin, ardo, calax, fragon, rusin, fumaton, ustrax, vitius, siluleus, сиріч вогонь, полум'я, жевриво, варій (він бо сире може робити вареним), палій (бо палить), тріскун (бо полум'я тріскає, коли горить), червоній (бо воно червоне), димій (бо дим дає), горій (бо горить), живій (бо немов оживляє мертві вже члени), кресій (бо виникає від кресання з огнива, хоч то й неправда, бо береться він з іскри). А ще зовуть його aeneon (від бога Енея, який живе у ньому і завдяки якому пал передається стихіям)».

«Але ж так ніхто не говорить!»

«На щастя, ні. Але у ті часи, щоб забути про цей лихий світ, граматики втішалися всілякими мудрованими питаннями. Я чув, що в ту добу ритори Ґабундус і Теренціюс п'ятнадцять днів і п'ятнадцять ночей дискутували про кличний відмінок займенника ego [235]235
  Я (лат.).Це одна з неймовірних історій, що їх наводить Вергілій Граматик у своїх «Витягах» (див. Глосарій).


[Закрыть], аж врешті кинулися один на одного зі зброєю».

«А оце також, послухайте-но… – Я схопив книгу, чудово ілюстровану рослинними лабіринтами, з-поміж вусиків яких визирали мавпи та змії. – Послухайте, які чудернацькі слова: cantamen, collamen, gongelamen, stemiamen, plasmamen, sonerus, alboreus, gaudifluus, glaucicomus…»

«Це теж з моїх островів, – знов розчулено сказав Вільям. – Не будь надто суворим до тих ченців з далекої Гібернії, може, саме їм ми завдячуємо тим, що ця обитель існує і що існує Священна Римська імперія. У ті часи решта Європи лежала в руїнах, а якось довелося оголосити недійсними усі хрещення, уділені деякими священиками Галлії, бо вони хрестили in nomine patris et filiae [236]236
  Во ім'я отця і доньки (лат.).


[Закрыть], і не тому що були прибічниками якоїсь нової єресі і вважали Ісуса жінкою, а тому що майже не знали латини».

«Як Сальватор?»

«Більш-менш так. Морські розбишаки з крайньої півночі припливали річками і грабували Рим. Поганські храми занепадали, а християнських ще не було. І лише гібернійські монахи у своїх монастирях писали і читали, читали, писали й ілюстрували, а тоді посідали на човни, виготовлені зі шкур тварин, припливли у ці землі і євангелізували їх мешканців, наче всі вони невірні, розумієш? Ти був у Боббіо, бачив тамтешню обитель, її заснував один з них, святий Коломбан. То ж не гоже дорікати їм за те, що вони вигадали якусь нову латину, адже старої латини в Європі ніхто вже не знав. Були то великі мужі. Святий Брандан дістався аж до островів Блаженних і плив уздовж берегів пекла, де побачив Юду, прикованого ланцюгами до скелі, а одного дня причалив до якогось острова, зійшов на нього, а він виявився морським страховиськом. Ясна річ, усі вони були схиблені», – задоволено повторив він.

«Образки, що їх вони малювали… просто не йму віри очам! Скільки барв!» – мовив я, насолоджуючись.

«Бо на їхній землі барв небагато – дещиця блакитного, а решта – зелень. Але ми сюди не на те прийшли, щоб говорити про гібернійських монахів. Цікаво, чому вони тут разом з англами та граматиками з інших країн. Поглянь на свою мапу, де ми зараз?»

«У кімнатах західної башти. Я також занотував написи на картушах. Вийшовши з глухої кімнати, входимо в семикутну залу, звідки є лише один прохід в іншу кімнату башти, де є червона літера Н. Тоді переходимо з кімнати в кімнату, обходимо навколо башту і повертаємось у кімнату без вікон. Послідовність літер… так, ваша правда! HIBERNI!»

«HIBERNIA, якщо з глухої кімнати вернутися у семикутну залу, яка, як і три інші, має А зі слова Apocalypsis.Тому там містяться твори авторів з крайземної Туле, а також граматиків і риторів, адже упорядники бібліотеки подумали, що граматикові місце разом з гібернійськими граматиками, хоч він і з Тулузи. Це певний критерій. Бачиш, ми починаємо щось розуміти!»

«Але в кімнатах східної башти, куцою ми ввійшли, ми прочитали FONS… Що це значить?»

«Уважно дивись на карту, читай далі літери наступних зал за порядком доступу до них».

«FONS ADAEU…»

«Ні, Fons Adae, літера U – це друга глуха східна кімната, я це пам'ятаю, можливо, вона належить до іншого ланцюжка. А що було у Fons Adae, себто в земному раю (не забувай, там є кімната з вівтарем, яка виходить на схід сонця)?»

«Там було багато біблій і коментарів до Біблії, лише книги Священного писання».

«А отже – розумієш – слово Боже зберігається у земному раю, який, як усі вважають, розташований далеко на схід. А тут, на заході – Гібернія».

«Отже, план бібліотеки відтворює мапу світу?»

«Цілком імовірно. А книги розміщені за країною їх походження або за місцем, де народилися їхні автори, або ж – як оце тут – за місцем, де вони мали б народитися. Бібліотекарі вирішили, що Вергілій Граматик народився в Тулузі помилково, бо мав би народитися на західних островах. Вони виправляли помилки природи».

Ми пішли далі. Ми пройшли низкою зал, багатих на чудові Апокаліпси, серед них була кімната, де мене відвідало видіння. Ба навіть тепер ми здалеку помітили світло каганця, і Вільям, затуливши собі носа, побіг, щоб погасити його, ще й плюнув на попіл. Зрештою, ми пройшли через ту кімнату поспіхом, але я згадав, що бачив там чудову різнобарвну Апокаліпсу з mulier amicta sole та драконом. Ми простежили за ланцюжком цих зал, починаючи з останньої, де був червоний ініціал – літера Y.Прочитавши навпаки, ми одержали слово YSPANIA, але остання А була тією ж літерою, на яку закінчувалася HIBERNIA. А це значить, сказав Вільям, що є кімнати, де зібрані твори мішаного характеру.

У кожному разі зона під назвою YSPANIA, схоже, містила чимало списків Апокаліпси, усі чудового виконання, і Вільям впізнав у них руку іспанських митців. Ми зрозуміли, що ця бібліотека має найбагатшу, мабуть, в цілому християнському світі збірку списків книги апостола і небачену кількість коментарів до неї. Величезні фоліанти містили коментарі до Апокаліпси Беатуса з Льєбани, текст був завжди більш-менш той самий, зате розмаїтість образків була фантастична. Серед них Вільям впізнав роботи тих, кого він вважав найвидатнішими мініатюристами королівства Астурій, – Маґіуса, Факундуса та інших.

Помічаючи це і багато іншого, ми дійшли до південної башти, поблизу якої ми вже проходили попереднього вечора. Кімната S зони YSPANIA – без вікон – виходила в кімнату Е, і, пройшовши послідовно п'ять кімнат башти, ми дійшли до останньої, яка не мала інших виходів, зате мала червону літеру L. Ми перечитали ланцюжок навпаки і отримали LEONES.

«Leones – це південь, на нашій мапі ми в Африці, hie sunt leones [237]237
  Тут живуть леви (лат.).Так писали на стародавніх картах, позначаючи незнані землі.


[Закрыть]. Це пояснює, чому ми бачили стільки творів бусурманських авторів».

«Тут їх ще більше, – сказав я, порпаючись у шафах. – КанонАвіценни, і цей розкішний рукопис невідомим мені письмом…»

«Судячи з прикрас, це, мабуть, Коран, але я, на жаль, не знаю арабської мови».

«Коран, біблія невірних, нечестива книга…»

«Книга, яка містить мудрість, відмінну від нашої. Тепер ти розумієш, чому її помістили тут, де леви і потвори. Ми бачили тут також книгу про потворних тварин, а ти ще знайшов книгу про єдинорога. Ланцюжок кімнат під назвою LEONES містить книги, що їх засновники бібліотеки мали за книги олжі. А що он там?»

«Це латиною, але переложене з арабської. Аюб аль-Ругаві, трактат про собачий сказ. А ось книга про скарби. А онде – De aspectibus [238]238
  Про образи (лат.).


[Закрыть]Альгазена…»

«Бачиш, серед потвор та олжі помістили й книги мудрості, з яких християни багато чого можуть навчитися. Так думали у ті часи, коли було засновано бібліотеку…»

«Але чому вони поміж олжу помістили й книгу про єдинорога?» – спитав я.

«Очевидно, засновники бібліотеки своєрідно дивилися на деякі речі. Вони, певно, вважали, що ця книга, яка говорить про фантастичних звірів, що живуть у далеких краях, належить до вигадок, поширених серед невірних…»

«Але хіба єдиноріг – вигадка? Це напрочуд ласкава і вельми символічна тварина. Він – образ Христа і цнотливості, а спіймати його можна лише одним способом: треба посадити в лісі непорочну дівицю і чекати, поки він, рознюхавши її цнотливий запах, підійде і покладе голову їй на коліна, і тоді його легко спіймати у мисливські сіті».

«Так кажуть, Адсо. Але багато хто схильний вважати, що це байка, вигадана поганами».

«Ото шкода, – мовив я. – Мені б так хотілося зустріти його, коли я йду лісом. Інакше яка втіха від лісової прогулянки?»