Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 40 страниц)

Третього дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я,
де Убертин повідає Адсові історію фра Дольчина, а ще інші історії Адсо сам пригадує або вичитує в бібліотеці, відтак йому трапляється зустріти дівчину прегарну й грізну, мов військо, що вишикувалось до бою

І справді, я знайшов Убертина біля статуї Богородиці. Я мовчки уклякнув коло нього і якийсь час вдавав (зізнаюсь), що молюся. Тоді лиш наважився заговорити.

«Всечесний отче, – мовив я йому, – можу я просити вияснення і поради?»

Убертин подивився на мене, підвівся і, взявши мене за руку, повів до лави, де ми сіли. Він міцно обняв мене, і я відчув на своєму обличчі його подих.

«Синку мій любий, – мовив він, – все те, що сей убогий старий грішник може зробити для твоєї душі, буде зроблено з радістю. Що тебе тривожить? Мучить неспокій, правда? – спитав він, немов сам у неспокої, – неспокій плоті?»

«Ні, – відповів я, червоніючи, – радше неспокій ума, який хоче забагато знати…»

«А це зле. Господь все знає, і нам належить лиш поклонятись його мудрості».

«Але нам також належить відрізняти добро від зла і розуміти людські пристрасті. Я поки що новіцій, але стану монахом і єреєм, тому мушу навчитись бачити, де криється зло, як воно виглядає, щоб потім вміти розпізнавати його і вчити цьому інших».

«Це слушно, хлопче. То що ж ти хочеш дізнатись?»

«Про бур'ян єресі, отче, – переконано сказав я. А тоді одним духом випалив: – Я чув про одного лиходія, що спокусив чимало інших, – про фра Дольчина».

Убертин завмер у тиші. Тоді промовив: «Справді, ти чув, як ми з братом Вільямом згадували про нього того вечора. Але це дуже паскудна історія, яку мені боляче оповідати, бо вона вчить – авжеж, у цім сенсі тобі варто знати її, щоб вона була тобі корисною наукою, – бо вона, кажу, вчить, як з любові до покаяння і з бажання повернути світові чистоту може народитись кровопролиття й заглада». Він зручніше вмостився, і його рука перестала стискати мої плечі, одначе залишилась лежати на моїй шиї, немовби він збирався фізично передати мені не знаю що – свою мудрість чи свій запал.

«Історія ця почалася ще до фра Дольчина, – мовив він, – понад шістдесят років тому, коли я ще був дитиною. То було в Пармі. Там почав проповідувати такий собі Ґерардо Сеґалеллі, який закликав усіх до покаянного життя, вигукуючи по вулицях "penitenziagite!", – чим він, чоловік невчений, хотів сказати: "Penitentiam agite, appropinquabit enim regnum coelorum [173]173
  Чиніть покаяння, наближається бо царство небесне (лат.).


[Закрыть]". Він закликав своїх учнів уподібнитися до апостолів, домагався, щоб його секту возвели в чин апостолів, і хотів, щоб його послідовники ходили по світі убогими старцями, живучи лише з милостині…»

«Як братчики, – сказав я. – Хіба не це заповідав Наш Господь і ваш Франциск?»

«Так, – погодився, зітхаючи, Убертин з легким ваганням в голосі. – Але Ґерард, мабуть, перебрав міру. Його і людей, що були з ним, звинуватили в тому, що вони не визнають авторитету священиків, відправи богослужінь, сповіді, а лиш тиняються без діла».

«Але в цьому звинувачували й францисканців-спіритуалів. А хіба нині мінорити не заперечують авторитету Папи?»

«Так, але не авторитету священиків. Ми самі священики. Хлопче, тут все таке заплутане, що важко розрізнити. Межа, яка відділяє добро від зла, така крихка… Ґерард так чи інакше впав у помилку і заплямував себе єрессю… Він попрохав, щоб його прийняли до чину міноритів, та наші брати не прийняли його. Він цілі дні проводив у церкві міноритів і бачив тут образи апостолів у сандаліях на ногах і в плащах, які огортали їхні плечі, тому й собі запустив волосся й бороду, взув сандалії, заперезався мотузкою братів менших – адже кожен, хто хоче закласти нове згромадження, завжди щось запозичає від чину блаженного Франциска».

«То, значить, він був по слушному боці…»

«Але в дечому таки помилився… У білому плащі поверх білої туніки, довговолосий, він швидко здобув собі славу святого поміж посполитих. Він продав свою хатину і, одержавши гроші, виліз на камінь, з якого у давнину промовляли до народу посадники. В руці він тримав мішечок з грішми, але не порозкидав їх, ані не віддав убогим, а покликав ярижників, які грали в кості поблизу, і, кинувши їм гроші, мовив: "Беріть це, хто хоче", – і ярижники взяли гроші і пішли грати на них у кості, і зводили хулу на Бога живого, а він, що дав їм гроші, чув це і навіть не почервонів».

«Але й Франциск позбувся усього, і нині я чув од Вільяма, що він пішов проповідувати крукам і яструбам, як рівно ж прокаженцям, себто тому шумовинню, яке відштовхують ті, хто вважає себе чеснотливими…»

«Так, але Ґерард таки схибив, а Франциск ніколи не ворогував зі святою церквою, та й Євангеліє велить давати убогим, а не ярижникам. Ґерард роздав своє і нічого не одержав взамін, бо роздавав він лихим людям, і його затія мала кепський початок, кепський розвиток і кепський кінець, адже громада його заробила несхвалення Папи Григорія X».

«Може, – мовив я, – цей Папа був не такий далекоглядний, як той, що схвалив Францискове правило…»

«Так, але Ґерард упав у блуд, а Франциск добре знав, що робить. Зрештою, хлопче, ці свинопаси і чередники, які раптом стали лжеапостолами, хотіли, не обливаючись потом, блаженно жити собі з милостині людей, яких з такими трудами і через такі героїчні взірці убогості виховали мінорити! Та річ не в цім, – додав він одразу, – а в тім, що, прагнучи уподібнитись до апостолів, які були юдеями, Ґерардо Сеґалеллі звелів себе обрізати, а це супротивне тому, що сказав святий Павло ґалатам, – і ти знаєш, що чимало святих голосить, начебто майбутній Антихрист прийде з народу обрізаних… Та Ґерард пішов ще далі – він став збирати навколо себе посполитих і казав їм: "Ходіть зі мною у виноградники", – й ті, хто його не знав, ішли разом з ним в чужі виноградники, вважаючи їх своїми, і їли чужий виноград…»

«Але хіба мінорити захищають чужу власність?» – необережно сказав я.

Убертин глянув на мене суворим оком: «Мінорити хочуть самі бути убогими, але ніколи не вимагали убогості від інших. Не можна безкарно замахуватись на власність добрих християн, бо добрі християни затаврують тебе як розбійника. Так сталося й з Ґерардом. Зрештою про нього кажуть (завваж, я не знаю, чи це правда, але довіряю словам брата Салімбена, який добре знав той люд), що, випробовуючи силу своєї волі і свою здержливість, він спав з жінками, не маючи з ними статевих стосунків; але коли його учні спробували наслідувати його, результати були зовсім іншими… Е-е, про такі речі хлопцеві не варто знати, жінка бо – начиння диявола… Ґерард усе волав "penіtenziagite", – а тим часом один його учень, такий собі Ґвідо Путаджо, спробував перейняти провід в його гурті і став з великою помпою гарцювати повсюди, розкидатися грішми, влаштовувати бенкети, як це роблять кардинали римської церкви. Тут почалась гризня між ними за владу в секті, і стали діятися гидотні речі. Та до Ґерарда далі йшло чимало люду, не лише селяни, а й міщани, записані в цехи, і Ґерард позбавляв їх усього, щоб вони нагими наслідували нагого Христа, і посилав їх у світ проповідувати, а собі справив білу одежу з цупкої тканини без рукавів, і в цій одежі він був більше схожий на блазня, ніж на монаха! Жили вони просто неба, але іноді виходили на церковні казальниці, прогнавши проповідників і вносячи зам'яття у зібрання побожного люду, а якось раз у церкві святого Урса в Равенні вони посадили на єпископський престол маленького хлопчика. І називали себе спадкоємцями вчення Йоахима Флорійця…»

«Але францисканці теж його почитали, – мовив я, – і Ґерард з Борґо Сан Донніно, і ви!» – вигукнув я.

«Заспокойся, хлопче. Йоахим Флорієць був великий пророк, він першим зрозумів, що Франциск започаткує добу віднови в церкві. Та лжеапостоли використали його вчення, щоб виправдати своє божевілля. Сеґалеллі тримав коло себе одну апостолесу, якусь Трипію чи Рипію, яка твердила, буцім вона має дар пророцтва. Мав коло себе жінку, розумієш?»

«Але ж, отче, – спробував було заперечити я, – ви самі говорили того вечора про святість Клари з Монтефалько та Ангели Фоліньянки…»

«То були святі жінки! Вони жили смиренно, визнаючи владу церкви, і ніколи нахабно не приписували собі дар пророцтва! Натомість лжеапостоли твердили, що й жінки можуть ходити з міста у місто і проповідувати, як це казало й багато інших єретиків. Вони не визнавали різниці між неодруженими і одруженими, і жодного обіту не вважали вічним. Одне слово, щоб занадто не набридати тобі сумними цими історіями, тонкощів яких тобі й так не зрозуміти, скажу, що єпископ Пармський Обіццо вирішив урешті закувати Ґерарда в кайдани. Але тут сталася дивна річ, яка показує тобі всю слабкість людської природи і всю підступність бур'яну єресі. Бо зрештою єпископ звільнив Ґерарда, запросив до свого столу і сміявся з його витівок, тримаючи коло себе за блазня».

«Чому ж він так зробив?»

«Не знаю, а може, боюся знати. Єпископ був шляхетного роду і погорджував міськими купцями та ремісниками. Може, йому припало до душі, що Ґерард, проповідуючи убожество, виступав проти них і перейшов від жебрання до грабунку. Але врешті втрутився Папа, єпископ повернувся до своєї слушної суворості, і Ґерард закінчив на вогнищі як нерозкаяний єретик. То було на початку цього століття».

«А яке відношення має до цього всього фра Дольчино?»

«Має відношення, і з його історії ти зрозумієш, як єресь виживає, попри знищення самих єретиків. Дольчино цей був незаконним сином священика новарської єпархії, у цій частині Італії, трохи далі на північ. Дехто казав, що він народився деінде, в долині Оссола або у Романьяно. Але це байдуже. Був то юнак вельми гострого ума. Він навчився грамоти, а тоді обікрав священика, який ним опікувався, і втік на схід, у місто Тренто. Там він взявся проповідувати Ґерардове вчення, ще більше поглибивши його єретичність, – він називав себе єдиним правдивим Божим апостолом і твердив, що всяка річ має бути спільною в любові і що дозволено мати стосунки з усіма жінками без розбору, тому нікого не можна звинувачувати у перелюбі, навіть якщо він має стосунки і з дружиною, і з донькою…»

«Він справді проповідував це чи його в цім лиш звинувачували? Бо я чув, що спіритуалів теж звинувачували у всіляких злочинах, як, приміром, монахів з Монтефалько…»

«De hoc satis [174]174
  Досить про це (лат.).


[Закрыть], – різко обірвав мене Убертин. – То вже були не монахи. То були єретики. Дольчино звів їх з пуття. Зрештою, кажу тобі, дізнавшись, що накоїв Дольчино опісля, ти погодишся, що то був лиходій. Я й не знаю, як він познайомився з вченням лжеапостолів. Можливо, замолоду він бував у Пармі і слухав Ґєрардові проповіді. Відомо, що після смерті Сеґалеллі він знюхався з цими єретиками в околицях Болоньї. Але точно відомо, що проповідувати він почав у Тренто. Там він спокусив прегарну дівчину зі знатної родини, Марґариту, а може, то вона звела його, як Елоїза звела Абеляра, бо пам'ятай – в серця чоловіків диявол проникає через жінку! Тоді трентський єпископ прогнав його зі своєї єпархії, та Дольчино вже зібрав понад тисячу послідовників і розпочав довгий похід, який привів його в краї, де він народився. По дорозі до нього приставали інші люди, обдурені, спокушені його словами; можливо, до нього долучилося також чимало єретиків-вальденсів, що жили в горах, через які він проходив, а може, то він хотів долучитися до вальденсів у цих північних землях. В околицях Новари Дольчино знайшов сприятливе середовище для заколоту, бо місцева людність прогнала геть васалів верчелійського єпископа, які правили в Ґаттінарі від його імені, а тому Дольчинових харцизників прийняла як добрих союзників».

«Що ж накоїли єпископські васали?»

«Не знаю, і не мені про це судити. Але, як бачиш, єресь не раз вступає у спілку з бунтом проти синьйорів, а тому єретик починає з проповідування святого убожества, а відтак падає жертвою всіх спокус влади, війни і насильства. У Верчеллі точилася війна між кількома місцевими родами, і лжеапостоли цим скористалися, а ці роди скористалися сум'яттям, спричиненим лжеапостолами. Феодальні синьйори наймали авантюристів, щоб ті грабували міщан, а міщани просили захисту в єпископа Новарського».

«Яка заплутана історія. А по чиєму боці був Дольчино?»

«Не знаю, він був сам по собі і вклинився у всі ці суперечки, шукаючи нагоди, щоб проповідувати боротьбу проти чужої власності в ім'я убожества. Разом зі своїми людьми, яких було вже три тисячі, Дольчино став табором на горі поблизу Новари, званій Лисе Урвисько; там вони спорудили невеликі фортеці, тимчасові житла, і Дольчино панував над усім цим натовпом чоловіків і жінок, які ганебно жили впереміж. Звідти він надсилав послання до своїх вірних, де викладав своє єретичне вчення. Він говорив і писав, що ідеалом їхнім є убожество, що вони не зв'язані жодним обов'язком зовнішнього послуху, що його, Дольчина, послав Бог, щоб зламати печать пророцтв і збагнути написане у Старому і Новому Завіті. І називав світських кліриків – проповідників та міноритів – служителями диявола, звільняючи усіх від обов'язку підкорятися їм. І говорив про чотири доби в житті Божого народу: перша – це доба Старого Завіту, патріархів і пророків ще до Христового пришестя, коли шлюб був річчю слушною, адже людність мала розмножуватися; друга доба – це доба Христа і апостолів, і була то доба святості й чистоти. Відтак настала третя доба, коли понтифіки прийняли земні багатства, щоб мати змогу керувати народом, але коли люди почали відходити від любові Бога, прийшов святий Бенедикт і виступив проти будь-якого дочасного володіння. Коли ж зрештою Бенедиктові монахи теж стали нагромаджувати багатства, з'явилися монахи святого Франциска і святого Домініка, які ще суворіше від Бенедикта проповідували відмову від земної влади і багатств. А ось тепер, коли життя багатьох прелатів знов почало суперечити всім цим чудовим приписам, ми врешті дійшли, мовляв, до кінця третьої доби і належить знов навернутися до вчення апостолів».

«То значить, Дольчино проповідував те, що проповідували й францисканці, а серед них і спіритуали, та й ви самі, отче!»

«Авжеж, але з цього вчення він виснував вельми підступний силогізм! Він казав, що покласти край цій третій добі зіпсуття може лише якнайжорстокіша смерть усіх кліриків, ченців і монахів; твердив, що всіх прелатів церкви, каноніків, ченців і черниць, монахів і монахинь та всіх тих, хто належить до проповідницьких орденів, міноритів і пустельників, і самого Папу Боніфація має знищити імператор, якого обере він, Дольчино, і цим імператором мав бути Фрідріх Сицилійський».

«А хіба Фрідріх в Сицилії не прийняв прихильно спіритуалів, яких прогнали були з Умбрії, і хіба мінорити не вимагають, щоб імператор, яким зараз є Людовік, поклав край дочасній владі папи і кардиналів?»

«Єресі, або ж божевіллю, властиво викривляти щонайправедніші думки і повертати їх так, щоб наслідки їхні були супротивні законові Божому і людському. Мінорити ніколи не вимагали, щоб імператор вбивав інших кліриків».

Тепер я знаю, що він помилявся. Бо по кількох місяцях Баварець запанував у Римі, і Марсилій разом з іншими міноритами вчинили з вірними папі ченцями саме те, чого вимагав Дольчино. Цим я не хочу сказати, що Дольчино мав рацію, то радше Марсилій теж схибив. Але я замислився, особливо після пополудневої бесіди з Вільямом, чи могли посполиті, які приставали до Дольчина, бачити невідповідність між гаслами спіритуалів і тим, як їх здійснював Дольчино. Хіба не в тому його вина, що він застосував на практиці ідеї, які люди, відомі своїм православ'ям, проповідували в суто містичному сенсі? Може, саме в цім вся різниця? Може, святість в тім і полягає, щоб очікувати, коли Бог дасть нам те, що обіцяли його святі, і не намагатися досягти цього земними середниками? Тепер я знаю, що так воно і є, і знаю, де схибив Дольчино: не можна змінювати порядку речей, хоч треба палко уповати на його зміну. Але того вечора я був у полоні суперечливих думок.

«Зрештою, – говорив мені Убертин, – ознакою єресі завжди є гординя. Року 1303, у другому своєму посланні Дольчино призначив себе верховним головою згромадження апостолів, а своїми намісниками призначив ту мерзосвітню Марґариту (жінку), Лонґіна з Бергамо, Федеріка з Новари, Альберта Карентіна та Вальдерика з Бреші. І почав маячити про вервечку майбутніх пап, двоє з яких, перший і останній, мають бути добрими, а двоє, другий і третій – лихими. Перший – то Целестин, другий – Боніфацій VIII, про якого словами пророка можна сказати: "Твоє горде серце тебе завело в оману, тебе, що живеш у розщілинах скалистих [175]175
  Єр 49,16.


[Закрыть]". Третього Папу не названо, але то немов про нього Єремія сказав: "Ось він, неначе лев [176]176
  Єр 49,19.


[Закрыть]". І лева – яка ганьба! – Дольчино впізнав у Фрідріхові Сицилійському. Четвертого Папу, за словами Дольчино, ще ніхто не знає, і то має бути той святий, ангельський Папа, про якого говорив авва Йоахим. Він, мовляв, буде Божим обранцем, а тоді Дольчино разом з усіма своїми людьми (на той час їх було вже чотири тисячі) одержить благодать Святого Духа, який оновить церкву аж до кінця світу. Але за ті три роки, що передують його пришестю, має бути вичерпане все зло. Що й намагався робити Дольчино, приносячи війну повсюди. Натомість четвертим Папою – і з цього видно, як нечистий збиткується зі своїх слуг, – був власне Климент V, який оголосив хрестовий похід проти Дольчина. І цілком слушно, бо у своїх посланнях Дольчино тепер вже обстоював теорії, які ніяк не можна було примирити з православ'ям. Він твердив, що римська церква – то блудниця, що не слід коритися священикам, що всяка духовна влада вже перейшла до секти апостолів, що лиш апостоли становлять правдиву церкву, що апостоли можуть скасовувати шлюб, що ніхто не буде спасенний, якщо він не належить до секти, що жоден Папа не може відпускати гріхів, що не треба платити десятини, що життя без обітів досконаліше, ніж життя з обітами, що посвячений храм не кращий для молитви, ніж стайня, і що поклонятися Христові можна не лише в церквах, а й в лісах».

«Він і справді все це говорив?»

«Звичайно, щодо цього нема сумніву, бо все це він писав. Але, на жаль, він допустився ще гіршого. Отаборившись на Лисому Урвиську, він почав грабувати селища в долині, чинив набіги, щоб поповнити свої запаси, одне слово, розпочав справжню війну проти поблизьких селищ».

«І всі селища стали проти нього?»

«Невідомо. Може, дехто й підтримував його, я ж казав тобі, що він устряг у заплутаний клубок місцевих звад. Настала зима року 1305-го, одна з найсуворіших за останні десятиліття, і всюди навколо лютував великий голод. Дольчино послав своїм послідовникам третє послання, і ще чимало людей пристало до нього, та життя там ставало нестерпним, голод був такий, що вони їли м'ясо коней та інших звірів і варили сіно. Багато хто від цього помер».

«То проти кого вони воювали?»

«Єпископ Верчелійський поскаржився Климентові V, і той оголосив хрестовий похід проти єретиків. Для всіх, хто візьме у ньому участь, було видано необмежену індульгенцію, прикликали й Людовіка Савойського, ломбардійських інквізиторів, архиєпископа Міланського. Чимало людей взяло на себе цей хрест і виступило на допомогу мешканцям Верчеллі та Новари, прибули люди навіть з Савойї, з Провансу, з Франції, а верховодив усіма єпископ Верчелійський. Між авангардами обох військ раз у раз відбувалися сутички, та Дольчинові укріплення були неприступні, і цим поганцям вдавалося якось діставати допомогу».

«Від кого?»

«Він інших нечестивців, гадаю, адже багатьом з них цей розсадник безладу був по мислі. Наприкінці року 1305-го єресіярх, однак, був змушений покинути Лисе Урвисько, залишивши поранених та хворих. Він перебрався на терени Тріверо, де окопався на горі, яку тоді називали Дзубелло, а відтоді й надалі – горою Ребелло, сиріч Бунтівничою, бо тепер вона стала твердинею бунтарів проти церкви. Одне слово, не можу розповісти тобі про все, що там діялося, але коїлись там страшні душогубства. Та врешті заколотників примусили здатися, Дольчина та його людей спіймали, і вони цілком слушно скінчили на огниську».

«І прегарна Марґарита теж?»

Убертин зиркнув на мене: «Ти запам'ятав, що вона була гарна, правда? Кажуть, вона й справді була вельми вродлива, і чимало місцевих вельмож хотіли одружитися з нею, щоб врятувати від вогнища. Та вона не захотіла і загинула непокаяною разом зі своїм непокаяним полюбовником. І хай буде це тобі наукою – стережись Вавилонської блудниці, навіть якщо вона постає у подобі прегарного створіння».

«Але тепер скажіть мені ось що, отче. Я прознав, що монастирський келар, а з ним, може, й Сальватор, стріли колись Дольчина і пристали до нього…»

«Помовч і не суди поспішно. Я запізнався з келарем у монастирі міноритів. Це й справді було після історії з Дольчином. У ті роки, ще заки ми вирішили шукати прихистку в чині святого Бенедикта, чимало спіритуалів провадило неспокійне життя і мусило покинути свої монастирі. Не знаю, де бував Ремиґій до того, як я зустрів його. Знаю лиш, що він завжди був добрим монахом, принаймні під оглядом ортодоксії. Що ж до іншого, то, на жаль, плоть наша слабка…»

«Що ви маєте на увазі?»

«Тобі не годиться цікавитися такими речами. Та зрештою, оскільки ми про це заговорили, а ти маєш вміти відрізняти добро від зла… – він ще трохи вагався, – скажу тобі, що тут, у цій обителі, я чув поголоски, буцім келар не спроможний опиратися певним спокусам… Але все це обмови. Ти маєш навчитися навіть не думати про таке. – Він знов пригорнув мене до себе, міцно обнявши, і вказав на статую Богородиці: – Ти мусиш збагнути, що таке любов, чиста, мов сльоза. Ось та, у кому жіночість вознеслась на вершини. Тому про неї можна сказати, що вона прекрасна, як молода з Пісні Пісень. У ній, – мовив він, і лице його освітила внутрішня радість, яка раніше освітлювала абатове лице, коли той говорив про самоцвіти й золото свого священного знадіб'я, – у ній навіть тілесна врода є знаменням краси небесної, і тому скульптор прикрасив її всіма оздобами, які личать жінці. – Він показав мені на делікатні груди Богоматері, високо й тісно стягнуті корсетом, шнурівкою якого гралися рученята Дитяти. – Бачиш? Pulchra enim sunt ubera quae paululum supereminent et tument modice, nee fluitantia licenter, sed leniter restricta, repressa sed non depressa [177]177
  Адже соски теж чудові, ледь настовбурчені і лиш напухли злегка, а не стирчать свавільно, притиснуті, але не сплюснуті (лат.).


[Закрыть]… Що відчуваєш ти перед прегарним сим видивом?»

Я сильно почервонів, відчувши, як всередині у мені запалав вогонь. Убертин, мабуть, теж відчув це, а може, помітив палахкотіння моїх щік, бо відразу ж додав: «Але мусиш навчитись відрізняти вогонь надприродної любові від млості чуттів. Це нелегко навіть святим».

«А як впізнати праведну любов?» – тремтячи, спитав я.

«Що є любов? Ніщо на світі – ні людина, ні диявол, ані жодна інша річ – не вселяє в мене стільки підозри, як любов, адже вона проникає в душу глибше, ніж будь-що інше. Ніщо інше не займає і не зв'язує серце так, як любов. Тому душа, коли не має зброї, щоб усмирити її, заради любові западає в страшну руїну. Гадаю, якби не Марґаритині спокуси, Дольчино не занапастив би себе, а якби не розпусне і свавільне життя на Лисому Урвиську, бунт його причарував би куди менше людей. Пам'ятай, я маю на увазі не лише лиху любов, якої, звичайно, всім слід уникати як диявольської мани. Сповнений великого страху, я маю на увазі й любов праведну, що спалахує між Богом і людиною, між ближніми. Часто буває, що двоє або троє людей, чоловіки це чи жінки, любляться сердечно і живлять одне до одного особливу прихильність, тому й прагнуть завжди бути разом, а чого прагне одна сторона, того хоче й друга. Зізнаюсь тобі, що подібне почуття живив і я до тих чеснотливих жінок, Ангели і Клари. І навіть це високодуховне і присвячене Богові почуття теж гідне докору… Бо навіть любов душі, якщо вона не озброєна, а переживається з надмірним запалом, призводить до згуби або ж сіє сум'яття. О, любов має багато властивостей, душа спершу нею зворушується, а відтак занедужує… А потім відчуває правдивий пал божественної любові, і волає, і стогне, і стає немов камінь, кинутий у піч, який розпадається на вапно і тріщить під огненними язиками…»

«І це праведна любов?»

Убертин погладив мене по голові, і я побачив, що очі його заслали сльози: «Так, це врешті праведна любов. – Він зняв руку з моїх пліч: – Але як важко, – додав він, – страх як важко відрізнити таку любов від іншої. Й іноді, коли душу твою спокушають демони, ти почуваєшся, мов повішенений за горло, який висить на шибениці зі зв'язаними ззаду руками і пов'язкою на очах, але далі живе, без жодної помочі, без жодної підтримки, без виходу, гойдаючись в порожнечі…»

Його обличчя не лише омивали сльози, воно було вкрите шаром поту. «Тепер іди собі, – мовив він поспіхом, – я сказав тобі те, що ти хотів знати. З сього боку – ангельскі плеяди, а з того – ворота пекла. Іди, і хай хвала буде Господеві». Він знов простерся перед Пречистою, і я почув, як він тихо схлипує. Він молився.

* * *

Але з церкви я не вийшов. Розмова з Убертином зродила у моїй душі й в моєму нутрі дивний вогонь і невимовний неспокій. Може, саме тому я схилився до непослуху і вирішив повернутись сам у бібліотеку. Я й сам не знав, що я там шукаю. Я хотів самостійно дослідити невідоме місце, мене захопила думка спробувати зорієнтуватися там без допомоги учителя. Я піднявся туди, мов Дольчино на Бунтівничу гору. Я мав із собою каганець (навіщо я взяв його? може, у мені вже раніше теплився цей потаємний намір?), тож легко проник до оссарію. Невдовзі я був у скрипторії.

Гадаю, то був доленосний вечір, бо, мишкуючи між столами, на одному з них я побачив розгорнутий рукопис, який переписував цими днями хтось із ченців. Назва привабила мене відразу: «Historia fratris Dulcini Heresiarche» [178]178
  Історія брата Дольчина, єресіарха (лат.).


[Закрыть]. Мабуть, то був стіл Петра з Сант'Альбана, про якого я чув, що він пише монументальну історію єресі (після того, що сталося в обителі, він, звісно, так її і не написав – та не випереджаймо події). Отже, нічого незвичайного в тому, що тут лежала ця книга, не було, а поряд з нею лежали й інші книжки на подібну тему, про патаринів і флаґеллантів. Але я сприйняв цю обставину як надприродне знамення, та не скажу точно – небесне чи диявольське, і схилився, жадібно читаючи написане. Текст був не дуже довгий, і в першій частині йшлося, з більшими подробицями, які я вже забув, про те, що розповів був мені Убертин. Там також говорилося про численні злочини, що їх скоїли дольчиніяни під час війни та облоги. І про надзвичайно криваву останню битву. Але знайшов я там і те, чого Убертин мені не оповів, – то була оповідь очевидця, який, певно, бачив усе це і все ще перебував під враженням побаченого.

Тож я дізнався, що в березні 1307 року, у Великодню суботу, спійманих Дольчина, Марґариту і Лонґіна доправили у місто Б'єлла і віддали в руки єпископа, який очікував на рішення Папи. Коли Папа дізнався про цю новину, він сповістив про це французького короля Філіпа, до якого написав: «Дійшла до нас вість вельми охвітна, що радість нам несе, і ликування, бо мерзосвітній гемон той, вилупок Веліялів і єресіарх гидомирний Дольчино разом зі своїми посіпаками гниє врешті у нашій темниці, а спіймано його у день святої вечері Господньої завдяки трудам преподобнішого брата нашого Раньєра єпископа Верчелійського по неабияких небезпеках, натугах, масакрах і частих потичках, а численний люд той, що йшов із ним, заражений сею пошестю, того ж самого дня вигублено до ноги». Папа був немилосердний до спійманих і наказав єпископові стратити їх. Й у липні того ж року, в перший день місяця, єретиків було передано світській владі. Дзвонили всі дзвони міста, а їх разом з катами посадили на віз, і під вартою стражників повезли той віз через ціле місто, і на кожному розі розжареними кліщами лихочинцям виривали плоть. Марґариту спалили першою, на очах у Дольчина, обличчя якого навіть не здригнулося, і рівно ж не чути було від нього жодного стогону, коли кліщі роздирали йому тіло.

І віз поїхав далі, а тим часом кати мордували його залізними прутами, встромляючи їх у посудини, повні гарячої смоли. Дольчино зазнав й інших тортур, та німо мовчав, хіба що здвигнув плечима, коли йому відрізали ніс, а коли відірвали чоловічий орган, то лиш глибоко зітхнув і вирвалось тоді в нього щось, наче зойк. Останні слова його свідчили про непокаянність, бо він заявив, що на третій день воскресне. Тоді його спалили, а попіл розвіяли з вітром.

Я згорнув рукопис, руки мої тремтіли. Я знав, що Дольчино скоїв чимало злочинів, але те, що його спалили, було жахливо. І на вогнищі він показав… що? Мученичу твердість духа чи зухвалість пропащого? Піднімаючись нетвердими ногами по сходах, які вели в бібліотеку, я зрозумів, чому це так схвилювало мене. Мені раптом згадалась одна подія, свідком якої я був кілька місяців до того, невдовзі після мого приїзду до Тоскани. Я навіть дивувався, як це я міг її майже забути, немов хвора моя душа хотіла стерти спогад, який марою тяжів над нею. Точніше, я не забув її, бо щоразу, коли чув, як згадують братчиків, перед моїми очима поставало це видовище, але я одразу проганяв його у потайні закутки моєї душі, немов вчинив гріх, бувши свідком того жахіття.

Саме тоді, у Флоренції, я й почув про братчиків вперше, бачивши, як один з них горить на вогнищі. То було ще заки я зустрів у Пізі брата Вільяма. Він мав прибути туди, але ще десь барився, й отець мій дозволив мені оглянути тим часом Флоренцію, про чудові храми якої ми чули чимало захоплених слів. Я повештався трохи Тосканою, щоб краще вивчити італійську посполиту говірку, і врешті на тиждень зупинився у Флоренції, бо багато чув про цей славний город і мені хотілося побачити його.

Сталося так, що тільки-но прибувши, я прознав про велику подію, яка схвилювала ціле місто. У ті дні в присутності єпископа та інших церковнослужителів чинився суд інквізиції над одним братчиком-єретиком, якого звинувачували у злочинах проти релігії. Люди, які мені про це розповіли, завели мене туди, а там я почув, як люди казали, що братчик сей, на ймення Михаїл, насправді був чоловіком побожним і проповідував покаяння та убогість, повторюючи слова святого Франциска, а перед суддів його привела злоба деяких жінок, які, вдаючи, нібито йдуть до нього на сповідь, приписали йому потім єретичні твердження; ба більше, люди єпископа схопили його якраз у домі цих жінок, і мене це здивувало, бо церковний муж не повинен іти зі святими тайнами у такі невідповідні місця, але, схоже, слабким місцем братчиків було те, що вони не мали великого пошанівку до правил пристойності, і, мабуть, була-таки якась правда у поголосках, які твердили, що вони не тільки єретики, але й люди недоброзвичайні (як про катарів завжди казали, буцім вони булгари і содоміти).