Текст книги "Ім'я рози"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 40 страниц)

«Так, – визнав Северин, – але хто б то міг бути? А потім, навіть якщо прийняти це припущення, яким же чином цю трутизну було підмішано цим нашим бідолашним побратимам?»

Щиро кажучи, мені теж важко було уявити собі, що Венанцій та Беренґарій могли погодитися на пропозицію з'їсти або випити якусь таємничу субстанцію. Але Вільяма це, схоже, не турбувало. «Про це ми подумаєм пізніше, – сказав він, – а тепер я б хотів, щоб ти спробував пригадати, чи не траплялось чогось такого, про що ти, може, вже й забув, – не знаю, може, хтось колись розпитував тебе про зілля або мав легкий доступ у лічницю..!»

«Зажди-но, – мовив Северин, – дуже давно, багато літ тому, я мав на одній з цих полиць одну дуже потужну субстанцію, яку дістав був від одного брата, що побував у далеких краях. Він не міг мені сказати, з чого вона виготовлена – звичайно, з трав, та не всі з них відомі. Вона виглядала в'язкою і жовтявою, але він порадив мені не торкатися її, бо варто їй навіть потрапити мені на губи, як вона дуже швидко вб'є мене. Брат цей сказав мені, що якщо ковтнути навіть дуже незначну її кількість, за півгодини вона викликає відчуття сильної втоми, тоді повільний параліч усіх кінцівок, а врешті – смерть. Він не хотів мати її при собі, тому подарував мені. Я довго зберігав її, бо все збирався якось дослідити. Але одного дня налетіла на нас велика буря. Один мій помічник, новіцій, зоставив двері лічниці незачиненими, і сильний вітер поперевертав усе в цій кімнаті. Плящинки побилися, течива порозливалися на долівку, зілля і порошки порозсипалися. Я сам цілий день приводив до ладу свої речі, і вдався до помочі інших, лише щоб мені змели з підлоги черепки і ні до чого вже не придатні трави. Врешті я помітив, що бракує саме тієї плящини, про яку я говорив. Спершу я занепокоївся, а тоді подумав, що вона, мабуть, розбилася і перемішалася з іншими уламками. То ж я звелів добре помити підлогу лічниці, а також полиці…»

«А ти бачив цю плящину невдовзі перед тим ураганом?»

«Так… Точніше, ні, якщо добре згадати. Вона стояла позаду ряду глечиків, добре схована, і я не перевіряв її щодня…»

«Отже, як ти кажеш, її могли викрасти ще задовго до цього урагану і ти б цього не помітив?»

«Тепер, коли я над цим замислююсь, авжеж, безперечно, так могло статися».

«Або той твій новіцій міг викрасти її, а відтак скористатися ураганом, вчинити розгардіяш у твоєму господарстві і зумисне зоставити двері відчиненими».

Северин, схоже, сильно розхвилювався: «Звичайно. Ба більше, оце тепер я згадав – тоді мене дуже здивувало, що ураган, нехай і сильний, стільки всього поперевертав. Цілком може бути, що хтось скористався ураганом, щоб поперекидати все в кімнаті і наробити більшої шкоди, ніж міг причинити сильний вітер!»

«Хто був той новіцій?»

«Його звали Августином. Минулого року він помер – упав з риштувань, коли разом з іншими ченцями і челядниками чистив скульптури на фасаді церкви. Зрештою, якщо краще пригадати, він Христом Богом присягався, що перед бурею двері відчиненими не залишав. То я спересердя звинувачував його в цьому. Може, й справді він не був винен».

«Значить, про твою отруту знав ще хтось третій, можливо, набагато досвідченіший від твого новіція. Кому ти про неї розповідав?»

«От цього я геть не пам'ятаю. Звичайно, я розповів настоятелеві, бо мусив просити дозволу тримати в себе таку небезпечну речовину. І ще комусь, може, навіть у бібліотеці, бо я шукав гербарії, де б говорилося про неї».

«Але хіба ти не казав мені, що книги, корисні для твого мистецтва, тримаєш у себе?»

«Так, тримаю, і чимало, – відповів він, показуючи на кілька полиць в кутку кімнати, заповнених десятками фоліантів. – Але тоді я шукав деякі книги, яких у себе тримати не міг, мало того – Малахія вперто не хотів видавати їх мені, аж я мусив просити дозволу в настоятеля. – Він стишив голос, немов не хотів, щоб я почув його. – Розумієш, у якомусь невідомому місці бібліотеки зберігаються навіть чорнокнижницькі твори, книги чорної магії, рецепти диявольського чар-зілля. Мені дозволили переглянути деякі з них, бо була така потреба, і там я сподівався знайти опис тієї трутизни та її дії. Але марно».

«Отже, ти розповів про неї Малахії».

«Звичайно, йому теж, а може, навіть тому ж Беренґарію, який йому допомагав. Але не варто робити поспішних висновків: не пам'ятаю вже, може, коли я про це розповідав, там були й інші ченці, адже іноді у скрипторії буває чимало люду…»

«Я нікого не підозрюю. Я лиш намагаюся зрозуміти, що могло статися. В кожному разі, ти сказав, що випадок цей стався кілька років тому, і постає питання: невже хтось викрав отруту тоді, щоб використати її лиш через стільки часу? Це свідчило б про лиху волю, яка потаймиру довго плекала вбивчі наміри».

Северин перехрестився з виразом жаху на обличчі. «Хай Бог простить нас усіх!» – мовив він.

Більш нічого було сказати. Ми накрили Беренґарієве тіло, яке мали приготувати в останню путь.

Четвертого дня ЧАС ПЕРШИЙ,
де Вільям примушує спершу Сальватора, а потім – келаря розповісти про своє минуле, Северин віднаходить украдені лінзи, Никола приносить нові, а Вільям шістьма очима береться розшифровувати рукопис Венанція

Ми саме виходили, коли ввійшов Малахія. Схоже, йому не дуже по мислі було бачити нас тут, і він відступив крок назад. Северин зсередини помітив його і сказав: «Ти до мене? Тобі треба…» І обірвав, зиркнувши на нас. Малахія зробив йому ледь помітний знак, немов кажучи: «Поговоримо пізніше…» Ми виходили, він входив, і всі троє ми опинилися разом у дверному проході. Малахія цілком непотрібно сказав:

«Я прийшов до брата-зілляра… У мене… у мене болить голова».

«То, певне, через затхле повітря в бібліотеці, – сказав йому Вільям тоном турботливого розуміння. – Приміщення здалося б обкурити».

Малахія ворухнув губами, немов хотів ще щось сказати, тоді зрікся свого наміру, схилив голову і ввійшов, а ми пішли собі.

«Що йому треба від Северина?» – спитав я.

«Адсо, – нетерпляче сказав учитель, – навчися сам ворушити мізками. – Тоді змінив тему: – Тепер нам треба розпитати деяких людей. Принаймні, – додав він, окидаючи поглядом дворище, – поки вони ще живі. До речі: відтепер нам слід добре вважати на те, що ми їмо і п'ємо. Бери завжди їжу зі спільної тарілки, а питво наливай з глечика, з якого вже пили інші. Після Беренґарія найбільше знаємо ми. Крім, звичайно, вбивці».

«Кого ж ви хочете зараз розпитати?»

«Адсо, – мовив Вільям, – ти вже зрозумів, що найцікавіші речі стаються тут вночі. Вночі гинуть люди, вночі хтось гуляє по скрипторії, вночі в ці мури приходять жінки… Тут є обитель денна і обитель нічна, причому нічна обитель, як це не сумно, викликає куди більший інтерес, ніж денна. Тому нас цікавить кожен, хто блукає тут ночами, включно, скажімо, з тим чоловіком, якого вчора ввечері ти бачив з дівчиною. Може, історія з дівчиною ніяк не стосується історії з трутизною, а може, й стосується. В кожному разі я зрозумів дещо про того вчорашнього чоловіка – то має бути хтось, хто чимало знає про нічне життя сього святого місця. І, про вовка промовка, онде він якраз іде».

І показав пальцем на Сальватора, який теж нас побачив. Я помітив, що він стишив крок, завагався, немов хотів уникнути нас, і зупинився, щоб повернути назад. Але то була лише мить. Очевидно, він зрозумів, що зустрічі не уникнути, і знов рушив з місця. Широко посміхаючись, він солодкавим голосом звернувся до нас зі своїм «benedicite» [204]204
  Благословіть (лат.).


[Закрыть]. He даючи йому закінчити, мій учитель різким тоном заговорив до нього.

«Ти знаєш, що завтра тут буде інквізиція?» – спитав він.

Схоже, Сальватора це зовсім не втішило. Ледь чутно він спитав: «А я що?»

«А тобі краще сказати правду мені, бо я твій друг, до того ж мінорит, як і ти колись, аніж говорити її завтра сам знаєш кому».

Від такого різкого натиску Сальватор, схоже, покинув будь-яку думку про опір. Він покірливо глянув на Вільяма, немов даючи йому зрозуміти, що готовий розповісти все, що той йому звелить.

«Цієї ночі в кухні була якась жінка. Хто був з нею?»

«Ох, жонка, що продає себе як крам, лихе створіння єсть, і необичайне», – залементував Сальватор.

«Мене не цікавить, чи вона порядна дівчина. Мене цікавить, хто був там з нею!»

«Боже, ото лукавий ум у тих женщин! Денно й нощно токмо й в голові, оби лиш хлопа осмішити…»

Вільям рвучко схопив його за барки: «Хто був з нею, ти чи келар?»

Сальватор зрозумів, що більше брехати нема сенсу. І почав свою химерну розповідь, з якої ми насилу зрозуміли, що він, аби приподобатися келареві, приводив йому дівчат із селища, впускаючи вночі у монастир, але яким шляхом, сказати нам не захотів. Одначе лицемірно присягався, що чинив це лиш з доброго серця, і в його словах вчувався кумедний жаль, що йому ніяк не вдавалося скористатися цим для власної насолоди і вмовити дівчину, щоб вона, задовольнивши келаря, вділила щось і йому. Усе це він виклав, липко і масно усміхаючись та підморгуючи, немов даючи зрозуміти, що говорить до чоловіків з плоті, звиклих до таких самих заведенцій. І зиркав на мене з-під лоба, а я не міг дати йому відсіч, хоч як мені хотілося, бо відчував, що нас пов'язує спільна таємниця, що він мій співучасник і товариш у гріху.

Тут Вільям вирішив піти до кінця. І спитав раптом його: «Ти познайомився з Ремиґієм до того, як пристав до Дольчина, чи опісля?» Сальватор упав йому в ноги, благаючи в сльозах не занапащати його і врятувати від інквізиції, і Вільям урочисто присягнув, що нікому не розповість того, що почує, і Сальватор, не вагаючись, видав келаря на нашу ласку. Вони познайомились на Лисому Урвиську, обоє були в зграї Дольчина, з келарем він утік і вступив у монастир в Казале, з ним же він перебрався до клюнійців. Белькочучи і затинаючись, він благав прощення, і було зрозуміло, що більше від нього дізнатися годі. Вільям вирішив, що варто спробувати заскочити Ремиґія зненацька, і залишив у спокої Сальватора, який побіг до церкви шукати потіхи.

Келаря ми знайшли в другому кінці монастиря, перед шпихлірем – він саме торгувався з кількома селищанами з долини. Він глянув на нас з острахом і спробував було вдати страшенно заклопотаного справами, але Вільям наполіг на розмові. Досі з цим чоловіком ми мало мали до діла; він був увічливий з нами, а ми – з ним. Того ранку Вільям звернувся до нього як до свого побратима по ордену. Келаря, схоже, збентежив цей довірливий тон, і з самого початку він відповідав з великою осторогою.

«З огляду на обов'язки ти, мабуть, змушений ходити по монастирі, коли всі інші вже сплять», – мовив Вільям.

«Коли як, – відповів Ремиґій, – іноді треба доробити якісь дрібні справи, і я мушу присвятити їм кілька годин свого сну».

«А коли так бувало, тобі ніколи не потрапляло на очі щось, що могло б підказати нам, хто, не маючи твоїх для цього причин, блукає десь поблизу кухні чи бібліотеки?»

«Якби я щось бачив, я б сказав настоятелеві».

«Слушно, – погодився Вільям і різко змінив тему: – Селище внизу не дуже заможне, правда?»

«І так, і ні, – відповів Ремиґій, – там мешкають селяни, які працюють на наших землях і залежать від монастиря, тому в урожайні роки їм теж поводиться добре. Приміром, у день святого Івана вони одержали дванадцять мірок солоду, коня, сім волів, бика, чотири телички, п'ять телят, двадцять овець, п'ятнадцять свиней, п'ятдесят курей і вісімнадцять вуликів. А крім того – двадцять вуджених підсвинків, двадцять сім горщиків смальцю, півчвертки меду, три чвертки мила, рибальську сіть…»

«Я зрозумів, зрозумів, – перебив його Вільям, – але погодься, це ще нічого не говорить про становище в селищі, скільки з його мешканців – монастирські селяни, скільки землі мають ті, хто на монастир не працює…»

«А-а, ти це маєш на увазі, – сказав Ремиґій, – пересічна сім'я іноді володіє навіть п'ятдесятьма відрізами землі».

«А скільки це – один відріз?»

«Ясна річ, чотири квадратні кусні».

«Квадратні кусні? А скільки це?»

«Кусень має тридцять шість квадратних стіп. А вісімсот лінійних куснів становлять п'ємонтську милю. І врахуй, що одна родина – на північних землях – вирощує оливкові дерева, які дають принаймні півчвертки олії».

«Півчвертки?»

«Авжеж, чвертка має п'ять мірок, а мірка – вісім гарців».

«Зрозуміло, – спантеличено мовив мій учитель. – У кожному селі своя міра. Вино, наприклад, ви вимірюєте в суліях?»

«Або у відрах. Шість відер – одне барильце, вісім барилець – одна бочівка. Або, якщо хочеш, відро має шість глечиків по два кухлі».

«Гадаю, я все зрозумів», – зневірено сказав Вільям.

«Ще щось хочеш знати?» – спитав Ремиґій тоном, у якому, як мені здалося, пролунав виклик.

«Так! Я питав тебе про те, як живеться тамтешнім людям, бо нині в бібліотеці я розмірковував над проповідями для жінок Гумберта Романця, а зокрема над розділом Ad mulieres pauperes in villulis [205]205
  До убогих жінок в селах (лат.).


[Закрыть]. Там він твердить, що жінки ці через своє злиденне становище більше від інших схильні до плотського гріха, і мудро каже, що вони peccant enim mortaliter, cum peccant cum quocumque laico, mortalius vero quando cum Clerico in sacris ordinibus constituto, maxime vero quando cum Religioso mundo mortuo [206]206
  Смертним гріхом вони гріхують, коли допускаються гріха з якимось мирянином, ще важче гріхують, коли зійдуться зі священиком, а найважче – коли согрішать з монахом, який помер для світу (лат.).


[Закрыть]. Ти ліпше від мене знаєш, що навіть в таких святих місцях, як монастирі, полуденний біс не втомлюється спокушати. Цікаво, чи ти, маючи зносини з селищанами, не прознав часом, що хтось із ченців, не доведи Господи, схиляв якихсь дівчат до блуду».

Хоч мій учитель і сказав це майже неуважним тоном, читальник цих рядків, мабуть, зрозумів, як ці слова занепокоїли бідолаху келаря. Не можу сказати, чи він зблід насправді, але я був такий впевнений, що він зблідне, що й справді побачив, як він пополотнів.

«Якби я про щось таке прознав, то вже б давно розповів абатові, – смиренно відповів він. – Зрештою, ці відомості, певно, потрібні тобі для розслідування, тому якби мені довелося щось дізнатися, я не змовчу про це перед тобою. Ба навіть зараз, оскільки ти мені пригадав, з приводу твого першого запитання… У ніч, коли загинув бідолаха Адельм, я ходив по дворі… розумієш, була тут одна історія з курми… до мене дійшли чутки, що хтось з ковалів унадився по ночах до курника. То ж тієї ночі мені трапилось побачити – здалеку, заприсягтися не можу, – як Беренґарій вертався до опочивальні, йдучи вздовж хорів церкви, і схоже було, що він вийшов із Вежі… Мене це не здивувало, бо поміж ченцями вже давно ходили чутки про Беренґарія, може, вони дійшли й до тебе…»

«Ні, розкажи».

«Гаразд, як це сказати? Беренґарія підозрювали у тому, що він живить пристрасті, які… не личать монахові…»

«Ти, може, натякаєш, що він мав зносини з селищанками, як це я тебе питав?»

Келар зніяковіло кашлянув і цинічно посміхнувся: «Ні-ні… мова про ще недобропристойніші пристрасті…»

«А чернець, який тілесно втішається з селищанками, живить натомість пристрасті, які можна назвати хоч трохи добропристойними?»

«Я сього не казав, але ти сам знаєш, що ієрархія існує як серед чеснот, так і серед провин. Плоть може підлягати спокусам природним і… спокусам протиприродним».

«Ти кажеш, буцім Беренґарій відчував плотський потяг до людей своєї статі?»

«Я кажу, що ходив такий поголос про нього… Я розповів тобі це, щоб довести свою щирість і добру волю…»

«Я вельми тобі вдячний. І погоджуюсь з тобою, що содомський гріх куди гірший від інших форм розпусти. Проте, щиро кажучи, розслідувати такі речі мені не до вподоби…»

«Все це дрібні грішки, навіть якщо і правда», – з-філософська мовив келар.

«Авжеж, Ремиґію. Усі ми грішники. Я б нізащо не шукав соломини в оці брата, бо надто боюся, що у моєму оці – ціла колода. Але буду тобі вдячний, якщо ти розповідатимеш мені про всі колоди, які побачиш. Так ми зможемо зайнятися великими і товстими колодами, залишивши соломинки на волю вітрів. То скільки, ти казав, має кусень?»

«Тридцять шість квадратних стіп. Але не хвилюйся. Коли захочеш про щось дізнатись, приходь до мене. Вважай, що маєш у мені вірного друга».

«Таким я тебе і вважаю, – мовив Вільям гаряче. – Убертин казав мені, що колись ти належав до мого чину. Я б ніколи не зрадив колишнього побратима, особливо нині, коли тут очікують на прибуття папського посольства на чолі з великим інквізитором, відомим тим, що він спалив чимало дольчиніян. То, кажеш, кусень має тридцять шість квадратних стіп?»

Келар не був дурнем. Він вирішив, що не варт більше гратися у кота з мишею, а поготів тому, що він зрозумів, що за мишу тут він.

«Брате Вільям, – мовив він, – бачу, ти знаєш набагато більше, ніж я думав. Не зрадь мене, і я тебе не зраджу. Це правда, я бідний невільник свого тіла, неспроможний опиратися спокусам плоті. Сальватор сказав мені, що ти – чи твій новіцій – вчора ввечері застукав їх в кухні. Ти багато подорожував, Вільяме, і добре відаєш, що навіть авіньйонські кардинали не є взірцями чесноти. Я знаю, ти розпитуєш мене не для того, щоб вивідати про ці незначні, нікчемні грішки. Але я також зрозумів, що ти дізнався дещо й про мої давні перипетії. Я жив неспокійним життям, як це буває з багатьма міноритами. Багато літ тому я повірив в ідеал убогості і покинув свій монастир, щоб жити життям бурлаки. Я вірив у проповідування Дольчина, як і багато інших таких, як я. Я невчений чоловік, мене було рукоположено, але я ледве вмію відправити службу Божу. Я мало що тямлю в богослов'ї. Та й, мабуть, ідеї теж мало мене приваблюють. Розумієш, колись я спробував було збунтуватися проти синьйорів, а тепер служу їм і від імені синьйора цих земель порядкую собі подібними. Бунтуватися або зраджувати – іншого вибору в нас, посполитих, нема».

«Іноді посполиті розуміють дещо краще, ніж учені», – промовив Вільям.

«Може бути, – відповів келар, здвигнувши плечима. – Але я навіть не знаю, навіщо я робив те, що робив. Розумієш, щодо Сальватора це зрозуміло – він утік з кріпацтва, маючи за плечима дитинство у голоді й недугах… Дольчино був символом бунту, знищення можновладців. У мене ж було інше становище, я походжу з родини міщан, і мені не треба було тікати від голодної смерті. Не знаю, як і сказати… то було свято божевільних, весела гулянка… Там, у горах, з Дольчином, ще до того, як нам довелося їсти м'ясо своїх власних товаришів, що загинули в бою, до того, як чимало з нас померло від виснаження, а що неможливо було поїсти їх усіх, тому їх кидали зі схилів Бунтівничої гори на корм птахам та диким звірям… а може навіть і тоді… ми дихали повітрям… чи вільно мені так сказати? – свободи. Раніше, до того, я не знав, що таке свобода, а проповідники нам казали: "Істина зробить вас свобідними". Ми почувалися свобідними і думали, що то і є істина. Ми думали, що чинимо слушно…»

«І там ви звикли… до вільних стосунків з жінками?» – спитав я, сам навіть не знаю навіщо, бо від попередньої ночі мене невідступно переслідували слова Убертина, те, що я прочитав у скрипторії, і те, що трапилось потім зі мною. Вільям з цікавістю глянув на мене – мабуть, він не сподівався від мене такої сміливості, а навіть деякого нахабства. Келар зиркнув на мене, мов на якогось небаченого звіра.

«На Бунтівничій горі, – мовив він, – було повно людей, які ціле своє дитинство спали по десятеро і більше в крихітній кімнатці – сестра з братом, батько з донькою. Сам подумай – хіба їм важко було погодитися на це нове становище? Вони могли робити з власної волі те, що раніше робили з конечності. Зрештою, вночі, коли ти весь час у полоні страху перед ворожим наступом, коли, лежачи до землі, притискаєшся до товариша, щоб не відчувати холоду… Єретики? Ви, ченці, яких ще юними із замку віддають до монастиря, вважаєте, що такий спосіб мислення навіює диявол. Натомість це просто спосіб життя, і Келар енергійно заперечив: «Ні, то не Малахія. Себто не думаю… В кожному разі, я не сказав тобі нічого, що могло б зашкодити Малахії…»

«Не турбуйся, який би борг тебе не пов'язував з Малахією. Він щось про тебе знає?»

«Так, – почервонів келар, – і він показав себе чоловіком порядним. На твоєму місці я б краще придивився до Бенція. Він мав якісь дивні стосунки з Беренґарієм і Венанцієм… Але присягаюсь, більш нічого я не бачив. Якщо дізнаюсь щось, скажу тобі».

«Поки що цього досить. Я прийду до тебе, якщо буде потреба». Келар, у якого, очевидно, відлягло від серця, повернувся до своїх торгів, гостро докоряючи селянам, які тим часом попересували якісь там мішки з насінням.

Аж тут до нас підійшов Северин. Він тримав у руці Вільямові лінзи, ті самі, які йому були вкрали позатоніч. «Я знайшов їх у Беренґарієвій рясі, – сказав він. – Вони були у тебе на носі позавчора в скрипторії. Вони твої, правда?»

«Хвала Богу, – радісно вигукнув Вільям. – Ми вирішили дві справи! Я знов маю лінзи і нарешті знаю напевне, що то Беренґарій обікрав нас тієї ночі в скрипторії!»

Ледве ми скінчили розмову, як прибіг Никола з Морімондо, який світився ще більшою радістю, ніж Вільям. У руках він тримав пару готових лінз, оправлених в хомутець: «Вільяме, – вигукнув він, – у мене вийшло, я їх зробив сам, гадаю, все як слід!» Тоді побачив на Вільямовому обличчі інші лінзи і закам'янів. Вільям, щоб не принизити його, зняв старі окуляри і поміряв нові: «Ці кращі, – сказав він. – Тобто я триматиму старі про запас, а носитиму твої. – Тоді повернувся до мене: – Адсо, я йду до себе в келію, спробую прочитати відомі тобі аркуші. Нарешті! Почекай на мене десь. Я вам вельми вдячний, браття мої любі».

Дзвонили на третій час, і я подався на хори, щоб разом з іншими співати хвалу, псалми, стихи зі Святого письма і Куrіе [207]207
  Господи (гр.).Куrіе eleison – Господи помилуй.


[Закрыть]. Всі молились за душу померлого Беренґарія. Я дякував Богові за те, що він повернув нам не одну, а дві пари лінз.

Мене охопило велике умиротворення. Забувши про всі жахливі речі, які я бачив і чув, я задрімав і прокинувся, коли богослужіння вже скінчилося. Я згадав, що цієї ночі зовсім не спав, і мене турбувало те, що я ще й зужив чимало сил. А коли я вийшов з церкви, моїми думками почав заволодівати спогад про дівчину.

Я спробував було розвіятись і почав бігати по дворищі. Мене охопило легке відчуття запаморочення. Я плескав закляклими долонями. Тупотів ногами по землі. Мені ще хотілося спати, але я вже почував себе притомним і сповненим життя. Я не розумів, що зі мною коїться.