Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

7

– Невже це так необхідно? – спитав Ніколас Робінсон. – Обов’язково саме таким чином?

– Боюся, що так? – відповіла Джейн, простягаючи йому ордер на обшук.

Поки археолог читав ордер, вона стояла поряд із ним у компанії трьох чоловіків-детективів. Нині вони з Фростом привезли на обшук також детективів Тріппа та Кроу, і всі чекали, поки Робінсон до болю довго вивчав документ. Нетерплячий Даррен Кроу голосно зітхнув, Джейн кинула на нього роздратований погляд, який наче казав «охолонь» – нагадування про те, що в цій команді головною була вона, і йому слід знати своє місце.

Робінсон насупився, дивлячись на ордер.

– Ви шукаєте людські рештки? – Він підняв очі на Ріццолі. – Ну, звісно ж, ви їх тут знайдете. Це ж музей. І запевняю вас, кістки з третього поверху – старезні. Якщо хочете, щоб я показав вам відповідні докази по зубах…

– Нас цікавить те, що зберігається у фондах. Якщо відчините оці двері, саме й почнемо шукати.

Археолог зиркнув на інших детективів і помітив лом у руках детектива Тріппа.

– Я не дозволю вам так просто ламати ящики! Можете пошкодити безцінні артефакти!

– Ви маєте змогу спостерігати й давати поради. Але, будь ласка, нічого не торкайтеся й не перекладайте на інше місце.

– Чому ви робите з цього музею місце злочину?

– Нас турбує те, що Мадам Ікс може виявитися не єдиним сюрпризом у вашій колекції. А тепер, будь ласка, пройдіть із нами до підвалу.

Робінсон сковтнув і подивився на старшу екскурсоводку, яка спостерігала за суперечкою.

– Місіс Віллебрандт, можете зателефонувати Джозефіні, щоб вона прийшла негайно? Вона мені потрібна.

– За п’ять десята, докторе Робінсон. Скоро відвідувачі прийдуть.

– Сьогодні музей буде зачинено, – сказала Джейн. – Краще, щоб журналісти не знали, що відбувається. Тож зачиніть, будь ласка, вхідні двері.

Місіс Віллебрандт відверто проігнорувала наказ, не зводячи очей із куратора.

– Докторе Робінсон?

Той утомлено зітхнув.

– Схоже, ми не маємо вибору. Прошу, робіть, як каже поліція.

Він висунув шухляду столу на рецепції, взяв ключі й повів детективів повз воскову статую доктора Корнеліуса Кріспіна, повз мармурові грецькі й римські бюсти, до сходів. Десяток рипливих сходинок привели їх до підвалу.

Там Робінсон зупинився. Розвернувся до Джейн:

– Мені потрібен адвокат? Я підозрюваний?

– Ні.

– То кого ви підозрюєте? Хоч це можна мені сказати.

– Це може бути справою тих, хто був тут до вас.

– Задовго до?

– Йдеться про попереднього куратора.

Робінсон стривожено засміявся.

– Той бідолашний мав хворобу Альцгеймера. Ви ж не думаєте, що старий Вільям зберігав тут мерців?

– Двері, докторе Робінсон.

Хитаючи головою, він відчинив двері. З них війнуло прохолодним сухим повітрям. Вони увійшли до кімнати, і Джейн почула, як стривожено перешіптуються інші детективи від погляду на величезне сховище, заповнене ящиками, складеними рядами заввишки аж до стелі.

– Будь ласка, зачиніть двері, якщо можна, – сказав Робінсон. – Це місце з контрольованим кліматом.

– Ого, – сказав детектив Кроу. – Потрібна ціла вічність, щоб усе це продивитися. Що взагалі лежить у цих ящиках?

– Інвентаризація проведена більше ніж наполовину, – сказав Робінсон. – Якби ви дали нам ще кілька місяців завершити її, ми змогли б сказати, що міститься в кожному з ящиків.

– Кілька місяців – це чимало.

– На огляд оцих рядів, аж до задніх полиць, у мене пішов рік. За їхній вміст я ручаюся особисто. Але ті ящики позаду я ще не розкривав. Це повільний процес, вимагає обережності й документування усього. Там є речі, яким по кількасот років, і вони можуть бути дуже крихкі.

– Навіть у контрольованому кліматі? – перепитав Тріпп.

– Кондиціонування встановили лише у шістдесятих роках.

Фрост указав на нижній ящик у стосі.

– Гляньте на маркування з датою. «1873. Сіам».

– От бачите? – глянув Робінсон на Джейн. – Там можуть бути скарби, які сотню років не розпаковувалися. Я збирався систематично пройтися по всіх ящиках і все задокументувати.

Він помовчав.

– Але тоді знайшов Мадам Ікс, тож інвентаризація стала на паузу. Інакше ми просунулися б далі.

– Де ви знайшли її? – спитала Джейн. – У якій секції?

– У цьому ряду, біля стіни. – Археолог махнув на дальній край підвалу. – Вона була аж унизу.

– Проглянули ящики, які були вище?

– Так. У них – речі, отримані у 1910-х роках. Артефакти з Оттоманської імперії, плюс трохи китайських сувоїв та кераміки.

– Десяті роки? – Ріццолі подумала про досконале пломбування мумії, про амальгаму в зубі. – Мадам Ікс майже стовідсотково сучасніша.

– То як вона опинилася під давнішими ящиками? – спитав детектив Кроу.

– Вочевидь хтось тут усе переставив, – сказала Джейн. – Так, щоб до неї було менше доступу.

Роззираючись у цій печері, Ріццолі думала про мавзолей, у якому поховали її бабусю, – мармуровий палац, на кожній стіні в якому були вибиті імена тих, хто покоївся у криптах. «Чи не на це я дивлюся зараз? Мавзолей, повний безіменних жертв?» Вона пройшла до дальнього краю підвалу, де знайшли Мадам Ікс. У цій частині фондів дві лампочки над головою перегоріли, тож куток приміщення поринув у темряву.

– Почнемо шукати звідси, – сказала вона.

Фрост та Кроу разом зняли зі стосу верхній ящик, опустили на підлогу. На кришці було надряпано: «РІЗНЕ, КОНҐО». Фрост піддів кришку ломом, і від першого ж погляду на вміст ящика відсахнувся, врізавшись у Джейн.

– Що там? – запитала вона.

Даррен Кроу раптом засміявся. Потягнувшись до ящика, дістав дерев’яну маску, приклав до обличчя.

– Бу!

– Обережніше з цим! – утрутився Робінсон. – Це цінні речі.

– І до дідька моторошні, – пробуркотів Фрост, дивлячись на гротескні риси, вирізьблені у дереві.

Кроу відклав маску, дістав одну із зібганих газет, якими був перекладений вміст ящика.

– Лондонська «Таймс», 1930 рік. Я б сказав, що цей ящик точно старший за нашого злочинця.

– Я мушу запротестувати, – сказав Робінсон. – Ви торкаєтеся речей, забруднюєте їх. Вам усім слід одягнути рукавички.

– Може, зачекаєте у коридорі, докторе Робінсон? – сказала Джейн.

– Ні, не збираюся. Я відповідальний за безпеку цієї колекції.

Вона розвернулася до нього. Хай яким спокійним здавався археолог, він уперто відстоював своє і, коли Джейн пішла на нього, люто кліпав на неї з-за окулярів. Якби Ніколас Робінсон мав сутичку з офіцером поліції за межами музею, він, певно, відповідав би їй з повагою. Але тут, на власній території, захищаючи свою цінну колекцію, він, здавалося, готовий вступити у бій.

– Ви копирсаєтеся тут, мов дикі звірі, – кипів Робінсон. – Чому ви вважаєте, що тут можуть бути ще тіла? Які люди, на вашу думку, взагалі працюють у музеях?

– Не знаю, докторе Робінсон, от, власне, намагаюся виявити.

– То спитайте мене. Поговоріть зі мною, замість трощити ці ящики. Я знаю музей, знаю тих, хто тут працює.

– Ви лише три роки як куратор, – завважила Джейн.

– А ще стажувався тут улітку, коли вчився у коледжі. Знав доктора Скотта-Керра, і від нього не могло бути жодної шкоди.

Він люто зиркнув на Кроу, який саме виловив вазу з відкритого ящика.

– Гей! Цій речі щонайменше чотири сотні років! Ставтеся до неї з повагою!

– Певно, час нам із вами вийти звідси й поговорити, – сказала Ріццолі.

Робінсон стривожено подивився на трьох детективів, які почали відкривати черговий ящик, і, вагаючись, пішов слідом за Джейн із підвалу, до галереї першого поверху. Вони стояли біля єгипетської виставки, і вхід до несправжньої гробниці височів над ними.

– Коли саме ви тут стажувалися, докторе Робінсон? – запитала Джейн.

– Двадцять років тому, на третьому та четвертому курсі. Коли Вільям був куратором, він намагався щоліта залучати одного-двох студентів коледжів.

– Чому зараз стажерів немає?

– У бюджеті бракує коштів на їхні витрати, тож привабити сюди студентів майже неможливо. До того ж замолоду зазвичай краще працювати в полі, з юнаками твого віку, а не бути прикутим до старої порохнявої будівлі.

– Що ви пам’ятаєте про доктора Скотта-Керра?

– Він мені подобався, – відповів Робінсон, і спогад засвітив усмішку на його вустах. – Навіть тоді він був трохи забудькуватий, але завжди приємний, завжди щедрий на увагу. Одразу ж поклав на мене неабияку відповідальність, і це було найкращим досвідом, який я взагалі отримував. Навіть якщо зрештою з цього вийшло саме розчарування.

– Чому?

– Завищені очікування. Я думав, що зможу отримати таку ж роботу, коли захищу докторську.

– І не вийшло?

Він похитав головою.

– Зрештою працював чорноробом.

– Це як?

– Археолог за контрактом. Нині, здобувши ступінь з археології, тільки таку роботу й можеш дістати. Вони це називають «менеджментом культурних ресурсів». Я працював на будівництві й на військових базах, копав тестові ями, шукаючи ознаки історичної цінності, перш ніж у справу підуть бульдозери. Це робота тільки для молоді. Жодних переваг, живеш на валізах, і на спину з колінами впливає погано. Тож, коли Саймон зателефонував мені три роки тому й запропонував цю роботу, я з радістю відклав лопату, хай і заробляю тут менше, ніж у полі. Це, власне, пояснює те, чому ця посада так довго була вакантна після смерті доктора Скотта-Керра.

– Як музей може працювати без куратора?

– Звучить неймовірно, але керувати виставою береться хтось типу місіс Віллебрандт. Вона роками залишала одну й ту саму експозицію у тих же порохнявих вітринах. – Він зиркнув на рецепцію і прошепотів: – Знаєте, вона сама аніскільки не змінилася з часів мого стажування. Ця жінка уже народилася древньою.

Джейн почула кроки на сходах, розвернулася й побачила, що з підвалу до них трюхикає Фрост.

– Ріццолі, ходи сюди, подивися.

– Що знайшли?

– Точно не знаю.

Вони з Робінсоном слідом за Фростом спустилися назад до фондів. Підлога була засипана тирсою там, де детективи обшукали ще кілька ящиків.

– Ми намагалися зняти ось цей, я сперся на стіну – і вона наче подалася під моїм плечем, – розповідав детектив Тріпп. – А тоді я помітив ось це. – Він вказав на цеглини. – Кроу, посвіти сюди, щоб усім було видно.

Кроу спрямував промінь ліхтаря на тепер вигнуту стіну, і Джейн спохмурніла. Одна з цеглин випала, і в отворі було видно лише чорноту.

– Там є простір, – сказав Кроу. – Ліхтарик навіть до стіни не добиває.

Джейн розвернулася до Робінсона.

– Що за цією стіною?

– Навіть не здогадуюся, – пробелькотів він, зачудовано дивлячись на вигнуту цеглу. – Завжди думав, що стіни тут надійні. Але ж і будівля така стара…

– Наскільки стара?

– Щонайменше сто п’ятдесят років. Так сказав водопровідник, який ремонтував убиральню. Знаєте, це колись була сімейна резиденція.

– Кріспінів?

– Вони жили тут у середині дев’ятнадцятого століття, потім родина перебралася до нового житла в Брукліні. Саме тоді тут і зробили музей.

– Куди виходить ця стіна? – запитав Фрост.

Робінсон трохи подумав.

– Думаю, що на вулицю.

– Тож іншого будинку по той бік немає.

– Ні, тільки дорога.

– Виберемо трохи цеглин і подивимося, що з того боку, – вирішила Джейн.

Археолог злякано подивився на неї.

– Якщо почнете діставати цеглу, усе може обвалитися.

– Але ж ясно, що це не опорна стіна, – сказав Тріпп. – Інакше вона вже завалилася б.

– Я хочу, щоб ви негайно зупинили це, – сказав Робінсон. – Мушу поговорити з Саймоном, перш ніж щось іще робити.

– То, може, зателефонуєте йому? – запропонувала Ріццолі.

Куратор вийшов, а детективи залишилися у підвалі – німа картина, присвячена виходу дійової особи. Щойно двері за ним зачинилися, Джейн розвернулася до стіни.

– Унизу цегла навіть не скріплена, просто складена шарами.

– То що тримає стіну згори? – запитав Фрост.

Ріццолі обережно витягла одну з цеглин, майже очікуючи, що решта покотяться за нею. Але стіна встояла. Вона глянула на Тріппа.

– Що скажеш?

– Нагорі має бути якась скоба, що скріплює верхню третину.

– Тоді нічого не станеться, якщо повитягати цеглини внизу, правда?

– Певно. Гадаю, що так.

Джейн знервовано хихотнула.

– Ти такий упевнений, Тріппе, це надихає.

Троє чоловіків стояли і дивились, як вона обережно витягала ще одну цеглину, і ще одну. Не могла не помітити, що детективи позадкували, лишивши її під стіною саму. Утім, попри діру, яку вона розширила, споруда трималася. Зазирнувши всередину, Джейн бачила лише чорноту.

– Кроу, дай свій ліхтарик.

Він передав їй ліхтарик.

Опустившись на коліна, Джейн посвітила в діру. Роздивилася грубу поверхню стіни за кілька метрів попереду. Повільно освітила її, а тоді різко зупинила промінь на ніші в стіні. На обличчі, що дивилося на неї з темряви.

Зойкнувши, вона відсахнулася.

– Що? – стривожився Фрост. – Що ти там побачила?

На мить Джейн відібрало мову. Серце калатало, вона дивилася в діру в цеглі – темне вікно у приміщення, яке зовсім не хотілося досліджувати, не після того, що вона побачила у тінях.

– Ріццолі?

Вона сковтнула.

– Час викликати судмедекспертів.

8

Мора не вперше потрапила до музею Кріспіна.

Кілька років тому, після переїзду до Бостона, вона знайшла його в одному зі списків туристичних атракцій міста. Тож одної холодної січневої неділі увійшла у парадні двері, очікуючи побачити звичний для вихідних натовп туристів, звичних роздратованих батьків, які тягають за собою знуджених дітей. Натомість вона опинилася у порожній будівлі із самотньою літньою жінкою на рецепції, яка взяла з Мори гроші за вхід і далі не звертала на неї уваги. Мора блукала сама похмурими галереями, поміж порохнявих вітрин, повних цікавинок з усього світу, та пожовклих табличок, які, схоже, ціле століття не оновлювалися. Слабка пічка не могла вигнати з будівлі холод, тож пальто й шарф вона не знімала.

За дві години вона вийшла звідти, пригнічена таким досвідом. Цей самотній візит наче символізував той період її життя. Не маючи друзів у новому місті, переживши розлучення, вона стала самотньою блукачкою холодними й похмурими пейзажами, де ніхто не зважав на неї, де про її існування навіть не знали.

Тож до музею Кріспіна вона не поверталася. Аж до сьогодні.

Увійшовши до будинку, вдихнувши запах старості, Мора відчула укол того ж пригнічення. Відколи вона тут була, минуло кілька років, однак пригнічення, яке спіткало її тоді, у січні, знову опустилося на плечі, нагадуючи, що життя не так уже й змінилося. Нехай вона тепер була закохана – все одно блукала сама по неділях. Особливо по неділях.

Однак сьогодні її уваги вимагала робота, тож вона спустилася слідом за Джейн до музейних фондів у підвалі. Детективи уже розширили отвір у стіні настільки, що в нього можна було протиснутися. Мора затрималася на вході, насупилася, дивлячись на купу цегли.

– Там безпечно? Ви впевнені, що стіна не обвалиться? – спитала вона.

– Зверху стоїть підпір, – пояснила Джейн. – Це мало здаватися цільною стіною, але гадаю, колись тут могли бути двері, що вели до прихованого приміщення.

– Прихованого? З якою метою?

– Щоб зберігати цінності? Складати алкоголь під час сухого закону? Хтозна. Навіть Саймон Кріспін і гадки не має про його призначення.

– Він знав про існування цієї камери?

– Каже, що малим чув оповідки про тунель, який сполучає цей будинок з іншим, через дорогу. Але це приміщення нікуди не веде. – Джейн передала їй ліхтарик і сказала: – Спочатку ви. Я за вами.

Мора схилилася перед отвором. Відчула погляди детективів, які мовчки спостерігали за нею, чекаючи на реакцію. Що б не таїлося в тій камері, воно збентежило їх, і через цю мовчанку судмедекспертка вагалася. Попереду нічого не було видно, але вона знала, що у темряві чатує щось лихе – щось було замкнене тут так довго, що саме повітря стало холодним і згірклим. Мора опустилася на коліна й протиснулася в отвір.

За ним їй саме вистачило місця випростатися. Простягнувши руки вперед, вона нічого не відчула. Тож увімкнула ліхтарик.

На неї дивилася голова без тіла.

Мора шоковано втягнула повітря й відсахнулася, мало не збивши Джейн, яка протиснулася слідом за нею.

– То ви їх побачили, – сказала вона.

– Їх?!

Джейн теж увімкнула ліхтарик.

– Ось одна…

Промінь ліг на лице, яке щойно злякало Мору.

– Тут у нас друга.

Світло перемістилося до другої ніші, яка містила ще одне гротескне висушене обличчя.

– І ось, нарешті, третя.

Джейн спрямувала світло ліхтаря на кам’яний виступ у Мори над головою.

Зморщене обличчя обрамляв водоспад глянсуватого чорного волосся. Вуста були з’єднані грубими швами, що наче прирікали їх на вічне мовчання.

– Скажіть мені, що це не справжні голови, – тихо мовила Ріццолі. – Будь ласка.

Мора сунула руку до кишені, по рукавички. Долоні були холодні й незграбні, і вона вовтузилася в темряві, натягуючи латекс на вогкі пальці. Джейн підсвітила кам’яний виступ, і Мора обережно зняла голову з кам’яної полиці. Голова була бентежно невагома і така компактна, що вміщувалася в долоні. Волосся не було зв’язане, і судмедекспертка здригнулася, коли шовковисті пасма торкнулися руки. «Це не нейлон, а справжнє волосся, – подумала вона. – Людське».

Мора сковтнула.

– Гадаю, це тсантса.

– Що?

– Засушена голова. – Вона глянула на Джейн. – Схоже, справжня.

– Вона ж може бути стара, так? Експонат, який потрапив до музею з Африки?

– Південної Америки.

– Хай так. Вони ж можуть бути частиною колекції?

– Можуть. – Мора подивилася на неї у темряві. – А можуть бути й свіжими.

Музейні працівники дивилися на три тсантси на столі. Яскраві лабораторні лампи безжально освітлювали кожну деталь голів, від пухнастих вій та брів до витонченого плетива бавовняних шнурків, що скріплювали вуста. Дві голови мали довге, вугільно-чорне волосся. Третя була стрижена – це скидалося на жіночу перуку на замалій ляльковій голові. Узагалі голови були такі крихітні, що їх легко було б переплутати з гумовими сувенірами, якби не вочевидь людська текстура вій та брів.

– Я не знаю, що вони робили за стіною, – пробелькотів Саймон. – І як це там опинилося.

– Ця будівля повна загадок, докторко Айлс, – сказала Деббі Дюк. – Щоразу, як ми міняємо проводку чи ремонтуємо щось із сантехніки, підрядники знаходять нові несподіванки. Замуровану кімнату чи коридор без певного призначення.

Вона подивилася через стіл на доктора Робінсона.

– Пригадуєш біду з освітленням минулого місяця? Електрик мусив розвалити половину стіни на третьому поверсі, щоб побачити, як іде проводка. Ніколасе? Ніколасе?

Куратор так пильно вдивлявся у тсантси, що відвів очі від них, тільки вдруге почувши своє ім’я.

– Так, будівля вкрай загадкова, – сказав він. І тихо додав: – Чого ще ми не знайшли за цими стінами?

– То вони справжні? – спитала Джейн. – Це справжні засушені людські голови?

– Справжні, це точно, – відповів Ніколас. – Але є проблема…

– Яка?

– Ми з Джозефіною переглянули усі інвентарні записи, які тільки знайшли. Згідно із записами в журналах надходжень, у музеї справді є тсантси. Вони з’явилися у 1898 році, доктор Стенлі Кріспін привіз їх із верхнього басейну Амазонки. – Він подивився на Саймона. – Гадаю, це ваш дідусь.

Саймон кивнув.

– Я чув, що вони були в колекції. Просто не знав, що з ними сталося.

– Куратор, який працював тут у 1890-х роках, зробив ось такий опис. – Робінсон перегорнув сторінку. – «Церемоніальні трофейні голови, характерні для племені хіваро, обидві у прекрасному стані».

Збагнувши значення цього опису, Мора подивилася на нього.

– Ви сказали – обидві?

Робінсон кивнув.

– За журналом, їх у колекції дві.

– Чи могла третя з’явитися пізніше, але не потрапити в реєстр?

– Авжеж. Це одна з наших проблем – неповна документація. Саме тому я й почав інвентаризацію, щоб нарешті зрозуміти, що ж у нас є.

Мора похмуро подивилася на зморщені голови.

– Отже, питання в тому, яка з голів додана пізніше? І який її вік?

– Ставлю на те, що нова оця. – Джейн показала на тсантсу зі стриженим волоссям. – Присягаюся, нині вранці бачила таку ж зачіску на баристі.

– Передусім, – заговорив Робінсон, – із зовнішності майже неможливо сказати, чоловічої чи жіночої статі тсантса. Висушення спотворює риси і робить усіх подібними. По-друге, на деяких тсантсах волосся обстригали. Це доволі незвично, але стрижка нічого не гарантує.

– Як тоді відрізнити традиційну висушену голову від сучасної копії? – запитала Мора.

– Дозволите взяти їх? – спитав Робінсон.

– Так, авжеж.

Він підійшов до шафи, взяв рукавички й одягнув їх ретельно, наче лікар, який готується до складної операції. Мора подумала, що цей чоловік у будь-якій професії був би однаково педантичний. Вона не могла пригадати, чи були в неї у медичній школі одногрупники, більш вимогливі, ніж Ніколас Робінсон.

– Спочатку варто пояснити, що таке справжня тсантса хіваро, – почав він. – Я цікавився цією темою, тому дещо про це знаю. Плем’я хіваро живе вздовж кордону між Еквадором та Перу і регулярно робить набіги на інші племена. Воїни забирають голови жертв, байдуже чиї – чоловічі, жіночі, дитячі.

– Навіщо їм голови? – спитала Джейн.

– Це пов’язано з їхнім баченням ідеї душі. Вони вважають, що у людей буває три різновиди душ. Є звичайна душа, яку кожен отримує за народження. Далі – душа прадавнього бачення, її можна отримати через різні церемонії. Вона дає особливі сили. Якщо хтось отримує душу прадавнього бачення, а тоді його вбивають, він перетворюється на третій різновид – мстиву душу, яка переслідує вбивцю. Єдиний спосіб зупинити таку душу від помсти – відрубати голову й перетворити її на тсантсу.

– Як ці тсантси робляться? – Ріццолі подивилася на три лялькові голови. – Просто не розумію, як можна аж так зменшити людську голову.

– Процедуру описують по-різному, але більшість дослідників сходяться щодо трьох ключових кроків. Через тропічний клімат процес треба починати одразу після смерті. Берете відрубану голову, надрізаєте скальп прямою лінією, від маківки до шиї. Відділяєте шкіру від кістки – вона доволі легко відходить.

Мора глянула на Джейн.

– Під час розтинів ви бачили, як я роблю приблизно те ж саме, відділяю шкіру від черепа. Але я роблю розріз по маківці, від вуха до вуха.

– Так, і на цьому етапі мені завжди страшенно огидно, – відповіла Ріццолі. – Особливо коли ви знімаєте обличчя.

– О так, обличчя, – знову заговорив Робінсон. – Хіваро теж його знімають. Тут потрібна майстерність, обличчя знімається цілим. Після цього маєте маску з людської шкіри. Її вивертають і відчищають, далі зашивають повіки.

Він узяв одну зі тсантс і вказав на майже не видимі шви.

– Бачите, яка тонка робота? Вії мають абсолютно природний вигляд. Надзвичайно вправно зроблено.

«Чи це не нотка захоплення в його голосі?» – подумала Мора. Робінсон, схоже, не помітив стривожених поглядів, якими вони з Джейн обмінялися, його повністю захопила майстерність перетворення людської шкіри на археологічний скарб.

Він перевернув голову, подивився на шию – шкіряну трубку. Ззаду по ній ішли грубі шви, що майже ховалися під густим волоссям.

– Коли шкіру з черепа знято, – вів він далі, – її виварюють у воді із соками рослин, щоб витопити решту жиру. Знявши останні краплини жиру й плоті, маску знову вивертають і зашивають ось так, як ви бачите. Вуста скріплюють трьома загостреними дерев’яними шпичаками, ніздрі й вушні отвори набивають бавовною. На цьому етапі це просто шкіряний мішок, тож його заповнюють гарячими камінцями й піском, для просушення. Далі натирають вугіллям і підвішують у диму, поки шкіра не вичиниться належним чином. Весь цей процес триває недовго, певно, не більше тижня.

– І що вони роблять із такими головами? – спитала Джейн.

– Воїни повертаються до свого племені з трофеями і влаштовують свято з ритуальними танцями. Тсантси вішають на мотузки і вдягають як намиста. За рік улаштовується друге свято, на якому сила духу жертви передається воїну. І за місяць після того – третє, на якому виконуються останні процедури. Дістають шпичаки з губ, пронизують в отвори бавовняний шнурок, заплітають його. Також прикрашають вуха. З цієї миті головами можна вихвалятися. Коли воїн прагнув похизуватися своєю мужністю, він носив тсантси на шиї.

Джейн недовірливо засміялася.

– Точно як сучасні парубки із золотими ланцюгами. Чому цим мачо так до вподоби намиста?

Мора подивилася на три тсантси на столі. Усі приблизно однакового розміру. У всіх заплетені вуста й тонко зашиті повіки.

– Боюся, для мене ці три голови нічим не відрізняються. Усі майстерно зроблені.

– Це так, – згодився Робінсон. – Але є одна суттєва відмінність. І мені йдеться не про зачіску.

Він озирнувся на Джозефіну, яка тихо стояла біля стола.

– Розумієш, що я маю на увазі?

Молода жінка завагалася, не маючи бажання підходити ближче, тоді вдягнула рукавички і таки підійшла. По одній брала голови в руки, ретельно вивчала під лампами. Нарешті взяла одну з довгим волоссям та прикрасами з крил жуків.

– Оцю робили не хіваро, – сказала вона.

Робінсон кивнув.

– Погоджуюся.

– Це через сережки? – поцікавилася Мора.

– Ні, сережки абсолютно традиційні, – відповів Робінсон.

– То чому ви обрали саме цю голову, докторко Пульчілло? – запитала вона. – Вона така ж, як інші дві.

Джозефіна опустила голову, дивлячись на тсантсу, і її чорне волосся розсипалося по плечах, таке ж темне й лискуче, як у знахідки. Кольори були такі моторошно подібні, що могли просто злитися. На мить у Мори виникло незатишне враження того, що вона бачить перед собою одну й ту саму голову, тільки до й після. Джозефіна жива, Джозефіна мертва. Чи не тому молодій жінці так не хотілося її торкатися? Чи бачила вона себе у цьому висушеному обличчі?

– Вуста, – відповіла докторка Пульчілло.

Мора похитала головою.

– Не бачу різниці. У всіх трьох вони зшиті бавовняним шнурком.

– Це пов’язано з ритуалом хіваро, про який розповів Ніколас.

– З якою саме частиною?

– Там, де виймають дерев’яні шпичаки і встромляють шнур в отвори.

– У всіх трьох є бавовняні шнурки.

– Так, але це має статися тільки на третьому святкуванні. Після вбивства минає більше року.

– Вона має рацію, – сказав Робінсон, задоволений тим, що його молода колега помітила саме те, що він і хотів. – Шпичаки, докторко Айлс! Якщо лишити їх там на цілий рік, після них залишаються великі дірки.

Мора роздивилася голови на столі. У двох тсантс вуста мали великі отвори. У третьої – ні.

– З цією шпичаки не використовувалися, – сказав Робінсон. – Вуста просто зашили, одразу ж після того, як відокремили голову. Це не хіваро. Той, хто цим займався, кілька речей спростив. Може, не знав, як саме це слід робити, або ж голова призначалася суто на продаж туристам, або на обмін. Це не церемоніальний зразок.

– То яке її походження? – запитала Мора.

Робінсон завагався.

– Цього я не можу сказати. Але це не автентична робота хіваро.

Затягнутими в рукавички руками Мора взяла зі стола тсантсу. Вона й раніше тримала у долонях відрубані людські голови, але ця, без черепа, була тривожно легка – сама оболонка з висушеної шкіри й волосся.

– Навіть стать неможливо точно встановити, – сказав Робінсон. – Утім ці риси, хай і спотворені, мені здаються жіночими. Надто витончені для чоловіка.

– Згодна, – підтвердила Мора.

– А колір шкіри? – спитала Джейн. – Можемо визначити расу?

– Ні, – розвів руками Робінсон. – Під час висушування шкіра темнішає. Це цілком могла бути біла людина. А без черепа, без можливості зробити рентген зубів, я не можу сказати, якого віку.

Мора перевернула тсантсу, подивилася в шийний отвір. Було незатишно бачити там порожнечу, а не хрящі та м’язи, трахею, стравохід. Шия наполовину запала, приховуючи темну порожнину. Раптом Морі згадався розтин Мадам Ікс. Вона пригадала суху печеру рота, блиск металу в горлі. І шок, який відчула, побачивши сувенірний картуш. Чи не лишив убивця підказки у рештках цієї жертви?

– Можна ще світла? – спитала вона.

Джозефіна перевела до неї збільшувальну лампу, Мора спрямувала промінь у порожнину. У вузькому отворі виднілася бліда маса.

– Схоже на папір, – сказала вона.

– Це цілком звично, – мовив Робінсон. – Іноді всередину пхали зібгані газети, щоб голова не втратила форми під час перевезення. Якщо газета південноамериканська, принаймні ми щось дізнаємося про походження тсантси.

– Маєте пінцет?

Джозефіна дістала пінцет із шухляди стола, передала їй. Мора ввела його в отвір, підчепила те, що було всередині. Обережно витягла зібгану газетну сторінку. Розгладивши її, побачила не іспанські, не португальські, а англійські слова.

– «Індіо Дейлі Ньюз»? – Джейн стривожено пирхнула. – Це ж Каліфорнія.

– І погляньте на дату. – Мора вказала на верх сторінки. – Газеті лише двадцять шість років.

– Однаково, голова може бути значно старшою, – сказав Робінсон. – Газету могли помістити туди пізніше, для транспортування.

– Але дещо це підтверджує, – підняла голову Мора. – Ця голова не належала до колекції музею. Це може бути інша жертва, така ж нещодавня, як…

Вона замовкла, раптом зосередившись на Джозефіні.

Молода жінка пополотніла. Мора вже бачила таку нездорову блідість на обличчях молодих копів, які вперше спостерігали за розтином, і знала, що це зазвичай віщує біг до вмивальника або ж падіння на найближчий стілець. Джозефіна не зробила ані одного, ані іншого – просто розвернулася й вийшла геть.

– Я гляну, як вона. – Доктор Робінсон зняв рукавички. – Поганий у неї вигляд.

– Я подивлюся, – зголосився Фрост і пішов слідом за Джозефіною.

Навіть коли двері зачинилися, доктор Робінсон дивився на них, наче вагаючись, чи не піти йому також.

– Маєте записи двадцятишестирічної давнини? – запитала Мора. – Докторе Робінсон?

Збагнувши, що вона назвала його ім’я, археолог розвернувся до неї.

– Перепрошую?

– Двадцять шість років тому, це дата на газеті. Маєте документацію того періоду?

– А. Так, маємо книгу обліку сімдесятих-вісімдесятих. Але не пригадую, щоб там була тсантса. Якщо вона надійшла саме тоді, то зареєстрована не була. – Він перевів погляд на Саймона. – Ви не пригадуєте?

Саймон утомлено похитав головою. Він мав виснажений вигляд, наче за останні пів години став на десять років старший.

– Я не знаю, звідки ця голова, – відповів він. – Не знаю, хто поклав її за ту стіну, і навіщо.

Мора подивилася на висушену голову, очі й вуста якої були навіки закриті, і м’яко мовила:

– Схоже, хтось збирає власну колекцію.