Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

30

Кейп-Елізабет, де жив доктор Гевін Гілцбріх, був квітучим передмістям Портленда у штаті Мен, однак, якщо інші будинки на цій вулиці були ошатні й доглянуті, Гілцбріхів стояв на зарослій деревами ділянці, де газон повільно вмирав без сонця. Стоячи перед великим маєтком у колоніальному стилі, Джейн помітила, що зі стін відлущується фарба, а ґонтовий дах має зелений полиск від моху – докази того, що фінанси доктора не в найкращому стані. Його будинок, як і банківський рахунок, безперечно, бачив кращі часи.

На перший погляд, сивий чоловік, який відчинив їй двері, здавався втіленням добробуту. Йому було добряче за шістдесят, однак ані вік, ані економічні негаразди його не схилили. Попри теплий день, він був вбраний у твідовий піджак, наче збирався викладати перед студентами. І тільки придивившись, Джейн помітила, що його комірець пошарпаний, а сам піджак на кілька розмірів більший і висить на кістлявих плечах. Менше з тим, чоловік подивився на неї зі зневагою, начебто ніщо з того, що могла б сказати гостя, не могло його зацікавити.

– Докторе Гілцбріх? – мовила вона. – Я детектив Ріццолі. Ми говорили по телефону.

– Я не маю чого вам іще сказати.

– У нас мало часу на порятунок цієї жінки.

– Я не можу обговорювати своїх колишніх пацієнтів.

– Учора ваш колишній пацієнт надіслав нам сувенір.

Гілцбріх насупився.

– Що ви маєте на увазі, який сувенір?

– Волосся жертви. Він зрізав його з голови жінки, запхав у пакет і повісив на дерево, як трофей. Я не знаю, як саме ви як психіатр це потлумачите, я сама лише коп. Але мені не хочеться уявляти, що він відріже далі. І якщо наступним ми знайдемо шматок її плоті, я, чорт забирай, обіцяю, що повернуся сюди. І запрошу з собою кількох телевізійників з камерами. – Вона трохи помовчала, щоб він усе усвідомив. – То, може, таки поговоримо?

Гілцбріх витріщився на неї, стиснувши вуста тонкою лінією. Без жодного слова відступив, пропускаючи її в дім.

Усередині стояв запах сигарет – шкідлива звичка, яка здавалася ще більш нездоровою в цьому домі, де вздовж стін у коридорі стояли повні шафи документів. Зазирнувши краєм ока в захаращений кабінет, Ріццолі побачила переповнені попільнички, стіл, завалений паперами, і ще більше ящиків із документами.

Слідом за господарем вона пройшла до вітальні, гнітюче темної, бо дерева, що густо росли надворі, затуляли сонячне світло. Тут він підтримував якусь подобу порядку, утім шкіряний диван, на який сіла детектив, був весь у плямах, а витончений низький столик ніс на собі сліди численних чашок, необачно поставлених гарячими на незахищене дерево. Вочевидь, справи Гілцбріха пішли вкрай погано, залишивши його з будинком, який він був неспроможний утримувати. Однак в обличчі чоловіка, який сів навпроти неї, не було жодного сліду поразки чи приниження. Він так і залишався доктором Гілцбріхом, якому доводиться терпіти незручності, спричинені розслідуванням.

– Звідки ви знаєте, що мій колишній пацієнт відповідає за викрадення цієї молодої жінки? – запитав він.

– У нас є чимало причин підозрювати Бредлі Роуза.

– І які ж це причини?

– Я не можу розголошувати подробиці розслідування.

– Утім від мене ви чекаєте розкриття своїх психологічних досліджень?

– Зважаючи на те що йдеться про життя жінки – так, чекаю. І ви добре знаєте свій обов’язок. – Вона трохи помовчала. – Ви вже були в такій ситуації.

Те, як заціпеніло його обличчя, підказало Ріццолі, що він точно знає, про що йде мова.

– Один із ваших пацієнтів уже зривався з ланцюга, – нагадала вона. – Батьків його жертви не надто тішила уся ця конфіденційність, чи не так? Якщо вашу дочку порубали на шматки, таке може статися. Вони горювали, лютували і зрештою подали позов. І це потрапило до газет.

Ріццолі роззирнулася в пошарпаній кімнаті.

– До речі, ви ще приймаєте пацієнтів?

– Ви знаєте, що ні.

– Певно, важко бути практикуючим психіатром, утративши ліцензію.

– То було полювання на відьом. Батькам треба було когось звинувачувати.

– І вони точно знали кого – вашого колишнього пацієнта-психа. Це ви проголосили його здоровим.

– Психіатрія – не точна наука.

– Ви мали знати, що то була справа рук вашого пацієнта. Коли ту дівчину вбили, ви мали впізнати його почерк.

– Я не мав доказів того, що це був він.

– Ви просто хотіли, щоб проблема зникла. Тому нічого не робили, не зв’язувалися з поліцією. І тепер зробите це знову, з Бредлі Роузом? Тоді як можете допомогти його зупинити?

– Не знаю, чим я можу вам допомогти.

– Передайте нам його справу.

– Ви не розумієте. Якщо я це зроблю, він…

Доктор замовк.

– Він? – Ріццолі так напружено вдивлялася в його обличчя, що він відсахнувся, наче цей погляд притискав його до стільця. – Ви говорите про батька Бредлі, чи не так?

Доктор Гілцбріх сковтнув.

– Кімболл Роуз попередив мене про ваш дзвінок. Нагадав, що психіатричні документи – конфіденційні.

– Навіть коли життя жінки в небезпеці?

– Він сказав, що подасть позов проти мене, якщо я їх оприлюдню. – Гілцбріх боязко засміявся і обвів поглядом вітальню. – Наче в мене щось лишилося! Будинком володіє банк. Інститут давно закрили, і держава от-от накладе остаточне вето на право викупу. Я навіть не можу кляті податки заплатити.

– Коли Кімболл говорив із вами?

Чоловік знизав плечима.

– Він зателефонував десь тиждень тому, може більше. Не пам’ятаю точної дати.

Десь після її поїздки до Техасу. Кімболл Роуз заважав розслідуванню від самого початку, аби тільки захистити сина.

Гілцбріх зітхнув.

– Я однаково не можу дати вам ці документи. Я їх більше не маю.

– То в кого вони?

– Ні в кого. Його справу знищено.

Ріццолі зневірено подивилася на нього.

– Скільки вам за це заплатили? Дешево продалися?

Обличчя психіатра спалахнуло, він підвівся.

– Мені більше нема чого вам сказати.

– А в мене для вас багато чого є. По-перше, я покажу вам, на що спроможний Бредлі.

Вона дістала зі свого портфеля фотодокази, розклала по одному на столику, пристукуючи долонею й відкриваючи химерну галерею жертв.

– Ось робота вашого пацієнта.

– Я прошу вас піти.

– Подивіться, що він накоїв.

Гілцбріх розвернувся до дверей.

– Я не маю потреби на це дивитися.

– Дивіться, чорт забирай.

Він зупинився, повільно розвернувся назад до столика. Коли його погляд упав на знімки, очі вирячилися від жаху. Доктор закляк на місці, а Ріццолі підвелася й спокійно пішла на нього.

– Докторе Гілцбріх, він колекціонує жінок, і скоро додасть до цієї колекції Джозефіну Пульчілло. Лишилося вкрай мало часу до того, як він уб’є її. До того, як перетворить її на щось таке. – Вона тицьнула у знімок муміфікованого тіла Лоррейн Еджертон. – І якщо це станеться, її кров буде на ваших руках.

Гілцбріх не зводив очей з фотографій. Раптом його коліна затрусилися, він дошкутильгав до стільця й сів, зіщулившись.

– Ви знали, що Бредлі спроможний на таке, правда? – спитала Джейн.

Доктор похитав головою.

– Ні, я не знав.

– Ви були його психіатром.

– Минуло більше тридцяти років! Йому було лише шістнадцять. І він був тихий і чемний.

– То ви його пам’ятаєте.

Пауза.

– Так, – визнав Гілцбріх. – Я пам’ятаю Бредлі. Але не знаю, чим можу вам допомогти. Навіть не уявляю, де він зараз. І точно ніколи не думав, що він здатен на… – Він зиркнув на знімки. – На це.

– Бо був тихий і чемний? – не втрималася від скептичного сміху Ріццолі. – Ви понад усіх інших маєте знати, що саме тихих слід остерігатися. Ви мусили бачити якісь знаки, навіть коли йому було шістнадцять. Щось таке, що попередило б: колись він зробить із жінкою таке.

Гілцбріх неохоче зосередився на фотографії муміфікованого тіла.

– Так, він володів необхідними для цього знаннями. Та й навичками, певно, теж, – визнав доктор. – Археологія зачаровувала його. Батько надіслав йому цілий ящик підручників з єгиптології, і Бредлі постійно їх читав і перечитував. Це була манія. Так, він знав, як муміфікувати тіло, але напасти на жінку, викрасти її? – Він похитав головою. – Бредлі ні в чому не був ініціативний, йому важко було постояти за себе. Він був ведений, не лідер. І, як на мене, це провина його батька.

Чоловік подивився на Джейн.

– Ви зустрічалися з Кімболлом?

– Так.

– Тоді знаєте, як він усім керує. У тій родині Кімболл вирішує все. Він вирішує, як жити його дружині, його синові. Коли Бредлі мав щось обрати, навіть таке просте, як що він хоче на вечерю, йому доводилося добряче поміркувати. З тим, щоб вирішувати щось на місці, була велика проблема, а викрадення людини вимагає саме цього, хіба ні? Бачиш її, хочеш її, забираєш її. Не маєш часу вагатися, робити тобі це чи ні.

– Але, маючи нагоду все спланувати, чи ж він не впорався б?

– Він міг мати фантазії. Але хлопець, якого я знав, боявся б реально напасти на дівчину.

– То як він опинився у вашому закладі? Хіба ви спеціалізувалися не на хлопцях із кримінальними сексуальними нахилами?

– Є чимало різновидів сексуальних девіацій.

– І який був у Бредлі?

– Переслідування. Одержимість. Вуаєризм.

– Кажете, він просто любив підглядати?

– Він трохи вийшов за межі, тому батько й відправив його до інституту.

– Як саме вийшов?

– Спочатку його кілька разів ловили за підгляданням у вікно сусідки-підлітки. Тоді він почав ходити за нею в школі, а коли вона публічно йому відмовила, вдерся до неї додому, коли там нікого не було, і підпалив ліжко. Тоді суддя поставив батькам Бредлі ультиматум: або хлопець лікується, або опиниться за ґратами. Роузи вирішили відіслати його зі штату, щоб до кола їхніх шанованих друзів не дійшли чутки. Бредлі приїхав до інституту і провів у нас два роки.

– Це доволі довго.

– Так забажав його батько. Кімболл хотів, щоб хлопця повністю виправили і він не соромив родину. Мати воліла повернути сина додому, але Кімболл наполіг. І Бредлі, здавалося, це цілком влаштовувало. Наш заклад оточували ліси з пішими маршрутами, був ставок для риболовлі. Йому подобалося на свіжому повітрі, і він навіть завів друзів.

– Таких, як Джиммі Отто?

Гілцбріх скривився, почувши це ім’я.

– Бачу, Джиммі ви теж пам’ятаєте, – зауважила Ріццолі.

– Так, – тихо відповів він. – Джиммі був… незабутній.

– Чули, що він помер? Його застрелили дванадцять років тому в Сан-Дієґо. Коли він вдерся до жінки додому.

Психіатр кивнув.

– Мені телефонував із Сан-Дієґо детектив. Хотів отримати інформацію – чи міг, на мою думку, Джиммі чинити щось протизаконне, коли його вбили.

– Гадаю, ви відповіли ствердно.

– Детективе, я лікував сотні хлопчаків-соціопатів. Хлопчаків, які підпалювали будинки, мучили тварин, нападали на однокласників. Але по-справжньому мене небагато хто лякав. – Їхні погляди зустрілися. – Джиммі Отто був саме такий. Закінчений хижак.

– І Бредлі це, напевно, передалося.

Гілцбріх кліпнув.

– Що?

– Ви не знали про це партнерство? Вони полювали разом, Бредлі та Джиммі. І познайомилися саме у вашому закладі. Ви не помічали?

– Ми мали лише тридцятьох пацієнтів, тож, звісно, вони знали один одного. Разом брали участь у груповій терапії. Але ці хлопці були дуже різні.

– Можливо, саме тому їм так добре працювалося разом. Вони доповнювали один одного. Один веде, другий іде за ним. Ми не знаємо, хто обирав жертв, хто їх убивав, але очевидно, що вони були партнерами. Збирали цю колекцію разом. Аж до тієї ночі, коли вбили Джиммі. – Вона не зводила з нього суворого погляду. – Далі Бредлі працював уже сам.

– Тоді він став геть не таким, яким я його пам’ятаю. Послухайте, я знав, що Джиммі небезпечний, він лякав мене навіть у п’ятнадцять років. Він усіх страшив, включно зі власними батьками. Але Бредлі? – Психіатр похитав головою. – Так, він аморальний. Так, його можна схилити до будь-чого, можливо, навіть до вбивства. Але він ведений, не лідер. Йому потрібен хтось, хто керуватиме ним, ухвалюватиме рішення.

– Тобто інший напарник, такий як Джиммі.

Гілцбріх здригнувся.

– Дякувати Богу, таких чудовиськ, як Джиммі Отто, взагалі небагато. Не хочеться й думати про те, чого Бредлі міг у нього навчитися.

Ріццолі опустила погляд до фото на столі. «Він навчився достатньо, щоб працювати самому. Щоб стати таким же монстром, як Джиммі».

Вона глянула на Гілцбріха.

– Ви кажете, що не можете дати мені документи Бредлі.

– Я вам сказав, що їх знищено.

– Тоді дайте справу Джиммі Отто.

Психіатр завагався, спантеличений.

– Навіщо?

– Джиммі мертвий, тож поскаржитися на порушення конфіденційності не може.

– Для чого вам його документи?

– Він був напарником Бредлі. Вони разом подорожували, разом убивали. Якщо я зможу зрозуміти Джиммі, можливо, це дасть якесь розуміння того, на кого перетворився Бредлі.

Чоловік трохи поміркував над її пропозицією, тоді кивнув і підвівся.

– Треба знайти документи. На це може знадобитися певний час.

– Ви зберігаєте їх тут?

– Думаєте, я можу дозволити собі оплатити склад? Усі інститутські папери тут, у мене вдома. Якщо зачекаєте, я знайду потрібні, – мовив він і вийшов.

Химерні знімки на столі зіграли свою роль, і Джейн несила було на них дивитися. Збираючи фото докупи, вона уявила четверту жертву – чергову темнокосу красуню, просолену, наче таранька, і спитала себе, чи не прямує Джозефіна вже зараз до загробного світу.

Задзвонив мобільний. Вона поклала фото назад, щоб відповісти.

– Це я, – сказав Баррі Фрост.

Дзвінка від нього Ріццолі не чекала. Готуючись до новин із поля його шлюбних нещасть, м’яко запитала:

– Як справи?

– Я говорив із докторкою Велш.

Ріццолі не мала жодного уявлення про те, кого він має на увазі.

– Це сімейний психолог, до якого ти хотів сходити? Як на мене, це чудова ідея. Ви з Еліс усе обговорите й зрозумієте, що робити далі.

– Ні, до психолога ми не ходили. Я взагалі не про це.

– То хто така докторка Велш?

– Біологиня з Массачусетського, та, яка мені про болота розповідала. Вона сьогодні зателефонувала. І я вирішив, що тобі це буде цікаво.

«Розмови про болота – це вже значно краще. Принаймні не плаче за своєю Еліс», – подумала Ріццолі. Глянула на годинник, думаючи, чи довго доктор Гілцбріх шукатиме справу Джиммі Отто.

– …і це велика рідкість. Тому вона й не одразу визначила. Мусила принести його до якогось гарвардського ботаніка, і він щойно підтвердив.

– Пробач, про що ти говориш? – перепитала вона.

– Шматочки рослинності з волосся Болотяної пані. Там було листя і якісь стручки. Докторка Велш каже, що вони з рослини під назвою… – Запала пауза, Джейн почула шурхіт сторінок, які Фрост гортав, шукаючи нотатки. – Carex oronensis. Це наукова назва. Відома як осока Ороно.

– Вона росте на болотах?

– І в полях. Також любить потривожені місця, такі як просіки та узбіччя доріг. Зразок був свіжий, тож вона вважає, що частинки застрягли у волоссі жертви, коли тіло переміщали. Стручки на осоці Ороно з’являються не раніше липня.

Тепер Джейн слухала дуже уважно.

– Кажеш, рослина рідкісна. Наскільки?

– У світі її можна знайти лише в одному місці – в долині річки Пенобскот.

– Це де?

– Штат Мен. У районі Банґора.

Вона подивилася у вікно на густі зарості дерев, що оточували будинок доктора Гілцбріха. «Мен. Бредлі Роуз провів тут два роки життя».

– Ріццолі, – озвався Фрост. – Я хочу повернутися.

– Що?

– Не треба було так тебе кидати. Я хочу повернутися до команди.

– Ти певен, що готовий до цього?

– Мені це потрібно. Потрібно допомагати.

– Ти уже допоміг, – сказала вона. – З поверненням.

Коли вона дала відбій, до кімнати повернувся доктор Гілцбріх із трьома товстими папками.

– Ось документи Джиммі, – сказав він, передаючи їй папери.

– Докторе, я хотіла б дізнатися ще дещо.

– Так?

– Ви сказали, що інститут давно закрили. Що сталося з майном?

Він похитав головою.

– Його роками намагалися продати, але так і не вийшло. Надто далеко, щоб зацікавити когось. Я не зміг упоратися з податками, тож скоро його втрачу.

– Зараз там нікого немає?

– Будинок багато років стоїть забитий.

Джейн знову глянула на годинник, зважуючи, скільки годин денного світла їй лишилося. Тоді подивилася на Гілцбріха.

– Скажіть, як туди дістатися.

31

Джозефіна лежала без сну на цвілому матраці, вдивлялася у темряву своєї в’язниці й думала про той день дванадцять років тому, коли вони з матір’ю втекли із Сан-Дієґо. То був ранок після того, як Медея витерла кров, вимила стіни й позбулася чоловіка, який вдерся до їхнього дому, навіки змінивши їхнє життя.

Вони перетнули мексиканський кордон, авто котилося безводною пустелею Баха-Каліфорнії, а Джозефіна досі трусилася від страху. Та Медея була навдивовижу спокійна й зосереджена, руки на кермі не тремтіли. Джозефіна не розуміла, як мати може бути такою зібраною. Вона багато чого не розуміла. Саме в той день вона побачила свою матір справжньою.

Саме в той день дізналася, що вона – дочка левиці.

– Усе, що я зробила, зроблено для тебе, – сказала їй Медея, поки авто гуркотіло по чорному асфальті, повітря над яким мерехтіло від спеки. – Для того, щоб ми з тобою були разом. Люба моя, ми родина, а родина мусить триматися разом.

Вона глянула на нажахану доньку, яка зіщулилася на сусідньому сидінні, мов поранена тварина.

– Пригадуєш, що я розповідала тобі про нуклеарну сім’ю і те, як її визначають антропологи?

Щойно у їхньому домі стік кров’ю чоловік. Вони позбулися тіла й утекли з країни. А мати спокійно читає їй лекції з теорії антропології?

Попри недовіру в очах доньки, Медея вела далі:

– Антропологи скажуть тобі, що нуклеарна родина – це не мати, батько і дитина. Ні, вона складається з матері й дитини. Батьки з’являються й зникають, ідуть у море чи на війну, і часто не повертаються додому. А от мати з дитиною пов’язані навіки. Мати з дитиною – це первинна одиниця. Ми з тобою – така одиниця, і я зроблю все необхідне, щоб захистити її, захистити нас. Тому ми мусимо тікати.

І вони втекли. Покинули місто, яке обидві полюбили, місто, яке стало їм домом на три роки – достатньо довго, щоб завести друзів, сформувати зв’язки.

За одну ніч, з одним пострілом усі ці зв’язки обірвалися назавжди.

– Зазирни в бардачок, – сказала Медея. – Там лежить конверт.

Дочка, досі ошелешена, дістала конверт, розкрила його. Всередині лежали два свідоцтва про народження, два паспорти й водійські права.

– Що це таке?

– Твоє нове ім’я.

Дівчина розгорнула паспорт, побачила власне фото і згадала, що мати наполягла на ньому кількома місяцями раніше. Тільки от вона не усвідомлювала, що це фото на паспорт.

– Що скажеш? – спитала Медея.

Донька подивилася на ім’я. Джозефіна.

– Гарне, правда? Це твоє нове ім’я.

– Навіщо воно мені? Чому ми знову це робимо? – Голос дівчини перейшов у істеричний вереск. – Чому?!

Медея звернула до узбіччя, зупинила авто. Охопила долонями доньчине лице і змусила подивитися собі в очі.

– Ми робимо це, бо не маємо вибору. Якщо не втікатимемо, мене посадять за ґрати. Тебе у мене заберуть.

– Але ж ти нічого не зробила! Це не ти його вбила! Це я!

Медея схопила доньку за плечі й сильно струсонула.

– Нікому цього не кажи, розумієш мене? Ніколи. Якщо нас колись упіймають, якщо поліція нас знайде, мусиш казати їм, що я його застрелила. Що я вбила того чоловіка, не ти.

– Чому ти хочеш, щоб я брехала?

– Бо я тебе люблю і не хочу, щоб ти страждала через те, що сталося. Ти застрелила його, коли захищала мене. Тепер я захищаю тебе. То пообіцяй, що збережеш цю таємницю. Обіцяй мені.

І вона пообіцяла, хоча події тієї ночі досі стояли в неї перед очима: її мати на підлозі, над нею стоїть чоловік. Чужорідний полиск пістолета на тумбочці. Яким важким він був у її руці. Як тремтіли руки, коли вона натискала на спусковий гачок. Вона вбила того, хто до них вдерся, не її мати. То була їхня таємниця, про яку знали лише вони двоє.

– Ніхто не має знати, що ти його вбила, – сказала тоді Медея. – Це моя проблема, не твоя, і твоєю ніколи не буде. Ти виростеш, житимеш своїм життям. Ти будеш щаслива. А це залишиться в минулому.

«Однак воно там не лишилося, – подумала Джозефіна, лежачи в своїй тюрмі. – Те, що сталося тієї ночі, повернулося переслідувати мене».

Тріщини між дошками, якими було забите вікно, світилися все яскравіше – ранок перетворився на день. Світла їй вистачало тільки на те, щоб роздивитися обриси власної руки, яку вона тримала перед очима. «Ще кілька днів у цьому місці, – подумала вона, – і я навчуся орієнтуватися в темряві, як кажан».

Джозефіна сіла, відганяючи ранкову прохолоду. Почула, як надворі задзеленчав ланцюг і пес узявся сьорбати воду. Жінка взяла з нього приклад і відпила трохи з глека. Дві ночі тому, коли її тюремник обрізав їй волосся, він залишив свіжого хліба, і тепер вона з люттю виявила, що в пластику з’явилися нові прогризені дірки. Знову миші постаралися. «Шукайте власну їжу, чорт забирай, – подумала вона, жадібно зжувавши два шматки. – Мені потрібна енергія, я мушу знайти спосіб вибратися звідси.

Я зроблю це для нас, мамо. Для первинної одиниці. Ти навчила мене виживати, і я виживу. Бо я – твоя донька».

Минали години, вона розминала м’язи, тренуючи певні рухи. «Я – дочка своєї матері», така була її мантра. Джозефіна знову й знову кульгала туди-сюди по своїй камері із заплющеними очима, запам’ятовуючи, скільки кроків від матраца до стіни, від стіни до дверей. Темрява буде їй другом, якщо вона навчиться нею користуватися.

Надворі загавкав пес.

Жінка глянула вгору, серце раптом закалатало: над головою рипіли кроки.

«Він повернувся. Ось і мій шанс».

Вона кинулася на матрац, скрутилася в позу зародка – універсальну позу наляканих та переможених. Він побачить жінку, яка здалася, готова до смерті. Жінку, яка не завдасть йому клопоту.

Вискнув засув. Двері відчинилися. Вона побачила, як із порога засяяв ліхтарик. Чоловік увійшов, поставив біля неї свіжий глек води, ще один пакет хліба. Вона не ворушилася. «Нехай засумнівається в тому, що я ще жива».

Кроки наблизилися, жінка чула, як він дихає у темряві над нею.

– Джозефіно, час спливає, – мовив чоловік.

Вона не ворушилася навіть коли він схилився над нею, погладив по стриженій голові.

– Чи вона тебе не любить? Не хоче врятувати? Чому вона не йде?

«Не кажи ані слова. Не воруши жодним м’язом. Нехай схилиться ближче».

– Усі ці роки вона ховалася від мене. Якщо не з’явиться тепер, це означатиме, що вона боягузка. Тільки боягузка залишить свою доньку на вірну смерть.

Матрац просів: він опустився на коліна біля неї.

– Де вона? – спитав чоловік. – Де Медея?

Мовчання бентежило його. Він схопив бранку за зап’ясток і мовив:

– Можливо, волосся було недостатньо. Певно, час для наступного сувеніра. Як думаєш, пальця вистачить?

«Ні. Господи, ні».

Усередині здіймалася паніка, веліла висмикнути руку, битися й верещати – що завгодно, аби лише уникнути близьких тортур. Але жінка лишалася закляклою і далі вдавала жертву, паралізовану відчаєм. Він посвітив ліхтариком їй просто в обличчя і, засліплена, вона не змогла прочитати виразу його обличчя, нічого не побачила у чорних западинах очей. Чоловік так зосередився на тому, щоб отримати від неї хоч якусь реакцію, що й не помітив того, що вона тримала у вільній руці. Не помітив, як тятивою напружилися її м’язи.

– Може, якщо я почну різати, ти заговориш, – сказав він і дістав ніж.

Джозефіна скинула руку, наосліп вганяючи підбор туфлі йому в лице. Почула, як він врізався у плоть, і чоловік із вереском повалився на спину.

Вона схопила ліхтарик і вдарила його об землю, розбиваючи лампу. Підвал поринув у чорноту. «Темрява – мій друг». Вона відкотилася, зіп’ялася на ноги. Чула, як він повзає по підлозі за метр-два від неї, але не бачила його, і він не бачив її. Вони були однаково сліпі.

«Тільки от я знаю, як знайти двері в темряві».

Тренування міцно зафіксували в її мозку всі наступні дії. Від краю матраца до стіни було три кроки. Пройти ще сім уздовж стіни – і дістанешся дверей. Хоча гіпс на нозі її вповільнював, жінка не марнувала часу, пробираючись у темряві. Сім кроків. Вісім. Дев’ять…

«Де двері, чорт забирай?»

Вона чула, як він важко дихає, роздратовано крекче, намагаючись зорієнтуватися, знайти її у непроникній темряві підвалу.

«Ані звуку. Не дай зрозуміти, де ти».

Вона повільно позадкувала, ледве наважуючись дихати, ступаючи обережно, щоб не видати себе. Рука ковзала гладеньким бетоном, тоді торкнулася дерева.

Двері.

Джозефіна повернула ручку, штовхнула. Несподіваний вереск завіс здався оглушливим.

«Уперед!»

Вона вже чула, як він кинувся до неї з бичачим сопінням. Спотикаючись, випала надвір, зачинила двері. Опустила засув саме тоді, як він врізався в дерево.

– Джозефіно, ти не втечеш! – загорлав чоловік.

Вона засміялася, і звук цей був геть чужий – дикий, безтурботний гавкіт тріумфу.

– Я уже втекла, вилупку! – крикнула вона у двері.

– Ти про це пошкодуєш! Ми збиралися зберегти тобі життя, але ні! Тепер – ні!

Чоловік кричав, гатив у двері з безпорадною люттю, поки Джозефіна обережно намацувала дорогу на темних сходах. Гіпс гупав по дереву. Вона не знала, куди сходи ведуть, і там було майже так само темно, як і в її бетонному бункері. Але з кожним кроком нагору, здавалося, стає світліше. З кожним кроком вона повторювала свою мантру: «Я – дочка своєї матері. Я – дочка своєї матері».

На півдорозі вона побачила світлий обрис зачинених дверей нагорі. І тільки діставшись до них, раптом усвідомила те, що він сказав за мить до того.

«Ми збиралися зберегти тобі життя».

«Ми».

Двері раптом відчинилися, світло боляче вдарило по очах. Джозефіна кліпала, намагаючись призвичаїтися, зосереджуючись на фігурі, яка височіла у яскравому прямокутнику попереду.

На фігурі, яку вона упізнала.