Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

27

Будинок, у якому жив Ніколас Робінсон, був у Челсі, неподалік від робітничого району Ревере, де виросла Джейн. Як і дім її дитинства, він був скромний, із накритим ґанком та крихітним двориком. Перед будинком росли найвищі помідори, які Джейн колись бачила, але нещодавні зливи попсували плоди, і на лозах висіли, гниючи, численні перезрілі кулі. Ці недоглянуті рослини мали б попередити її про стан власника. Коли Робінсон відчинив двері, Ріццолі вразило те, яким виснаженим і скуйовдженим він здавався, – нечесане волосся, зім’ята сорочка, наче він кілька днів у ній спав.

– Є новини? – запитав чоловік, тривожно вдивляючись у її обличчя.

– Мені прикро, але ні. Можна увійти, докторе Робінсон?

Він утомлено кивнув.

– Авжеж.

У будинку Ріццолі в Ревере центром вітальні був телевізор, а низенький кавовий столик був завалений різноманітними пультами, які з роками наче розмножувалися. Однак у вітальні Робінсона вона взагалі не побачила телевізора – жодної техніки, жодного пульта видно не було. Натомість на стінах висіли полиці, повні книг, фігурок та уламків кераміки, і античні мапи в рамах. То був дім зубожілого науковця, однак з упорядкованим хаосом, де кожна дрібничка була на своєму місці.

Робінсон роззирнувся по кімнаті, наче не розуміючи, що далі, тоді безпорадно махнув рукою.

– Вибачте, я мав би запропонувати вам щось випити, так? Боюся, господар із мене не дуже.

– Усе гаразд, дякую. Може, сядемо й поговоримо?

Вони всілися у зручні, але пошарпані крісла. За вікном прогарчав мотоцикл, але всередині, з шокованим господарем будинку, панувала тиша. Він тихо мовив:

– Я не знаю, що мені робити.

– Чула, музей можуть закрити взагалі.

– Я кажу не про музей. Про Джозефіну. Я готовий зробити що завгодно, щоб допомогти її знайти, але що я можу? – Він махнув на книги й мапи. – Ось на чому я знаюся. Колекціонування, каталоги! Тлумачення беззмістовних деталей минулого. Яка їй з того користь, я вас питаю? Це не допоможе Джозефіні. – Він переможено опустив очі. – І Саймона це не врятувало.

– Можливо, ви можете нам допомогти.

Робінсон подивився на неї запалими від виснаження очима.

– Питайте. Кажіть, що потрібно.

– Почнімо з цього: які у вас стосунки із Джозефіною?

Він звів брови.

– Стосунки?

– Гадаю, вона була для вас більше, ніж просто колегою.

Значно більше, судячи з побаченого на його обличчі.

Чоловік похитав головою.

– Детективе, гляньте на мене. Я на чотирнадцять років старший. Безнадійно короткозорий, ледь заробляю собі на життя й починаю лисіти. Як така, як вона, може хотіти такого, як я?

– Тож вона не була зацікавлена в романтичних стосунках із вами.

– Просто цього не уявляю.

– Тобто ви насправді не знаєте? Не запитували?

Робінсон присоромлено засміявся.

– Мені не вистачило сміливості заговорити з нею про це. І я не хотів, щоб їй було незручно. Це могло б зруйнувати те, що між нами було.

– І що ж це?

Він усміхнувся.

– Ми з нею схожі, дуже схожі. Дайте нам фрагмент старої кістки чи іржаве лезо, і ми обоє відчуємо в ньому жар історії. Ось що нас об’єднує – пристрасть до того, що існувало до нас. Мені вистачало цього – просто мати змогу ділити це з нею. – Він повісив голову й визнав: – Я боявся просити більшого.

– Чому?

– Бо вона дуже красива, – сказав Робінсон тихо, немовби промовляючи слова молитви.

– Це було однією з причин того, що ви її найняли?

Ріццолі побачила, що це запитання образило його. Він випростався, обличчя скам’яніло.

– Я ніколи не взяв би когось на роботу за зовнішні дані. Мій єдиний стандарт – компетентність та досвід.

– Утім у резюме Джозефіни досвіду майже не було. Вона щойно закінчила докторську програму. Ви найняли її консультанткою, однак вона була значно менш кваліфікована, ніж ви сам.

– Але ж я не єгиптолог. Саме тому Саймон і сказав мені найняти консультанта. Гадаю, я мав би на це дещо образитися, але, якщо чесно, я знав, що мені бракує кваліфікації для оцінки Мадам Ікс. Я здатен визнати свої обмеження.

– У вас мав бути вибір з єгиптологів, досвідченіших за Джозефіну.

– Я в цьому певен.

– Але точно не знаєте?

– Вирішував Саймон. Після того як я розмістив оголошення про вакансію, ми отримали десятки резюме. Поки я відбирав кандидатури, Саймон повідомив, що вже вирішив. Джозефіна навіть через перший мій відбір не пройшла б, але він наполіг на тому, що взяти треба саме її. І якимось чином знайшов додаткові кошти, щоб узяти її на повний робочий день.

– Тобто – додаткові кошти?

– Музей отримав чималу пожертву. Знаєте, мумії мають такий вплив. Викликають захват у спонсорів, вони охочіше розкривають гаманці. Коли працюєш в археологічних колах так довго, як Саймон, дізнаєшся, у кого глибокі кишені. Знаєш, у кого просити грошей.

– Але чому він обрав Джозефіну? Я постійно повертаюся до цього. З усіх єгиптологів, яких він міг узяти на роботу, усіх свіжоспечених випускників, які мали подати заявки на вакансію, – чому він найняв саме її?

– Не знаю. Цей вибір не викликав у мене ентузіазму, але я не бачив сенсу сперечатися, бо склалося таке враження, що Саймон уже все вирішив, і я ніяк не можу цього змінити.

Робінсон зітхнув, глянув у вікно.

– А потім я познайомився з нею, – тихо мовив він. – І зрозумів, що більше ні з ким не хочу працювати. Більше ні з ким…

Він замовк.

На вулиці, заставленій скромними будинками, не вщухав галас транспорту, однак вітальня, здавалося, перебувала в іншій, більш галантній ері, у часі, коли скуйовджений ексцентрик, такий як Ніколас Робінсон, міг спокійно постаріти в оточенні книг та мап. Але він закохався, і в його обличчі не було вдоволеності, лише біль.

– Вона жива, – сказав він. – Я мушу в це вірити.

Він подивився на Джейн.

– Ви теж у це вірите, правда?

– Так, вірю, – сказала вона.

І відвернулася, поки він не прочитав решту відповіді в її очах: «Але не знаю, чи можемо ми її врятувати».

28

Того вечора Мора вечеряла сама.

Вона планувала романтичну вечерю на двох і напередодні кружляла крамницею, збираючи лимони Меєра, петрушку, телячу рульку, часник, – усі інгредієнти для улюбленої Деніелевої страви, особуко. Але найретельніші плани незаконних коханців може розбити один-єдиний телефонний дзвінок. Кілька годин тому Деніел вибачився й повідомив, що його чекають на вечері з єпископами, які приїхали з Нью-Йорка. Розмова скінчилася так само, як і в багатьох інших випадках: «Пробач, Моро. Я кохаю тебе, Моро. Хотів би я туди не ходити».

Але ходив, постійно.

Тепер теляча рулька лежала в морозилці, й замість особуко Мора вирішила самотньо обмежитися гарячим бутербродом із сиром та міцним джин-тоніком.

Вона уявляла, де зараз Деніел. Уявляла стіл, за яким сидять чоловіки у похмурому чорному вбранні, схиляють голови, благословляючи їжу. Тихо дзеленчать срібло та порцеляна, поки вони обговорюють важливі для церкви питання: зменшення набору до семінарії, сивіюче духовенство. У кожній професії бувають ділові обіди, однак, коли учасники закінчать цей, вони повертатимуться додому не до дружин та родин, а до порожніх самотніх ліжок. Мора подумала: «Потягуючи вино, дивлячись через стіл на колег, чи бентежишся ти відсутністю жіночих облич, жіночих голосів?

Чи думаєш ти про мене?»

Вона притиснула свій сандвіч до гарячої сковороди й дивилась, як шкварчить масло, як вкривається кіркою хліб. Гарячий бутерброд із сиром, яєчня-бовтанка – то були страви на крайній випадок, і запах масла, яке набувало коричневого відтінку, нагадав їй про виснажливі ночі навчання в медичній школі. То був аромат болісних вечорів після розлучення, коли вона не мала сил планувати собі вечерю. Запах гарячого сандвіча – то запах поразки.

За вікном опускалася темрява, милосердно ховаючи занедбаний город, який вона з таким оптимізмом планувала навесні. Тепер він перетворився на джунглі бур’янів, квітучого салату й незібраного горошку, висохлі стручки якого висіли на сплутаних лозах. «Колись, – подумала вона, – я доведу справу до кінця, полотиму його, триматиму в порядку». Але цього літа у городі панував безлад, він став черговою жертвою численних відволікань.

«Переважно – на Деніела».

Мора бачила своє відображення у вікні: опущені кутики вуст, утомлені, виснажені очі. Це нещасне обличчя було тривожним і чужим. Чи дивитиметься на неї та ж жінка за десять-двадцять років?

Від сковороди піднімався дим, хліб почав підгорати. Вона вимкнула вогонь, відчинила вікно, щоб провітрити кухню, й понесла свій сандвіч до столу. «Джин та сир, – подумала, обновлюючи напій. – Це все, що потрібно жінці в меланхолії». Сьорбаючи джин-тонік, Мора перебирала пошту, відкладала непотрібні каталоги на переробку й складала рахунки, які треба було оплатити на вихідних.

Її увагу привернув конверт із набраними на машинці її іменем та адресою, без адреси відправника. Вона розрізала його, дістала згорнутий папірець. І впустила з рук, наче він обпік їй пальці.

На ньому були надруковані ті ж два слова, які вона бачила написаними кров’ю на дверях музею Кріспіна.

ЗНАЙДИ МЕНЕ

Мора скочила на ноги, перекинувши свій джин-тонік. Кубики льоду розлетілися по підлозі, та жінка не зважала на них, рушила одразу до телефона.

Через три сигнали їй відповів різкий голос:

– Ріццолі.

– Джейн, здається, він мені написав!

– Що?

– Щойно отримала пошту. Там один папірець…

– Повільніше. Я погано чую, дорога дуже галаслива.

Мора замовкла, заспокоюючи нерви, і змогла пояснити cпокійніше:

– Конверт адресовано мені. Всередині лежить аркуш із двома словами: «Знайди мене».

Вона набрала повітря й тихо сказала:

– Це мусить бути він.

– На аркуші нічого більше не написано?

Мора перевернула папірець і спохмурніла.

– З іншого боку – два числа.

Вона почула у слухавці, як засигналило авто, і Джейн тихо вилаялася.

– Слухайте, я зараз застрягла на Коламбус-авеню. Ви вдома?

– Так.

– Я їду до вас. Ваш комп’ютер ввімкнений?

– Ні, а що?

– Увімкніть. Треба, щоб ви дещо перевірили. Здається, я знаю, що то за числа.

– Заждіть.

Мора поспішила до свого кабінету з аркушем та телефоном.

– Ось, вмикаю, – мовила вона, коли заблимав монітор і загудів, оживаючи, жорсткий диск. – Розкажіть про числа. Що вони означають?

– Я підозрюю, що це географічні координати.

– Звідки ви це знаєте?

– Джозефіна розповіла, що отримала записку, схожу на вашу, – з числами, які виявилися координатами у парку Сині Пагорби.

– Це тому вона пішла туди того дня?

– Її відправив туди вбивця.

Жорсткий диск замовк.

– Гаразд, я підключилася. Що мені робити?

– Зайдіть на сайт «Планета Земля». Введіть ці числа як широту й довготу.

Мора знову подивилася на записку, раптом вражена значенням слів «Знайди мене».

– О Боже, – пробелькотіла вона. – Він каже нам, де знайти її тіло.

– Сподіваюся, що ви помиляєтеся, чорт забирай. Ввели числа?

– Зараз зроблю.

Мора відклала слухавку й почала набирати числа широти й довготи. Карта світу на екрані почала рухатися до визначених нею координат. Вона знову взяла телефон.

– Починає шукати.

– І що показує?

– Північний схід Сполучених Штатів. Массачусетс…

– Бостон?

– Схоже на те… ні, чекайте. – Мора дивилася на те, як виокреслюються деталі. Горло раптом пересохло.

– Це Ньютон, – тихо мовила вона.

– Де саме в Ньютоні?

Мора потяглася по мишку. Зображення збільшувалося з кожним новим натиском на кнопку. Вона побачила вулиці, дерева. Окремі дахи. І раптом збагнула, на який саме район дивиться, і по спині пробігся холод.

– Це мій будинок, – прошепотіла вона.

– Що?

– Це координати мого будинку.

– Господи. Слухайте мене! Я зараз відправлю до вас патруль. Дім надійно захищений? Перевірте усі двері. Хутко, хутко!

Мора скочила зі стільця й побігла до вхідних дверей. Замкнені. Тоді до дверей до гаража – так само. Розвернулася до кухні й завмерла.

«Я не зачинила вікно». Вона повільно пішла коридором – серце калатало, долоні були мокрі. Увійшовши до кухні, побачила, що сітка ціла й до кімнати ніхто не вдирався. Під столом блищала калюжа води від розталих кубиків льоду. Мора підійшла до дверей і переконалася, що вони замкнені. Авжеж. Два роки тому до неї вдерся чужинець, і відтоді вона ретельно замикала двері, слідкувала за сигналізацією. Тож і тепер зачинила кухонне вікно на засув і взялася глибоко дихати, поки пульс поступово уповільнювався. «Це лише пошта, – думала вона. – Глузування, доставлене поштовою службою США». Вона розвернулася до конверта, в якому прийшла записка. І аж тепер помітила, що на ньому немає ані марки, ані штампів.

«Він приніс його власноруч. Прийшов на мою вулицю й опустив його у мою скриньку.

Що ще він мені залишив?»

Визираючи у вікно, вона спитала себе, які таємниці ховає темрява. Руки знову були мокрі й липкі, коли вона підійшла до вимикача зовнішнього освітлення. Мору майже страшило те, що могло відкрити їй світло, те, що сам Бредлі Роуз може стояти за вікном, дивлячись на неї. Але коли вона клацнула вимикачем, не побачила жодного чудовиська. Там був гриль для барбекю, типові вуличні меблі, придбані минулого місяця, але так і не використані. А за двориком, на периферії світла, виднілася тінь саду. Нічого тривожного, нічого неправильного.

А потім Морину увагу привернуло якесь бліде, неясне тріпотіння у темряві. Вона спробувала роздивитися, що ж це таке, але тріпотіння відмовлялося набути форми, відкрити себе. Жінка дістала з шухляди ліхтарик і посвітила у ніч. Промінь впав на японську грушу, яку вона посадила два літа тому в дальньому кутку. На одній із гілок розвівалося щось біле, ліниво похитувалося від вітру.

У двері подзвонили.

Мора різко розвернулася, важко дихаючи від страху. Поспішила до коридору й побачила електричне синє світло патруля, що пульсувало за вікном вітальні. Відчинила двері, за якими стояли двоє ньютонських патрульних.

– Докторко Айлс, усе гаразд? – запитав один з офіцерів. – Ми отримали повідомлення про можливе вторгнення за цією адресою.

– Усе добре. – Вона різко видихнула. – Але треба, щоб ви пішли зі мною. Дещо перевірити.

– Що?

– У задньому дворі.

Патрульний пішов слідом за нею до кухні. Там Мора зупинилася, раптом замислившись, чи не виставляє вона себе на посміх. Істерична самотня жінка бачить привидів, що звисають із груш. Тепер, коли за її спиною стояли двоє копів, страх майже минув, і на думку спали більш практичні питання. Якщо вбивця і справді залишив щось у її дворі, треба було підійти до цього професійно.

– Заждіть хвилинку, – сказала вона й побігла до шафи, в якій тримала латексні рукавички.

– Може, скажете, що тут відбувається? – гукнув до неї офіцер.

Мора повернулася з коробкою рукавичок, дала їм по парі.

– Про всяк випадок.

– Навіщо це?

– Для доказів.

Схопивши ліхтарик, вона відчинила кухонні двері. Літня ніч була напоєна пахощами соснової мульчі та вологої трави. Мора повільно перетнула двір, світячи ліхтариком на мощену частину, маленький город, газон, шукаючи інших несподіванок. Не на місці було лише те, що тріпотіло у тінях попереду. Вона зупинилася перед грушею, посвітила на те, що звисало з гілки.

– Оце? – перепитав коп. – Це просто пакет.

«І в ньому щось є». Мора подумала про всі ті жахи, які можуть вміститися у пластиковий пакет, усі ті страшні сувеніри, які вбивця може забрати з жертви, і раптом бажання зазирати всередину зникло. «Залиш це для Джейн, – подумала вона. – Нехай першим дивиться хтось інший».

– Вас це бентежить? – запитав коп.

– Це він тут залишив. Прийшов до мого двору й повісив цю штуку на дерево.

Коп одягнув рукавички.

– Боже, ну то подивімося, що там.

– Ні, заждіть…

Але він уже зняв пакета з гілки. Посвітив усередину, і навіть у темряві Мора побачила, як він скривився.

– Що? – запитала вона.

– Схоже на якусь тварину.

Він простягнув їй розгорнутий пакет.

На перший погляд, те, що лежало всередині, справді скидалося на темне хутро. Але коли Мора зрозуміла, що це таке насправді, руки в рукавичках похололи.

Вона підвела очі до копа.

– Це волосся, – сказала тихо. – І гадаю, воно людське.

29

– Це Джозефінине, – сказала Джейн.

Мора сиділа за кухонним столом, дивлячись на пакет для доказів, у якому лежала густа маса чорного волосся.

– Ми цього не знаємо, – мовила вона.

– Той колір, та довжина. – Джейн тицьнула у конверт, у якому лежала записка. – Він практично каже нам, що це саме він його надіслав.

У вікно кухні Мора бачила вогні ліхтариків криміналістів, які останню годину прочісували її двір. А на вулиці стояли три патрульні автівки, спалахуючи синіми вогнями, і сусіди, певно, визирали з вікон на це видовище. «Я – жінка, яку ніхто не схотів би мати за сусідку, – подумала Мора. – Біля мого дому регулярно з’являються патрульні автомобілі, криміналісти, фургони новинарів». Її давно позбавили приватності, виставили її домівку перед камерами, і так хотілося розчахнути двері й заволати на репортерів, щоб вони забиралися з її вулиці й дали їй спокій. Вона уявила, як це показують у вечірніх новинах: розлючена судмедекспертка верещить, мов божевільна.

Утім, насправді її лють була спрямована не на камери, а на чоловіка, який привабив їх. На того, хто написав цю записку й залишив сувенір на груші. Вона подивилася на Джейн.

– Якого біса він надіслав це мені? Я просто судмедекспертка, я на периферії вашого розслідування.

– Ви були чи не на кожному місці злочину. Насправді у цій справі ви з’явилися першою, починаючи з КТ-сканування Мадам Ікс. Вас показували у новинах.

– Вас так само, Джейн. Він міг би надіслати цей подарунок поліції Бостона. Навіщо їхати до мого будинку? Лишати це у моєму дворі?

Ріццолі сіла за стіл навпроти неї.

– Якби це волосся надійшло до поліції Бостона, ми зробили б усе тихо, закрито. Натомість до вас приїхали патрулі, й тепер увесь ваш двір затоптаний криміналістами. Наш хлопчина перетворив це на публічну виставу. – Вона помовчала. – Можливо, це тут головне.

– Він любить увагу.

– І він її отримує.

Надворі команда криміналістів завершувала пошуки. Мора почула, як гупнули двері фургона, як загуркотіли, від’їжджаючи, двигуни.

– Ви раніше запитували: «Чому я?», – сказала Джейн. – Навіщо вбивці лишати сувенір біля вашого дому, а не надіслати його поліції?

– Ми щойно зійшлися на тому, що він прагне уваги.

– Знаєте, мені спадає на думку ще дещо. І вам це не сподобається.

Джейн увімкнула ноутбук, який привезла з собою, увійшла на сайт «Бостон Ґлоуб».

– Пам’ятаєте цю статтю про Мадам Ікс?

На моніторі була стаття з архіву «Ґлоуб»: «ТАЄМНИЦІ ЗАГАДКОВОЇ МУМІЇ СКОРО БУДЕ РОЗКРИТО». Статтю супроводжувало кольорове фото Ніколаса Робінсона та Джозефіни Пульчілло, які стояли обабіч Мадам Ікс, котра лежала в своєму ящику.

– Так, я її читала, – відповіла Мора.

– Її підхопили інформаційні агенції, передрукувало чимало газет. Якщо наш убивця стежив за історією, то знав, що тіло Лоррейн Еджертон щойно знайшли. І що за КТ-скануванням почнеться біганина. А тепер погляньте сюди.

Джейн клацнула на файл, збережений у неї на комп’ютері, й на екрані з’явилося зображення. То був портрет молодої жінки з довгим чорним волоссям та вигнутими тонкими бровами. Не домашня світлина – вона позувала на тлі професійного фону, такий портрет цілком міг призначатися для фотоальбому в коледжі.

– Хто вона? – запитала Мора.

– Її звали Келсі Текер. Студентка, яку востаннє бачили двадцять шість років тому, коли вона поверталася додому з бару неподалік. У містечку Індіо, Каліфорнія.

– Індіо? – перепитала Мора.

І згадала зібгану газету, яку дістала зі тсантси, – газету, що вийшла двадцять шість років тому.

– Ми перевірили всі заяви про зникнення жінок із району Індіо того року. Ім’я Келсі Текер виринуло першим. І коли я побачила фото, сумнівів не лишилося. – Вона вказала на зображення. – Гадаю, саме такий вигляд вона мала до того, як убивця відрубав її голову, зняв шкіру з черепа. До того, як він висушив її й повісив на шнурок, наче довбану різдвяну прикрасу.

Джейн схвильовано набрала повітря.

– Без черепа порівняти стоматологічні знімки не вдасться. Але я впевнена, що це вона.

Мора не зводила очей з обличчя жінки. Тихо промовила:

– Вона схожа на Лоррейн Еджертон.

– І на Джозефіну теж. Чорнява, приваблива. Гадаю, цілком зрозуміло, які жінки приваблюють цього вбивцю. Ми так само знаємо, що він дивиться новини. Тож він чує, що в музеї Кріспіна знайшли Мадам Ікс, і, можливо, впадає у захват від публічності. А може, вона його дратує. Важливо те, що це все про нього. І от він бачить у статті про мумію фото Джозефіни. Вродливе обличчя, чорне волосся. Повний збіг із дівчиною його мрії. Дівчиною, яку він, схоже, вбиває знову й знову.

– І це вабить його до Бостона.

– Безсумнівно, він читав і цю статтю.

Джейн відкрила ще одну статтю з архіву «Бостон Ґлоуб», цього разу про Болотяну пані: «В АВТОМОБІЛІ ЖІНКИ ЗНАЙДЕНО ТІЛО». До цієї статті було додано фото Мори з підписом: «Судмедекспертка каже, що причину смерті ще не встановлено».

– Знімок ще однієї вродливої брюнетки, – сказала Джейн і подивилася на Мору. – Можливо, ви, док, не помічали схожості, але я її бачу. Коли я вперше побачила вас із Джозефіною в одній кімнаті, на думку спало, що ви могли б бути її старшою сестрою. Саме тому я попросила поліцію Ньютона наглядати за вашим будинком. Було б непогано, якби ви могли на кілька днів поїхати з дому. А ще, можливо, час подумати про те, щоб завести собаку. Великого, хорошого собаку.

– Джейн, я маю сигналізацію.

– А пес має ікла. Та й товариство з нього буде. – Джейн підвелася. – Я знаю, що ви цінуєте свою приватність. Але іноді жінці просто не хочеться бути самій.

«Утім я сама», – подумала Мора пізніше, дивлячись, як авто Джейн від’їжджає й зникає у темряві. «Сама у мовчазному будинку, навіть без собаки».

Вона увімкнула сигналізацію й заходилася міряти кроками вітальню, невтомно, мов тварина в клітці, знову й знову зиркаючи на телефон, аж поки більше не могла протистояти спокусі. Знімаючи слухавку, почувалася наркоманкою в ломці, й поки набирала номер мобільного Деніела, рука тремтіла від жаги. «Прошу, відповідай. Прошу, будь там заради мене».

Увімкнулася голосова пошта.

Мора поклала слухавку, не залишивши повідомлення, й подивилася на телефон, почуваючись зрадженою цим мовчанням. «Сьогодні ти мені потрібен, але ти недосяжний. Ти завжди недосяжний, бо тобою володіє Бог».

Сяйво фар привернуло її увагу до вікна. Повз будинок повільно проїхало патрульне авто. Мора помахала рукою безликому патрульному, який наглядав за нею в ніч, коли чоловік, якого вона кохала, не міг цього зробити. Що ж бачив цей патрульний, проминаючи її будинок? Жінку із затишним домом і всіма ознаками успіху, яка самотньо стояла біля вікна, ізольована, вразлива.

Задзвонив телефон.

Деніел – ось що перше спало їй на думку, і коли Мора схопила слухавку, серце калатало, наче після швидкого бігу.

– Моро, з вами усе добре? – запитав Ентоні Сансоне.

Розчарована, вона відповіла різкіше, ніж збиралася:

– А чого це має бути не так?

– Я так розумію, сьогодні у вашому домі дещо відбувалося.

Те, що він уже про це знав, її не здивувало. Сансоне умів відчути будь-яке заворушення, будь-яку зміну вітру.

– Усе вже закінчилося, – відповіла Мора. – Поліція поїхала.

– Вам не варто лишатися самій. Може, зберете речі, і я по вас заїду? Можете залишитися в мене, на Бікон-Гілл, скільки вам буде потрібно.

Вона визирнула у вікно, на безлюдну вулицю, й подумала про те, яка ніч на неї чекає. Можна провести її без сну, тривожно дослухаючись до кожного звуку, кожного шереху в будинку. Або ж відступити під захист його маєтку, який він обладнав проти усіх можливих загроз, які, на його переконання, стояли перед ним. У цій оксамитовій фортеці з антикварними меблями й середньовічними портретами вона буде захищена, але це буде прихисток у темному, параноїдальному світі, з чоловіком, який усюди бачить змови. Сансоне завжди непокоїв її; навіть зараз, через кілька місяців знайомства, він здавався їй непізнаваним – чоловік в ізоляції свого багатства та тривожної віри в темну сторону людства. Може, вона й убезпечена в його домі, але комфортно їй там не буде.

Вулиця досі була порожня, патрульне авто давно поїхало. «Зараз я воліла б бути з одною-єдиною людиною, – подумала жінка. – І він єдиний, кого я не можу мати».

– Моро, мені приїхати по вас? – спитав Сансоне.

– Не треба, – відповіла вона. – Я сама приїду.

Коли Мора минулого разу була в маєтку Сансоне на Бікон-Гілл, був січень, і в каміні горів вогонь, проганяючи зимовий холод. Хоча тепер стояв теплий літній вечір, здавалося, що холод живе в цьому будинку, ніби зима оселилася у цих оздоблених темними панелями кімнатах, де з портретів на стінах дивилися похмурі обличчя.

– Ви вже повечеряли? – запитав Сансоне, передаючи її невелику сумку слузі, який непомітно зник з очей. – Можу сказати кухареві приготувати вам щось.

Мора подумала про той бутерброд із сиром, від якого заледве відкусила кілька шматочків. Навряд чи це можна вважати вечерею, але апетиту в неї не було, тож вона прийняла хіба келих вина. Це було насичене амароне, таке темне, що у світлі каміна здавалося майже чорним. Мора відсьорбнула трохи під холодним поглядом пращура шістнадцятого століття, пронизливі очі якого дивилися з портрета над каміном.

– Вас надто давно тут не було, – мовив Сансоне, влаштовуючись в ампірному кріслі навпроти неї. – Я усе сподіваюся, що ви приймете запрошення доєднатися до наших щомісячних зібрань.

– Я була надто зайнята для ваших зустрічей.

– І це єдина причина? Ваша зайнятість?

Мора подивилася у свій келих і визнала:

– Ні.

– Я знаю, що ви не вірите в нашу місію. Але досі вважаєте нас зграйкою божевільних?

Вона підвела до нього очі й побачила іронічну посмішку на його вустах.

– Я вважаю, що товариство «Мефісто» має жаскі погляди на світ.

– А ви їх не маєте? Ви стоїте в залі для розтинів, дивитеся на жертв убивств. Бачите докази, закарбовані на їхніх тілах. Скажіть, що це не розхитує вашу віру в людство.

– Це лише каже мені, що бувають люди, яким не місце в цивілізованому суспільстві.

– Люди, яких важко назвати людьми.

– Однак вони люди. Можете називати їх, як вам заманеться – хижаками, мисливцями, навіть демонами. Їхня ДНК не відрізняється від нашої.

– То що робить їх іншими? Що змушує вбивати? – Сансоне поставив свій келих і нахилився до неї. Очі в нього були такі ж зловісні, як у портрета над каміном. – Що може перетворити хлопчика з привілейованої родини на таке чудовисько, як Бредлі Роуз?

– Я не знаю.

– У цьому й проблема. Ми звинувачуємо в цьому травми дитинства, чи жорстоких батьків, чи вплив оточення. Так, іноді злочинну поведінку можна цим пояснити. Однак є й виняткові приклади, вбивці, які вирізняються своєю жорстокістю. Ніхто не знає, що робить їх такими. Утім у кожному поколінні, в кожному суспільстві з’являється свій Бредлі Роуз, свій Джиммі Отто і подібні хижаки. Вони серед нас завжди, і ми маємо визнати їхнє існування. І захищати себе.

Мора похмуро глянула на нього.

– Звідки ви стільки знаєте про цю справу?

– Вона доволі публічна.

– Ім’я Джиммі Отто ніколи не називалося. Це не те, про що знають усі.

– Усі не ставлять тих питань, якими цікавлюся я. – Він потягнувся по пляшку, налив їй іще вина. – Мої джерела в правоохоронних органах довіряють тому, що я зберігатиму таємниці, а я довіряю їхній точності. Нас непокоять одні й ті самі речі, і ми маємо однакову мету.

Сансоне поставив пляшку й подивився на неї.

– Так само, як і ми з вами, Моро.

– Я не завжди у цьому впевнена.

– Ми обоє хочемо, щоб та молода жінка вижила. Хочемо, щоб поліція її знайшла. Це значить, що треба точно розуміти, чому вбивця забрав її.

– Поліцію в цій справі консультує кримінальний психолог. Вони вже розбираються з цим.

– І використовують традиційний підхід. «Він раніше так поводився, отже, поводитиметься знову». Але це викрадення повністю відрізняється від тих, про які ми знаємо.

– Чим відрізняється? Він почав із того, що скалічив цю жінку, – це його схема.

– Але потім він від неї відійшов.

– Що ви маєте на увазі?

– І Лоррейн Еджертон, і Келсі Текер зникли безслідно. Жодне з цих викрадень не супроводжувалося провокаціями «знайди мене». Не було записок чи сувенірів для правоохоронців. Ці жінки просто зникли. А от із цією жертвою все інакше. У випадку міз Пульчілло вбивця, схоже, прагне вашої уваги.

– Може, він напрошується на те, щоб його спіймали. Може, це благання, щоб хтось його нарешті зупинив.

– Або ж він має іншу причину хотіти цієї публічності. Ви маєте визнати: він заграє з публікою, влаштовуючи такі гучні справи. Підкладає болотяне тіло до багажника, чинить убивство й викрадення в музеї. А тепер ще й лишає сувенір у вашому дворі. Ви помітили, як швидко у вас з’явилася преса?

– Репортери часто відслідковують поліційні частоти.

– Моро, їх навели. Хтось їх викликав.

Вона подивилася на нього.

– Думаєте, цей убивця так відчайдушно хоче уваги?

– І він її отримує. Питання в тому, чиєї уваги він так шукає? – Сансоне помовчав. – Мене тривожить те, що він може цілити у вас.

Мора похитала головою.

– Мою увагу він уже має, і знає про це. Якщо ця поведінка спрямована на увагу, то він орієнтується на значно ширшу аудиторію. Він звертається до всього світу: «Подивіться на мене. Подивіться, що я зробив».

– Або ж цілить в одну конкретну людину. Ту, яка має побачити ці новини й відреагувати на них. Моро, мені здається, що він із кимось спілкується. Може, з іншим убивцею. А може – з майбутньою жертвою.

– Нам слід хвилюватися за нинішню жертву.

Сансоне похитав головою.

– Вона у нього вже три дні. Це не дуже добре.

– Інших жертв він тримав живими значно довше.

– Але не зрізав їхнє волосся. Не вів ігор з поліцією та пресою. Це викрадення йде за власним графіком. – Він кинув на Мору лячно спокійний погляд. – Цього разу все інакше. Убивця змінив методи.