Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

20

Джозефіна насилу отямилася, прокинулася із зойком – серце калатало, нічна сорочка була просякнута потом. Тонкі завіси кидали примарну тінь на осяяне місяцем вікно, у лісі, що оточував дім Джемми, шурхотіли, а потім замовкли гілки. Вона скинула вологе простирадло й дивилася у темряву, поки на шкірі вистигав піт, поки вповільнювалося серце. Кошмар повернувся вже за тиждень, проведений у домі Джемми, – страшний сон про постріли й залиті кров’ю стіни. «Завжди звертай увагу на сни, – так учила її мати. – Це однаково що голоси, які розповідають тобі про те, що ти вже знаєш, шепочуть поради, які ти ще не обдумувала». Джозефіна знала значення цього сну: час рушати далі. Час тікати. Вона затрималася у Джемми довше, ніж варто було. Подумала про те, як телефонувала з мобільного біля крамниці. Про молодого патрульного, який теревенив із нею тоді на стоянці, і про таксиста, який віз її сюди. Стільки способів вистежити її, стільки ймовірних дрібних помилок, яких вона могла навіть не усвідомлювати.

Жінка пригадала, що ще колись говорила її мати: «Якщо хтось дуже хоче тебе знайти, він чекатиме, поки ти зробиш бодай одну помилку».

Останнім часом вона припустилася багатьох помилок.

Ніч стала навдивовижу тиха.

Джозефіна не одразу це завважила. Вона засинала під рівне цвірчання комах, але тепер не чула нічого – лише тишу, таку повну, що вона посилювала звук її ж власного дихання.

Вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна. Місяць висріблив дерева, залив світлом садок. Жінка не бачила нічого такого, що могло б її стривожити. Однак, стоячи біля відчиненого вікна, усвідомила, що ніч не до кінця тиха: крізь гупання її серця було чути слабкий електронний звук. Це знадвору чи звідкись із будинку? Вона повністю зосередилася на тому звукові, і здавалося, що він посилився, а разом з ним і тривога.

Чи чула його Джемма?

Джозефіна підійшла до дверей, визирнула у темний коридор. Тут звук був голосніший, наполегливіший.

У темряві вона пройшлася коридором, нечутно ступаючи босоніж по дерев’яній підлозі. З кожним кроком пищання ставало гучнішим. Діставшись кімнати Джемми, вона побачила, що двері трохи відчинені, і штовхнула їх. У залитій світлом місяця кімнаті стало видно джерело звуку: зняту телефонну слухавку, з якої линув сигнал відбою. Але увагу Джозефіни привернув не телефон, а темна калюжа на підлозі, блискуча, мов розлита нафта. Біля неї зігнулася фігура, яку вона спершу прийняла за Джемму. Аж поки та не випросталася на повний зріст силуетом на тлі вікна.

Чоловік.

Джозефіна налякано втягнула повітря; чоловік різко розвернув голову на звук. Вони дивилися одне на одного з тіні, хижак і жертва, застиглі у безкінечній миті перед стрибком.

Вона поворухнулася перша.

Розвернулася й помчала до сходів. Побігла вниз, мало не падаючи, а за спиною гупали кроки. Жінка перестрибнула останні сходинки, приземлилася на обидві ноги. Попереду зяяли відчинені вхідні двері. Вона помчала до них, зашпорталася й вивалилася на ґанок, де порізала голі ступні об бите скло, майже не помітивши цього: її увага була прикута до дороги попереду.

І до кроків, що наближалися ззаду.

Джозефіна злетіла з ґанку в теплу ніч, побігла доріжкою, і нічна сорочка крилами розвівалася за її спиною. Вона була все одно що білим прапором під яскравим місяцем на відкритій території, але жінка не звернула у ліс, не марнувала часу на пошуки прихистку між дерев. Попереду була вулиця, інші будинки. «Якщо я стукатиму в двері, якщо кричатиму, хтось допоможе». Кроків переслідувача було вже не чути – тільки паніку її дихання та шурхіт нічного повітря.

А тоді – різкий тріск.

Куля з силою вдарила її в ногу. Джозефіна впала, загрібаючи долонями гравій. Спробувала встати, але нога, з литки якої текла тепла кров, не слухалася. Схлипуючи від болю, вона впала на коліна.

«Вулиця. Вона так близько».

Дихання змінилося схлипуванням, жінка поповзла. Попереду, за деревами, світився сусідський будинок, на якому вона зосередилася. Не на шурхоті кроків, які все наближалися, не на тому, як угризався в долоні гравій. Виживання звелося до самотнього маяка, що підморгував із-за гілок, і вона повзла до нього, тягнучи за собою неслухняну ногу, залишаючи кривавий слід.

Перед нею виросла тінь, закриваючи світло.

Джозефіна повільно підвела голову. Він стояв над нею, перекриваючи дорогу, – чорний овал обличчя, непроникні очі. Чоловік нахилився до неї, і вона заплющила очі, чекаючи тріскоту зброї, удару кулі. Ніколи раніше, до цього непорушного останнього моменту, вона не була така свідома власного серцебиття, того, як повітря заходить до легень і вилітає з них. Здавалося, ця мить тягнеться вічно, наче він прагне смакувати перемогу, подовжити її муки.

Крізь заплющені повіки замерехтіло світло.

Вона розплющила очі. За деревами пульсували сині вогні. Раптом до неї звернули фари, і вона опинилася в полоні світла у своїй жалюгідно тонкій нічній сорочці. Авто зупинилося, з-під шин полетів гравій. Дверцята відчинилися, вона почула тріскіт поліцейської рації.

– Міс? Із вами все гаразд, міс?

Жінка кліпнула, намагаючись розібрати, хто говорить до неї. Але голос згасав, світло фар потьмяніло, і останнім, що вона запам’ятала, був удар по щоці, коли вона впала на землю.

Фрост та Джейн стояли на доріжці до будинку Джемми Гамертон і дивилися на підсохлий кривавий слід, який Джозефіна лишила за собою, коли відчайдушно повзла до вулиці. Над головами цвірінькали птахи, літнє сонце сяяло крізь строкате листя, але здавалося, що в цьому тінистому куточку навіки оселився холод.

Джейн розвернулася, глянула на будинок, у якому вони з Фростом іще не побували. То була нічим не примітна споруда, обшита білою вагонкою, із критим ґанком – на цій сільській дорозі було чимало точнісінько таких. Але навіть із того місця, де вона зараз стояла, було видно зазублені обриси розбитого вікна, що відбивали сонце, і цей яскравий уламок світла попереджав: «Тут сталося щось жахливе. Те, що ти ще маєш побачити».

– Ось тут вона впала вперше, – мовив детектив Майк Ебботт. Він показав на початок кривавого сліду. – Дісталася доволі далеко, коли її підстрелили. Впала ось тут, почала повзти. Потрібна неабияка рішучість, щоб просунутися так далеко, але вона змогла доповзти аж сюди. – Він показав туди, де закінчувалася кров. – Ось тут її і помітив патруль.

– Як сталося це диво? – запитала Джейн.

– Вони приїхали за викликом на дев’ять один один.

– Джозефіна їх викликала? – запитав Фрост.

– Ні. Ми вважаємо, що дзвонила власниця будинку, Джемма Гамертон. Телефон стояв у неї в спальні. Утім той, хто телефонував, не мав нагоди щось сказати, бо слухавку одразу ж повісили. Коли операторка спробувала передзвонити, слухавка була знята, тож вона відправила туди патруль, який приїхав за три хвилини.

Фрост глянув на доріжку.

– Багато крові.

Ебботт кивнув.

– Жінка три години провела у невідкладній хірургії. Їй наклали гіпс, і нам це тільки на користь, бо ми лише вчора виявили, що її розшукує поліція Бостона. Інакше вона цілком могла б утекти з міста. – Він розвернувся до будинку. – Якщо хочете побачити ще більше крові – йдіть за мною.

Він повів їх до ґанку, всипаного битим склом. Там вони зупинилися, щоб одягнути бахили. Зловісне попередження Ебботта віщувало нові жахи, тож Ріццолі готувалася до найгіршого.

Але, увійшовши до будинку, не побачила нічого тривожного. Вітальня мала цілком мирний вигляд. На стінах висіли десятки фотографій у рамках, на більшості з них була одна й та ж жінка з коротко стриженим білявим волоссям, у різній компанії. Масивна книжкова шафа була заповнена книгами з історії та мистецтва, старовинних мов та етнології.

– Це власниця будинку? – запитав Фрост, указуючи на білявку на фото.

Ебботт кивнув.

– Джемма Гамертон. Викладала археологію в одному з місцевих коледжів.

– Археологію? – Фрост глянув на Джейн, наче кажучи: «Оце вже цікаво». – Що ще ви про неї знаєте?

– Як нам відомо, вона була законослухняна. Ніколи не виходила заміж. Кожне літо проводила за кордоном, за тим, чим там займаються археологи.

– То чому зараз була тут?

– Не знаю. Тиждень тому приїхала з Перу, де працювала на якихось розкопках. Якби там і лишилася, була б зараз жива. – Ебботт глянув на сходи й раптом спохмурнів. – Час показати вам другий поверх.

Він повів детективів нагору, зупиняючись, щоб указати на криваві сліди на дерев’яних сходинках.

– Спортивна підошва. Розмір сорок другий чи сорок третій, – сказав він. – Ми знаємо, що це сліди вбивці, бо міз Пульчілло була боса.

– Схоже, рухався він швидко, – додала Джейн, зауважуючи, що сліди трохи розмазані.

– Так. Але вона була швидша.

Ріццолі вдивилася у сліди, що спускалися вниз. Хоча кров уже висохла й у вікно на сходи лилося сонячне світло, жах цієї гонитви зберігся на сходах. Вона здригнулася, проганяючи морок, і подивилася на другий поверх, де чекали значно страшніші картини.

– Це сталося нагорі?

– У спальні міз Гамертон, – сказав Ебботт.

Останні сходинки нагору він долав неквапно, наче не мав бажання знову дивитися на те, що бачив дві ночі тому. Сліди тут були темніші, їх залишило взуття, досі мокре від свіжої крові. Вони виходили з кімнати в дальньому кінці коридору. Ебботт махнув на перші двері, до яких вони підійшли. Всередині було незастелене ліжко.

– Це кімната для гостей, у якій спала міз Пульчілло.

Джейн спохмурніла.

– Але ж вона ближче до сходів.

– Так, мене це теж дивує. Убивця проходить повз кімнату міз Пульчілло й прямує одразу до міз Гамертон. Може, він не знав, що у домі хтось гостює.

– А може, ці двері були замкнені.

– Ні. На них немає замка. З якоїсь причини він їх проминув і пішов спочатку до кімнати міз Гамертон.

Ебботт набрав повітря й рушив далі до хазяйської спальні. Зупинився на порозі, не бажаючи йти всередину.

Коли Джейн зазирнула до кімнати через його плече, зрозуміла причину.

Хоча тіло Джемми Гамертон уже прибрали, останні миті її життя були записані яскравими червоними плямами на стінах, простирадлах, меблях. Увійшовши до цієї кімнати, Джейн відчула подих холоду на своїй шкірі, наче повз неї пролетів привид. Вона подумала: «Насильство завжди залишає свій слід. Не лише у плямах крові, а й у самому повітрі».

– Її тіло знайшли скрученим у дальньому кутку, – сказав Ебботт. – Але, як бачите з плям крові, першу рану вона отримала десь біля ліжка. На узголів’ї маємо бризки артеріальної. – Він показав на стіну праворуч. – А ось там, гадаю, краплі зі зброї.

Джейн відірвала погляд від просоченого матраца й подивилася на дугу краплин, що постала під дією відцентрової сили, коли ніж вирвався з тіла.

– Він праворукий, – завважила вона.

Ебботт кивнув.

– Судячи з характеру рани, судмедексперт сказав, що вбивця не вагався – один чіткий удар перерубав головні судини шиї. За його оцінкою, жертва ще хвилину-дві лишалася при тямі. Їй вистачило цього, щоб схопити телефон і відповзти до того кутка. На слухавці лишилися криваві відбитки пальців, тож ми знаємо, що телефонувала вона вже поранена.

– То це вбивця поклав слухавку? – запитав Фрост.

– Припускаю, що так.

– Однак, ви сказали, що операторка намагалася передзвонити, але тут було зайнято.

Ебботт замислився.

– Гадаю, це трохи дивно, правда ж? Спочатку він дає відбій, тоді знімає слухавку. Навіщо йому це робити?

Джейн мовила:

– Він не хотів, щоб телефон дзвонив.

– Через галас? – спитав Фрост.

Джейн кивнула.

– Це також пояснює, чому він не стріляв у цю жертву. Бо знав, що у будинку є ще хтось, і не хотів її розбудити.

– Утім вона прокинулася, – сказав Ебботт. – Може, чула звук падіння тіла. Може, міз Гамертон змогла скрикнути. Хай там як, щось розбудило міз Пульчілло, вона увійшла до кімнати, побачила чужого. І кинулася навтьоки.

Джейн дивилася у куток, в якому померла Джемма Гамертон, скрутившись у калюжі власної крові.

Вона вийшла з кімнати й пішла назад коридором. У дверях до кімнати Джозефіни спинилася, дивлячись на ліжко. Подумала: «Убивця пройшов повз цю кімнату. Тут спала молода жінка, двері були незамкнені.

Та він однаково рушив повз неї, далі, до спальні господині. Чи не знав, що тут є гостя? Чи не розумів, що у будинку є ще одна жінка?

Ні. Ні, він знав. Тому й зняв слухавку. Тому скористався ножем, а не пістолетом. Хотів, щоб перша жертва пішла тихо.

Бо далі збирався взятися за Джозефіну».

Ріццолі спустилася вниз, вийшла надвір. День був сонячний, спекотний та безвітряний, цвіркотіли комахи, але холод будинку був із нею. Вона спустилася з ґанку.

«Ти переслідував її, вниз цими сходами. Місячної ночі її було добре видно – самотня дівчина у нічній сорочці».

Вона повільно пішла далі доріжкою, тим маршрутом, яким тікала Джозефіна з порізаними склом ступнями. Попереду, за деревами, була дорога, і все, чого втікачка потребувала, – дістатися сусіднього будинку. Закричати, постукати.

Джейн зупинилася, не зводячи очей із залитого кров’ю гравію.

«Але тут їй у ногу влучила куля, і вона впала».

Детектив повільно йшла слідами крові, яку Джозефіна розмазала, намагаючись тікати навкарачки. Кожен сантиметр шляху вона мала усвідомлювати, що він наближається, іде її вбивати. Кривавий слід усе тягнувся й тягнувся, аж поки не обірвався, метрів за десять до дороги. Жінка довго й відчайдушно повзла до того місця, достатньо довго, щоб убивця порівнявся з нею. І точно достатньо довго, щоб він міг востаннє натиснути на спусковий гачок і втекти.

Однак він не зробив цього останнього пострілу.

Джейн зупинилася, дивлячись на місце, де стояла навколішки Джозефіна, коли патрульні помітили її. Більше нікого вони не бачили – лише поранену жінку. Жінку, яка мала б бути мертва.

Аж тоді Джейн збагнула. «Убивця хотів залишити їй життя».

21

«Усі брешуть» – думала Джейн. Однак мало хто міг упоратися зі своєю брехнею так влучно й повно, як Джозефіна Пульчілло.

Поки вони з Фростом їхали до лікарні, вона питала себе, які казки Джозефіна розповідатиме їм сьогодні, що ще вигадає на пояснення неспростовних фактів, які вони тепер про неї знали. Її цікавило і те, чи спокуситься Фрост знову на цю брехню.

– Гадаю, коли приїдемо, говорити буду я, – мовила вона.

– Чому?

– Просто хочу сама з цим розібратися.

Напарник подивився на неї.

– Маєш для цього якісь особливі причини?

Ріццолі не поспішала з відповіддю, бо не могла відповісти щиро і водночас не поглибити відстань між ними – відстань, створену Джозефіною.

– Просто думаю, що краще мені з нею говорити, бо інстинкти мене не підвели.

– Інстинкти? Так ти це називаєш?

– Ти їй повірив. Я – ні. І виявилося, що я мала рацію, хіба ні?

Фрост розвернувся до вікна.

– Або ж просто їй позаздрила.

– Що? – Вона звернула на стоянку біля лікарні й вимкнула двигун. – Такої ти про мене думки?

Він зітхнув.

– Не зважай.

– Ні, кажи. Що ти мав на увазі?

– Нічого.

Фрост штовхнув дверцята авто, відчиняючи їх.

– Ходімо, – сказав він.

Джейн вийшла з автомобіля, грюкнула дверцятами, питаючи себе, чи була хоч крихта правди в тому, що сказав Фрост. Чи ображалася вона на те, як легко ідуть по життю привабливі жінки, тільки тому, що сама красунею не була. Чоловіки обожнювали гарних жінок, догоджали їм, і, що найважливіше – дослухалися до них. «А решта стараються, як можуть». Але навіть якщо вона й заздрила, це не змінювало факту: інстинкти її не підвели.

Джозефіна Пульчілло була шахрайкою.

Напарники мовчали, заходячи до лікарні, йдучи до хірургічного відділення. Ніколи ще Джейн не відчувала між ними такої прірви. Хоча вони зараз стояли пліч-о-пліч, здавалося, що їх розділяє цілий континент, і вона навіть краєм ока не дивилася на Фроста, поки вони йшли коридором. А тоді похмуро штовхнула двері до палати 216 і увійшла.

Молода жінка, яку вони знали як Джозефіну, дивилася на них із ліжка. У незграбній лікарняній сорочці вона здавалася привабливо вразливою – діва з оленячими очима, яка чекає на порятунок. Як, у біса, їй це вдається? Навіть із немитим волоссям, із ногою в гіпсі вона все одно була красунею.

Ріццолі не марнувала часу, підійшла до ліжка й мовила:

– Не хочете розповісти нам про Сан-Дієґо?

Джозефіна одразу ж опустила очі, уникаючи погляду Джейн.

– Я не знаю, про що це ви.

– Вам тоді було років чотирнадцять. Достатньо, щоб запам’ятати, що відбулося тієї ночі.

Жінка похитала головою.

– Ви мене з кимось плутаєте.

– Вас тоді звали Сьюзен Кук. Ви вчилися в середній школі імені Вільяма Говарда Тафта, жили з матір’ю, яка називалася Лідією Ньюгауз. Якось уранці ви спакували речі й поспіхом поїхали з міста. Більше про Сьюзен чи її матір ніхто не чув.

– Тоді, певно, поїхати з міста – то нелегально? – різко відповіла Джозефіна, нарешті зустрівшись нервовим поглядом із Джейн.

– Ні, це не так.

– То чому ви мене про це розпитуєте?

– Бо стріляти чоловікові в потилицю – точно нелегально.

Обличчя Джозефіни нічого не виражало.

– Якому чоловікові? – спокійно спитала вона.

– Тому, який помер у вашій спальні.

– Я не знаю, про що це ви.

Дві жінки пильно дивилися одна на одну. Ріццолі подумала: «Може, Фрост і не бачить тебе наскрізь, а от я, чорт забирай, бачу».

– Ви колись чули про речовину під назвою люмінол? – спитала вона.

Джозефіна знизала плечима:

– А мала б?

– Вона вступає в реакцію із залізом у старих слідах крові. Якщо оббризкати нею поверхню, будь-які залишки крові яскраво світитимуться в темряві, наче неон. Хай як ретельно прибираєш чиюсь кров, усі сліди змити неможливо. Навіть після того, як ви з матір’ю усе підмели й вимили, кров лишилася там, сховалася у тріщинах. У плінтусах.

Цього разу Джозефіна нічого не відповіла.

– Коли поліція Сан-Дієґо обшукала ваш старий будинок, вони все побризкали люмінолом. Одна кімната світилася, мов божевільна. Ваша кімната. Тож не кажіть, що нічого про це не знаєте. Ви там були. Вам точно відомо, що сталося.

Джозефіна зблідла.

– Мені було чотирнадцять, – тихо промовила вона. – Це було давно.

– Убивство не має терміну давності.

– Убивство? То от чим ви це вважаєте?

– Що сталося тієї ночі?

– То було не вбивство.

– А що ж тоді?

– Самозахист!

Джейн вдоволено кивнула. Вони кудись просуваються. Нарешті вона визнала, що у її спальні справді помер чоловік.

– Як це сталося? – знову запитала вона.

Джозефіна глянула на детектива Фроста, наче шукаючи підтримки. Він стояв біля дверей, обличчя в нього було холодне й непроникне, тож, вочевидь, не варто було чекати на послуги чи співчуття від нього.

– Час викласти все, як є, – сказала Джейн. – Зробіть це для Джемми Гамертон. Вона заслуговує на справедливість, хіба ні? Я так думаю, що вона була вашою подругою.

Коли Джозефіна почула ім’я Джемми, її очі заповнилися сльозами.

– Так, – прошепотіла вона. – Більше ніж подругою.

– Ви знаєте, що вона померла?

– Детектив Ебботт мені сказав. Але я й так знала, – прошепотіла Джозефіна. – Бачила, як вона лежала на підлозі…

– Я вважаю, що ці події пов’язані – смерть міз Гамертон та стрілянина в Сан-Дієґо. Якщо ви хочете справедливості для своєї подруги, відповідайте мені, Джозефіно. Чи краще називати вас Сьюзен Кук? Бо у Сан-Дієґо вас звали саме так.

– Тепер мене звати Джозефіною. – Вона втомлено зітхнула, припиняючи опиратися. – Це ім’я я носила найдовше, звикла до нього.

– Скільки імен ви мали?

– Чотири. Ні, п’ять. – Вона похитала головою. – Уже навіть і не пам’ятаю. Щоразу, коли ми переїжджали, ім’я змінювалося. Я думала, що Джозефіна – це останнє.

– Як вас насправді звати?

– Хіба це має значення?

– Має. Яке ім’я вам дали за народження? Можете сказати правду, рано чи пізно ми все одно дізнаємося.

Джозефіна переможено опустила голову.

– Прізвище було Соммер, – тихо сказала вона.

– А ім’я?

– Нефертарі.

– Незвичне ім’я.

Жінка втомлено засміялася.

– Моя мати ніколи не обирала простих рішень.

– Так звали якусь єгипетську царицю?

– Так. Дружину Рамзеса Великого. «Нефертарі, заради якої сходить сонце».

– Що?

– Так казала моя мати. Вона любила Єгипет. Постійно говорила про те, як повернеться туди.

– І де зараз ваша мати?

– Померла, – тихо відповіла Джозефіна. – Три роки тому, в Мексиці. Її збило авто. Коли це сталось, я вчилася в аспірантурі у Каліфорнії, тож більше не маю чого сказати…

Джейн узяла стілець і сіла біля ліжка.

– Але можете розповісти про Сан-Дієґо. Що сталося тієї ночі?

Джозефіна згорбилася, опустила плечі. Вони загнали її у глухий кут, і вона про це знала.

– Було літо, – почала вона. – Ніч була тепла. Мати завжди наполягала, щоб ми замикали усі вікна, але я тієї ночі лишила своє відчиненим. Так він і проліз до будинку.

– Крізь ваше вікно?

– Мати щось почула, прийшла до мене. Він на неї напав, вона захищалася. Захищала мене. – Вона подивилася на Джейн. – Вона не мала вибору.

– Ви бачили, як це сталося?

– Я спала. Мене розбудив постріл.

– Пам’ятаєте, де стояла ваша мати, коли це сталося?

– Я не бачила. Кажу ж, я спала.

– То як ви знаєте, що це був самозахист?

– Він був у нашому домі, у моїй кімнаті. Це ж усе виправдовує, чи не так? Коли хтось вдирається до твого дому, чи ж ти не маєш права стріляти в нього?

– У потилицю?

– Він розвернувся! Збив її з ніг і розвернувся. І вона вистрелила.

– Я думала, ви цього не бачили.

– Вона мені так сказала.

Джейн відкинулася на спинку стільця, не зводячи очей із молодої жінки. Минали хвилини – нехай тиша справляє свій вплив. Нехай підкреслює той факт, що Джейн вивчає кожну пору, кожен найдрібніший рух на обличчі Джозефіни.

– Отже, ви з матір’ю маєте мертве тіло у вашій спальні, – сказала Джейн. – Що було далі?

Жінка набрала повітря.

– Мати про все подбала.

– Тобто витерла кров?

– Так.

– І поховала тіло?

– Так.

– Вона викликала поліцію?

Джозефіна стиснула кулаки. Прошепотіла:

– Ні.

– А вранці ви поїхали з міста.

– Так.

– Ось цієї частини я не розумію, – сказала Джейн. – Здається мені, що ваша мати ухвалила дивне рішення. Ви кажете, що вона вбила цього чоловіка, захищаючись.

– Він удерся до нашого будинку. Був у моїй спальні.

– Подумаймо про це. Якщо чоловік вдирається до вашого будинку й нападає на вас, ви маєте право використати зброю на свій захист. Коп може навіть вас по плечі за це поплескати. Однак ваша мати не викликала поліцію. Натомість вона витягла тіло у двір і закопала. Змила кров, спакувала речі дочки й поїхала з міста. Вам це здається логічним? Бо мені, чорт забирай, ні. – Джейн нахилилася до Джозефіни, агресивно вторгаючись до її особистого простору. – Це була ваша мати. Вона мала сказати вам, чому вчинила саме так.

– Я була налякана і не розпитувала.

– І вона нічого не пояснила?

– Ми втекли, от і все. Я знаю, що зараз це звучить нерозважливо, але ми вчинили саме так. Панікуючи, втекли з міста. А після такого до поліції іти не можна. Тебе вважатимуть винним тільки тому, що втік.

– Ваша правда, Джозефіно. Ваша мати збіса винна. Того чоловіка застрелили у потилицю. Поліції Сан-Дієґо не здалося, що це схоже на самозахист. Радше – на холоднокровне вбивство.

– Вона зробила це, захищаючи мене.

– То чому не викликала поліцію? Від чого вона втікала? – Джейн нахилилася ще ближче, до самого обличчя жінки. – Джозефіно, мені потрібна правда!

Здавалося, з легень Джозефіни вилетіло все повітря. Опустивши плечі, вона переможено повісила голову.

– В’язниця, – прошепотіла. – Моя мати тікала від в’язниці.

Саме цього вони й чекали. Це все пояснювало. Джейн бачила це у поставі молодої жінки, чула у її розбитому голосі. Джозефіна знала, що битву програно, і нарешті віддала їм здобич – правду.

– Який злочин вона вчинила? – запитала Джейн.

– Подробиць я не знаю. Вона казала, що я тоді була ще дуже мала.

– Вона щось украла? Когось убила?

– Мати про це не говорила. До тієї ночі в Сан-Дієґо я взагалі нічого про це не знала. Аж тоді вона сказала, чому не можна викликати поліцію.

– І ви зібрали речі й поїхали з нею, бо вона наказала вам бути чемною дівчинкою?

– А чого ви від мене чекали? – Джозефіна з викликом підняла голову. – Вона була моєю матір’ю. Я її любила.

– Однак вона розповіла вам, що вчинила злочин.

– Деякі злочини можна виправдати. Інколи просто не маєш вибору. Що б вона не скоїла, на це була причина. Моя мати була хорошою людиною.

– Яка втікала від закону.

– Тоді це закон помилявся.

Вона пильно дивилася на Джейн, відмовляючись відступати. Відмовляючись визнавати, що її мати була спроможна на злий учинок. Чи ж може мати хотіти більшої вірності від дитини? Така вірність могла бути помилковою, сліпою, але вона викликала захоплення, і сама Джейн хотіла б такої вірності від власної дочки.

– Тож ваша мати тягала вас від міста до міста, від імені до імені, – сказала Джейн. – А де ж у всьому цьому ваш батько?

– Мій батько помер у Єгипті, ще до мого народження.

– Єгипет? – Джейн вигнулася вперед, повністю зосередившись на молодій жінці. – Розповідайте.

– Він був французом, археологом на розкопках. – Вуста Джозефіни вигнулися тужливою посмішкою. – Вона розповідала, що він був дуже розумний, веселий. А передусім добрий. Це вона любила в ньому найбільше – доброту. Вони збиралися одружитися, а тоді сталася жахлива катастрофа. Пожежа.

Вона сковтнула.

– Джемма теж постраждала у ній.

– Джемма Гамертон була з вашою матір’ю в Єгипті?

– Так. – Від згадки про Джемму Джозефіна закліпала, відганяючи непрохані сльози. – Це я винна, так? Я винна в її смерті.

Джейн глянула на Фроста, який, схоже, був не менше за неї заскочений новою інформацією. Хоча він мовчав протягом усього допиту, тепер не встояв і запитав:

– Ці розкопки, на яких познайомилися ваші батьки. Де саме в Єгипті це було?

– Біля оази Сіва, у західній пустелі.

– Що саме вони шукали?

Джозефіна знизала плечима.

– Їм так і не вдалося знайти його.

– Його?

– Загублене військо Камбіза.

У наступній тиші Джейн майже чула, як клацають, стаючи на місце, фрагменти головоломки. «Єгипет. Камбіз. Бредлі Роуз». Вона розвернулася до Фроста.

– Покажи їй фото.

Фрост дістав знімок із теки, яку приніс із собою, передав Джозефіні. То був знімок, позичений у професора Квіґлі, зроблений у каньйоні Чако, – молодий Бредлі дивився просто в об’єктив блідими вовчими очима.

– Ви впізнаєте цього чоловіка? – запитав детектив. – Фото старе, зараз йому років сорок п’ять.

Джозефіна похитала головою.

– Хто він?

– Його звати Бредлі Роуз. Двадцять сім років тому він так само був у Єгипті. На тих же розкопках, де працювала ваша мати. Вони мали бути знайомі.

Джозефіна вдивилася у знімок, наче намагаючись побачити в цьому обличчі щось знайоме.

– Ніколи не чула цього імені. Вона про нього не говорила.

– Джозефіно, ми думаємо, що саме цей чоловік переслідував вас, – сказав Фрост. – Він напав на вас дві ночі тому. І ми маємо підстави вважати, що саме він – убивця-археолог.

Вона підвела злякані очі.

– Він знав мою матір?

– Вони разом були на розкопках, мали бути знайомі. Це може пояснити його зацикленість на вас. Ваше фото двічі з’являлося у «Бостон Ґлоуб», пригадуєте? У березні, скоро після того, як вас узяли до музею. І кілька тижнів тому, перед скануванням Мадам Ікс. Можливо, Бредлі побачив вашу схожість. Можливо, подивився на фото і побачив обличчя вашої матері. Ви на неї схожа?

Джозефіна кивнула.

– Джемма казала, що я точнісінько така, як мати.

– Як звали вашу матір? – запитала Джейн.

Спочатку Джозефіна не відповідала, наче сама ця таємниця так давно була похована, що тепер було важко згадати. Коли ж нарешті озвалася, голос її був такий тихий, що Джейн довелося нахилитися, щоб бодай щось почути.

– Медея. Її звали Медея.

– Ім’я на картуші, – сказав Фрост.

Джозефіна дивилася на фото.

– Чому вона про нього не говорила? Чому я ніколи не чула його імені?

– Схоже, саме ваша мати – ключ до всього, – сказала Джейн. – До того, що штовхає цього чоловіка на вбивства. Навіть якщо ви про нього не знаєте, він точно знає про вас і, певно, вже деякий час присутній у вашому житті, десь на периферії. Можливо, він щодня проїздив повз ваш будинок. Або ж сидів у автобусі, яким ви їхали на роботу. Ви просто не помічали його. Коли повернетеся до Бостона, нам буде потрібен список усіх місць, де ви буваєте, – усіх кав’ярень, усіх книжкових крамниць.

– Але я не повернуся до Бостона.

– Мусите повернутися. Інакше ми не зможемо вас захистити.

Джозефіна похитала головою.

– Мені буде краще деінде. Де завгодно.

– Цей чоловік вистежив вас аж тут. Думаєте, він не здатен це повторити? – голос Джейн був тихий і непохитний. – Я розкажу вам, що Бредлі Роуз робить зі своїми жертвами. Спочатку калічить їх, щоб вони не втекли. Так само, як вас. Як Мадам Ікс. На деякий час він зберіг їй життя. Заховав десь, де ніхто її не чув. Тримав у полоні тижнями, і бозна-що робив із нею у цей час.

Джейн заговорила ще м’якшим, інтимнішим тоном:

– І навіть після смерті вона залишалася у його владі. Він зберіг її, мов сувенір. Вона стала частиною його гарему, Джозефіно, гарему мертвих душ.

І тихо додала:

– Ви – його наступна жертва.

– Навіщо ви це робите? – вигукнула Джозефіна. – Думаєте, мені ще недостатньо страшно?

– Ми можемо вас уберегти, – сказав Фрост. – Вам уже замінили замки, і щоразу, як ви виходитимете з дому, ми влаштуємо вам супровід. Хтось ходитиме з вами усюди.

– Ми знаємо, хто наш убивця, – сказала Джейн. – Знаємо, як він діє, тож перевага на нашому боці.

Джозефіна мовчки зважувала варіанти. Тікати чи дати бій. Самі крайнощі, без півзаходів.

– Повертайтеся до Бостона, – сказала Джейн. – Допоможіть нам покласти цьому край.

– Ви справді зробили б це на моєму місці? – тихо спитала молода жінка і підвела очі.

Джейн дивилася просто на неї.

– Саме так і зробила б.