Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

Він зиркнув на свій мобільний, який саме задзвонив, і раптово встав.

– Перепрошую, мені треба відповісти.

Фрост вийшов з кімнати, і Цукер зосередився на Джейн:

– Мене зацікавило те, що ви сказали про міз Пульчілло.

– Що саме?

– Ви описали її як доволі дивну. Однак детектив Фрост нічого такого не помітив.

– Так. Ну, тут ми з ним не згодні.

– Наскільки не згодні?

Чи вона мала сказати, що насправді про це думає? Що об’єктивність Фроста пішла під три чорти, бо його дружина поїхала з міста, йому самотньо, а у Джозефіни Пульчілло – великі карі очі?

– Чи є у цій жінці щось таке, що викликає у вас упередження?

– Що? – з недовірою засміялася Джейн. – То ви думаєте, це я тут…

– Чому вона викликає у вас занепокоєння?

– Не викликає. Просто вона потайна. Наче намагається триматися на крок попереду.

– Вас? Чи вбивці? З того, що я чув, молода пані має повне право боятися. В її автомобілі залишили мертве тіло. Це схоже на подарунок від убивці – приношення, якщо завгодно. Своїй наступній супутниці.

«Своїй наступній супутниці». Від цих слів руки Джейн укрили сироти.

– Я так розумію, вона у безпечному місці? – спитав Цукер. Ніхто йому не відповів, тож він обвів поглядом усіх за столом. – Певен, ми всі погодимося щодо того, що вона може бути в небезпеці. То де ця жінка?

– Це ми наразі намагаємося зрозуміти, – визнала Джейн.

– Ви не знаєте, де вона?

– Джозефіна сказала, що поїде до тітки, яку звати Конні Пульчілло, у Берлінгтон, штат Вермонт, але нікого з таким іменем ми там не знайшли. Залишали повідомлення на голосовій пошті, та вона не відповіла.

Цукер похитав головою.

– Погані новини. Перевірили її бостонське помешкання?

– Її там немає. Сусід бачив у п’ятницю зранку, як вона виходила з двома валізами.

– Навіть якщо вона поїхала з Бостона, їй однаково може загрожувати небезпека, – сказав психолог. – Наш убивця, вочевидь, почувається вільно у різних штатах. Географічні кордони його не хвилюють. Він міг поїхати за нею.

– Якщо знає, де вона. Навіть ми не можемо її знайти.

– Але він зосереджений тільки на ній. Це могло тривати уже певний час. Якщо він за нею стежив, то може точно знати, куди жінка подалася. – Цукер знову відхилився на спинку стільця, помітно стурбований. – Чому вона не відповідає на дзвінки? Не має змоги?

Перш ніж Джейн відповіла, відчинилися двері й до кімнати повернувся Фрост.

Одного погляду на його обличчя вистачило, щоб зрозуміти: щось не так.

– Що сталося? – запитала вона.

– Джозефіна Пульчілло мертва, – відповів напарник.

Ця заява прокотилася по кімнаті шоком, подібним на розряд електрошокера.

– Мертва? – скочила зі стільця Джейн. – Як? Що, в біса, трапилося?

– Автомобільна аварія. Але…

– Отже, це не наш убивця.

– Це точно не наш убивця, – погодився Фрост.

Джейн почула гнів у його голосі, побачила його у стиснених вустах, примружених очах напарника.

– Вона померла у Сан-Дієґо. Двадцять чотири роки тому.

17

Вони їхали вже пів години, коли Джейн нарешті наважилася порушити болісну тему, якої вони уникали протягом усього польоту з Бостона до Альбукерке.

– Ти на неї запав, правда? – запитала вона.

Фрост навіть не подивився на неї. Він повністю зосередився на кермуванні, не зводячи очей з дороги, на якій мерехтів асфальт, розпечений сонцем Нью-Мексико. За весь той час, що вони працювали разом, Ріццолі ніколи не відчувала між ними такої стіни, такої непроникної перепони, якої їй не вдавалося пробити. Це був не той добряга Баррі Фрост, якого вона знала, – радше його злий брат-близнюк, який будь-якої миті міг почати говорити невідомою мовою, демонічно обертаючи голову на триста шістдесят градусів.

– Знаєш, ми мусимо про це поговорити, – наполягла вона.

– Може, даси мені спокій?

– Не варто себе за це звинувачувати. Вона красуня, закрутила тобі голову. Це може статися з будь-ким.

– Але не зі мною.

Він нарешті глянув на напарницю, і щирість його люті змусила її замовкнути.

– Не можу повірити, що нічого не помічав, – сказав і знову зосередився на дорозі.

Мить відвертості минула, і тепер тишу порушувало лише гудіння кондиціонера та звук, із яким авто прорізало спеку.

Ріццолі ніколи раніше не була в Нью-Мексико, не бачила пустелі. Але вона заледве помічала пейзажі, що проносилися за вікном. Зараз важливо було закрити прірву між ними, і зробити це можна було лише за допомогою розмови, хоче того Фрост чи ні.

– Не лише ти здивований, – знову заговорила вона. – Доктор Робінсон теж нічого не знав. Бачив би ти його обличчя, коли я сказала йому, що вона фальшивка. Якщо ця жінка брехала навіть про власне ім’я, уявляєш, скільки ще там брехні? Вона багатьох обдурила, навіть своїх викладачів у коледжі.

– Але не тебе. Ти бачила її наскрізь.

– У мене просто було чудернацьке відчуття, от і все.

– Інстинкт копа.

– Так, напевно.

– То що, в біса, сталося з моїм?

Джейн засміялася.

– На сцену вийшов інший інстинкт. Вона вродлива, налякана, і – бац! Бойскаут хоче її рятувати.

– Ким би вона не була.

Відповіді на це запитання вони досі не мали. Знали лише, що вона не справжня Джозефіна Пульчілло, яка померла двадцять чотири роки тому у віці лише двох років. Однак із часом ця мертва дівчинка змогла закінчити школу, вивчитися в коледжі. Вона змогла відкрити рахунок у банку, отримати водійські права й роботу в загадковому бостонському музеї. Дитина воскресла в особі жінки, істинне походження якої залишалося таємницею.

– Не віриться, що я був таким телепнем, – зітхнув Фрост.

– Хочеш моєї поради?

– Не дуже.

– Зателефонуй Еліс. Скажи, щоб приїздила додому. Розумієш, це так само частина проблеми – твоєї дружини немає і тобі самотньо. Ти вразливий. З’являється красива дівчина, і раптом починаєш думати другим мозком.

– Я не можу просто сказати їй повернутися.

– Вона ж дружина тобі, хіба ні?

Чоловік пирхнув.

– Хотів би я побачити, як Гебріел каже тобі, що робити. Сцена була б негарна.

– Мене можна переконати, і Еліс так само. Вона надто довго затримується у батьків, коли потрібна тобі тут. Зателефонуй їй.

Фрост зітхнув.

– Усе дещо складніше.

– Це ти про що?

– Ми з Еліс… ну, у нас проблеми. Відколи вона почала вчитися в юридичній школі, здається, наче я вже не можу з нею поговорити. Наче те, що я кажу, не варте уваги. Вона весь день проводить із тими розумахами-професорами, а коли приходить додому, про що нам говорити?

– Може, про те, чим ти займався на роботі?

– Ага, я їй розповідаю про наш останній арешт, а вона питає, чи поліція виявляла жорстокість.

– Ого. То вона перейшла на темний бік?

– Еліс вважає, що ми – це темний бік. – Він глянув на напарницю. – Ти знаєш, як тобі пощастило? Гебріел – один із нас. Він розуміє, чим ми займаємося.

Так, їй пощастило одружитися з чоловіком, який знається на складнощах правоохоронної роботи. Але Джейн знала, як швидко розпадаються навіть вдалі шлюби. Минулого Різдва сама дивилася, як союз її батьків розвалився за одну вечерю. Бачила, як їхню господу зруйнувала одна чужа білявка. І знала, що Баррі Фрост стоїть на порозі шлюбної катастрофи.

– Скоро моя мама влаштовує щорічне барбекю, – мовила вона. – Там буде Вінс Корсак, тож це однаково що зібратися командою. Може, приєднаєшся?

– Із жалю запрошуєш?

– Я однаково планувала тебе покликати. І раніше кликала, тільки ти не зголошувався.

Фрост зітхнув.

– То через Еліс.

– Що?

– Вона ненавидить вечірки копів.

– А ти ходиш на її юридичні вечірки?

– Так.

– Якого біса?

Він знизав плечима.

– Просто хочу, щоб вона була щаслива, розумієш?

– Дуже не хочеться цього казати…

– То й не кажи.

– Еліс – те ще стерво, правда?

– Господи. Ну от навіщо ти це сказала?

– Пробач. Але так і є.

Баррі похитав головою.

– Невже усі проти мене?

– Я тебе підтримую. І хвилююся за тебе. Тому й казала тобі триматися якомога далі від тієї нібито-Джозефіни. Рада, що ти нарешті збагнув, чому я це говорила.

Він стиснув руки на кермі.

– Цікаво, хто ж вона насправді. І що приховує, чорт забирай.

– Завтра дізнаємося про відбитки пальців.

– Може, вона втікає від колишнього чоловіка. Може, більше нічого й немає.

– Якби вона тікала від якогось вилупка, то розповіла б нам, не думаєш? Ми ж хороші. Навіщо їй тікати від поліції, якщо вона ні в чому не винна?

Фрост пильно дивився на дорогу. До повороту на каньйон Чако лишалося близько п’ятдесяти кілометрів.

– Дуже хочеться дізнатися, – мовив він.

За десять хвилин, проведених у спеці Нью-Мексико, Джейн присягнулася ніколи більше не скаржитися на бостонське літо. Її обличчя вкрилося потом за лічені секунди після того, як вони з Фростом вийшли з орендованого авто, оснащеного кондиціонером. Пісок був такий розпечений, що жарив навіть крізь підошви взуття. Пустельне сонце було до болю яскраве, вона мружилася навіть за новими темними окулярами, придбаними дорогою на заправці. Фрост теж купив собі такі, і з костюмом та краваткою цілком годився б на таємного агента, або ж одного з «людей у чорному», якби не те, що його обличчя тривожно пломеніло червоним. Будь-якої миті з ним міг статися напад.

«То як старигань це витримує?»

Заслуженому професорові Алану Квіґлі було сімдесят вісім років, однак він сидів на дні розкопу й терпляче розгрібав лопаткою кам’янистий ґрунт. Його брудна заношена панама здавалася такою ж старою, як і він сам. Хоча його й прикривала від сонця тінь намету, самої спеки було достатньо, щоб звалити з ніг навіть значно молодшого чоловіка. Насправді, студенти з його команди уже зробили перерву й дрімали в затінку поблизу, поки їхній значно старший професор розбирав камінці й зсипав ґрунт у відро.

– Ловиш ритм, – пояснив Квіґлі, – дзен розкопок, я так це називаю. Дітлахи налітають на роботу повністю, з нервовою енергією. Для них це пошук скарбів, і вони поспішають знайти золото, поки його не знайшов хтось інший. Чи поки семестр не скінчився, по-різному буває. Вони виснажуються, або ж знаходять лише каміння й землю, і втрачають інтерес. Принаймні більшість з них. Але ті серйозні, рідкісні студенти, які залишаються у справі, розуміють, що людське життя – лише мить. Не можна за один сезон відкопати те, що збиралося століттями.

Фрост зняв окуляри, промокнув піт на чолі.

– Ем, а що саме ви тут розкопуєте, професоре?

– Смітник.

– Га?

– Це сміттєва купа, місце, куди викидали сміття. Ми шукаємо биту кераміку, кістки тварин. Можна чимало дізнатися про суспільство, вивчаючи те, що в ньому викидають. Люди тут жили цікаві.

Квіґлі звівся на ноги, скрегочучи від зусиль, і витер рукавом зморшкувате чоло.

– Старі коліна знову готові до заміни. Ось що в цій професії відмовляє спочатку – бісові коліна.

Він піднявся з розкопу драбиною.

– Чи ж не велична місцина? – мовив, обводячи поглядом долину, всіяну старовинними руїнами. – Цей каньйон колись був церемоніальним місцем, де проходили священні ритуали. Ви уже були в парку?

– Боюся, що ні, – відповіла Джейн. – Щойно сьогодні прилетіли до Альбукерке.

– Прилетіли з самого Бостона і навіть не подивитеся каньйон Чако? Одне з найдивовижніших археологічних місць цієї країни?

– У нас обмаль часу, професоре. Ми прилетіли до вас.

Він пирхнув.

– То можете вільно роздивлятися, бо це місце і є моїм життям. Я провів у цьому каньйоні сорок сезонів, увесь той час, коли не викладав. Тепер, коли я пішов у відставку з університету, можу повністю присвятити себе розкопкам.

– Сміття, – уточнила Джейн.

Квіґлі засміявся.

– Так. Гадаю, можна на це подивитися і під таким кутом.

– Лоррейн Еджертон працювала на цьому ж місці?

– Ні, ми тоді копали там, з іншого боку каньйону. – Археолог махнув рукою на кам’яні руїни вдалині. – Зі мною тоді працювала команда студентів та аспірантів, звична компанія. Когось справді цікавила археологія, а комусь просто потрібен був залік. Чи веселощі й перспектива сексу.

Джейн не сподівалася почути таке від сімдесятивосьмирічного стариганя, але ж він більшу частину своєї кар’єри жив і працював пліч-о-пліч зі студентами.

– Ви пам’ятаєте Лоррейн Еджертон? – запитав Фрост.

– О так. Після того, що сталося, я її точно не забуду. Вона була однією з моїх аспіранток, дуже віддана справі, дуже міцна. Хай як би мене звинувачували в тому, що сталося з Лоррейн, вона була цілком спроможна подбати про себе.

– Хто вас звинувачував?

– Її батьки. Вона була єдиною дитиною, то була трагедія для них. Авжеж, вони вирішили, що я маю відповідати, позаяк наглядав за розкопками. Подали позов проти університету, але дочку це їм не повернуло. Зрештою, певно, саме через це у батька стався інфаркт. Мати померла за кілька років. – Він похитав головою. – Химерна штука – те, як пустеля просто проковтнула дівчину. Вона попрощалася з усіма, сіла на мотоцикл і зникла.

Він подивився на Джейн.

– Кажете, її тіло з’явилося у Бостоні?

– Ми вважаємо, що вбили її тут, у Нью-Мексико.

– Стільки років минуло. І тепер ми зрештою знаємо правду.

– Не всю. Саме тому ми тут.

– Нас тоді допитував детектив. Мак-Дональд, здається, якось так. Ви з ним говорили?

– Його прізвище Мак-Давелл. Він помер два роки тому, ми маємо його записи.

– От же ж. І теж був молодший за мене. Усі вони молодші за мене, а тепер уже й мертві. Лоррейн. Її батьки. – На Джейн дивилися чисті блакитні очі. – А я все тут, живий-здоровий. Ніколи не вгадаєш, правда?

– Професоре, я розумію, що це було давно, але ми хотіли б, щоб ви пригадали те літо. Розкажіть нам про день, коли вона зникла, про студентів, які з вами працювали.

– Детектив Мак-Давел опитав усіх, хто тут тоді був. Ви, певно, читали його нотатки.

– Але ви справді знали тих студентів. Певно, вели польовий щоденник, записи про розкопки.

Професор Квіґлі стурбовано глянув на Фроста, обличчя якого стало ще червонішим.

– Юначе, бачу, ви тут довго не витримаєте. Поговоримо в моєму кабінеті, в адміністрації парку? Там є кондиціонер.

Лоррейн Еджертон стояла на знімку в останньому ряду, пліч-о-пліч із чоловіками. Чорне волосся, зібране в хвіст, підкреслювало квадратну щелепу й виразні вилиці на засмаглому обличчі.

– Ми називали її амазонкою, – мовив професор Квіґлі. – Не тому, що мала якусь особливу силу. Вона була безстрашна, і не лише фізично. Лоррейн завжди казала те, що думала, навіть якщо це могло створити їй проблеми.

– І це створювало проблеми? – спитав Фрост.

Квіґлі усміхнувся, дивлячись на обличчя своїх колишніх студентів, які тепер мали бути зрілими людьми. Якщо вижили.

– Не зі мною, детективе. Мене тішила її відвертість.

– А інших?

– Знаєте, як воно буває у будь-якій групі. Конфлікти, союзи. А це ж були молоді люди, трохи за двадцять, то додайте ще вплив гормонів. Я, як міг, намагався триматися від цього подалі.

Джейн роздивлялася знімок, зроблений серед археологічного сезону. Студенти стояли двома рядами, перший присів на коліно. Усі були стрункі, засмаглі, здорові, вбрані у футболки й шорти. Поруч із групою стояв професор Квіґлі – обличчя повніше, бакенбарди довші, але в іншому це був той же сухорлявий чоловік, якого вони зустріли сьогодні.

– У цій групі жінок значно більше, ніж чоловіків, – зауважив Фрост.

Квіґлі кивнув.

– Зазвичай так і буває. Схоже, жінок археологія вабить більше, і вони частіше готові до нудного очищування й просіювання.

– Розкажіть про трьох чоловіків на цьому фото, – попросила Джейн. – Що ви про них пам’ятаєте?

– Ви цікавитеся, чи міг хтось із них її убити?

– Якщо коротко – так.

– Детектив Мак-Давелл опитав їх усіх. Жодного з моїх студентів не було в чому звинуватити.

– Менше з тим, я хотіла б знати, що ви пам’ятаєте.

Квіґлі трохи подумав і показав на азіата поруч із Лоррейн.

– Джефф Чу, з підготовчих курсів до медичного коледжу. Хлопчина дуже розумний, але нетерплячий. Гадаю, він тут знудився. Тепер працює лікарем у Лос-Анджелесі. А це – Карл якось-там. Страшний нечупара, дівчатам завжди доводилося за ним прибирати. Третій хлопець, Адам Станчефф, вивчав музику. Бездарний як археолог, але пам’ятаю, на гітарі грав добре. Дівчатам це подобалося.

– Включно з Лоррейн? – спитала Джейн.

– Адама всі любили.

– Я маю на увазі, в романтичному сенсі. Чи Лоррейн мала стосунки з кимось із цих чоловіків?

– Лоррейн не цікавила романтика, вона була зосереджена на кар’єрі. Я це дуже поважав. Хотілося б частіше бачити таке у студентах. Натомість вони приходять до мене після «Розкрадачки гробниць», і виявляється, що просіювання ґрунту – не те, що про що вони мріяли.

Він помовчав, пильно дивлячись на Джейн.

– Ви розчарована.

– Поки що не почула нічого такого, чого не було б у нотатках Мак-Давелла.

– Сумніваюся, що можу додати щось корисне. Стільки років спливло, навряд чи моїм спогадам можна довіряти.

– Ви казали Мак-Давеллу, що сумніваєтеся в тому, що хтось зі студентів причетний до її зникнення. Досі так вважаєте?

– Не мав приводу передумати. Слухайте, детективе, це були хороші дітлахи. Деякі з них були ліниві, деякі – схильні перепивати, потрапивши до міста.

– І часто вони там бували?

– Раз на кілька днів. У Ґаллапі теж розваг небагато. Але ж гляньте на цей каньйон. Тут нічого немає, окрім адміністративної будівлі, руїн та кількох наметових таборів. Удень бувають туристи, і це трохи розважає, бо вони тут вештаються й розпитують. А інакше тільки подорож до міста й лишається.

– Кажете – туристи? – перепитав Фрост.

– Детектив Мак-Давелл це дослідив. Ні, я не пригадую, щоб серед них були вбивці-психопати. Утім я б такого не впізнав, якби й побачив. І точно не пригадав би обличчя чверть століття по тому.

«І в цьому вся проблема», – подумала Джейн. За двадцять п’ять років спогади зникають, або ж, що гірше, переписуються. Фантазії стають правдою. Вона визирнула з вікна на дорогу, що вела з каньйону. То була просто собі ґрунтова колія, над якою висіла курява. Для Лоррейн Еджертон ця дорога вела до забуття. «Що сталося з тобою в пустелі? Ти сіла на свій мотоцикл, виїхала з каньйону й провалилася у якусь діру в часі, щоб виринути двадцять п’ять років по тому в ящику у Бостоні. А пустеля давно стерла усі твої сліди».

– Можна нам забрати фото, професоре? – спитав Фрост.

– Ви ж його повернете?

– З ним нічого не трапиться.

– Це єдиний груповий знімок із того сезону. Мені важко пам’ятати це все без фотографій. Коли щороку береш десяток студентів, імена починають плутатися. Особливо коли займаєшся цим стільки, скільки я.

Джейн відвернулася від вікна.

– У вас щороку десять студентів?

– Ставлю таке обмеження, з логістичних причин. Заяв у нас завжди більше.

Ріццолі показала на фото.

– Тут їх лише дев’ятеро.

Квіґлі примружився, дивлячись на знімок.

– О так. Був десятий, але він поїхав раніше. Коли Лоррейн зникла, його тут уже не було.

Це пояснювало те, що у теці Мак-Давелла було лише вісім інтерв’ю з однокашниками Лоррейн.

– Ким він був? Той, хто поїхав? – запитала Ріццолі.

– Студент, щойно закінчив другий курс. Дуже розумний хлопець, але дуже тихий і трохи незграбний. Він не вписався у загальну компанію. Я й узяв його лише через батька. Але тут йому було погано, тож за кілька тижнів він зібрав речі й поїхав з розкопу. Стажувався деінде.

– Пам’ятаєте його ім’я?

– Прізвище точно пам’ятаю, бо його батько – Кімболл Роуз.

– Це ім’я має щось мені говорити?

– Не вам – усім, хто має стосунок до археології. Він – сучасна версія лорда Карнарвона.

– Що це значить?

– Він має гроші, – сказав Фрост.

Квіґлі кивнув.

– Саме так. Їх у містера Роуза чимало, зароблені на газу й нафті. Він не має археологічної освіти, але є дуже талановитим, повним ентузіазму аматором і фінансує розкопки по всьому світу. Йдеться про десятки мільйонів доларів. Якби не такі, як він, не було б ґрантів, неможливо було б хоч один камінець перевернути.

– Десятки мільйонів? А що він за ці гроші отримує? – спитала Джейн.

– Отримує? Звісно ж, захват. А ви не хотіли б першою ступити у розкриту гробницю? Зазирнути у закритий саркофаг? Ми потрібні йому, а він потрібен нам. Археологія завжди була саме такою – союзом між тими, хто має гроші, й тими, в кого є вміння.

– Пам’ятаєте, як звали сина?

– У мене десь було записано.

Він розгорнув свій польовий журнал, почав гортати. На стіл випало кілька знімків, Квіґлі вказав на один із них.

– Ось він. Тепер пригадую ім’я – Бредлі. Оцей юнак у центрі.

Бредлі Роуз сидів на столі, перед ним були розкладені уламки кераміки. Інші двоє студентів на знімку відволіклися, а от Бредлі дивився прямо в камеру, наче вивчав якусь не бачену раніше істоту. Він майже у всьому здавався дуже посереднім, мав середню статуру, обличчя, яке важко запам’ятати, – з такою зовнішністю дуже просто загубитися в натовпі. Але увагу привертали його очі. Вони нагадали Джейн про відвідини зоопарку, коли вона дивилася крізь ґрати на вовка, а той із невгамовною цікавістю стежив за нею блідими очима.

– Поліція з ним говорила? – запитала Джейн.

– Він поїхав від нас за два тижні до того, як Лоррейн зникла. Вони не мали для цього приводу.

– Але вони були знайомі, разом працювали на розкопках.

– Так.

– Хіба це вже не є причиною для розмови?

– Не було сенсу. Його батьки сказали, що він увесь цей час був з ними, в Техасі. Як на мене – залізобетонне алібі.

– Не пригадуєте, чому він поїхав? – запитав Фрост. – Щось сталося? Не знайшов спільної мови з іншими?

– Ні, думаю, йому просто стало тут нудно. Тому він зголосився на стажування в Бостоні. Мене це роздратувало, бо якби я знав, що Бредлі тут не втримається, взяв би іншого студента.

– Бостон? – утрутилася Джейн.

– Так.

– І де він стажувався?

– У якомусь приватному музеї. Певен, його батько посмикав за певні мотузки, щоб його влаштувати.

– То був не музей Кріспіна?

Професор Квіґлі трохи подумав, тоді кивнув.

– Певно, що він.