Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

18

Джейн чула, що Техас – чималий штат, але, будучи дівчиною з Нової Англії, не могла належним чином оцінити, що таке «чималий». Так само вона не уявляла, яким яскравим може бути сонце, яким розпеченим повітря – мов драконячий подих. Вони три години їхали з аеропорту через кілометри розжареної землі, вкритої кущами, де навіть домашня худоба здавалася іншою – сухорлява, ногаста, не схожа на мирних гернсійських корів, яких Джейн бачила на зелених массачусетських фермах. Це була зовсім інша країна, країна спраги, і вона очікувала, що дім Роузів буде схожий на ті висушені ранчо, що їх вони проїжджали дорогою, – невисокі, розтягнуті, з тинами навколо бурих ділянок землі.

Тож коли попереду з’явився справжній маєток, Ріццолі дуже здивувалася.

Будинок стояв на вкритому розкішною рослинністю пагорбі, що височів над безмежним простором кущів і здавався неймовірно зеленим. Газон пишною оксамитовою спідницею спускався від будинку.

У загоні за білим парканом паслися з пів дюжини коней із лискучими спинами. Але увагу Джейн прикув до себе саме будинок. Вона думала побачити ранчо, а не кам’яний замок із зубчастими вежами.

Під’їжджаючи, вони зачудовано дивилися на нього.

– Як думаєш, скільки? – спитала Ріццолі.

– Гадаю, мільйонів тридцять, – відповів Фрост.

– І все? Тут тисяч двадцять гектарів.

– Так, але це Техас. Земля тут має бути дешевша.

«Коли тридцять мільйонів доларів – це дешево, то зрозуміло, що це якийсь альтернативний всесвіт», – подумала Джейн.

З інтеркому у воротах долинув голос:

– У якій ви справі?

– Детективи Ріццолі та Фрост. Поліція Бостона. Ми приїхали поговорити з містером та місіс Роуз.

– Містер Роуз на вас очікує?

– Я телефонувала йому вранці. Він сказав, що поговорить із нами.

Запала тиша, тоді ворота нарешті відчинилися.

– Їдьте, будь ласка.

Вигнута дорога повела їх на пагорб, повз колонаду з кипарисів та римських скульптур. На кам’яній терасі стояли розбиті мармурові колони, наче старовинний храм, частково зруйнований часом.

– Цікаво, де вони беруть воду для поливу всіх цих рослин? – спитав Фрост.

Коли вони проїздили повз відбиту голову мармурового велета, який дивився на них із газону одним уцілілим оком, Фрост різко розвернувся до нього.

– Слухай, як думаєш, ця штука справжня?

– Таким багатіям підробки не годяться. Б’юся об заклад, цей лорд Комарвон…

– Тобто Карнарвон?

– Б’юся об заклад, у його домі все справжнє.

– Зараз це заборонено. Не можна так просто забирати речі з інших країн і привозити до себе.

– Правила існують для нас із тобою, Фросте. Не для таких, як вони.

– Ну, такі, як Роузи, не надто радітимуть, коли збагнуть, чому ми їх розпитуємо. Ставлю на те, що нас викинуть за п’ять хвилин.

– Тоді це, чорт забирай, буде найшикарніше з тих місць, звідки нас узагалі викидали.

Вони зупинилися під кам’яним портиком, де на них уже чекав чоловік. Джейн подумала, що це точно не хтось із обслуги – певно, сам Кімболл Роуз. Хоча йому мало бути вже за сімдесят, він був високий і прямий, з ефектною гривою сивого волосся. Вбраний був просто, у штани кольору хакі й теніску, але Джейн сумнівалася, що глибоку засмагу цей чоловік отримав, збуваючи пенсійні дні на корті. Обширна колекція скульптур та мармурових колон на схилах сказала їй, що він має значно більш захопливі хобі, ніж бити по м’ячику.

Ріццолі вийшла з автомобіля. Повітря було таке сухе, що вона навіть закліпала під пекучим вітром. Здавалося, Кімболла зовсім не бентежить спека, його рука була холодною й твердою.

– Дякую, що згодилися зустрітися так швидко, – сказала Джейн.

– Я погодився тільки тому, що це єдиний спосіб припинити ваші кляті допити. Вам нема на що тут полювати, детективе.

– Тоді це не займе багато часу. У нас лише кілька запитань до вас і вашої дружини.

– Моя дружина з вами не говоритиме. Вона хвора, і я не дозволю її засмучувати.

– Ідеться про вашого сина.

– Вона не впорається з жодними запитаннями про Бредлі. Уже більше десяти років вона бореться з лімфоцитною лейкемією, і найменше виведення з рівноваги є для неї загрозою.

– Невже розмова про Бредлі може так її засмутити?

– Він наш єдиний син, вона дуже до нього прив’язана. Останнє, що їй треба чути, – те, що поліція підозрює його в чомусь.

– Ми не казали, що він підозрюваний, сер.

– Ні? – Кімболл дивився на неї прямо і водночас вороже. – Тоді що ви тут робите?

– Бредлі знав міз Еджертон. Ми просто розглядаємо усі варіанти.

– Далеко ж ви заїхали, щоб розглянути цей. – Він розвернувся до дверей. – Ходімо, і покінчимо з цим. Але кажу вам: ви марнуєте час.

Після вуличної спеки Джейн була дуже не проти нагоди охолонути під кондиціонером, але резиденція Роузів була разюче холодна, а мармурові кахлі й просторий хол робили її ще непривітнішою. Джейн підвела очі до велетенських балок, що тримали схожу на баню стелю. Хоча вітражні вікна пропускали всередину різнокольорові квадратики світла, здавалося, що дерев’яні панелі та гобелени на стінах усотували яскраві барви, робили маєток похмурим. Їй подумалося, що це не дім, а музей, який має на меті виставити надбання чоловіка, котрий впав у залежність від колекціонування скарбів. У холі стояли обладунки, наче виструнчені солдати. На стінах висіли бойові сокири й мечі, а над головою – барвистий прапор, безсумнівно, з родовим гербом Роузів. Невже кожен чоловік мріяв про шляхетне походження? Джейн замислилася над тим, які символи мали б бути зображені на родинному гербі Ріццолі. Певно, пивна бляшанка й телевізор.

Кімболл повів їх через великий хол до наступної кімнати – наче вони перейшли з одного тисячоліття в інше. У внутрішньому дворику, оздобленому яскравими мозаїками, дзюрчав фонтан. Денне світло лилося крізь засклену стелю на мармурові скульптури німф та сатирів, які бавилися біля фонтана. Джейн хотілося затриматися, роздивитися мозаїки, але Кімболл уже вів їх до іншої кімнати.

То була бібліотека, і, увійшовши до неї, Джейн із Фростом зачудовано завмерли. Усюди, куди ставало погляду, були книги – тисячі книг на полицях триповерхової відкритої галереї. З тіней у нішах дивилися величезні очі єгипетських поховальних масок. На склепінчастій стелі було намальоване нічне небо із сузір’ями, яке перетинала царська процесія: єгипетський корабель, слідом за ним – колісниці й придворні, жінки з тарелями їжі. У кам’яному каміні потріскували справжні дрова – екстравагантне марнування, як на літній день. То ось для чого у домі було так холодно: щоб вогонь справляв враження ще більшого затишку.

Вони всілися у масивні шкіряні крісла біля каміна. Хоча надворі панувала липнева спека, у цьому тьмяному кабінеті цілком міг бути грудневий день, коли за вікном падає сніг, і тільки живий вогонь відганяє холод.

– Ми насправді воліли б поговорити з Бредлі, містере Роуз, – мовила Джейн. – Але не можемо його знайти.

– Хлопчина ніколи не затримується в одному місці надовго, – сказав Кімболл. – Наразі я не можу сказати, де він.

– Коли ви бачилися з ним востаннє?

– Давно. Не пригадую.

– Так давно?

– Ми підтримуємо зв’язок через електронну пошту. Час від часу листуємося. Знаєте, як це буває у зайнятих родинах. Коли він востаннє давав про себе знати, то був у Лондоні.

– Не знаєте, де саме в Лондоні?

– Ні. Це було кілька місяців тому. – Кімболл завовтузився у кріслі. – Перейдімо до справи, детективе. До причини вашого візиту. Йдеться про ту дівчину з каньйону Чако.

– Лоррейн Еджертон.

– Як би її не звали, Бредлі до цього не причетний.

– Ви, схоже, дуже в цьому впевнені.

– Він був тут, коли все це сталося. Поліція не напружилася, аби з ним поговорити, – не так важливо їм було побачити Бредлі. Професор Квіґлі мав би вам про це сказати.

– Він казав.

– То навіщо нас тепер турбувати? Це було двадцять п’ять років тому.

– Схоже, ви добре пам’ятаєте усі подробиці.

– Бо я завдав собі клопоту дізнатися про вас, детективе Ріццолі. Про ту зниклу дівчину Еджертон, і чому поліція Бостона втручається у те, що сталося в Нью-Мексико.

– Ви знаєте, що нещодавно тіло Лоррейн Еджертон знайшлося.

Він кивнув.

– У Бостоні, як я чув.

– Ви знаєте, де саме в Бостоні?

– У музеї Кріспіна. Я читаю новини.

– Ваш син того літа працював у музеї Кріспіна.

– Так. Я його туди влаштував.

– Ви влаштували його на роботу?

– Музею Кріспіна завжди бракує грошей. Саймон – нікудишній бізнесмен, він розвалив це місце. Я зробив їм пожертву, а вони дали моєму Бредлі роботу. Гадаю, їм із ним пощастило.

– Чому він поїхав із каньйону Чако?

– Він був не радий застрягнути там із купкою аматорів. Бредлі дуже серйозно ставиться до археології. Там він марнував свій талант, ґаруючи, як звичайний робітник, день за днем копирсаючись у землі.

– Я думала, що робота археолога саме в цьому й полягає.

– Я плачу іншим за це. Думаєте, я сам марную час на копання? Я виписую чеки й приношу своє бачення. Я керую проєктом, обираю місця для розкопок. Бредлі не мав потреби займатися брудною роботою в Чако – він добре знає, з якого боку тримати лопату. Бував зі мною в Єгипті, на проєкті з сотнями робочих, і в нього виявився талант – оглянувши місцевість, він знає, де копати. Я це кажу не лише тому, що це мій хлопчик.

– То він був у Єгипті, – сказала Джейн. Їй згадався той сувенірний картуш: «Я був у пірамідах. Каїр, Єгипет».

– Йому там подобається, – відповів Кімболл. – Сподіваюся, він зможе повернутися туди й знайти те, чого не знайшов я.

– Що саме?

– Загублене військо Камбіза.

Джейн глянула на Фроста: судячи з порожнього виразу його обличчя, він так само не мав гадки, про що Кімболлу ведеться.

Рот господаря викривився неприємно зверхньою посмішкою.

– Гадаю, слід вам пояснити. Дві з половиною тисячі років тому перський цар на ім’я Камбіз відправив армію у західну пустелю Єгипту, щоб захопити оракула оази Сіва. П’ятдесят тисяч чоловіків промаршували туди, і ніхто їх більше не бачив. Піски проковтнули їх, і ніхто не знає, що з ними сталося.

– П’ятдесят тисяч солдатів? – перепитала Джейн.

Кімболл кивнув.

– Це одна з найбільших загадок археології. Я два сезони полював на це військо. Знайшов лише уламки кісток і металу, ото й усе. Насправді так мало, що навіть єгипетський уряд не потурбувався заявити свої права на ці знахідки. Та розкопка була одним із моїх найбільших розчарувань. Однією з небагатьох невдач. – Він дивився у вогонь. – Одного дня я повернуся. Я знайду її.

– А поки що, може, допоможете знайти свого сина?

Роуз перевів погляд на Джейн, і погляд цей був недружній.

– Може, завершимо цю розмову? Не думаю, що можу ще чимось допомогти.

Він підвівся.

– Ми просто хочемо з ним поговорити. Розпитати про міз Еджертон.

– І що запитаєте? «Це ви її вбили?» Бо йдеться саме про це, чи не так? Шукаєте, кого б звинуватити.

– Він знав жертву.

– Її, певно, багато хто знав.

– Ваш син працював у музеї Кріспіна того літа. У тому ж місці, де щойно знайшли тіло. Неабиякий збіг.

– Я попрошу вас обох піти.

Кімболл рушив до дверей, але Ріццолі не поворухнулася. Якщо він не хоче співпрацювати, час перейти до іншої стратегії, яка майже точно його спровокує.

– У кампусі Стенфордського університету стався інцидент, – мовила вона. – Ви знаєте про нього, містере Роуз, бо це ваш адвокат організував звільнення вашого сина.

Кімболл різко розвернувся й пішов на неї так швидко, що Фрост інстинктивно встав, аби втрутитися. Та Роуз завмер за кілька сантиметрів від Джейн.

– Його не судили.

– Але заарештовували. Двічі. За те, що він переслідував студентку в кампусі. І вломився до її кімнати, коли вона спала. Скільки разів ви мусили визволяти його з біди? Скільки чеків виписали, щоб утримати його на волі?

– Вам час іти.

– Де зараз ваш син?

Перш ніж Кімболл устиг щось сказати, відчинилися двері. Він завмер, почувши тихий голос:

– Кімболле? Вони прийшли щодо Бредлі?

Лють на його обличчі вмить перетворилася на розпач. Він розвернувся до жінки.

– Синтіє, тобі не варто вставати з ліжка. Прошу, люба, лягай.

– Роза сказала, що прийшли двоє поліцейських. Ідеться про Бредлі, так?

До бібліотеки, човгаючи, увійшла жінка, запалі очі пильно вдивлялися в гостей. Хоча шкіра на її обличчі була підтягнута завдяки пластичній хірургії, згорблена спина й плечі видавали вік. А понад усе його видавали тонкі пасма сивого волосся на майже лисій голові. Хай яким заможним був Кімболл Роуз, він не проміняв дружину на молодшу модель. Усі їхні гроші, усі привілеї не могли змінити очевидного: Синтія Роуз була дуже хвора.

Вона була слабка, спиралася на ціпок, але не відступала і не зводила очей із детективів.

– Ви знаєте, де мій Бредлі? – запитала вона.

– Ні, мем, – відповіла Джейн. – Ми сподівалися, що ви можете нам сказати.

– Я відведу тебе назад, – сказав Кімболл і взяв дружину під лікоть.

Синтія розлючено скинула його руку, так само дивлячись на Джейн.

– Чому ви його шукаєте?

– Синтіє, ти тут ні до чого, – сказав їй чоловік.

– Я тут до всього, – різко відповіла вона. – Ти мав мені сказати, що вони приїхали. Кімболле, чому ти все від мене приховуєш? Я маю право знати про власного сина!

Схоже, цей вибух гніву забрав її останні сили, вона потяглася до найближчого крісла й важко опустилася в нього. Там і сиділа, так нерухомо, наче була лише одним з артефактів у цій темній, повній поховальних речей кімнаті.

– Вони знову розпитують про ту дівчину, – пояснив їй Кімболл. – Ту, що зникла в Нью-Мексико. От і все.

– Але це ж було так давно, – пробелькотіла Синтія.

– Щойно знайшли її тіло, – сказала Джейн. – У Бостоні. Ми маємо поговорити про це з вашим сином, але не знаємо, де його шукати.

Синтія ще більше вгрузла у крісло.

– Я так само не знаю, – прошепотіла вона.

– Він вам не пише?

– Іноді. Час від часу надсилає листи з різних дивних місць. Буває – електронні, нагадує, що не забув про мене. І любить мене. Але тримається подалі.

– Чому, місіс Роуз?

Жінка підвела голову, глянула на Кімболла.

– Про це варто запитати в мого чоловіка.

– Бредлі ніколи не був до нас близький, – сказав той.

– Був, поки ти його не відіслав.

– Це не має стосунку до…

– Він не хотів їхати. Ти його змусив.

– Куди ви змусили його поїхати? – спитала Джейн.

– Це не стосується справи, – спробував дати відкоша Кімболл.

– Я звинувачую себе, треба було опиратися, – сказала Синтія.

– Куди ви його відправили? – повторила Джейн.

– Скажи їй, – мовила жінка. – Скажи, як віднадив його від нас.

Кімболл зітхнув.

– Коли йому було шістнадцять, ми відправили його до приватної школи в штаті Мен. Він не хотів, але так було краще для нього.

– До школи? – гірко засміялася Синтія. – То була психіатрична клініка!

Джейн подивилася на Кімболла.

– Це так, містере Роуз?

– Ні! Це місце нам рекомендували. Найкращий такий заклад у країні, і, скажу я вам, цінник це доводив. Я зробив те, що вважав за краще для нього. Що будь-який хороший батько зробив би. Вони називають це лікувальним поселенням, це місце, де хлопці можуть упоратися зі своїми… проблемами.

– Нам не варто було цього робити, – промовила Синтія. – Тобі не варто було цього робити.

– Ми не мали вибору. Він мусив туди поїхати.

– Йому було б краще тут, зі мною. А не в якомусь таборі серед лісу.

Кімболл пирхнув.

– Табір? Та це радше заміський клуб. – Він розвернувся до Джейн. – У них там власне озеро. Туристичні маршрути, лижні маршрути… Дідько, та якщо я колись із котушок злечу, із задоволенням опинюся в такому місці.

– З Бредлі саме це сталося, містере Роуз? – запитав Фрост. – Він злетів із котушок?

– Не виставляйте його божевільним, – заперечила Синтія. – Він був не такий.

– То чому він там опинився, місіс Роуз?

– Бо ми думали… Кімболл думав…

– Ми думали, що там його навчать самоконтролю, – договорив за неї чоловік. – От і все. Багатьом хлопчакам потрібна тверда рука. Він провів там два роки й повернувся вихованим працьовитим юнаком. Я з гордістю взяв його із собою до Єгипту.

– Кімболле, він зневажав тебе, – озвалася його дружина. – Сам мені говорив.

– Що ж, батькам доводиться ухвалювати важкі рішення. Я вирішив трохи його струсонути, наставити на істинний шлях.

– І тепер він тримається від нас подалі. Цим своїм рішенням ти покарав лише мене.

Синтія опустила голову й заплакала. Усі мовчали. Чути було тільки, як потріскує вогонь та схлипує від безжального, невпинного болю літня жінка.

Тишу грубо порушив дзвінок мобільного Джейн. Вона вимкнула звук і відійшла від каміна, щоб відповісти.

То був детектив Кроу.

– Маю для тебе сюрприз, – весело сказав він, разюче контрастуючи з горем, що панувало в кімнаті.

– Що там? – тихо спитала вона.

– ФБР має її відбитки в системі.

– Джозефінині?

– Чи як там її насправді. Ми зняли відбитки з її квартири й провели по базі даних АДІС[6]6
  AFIS, Automated Fingerprint Identification System – Автоматизована дактилоскопічна ідентифікаційна система.


[Закрыть].

– Є збіг?

– Тепер ми знаємо, від чого вона тікала. Виявилося, що її відбитки збігаються з тими, які було знято на місці злочину дванадцять років тому, у Сан-Дієґо.

– Що за злочин?

– Убивство.

19

– Жертва – тридцятишестирічний білий чоловік, Джиммі Отто, – сказав детектив Кроу. – Його тіло виявили у Сан-Дієґо, бо якийсь собака знайшов собі смаколик – людський палець. Власник собаки побачив, що саме цуцик притягнув додому, психонув і викликав дев’ять один один. Пес привів поліцію до тіла, яке було неглибоко закопане у сусідньому дворі. Чоловік кілька днів як помер, над кінцівками вже попрацювала природа, тож відбитків пальців отримати не вдалося. Гаманця при ньому не було, але той, хто намагався приховати його особу, пропустив картку від готельного номера, яка лежала в кишені джинсів. То був ключ від місцевого «Голідей Інн», де гість зареєструвався як Джеймс Отто.

– Готель? – перепитала Джейн. – То він був не місцевий.

– Ні. Жив тут, у Массачусетсі, разом із сестрою. Керрі Отто прилетіла до Сан-Дієґо й упізнала братів одяг. І те, що від нього залишилося.

Джейн надірвала пакетик «адвілу», кинула дві таблетки до рота й запила ледь теплою кавою. Вони з Фростом повернулися до Бостона о другій ночі, на сон залишалося дуже мало часу, і на додачу до того її постійно будила однорічна Реджина – їй хотілося обіймів і запевнень у тому, що матуся справді повернулася додому. Тож уранці Джейн прокинулася зі страшним головним болем. Несподівані повороти у розслідуванні тільки погіршували його, а від яскравих ламп у конференц-залі боліли навіть очні яблука.

– Ви ще зі мною? – перепитав Кроу, дивлячись на Джейн та Фроста – його вигляд цілком відповідав самопочуттю напарниці.

– Так, – пробуркотіла Ріццолі. – І що показав розтин?

– Причина смерті – вогнепальна рана в потилицю. Зброї так і не знайшли.

– І в чиєму дворі його було поховано?

– То був орендований будинок. Його винаймали мати-одиначка та її чотирнадцятилітня дочка, і на той час вони вже зібрали речі й зникли. Поліція побризкала весь будинок люмінолом, і кімната дівчинки світилася, наче Лас-Вегас. Кров укривала всю підлогу й плінтуси. Джиммі Отто вбили саме там. У кімнаті дочки.

– І це сталося дванадцять років тому?

– Джозефіні мало бути років чотирнадцять, – завважив Фрост.

Кроу кивнув.

– Тільки от звали її тоді не Джозефіною, а Сьюзен Кук. – Він реготнув. – І знаєте що? Справжня Сьюзен Кук померла ще немовлям. У Сіракузах, штат Нью-Йорк.

– Ще одне несправжнє ім’я? – запитала Джейн.

– Так само, як у матері, яка назвалася Лідією Ньюгаус. Згідно зі звітом поліції Сан-Дієґо, мати з дочкою винаймали цей будинок протягом трьох років, але жили відлюдькувато. На час убивства дівчина закінчила восьмий клас у середній школі імені Вільяма Говарда Тафта. Вчителі казали, що вона дуже розумна, рівень вищий за середній у однолітків.

– А мати?

– Лідія Ньюгауз, чи як її там насправді, працювала в Музеї людини у Бальбоа-парку.

– Ким саме?

– Продавчинею в крамниці сувенірів. Також водила екскурсії як волонтерка. У музеї всі були вражені тим, як добре вона зналася на археології. Хоча й заявляла, що не має спеціальної освіти.

Джейн насупилася.

– Знову археологія.

– Так. Ми все повертаємося до цієї теми, правда? – погодився Кроу. – Археологія – то їхня родинна справа. І мати, і дочка.

– Ми впевнені, що вони пов’язані з убивством Джиммі Отто? – спитав Фрост.

– Ну, повелися вони так, наче пов’язані. Поспіхом поїхали з міста, але спочатку вимили підлогу й стіни і закопали чоловіка за будинком. Як на мене, скидається на провину. Єдиною помилкою було те, що закопали тіло не дуже глибоко, бо сусідський пес доволі скоро його вчув.

Утрутився Тріпп:

– А я скажу – молодці. Той тип отримав те, на що заслужив.

– Що ти маєш на увазі? – запитав Фрост.

– Джиммі Отто був тим іще психованим вилупком.

Кроу розгорнув записник.

– Детектив Потреро надішле нам справу, але ось що я почув від нього по телефону. У тринадцятирічному віці Джиммі Отто вдерся до спальні жінки, перерив її шухляди з білизною й порізав її ножем. За кілька тижнів його затримали в домі іншої дівчини – він стояв над її ліжком із ножем в руках, поки вона спала.

– Господи, – аж прокинулася Джейн. – У тринадцять років? Оце ранній.

– У чотирнадцять його виключили зі школи в Коннектикуті. Детектив Потреро не зміг витягнути зі школи подробиць, але зрозумів, що йшлося про напад сексуального характеру за участі однокласниці й помела. Дівчина опинилася в лікарні. – Кроу підняв голову. – І це лише те, на чому його спіймали.

– Після другого випадку його мали б відправити до колонії.

– Мали б. Але коли твій татко – багатій, можеш розіграти кілька додаткових карт і вибратися з тюрми.

– Навіть після того помела?

– Ні, саме після того випадку його батьки й прокинулися. Нарешті злякалися й усвідомили, що їхній синочок потребує лікування. Дуже потребує. Їхній дорогий адвокат зміг послабити звинувачення за тієї умови, що Джиммі отримає лікування у спеціальному закладі.

– Ти про божевільню? – уточнив Фрост.

– Не зовсім. Ідеться про дуже дорогу приватну школу для хлопців із, гм, певними імпульсами. Місце у хащах із цілодобовим наглядом. Він провів там три роки. Люблячі батьки купили будинок неподалік, просто щоб бути ближче. Розбилися на приватному літаку, саме як летіли до нього. Джиммі з сестрою отримали неабиякий спадок.

– І Джиммі став дуже хворим і дуже заможним вилупком, – підсумував Тріпп.

«Лікування у спеціальному закладі. Місце у хащах».

Джейн раптом подумала про розмову з Кімболлом Роузом, яку мала напередодні, й запитала:

– Цей приватний заклад, бува, не в Мені?

Кроу здивовано подивився на неї.

– Звідки ти, в біса, знаєш?

– Бо ми знаємо ще про одного заможного психа, який лікувався у штаті Мен. У закладі для хлопців із проблемами.

– Про кого це ти?

– Про Бредлі Роуза.

Запало мовчання, Кроу з Тріппом перетравлювали новину.

– Просто всратися, – не витримав Тріпп. – Це не може бути збігом. Якщо ці хлопці були там в один час, то мали знати один одного.

– Розкажи ще про ту школу, – попросила Джейн.

Кроу кивнув, похмуро зосередившись на своїх записах.

– Інститут Гілцбріха – дуже ексклюзивний, дуже дорогий. І дуже спеціалізований. По суті, це була закрита лікарня серед лісу – хороша ідея, зважаючи на те, яких пацієнтів вони лікували.

– Психопатів?

– Сексуальних хижаків. Усі варіації, від педофілів-початківців до ґвалтівників. Дуже добре видно, що серед багатіїв – чимало збоченців. Але так само вони мають і адвокатів, які не дозволяють цим дітлахам потрапити в систему, тож такий заклад – це альтернатива для багатіїв. Місце, де можна насолоджуватися вишуканими стравами, поки команда психотерапевтів намагається переконати тебе, що катувати маленьких дівчаток – це погано. Біда в тому, що це, схоже, не дуже добре працювало. П’ятнадцять років тому один із їхніх так званих випускників викрав і скалічив двох дівчат, і зробив він це за кілька місяців після того, як установа виголосила, що йому можна повертатися до суспільства. Була гучна судова справа, і школа була змушена закритися. Відтоді так і не відкривалася знову.

– А Джиммі Отто? Що було, коли він випустився звідти?

– Йому було вісімнадцять, коли він вийшов із того закладу вільною людиною. Але доволі скоро взявся за старе. Кілька років по тому його заарештували за переслідування й погрози одній жінці в Каліфорнії. Тоді заарештували й допитували тут, у Бруклайні, у справі зникнення молодої жінки. Поліції забракло аргументів для затримання, тож його відпустили. Це повторилося і тринадцять років тому, коли його привели на допит у справі зникнення ще однієї жінки. Перш ніж поліція змогла вибудувати справу проти нього, він зник. Ніхто не знав, де він подівся. Аж за рік з’явився на тому дворі в Сан-Дієґо.

– Твоя правда, Тріппе, – сказала Джейн. – Джиммі Отто отримав те, на що заслужив. Але чому мати з дочкою втекли? Якщо вони його вбили, якщо це був самозахист – чому вони зібрали речі й побігли з міста, наче злочинці?

– Може, вони й були злочинцями? – припустив Кроу. – Навіть тоді жили під чужими іменами. Ми не знаємо, хто вони насправді й від чого тікають.

Джейн опустила голову на руки й почала терти скроні, намагаючись позбутися головного болю.

– Усе стало в біса складно, – пробуркотіла вона. – Не встигаю стежити за всіма лініями. Маємо вбитого чоловіка у Сан-Дієґо. Маємо вбивцю-археолога тут.

– І ці справи пов’язує між собою молода жінка, справжнього імені якої ми не знаємо.

Джейн зітхнула.

– Гаразд. Що іще нам відомо про Джиммі Отто? Інші арешти, зв’язки з нашим поточним розслідуванням?

Кроу погортав свої записки.

– Усіляка дрібнота. Злам і проникнення у Бруклайні, Массачусетс. Нетверезе кермування й перевищення швидкості у Сан-Дієґо. Ще одне нетверезе й необережне кермування у Дуранґо… – він замовк, раптом усвідомивши значимість останньої подробиці. – Дуранґо, Колорадо. Це ж близько до Нью-Мексико?

Джейн підняла голову.

– Саме над кордоном. А що?

– Це сталося у липні того ж року, коли зникла Лоррейн Еджертон.

Ріццолі відкинулася на спинку стільця, приголомшена. «І Джиммі, і Бредлі одночасно були біля каньйону Чако».

– Це воно, – тихо мовила вона.

– Гадаєш, вони полювали разом?

– Аж поки Джиммі не вбили у Сан-Дієґо. – Вона подивилася на Фроста. – Тепер усе сходиться. Маємо зв’язок. Джиммі Отто та Бредлі Роуз.

Напарник кивнув.

– І Джозефіна.