Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

35

– Бредлі Роуз? – повторила Джейн. – Поліція Сан-Дієґо нам казала інше.

– Думаєте, я не впізнаю батька власної дитини? – спитала Медея. – Тієї ночі до спальні моєї дочки вдерся не Джиммі. То був Бредлі. О, я певна, що Джиммі вештався десь поблизу і його, певно, злякав постріл. Але я знала, що він повернеться. Знала, що треба діяти швидко. Тож ми зібрали речі й на ранок поїхали.

– У тілі упізнали Джиммі, – мовив Фрост.

– Хто саме?

– Його сестра.

– Тоді вона помилилася. Бо я знаю, що то був не Джиммі.

Джейн увімкнула лампу, й Медея зіщулилася від світла, наче лампочка на шістдесят ватт була радіоактивна.

– Щось не складається. Як могла сестра Джиммі Отто так помилитися?

Детектив схопила з ліжка його психіатричну справу, продивилася нотатки доктора Гілцбріха. Швидко знайшла те, що шукала.

– Його сестру звали Керрі. – Ріццолі глянула на Фроста. – Набери Кроу. Попроси його дізнатися, де живе Керрі Отто.

Він дістав мобільний.

– Я не розумію, – заговорила Медея. – До чого тут сестра Джиммі?

Джейн гортала нотатки, зроблені в Інституті Гілцбріха, шукаючи посилань на Керрі Отто. Тільки зараз, зосередившись на ній, вона збагнула, скільки разів та згадувалася у документах.

Його знову відвідує сестра, вдруге за сьогодні.

Керрі залишилася після дозволеного для візитів часу; довелося нагадати, що правил слід дотримуватися.

Керрі попросили не телефонувати так часто.

Керрі спіймали на спробі пронести сигарети. Відвідини заборонені на два тижні.

Приходила сестра… Приходила сестра… Керрі знову тут.

І нарешті вона натрапила на запис, від якого все всередині похололо.

Потрібні глибші консультації родинного психолога. Керрі направлена до дитячого психіатра в Банґорі з питання нездорової сестринської прихильності.

Фрост дав відбій на мобільному.

– Керрі Отто живе у Фремінгемі.

– Скажи Кроу, щоб направив туди команду. З підкріпленням.

– Він уже їде.

– Що відбувається? – втрутилася Медея. – Чому ви зосередилися на сестрі?

– Бо Керрі Отто сказала поліції, що тіло, яке ви закопали, – її брат.

– Але я ж знаю, що це не так. Для чого їй таке говорити?

– Було видано ордер на його арешт, у справі зникнення жінки в штаті Массачусетс, – пояснив Фрост. – Якби правоохоронці повірили в його смерть, то припинили б його шукати. Він міг стати невидимим. Вона, певно, збрехала, захищаючи його.

– Керрі – ключ до всього, – сказала Джейн. – І ми знаємо, де вона живе.

– Ви думаєте, що моя дочка там? – спитала Медея.

– Якщо ні, Керрі мусить знати, де він її тримає.

Джейн почала міряти кімнату кроками, зиркаючи на годинник. Подумки вираховуючи, скільки часу потрібно Кроу та його людям на те, щоб дістатися Фремінгема. Їй хотілося бути там, з ним, стукати у двері, вдиратися до будинку. Шукати Джозефіну. «Це я мала б її знайти».

Була глупа ніч, але спати не хотілося, енергія газованкою неслася по судинах. «Увесь цей час ми полювали на мерця, – подумала вона, – тоді як мали б зосередитися на Джиммі Отто. На невидимці».

«Єдиний пацієнт, який мене насправді страшив, – так доктор Гілцбріх говорив про Джиммі. – Він лякав усіх. Навіть власних батьків».

Ріццолі зупинилася, розвернулася до Фроста.

– Пригадуєш, що Кроу сказав про батьків Джиммі? Про те, як вони загинули?

– Нещасний випадок, так? Авіакатастрофа.

– Це ж було в Мені? Вони придбали будинок у Мені, щоб бути ближче до Джиммі.

Вона знову схопила психіатричне досьє, перегорнула на першу сторінку, де була зазначена інформація про батьків. Батьками Джиммі були Говард та Аніта Отто, і вони мали дві адреси. Першою була їхня основна резиденція у Массачусетсі. Друга, в Мені, була додана згодом – дописана від руки.

Фрост уже набирав поліцію Бостона.

– Перевірте для мене нерухомість, будь ласка, – сказав він, читаючи адресу через плече Джейн. – Штат Мен, містечко Сапонак. Веллі-вей, 165.

За мить він дав відбій і подивився на напарницю.

– Будинком володіє якийсь траст «Вічнозелений», що б це не означало. Нам передзвонять із подробицями.

Джейн знову заворушилася, спантеличена, нетерпляча.

– Це мусить бути недалеко. Можемо просто поїхати туди, глянути.

– Вони померли кілька десятиліть тому. Будинок, певно, кілька разів міняв власника.

– А може, й досі належить родині.

– Якщо трохи зачекаєш, матимемо інформацію щодо трасту.

Але Ріццолі не мала настрою чекати. Вона була подібна на бігового коня на старті, готова рушати негайно.

– Я поїду, – сказала вона й кинула погляд на комод, на якому лежали її ключі.

– Візьмемо моє авто, – озвався Фрост уже від дверей. – Нам знадобиться навігатор.

– Я теж поїду, – мовила Медея.

– Ні, – зупинила її Джейн.

– Вона моя дочка.

– Саме тому мусите триматися подалі. Щоб не відволікати нас.

Джейн пристебнула кобуру, і вигляд зброї мав говорити сам за себе. «Це серйозна справа. Не для цивільних».

– Я хочу щось зробити, – наполягала Медея. – Я мушу щось зробити.

Джейн розвернулася до неї й побачила вкрай рішучу жінку, готову до бою. Але це був не її бій, так не годилося.

– Найкраще, що ви нині можете зробити, це лишитися тут, – сказала їй детектив. – І замкнути двері.

Веллі-вей виявилася самотньою сільською дорогою, обабіч якої так густо росли дерева, що за ними не видно було будинків. Номер на поштовій скриньці на узбіччі дав знати, що адреса правильна, але в темряві не було видно нічого, крім початку гравійної доріжки, що зникала в лісі. Джейн відкрила поштову скриньку: там лежала волога купа рекламних журналів, усі адресовані «МЕШКАНЦЮ БУДИНКУ».

– Якщо тут хтось і живе, то пошту вони давно не забирали, – сказала вона. – Навряд чи хтось удома.

– То ніхто не буде проти, якщо ми перевіримо, – відповів їй Фрост.

Авто повільно котилося доріжкою, під колесами потріскував гравій. Дерева росли так густо, що дому не було видно аж до повороту. Колись це, мабуть, був гарний літній будинок із гострим дахом і великим ґанком, але бур’яни, що пробилися на газоні, перекрили увесь фундамент, голодні лози обвили перила, наче готові поглинути увесь дім та його нещасливих жильців.

– На вигляд закинутий, – зауважив Фрост.

– Піду роззирнуся.

Джейн потяглася до ручки і вже майже відчинила дверцята, коли почула застережне клацання ланцюга, зловісне, мов звук, що йде від гримучої змії.

Із темряви вирвалося щось чорне.

Ріццолі зойкнула й відсахнулася, коли в авто врізався пітбуль, дряпаючи скло пазурами. Крізь вікно було видно, як сяють білі ікла.

– Господи! – вигукнула детектив. – Де він, у дідька, взявся?

Гавкіт став божевільним, пес шкрябав авто пазурами так, наче намагався розідрати метал.

– Мені це не подобається, – сказав Фрост.

Ріццолі зареготала нестримним диким сміхом у тісноті автомобіля.

– Я так само не дуже в захваті.

– Ні, мені не подобається те, що він сидить на ланцюгу. Будинок здається закинутим, то хто тоді годує собаку?

Вона пильно вдивилася у дім, у темні вікна, які, здавалося, відповідали їй недоброзичливим поглядом.

– Твоя правда, – мовила стиха. – Це неправильно.

– Час викликати підкріплення, – сказав Фрост і потягнувся по мобільний.

Шансу набрати номер у нього не було.

Перший постріл розтрощив вікно.

Уламки пекучого скла полетіли Джейн в обличчя. Вона пірнула під приладову дошку, а тим часом ніч струсонув другий вибух, і в авто врізалася ще одна куля. Фрост так само сховався, і Ріццолі побачила його спотворене панікою лице, поки вони намацували зброю, зіщулившись за кілька сантиметрів одне від одного.

Третя куля дзенькнула об метал.

Усередину авто почав просочуватися зловісний запах. Від випарів у Джейн запекло в очах, почало дерти в горлі. Напарники витріщилися одне на одного, і вона зрозуміла, що Фрост теж зауважив запах.

«Бензин».

Вони майже одночасно розчахнули дверцята, кожне зі свого боку. Джейн вистрибнула з авто й відкотилася геть, коли ожили перші язики вогню. Вона не бачила, чи вибрався з машини Фрост, могла тільки сподіватися на те, що він устиг відповзти, бо за мить паливний бак вибухнув. Вікна розлетілися, сяюче пекельне полум’я злетіло до неба.

Землю засипали уламки скла, і Джейн помчала в укриття. Колючий підлісок роздирав рукави, чіплявся за руки. Вона сховалася за дерево, вчепившись у кору, яка сипалася в неї під руками. Джейн намагалася хоч краєм ока побачити нападника, але бачила лише вогонь, який жер те, що лишилося від Фростового авто. Собака, у божевільному захваті від вогню, носився двором, завиваючи, а за ним калатав ланцюг.

Пролунав ще один постріл. Ріццолі почула вигук болю, тріскіт підліску.

«Фроста підстрелили!»

Вона побачила крізь завісу вогню й диму, як із будинку на ґанок вийшов стрілець. Сяйво полум’я кидало полиски на біляве волосся жінки. Піднявши рушницю, вона вийшла на світло. Аж тоді Джейн побачила обличчя Деббі Дюк.

Ні, не Деббі. Керрі Отто.

Керрі спустилася з ґанку, наставивши рушницю, щоб прикінчити Фроста.

Джейн вистрелила першою. Натискаючи на спусковий гачок, жадала, щоб постріл виявився вбивчим. Вона не відчувала ані страху, ані вагань – холодна, контрольована лють охопила її тіло й скерувала руку. Вона вистрелила тричі поспіль – один, два, три. Кулі врізалися у ціль, наче хтось гатив кулаком їй у груди. Керрі смикнулася, відсахнулася, впустила рушницю й упала на сходи до будинку.

Важко дихаючи, Ріццолі обережно пішла вперед, стискала зброю, не зводячи очей із цілі. Керрі лежала й стогнала, розкинувшись на сходах; у напіврозплющених очах відбивалися сатанинські полиски вогню. Джейн глянула в бік Фроста й побачила, що він лежить на краю лісу.

«Будь ласка, будь живий. Не помирай».

Вона змогла зробити лише кілька кроків у його бік: у спину врізався пітбуль.

Їй здавалося, що ланцюг пса до неї не дотягнеться, вона не бачила, як собака кинувся на неї, не мала часу підготуватися. Від нападу поточилася, виставила руки, щоб пом’якшити падіння, і вже на землі почула, як тріснула кістка: зап’ясток не витримав під вагою тіла. Біль був такий, що навіть собачі ікла, які зійшлися на її плечі, здалися дрібницею, на яку можна не зважати перед лицем справжньої агонії. Звиваючись, Ріццолі перекотилася на спину, усією вагою на пса, але той не відпустив її. Дотягнутися до пістолета вона не могла. Права рука безпорадно висіла. Жінка не мала змоги збити із себе тварину чи схопити її за горло, тож вона гатила ліктем у собачий живіт, знову і знову, аж поки не тріснули ребра.

Пес заскавучав від болю й розтиснув щелепи. Ріццолі відкотилася, зіп’ялася на коліна. Аж тоді, глянувши на пса, що скиглив на землі, вона помітила, що на нашийнику більше не було ланцюга. Як він звільнився? Хто його відпустив?

Відповідь на ці запитання з’явилася з тіней.

Джиммі Отто вийшов на освітлене вогнем місце, штовхаючи Джозефіну перед собою, як живий щит. Ріццолі кинулася до своєї зброї, але постріл змусив її відсахнутися – куля вдарилася об землю за кілька сантиметрів від руки. Навіть якби вона мала змогу дотягнутися до пістолета, то не наважилася б вистрелити, поки між ними була Джозефіна. Тож вона безпорадно стояла навколішки, а Джиммі Отто зупинився біля палаючого авто: на обличчі полиски полум’я, на скроні – огидний чорний синець. Джозефіна шкандибала поперед нього у своєму гіпсі. Голова була геть безволоса. Джиммі притиснув пістолет їй до скроні, й очі жінки розширилися від жаху.

– Відійди від пістолета, – наказав він Джейн. – Мерщій!

Ріццолі підвелася, притримуючи зламаний зап’ясток лівою рукою. Їй було так боляче, що шлунок стиснула нудота, мозок відключився саме тоді, коли був потрібен найбільше. Детектив стояла, похитуючись, перед очима стрибали чорні цятки, на шкірі виступив холодний піт.

Джиммі опустив погляд на поранену сестру, яка так і лежала, стогнучи, на сходах будинку. Одного безжального погляду вистачило, щоб вирішити, що Керрі не врятувати, тож вона більше не варта уваги.

Він зосередився на Джейн.

– Мені набридло чекати, – мовив він. – Кажи, де вона.

Ріццолі похитала головою. Чорні цятки закружляли.

– Я не розумію, чого ти хочеш, Джиммі.

– Де вона, чорт забирай?

– Хто?

Така відповідь розлютила його. Не попереджуючи, він вистрелив понад головою Джозефіни.

– Медея. Я знаю, що вона повернулася. І мала б піти до тебе, то де вона?

Звук пострілу прочистив мозок. Попри біль та нудоту, тепер Джейн була повністю зосереджена, вся її увага була прикута до Джиммі.

– Медея мертва, – сказала вона.

– Ні. Вона жива. Я добре знаю, що жива. І прийшов час відплати.

– За вбивство Бредлі? Вона зробила те, що мусила.

– І я зроблю. – Чоловік притиснув дуло до голови Джозефіни, і Джейн усвідомила, що він готовий натиснути на спусковий гачок. – Якщо Медея не повернеться рятувати доньку, то, може, хоч на похорон прийде.

Із темряви пролунав голос:

– Я тут, Джиммі. Я тут.

Він завмер, вдивляючись у дерева.

– Медеє?

«Вона поїхала слідом за нами».

Медея вийшла з лісу, без вагань, без жодної ознаки страху. Мати-левиця прийшла рятувати своє левеня, і тепер рішуче крокувала в бій, зупинившись за кілька метрів від Джиммі. Вони стояли одне навпроти одного у колі світла від вогню.

– Тобі потрібна я. Відпусти мою дочку.

– А ти не змінилася, – зачудовано пробуркотів він. – Стільки років минуло, а ти все така ж.

– Ти теж, Джиммі, – відповіла Медея без тіні іронії.

– Він завжди хотів лише тебе. Ту, яку не міг мати.

– Однак Бредлі більше немає. Чому ти це робиш?

– Це мені потрібно. Щоб ти за все заплатила.

Він притиснув пістолет до скроні Джозефіни, і Джейн уперше помітила жах на обличчі Медеї. Якщо ця жінка взагалі могла відчувати страх, то не за себе, а за дочку. Джозефіна завжди була ключем до знищення Медеї.

– Тобі не потрібна моя дочка, Джиммі. Ти маєш мене. – Вона опанувала себе, приховала страх під холодом зневаги. – Це через мене ти її забрав, вів усі ці ігри з поліцією. Що ж, ось і я. Відпусти її, я вся твоя.

– Невже?

Чоловік штовхнув Джозефіну, вона поточилася й пошкутильгала до безпеки. А Джиммі розвернув дуло пістолета до Медеї. Навіть тепер, під цією загрозою, жінка мала абсолютно спокійний вигляд. Вона кинула погляд на Джейн – погляд, що говорив: «Я привернула його увагу. Решта за тобою», – і зробила крок у бік Джиммі, до пістолета, націленого їй у груди. Голос Медеї став шовковистим, навіть звабливим:

– Ти не менше за Бредлі хотів мене, правда? Коли ми вперше зустрілись, я побачила це у твоїх очах. Те, що ти хотів зробити зі мною. Те ж саме, що з усіма цими іншими жінками. Ти трахав їх, поки вони були живі, Джиммі? Чи чекав, поки помруть? Бо саме такими ти їх любиш, чи не так? Холодними. Мертвими. Твоїми навічно.

Чоловік мовчав, пильно дивився на Медею, поки вона наближалася до нього. Спокушала. Багато років вони з Бредлі переслідували її, і вона нарешті була тут, на відстані простягнутої руки. Належала йому і лише йому.

Пістолет Джейн лежав на землі за кілька метрів від неї. Вона потрошку бокувала до нього, продумуючи свої рухи. Кинутися на землю, схопити зброю. Вистрелити. Доведеться робити це все лівою рукою. Перш ніж Джиммі почне відстрілюватися, вона зможе зробити один постріл, максимум два. «Байдуже, як швидко я рухатимуся, – подумала вона. – Не встигну позбутися його вчасно. Або Медея може померти сьогодні, або я».

А Медея все йшла до Джиммі.

– Усі ці роки ти полював на мене, – тихо мовила вона. – І ось я тут, а ти насправді не хочеш усе це закінчувати, правда? Не хочеш, щоб полювання добігло кінця.

– Але це і є кінець.

Він підняв пістолет вище, Медея завмерла. Вона стільки років тікала від цього завершення, яке неможливо було змінити проханнями чи звабленням. Якщо вона пішла на таке, думаючи, що може контролювати це чудовисько, то зараз зрозуміла свою помилку.

– Справа не в тому, чого хочу я, – мовив Джиммі. – Мені сказали покінчити з цим. Саме це я й зроблю.

Його м’язи напружилися, він готувався стріляти.

Ріццолі кинулася по свою зброю. Але коли її ліва рука схопила руків’я пістолета, пролунав постріл. Вона розвернулася, і ніч закружляла навколо, немов у вповільненій зйомці, десятками подробиць одночасно. Вона побачила, як Медея впала на коліна, схрестивши руки над головою. Відчула, як пече, потріскуючи, полум’я і як важко лежить зброя у лівій руці, яку вона піднесла, стискаючи пальці для пострілу.

Але, випускаючи першу кулю, Джейн збагнула, що Джиммі Отто вже похитнувся: її постріл влучив у ціль, якій уже пустили кров.

Темний силует на тлі вогню падав навзнак, мов приречений Ікар, вимахуючи руками. Упав на капот палаючої машини, його волосся спалахнуло, голову охопило полум’я. Він заверещав і відсахнувся від автомобіля. Загорілася сорочка. Джиммі заметався по дворі у смертельному танці – й нарешті впав на землю.

– Ні! – стражденний стогін Керрі Отто зовсім не був схожий на звук, виданий людиною, – то був утробний крик звіра, який помирає.

Вона повільно, болісно поповзла до брата, лишаючи на гравії чорний кривавий слід.

– Не кидай мене, дорогий мій. Не залишай мене.

Жінка навалилася на братове тіло, відчайдушно намагаючись загасити вогонь.

– Джиммі! Джиммі!

Навіть коли загорілися її волосся та одяг, коли полум’я обпекло їй шкіру, вона чіплялася за брата агонічними обіймами. Вогонь поглинав їх, сплавляв плоть в одне.

Медея підвелася на ноги, неушкоджена. Але дивилася вона не на палаючі тіла Джиммі та Керрі Отто: її погляд був спрямований до лісу.

До Баррі Фроста, який спирався спиною об дерево, стискаючи в руках пістолет.

36

Звання героя не надто личило Баррі Фросту.

Вигляд він мав радше присоромлений, аніж героїчний, коли сидів на ліжку в благенькій лікарняній сорочці. За два дні до того його перевели до Бостонського медичного центру, і відтоді потік паломників до його палати не вщухав – від комісара поліції до працівників кафетерію. Коли приїхала Джейн, у джунглях букетів та повітряних кульок із написом «ВИДУЖУЙ» сиділо троє відвідувачів. «Фроста всі люблять, від дітлахів до літніх пань», – подумала вона, дивлячись на все це з порога. І було зрозуміло чому. Він був тим бойскаутом, який з радістю почистить вам тротуар від снігу, заведе ваше авто й залізе на дерево, щоб зняти вашу кицьку.

«Він навіть життя вам може врятувати».

Ріццолі зачекала, поки підуть гості, й аж тоді увійшла.

– Ще одного відвідувача стерпиш? – запитала вона.

Напарник мляво усміхнувся.

– Привіт. Я сподівався, що ти зайдеш.

– У тебе тут козирне місце. Довелося побитися з твоїми фанатками, щоб мати змогу увійти.

Права рука Джейн була в гіпсі, тож вона почувалася дуже незграбною, коли тягнула стілець до ліжка, щоб сісти ближче до Фроста.

– Боже, ти глянь на нас обох, – зітхнула вона. – Жалюгідна парочка підбитих вояків.

Фрост засміявся, але від руху одразу ж заболів лапаротомічний розріз. Він зігнувся, скривившись.

– Я покличу медсестру, – запропонувала Джейн.

– Ні, – підняв руку Фрост. – Я впораюся. Годі з мене морфію.

– Припини прикидатися мачо. Я порадила б щось прийняти.

– Не хочу бути обколотим. Сьогодні мені потрібна ясна голова.

– Навіщо?

– До мене прийде Еліс.

Було боляче чути нотку надії в його голосі, тож Ріццолі відвернулася, щоб він не бачив жалю в її очах. Еліс не заслужила такого чоловіка. Він був хорошим, шляхетним, і саме тому йому розбили серце.

– Тоді мені краще піти, – сказала вона.

– Ні, зачекай. Будь ласка. – Він обережно опустився на подушки й повільно видихнув. Намагаючись здаватися життєрадісним, сказав: – Розкажи мені останні новини.

– Усе підтверджено. Деббі Дюк – справді Керрі Отто. Місіс Віллебрандт розповіла, що Керрі з’явилася у музеї в квітні й запропонувала свої волонтерські послуги.

– У квітні? Це скоро після того, як вони найняли Джозефіну.

Джейн кивнула.

– За кілька місяців Керрі стала в музеї незамінною. Певно, це вона вкрала ключі Джозефіни. Можливо, вона й залишила той пакет із волоссям у докторки Айлс на подвір’ї. Через неї Джонні мав вільний доступ до будівлі. Брат із сестрою були командою у найширшому розумінні цього слова.

– Навіщо сестрі підтримувати такого брата, як Джиммі?

– Краєм ока ми це побачили. «Нездорова сестринська прихильність» – так психотерапевт написав у справі Джиммі. Я вчора говорила з доктором Гілцбріхом, і він сказав, що Керрі була не менш патологічна за брата. Вона була готова на все заради нього, можливо, навіть на утримання його тюрми. Криміналісти знайшли у тому підвалі численні зразки волосся та волокон. На матраці були плями крові більше ніж однієї жертви. Сусіди казали, що іноді бачили Джиммі й Керрі одночасно. Вони кілька тижнів проводили у будинку, а тоді на кілька місяців зникали.

– Я чув про команди серійних убивць із чоловіка та дружини. Але брат із сестрою?

– Принцип той самий: слабка особистість та сильна. Джиммі домінував, настільки, що міг повністю контролювати таких людей, як його сестра. І Бредлі Роуз. Поки Бредлі був живий, він допомагав Джиммі в полюванні, консервував жертв і знаходив місця для тіл.

– То він просто йшов за Джиммі?

– Ні, вони обидва отримували щось із цих стосунків. Так вважає доктор Гілцбріх. Джиммі реалізовував свої підліткові фантазії щодо колекціонування мертвих жінок, а Бредлі штовхала до дії одержимість Медеєю Соммер. Їх об’єднувала вона – єдина жертва, яку вони обидва хотіли, але не могли впіймати. Навіть після смерті Бредлі Джиммі не припинив шукати її.

– А натомість знайшов її дочку.

– Він, певно, побачив фото Джозефіни в газеті. Вони з Медеєю практично копії, і вік цілком підходив для її дочки. Вони навіть професію мають однакову. Не треба довго шукати, щоб зрозуміти, що Джозефіна – не та, за кого себе видає. Тож він узявся стежити за нею, чекаючи, чи не з’явиться її мати.

Фрост похитав головою.

– Ця його одержимість Медеєю просто божевільна. Стільки років минуло, можна було й заспокоїтися.

– Пригадуєш Клеопатру? Єлену Троянську? Від них чоловіки так само втрачали голову.

– Єлена Троянська? – він зареготав. – Ого, ця археологія причепилася й до тебе. Говориш як доктор Робінсон.

– Я про те, що чоловіки бувають одержимі. Хлопець може триматися за одну жінку роками, – відповіла Ріццолі й тихо додала: – Навіть якщо ця жінка його не кохає.

Обличчя її напарника почервоніло, він відвернувся.

– Буває, що люди не можуть заспокоїтися й марнують життя, чекаючи на когось, кого не можуть мати.

Вона подумала про Мору Айлс – ще одна людина, яка потребувала того, кого не могла мати, бранка власних бажань та неправильного вибору. Коли Морі був потрібен отець Деніел Брофі, його не було поруч. Натомість про неї подбав Ентоні Сансоне: запросив її до себе, потім зателефонував Джейн, щоб переконатися, що Мора може безпечно повернутися додому. «Іноді людина, яка може зробити тебе щасливою, – та, на яку не звертаєш уваги, яка терпляче чекає збоку».

У двері постукали, і до палати увійшла Еліс. Вбрана в елегантний діловий костюм, білявка вражала своїм виглядом більше, ніж пам’ятала Джейн, однак у її красі не було тепла. Вона несла себе, мов мармурову скульптуру, досконало різьблену, якої не можна було торкатися – лише дивитися. Жінки обмінялися стриманими але ввічливими привітаннями, як суперниці за увагу одного чоловіка. Роками вони ділили Фроста – Джейн була йому напарницею, Еліс – дружиною, але Ріццолі не відчувала жодного зв’язку з цією жінкою.

Вона підвелася, йдучи геть, але біля дверей не втрималася від зауваження:

– Будь із ним лагідною. Він герой.

«Фрост урятував мене, а тепер доведеться мені рятувати його», – подумала Ріццолі, виходячи з лікарні й сідаючи до свого автомобіля. Еліс розіб’є йому серце, так, як розбивають плоть: за допомогою рідкого азоту й різкого удару молотком. Вона бачила це в очах Еліс – похмуру рішучість дружини, яка вже покінчила зі шлюбом і мусила тільки владнати останні деталі.

Сьогодні йому знадобиться друг. Тож вона повернеться пізніше, збирати його докупи.

Джейн завела авто, і тут задзвонив мобільний. Номер був незнайомий.

Так само і чоловічий голос, який пролунав із динаміка:

– Гадаю, ви зробили велику помилку, детективе, – мовив він.

– Перепрошую? З ким я говорю?

– Детектив Потреро, поліція Сан-Дієґо. Я щойно говорив із детективом Кроу і чув, як у вас тут усе пішло. Ви кажете, що підстрелили Джиммі Отто.

– Не я. Мій напарник.

– Ну, хто б то не був, ви стріляли не в Джиммі Отто. Він помер тут, дванадцять років тому. Я керував тим розслідуванням, тож знаю. І мушу допитати жінку, яка його вбила. Її заарештовано?

– Медея Соммер нікуди не подінеться. Вона тут, у Бостоні, якщо захочете з нею поговорити. Запевняю вас: стрілянина у Сан-Дієґо була повністю виправдана. То був самозахист. І застрелений був не Джиммі Отто. Це був хлопець на ім’я Бредлі Роуз.

– Ні. Джиммі впізнала власна сестра.

– Керрі Отто вам збрехала. То був не її брат.

– Ми маємо ДНК на доказ того.

Джейн завагалася.

– Яку ДНК?

– Цього звіту не було в документах, які ми надіслали вам, бо аналіз закінчили за кілька місяців після закриття справи. Бачте, Джиммі підозрювався у вбивстві в іншій юрисдикції. Вони вийшли на зв’язок із нами, бо хотіли бути впевнені в тому, що підозрюваний мертвий. Попросили сестру Джиммі надати зразок ДНК.

– ДНК Керрі?

Потреро нетерпляче зітхнув, наче говорив із недоумком.

– Так, детективе Ріццолі. Її ДНК. Вони хотіли переконатися, що той мрець – справді її брат. Керрі Отто надіслала поштою мазок, ми порівняли його з результатами аналізу жертви. Виявили родинну схожість.

– Цього не може бути.

– Ну, ви знаєте, як говорять про ДНК – вона не бреше. Згідно з результатами, отриманими нашою лабораторією, Керрі Отто точно була родичкою чоловіка, якого ми відкопали на тому подвір’ї. Або у Керрі був ще один брат, якого вбили у Сан-Дієґо, або ж Медея Соммер вам збрехала і застрелила не того, кого стверджує.

– Керрі Отто не мала більше братів.

– Саме так. Отже, Медея Соммер вас обдурила. То вона під арештом?

Джейн не відповіла. Десятки божевільних думок штовхалися у неї в голові, мов метелики, і вона не могла зловити жодної.

– Господи, – зітхнув детектив Потреро. – Тільки не кажіть, що вона на волі.

– Я вам зателефоную, – сказала Ріццолі й дала відбій.

Вона сиділа в автомобілі й дивилася у вікно. Побачила, як із лікарні вийшло двоє лікарів, – вони крокували гордовито, і білі халати тріпотіли у них за спинами. Вони були впевнені у собі, двоє чоловіків, які не мали сумнівів, тоді як вона сама тонула в них. Джиммі Отто чи Бредлі Роуз? Кого застрелила Медея у себе вдома дванадцять років тому, і навіщо їй брехати про це?

«Кого насправді убив Фрост?»

Ріццолі подумала про те, що бачила у Мені тієї ночі. Смерть Керрі Отто. Постріл у чоловіка, якого вона вважала братом Керрі. Медея називала його Джиммі, і він відгукувався на це ім’я. Тож він мусив бути Джиммі Отто, як вона й стверджувала.

Однак ДНК – це перепона, об яку вона билася, куленепробивний доказ, який суперечив усьому. Згідно з ДНК, у Сан-Дієґо помер не Бредлі. То був родич Керрі Отто.

Напрошувався лише один висновок. «Медея нам збрехала».

І якщо вони відпустять Медею, то видаватимуться абсолютно некомпетентними. «Дідько, – подумала Джейн. – Ми й справді некомпетентні, і ДНК це доводить. Бо, як сказав детектив Потреро, ДНК не бреше».

Вона набрала номер Кроу і раптом завмерла.

«Або ж бреше?»