Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

22

Двері квартири прикрашав ряд блискучих нових замків.

Джозефіна застібнула ланцюжок, повернула замок і закрила засув. Тоді про всяк випадок підсунула стілець під ручку дверей – невелика перешкода, але принаймні попередити може.

Незграбно маневруючи на милицях у гіпсі, вона придибала до вікна й визирнула на вулицю. Побачила, як детектив Фрост вийшов з її будинку й сів у авто. Раніше він міг би глянути вгору, усміхнутися їй, приязно махнути рукою, але не тепер. Тепер він поводився з нею суто по-діловому, такий же холодний та відсторонений, як і його колега Ріццолі. «Ось наслідки брехні, – подумала вона. – Я не була з ним чесна, і тепер він мені не довіряє. І має рацію в цьому.

Я ж не розповіла їм найбільшої таємниці».

Фрост уже перевірив її квартиру, коли вони приїхали, але тепер вона відчувала потребу провести власну інспекцію, оглянути спальню, ванну кімнату, кухню. Це було скромне маленьке царство, але принаймні воно належало їй. Усе було так, як коли вона поїхала тиждень тому, втішне й знайоме. Усе знову повернулося до норми.

Але пізніше того ж вечора, коли Джозефіна стояла над плитою, помішуючи томати й цибулю в каструльці для чилі, вона раптом подумала про Джемму, яка вже ніколи не насолодиться смачною стравою, не відчує аромату спецій чи тепла, що піднімається від плити, не смакуватиме вина.

Зрештою, сівши вечеряти, Джозефіна подужала проковтнути лише кілька ложок, і апетит геть зник. Вона сиділа, дивлячись на стіну з єдиною у квартирі прикрасою – календарем. Це свідчило про її непевність у тому, що вона зможе звити гніздо у Бостоні. Вона взагалі ніколи не прикрашала, як годиться, квартири, в яких жила. «Але я це зміню, – подумала вона. – Детектив Ріццолі має рацію: час оволодіти ситуацією і зробити це місто своїм. Я припиню тікати. Це мій обов’язок перед Джеммою, яка всім пожертвувала заради мене, померла, щоб я могла жити. Тепер я житиму. У мене буде дім, я заведу друзів, може, навіть закохаюся.

Це почнеться зараз».

День за вікном хилився до теплих літніх сутінків.

Із загіпсованою ногою вона не могла піти на звичну вечірню прогулянку, не могла навіть міряти кроками квартиру. Замість того Джозефіна відкоркувала пляшку вина й принесла її на диван, де сиділа, перемикаючи телеканали – їх було більше, ніж вона собі уявляла, і всі однакові. Гарні личка. Чоловіки зі зброєю. Ще гарні личка. Чоловіки з ключками для гольфу.

Раптом на екрані з’явилося нове зображення, яке змусило її завмерти з пультом. То були вечірні новини, і на екрані було фото молодої жінки, темнокосої й привабливої.

– …жінки, чиє муміфіковане тіло було знайдене у музеї Кріспіна, було встановлено. Лоррейн Еджертон зникла з віддаленого заповідника в Нью-Мексико двадцять п’ять років тому…

То була Мадам Ікс. «Вона схожа на мою матір. Вона схожа на мене».

Джозефіна вимкнула телевізор. Квартира скидалася радше на клітку, ніж на дім, а вона сама була пташкою й билася об ґрати. «Я хочу повернути своє життя».

Після трьох келихів вина вона нарешті заснула.

Коли прокинулася, небо почало світлішати. Сидячи біля вікна, жінка дивилася, як сходить сонце, і питала себе, скільки ще днів муситиме провести в полоні цих стін. Це теж було свого роду смертю – чекати на новий напад, нову записку з погрозами. Вона розповіла Ріццолі та Фросту про пошту, адресовану Джозефіні Соммер, – докази, які вона, на жаль, розірвала й викинула в унітаз. Тепер поліція стежила і за її квартирою, і за поштою.

Наступний крок був за Бредлі Роузом.

Ранок ставав усе яснішим. На вулиці загуркотіли автобуси, з’явилися бігуни й люди, що поспішали на роботу. Джозефіна дивилася, як розвивається день, як дитячий майданчик заповнюють дітлахи, як на дорогах стає все більше транспорту.

Надвечір терпіти це стало вже несила. «Усі живуть своїм життям, – подумала вона. – Усі, крім мене».

Вона взяла телефон і набрала номер Ніка Робінсона.

– Я хочу повернутися до роботи, – сказала вона.

Джейн дивилася на обличчя нульової жертви, жінки, яка змогла втекти.

Фото Медеї Соммер вона взяла з альбому Стенфордського університету, в якому Медея вчилася двадцять сім років тому. Це була темнокоса й темноока красуня з виразними вилицями, разюче схожа на дочку, Джозефіну. «Це тебе насправді хотів Бредлі Роуз», – подумала Джейн. Цю жінку їм із напарником, Джиммі Отто, не вдалося зловити. Тож вони збирали замінники – жінок, схожих на Медею. Але жодна з їхніх жертв Медеєю не була, жодна не могла зрівнятися з оригіналом. Тож вони й далі полювали, далі шукали, але Медея з дочкою завжди були на крок попереду.

Аж до Сан-Дієґо.

На плече Джейн опустилася тепла рука, вона різко виструнчилася на стільці.

– Ого! – засміявся Гебріел. – Добре, що ти неозброєна, а то ще застрелила б мене.

Він опустив Реджину на підлогу кухні, й вона почалапала бавитися зі своїми улюбленими кришками для каструль.

– Я вас не почула, – сказала Джейн. – Щось недовго ви були на майданчику.

– Погода там не дуже. Ось-ось почнеться дощ. – Чоловік перехилився через її плече, побачив знімок Медеї. – Це вона? Мати?

– Кажу тобі, ця жінка – справжня Мадам Ікс. Майже нічого, крім записів із коледжу, я про неї не знайшла.

Гебріел сів, проглянув кілька документів, які поліція Бостона змогла знайти щодо Медеї, – вони створювали лише приблизний портрет молодої жінки, яка скидалася більше на тінь, а не на реальну людину. Він начепив окуляри й перечитав записи зі Стенфордського університету. Окуляри були нові, в роговій оправі, і в них він скидався на банкіра, а не агента ФБР, який умів давати раду зброї. Навіть через півтора року шлюбу Джейн подобалося спостерігати за ним і милуватися так, як зараз. Попри те що надворі гуркотів грім, а в кухні грюкотіла каструлями маленька Реджина, він повністю зосередився на паперах.

Джейн пішла до кухні, підхопила на руки дочку, яка звивалася, відчайдушно видираючись. «Невже тобі ніколи не захочеться спокійно посидіти в мене на руках?» – подумала вона, обіймаючи неспокійну малечу, вдихаючи аромат шампуню та теплої дитячої шкіри – найсолодші в світі запахи. Щодня Джейн усе більше бачила в Реджині себе саму – темні очі, неслухняні кучері й палке прагнення незалежності. Її дочка народилася войовничою, попереду чекають справжні бої. Однак, дивлячись Реджині в очі, Джейн знала, що це так само буде зв’язок, який ніколи не розірветься. Щоб уберегти дочку, вона піде на будь-який ризик.

Як і Джозефіна заради матері.

– Заплутана життєва історія, – сказав Гебріел.

Джейн поставила дочку на підлогу, глянула на чоловіка.

– Ти про Медею?

– Народилася й виросла в Індіо, Каліфорнія. Вчилася на відмінно в Стенфорді. А тоді вилетіла з останнього курсу, щоб народити.

– І скоро після того вони обидві зникли.

– І стали іншими людьми.

– Не раз, – додала Джейн і знову сіла за стіл. – П’ять разів змінювали ім’я, як пригадує Джозефіна.

Гебріел указав на поліцейський звіт.

– Ось тут цікаво. В Індіо вона подавала скарги і на Бредлі Роуза, і на Джиммі Отто. Вони вже тоді переслідували її. Ганяли здобич разом, мов вовки.

– Ще цікавіше те, що Медея раптом відмовилася від усіх звинувачень проти Бредлі Роуза й поїхала з Індіо. А позаяк не дала свідчень проти Джиммі Отто, його справа так само далі не пішла.

– Навіщо їй відмовлятися від обвинувачень проти Бредлі? – запитала Джейн.

– Ми цього не дізнаємося.

Гебріел відклав звіт.

– Переслідування можуть пояснити, чому вона ховалася й тікала. І змінювати ім’я могла, щоб її напевно не знайшли.

– Утім її дочка пам’ятає інше. Джозефіна каже, що Медея тікала від закону. – Джейн зітхнула. – Це веде нас до чергової загадки.

– Якої?

– Немає жодного старого ордера на Медею Соммер. Якщо вона й учинила якийсь злочин, то про це нікому не відомо.

Щорічне барбекю в домі Ріццолі було вже майже двадцятилітньою традицією, і зірвати подію не могли ані чорні хмари, ані близькість дощу. Щоліта батько Джейн, Френк, гордо розводив вогонь у грилі надворі, клав на решітку стейки й курятину і на день ставав головним кухарем – на той єдиний у році день, коли він узагалі брав до рук кухарське приладдя.

Однак сьогодні головував не Френк, а детектив у відставці Вінс Корсак – перевертав стейки у хижій нірвані, бризкаючи жиром на велетенський фартух, яким було огорнуте його неабияке черево. Джейн уперше бачила за цим грилем когось, окрім батька. Це нагадувало їй про те, що ніщо не триває вічно – навіть шлюб її батьків. За місяць після того, як Френк Ріццолі покинув дружину, на сцені, пританцьовуючи, з’явився Вінс Корсак. Контролюючи гриль, він розтлумачував усім сусідам, що саме він – новий чоловік у житті Анджели Ріццолі.

І новий господар барбекю не збирався покидати свій пост.

Загуркотів грім, над головою згустилися чорні хмари, тож гості поспішали занести тарілки в дім, перш ніж ударить блискавка. Та Корсак лишався біля грилю.

– Нізащо не дозволю пропасти цим чудовим шматкам філе, – сказав він.

Джейн підвела голову до перших краплин дощу.

– Усі йдуть у дім. Досмажимо їх у духовці.

– Знущаєшся? Якщо вже поклопотався купити годящу зрілу яловичину та обгорнути її беконом, треба й приготувати як годиться.

– Навіть якщо блискавка вдарить?

– Типу блискавка мене лякає? – він зареготав. – Гей, та я вже один раз умер. Ще один удар у груди старий мотор не зіпсує.

– А от бекон – може, – сказала Джейн, дивлячись на те, як скрапує у вогонь жир.

Два роки тому серцевий напад змусив Корсака піти у відставку, але від вершкового масла й м’яса його не віднадив. «І мама тут не помічниця», – подумала Джейн, зиркаючи на стіл для пікніків на веранді, з якого Анджела забирала вкритий майонезом картопляний салат.

Корсак помахав їй, коли вона заходила у сітчасті двері.

– Знаєш, твоя ма змінила моє життя, – звернувся він до Джейн. – Я голодував на тій дурній дієті з риби та салатів. А вона навчила мене смакувати життя.

– Це не з реклами пива?

– Вона просто вогонь. Боже, відколи ми почали зустрічатися, вона на таке мене намовляла! Вчора вмовила вперше в житті скуштувати восьминога. А тоді ми якось поїхали вночі купатися голяка…

– Зупинися. Мені не треба цього чути.

– Я наче заново народився. Ніколи не думав, що зустріну таку, як твоя ма.

Він підчепив стейк, перевернув його. Від гриля піднімався ароматний димок, і Джейн згадала усі ті літні барбекю, коли біля цього ж гриля стояв її батько. Але тепер Корсак гордовито носитиме стейки на тарілках, відкорковуватиме вино. «Ось від чого ти відмовився, тату. Чи твоя нова дівчина того варта? Чи ти прокидаєшся щоранку й питаєш себе, якого біса покинув маму?»

– Кажу тобі,– повторив Корсак. – Твій тато – йолоп, бо відпустив її. Але це найкраще, що зі мною траплялося.

Він різко замовк.

– О. Це було нечутливо з мого боку, так? Просто не втримався. Я такий у біса щасливий.

З будинку вийшла Анджела з чистою таріллю для м’яса.

– Чого це ти такий щасливий, Вінсе? – запитала вона.

– Через стейк, – відповіла замість нього Джейн.

Її мати засміялася.

– О, апетит у нього нівроку! – Вона провокативно штовхнула його стегном. – І я не тільки про їжу.

Джейн устояла перед бажанням закрити руками вуха.

– Я піду до будинку. Певно, Гебріел уже готовий передати мені Реджину.

– Зажди, – озвався Корсак і заговорив тихіше. – Поки ми тут, може, розповіси новини по тій чудернацькій справі? Чув, ви вже знаєте, як звати вбивцю-археолога. Син якогось техаського багатія, так?

– Де ти це почув? Ми про це не говорили.

– Маю свої джерела. – Він підморгнув Анджелі. – Хто колись був копом, копом і лишається.

І Корсак справді був добрим детективом, Джейн покладалася на його таланти.

– Чув, цей тип геть причинний, – сказав Корсак. – Убиває жінок і консервує їх собі на згадку. То правда?

Джейн зиркнула на матір, яка жадібно слухала їхню розмову.

– Може, іншим разом поговоримо. Не хочу засмучувати маму.

– О, та говоріть, – відгукнулася Анджела. – Обожнюю, коли Вінс розповідає про свою стару роботу. Він стільки всього мене навчив про те, як працює поліція. Я насправді збираюся, купити собі поліційну рацію. – Вона усміхнулася Корсаку. – І він навчить мене стріляти.

– Лише мені здається, що це погана ідея? – мовила Джейн. – Ма, зброя небезпечна.

– Ну ти ж маєш пістолет.

– Бо вмію ним користуватися.

– І я вмітиму. – Анджела присунулася ближче. – То що з тим підозрюваним? Як він відбирає тих жінок?

Невже її мама щойно вжила слово «підозрюваний»?

– У тих пань має бути щось спільне, – сказала Анджела й глянула на Корсака. – Як ти називав ту науку, про вивчення жертв?

– Віктимологія.

– Так, вона. То що з цього приводу каже віктимологія?

– Колір волосся, – відповів Корсак. – Я так чув, що всі три жертви були брюнетками.

– Тоді ти, Джейні, мусиш бути дуже обережна, якщо вже він любить чорненьких.

– Ма, у світі повно брюнеток.

– Але в нього під носом саме ти. Якщо він узагалі звертає увагу на новини…

– То знає, що краще триматися від Джейн подалі, – сказав Корсак. – Якщо хоче собі добра.

Він узявся знімати готові стейки з гриля й перекладати їх на тарелю.

– Ви вже тиждень як повернули ту дівчину додому, так? І нічого не сталося.

– Нічого підозрілого не бачили.

– То він, певно, поїхав із міста. До місць, де легше полювати.

– Або ж хоче, щоб усе трохи вляглося, – сказала Джейн.

– Так, і в цьому проблема, правда ж? На спостереження потрібні ресурси. Як ви знатимете, коли знімати охорону? Коли дівчина буде в безпеці?

«Ніколи, – подумала Джейн. – Джозефіна довіку озиратиметься».

– Думаєш, він знову вбиватиме? – спитала Анджела.

– Авжеж, убиватиме, – відповів Корсак. – Може, не в Бостоні, але гарантую: він десь полює просто зараз.

– Звідки ти знаєш?

Вінс переклав останній стейк на таріль і загасив вогонь.

– Бо так роблять усі мисливці.

23

Гроза збиралася весь недільний день, і тепер вони були в її центрі. Сидячи в своєму кабінеті без вікон, Джозефіна чула гуркіт грому. Цей звук струшував стіни з такою силою, що вона й не помітила, як до її дверей підійшов Ніколас, і збагнула, що він стоїть зовсім поруч, тільки коли він заговорив.

– Хтось сьогодні відвезе тебе додому? – запитав він.

Ніколас затримався на порозі, наче боявся увійти, буцімто наближення до неї заборонене. За кілька днів до того детектив Фрост проінструктував штат музею щодо питань безпеки й показав їм фото Бредлі Роуза, якого цифровим чином зістарили, бо минуло вже два десятиліття. Після повернення Джозефіни усі в музеї ставилися до неї, як до крихкого вантажу, і ввічливо трималися подалі. Усім було незатишно працювати з жертвою.

«А мені незатишно нею бути».

– Просто хотів переконатися, що тебе хтось відвезе, – сказав Робінсон. – Бо якщо ні, то я можу, з радістю.

– Детектив Фрост приїде по мене о шостій.

– А. Звісно.

Він затримався в дверях, наче хотів сказати щось іще, та не наважувався.

– Я радий, що ти повернулася, – ось і все, що він вичавив із себе, перш ніж розвернувся, щоб піти.

– Ніколасе?

– Так?

– Я завинила тобі пояснення. Багато про що.

Хоча він і стояв на відстані кількох метрів, Джозефіні було важко витримати його погляд. Ще ніколи їй не було так некомфортно в товаристві Ніколаса. Зазвичай він був одним із тих небагатьох, із ким їй було легко й вільно, бо вони мешкали в одному й тому ж містичному куточку Всесвіту, поділяли нестандартну пристрасть до маловідомих фактів та чудернацьких речей. Саме те, що вона з-поміж усіх людей обдурила саме Ніколаса, викликало в неї найбільшу провину, бо він як ніхто намагався бути їй другом.

– Я не була чесна з тобою, – сказала вона й сумно похитала головою. – Насправді майже все, що ти про мене знаєш, – брехня, починаючи з…

– Тебе насправді звати не Джозефіною, – тихо мовив він.

Жінка збентежено подивилася на нього. Раніше, коли їхні погляди зустрічалися, він часто шарівся й відводив очі. Але цього разу був непохитний.

– Коли ти дізнався? – запитала вона.

– Коли ти поїхала і я не зміг із тобою зв’язатися, то почав хвилюватися. Зателефонував детективу Ріццолі, тоді й дізнався правду. – Він почервонів. – Соромно визнавати, але я телефонував до твого університету. Подумав, що, може…

– Може, ти найняв суцільну підробку.

– Я не мав права вторгатися до твого особистого життя, знаю.

– Ні, це саме те, що треба було зробити, Ніколасе. Ти мав причини перевіряти мене. – Вона зітхнула. – Це єдине, в чому я була чесна. Здивована, що ти дозволив мені повернутися до роботи і нічого про це не сказав.

– Чекав нагоди. Поки ти будеш готова про це говорити. Ти готова?

– Схоже, ти вже знаєш усе, що тобі потрібно.

– Хіба, Джозефіно? Я відчуваю, що тільки зараз починаю пізнавати тебе. Усе те, що ти розповідала про своє дитинство… своїх батьків…

– Я брехала, ясно? – Відповідь вийшла надто різка, і Робінсон зашарівся. Джозефіна додала: – Я не мала вибору.

Він увійшов до кабінету, сів. Стільки разів до того він влаштовувався у цьому ж кріслі з ранковою чашкою кави, і вони весело теревенили про останній артефакт, знайдений у підвалі, чи про якусь загадкову деталь, яку хтось із них зміг відстежити. Ця розмова мала бути не з приємних.

– Можу тільки уявити, яким зрадженим ти почуваєшся, – сказала вона.

– Ні, не те щоб…

– Щонайменше – розчарованим.

Їй було боляче бачити, як він киває, – це тільки підтверджувало існування прірви між ними. І, немов на підтримку цієї відстані, тишу розколов гуркіт грому.

Жінка кліпнула, відганяючи сльози.

– Мені дуже прикро, – сказала вона.

– Найбільше мене розчаровує те, що ти мені не довірилася, – сказав Ніколас. – Ти могла б розповісти мені правду, Джозі. Я підтримав би тебе.

– Як ти можеш казати таке, нічого про мене не знаючи?

– Я знаю тебе. Мені йдеться не про поверхневі знання, як от ім’я, яким ти називаєшся, чи міста, в яких ти жила. Я знаю, що ти любиш, що для тебе важливо. І це говорить про серце людини більше, ніж те, чи тебе справді звуть Джозефіною. Я прийшов сказати тобі саме це. – Він набрав повітря. – І… ще дещо.

– Так?

Робінсон опустив очі на руки, які раптом напружилися.

– Я хотів спитати, чи… ем… тобі подобається кіно?

– Так, я… авжеж.

– О, це добре. Це дуже… пречудово! Боюсь, я не дуже стежу за тим, що зараз показують, але цього тижня має бути щось підходяще. Чи, може, наступного. – Він відкашлявся. – Можеш не сумніватись, я доправлю тебе додому безпечно і в належний…

– Ніколасе, ось ти де! – вигукнула Деббі Дюк, з’явившись на порозі. – Треба їхати, або транспортна контора зачиниться.

Робінсон глянув на неї.

– Що?

– Ти обіцяв, що допоможеш відвезти ящик у Ревере. Це відправка в Лондон, і мені треба розібратися з паперами для митниці. Я б сама це зробила, але він важить тридцять кілограмів.

– Детектив Фрост ще не приїхав по Джозефіну. Я не хотів би їхати зараз.

– Тут Саймон і місіс Віллебрандт, усі двері замкнені.

Він подивився на Джозефіну.

– Кажеш, він тебе забере о шостій? Це ще ціла година.

– Зі мною все буде добре, – відповіла жінка.

– Ходімо, Ніку, – підганяла його Деббі. – Від грози все рухатиметься повільніше, треба їхати негайно.

Робінсон підвівся і слідом за нею вийшов з кабінету. Їхні кроки відлунювали на сходах, а Джозефіна сиділа за своїм столом, спантеличена тим, що щойно сталося.

«Ніколас Робінсон справді намагався запросити мене на побачення?»

Грім струсонув стару будівлю, світло на мить потьмяніло, наче самі небеса дали їй відповідь: «Так, намагався».

Вона зачудовано похитала головою й опустила погляд до стосу старих журналів. Вони містили рукописні списки експонатів, які музей купував десятиліттями, і Джозефіна поволі опрацьовувала їх, знаходила кожен із пунктів у списку й оцінювала стан речей. Тож зараз спробувала зосередитися на цьому завданні, але думками знову й знову поверталася до Ніколаса.

«Тобі подобається кіно?»

Джозефіна усміхнулася. «Так. І ти теж подобаєшся. Завжди подобався».

Вона розгорнула старий журнал і впізнала мікроскопічний почерк доктора Вільяма Скотта-Керра. Ці журнали зберігали пам’ять про кожного з кураторів, і жінка завважила, як змінюються почерки, коли одні йдуть, а інші приходять. Деякі, як от доктор Скотт-Керр, десятиліттями працювали в музеї, і вона уявляла, як вони старішають разом із колекцією, як ходять рипливою підлогою поміж зразків, які з часом здаватимуться чи не старими друзями. Тут були записи про правління Скотта-Керра, подекуди загадкові.

– Зуб мегалодона, колекція невід. Пожертва містера Джеральда ДеВітта.

– Ручки глиняного глека з відбитками крилатих сонячних дисків. Залізна доба. Знайдено в Набі-Самвілі доктором Ч. Ендрюсом.

– Срібна монета, ймовірно 3 ст. до н.е. із зображенням Парфенопи та бика з людською головою на звороті. Неаполь. Придбано з приватної колекції доктора М. Елґара.

Срібна монета наразі була виставлена на першому поверсі, але Джозефіна навіть гадки не мала, де ручки глиняного глека. Вона зробила собі нотатку, що їх треба буде розшукати, й перегорнула сторінку, на якій групою значилися наступні три експонати:

– Різноманітні кістки, людські й конячі.

– Металеві фрагменти, можливо – рештки збруї в’ючних тварин.

– Фрагменти кинджала, ймовірно, перського. 3 ст. до н.е. Зібрано С. Кріспіном біля оази Сіва, Єгипет.

Джозефіна подивилася на дату й завмерла. Хоча надворі гуркотав грім, її серце билося гучніше. Оаза Сіва. «Саймон був у західній пустелі, – подумала вона. – Того ж року, коли там була моя мати».

Вона потяглася по милиці й рушила коридором до Саймонового кабінету.

Двері були відчинені, але він вимкнув світло. Зазирнувши у похмурий кабінет, вона побачила, що він сидить біля вікна. Погода значно погіршилася, і Кріспін дивився на грозу. Вікна гриміли від поривів вітру, дощова вода заливала скло так, наче її жбурляли у вікно люті боги.

– Саймоне? – озвалася жінка.

Він озирнувся.

– О, Джозефіно. Ходи подивися. Матінка-природа нині влаштувала справжнє видовище.

– Можна вас запитати? Це щодо запису в цьому журналі.

– Дай гляну.

Джозефіна прокульгала через кімнату на милицях, передала йому журнал. Мружачись у напівтемряві, він пробуркотів:

– Різноманітні кістки. Фрагменти кинджала. – Тоді підвів до неї очі. – Про що ти хотіла спитати?

– Там зазначене ваше ім’я. Ви пам’ятаєте, як привезли сюди ці речі?

– Так, але я багато років їх не бачив.

– Саймоне, ви знайшли це у західній пустелі. Зазначено, що кинджал, імовірно, перський, третє століття до нашої ери.

– О, авжеж. Хочеш сама його оглянути? – Він схопив ціпок, підвівся. – Що ж, ходімо, подивимося, чи згодна ти з моєю оцінкою.

– Знаєте, де зберігаються ці експонати?

– Знаю, де вони мають бути. Якщо ніхто не переніс їх деінде.

Вона пішла за ним до старовинного ліфта. Ніколи не довіряла цій штукенції і зазвичай уникала її, але тепер, на милицях, не мала вибору, окрім як зайти в нього. Саймон зачинив чорну клітку, і Джозефіні здалося, наче це затріснулася пастка. Ліфт тривожно здригнувся й повільно, з рипінням поповз до підвалу. Коли зупинився, вона з полегшенням вийшла.

Кріспін відімкнув двері до фондів.

– Якщо я не помиляюся, – мовив він, – ці речі були доволі компактні, тож і зберігаються на задніх полицях.

Він повів її лабіринтом ящиків. Поліція Бостона завершила обшук, і підлога досі була вкрита тирсою та подекуди кульками пінопласту. Жінка пішла слідом за Кріспіном вузьким проходом до старої секції фондів, повз ящики, марковані чарівливо екзотичними назвами. Ява. Маньчжурія. Індія. Нарешті вони дійшли до вежі полиць, на яких лежали десятки коробок.

– О, добре, – мовив Кріспін, указуючи на середнього розміру коробку з номером та датою надходження. – Можна дотягнутися.

Він зняв її з полиці, поклав на найближчий ящик.

– Це трохи схоже на Різдво, чи не так? Зазирати у щось, чого вже чверть століття ніхто не бачив. Глянь, що у нас тут!

Опустивши руки в коробку, він дістав контейнер із кістками.

То були переважно уламки, але Джозефіна впізнала кілька щільних шматочків, які лишилися цілими, тоді як інші частини скелета за віки потріскалися й стерлися. Взявши один із цих шматочків, вона відчула, як шию протягнуло холодом.

– Кістки зап’ястя, – пробуркотіла. «Людські», – додала подумки.

– Я гадаю, що вони належать одній людині. Так, зринають спогади. Спека й пил. Захват опинитися в самій гущавині, коли будь-якої миті твоя лопатка може наштовхнутися на частину історії. Коли ці старі кістки ще не підводили. До того, як я якимось чином став старий – ніколи цього не очікував. Вважав себе безсмертним.

Він сумно засміявся – звук подиву від того, що десятиліття можуть проминути так швидко й залишити його у зруйнованому тілі. Тоді опустив погляд до кісток і мовив:

– Цей бідолаха, безсумнівно, теж вважав себе безсмертним. А потім дивився, як його товариші божеволіють від спраги. А потім військо навколо нього почало падати. Певен, він ніколи не уявляв, що кінець буде саме такий. Ось що плин століть робить із найславетнішими імперіями. Зводить їх до самого піску.

Джозефіна обережно поклала кісточку назад до контейнера. То лише згусток кальцію й фосфатів. Кістки відслужили своє, їхні власники померли й відкинули їх, як відкидають ціпок. Це було все, що залишилося від перського солдата, приреченого загинути в чужій пустелі.

– Він був солдатом загубленого війська, – сказала вона.

– Я в цьому майже впевнений. Один із приречених воїнів Камбіза.

Джозефіна подивилася на Кріспіна.

– Ви були там із Кімболлом Роузом.

– О, це були його розкопки, і він добре на них витратився. Бачила б ти, яку команду він зібрав! Десятки археологів. Сотні копачів. Ми мали знайти там один із Граалів археології, невловимий, як загублений Ковчег Заповіту чи могила Александра. П’ятдесят тисяч перських солдатів просто зникли в пустелі, і я хотів бути там, коли їх знайдуть.

– Але їх не знайшли.

Саймон похитав головою.

– Ми два сезони копали, а знайшли лише уламки кісток та металу. Безсумнівно, від тих, хто відстав від головного війська. Такі жалюгідні знахідки, що ані Кімболл, ані уряд Єгипту не були зацікавлені в тому, щоб їх зберегти, от вони й опинилися у нас.

– Я не знала, що ви працювали з Кімболлом Роузом. Ви ніколи не згадували, що знаєте його.

– Він хороший археолог. І надзвичайно щедра людина.

– А його син? – тихо запитала Джозефіна. – Ви добре знали Бредлі?

– О, Бредлі… – Старий повернув коробку на полицю. – Усі хочуть знати про Бредлі. Поліція. Ти. Але правда в тому, що я ледве пам’ятаю цього хлопця. Не можу повірити в те, що Кімболлів син може бути тобі загрозою. Це розслідування несправедливе до його родини. – Він розвернувся до неї, і від пильного погляду старечих очей жінці стало незатишно. – Він дбав суто про твої інтереси.

– Що ви маєте на увазі?

– Я обрав тебе з усіх претендентів на посаду. Бо він так сказав. Він опікувався тобою.

Вона позадкувала.

– Ти справді не знала? – спитав Кріспін, ідучи на неї. – Увесь цей час він був твоїм таємним другом. Просив нічого тобі не казати, але я вирішив, що час дізнатися. Завжди добре знати своїх друзів, особливо таких щедрих.

– Друзі не намагаються тебе вбити.

Джозефіна розвернулася й пошкандибала звідти, через каньйон ящиків.

– Що ти хочеш сказати? – гукнув їй у спину старий.

Вона не зупинялася, зосередившись на виході. Чула, як Кріспін іде слідом, стукає ціпком по бетону.

– Джозефіно, поліція помиляється щодо нього!

Звернувши за ріг лабіринту, жінка побачила двері, ледь прочинені. «Хіба ми їх не зачинили? Я певна, що зачиняли».

Саймонів ціпок загупав ближче.

– Тепер я шкодую, що розповів тобі, – мовив він. – Але ти маєш знати, яким щедрим до тебе був Кімболл.

«Кімболл?»

Джозефіна розвернулася.

– Звідки він узагалі про мене знає? – запитала вона.

А тоді світло у підвалі згасло.