Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

13

Коли Джозефіна прокинулася, пообіднє сонце било їй в очі. Вона примружилася, дивлячись у вікно автобуса «Ґрейгаунд» – за ним розляглися зелені поля у золотавій призахідній імлі. Минулої ночі вона майже не спала, і тільки сівши в автобус вранці, закуняла від виснаження. Тепер і гадки не мала, де вони їдуть, але, судячи з часу, автобус мав уже наближатися до кордону штатів Массачусетс та Нью-Йорк. Якби вона їхала власним авто, уся подорож зайняла б лише шість годин. Утім автобусом, із зупинками в Олбані, Сіракузах та Бінгемтоні, на це піде увесь день.

Коли вони нарешті зупинилися в Бінгемтоні, на останній проміжній, було вже темно. Джозефіна заледве витягла себе з автобуса й пішла до таксофона. Дзвінки з мобільного можна відстежити, тож свій вона із самого Бостона не вмикала. Натомість покопирсалася в кишені, шукаючи четвертаки, і згодувала знайдені монети голодному телефону. Її привітав той же автовідповідач, бадьорим жіночим голосом:

– Я, певно, десь копаю. Залиште свій номер, я вам перетелефоную.

Джозефіна поклала слухавку, не сказавши ані слова. Тоді затягла дві свої валізи до іншого автобуса й стала у коротку чергу пасажирів на посадку. Усі мовчали, здавалися такими ж виснаженими, як і вона сама, приреченими чекати нового етапу мандрівки.

Об одинадцятій вечора автобус під’їхав до селища Вейверлі.

Вона сама вийшла з нього – і опинилася перед темною крамницею. Навіть у такому дрібному населеному пункті має бути таксі. Джозефіна рушила до телефонної будки і вже збиралася кидати четвертаки в щілину, як помітила записку «НЕ ПРАЦЮЄ». Це було останнім ударом цього стомливого дня. Дивлячись на телефон, із якого не було жодної користі, вона несподівано засміялася. То був різкий, сповнений відчаю звук, який відлунням покотився порожньою автостоянкою. Якщо таксі немає, доведеться пройти вісім кілометрів у темряві, з двома валізами.

Вона зважила ризики, які несло вмикання мобільного. Якщо раз його використає, її можуть вистежити. «Але я так утомилася, – подумала жінка, – і не знаю, що робити, куди піти. Я зависла у дрібному містечку, і єдина людина, яку я тут знаю, недоступна».

На дорозі засяяли фари.

До неї наближалося авто – патрульна машина із синіми вогнями. Джозефіна завмерла, не певна – чи то пірнати у темряву, чи нахабно грати роль розгубленої пасажирки.

Утім тікати було пізно – поліційне авто вже звертало на стоянку біля крамниці. Вікно опустилося, з нього визирнув молодий патрульний.

– Привіт, міс. Хтось по вас приїде?

Вона відкашлялася.

– Я хотіла викликати таксі.

– Телефон не працює.

– От щойно помітила.

– Пів року як зламався. Телефонні компанії не поспішають ремонтувати такі, бо ж у всіх зараз є мобільний.

– У мене теж є, ним і скористаюся.

Патрульний подивився на неї, явно чудуючись тому, що, маючи мобільний, людина взагалі може додуматися використати таксофон.

– Просто мені потрібно дізнатися номер, – пояснила Джозефіна й розгорнула телефонний довідник, що висів у будці.

– Гаразд, я посиджу тут, поки таксі не приїде, – сказав коп.

Поки вони разом чекали, він розповів, що минулого місяця на цій же стоянці стався неприємний інцидент із молодою жінкою.

– Вона приїхала об одинадцятій з Бінгемтона, як от ви.

Відтоді патрульний узявся заїздити сюди, щоб переконатися, що більше з жодною юною пані нічого такого не станеться. Служити й захищати – це його робота, і якби ж вона тільки знала, які жахи іноді трапляються навіть у селищах штибу Вейверлі, з населенням у чотири тисячі шістсот осіб, то ніколи більше не стояла б сама біля темної крамниці.

Коли таксі нарешті приїхало, Офіцер Дружність уже так довго висів у неї на вухах, що жінка тривожилася, щоб він не поїхав за нею – продовжити розмову. Та патрульне авто рушило в протилежному напрямку, тож Джозефіна, зітхнувши, відкинулася на спинку сидіння й почала планувати свої наступні кроки. Першою справою в списку було добре виспатися у домі, де вона почувалася безпечно. Де не мусила приховувати, ким була насправді. Вона уже так довго жонглювала правдою й вигадками, що іноді забувала, які деталі її життя були справжні, а які – вигадані. Трохи випити, пропустити мить необачності – і правда може виринути. У коледжі, живучи в гуртожитку з постійними вечірками, вона залишалася тверезою і вправною у беззмістовних теревенях, які нічого про неї не видавали.

«Я втомилася від такого життя, – подумала вона. – Втомилася зважати на наслідки кожного слова, перш ніж навіть вимовити його. Принаймні сьогодні зможу побути собою».

Таксі зупинилося біля великого фільварку, таксист сказав:

– Приїхали, міс. Віднести ваші валізи до дверей?

– Ні, я впораюся.

Джозефіна заплатила йому й рушила до парадного входу, котячи за собою валізи. Там зупинилася, немов шукаючи ключі, поки таксі не поїхало геть. Щойно воно зникло з очей, жінка розвернулася й знову вийшла на дорогу.

За п’ять хвилин дорога привела її до довгої стежки, всипаної гравієм, що врізалася у густий ліс. Зійшов місяць, було видно достатньо добре, щоб не спотикатися. Коліщатка валіз оглушливо торохкотіли. Лісова дрібнота позамовкала, свідома того, що до їхнього царства хтось уторгся.

Джозефіна піднялася сходами до темного будинку. Постукала у двері, подзвонила у дзвінок – ніхто на неї не чекав. Удома нікого не було.

Це не проблема.

Ключ знайшовся там, де завжди й лежав, – під дровами на ґанку. Джозефіна увійшла, увімкнула світло. Вітальня зовсім не змінилася з її останніх відвідин два роки тому: той же безлад на усіх полицях та нішах, ті ж фотографії в об’ємних засклених рамках із мексиканської цини. На них попечені сонцем обличчя усміхалися з-під крисатих капелюхів, якийсь чоловік спирався на лопату перед майже розваленою стіною, руда жінка, мружачись, визирала з ями, в якій стояла на колінах із лопаткою. Більшість облич на цих знімках Джозефіна не впізнавала – вони належали до спогадів іншої жінки, до її життя.

Вона залишила валізи у вітальні, пройшла до кухні. Там панував той же безлад – із гачків звисали почорнілі каструлі й пательні, на підвіконнях був склад усіляких дрібниць, від наглянсованого морем скла до уламків кераміки. Вона набрала води в чайник, поставила його на плиту. Чекаючи, поки закипить, стала перед холодильником, роздивляючись світлини на дверцятах. Одне обличчя у мішаному колажі знімків вона впізнала: своє. Їй було роки три, вона сиділа на колінах жінки з вороново-чорним волоссям. Джозефіна потягнулася до неї, ніжно торкнулася її обличчя, пригадуючи, які гладенькі в неї були щоки, яким ароматним було волосся. Чайник засвистів, але вона стояла, зачарована світлиною, гіпнотичними чорними очима, що дивилися на неї.

Свист різко припинився, пролунав голос:

– Знаєш, мене вже кілька років ніхто про неї не питав.

Джозефіна різко розвернулася й опинилася перед сухорлявою жінкою, яка вимкнула плиту.

– Джеммо, – пробелькотіла вона. – То ти вдома.

Жінка усміхнулася й зробила крок до неї, розкриваючи міцні обійми. Джемма Гамертон була більше схожа на хлопчака, аніж на жінку, – худа, але м’язиста, сиве волосся обстрижене у практичний боб. Руки в неї були покручені страшними шрамами від опіків, але вона нахабно показувала їх усьому світові, носячи блузки без рукавів.

– Я впізнала твої старі валізи у вітальні.

Джемма відступила, пильно оглянула Джозефіну.

– Боже, ти з кожним роком усе більше на неї схожа. – Вона похитала головою й засміялася. – Неймовірну ДНК успадкувала, мала.

– Я тобі телефонувала. Не хотіла залишати повідомлення на автовідповідачі.

– Я весь день у мандрівках.

Джемма дістала із сумочки газетну вирізку, «Інтернешнл Геральд Триб’юн».

– Побачила статтю, тоді поїхала з Ліми. Це якось пов’язано з твоїм приїздом?

Джозефіна глянула на заголовок: «КТ-СКАНУВАННЯ МУМІЇ ШОКУЄ ВЛАДУ».

– То ти знаєш про Мадам Ікс.

– Такі новини швидко розходяться, навіть і до Перу. Світ став тісний, Джозі.

– Надто тісний, – тихо сказала Джозефіна. – Мені вже немає де сховатися.

– Стільки років минуло. Не певна, що ти взагалі мусиш ховатися.

– Хтось знайшов мене, Джеммо. Мені страшно.

Джемма пильно подивилася на неї. Повільно сіла навпроти.

– Розповідай, що сталося.

Джозефіна вказала на вирізку з «Геральд Триб’юн».

– Усе почалося з неї. З Мадам Ікс.

– Розповідай.

Спочатку слова йшли неохоче; вона так давно не говорила вільно і так звикла ловити себе на кожному слові, зважувати небезпеку від кожного одкровення. Але з Джеммою усі таємниці були в надійних руках, і помалу слова полилися потоком, який уже неможливо було стримати. Через три чашки чаю вона нарешті замовкла й утомлено відкинулася на спинку стільця. Втомлено й полегшено, хоча її становище зовсім не змінилося. Утім вона більше не почувалася самотньою.

Історія ошелешила Джемму.

– У твоєму автомобілі з’явилося тіло? І ти змовчала про таку крихітну подробицю, як отримані поштою записки? Не сказала про них поліції?

– Хіба я могла? Дізнавшись про записки, вони дізналися б про все інше.

– Може, настав час, Джозі, – тихо мовила Джемма. – Припинити ховатися, відкрити правду.

– Я не можу так учинити з матір’ю. Не можу її втягнути. Просто радію, що її тут немає.

– А вона хотіла б бути тут, бо ж завжди намагалася захистити тебе.

– Що ж, зараз вона не може мене захистити. І не мала б. – Джозефіна підвелася, віднесла свою чашку до мийки. – Її це все не стосується.

– Хіба?

– Вона ніколи не бувала у Бостоні. Не мала нічого спільного з музеєм Кріспіна. – Джозефіна розвернулася до Джемми. – Правда ж?

Джемма похитала головою.

– Не можу вигадати жодної причини, чому музей мусить мати ці зв’язки з нею – картуш, газета…

– Можливо, це збіг.

– Забагато збігів. – Джемма огорнула долонями свою чашку, немов відганяла раптовий холод. – А тіло в твоєму авто? Як поліція з ним учинить?

– Так само, як у будь-якому випадку вбивства. Буде розслідування. Мені ставитимуть усі ті питання, які спадуть на думку. Хто може мене переслідувати? Чи маю я нездорових прихильників? Чи не боюся когось зі свого минулого? Якщо вони й далі питатимуть, то вже скоро дізнаються, хто така насправді Джозефіна Пульчілло.

– Можливо, туди вони не копали б. У них багато розслідувань, і не ти їх цікавиш.

– Я не могла так ризикувати, тому й утекла. Спакувала речі і полишила роботу, яку полюбила, місто, яке полюбила. Я була там щаслива, Джеммо. Це дивний старий музейчик, але мені там подобалося.

– А люди? Чи може хтось із них мати до цього стосунок?

– Не уявляю.

– Іноді таке й не можна уявити.

– Вони зовсім сумирні. І куратор, і директор – такі хороші люди. – Вона сумно засміялася. – Не знаю, що вони про мене думатимуть, як дізнаються, кого насправді найняли.

– Вони найняли прекрасну молоду фахівчиню з археології. Жінку, яка заслуговує на краще життя.

– Що ж, маю я тільки таке життя.

Джозефіна ввімкнула воду, щоб вимити чашку. Кухня була точнісінько така ж, як завжди, – рушники в тій же шафі, ложки в тій же шухляді. Кухня Джемми, як будь-яке місце правильних розкопок, була добре збережена. «Яка ж це розкіш – пустити коріння», – подумала Джозефіна, ставлячи чисту чашку на полицю. Як це – мати дім? Вибудувати життя, яке не доведеться покидати?

– Що ти тепер робитимеш? – спитала Джемма.

– Я не знаю.

– Можеш повернутися до Мексики. Їй би цього хотілося.

– Просто доведеться починати все знову. – Усвідомлення цієї перспективи змусило Джозефіну важко спертися об стіл. – Боже, дванадцять років життя втрачено.

– Може, й не втрачено. Може, поліція все проґавить.

– Я не можу на це розраховувати.

– Чекай і спостерігай, подивишся, як воно піде. Цей будинок більшу частину літа стоятиме порожній. За два тижні маю повернутися до Перу, наглядати за розкопками. Залишайся тут, скільки буде потрібно.

– Я не хочу створювати тобі проблеми.

– Проблеми? – Джемма похитала головою. – Ти не уявляєш, від яких проблем мене врятувала твоя мати. У будь-якому разі я впевнена, що поліція – зовсім не такі розумники, як ти думаєш. І не такі вже й ретельні. Подумай, скільки справ залишаються не розв’язаними, про скільки помилок говорять у новинах.

– Ти не знаєш детектива.

– А що в ньому такого?

– У ній. У тому, як вона дивиться на мене, як розпитує.

– Жінка? – Джемма підняла брови. – О, це вже недобре.

– Чому?

– Чоловіків так легко відволікти гарним личком.

– Якщо детектив Ріццолі копатиме далі, зрештою опиниться тут. Захоче поговорити з тобою.

– То хай приходить. Що вона тут знайде? – Джемма махнула рукою. – Роззирнися! Вони увійдуть, глянуть на мої трав’яні чаї й вирішать, що я просто стара хіпанка, яка не може сказати нічого корисного. Коли ти – п’ятдесятилітня жінка, на тебе вже ніхто не дивиться, ніхто не хоче чути твоєї думки. Старому его важко з цим жити. Але, чорт забирай, стає значно простіше вийти сухою з води.

Джозефіна засміялася.

– То треба просто зачекати, поки мені виповниться п’ятдесят, і я буду вільна?

– Ти уже можеш бути вільна, у тому, що стосується поліції.

Джозефіна тихо мовила:

– Мене не лише поліція лякає після цих записок. Після того, що я знайшла в машині.

– Так, – погодилася Джемма. – Є страшніші речі.

Вона помовчала, тоді подивилася на Джозефіну через стіл.

– То чому ти досі жива?

Запитання збентежило молоду жінку.

– Думаєш, я вже мала б бути мертва?

– Навіщо якомусь психові марнувати час, лякаючи тебе тими моторошними записками? Лишаючи тобі химерні подарунки в машині? Чому б просто не вбити тебе?

– Може, тому, що до цього залучена поліція? Після сканування Мадам Ікс вони постійно крутяться біля музею.

– Мене ще дещо бентежить. Залишити мертве тіло в твоєму авто – значить привернути до тебе увагу. Тепер поліція стежить за тобою. Дивний хід, якщо цей хтось справді хоче твоєї смерті.

Такі слова були типові для Джемми – суто факти, жорстокі й прямі. «Хтось хоче твоєї смерті». «Але я й так мертва, – подумала Джозефіна. – Дванадцять років тому дівчина, якою я була, зникла з лиця землі. І народилася Джозефіна Пульчілло».

– Вона не хотіла б, щоб ти розбиралася з цим сама, Джозі. Варто зробити той дзвінок.

– Ні. Усім буде безпечніше без цього. Якщо вони стежать за мною, то тільки цього й чекають. – Вона набрала повітря. – Я жила сама по собі з коледжу, то й із цим упораюся. Просто мені потрібно трохи часу, перевести подих. Кинути дротик у мапу й вирішити, куди податися далі. – Вона помовчала. – І гроші потрібні.

– На рахунку лишилося ще близько двадцяти п’яти тисяч доларів. Вони чекають на тебе, на чорний день.

– Гадаю, це саме він.

Джозефіна підвелася й вийшла з кімнати. Та зупинилася на порозі, озирнулася.

– Дякую за все, що ти зробила. Для мене і для моєї матері.

– Я їй завинила, Джозі. – Джемма кинула погляд на свої попечені руки. – Я жива тільки завдяки Медеї.

14

Суботнього вечора Деніел нарешті прийшов до неї.

В останню мить перед його приїздом Мора рвонула до місцевого ринку, де купила оливок каламата, французького сиру й занадто екстравагантну пляшку вина. «Так я залицятимуся до нього, – думала вона, простягаючи кредитну картку на касі. – Усмішками, поцілунками, келихами піно-нуар. Я завоюю його ідеальними вечорами, яких він ніколи не забуде і ніколи не перестане прагнути. І, може, колись він усе-таки зробить вибір. Обере мене».

Коли вона приїхала додому, він уже чекав на неї.

Гаражні двері піднялися, і Мора побачила всередині його авто – там, де не помітять сусіди, не підніматимуть брови, розпускаючи хтиві плітки. Вона поставила свою машину поряд і швидко зачинила двері, ховаючи відверті докази того, що вона сьогодні не сама. Таємниці так скоро стають природними – вона автоматично зачиняла двері гаража, опускала завіси і вправно відбріхувалася від невинних розпитувань колег та сусідів. «Зустрічаєтеся з кимось? Може, пообідаємо? Не хочете познайомитися з моїм знайомим?» За ці місяці вона відмовилася від стількох пропозицій, що тепер її майже нікуди не запрошували. Просто змирилися чи вгадали причину її незацікавленості та нетовариськості?

Причина ця стояла у дверях і чекала на неї.

Мора увійшла до будинку і потрапила в обійми Деніела Брофі. Востаннє вони бачилися десять днів тому – десять днів, сповнених усе глибшого жадання, яке нині гризло її так, що вона не могла дочекатися нагоди його втамувати. Продукти лишилися в машині, і треба було ще приготувати вечерю, але їжа була останнім, що вона мала на думці, коли їхні вуста зустрілися. Вона хотіла поглинати Деніела і смакувала його, поки вони цілувалися дорогою до спальні, – сповнені провини поцілунки, смачніші від того, що заборонені. «Скільки нових гріхів ми сьогодні скоїмо?» – думала вона, дивлячись, як він розстібає сорочку. Сьогодні він не мав на собі священницького комірця; сьогодні він прийшов до неї коханцем, а не Божою людиною.

Кілька місяців тому він порушив клятву, яка прив’язувала його до церкви. Вона була відповідальна за це, вона спричинила його падіння – падіння, що знову привело його до її ліжка, до її обіймів. Це був уже такий знайомий маршрут, що він точно знав, чого вона хоче, що змусить її з криком чіплятися за нього.

Коли нарешті вона відкинулася на подушку, вдоволено здригнувшись, вони вляглися, як завжди, сплівшись руками й ногами, – коханці, які добре знають тіла одне одного.

– Тебе наче цілу вічність не було, – прошепотіла Мора.

– Я прийшов би в четвер, але здавалося, наче семінар ніколи не скінчиться.

– Семінар?

– Консультування подружніх пар. – Він сумно, з іронією засміявся. – Наче я можу їм розповідати, як зцілити свій шлюб. Моро, там стільки гніву й болю. Було важко навіть просто сидіти в одній кімнаті з цими людьми. Так і хотілося їм сказати: «Нічого не вийде, ви ніколи не будете щасливі. Ви в шлюбі не з тими людьми!»

– Можливо, це була б найкраща твоя порада.

– Це був би акт милосердя. – Він ніжно забрав прядку волосся з її обличчя, затримав пальці на щоці. – Було б значно краще дати їм дозвіл піти. Знайти тих, із ким вони будуть щасливі. Так, як я щасливий з тобою.

Мора усміхнулася.

– А я з тобою зголодніла.

Вона сіла, і з зім’ятих простирадл піднявся аромат їхнього кохання – тваринні запахи теплих тіл і жаги.

– Я обіцяла тобі вечерю.

– Я почуваюся винним, бо ти завжди мене годуєш. – Деніел теж сів на ліжку, потягнувся до свого одягу. – Скажи, чим допомогти.

– Я залишила вино в машині. Дістань пляшку й відкоркуй її, а я поставлю курку до духовки.

Вони пили вино на кухні, поки пеклася курка, поки Мора нарізала картоплю, а Деніел робив салат. Готували, торкалися одне одного, цілувались, як одружена пара. «Але ми не одружені», – подумала вона, зиркаючи на його красивий профіль, на скроні, уже позначені сивиною. Кожна проведена разом мить була вкраденою, поспішною, і хоча вони багато сміялися, іноді у цьому сміху вчувалася нотка відчаю, наче вони намагалися переконати себе у своєму щасті. Чорт забирай, та вони й були щасливі, попри провину, обман і проведені нарізно ночі. Але Мора вже помічала, що це позначається на Деніеловому обличчі. За останні кілька місяців його волосся помітно посивіло. Вона подумала: «Коли воно стане геть біле, чи будемо ми й далі зустрічатися за опущеними завісами?»

«І які зміни бачить у моїй зовнішності він?»

Він пішов з її дому після опівночі. Мора заснула в його обіймах і не чула, як він устав. А коли прокинулася, його вже не було і простирадло біля неї вже захололо.

Того ранку вона сама пила каву, сама готувала млинці. Найкращими спогадами короткого шлюбу з Віктором, провального в усьому іншому, були спільні недільні ранки – вони пізно прокидалися й пів дня лежали на дивані з газетами. Із Деніелом вони ніколи не мали такої неділі. Поки вона куняла у халаті, обклавшись сторінками «Бостон Ґлоуб», отець Деніел Брофі проповідував парафіянам у своїй церкві Богородиці Божественного Світла – пастві, чий пастир сам страшенно збився з дороги.

Мору сполохав дзвінок у двері. Не до кінця прокинувшись, вона сіла на дивані й побачила, що вже друга година. «Може, то Деніел прийшов».

Вона поспішила через вітальню, під босими ногами захрумтіли газети. Відчинивши двері й побачивши чоловіка на порозі, вона раптом пошкодувала, що не зачесалася і не перевдягнулася з халата.

– Перепрошую, я трохи запізнився, – сказав Ентоні Сансоне. – Сподіваюся, це не страшно.

– Запізнилися? Вибачте, але я на вас не чекала.

– То ви не отримали мого повідомлення? Вчора по обіді залишив його на автовідповідачі, говорив, що зайду сьогодні.

– О. Здається, я вчора не прослухала повідомлення. – «Мені було не до того». Вона відступила на крок. – Проходьте.

Сансоне увійшов до її вітальні й зупинився, дивлячись на розкидані газети, на порожнє горнятко з-під кави. Вони востаннє бачилися кілька місяців тому, і Мору знову вразив його спокій, те, як він начебто сканує повітря, вишукуючи пропущені деталі. На відміну від Деніела, який швидко відкривався навіть чужим людям, Ентоні Сансоне оточив себе стінами – він міг стояти серед натовпу і здаватися холодним, відстороненим і закритим. Морі стало цікаво, що він думав, дивлячись на безлад її змарнованої неділі. «Не у всіх є дворецькі, – подумала вона. – Не всі живуть так, як ти, у маєтку на Бікон-Гілл».

– Пробачте, що турбую вас удома, – сказав він. – Не хотів робити це офіційним візитом до бюро судмедекспертизи.

Він розвернувся до неї.

– І мені справді цікаво, як ваші справи, Моро. Ми давно не бачилися.

– Усе гаразд. Чимало справ.

– Товариство «Мефісто» знову щомісяця збирається у мене вдома. Нам був би корисний ваш погляд на речі, і ми були б дуже раді бачити вас знову.

– Щоб поговорити про злочинність? Цього мені й на роботі вистачає, дякую.

– Ми маємо інший підхід. Ви бачите лише результат, а нас турбує причина самого її існування.

Мора взялася збирати газети, складати їх на купу.

– Я не дуже пасую до вашого гурту, бо не підтримую ваших теорій.

– Навіть після того, що ми разом пережили? Ті вбивства мали викликати у вас сумніви, змусити замислитися про різні вірогідності.

– Щодо того, що в сувоях Мертвого моря ховається уніфікована теорія походження зла? – Вона похитала головою. – Я науковиця. Релігійні тексти читаю заради історичних даних, а не буквальної правди. Не для того, щоб пояснити непояснюване.

– Ви були з нами на горі тієї ночі. Бачили докази.

Сансоне йшлося про січневу ніч, коли вони мало не розпрощалися з життям. Із цим фактом важко було не погодитися, бо докази були не менш реальні за кров, яка залишилася після всього. Але тоді сталося чимало такого, в чому їхні думки ніколи не зійдуться, і найбільша відмінність стосувалася природи того чудовиська, яке полонило їх у будинку на горі.

– Я бачила там серійного вбивцю, яких у світі чимало, – мовила Мора. – Мені не потрібні біблійні теорії, які його пояснюють. Зі мною можна говорити про науку, а не про байки про старовинні демонічні лінії крові.

Вона поклала газети на столик.

– Зло просто існує. Люди бувають жорстокі, деякі люди вбивають. Усім хотілося б дати цьому якесь пояснення.

– Чи наука пояснює, навіщо вбивці муміфікувати жіноче тіло? Навіщо засушувати жіночу голову й класти іншу жінку у багажник автомобіля?

Мора спантеличено розвернулася до гостя.

– Вам уже відомо про ці справи?

Авжеж, він знає. Зв’язки Ентоні Сансоне з правоохоронними органами сягали найвищих щаблів, аж до самого комісара поліції. Така незвична справа, як Мадам Ікс, безперечно, мала привернути його увагу і збудити цікавість потайного клубу «Мефісто», який мав власні чудернацькі теорії про злочинність і боротьбу з нею.

– Є певні подробиці, не відомі навіть вам, – сказав він. – Гадаю, слід вас із ними ознайомити.

– Перш ніж говорити далі, я хочу перевдягнутися, – сказала Мора. – Перепрошую.

Вона пішла до спальні. Дістала джинси й сорочку на ґудзиках – звичайне вбрання, яке цілком пасувало для недільного пообіддя, але все одно виникало відчуття, що для такого визначного гостя цього недостатньо. Від косметики вирішила відмовитися, просто вмилася й розчесала сплутане волосся. Дивлячись на себе у дзеркало, побачила запухлі очі й пасма сивини, яких раніше не бачила. «Що ж, така я є, – подумала Мора. – Жінка, якій уже ніколи не буде сорок. Віку не приховаєш, то я й не намагатимуся».

Коли вона вийшла зі спальні, дім був наповнений ароматом кави. Мора пішла за ним до кухні, де Сансоне вже діставав із шафи два горнятка.

– Сподіваюся, ви не проти – взяв на себе сміливість заварити свіжої кави.

Вона дивилася, як чоловік дістає з кавоварки карафу, наливає, розвернувшись до неї широкою спиною. Здавалося, що на її кухні він почувається як удома, і те, з якою легкістю він уторгся до її дому, дуже дратувало. Він умів увійти до будь-якої кімнати, в будь-якому будинку, і самою своєю присутністю заявити про свої права на цю територію.

Сансоне передав їй каву, і Мора здивовано помітила, що там точно стільки цукру й вершків, як вона любить. Її вразило те, що він запам’ятав таку дрібницю.

– Час поговорити про Мадам Ікс, – мовив він, – і про те, з чим ви насправді можете мати справу.

– Що вам відомо?

– Я знаю про три пов’язані смерті.

– Ми не знаємо, чи пов’язані вони.

– Три жертви, тіла збережені доволі гротескним чином. Це специфічний почерк.

– Я не робила розтину третьої жертви, тож не можу нічого про неї сказати, навіть того, як саме її законсервували.

– Мені сказали – класична муміфікація.

– Якщо під класичною мається на увазі просолення, висушення й загортання – ні, не вона.

– Риси обличчя порівняно цілі?

– Так, дивовижно. Але у тканинах збережена волога. Я ніколи не робила розтину таких тіл. Не знаю навіть, як зберігати їх у такому стані.

– А власниця автомобіля? Вона ж археологиня, чи не так? Має ідеї щодо того, як було збережено тіло?

– Я з нею не говорила. Із того, що казала Джейн, жінка була дуже вражена.

Сансоне поставив горня на стіл і подивився на неї так прямо, що це здавалося майже нападом.

– Що вам відомо про докторку Пульчілло?

– А чому ви про неї питаєте?

– Бо вона працює на них, Моро.

– На них?

– На музей Кріспіна.

– Ви так кажете, наче це якась недоброзичлива організація.

– Ви погодилися брати участь у скануванні. Ви стали частиною медійного цирку, організованого навколо Мадам Ікс. Тож мусили знати, у що втручаєтеся.

– На сканування мене запросив куратор. Не сказавши, що там буде той медійний цирк. Просто подумав, що мене це зацікавить, – так воно й було.

– І, погоджуючись на це, ви нічого не знали про музей?

– Кілька років тому я в ньому була. Колекція химерна, але її варто побачити. Не так уже й відрізняється від інших приватних музеїв, заснованих заможними родинами, які хочуть похизуватися своїми колекціями.

– Кріспіни – особлива родина.

– Чим саме особлива?

Сансоне сів у крісло навпроти неї, так, щоб їхні погляди були на одному рівні.

– Тим, що ніхто насправді не знає, звідки вони взялися.

– Хіба це важливо?

– Це доволі незвично, хіба ні? Першим відомим Кріспіном був Корнеліус, який з’явився у Бостоні у 1850 році. Назвався титулованим англійцем.

– Ви натякаєте, що це було неправдою?

– В Англії він ніде не зареєстрований. Та й в інших країнах так само. Одного дня він просто з’явився, як розповідають – дуже привабливий і харизматичний чоловік. Вдало одружився, розбудував достаток. І він, і його нащадки – колекціонери й невтомні мандрівники, які привозили дивовижі з усіх континентів. Були звичні експонати – різьблені фігурки, речі з поховань, опудала тварин. Але здавалося, що Корнеліуса та його рідню особливо цікавила зброя. Усі різновиди зброї, якими користувалися армії по всьому світу. Цілком логічне захоплення, зважаючи на те, як вони заробили свої статки.

– І як же?

– Війнами, Моро. Починаючи з Корнеліуса, вони заробляли на війні. Він розбагатів під час громадянської – постачав зброю Півдню. Його нащадки продовжили традицію, наживаючись на конфліктах по всьому світу, від Африки до Азії та Близького Сходу. Вони уклали таємну угоду з Гітлером на постачання його військ і одночасно з цим озброювали союзників. У Китаї постачали і націоналістичну, і комуністичну армії водночас. Їхні поставки доходили до Алжиру, Лівану, Бельгійського Конґо. Їм було байдуже, хто з ким воює, вони не підтримували нікого, просто брали з усіх гроші. Поки десь лилася кров, вони втручалися, щоб нажитися на цьому.

– І як це пов’язано з розслідуванням?

– Я просто хочу, щоб ви зрозуміли, що це за установа і який вона має спадок. Музей Кріспіна оплачений кров’ю. Коли ви йдете цією будівлею, кожна золота монета, кожна кераміка, яку ви бачите, оплачена якоюсь війною. Це гниле місце, Моро, зведене родиною, яка ховає своє минуле, про коріння якої ми не знаємо.

– Я розумію, до чого ви ведете. Зараз скажете, що Кріспіни – родина демонічної крові, нащадки біблійних нефілімів. – Мора похитала головою й засміялася. – Будь ласка, не треба знову про сувої Мертвого моря.

– Як, на вашу думку, Мадам Ікс опинилася в цьому музеї?

– Певна, що ви маєте відповідь на це питання.

– Я маю теорію. Гадаю, це певна данина шани, так само як і засушена голова. Їх приніс до музею шанувальник, який прекрасно розуміє, що таке родина Кріспінів.

– Третю жертву знайшли не в музеї. Тіло підкинули до автомобіля докторки Пульчілло.

– Вона в музеї працює.

– І тепер вона нажахана. Її ключі вкрали, і хтось зробив їй до біса моторошний подарунок.

– Бо вона – очевидна ланка між відправником та отримувачем, Саймоном Кріспіном.

– Ні, гадаю, тіло призначалося саме докторці Пульчілло. Вона – навдивовижу вродлива жінка, яка привернула увагу вбивці. Джейн вважає так само. – Мора помовчала. – Чому б вам не поговорити про це з нею? Вона розслідує справу. Чому ви прийшли до мене?

– Розум детектива Ріццолі закритий для альтернативних теорій.

– Тобто вона міцно вкорінена у реальності. – Мора підвелася. – Так само, як я.

– Перш ніж ви відкинете те, про що я кажу, вам слід дізнатися ще дещо про колекцію Кріспіна. Частину цієї колекції ніхто не бачив, вона лишається схованою.

– Чому?

– Бо це такі тривожні, химерні експонати, що родина не могла дозволити людям про них дізнатися.

– То звідки ви про це знаєте?

– На ринку антикваріату про це давно пліткували. Років шість тому Саймон Кріспін виставив колекцію на приватний аукціон. Схоже, він тоді чимало витрачав і примудрився розтринькати все, що лишилося від родинних статків. Йому були потрібні гроші, і так само було потрібно позбутися незручних і, можливо, незаконних речей. Насправді бентежить те, що йому вдалося знайти покупця, який зберіг анонімність.

– Що Кріспін продавав?

– Воєнні трофеї. Я кажу не про армійські медалі та іржаві багнети. То були брязкальця з людськими зубами з Африки й відрізані вуха від японських солдатів. Намисто з пальців та глек із жіночими… – Він на мить замовк. – Страхітлива колекція. І, звісно, не лише я знав про те, як цікавлять родину Кріспінів химерні сувеніри. Можливо, цей убивця-археолог так само про це знав. І вирішив додати свої експонати до цієї колекції.