Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

9

Джозефіна прагнула залишитися сама, але не могла придумати, як увічливо позбутися детектива Фроста. Він пішов за нею нагору, до її кабінету, і тепер стояв на порозі, стривожено дивлячись на неї. У нього були м’які очі й добре обличчя, а скуйовджене біляве волосся нагадувало про двох хлопчаків-близнюків, яких вона часто бачила на сусідньому дитячому майданчику. Менше з тим, він був із поліції, а поліція її лякала. Не треба було так тікати з кімнати, привертати до себе увагу. Але один погляд на ту газету був наче удар кулака, від якого перехопило подих, який збив з ніг.

«Індіо, Каліфорнія. Двадцять шість років тому.

Місто, в якому я народилася. Рік, коли я народилася».

Ще один моторошний збіг з її минулим. Вона не розуміла, як це можливо. Їй потрібен був час це обміркувати, зрозуміти, чому стільки старих потайних зв’язків із її життям ховаються у підвалі похмурого музею, в якому вона знайшла роботу. «Наче саме моє життя, моє минуле зберігаються в цій колекції». Подумки шукаючи пояснення, вона мусила усміхатися й підтримувати розмову з детективом Фростом, який відмовлявся піти від її дверей.

– Вам уже краще? – спитав він.

– Просто голова запаморочилася. Певно, низький рівень цукру в крові. – Джозефіна відкинулася на спинку стільця. – Не треба було пропускати сніданок.

– Може, принести вам кави, чи ще чогось?

– Ні, дякую.

Вона спромоглася усміхнутися, сподіваючись, що цього йому вистачить і він піде своєю дорогою. Натомість, він увійшов до її кабінету.

– Ця газета щось особливе для вас значила? – спитав Фрост.

– Що ви маєте на увазі?

– Просто помітив, що ви злякалися, коли докторка Айлс розгорнула сторінку, і ми побачили, що вона з Каліфорнії.

«Він спостерігав за мною. І досі спостерігає».

Не можна показувати йому, як близько вона до справжньої паніки. Поки не піднімаєш голови, поки тримаєшся на периферії і граєш роль тихої музейної співробітниці, поліція не матиме причин дивитися у твій бік.

– Справа не лише в газеті, – сказала вона. – Уся ця ситуація моторошна. Мертві тіла і частини тіл у цій будівлі… Для мене музей – це святилище. Місце науки й споглядання. А я тепер почуваюся так, наче працюю в будинку жахів, тільки й питаю себе, коли з’явиться наступна частина тіла.

Детектив співчутливо усміхнувся – хлопчакуватий, зовсім не схожий на поліцейського. Вона оцінила, що йому має бути років тридцять п’ять, але щось у ньому було таке, від чого він здавався значно молодшим, навіть недосвідченим. Утім, побачивши обручку в нього на пальці, жінка подумала: «Ось іще одна причина тримати його подалі від себе».

– Якщо чесно, це місце й без того доволі моторошне, – сказав Фрост. – Усі ті кістки на третьому поверсі…

– Тим кісткам по дві тисячі років.

– Невже від цього вони стають менш бентежними?

– Вони набувають історичного значення. Розумію, здається, що це не така вже й різниця. Але плин часу якимось чином додає смерті відстороненості, чи не так? На противагу Мадам Ікс, з якою ми, в принципі, могли б бути знайомі. – Вона замовкла, відчула, як по спині пробіг холодок. І тихо додала: – З давніми мерцями простіше мати справу.

– Певно, вони радше подібні до кераміки та скульптур.

– До певної міри. – Вона усміхнулася. – І що більше пилу, то краще.

– Ось що вас приваблює?

– Схоже, для вас це незрозуміло.

– Просто цікаво, яка людина вирішить присвятити життя вивченню старих кісток та горщиків.

– «Що така дівчина робить на такій роботі?» Ви це маєте на увазі?

Фрост засміявся.

– Ви – наймолодше, що є в цій будівлі.

Тут Джозефіна теж усміхнулася, бо це було правдою.

– Це все – зв’язок із минулим. Мені подобається брати до рук уламок кераміки й уявляти чоловіка, який кидав глину на гончарне колесо. І жінку, яка носила воду в цьому горщику. І дитину, яка одного дня впустила його на підлогу й розбила. Історія для мене ніколи не була мертвою. Я завжди відчувала у ній життя, її пульсацію у речах, які можна побачити в музейних вітринах. Це у мене в крові, бо…

Вона замовкла, усвідомивши, що заходить на небезпечну територію. «Не говорити про минуле.

Не говорити про маму».

На щастя, детектива Фроста не зацікавила раптово обірвана фраза. Наступне запитання взагалі не стосувалося її самої.

– Знаю, ви тут недовго, – мовив він, – але у вас ніколи не виникало відчуття, що в цьому місці щось не так?

– Що ви хочете сказати?

– Ви завважили, що відчуваєте, наче працюєте в будинку жахів.

– Просто зворот такий. Це цілком можна зрозуміти після того, що ви знайшли за стіною підвалу, чи не так? Після того, чим виявилася Мадам Ікс.

Здавалося, в кондиціонованому кабінеті ставало все холодніше. Джозефіна потяглася по светр, який висів на стільці.

– Принаймні моя робота далеко не така моторошна, як ваша. Вам цікаво, чому я обрала роботу з горщиками та старими кістками. А мені – чому така людина, як ви, обрала працювати з… ну, зі свіжими жахами.

Вона глянула на нього й побачила тінь неспокою в очах – цього разу питання стосувалося його самого. Той, хто звик допитувати інших, здавалося, не надто прагнув розповідати про себе.

– Пробачте, – сказала жінка. – Гадаю, мені не дозволено ставити запитання. Тільки відповідати.

– Ні, мені просто цікаво, що ви мали на увазі.

– На увазі?

– Коли сказали «така людина».

– А. – Вона присоромлено хихотнула. – Просто ви мені здалися хорошою людиною. Доброю.

– А більшість поліцейських не такі?

Жінка зашарілася.

– Я все копаю собі яму, так? Насправді це мав бути комплімент. Бо визнаю, що більшість поліцейських мене трохи лякає. – Вона опустила погляд на свій стіл. – Навряд чи тільки я це відчуваю.

Фрост зітхнув.

– Боюся, ваша правда. Хоча я і вважаю себе найменш страшним у всьому світі.

«Але я однаково тебе боюся, – подумала вона. – Бо знаю, що ти можеш мені зробити, якщо дізнаєшся мою таємницю».

– Детективе Фрост? – з’явився у дверях Ніколас Робінсон. – Ви потрібні колезі внизу.

– А, точно. – Фрост усміхнувся Джозефіні. – Пізніше ще поговоримо, докторко Пульчілло. І поїжте, добре?

Ніколас зачекав, доки детектив вийде з кімнати, а тоді звернувся до неї:

– Що це було?

– Ніку, ми просто балакали.

– Він детектив. Вони так просто не балакають.

– Не те, щоб він мене допитував…

– Тебе щось непокоїть, Джозі? Щось таке, про що мені треба знати?

Це запитання її стривожило, та вона змогла спокійно відповісти:

– Звідки ти це взяв?

– Ти сама не своя. І не лише через те, що сталося сьогодні. Коли я вчора підійшов до тебе в коридорі зі спини, ти аж скинулася.

Джозефіна склала руки на колінах, вдячна за те, що він не бачить, як міцно стиснуті кулаки. За той короткий час, що вони працювали разом, Робінсон виявив моторошну проникливість у розумінні її настрою, того, коли їй хочеться посміятися, а коли варто дати їй спокій. Авжеж, він бачив, що зараз саме такий момент, однак не відступав. Це було не схоже на того Ніколаса, якого вона знала і який безвідмовно поважав її приватність.

– Джозі, ти нічого не хочеш мені розповісти?

Вона гірко засміялася.

– Мене просто вбиває те, що я так помилилася з Мадам Ікс. Не збагнула, що це підробка.

– Радіовуглецевий аналіз збив нас обох. Я помилився так само, як і ти.

– Але ж ти не єгиптолог. Тому й найняв мене, а я облажалася. – Вона нахилилася вперед, розтираючи скроні. – Якби ти взяв досвідченішого спеціаліста, цього не сталося б.

– Ти не облажалася. Це ж саме ти наполягла на скануванні, пригадуєш? Бо не була стовідсотково впевнена. Це ти привела нас до правди, тож годі картатися.

– Я виставила музей у поганому світлі. І тебе так само, бо ти мене найняв.

Робінсон не відповів одразу – зняв окуляри, витер їх носовичком. Він завжди носив із собою лляні носовички – одна з тих старомодних звичок, які так їй подобалися. Інколи Ніколас нагадував холостяка-джентльмена з давніх, невинніших часів. Тих, коли чоловік підводився, якщо до кімнати заходила жінка.

– Може, тут варто зосередитися на хорошому? – мовив він. – Подумай про те, яку рекламу ми отримали. Тепер увесь світ знає про існування музею Кріспіна.

– Але з поганих причин. Ми відомі як музей із жертвами вбивств у підвалі.

Жінка відчула, як із вентиляції потягнуло холодом, і затремтіла, хоч і була у светрі.

– Мені цікаво, що іще ми знайдемо в цій будівлі. Чи лежить десь за стелею чергова зморщена голова, чи замурована за стіною ще одна Мадам Ікс? Як це могло трапитися без відома куратора? – Вона подивилася на Робінсона. – Це мусить бути він, так? Доктор Скотт-Керр. Усі ці роки він був тут головний, тож це мусить бути він.

– Я знав цього чоловіка, і мені дуже важко у це повірити.

– Але чи знав ти його насправді?

Робінсон замислився.

– Тут варто задуматися, чи хтось із нас знав Вільяма. Як добре ми взагалі одне одного знаємо. Він був тихим, дуже звичайним чоловіком, на таких не звертають особливої уваги.

– Чи не так зазвичай описують психопатів із двома дюжинами тіл, закопаними у підвалі? «Такий тихий та звичайний».

– Це дуже загальний опис, який годиться майже для будь-кого, хіба ні? – Ніколас скривився і похитав головою. – І для мене теж.

Повертаючись додому, Джозефіна дивилася у вікно автобуса. Кажуть, у житті буває повно збігів. Хіба ж вона не чула оповідок про туристів, які несподівано зустрічали на вулицях Парижа своїх американських сусідів? Дивні збіги трапляються повсякчас, і це може бути один із них.

«Але це не перший збіг. Спочатку ім’я на картуші, Медея. Тепер – “Індіо Дейлі Ньюз”».

На зупинці вона вийшла у сиропну, вологу спеку. Чорні хмари погрожували дощем. Ідучи до свого будинку, вона почула гуркіт грому, й волосинки на руках стали дибки, наче від статичної електрики зарядженого блискавкою повітря. Полив дощ, поки вона домчала до дому, перетворився на тропічну зливу. Джозефіна швидко збігла вгору сходами, до вестибюлю, і, обтікаючи водою, взялася відчиняти поштову скриньку.

Щойно дістала кілька конвертів, двері до квартири 1а розчахнулися і містер Ґудвін мовив:

– Я так і думав, що це ви біжите. Мокро там, еге ж?

– Страшне. – Вона закрила скриньку. – Добре, що мені сьогодні більше нікуди не треба.

– Він сьогодні ще одного приніс. Я подумав, що ви розберетеся.

– Ще одного?

– Ще одного листа для Джозефіни Соммер. Поштар питав, що ви сказали на попередній, я відповів, що забрали та й усе.

Джозефіна проглянула пошту, яку щойно дістала зі скриньки, і помітила конверт. Той само почерк. І на цьому так само бостонська марка.

– Знаєте, пошта плутається, – сказав містер Ґудвін. – Може, скажіть відправнику, щоб правильно писав ваше прізвище?

– Так. Дякую.

Вона рушила вгору сходами.

– То ключі ще не знайшли? – заволав чоловік їй услід.

Не відповідаючи, вона поспіхом зайшла до квартири й зачинила двері. Кинула пошту на диван і хутко розірвала конверт, адресований Джозефіні Соммер. Усередині був згорнутий аркуш. Вона дивилася на слова «ПАРК СИНІ ПАГОРБИ» і чудувалася – навіщо комусь надсилати їй мапу туристичних маршрутів? Тоді перевернула аркуш і побачила з іншого боку напис чорнилом від руки:

ЗНАЙДИ МЕНЕ.

Під словами були числа:

42 13 06.39

71 04 06.48

Жінка опустилася на диван, слова дивилися на неї з аркуша. Дощ надворі перетворився на невпинний потік, грім гуркотів усе ближче, вікно осяяв спалах блискавки.

ЗНАЙДИ МЕНЕ.

У цьому листі не було погрози, ніщо не наводило на думку про те, що його автор хоче їй зла.

Вона подумала про записку, яку отримала кілька днів тому: «Поліція тобі не друг». Знову ж таки – не загроза, а розважливий шепіт поради. Поліція справді не друг їй, вона й без того це знала – дізналася ще у чотирнадцять років.

Джозефіна зосередилася на двох числах. Знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що вони мають значити.

Гроза наближалася, тож час вмикати комп’ютер був не надто слушний, та вона все одно увімкнула його. Зайшла на сайт «Планета Земля» і ввела їх як довготу й широту. Екран чарівним чином заповнила мапа Массачусетса, а тоді – лісиста місцевість поблизу Бостона.

Це й був парк Сині Пагорби.

Здогадка виявилася правильною: два числа позначали координати і вказували точку всередині парку. Вочевидь, саме туди вона мала приїхати, але навіщо? Ані дати, ані часу для зустрічі вона не побачила. Авжеж, ніхто не чекатиме у парку годинами й днями, поки вона з’явиться. Ні, вона мала знайти там щось конкретне. Не людину.

Швидкий пошук в інтернеті показав, що парк Сині Пагорби – ділянка на південь від Мілтона, площею дві тисячі вісімсот гектарів. Двісті кілометрів маршруту перетинали ліси, болота, луки й драговини, де мешкали різноманітні дикі тварини, включно з отруйним гримучником лісовим. Оце так атракція – нагода натрапити на гримучу змію. Джозефіна зняла з полиці мапу Бостона з передмістями, розгорнула на столику. Дивлячись на велику зелену пляму, що уособлювала парк, спитала себе: невже доведеться продиратися поміж дерев та хлюпати у болоті в пошуку… чого? І чи це щось хоч більше чи менше за хлібницю?

«І як я зрозумію, що знайшла це?»

Прийшов час відвідати любителя ґаджетів.

Вона спустилася вниз і постукала у двері квартири 1а. З’явився містер Ґудвін: окуляри сиділи в нього на лобі, мов друга пара очей.

– Можна попросити вас про послугу? – запитала Джозефіна.

– Я саме зайнятий. Це швидко?

Вона глянула повз нього в кімнату, захаращену різними приладами, що чекали на ремонт.

– Думаю купити собі в авто навігатор. У вас же є такий, правда? З ним просто розібратися?

Старий засяяв. Його можна було ощасливити, запитавши про якийсь ґаджет – будь-який.

– О, та звісно! Я не знаю, що робив би без свого. У мене їх три. Один я торік брав із собою у Франкфурт, коли до дочки їздив, і орієнтувався на вулицях не гірше за місцевого. Не треба питати, як куди пройти, – вбиваєш адресу, та й по всьому. Бачили б ви, з якою заздрістю на мене дивилися. Мене навіть просто перехожі зупиняли, щоб роздивитися його.

– Складна штука?

– Показати? Заходьте, заходьте!

Він провів Джозефіну до вітальні, забувши про те, чим займався до того. Дістав із шухляди маленький глянсовий пристрій, трохи більший за колоду карт.

– Ось. Я увімкну, а ви спробуєте. Моя допомога тут зовсім не потрібна. Все дуже інтуїтивно, ось побачите – тільки розібратися з меню. Якщо знаєте адресу, навігатор вас до дверей приведе. Можна шукати ресторани, готелі. Навіть змусити його говорити французькою.

– Я хочу в похід. Що як зламаю в лісі ногу? Як мені знати, де я?

– Якщо не зможете покликати на допомогу? Все просто. Набираєте на телефоні дев’ять один один, і кажете їм свої координати. – Він вихопив пристрій у неї з рук, кілька разів натиснув на екран. – Бачите? Ось де ми зараз, широта й довгота. Якби я був туристом, то й не сунувся б у глушину без нього. Це необхідність, як аптечка першої допомоги.

– Ого! – Джозефіна усміхнулася йому, демонструючи належну враженість. – Тільки от я не знаю, чи готова за таку штуку заплатити…

– То, може, позичите в мене на день? Побавитеся. Побачите, як усе просто.

– Точно? Було б прекрасно.

– Як я сказав, у мене ще два є. Скажете, чи вам сподобалося.

– Буду з ним обережна, обіцяю.

– Може, з вами піти? Щось підказати.

– Ні, я впораюся. – Вона помахала йому і вийшла. – Просто піду завтра прогуляюся трохи.

10

Джозефіна під’їхала до стоянки на початку маршруту й вимкнула двигун. Трохи посиділа, дивлячись на стежину – вузький прохід у густих похмурих хащах. Згідно з «Планетою Земля», це найближча до координат точка, до якої можна було доїхати автівкою. Отже, час вийти.

Хоча сильна злива припинилася ще вчора ввечері, зранку все одно у небі низько висіли сірі хмари, і саме повітря мало не скрапувало вологою. Джозефіна стала на краю лісу, дивлячись на вузьку стежку, яка зникала в густих тінях. Відчула, як по шиї пробіг холодок, наче чийсь подих. Їй захотілося знову сісти в авто і замкнути двері. Поїхати додому і не згадувати, що вона взагалі отримала ту мапу. Та хай які побоювання у неї викликав похід у ліс, ще більше жінка боялася можливих наслідків того, що проігнорує записку. Хто б її не відправив, він може виявитися найкращим другом.

Або ж найгіршим ворогом.

Із гілок над головою на неї холодним поцілунком полилася вода. Джозефіна вдягнула каптур і рушила вперед стежкою.

Дорога була повна грибів із яскравими шапками, на яких мерехтіли краплі дощу. Вони, безсумнівно, отруйні – з красивими завжди так. Як-то кажуть: «Є сміливі грибники і є старі, але сміливих і старих грибників не знайдеш». Координати на позиченому навігаторі почали змінюватися в міру того, як вона заходила все глибше в хащі. Пристрій не зможе дати їй саме потрібну точку, добре буде опинитися за кілька десятків метрів від того, що вона має знайти. І якщо це щось дрібне, як їй розшукати це серед дерев?

Удалині загуркотів грім – наближалася ще одна гроза. Поки що немає про що хвилюватися, так здалося Джозефіні. Якщо блискавка наблизиться, вона триматиметься подалі від високих дерев, зіщулиться десь у яру. Принаймні теоретично слід робити саме так. Краплі, що падали з листя, ставали усе частіші й перетворилися на дощ, який тарабанив по її куртці. Каптур глушив сторонні звуки, посилюючи її дихання, звук її серця. Координати поволі, частинками градусів повзли до мети.

Хоча був ранок, у лісі швидко темніло. Чи, може, це все густі дощові хмари, які погрожували перетворитися на зливу? Джозефіна пішла швидше, черевики хлюпали болотом і мокрим листям. Раптом вона зупинилася й, насупившись, глянула на навігатор.

Пропустила. Доведеться повертатися.

Крокуючи власними слідами, вона дійшла до місця, де стежка повертала, і вдивилася у хащі. Навігатор казав, що вона має зійти зі стежки. Здавалося, дерева розходилися за плутаниною гілок, відкривали спокусливу просіку.

Жінка полишила стежку й рушила до просіки. Під черевиками ламалися галузки, вона рухалася гучно й незграбно, наче слон. Гілки мокро ляскали по обличчі. Вона залізла на повалену колоду і вже збиралася зістрибнути з іншого боку – аж тут завмерла, не зводячи очей із землі й утоптаного в неї великого відбитка взуття. Дощ розмив краї, сліди протектора злилися. Хтось інший перелазив через цю колоду, пробирався через підлісок. Однак рухався він у протилежному напрямку, до стежини, а не від неї. Відбиток не видавався свіжим. Менше з тим, Джозефіна зупинилася, оглянула місцевість. Побачила лише гілки, з яких крапала вода, і стовбури, пухнасті від лишайників. Хто при здоровому глузді сидітиме в лісі цілу ніч і цілий день, у засаді на жінку, яка може і не прийти? Жінку, яка може навіть і не збагнути, що числа на мапі – координати?

Власна логіка заспокоїла її, Джозефіна зістрибнула з колоди й рушила далі, не зводячи погляду з навігатора, стежачи за тим, як поступово змінюються цифри на екрані. «Уже ближче, – подумала вона. – Майже прийшла».

Дерева раптом стали рідші, і вона вийшла з лісу на луку. Зупинилася на мить, кліпаючи, дивлячись на відкритий простір, зарослий високою травою й дикими квітами, з яких скрапувала волога. Куди тепер? За навігатором, вона мала прийти саме сюди, але не бачила жодної підказки, нічого не виділялося. Сама лише лука, і самотня яблуня посеред неї, з покрученими старістю гілками.

Вона вийшла на луку, пошурхотіла джинсами по мокрій траві – штанини поволі просочувалися вологою. День був моторошно тихий, за винятком крапання дощу й далекого собачого гавкоту. Джозефіна вийшла на середину луки, повільно роззирнулася, вдивляючись у дерева навколо, але не побачила жодного руху, навіть пташок не було.

«Що я маю тут знайти?»

Повітря розколов гуркіт грому, вона глянула на чорне небо. Час забиратися з просіки. Це просто вершина божевілля – стояти біля самотнього дерева під час грози.

Аж тоді вона звернула увагу на саму яблуню. На те, що висіло на вбитому у стовбур цвяшку. Він був на рівні її очей, частково прихований гілкою, і дотепер вона його не помічала, утім на ньому було дещо знайоме.

«Мої зниклі ключі».

Жінка зняла їх зі цвяха й почала роззиратися, метушливо шукаючи на луці слідів того, хто міг залишити їх на дереві. Загуркотів грім. Вона рвонула з місця, наче це був постріл стартового пістолета. Але не гроза змусила її стрімголов тікати до дерев, продиратися через підлісок до стежки, не зважаючи на гілки, що били по обличчі, а образ власних ключів на дереві. Ключів, які вона тепер міцно стискала в кулаці, хоча вони й здавалися чужими. Брудними.

Викотившись до стоянки зі стежки, Джозефіна важко дихала. Її авто було вже не єдине – неподалік припаркувалося «Вольво». Холодними й занімілими руками вона метушливо відчинила дверцята, залізла за кермо, усе замкнула.

«Я у безпеці».

Трохи посиділа, важко дихаючи, і лобове скло спітніло від її дихання. Вона не могла відвести очей від ключів, які щойно зняла із самотньої яблуні. Вони були точнісінько такі ж, як завжди, – п’ять ключів на кільці, брелок у формі анкха, старовинного єгипетського символа життя. Два ключі від квартири, ключі від автомобіля та ключ від поштової скриньки. Хтось мав їх більше тижня. Вона подумала: «Поки я спала, хтось міг ходити по моїй квартирі. Чи красти мою пошту. Чи поритися у моїй…

Моїй автівці».

Панічно зойкнувши, Джозефіна різко озирнулася, майже чекаючи на потвору, яка от-от вистрибне із заднього сидіння. Але там лежали лише якісь музейні папери та порожня пляшка від води. Жодних чудовиськ, жодних маніяків. Вона відкинулася на спинку сидіння, і смішок, що злетів з її вуст, мав легкий відтінок істерики.

«Хтось намагається звести мене з розуму. Так само, як звели мою матір».

Вона вставила ключ у замок і вже збиралася завести двигун, як помітила ключ від багажника, що дзенькотів поміж інших. «Усю минулу ніч моє авто стояло на вулиці біля будинку, – подумала вона. – Відчинене, без охорони».

Жінка оглянула стоянку. Побачила у спітніле вікно, як на дорогу виходять власники того «Вольво» – молода пара з хлопчиком та дівчинкою років десяти. Хлопчик тримав на повідці чорного лабрадора. Або ж це лабрадор вигулював хлопчика – тягнув уперед, а той намагався не випустити повідець із рук.

Те, що вона була не сама, трохи заспокоїло Джозефіну, тож вона взяла ключі й вийшла з машини. Дощ крапав на непокриту голову, але вона заледве помічала, як холодна вода тече їй по шиї, всотується у комір сорочки. Жінка обійшла автомобіль і подивилася на багажник, намагаючись пригадати, коли ж відкривала його востаннє. Певно, під час щотижневої поїздки по продукти. Вона пам’ятала роздуті пластикові пакети, які стояли в багажнику, пам’ятала, як діставала їх і несла нагору, усі за раз. Нині багажник має бути порожній.

Собака почав нестямно гавкати, хлопчик крикнув на нього:

– Семе, та ну! Що це з тобою?

Джозефіна озирнулася й побачила, що він намагається тягнути собаку до родинного «Вольво», але пес нестримно гавкає на неї.

– Перепрошую, – гукнула мати хлопчика. – Не знаю, що на нього найшло.

Вона забрала в сина повідець, потягла пса до автівки, він заскавучав.

Джозефіна відімкнула багажник. Він піднявся.

Побачивши, що всередині, вона відсахнулася, хапаючи повітря. Дощ рівно бив її по щоках, просочував волосся, лоскотав крижаними пальцями. Пес вивільнився й рвонув до неї з істеричним гавкотом. Вона почула, як верещить хтось із дітей.

Закричала мати:

– Боже мій! О боже мій!

Батько набирав дев’ять один один, а Джозефіна, спотикаючись, відійшла до дерева й шоковано сіла у мокрий від дощу мох.