Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

32

Двадцять років занедбаності, холодних зим та підняття ґрунту перетворили приватну дорогу до Інституту Гілцбріха на потрісканий асфальт, із-під якого пробивалося коріння дерев. Джейн зупинилася біля знака «МАЙНО ПРОДАЄТЬСЯ», і двигун «Субару» працював пустогоном, поки вона вирішувала, чи варто звертати на розбиту дорогу. Ніщо не блокувало в’їзду, будь-хто міг потрапити на цю територію.

Будь-хто міг там чатувати.

Ріццолі дістала мобільний і побачила, що зв’язок є. Вона подумала, чи не викликати невеличке підкріплення з місцевих, а потім дійшла висновку, що це безглузда й принизлива ідея. Їй не хотілося, щоб провінційні копи підняли на кпини детектива з великого міста, якій потрібен супровід у страшні ліси штату Мен. «А то, детективе, скунси й дикобрази геть смертельні».

Вона рушила вперед.

Авто повільно, підстрибуючи, котилося по зіпсованому асфальту, і кущі навколо чіплялися за двері. Опустивши вікно, Джейн вдихнула запах підгнилого листя й вологої землі. Дорога ставала все гіршою, і, об’їжджаючи ями, жінка тривожилася, що може зламати вісі й застрягнути в лісі сама. Від цієї думки було моторошніше, ніж від значно небезпечнішої перспективи вуличної прогулянки будь-яким великим містом. Місто вона розуміла, знала, як упоратися з його небезпеками.

А от ліси були чужими.

Нарешті дерева поступилися місцем просіці, і Ріццолі зупинила авто на занедбаній стоянці. Вона вийшла з автомобіля і вдивилася у закинуту будівлю Інституту Гілцбріха, що височіла попереду. На вигляд вона була точнісінько такою, яким і мав би бути подібний заклад: суворі бетонні стіни пом’якшували лише фігурні кущі, які вже майже підкорилися вторгненню бур’янів. Джейн уявила, яке враження ця фортеця справляла на будь-яку родину, яка привозила сюди проблемного сина. Це місце здавалося саме тим, де можуть виправити хлопця раз і назавжди, без поблажок. Будівля обіцяла тверду руку й чіткі межі. Якщо на цей фасад дивилися батьки у відчаї, вони бачили б у ньому надію.

Однак тепер вона відкривала лише те, якою порожньою та надія була. Більшість вікон була забита дошками. Вітер насипав до входу купу мертвого листя, коричневі плями вкривали стіни там, де із забитих ринв виливалася іржава вода. Не дивно, що доктор Гілцбріх не спромігся продати це господарство: будівля мала страшезний вигляд.

Тут, на стоянці, Ріццолі прислухалася до вітру в гілках, до гудіння комах. Не почула нічого особливого – звичні звуки літнього пообіддя в лісі. Вона дістала ключі, позичені в доктора Гілцбріха, і рушила до входу. Але, побачивши двері, завмерла на місці.

Замок був зламаний.

Детектив потяглася до пістолета і обережно штовхнула двері ногою. Вони відчинилися, впустивши смугу світла до темряви в будівлі. Джейн спрямувала промінець свого «Меґлайта» у кімнату, побачила бляшанки з-під пива на недопалки, якими була засипана вся підлога. У темряві дзижчали мухи. Її пульс різко прискорився, а долоні похололи: вона відчула настояний сморід чогось мертвого, чогось такого, що вже розкладалося.

«Нехай це буде не Джозефіна».

Вона увійшла до будівлі, під ногами захрумтіло бите скло. Повільно обводячи променем ліхтаря кімнату, вона побачила на стінах написи: «МИ З ҐРЕҐОМ ФОРЕВА!», «КАРІ СМОКЧЕ ЧЛЕН!». Типове шкільне лайно, тож Ріццолі пройшла повз нього, звертаючи промінь у дальній куток. Там він і завмер.

На підлозі лежало щось велике й темне.

Коли Джейн рушила туди, сморід розкладання став просто нестерпний. То був мертвий єнот, у якому вже копошилися хробаки, і вона подумала про сказ. «Цікаво, чи є тут кажани».

Давлячись від смороду, вона поспішила назад, на стоянку, й відчайдушно глибоко дихала, аби прочистити легені. Аж тоді, розвернувшись до дерев, помітила сліди шин. Від мощеної стоянки углиб лісу вели рівчаки-близнюки у м’якому лісовому ґрунті. Обламане галуззя й гілля свідчило про те, що рослини постраждали нещодавно.

Джейн пішла у ліс по слідах, аж раптом вони зупинилися біля початку пішого маршруту, надто вузького для будь-якого авто. На дереві досі висіла табличка:

КРУГОВИЙ МАРШРУТ.

Один зі старих інститутських маршрутів. Доктор Гілцбріх казав, що Бредлі подобалося на природі. Багато років тому цей хлопчина мав гуляти цією стежкою. Від перспективи занурення далі в ліс пульс Ріццолі прискорився. Вона глянула на сліди шин. Хто б це не був, він уже поїхав, але міг повернутися будь-коли. Вона відчувала вагу пістолета біля стегна, але однаково поплескала по кобурі – рефлекторно, щоб переконатися, що зброя на місці.

Джейн рушила вперед стежкою, місцями такою зарослою, що час від часу виявлялося, що вона відхилилася від маршруту й мусила повертатися, щоб не загубити його. Гілля над головою ставало все густішим, перекриваючи світло. Вона глянула на телефон і з розпачем завважила, що сигналу не було. Озирнувшись, побачила, що дерева за її спиною зійшлися. Але попереду вони, схоже, розступалися, і було видно сонячні промені.

Детектив поспішила до просіки, повз мертві або ж умираючі дерева, стовбури яких перетворилися на порожнисті кукси. Раптом земля під ногами провалилася й вона вгрузла у багно по самі щиколотки. Витягаючи ногу, мало не загубила черевик. Подивилася з огидою на вимазані штани й подумала: «Ненавиджу ліс. Ненавиджу природу. Я коп, не лісник».

А тоді побачила слід ноги: чоловічий, сорок другого чи сорок третього розміру.

Їй здалося, що шурхіт гілля й писк комашви враз стали голосніші. Від стежки відходили й інші сліди, і Ріццолі пішла за ними, повз очерет. Її вже не обходило те, що взуття змокло наскрізь і штани були вкриті багном. Вона бачила тільки сліди, які вели її все далі в болото, геть забувши, де саме лишилася стежка. Судячи з сонця над головою, вже перевалило за полудень, і в лісі запанувала дивна тиша. Ані пташиного співу, ані вітру, тільки дзижчання комарів біля обличчя.

Сліди звернули, рушили вгору, до сухої землі.

Джейн зупинилася, збентежена зміною напрямку, а тоді помітила дерево. Стовбур був обв’язаний нейлоновою мотузкою. Інший кінець ішов у болото й зникав у воді кольору чаю.

Вона посмикала мотузку: та піддалася неохоче, а тоді поступово почала виринати з трясовини. Ріццолі тягнула з усієї сили, різко відхиляючись, витягаючи все більше обплутаної водоростями мотузки. Щось різко виринуло на поверхню, змусивши її закричати й відсахнутися. Обличчя, подібне на химерну водяну німфу, дивилося на неї запалими очима.

А тоді повільно опустилося назад у болото.

33

Коли водолази поліції штату Мен закінчили пошуки в болоті, уже сутеніло. Води було їм по груди; стоячи на сухому березі, Джейн дивилася, як раз по раз виринають голови водолазів, щоб зорієнтуватися чи витягнути щось для детальнішого вивчення. Вода була надто каламутна як для візуального огляду, тож доводилося розгрібати намул і підгнилу рослинність руками – огидне завдання, Джейн раділа, що не мусить цього робити.

Особливо, коли побачила, що вони витягли наприкінці.

Тіло жінки лежало на пластиковому простирадлі, із поцяткованого мохом волосся скрапувала чорна вода. Шкіра так потемніла від дубильних речовин, що було неможливо визначити расу чи очевидну причину смерті. Було зрозуміло тільки те, що її смерть не була випадковою: тіло тягнув до дна мішок, повний важкого каміння. Джейн дивилася на почорніле обличчя жінки, на якому зберігся стражденний вираз, і думала: «Сподіваюся, ти вже була мертва, коли він прив’язав до твого пояса цей мішок із камінням. Коли скотив тебе з берега і дивився, як ти опускаєшся у темну воду».

– Це точно не ваша зникла, – сказав доктор Дальджіт Сінгх.

Ріццолі подивилася на судмедексперта штату Мен, який стояв поруч із нею на березі. Біла чалма доктора Сінгха виділялася у сутінках – його було дуже легко помітити серед цивільно вбраних спеціалістів, що зібралися на місці злочину. Коли він приїхав, її дещо спантеличила ця екзотична постать: несподівано було зустріти таку людину в північних лісах. Однак, судячи з поношених трекінгових чобіт та спорядження, що лежало в його пікапі, доктор Сінгх чудово знався на менських ландшафтах. І точно був підготовлений краще за неї, з її міським костюмом.

– Молоду жінку, яку ви шукаєте, викрали чотири дні тому? – спитав він.

– Це не вона, – мовила Джейн.

– Ні, ця жінка уже деякий час пролежала в болоті. Як і інші зразки.

Доктор Сінгх махнув на тіла тварин, які теж дістали з болота: два добре збережені коти і пес, плюс скелети невизначених істот. Мішки з камінням, прив’язані до всіх тіл, не залишали сумнівів щодо того, що ці нещасні жертви не просто випадково потонули в драговині.

– Убивця експериментував із тваринами, – сказав доктор Сінгх і розвернувся до тіла жінки. – І, схоже, вдосконалив техніку консервування.

Джейн здригнулася й подивилася на сонце, що заходило за болотом. Фрост розповідав, що болота – чарівні місця, дім дивовижного розмаїття орхідей, мохів та бабок. Того вечора, дивлячись на тремтливу поверхню затопленого водою торф’яника, вона не бачила чарівності. Саме холодне вариво з мертвих тіл.

– Аутопсію я проведу завтра, – мовив судмедексперт. – Якщо хочете поспостерігати – запрошую вас.

Насправді вона хотіла поїхати додому, до Бостона. Прийняти гарячий душ, поцілувати донечку на добраніч і залізти в ліжко до Гебріела. Але з роботою тут ще не було покінчено.

– Розтин буде проводитися в Оґасті? – спитала вона.

– Так, о восьмій. Чекати на вас?

– Я буду. – Ріццолі набрала повітря, випросталася. – Гадаю, варто пошукати місце для ночівлі.

– За кілька кілометрів звідси є мотель «Глід», у них хороші сніданки. Не жахливі континентальні харчі, а чудові омлети й млинці.

– Дякую за підказку.

«Тільки патологоанатом може з таким ентузіазмом говорити про млинці, стоячи над мертвим тілом».

Джейн пішла стежиною назад, світячи собі ліхтариком: тепер маршрут був позначений прапорцями поліційної стрічки. Вийшовши з-за дерев, вона побачила, що стоянка вже майже спорожніла, на ній залишилося лише кілька автомобілів. Поліція штату вже обшукала будівлю, але знайшли вони лише сміття та зогнилі рештки того єнота, якого вона бачила раніше. Ані Джозефіни, ані Бредлі Роуза там не було.

«Але він тут був, – подумала детектив, дивлячись у бік лісу. – Залишив авто біля цих дерев. Пішов стежкою до болота. Тоді потягнув за мотузку й дістав із води один зі своїх колекційних екземплярів, так, як рибалка витягує рибу».

Вона сіла у своє авто й поїхала назад майже зруйнованою дорогою. Її бідолашний «Субару» підстрибував на ямах, які в темряві ставали ще зрадливіші. Скоро після того, як вона звернула на головну дорогу, задзвонив її мобільний.

– Я щонайменше дві години намагався з тобою зв’язатися, – сказав Фрост.

– На болоті не було зв’язку. Обшук уже закінчено, знайшли тільки одне тіло. Цікаво, чи є в нього інший сховок…

– Де ти зараз? – перебив її напарник.

– Заночую тут. Хочу завтра подивитися розтин.

– Я маю на увазі – зараз. Де ти їдеш?

– До мотелю. А що?

– Як він називається?

– Здається, «Глід». Він десь поблизу.

– Гаразд, побачимося за кілька годин.

– Ти їдеш до Мену?

– Я вже в дорозі. І до нас дехто приєднається.

– Хто?

– Поговоримо, коли приїдемо.

Спочатку Джейн зупинилася у дрібній крамниці, купила нову білизну й шкарпетки і взяла із собою піцу з пепероні. Поки випрані руками штани сушилися у ванній, вмостилася у своєму номері в мотелі «Глід» із піцою та досьє на Джиммі Отто. У справі було три томи, по одному на кожен рік, який він провчився в інституті Гілцбріха. «Ні, він був не учнем, радше в’язнем», – подумала вона, пригадуючи огидну бетонну будівлю в хащах. Місце, яке надійно захищає суспільство від хлопців, яких не хочеться підпускати до своїх дочок.

А надто – від Джиммі Отто.

Ріццолі затрималася над розшифровкою того, що Джиммі говорив на сеансі приватної терапії. Йому тоді було лише шістнадцять.

У тринадцять років я побачив у підручнику з історії фото. Воно було зроблене у концентраційному таборі, де жінок убивали в газовій камері. Їхні тіла, оголені, були викладені в ряд. Я багато думаю про це фото, про всіх тих жінок. Їх там були десятки, вони просто лежали, наче чекали, щоб я робив із ними те, що хочу. Трахав у всі дірки. Тицяв палицею в очі. Відрізав соски. Я хочу, щоб їх було багато за раз, цілий ряд. Інакше зовсім не прикольно, так?

Але як зібрати більше однієї? Чи є спосіб утримати тіло від гниття, щоб воно лишалося свіжим? Хотів би я дізнатися, бо зовсім не весело, коли жінка розкладається й кидає мене…

Від стукоту в двері номера Джейн здригнулася. Кинула недоїдений шматок піци назад у коробку й гукнула тремтливим голосом:

– Так? Хто там?

– Це я, – відповів Баррі Фрост.

– Я зараз.

Вона пішла до ванної, вдягнула ще вологі штани. До дверей підійшла вже зовсім спокійною, серцебиття вляглося. Відчинила й побачила, що на неї чекає несподіванка.

Фрост був не сам.

Поруч із ним стояла чорнява й навдивовижу вродлива жінка, якій було за сорок, вбрана у вицвілі сині джинси та чорний светр, але з її стрункою, спортивною фігурою навіть такий простий одяг здавався елегантним. Вона не сказала Джейн ані слова, прослизнула повз неї до кімнати й наказала:

– Замкніть двері.

Навіть після того, як Фрост замкнув усі замки, жінка не розслабилася. Вона підійшла до вікна, тісніше зсунула штори, наче ворожі очі могли зазирнути навіть у найвужчу щілину.

– Хто ви? – запитала Джейн.

Жінка розвернулася до неї. І в цю мить, ще до того, як Джейн почула відповідь, вона побачила її в жінчиному обличчі, вигині брів та чітких вилицях. «Таке обличчя можна побачити на грецькій амфорі, – подумала вона. – Або на стіні єгипетської гробниці».

– Мене звати Медея Соммер, – сказала жінка. – Я мати Джозефіни.

34

– Але… ви начебто мертва, – сказала ошелешена Ріццолі.

Жінка втомлено засміялася.

– Саме так і має бути.

– Джозефіна вважає вас мертвою.

– Вона так каже, бо я попросила. На жаль, не всі їй вірять.

Медея підійшла до лампи й вимкнула її, зануривши кімнату в темряву. Тоді визирнула у вікно крізь щілину в шторах.

Джейн глянула на Фроста – силует, який стояв у тіні поруч із нею.

– Як ти її знайшов? – прошепотіла вона.

– Це не я, – відповів її напарник. – Вона мене знайшла. Насправді хотіла говорити з тобою. Коли дізналася, що ти поїхала до Мену, вистежила натомість мій телефонний номер.

– Чому ти не сказав мені цього по телефону?

– Я не дозволила, – озвалася Медея, яка досі стояла спиною до них, не зводячи очей з вулиці. – Те, що я вам розповім, мусить залишитися в цій кімнаті. З колегами ділитися не можна, навіть пошепки, ніде. Тільки так я можу залишатися мертвою. Тільки так Тарі… Джозефіна має шанс на нормальне життя.

Джейн навіть у темряві бачила обриси штори, яку жінка стискала.

– Моя дочка для мене – все, – тихо мовила вона.

– То чому ви її покинули? – спитала Джейн.

Медея різко розвернулася до неї.

– Я ніколи її не кидала! Давно приїхала б сюди, якби знала, що відбувається.

– Якби знали? Як я розумію, вона багато років сама піклується про себе. А вас навіть близько немає.

– Я мусила триматися від неї подалі.

– Чому?

– Бо моя близькість могла для неї означати смерть. – Медея знову розвернулася до вулиці. – Джозефіна тут ні до чого. Вона для них – просто пішак. Спосіб виманити мене на відкрите місце. Насправді йому потрібна я.

– Може, поясните?

Жінка, зітхнувши, опустилася у крісло біля вікна. Сиділа там безликою тінню, м’яким голосом у темряві.

– Я розповім вам історію, – мовила вона. – Про дівчину, яка сплуталася не з тим хлопцем. Таку наївну, що вона не бачила різниці між пристрасним захопленням та… – пауза. – Смертельною одержимістю.

– Ви говорите про себе.

– Так.

– А хлопець?

– Бредлі Роуз.

Медея з тремтінням видихнула, її темна фігура зіщулилася у кріслі, немов згорнулася, захищаючись.

– Мені було лише двадцять. Що може дівчина знати в такому віці? Я вперше виїхала за кордон, то були мої перші розкопки. У пустелі все здавалося інакшим. Небо синіше, кольори яскравіші. А коли сором’язливий хлопець усміхається тобі, починає робити подарунки, думаєш, що це кохання.

– Ви були в Єгипті з Кімболлом Роузом.

Медея кивнула.

– Розкопки Камбіза. Коли мені запропонували цю можливість, я вчепилася в неї. Як і десятки інших студентів. Там, у західній пустелі, збувалися наші мрії! Вдень ми копали, вночі спали у наметах. Я ніколи не бачила стільки зірок, прекрасних зірок… – Вона помовчала. – У такому місці будь-хто може закохатися. Я була лише дівчиськом з Індіо, готовим нарешті почати жити. Там був Бредлі, син Кімболла Роуза. Розумний, тихий, сором’язливий. У скромних чоловіках є щось таке, від чого вони здаються безпечними.

– Але це було не так.

– Я не знала, який він насправді. Багато чого не знала, а потім стало пізно.

– Ким він виявився?

– Чудовиськом. – Медея підняла голову в темряві. – Спочатку я цього не бачила. Переді мною був хлопець, який дивився на мене закоханими очима. Розмовляв зі мною про те, що ми обоє любили найбільше. Почав приносити мені подарунки. Ми разом працювали у розкопі, постійно їли разом. Зрештою почали разом спати. – Вона помовчала. – Тоді все й почало змінюватися.

– Як саме?

– Він більше не вважав мене окремою людиною. Я стала його частиною, немовби він мене поглинув, усотав. Якщо я йшла до іншого краю табору, він ішов слідом. Якщо говорила з кимось іншим, він розпитував, про що саме. Якщо я навіть дивилася у бік іншого чоловіка, він засмучувався. Він постійно спостерігав, постійно шпигував.

«Така стара історія, – подумала Джейн. – Та ж сама, яка стільки разів розігравалася між іншими коханцями. Історія, яка надто часто завершується детективами відділу з розслідування вбивств, які стоять над залитим кров’ю місцем злочину». Медеї пощастило: вона залишилася жива.

Однак остаточно втекти не змогла.

– Це Джемма роз’яснила мені очевидне, – сказала Медея.

– Джемма Гамертон?

Жінка кивнула.

– Вона була однією з аспіранток на розкопках. На кілька років старша за мене, на сотню років мудріша. Вона побачила, що відбувається, і сказала, що я мушу відстояти себе. А якщо він не відступить, то мушу сказати йому йти до дідька. О, Джемма чудово вміла себе захистити. А я тоді не мала сили. Не була спроможна вирватися.

– Що сталося?

– Джемма пішла до Кімболла. Сказала йому взяти сина під контроль. Бредлі, певно, дізнався про цю розмову, бо одразу ж сказав, що відтепер я не повинна спілкуватися з Джеммою.

– Сподіваюся, ви сказали, куди йому йти.

– Треба було, – тихо відповіла Медея. – Але забракло сміливості. Нині важко в це повірити. Коли я пригадую, якою була замолоду, сама себе не впізнаю. Я не знаю тієї людини, тієї геть жалюгідної жертви, яка не змогла себе врятувати.

– То як ви зрештою його позбулися?

– Завдяки тому, що він заподіяв Джеммі. Якось уночі, коли вона спала, її намет зашили, тоді облили бензином і підпалили. Я змогла розрізати його й витягти її.

– Бредлі намагався її вбити?

– Ніхто не міг цього довести, але я знала. Саме тоді остаточно зрозуміла, на що він спроможний. Сіла на літак і повернулася додому.

– Але на цьому все не скінчилося.

– Ні. – Медея встала з крісла, знову підійшла до вікна. – То був лише початок.

Очі Джейн уже призвичаїлися до темряви, і вона бачила бліду руку, що стискала штору. Бачила, як напружилися плечі жінки, коли повз мотель проїхало, світячи фарами, авто, і зникло далі на вулиці.

– Я була вагітна, – тихо мовила вона.

Ріццолі спантеличено витріщилася на неї.

– Джозефіна – дочка Бредлі?

– Так. – Медея розвернулася до неї. – Але вона нізащо про це не дізнається.

– Вона розповідала, що її батьком був французький археолог.

– Я брехала їй про це все життя. Говорила, що її батько був хорошим чоловіком і помер ще до її народження. Не знаю, чи вона насправді в це вірила, але я дотримувалася цієї історії.

– А інша історія, яку ви їй розповідали? Про те, чому переїжджали й змінювали імена? Вона вважає, що ви тікали від поліції.

Медея знизала плечима.

– Це добре все пояснювало, хіба ні?

– Але це неправда.

– Я мусила дати їй якусь причину, яка не страшила б її. Краще втікати від поліції, аніж від чудовиська.

«Особливо якщо це чудовисько – твій батько».

– Якщо вас переслідували, навіщо тікати? Чому б не піти в поліцію?

– Думаєте, я не намагалася? За кілька місяців після мого повернення додому Бредлі з’явився на території мого кампусу. Сказав, що ми – споріднені душі. Що я належу йому. Я відповіла, що більше ніколи не хочу його бачити. Він почав за мною ходити, щодня надсилав ті кляті квіти. Я їх викидала, викликала поліцію, його навіть заарештували. А тоді батько дав команду своїм юристам владнати проблему. Коли твій батько – Кімболл Роуз, ти недоторканний. – Пауза. – А далі стало гірше. Значно гірше.

– Як саме?

– Одного дня Бредлі з’явився зі старим другом. І той злякав мене навіть більше, ніж сам Бредлі.

– Джиммі Отто.

Медея здригнулася від самої згадки цього імені.

– Бредлі цілком міг зійти за нормального – просто тихий чоловік. Але варто було раз поглянути в очі Джиммі, щоб збагнути, що він інакший. Ті очі були чорні, як у акули. Коли він дивився на мене, було зрозуміло, що він думає тільки про те, що міг би зі мною зробити. Він теж захопився мною. Тож вони почали переслідувати мене удвох. Я час від часу бачила, як Джиммі витріщається на мене в бібліотеці. Або як Бредлі зазирає у вікно. Вони вели зі мною парну психологічну гру, намагалися зламати. Щоб я скидалася на божевільну.

Джейн подивилася на Фроста.

– Вони полювали разом уже тоді.

– Зрештою я покинула університет, – вела далі Медея. – Тоді була вже на дев’ятому місяці вагітності, і в мене помирала бабуся. Тож я повернулася до Індіо, де й народила. За кілька тижнів у місті з’явилися Бредлі та Джиммі. Суд заборонив їм наближатися до мене, обох заарештували. Цього разу я збиралася запроторити їх за ґрати. Мусила захищати свою дитину, тож усе мало скінчитися там.

– Але не скінчилося. Ви злякалися й забрали заяву на Бредлі.

– Не зовсім.

– Тобто – не зовсім? Ви ж відмовилися від звинувачень.

– Я уклала угоду з дияволом. Із Кімболлом Роузом. Він хотів, щоб його сина не чіпали, а я хотіла, щоб моя дочка була в безпеці. Тому я відмовилася від звинувачень, а Кімболл виписав мені чималий чек. Грошей було достатньо для того, щоб купити нам із дочкою нові життя, з новими іменами.

Джейн похитала головою.

– То ви взяли гроші й утекли? Нічогенька мала бути сума.

– Справа була не лише в грошах. Кімболл використав дочку проти мене. Погрожував забрати її, якщо я не пристану на його пропозицію. Він її дідусь і мав цілу армію юристів проти мене. Я не мала вибору, тож забрала гроші й відмовилася від звинувачень. Я зробила це заради неї, і заради неї ж не припиняла тікати. Щоб тримати її подалі від тієї родини, від усіх тих, хто міг завдати їй шкоди. Ви ж це розумієте, правда? Мати зробить що завгодно, щоб захистити свою дитину.

Джейн кивнула. Вона повністю її розуміла.

Медея знову підійшла до крісла, із зітханням опустилася в нього.

– Я думала: якщо вбережу дочку, вона не знатиме, як це, коли на тебе полюють. Виросте безстрашною, кмітливою. Воїтелькою – ось ким я хотіла її бачити. До чого завжди її спонукала. І вона справді росла розумницею. Сміливою. Надто мало знала, щоб боятися. – Вона помовчала. – Аж до Сан-Дієґо.

– Де в її кімнаті сталася стрілянина.

Жінка кивнула.

– Тієї ночі вона дізналася, що більше не може бути безстрашною. Наступного ж дня ми зібрали речі й поїхали до Мексики. Опинилися у Кабо-Сан-Лукасі, де й прожили чотири роки. Нам там було добре, це була схованка. – Вона зітхнула. – Але дівчата ростуть. Їм виповнюється вісімнадцять, і вони наполягають на тому, що вирішуватимуть за себе самі. Вона хотіла вступити до коледжу, вивчати археологію. Така ж, як мати.

Медея сумно засміялася.

– Ви відпустили її?

– Джемма пообіцяла за нею наглянути, тож я подумала, що це безпечно. Вона мала нове ім’я, нові документи. Я не думала, що Джиммі зможе її знайти.

Протягом довгої паузи Джейн усвідомлювала те, що щойно почула.

– Джиммі? Але Джиммі Отто помер.

Медея підвела голову.

– Що?

– Ви маєте це знати. Ви ж застрелили його в Сан-Дієґо.

– Ні.

– Ви застрелили його в потилицю. Витягли його тіло у двір і поховали.

– Неправда. То був не Джиммі.

– Хто тоді був похований у дворі?

– То був Бредлі Роуз.