Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

– Я… Саймоне, я передзвоню.

Робінсон дав відбій. Розвернувся до оператора й наказав:

– Вимкніть. Вимкніть негайно запис. – Глибоко вдихнув. – Гаразд. Гаразд… Підійдемо до справи розважливо.

Він випростався, набираючись упевненості, натрапивши на очевидне пояснення.

– Мисливці на сувеніри часто пошкоджують чи псують мумії. Вочевидь, хтось вистрелив у цю. А музейний працівник намагався це виправити і обгорнув її наново. Тому ми не бачили вхідного отвору у пов’язках.

– Усе було не так, – втрутилася Мора.

Робінсон кліпнув.

– Тобто? Це єдине можливе пояснення.

– Ногу було пошкоджено не посмертно. Це сталося, поки жінка була ще жива.

– Це неможливо.

– Боюся, докторка Айлс має рацію, – сказав радіолог і глянув на Мору. – Ви про раннє утворення кісткової мозолі на місці тріщини?

– Що ви маєте на увазі? – запитав Робінсон. – Що за кісткова мозоль?

– Це ознака того, що зламана кістка вже почала заживати, коли ця жінка померла. Вона прожила принаймні кілька тижнів після поранення.

Мора розвернулася до куратора.

– Звідки у вас ця мумія?

Окуляри Робінсона знову сповзли до кінчика носа, він дивився понад ними, наче загіпнотизований сяйвом у нозі мумії.

Відповіла докторка Пульчілло, ледь чутним шепотом:

– У підвалі музею. Нік… доктор Робінсон знайшов її у січні.

– А звідки музей її отримав?

Пульчілло похитала головою.

– Ми не знаємо.

– Мають бути якісь записи. Щось у ваших документах мусить указувати на те, звідки вона з’явилася.

– Нічого немає, – сказав Робінсон. До нього нарешті повернувся голос. – Музеєві Кріспіна сто тридцять років, багатьох документів бракує. Ми не знаємо, скільки вона пролежала у підвалі.

– То як ви її знайшли?

Навіть у добре кондиціонованому приміщенні на чолі доктора Робінсона виступив піт.

– Мене найняли три роки тому, і я почав інвентаризацію колекції. Так і натрапив на неї. Лежала у ящику без позначень.

– І це вас не здивувало? Знайти таку рідкість, як єгипетська мумія, у непозначеному ящику?

– Але ж мумії не такі вже й рідкісні. У дев’ятнадцятому столітті в Єгипті їх можна було купити по п’ять доларів, тож американські туристи привозили їх додому сотнями. Вони лежали на горищах, у антикварних крамничках. Цирк почвар у Ніаґара-Фоллз навіть заявляв, що має в своїй колекції мумію Рамзеса Першого. Тож не така вже й дивина – знайти мумію в музеї.

– Докторко Айлс? – озвався радіолог. – Маємо попередню рентгенограму. Ви захочете це побачити.

Мора розвернулася до екрана. На ньому світився звичний рентгенівський знімок – такі вона вішала на власному негатоскопі у морзі. І не потребувала радіолога, щоб зрозуміти, що на ньому зображено.

– Тут не може бути сумнівів, – сказав доктор Брір.

«Ні. Жодних сумнівів. Це – куля в нозі».

Мора дістала мобільний.

– Докторко Айлс, кому ви дзвоните? – спитав Робінсон.

– Викликаю транспорт із моргу, – відповіла вона. – Тепер Мадам Ікс – справа судово-медичної експертизи.

3

– Це мені здається чи ми з тобою збираємо всі чудернацькі справи? – спитав детектив Баррі Фрост.

Проїжджаючи повз фургони телевізійників до стоянки бюро судово-медичної експертизи, Джейн Ріццолі подумала, що Мадам Ікс – і справді та ще чудасія. Була ще тільки восьма ранку, а гієни уже клацали щелепами, жадібні до подробиць нерозкритої справи, яку Джейн зустріла скептичним пирханням, коли їй учора зателефонувала Мора. Фургони телеканалів принесли усвідомлення того, що час посерйознішати, час змиритися з тим, що це, зрештою, не розіграш від судмедекспертки, яка славилася винятковою відсутністю почуття гумору.

Джейн припаркувала авто й оглянула фургони, питаючи себе, скільки ще камер чекатиме на них із Фростом, коли вони виходитимуть із будівлі.

– Принаймні це тіло смердіти не буде, – завважила вона.

– Але від мумій можна підчепити різні хвороби.

Вона розвернулася до напарника: його бліде хлопчакувате обличчя було серйозно стривожене.

– Які ще хвороби? – запитала Джейн.

– Відколи Еліс поїхала, я багато дивлюся телевізор. Учора на «Дискавері» була передача про те, що мумії можуть переносити спори.

– У-у-у, страшні спори.

– Це не жарт, – наполіг Фрост. – Від цього можна захворіти.

– Боже, сподіваюся, Еліс скоро повернеться. Бо в тебе передозування каналом «Дискавері».

Коли вони вийшли з автомобіля, повітря було таке вологе, що й без того неслухняне волосся Джейн закрутилося дрібними кучерями. За чотири роки служби у відділі розслідування вбивств вона багато разів ішла цією дорогою до лабораторії судово-медичної експертизи – ковзаючи на кризі у січні, бігом у березневу зливу, ледь переставляючи ноги на розпеченому асфальті у серпні. Ці кількадесят кроків були добре їй знайомі, так само як і похмуре місце призначення. Вона вірила, що з часом ця мандрівка стане простішою, що колись вона матиме імунітет до усіх тих жахів, які можуть чекати на столі з неіржавної сталі. Але після народження дочки Реджини рік тому смерть стала для неї жаскішою, ніж була до того. Материнство не робить тебе сильнішою – стаєш вразливішою й боїшся того, що смерть може у тебе забрати.

Однак сьогодні в морзі чекали не жахи, а дещо значно цікавіше. Увійшовши до передпокою зали для розтинів, Джейн негайно рушила до вікна, прагнучи побачити тіло на столі.

«Бостон Ґлоуб» назвала цю мумію Мадам Ікс – влучне прізвисько, що викликало в уяві палку красуню, темнооку Клеопатру. Натомість вона побачила висохлу оболонку, загорнуту в ганчір’я.

– На вигляд мов тамале[3]3
  Мезоамериканська страва з кукурудзяного тіста, в яке загортаються різні начинки і готуються на парі.


[Закрыть] з людини, – завважила Джейн.

– Хто ця дівчина? – спитав Фрост, дивлячись у вікно.

У кімнаті було двоє не знайомих Джейн людей – високий сухорлявий чоловік у професорських окулярах і мініатюрна молода брюнетка у блакитних джинсах, що визирали з-під халата.

– Це мають бути археологи з музею. Обоє будуть присутні на розтині.

– То вона – археологиня? Ого.

Джейн роздратовано штурхонула його ліктем.

– Варто Еліс на кілька тижнів поїхати, і ти одразу ж забуваєш, що одружений.

– Просто не думав, що археологи бувають такі привабливі.

Вони вдягнули бахіли й халати і рушили до лабораторії.

– Привіт, док, – сказала Джейн. – Це серйозно справа для нас?

Мора відвернулася від негатоскопа, подивилася на неї смертельно серйозно – утім, як завжди. Там, де інші патологоанатоми могли жартувати чи сипати іронічними коментарями над столом, Мора нечасто навіть сміялася в присутності мертвих.

– Зараз дізнаємося, – відповіла вона й відрекомендувала їм пару, яку Джейн бачила у вікно. – Це куратор, доктор Ніколас Робінсон. І його колега, докторка Джозефіна Пульчілло.

– Ви обоє з музею Кріспіна? – запитала Джейн.

– І дуже незадоволені тим, що я збираюся робити, – завважила Мора.

– Це просто нищення, – сказав Робінсон. – Має бути інший спосіб отримати цю інформацію, окрім як розрізати її.

– Саме тому я й хотіла, щоб ви були тут, докторе Робінсон, – сказала судмедекспертка. – Щоб мінімізувати пошкодження. Останнє, чого я хочу, – зіпсувати ваш експонат.

– Я думала, КТ вчора чітко показало кулю, – сказала Джейн.

– Ось рентгенівські знімки, зроблені вранці, – вказала на негатоскоп Мора. – Що скажете?

Джейн підійшла ближче, вдивилася у знімки. Те, що світилося у правій литці, безперечно, було схоже на кулю.

– От тепер розумію, чому ви вчора так розпсихувалися.

– Я не психувала.

Детектив зареготала.

– Нічого ближчого до цього я від вас іще не чула.

– Визнаю, побачивши це, я була шокована. Як і всі ми. – Мора показала на кістки внизу правої ноги. – Завважте: мала гомілкова кістка була зламана, імовірно – власне, пострілом.

– Ви кажете, це сталося, коли вона була ще жива?

– Тут помітно, що вже почалося утворення кісткової мозолі. Кістка почала зростатися, коли вона померла.

– Але її обгорткам дві тисячі років, – сказав доктор Робінсон. – Ми це підтвердили.

Джейн удивилася в рентгенівські знімки, намагаючись логічно пояснити побачене.

– Можливо, це не куля. Якась старовинна металева штукенція. Вістря списа, чи щось таке.

– Це не вістря списа, Джейн, – заперечила Мора. – Це куля.

– То дістаньте її. Доведіть.

– І що буде, як доведу?

– Тоді матимемо тут бісову крутиголовку, еге ж? Тобто, як це взагалі можна пояснити?

– Знаєте, що сказала Еліс, коли я їй вчора про це розповів? – заговорив Фрост. – Подорож у часі. Це перше, про що вона подумала.

Джейн засміялася.

– Відколи це Еліс узялася так тебе лякати?

– Знаєш, у теорії цілком можливо повернутися назад у часі, – сказав він. – Привезти пістолет до стародавнього Єгипту.

Мора нетерпляче втрутилася:

– Можемо повернутися до реальних вірогідностей?

Джейн насупилася, дивлячись на яскравий шмат металу – такий схожий на ті, що вона вже стільки разів бачила на рентгенівських знімках позбавлених життя кінцівок та розтрощених черепів.

– От із ними у мене проблема, – мовила вона. – То, може, просто розріжете її і побачите, що там за метал? Може, археологи мають рацію. Може, ви надто поспішно робите висновки, док.

Утрутився Робінсон:

– Мій обов’язок як куратора – оберігати її, не дозволити бездумно розтинати. Можете принаймні обмежити пошкодження місцем, про яке йде мова?

Мора кивнула.

– Це буде розсудливо.

Вона підійшла до стола.

– Перевернімо її. Якщо є вхідний отвір, він має бути у правій литці.

– Буде краще, якщо працюватимемо спільно, – сказав Робінсон. Він підійшов до голови, а Пульчілло стала біля ніг. – Маємо тримати усе тіло, щоб жодна частина не зазнала надмірного навантаження. То, може, візьмемося вчотирьох?

Мора просунула обтягнуті рукавичками руки під плечі мумії й сказала:

– Детективе Фрост, візьметеся за стегна?

Фрост завагався, дивлячись на плямисті лляні обгортки.

– Хіба нам не треба вдягнути маски чи щось таке?

– Ми просто перевернемо її, – сказала Мора.

– Я чув, що вони розносять хвороби. Вдихаєш оті спори – і маєш пневмонію.

– Та заради Бога! – втрутилася Джейн. Вдягнула рукавички й підійшла до стола. Підсунувши долоні під стегна мумії, сказала: – Готова.

– Гаразд, піднімаймо, – мовив Робінсон. – Тепер перевертаймо. Ось так…

– Ого, вона майже невагома, – завважила Ріццолі.

– Живе людське тіло складається переважно з води. Видалити органи, висушити каркас – і отримаєте лише частину колишньої ваги. Разом з усіма обгортками вона важить кілограмів двадцять п’ять, не більше.

– Це як сушену яловичину роблять, га?

– Саме такою вона і є. Сушена людина. Тепер опускаймо її, обережно.

– Знаєте, я ж не жартував про спори, – подав голос Фрост. – У передачі бачив.

– Ви говорите про прокляття фараонів? – запитала Мора.

– Так, – погодився Фрост. – Саме про це я й кажу! Усі ті люди померли після того, як спустилися до його могили. Вони вдихнули якісь спори й похворіли.

– Аспергілли – сказав Робінсон. – Коли команда Говарда Картера потурбувала гробницю, вони, певно, вдихнули спори, які багато століть накопичувалися всередині. Деякі з них смертельно захворіли на грибкову пневмонію.

– То Фрост не маячню каже? – запитала Джейн. – Мумія справді була проклята?

У Робінсонових очах блимнуло роздратування.

– Звісно ж, жодного прокляття немає. Так, кілька людей померли, але після того, що Картер та його люди зробили з бідолашним Тутанхамоном, може, вони й заслужили на прокляття.

– Що вони з ним зробили? – знову запитала Джейн.

– Вони його сплюндрували. Розрізали, поламали йому кістки, розірвали на частини, шукаючи коштовності та амулети. Вони знищили його, щоб дістати з гробниці, відірвали руки й ноги. Відрубали голову. То була не наука, а святотатство. – Він подивився на Мадам Ікс, і Джейн побачила в його очах захоплення, навіть любов. – Ми не хочемо, щоб із нею сталося те ж саме.

– Останнє, чого я хочу, – пошкодити її, – запевнила його Мора. – Тому знімемо обгортки лише там, де це необхідно, щоб дізнатися, з чим ми маємо справу.

– Ви, напевно, не зможете просто розгорнути її, – сказав Робінсон. – Якщо внутрішні обгортки за традицією просочили смолою, вони будуть міцно склеєні.

Мора ще раз подивилася на рентгенівський знімок, тоді потягнулася по скальпель та пінцет. Джейн багато разів бачила, як Мора ріже інші тіла, але ще ніколи судмедекспертка не вагалася так довго, занісши скальпель над литкою, наче боялася зробити перший розріз. Те, що вони задумали, навіки пошкодить Мадам Ікс, і Робінсон із Пульчілло несхвально стежили за цим.

Мора зробила розріз. Це не був звичний упевнений рух, яким вона врізалася у плоть. Відтак судмедекспертка обережно підняла пінцетом лляну обмотку, щоб розітнути скальпелем тканину, шар за шаром.

– Доволі легко відходить, – завважила вона.

Докторка Пульчілло насупилася.

– Це незвично. Зазвичай бинти просочують розплавленою смолою. Коли мумії розгортали у тридцятих роках дев’ятнадцятого століття, обгортки іноді доводилося мало не ламати.

– А для чого взагалі ця смола? – запитав Фрост.

– Щоб бинти трималися купи. Вони тверднули й утворювали оболонку наче з пап’є-маше, щоб захищала вміст.

– Я пройшла останній шар, – повідомила Мора. – Смоли не було зовсім.

Джейн вигнула шию, щоб зазирнути під обгортки.

– Це її шкіра? Схожа на старий чобіт.

– Чоботи саме з висушеної шкіри й роблять, детективе Ріццолі, – сказав Робінсон. – До певної міри.

Мора потяглася по ножиці, обережно розрізала бинти, відкривши більше тіла. Воно нагадувало обгорнуті коричневим пергаментом кістки. Мора знову зиркнула на знімок, навела на литку збільшувальне скло.

– Не бачу вхідної рани.

– Отже, поранення не посмертне, – сказала Джейн.

– Це збігається з тим, що видно на рентгені. Стороннє тіло, ймовірно, потрапило туди ще за її життя. Вона прожила достатньо довго для того, щоб переламана кістка почала гоїтися й закрилася рана.

– Скільки на це потрібно?

– Кілька тижнів. Можливо, місяць.

– Хтось мав піклуватися про неї протягом цього часу, так? Її треба було принаймні годувати.

Мора кивнула.

– Тому визначити причину смерті стає ще складніше.

– Причину смерті? – перепитав Робінсон. – Що ви маєте на увазі?

– Іншими словами, нам цікаво, чи її не вбили, – відповіла Ріццолі.

– Спочатку вирішимо нагальніше питання.

Мора потяглася по ніж. Шкіра затвердла від муміфікації, і розітнути висушену плоть було непросто.

Глянувши на той бік стола, Джейн побачила, як докторка Пульчілло стиснула вуста, наче придушуючи протест. Але як би вона не протестувала щодо цієї процедури, очей відвести не могла. Усі схилилися над столом, навіть Фрост, якого так лякали спори, – спільна увага була прикута до відкритої ділянки ноги, коли Мора взяла пінцет і занурила його кінчики у розріз. Кілька секунд покопирсалася у зморщеній тканині, перш ніж підчепила головний трофей. Із брязкотом кинула його на сталеву тацю.

Докторка Пульчілло різко втягнула повітря. То було не вістря списа, не обламаний кінчик ножа.

Мора нарешті висловила очевидне:

– Гадаю, тепер можна впевнено сказати, що Мадам Ікс не дві тисячі років.

4

– Я не розумію, – пробелькотіла докторка Пульчілло. – Тканину обстежили. Вуглецевий аналіз підтвердив вік.

– Одначе, це куля, – махнула на тацю Джейн. – Двадцять другий калібр. Паскудний у вас був аналіз.

– Його робила поважна лабораторія! І вони були переконані в результаті.

– Ви обидві можете мати рацію, – тихо сказав Робінсон.

– Та ну? – Детектив перевела погляд на нього. – Хотіла б я знати як.

Археолог глибоко вдихнув і відступив від столу, наче йому стало затісно.

– Я час від часу бачу їх у продажу. Не знаю, яка частина справжня, але певен, що на антикварному ринку можна знайти оригінали.

– Чого?

– Обгорток мумій. Їх простіше знайти, ніж самі тіла. Я бачив на «Ebay».

Джейн сполохано засміялася.

– Можна купити обгортки від мумій онлайн?

– Колись муміями активно торгували по всьому світу. Їх мололи й використовували як ліки, експортували до Англії на добриво. Заможні туристи привозили їх додому і влаштовували розгортальні вечірки. Запрошували друзів подивитися, як знімають бинти. Позаяк у обгортки часто вкладали амулети й коштовності, це було наче полюванням за скарбами із сувенірами для гостей.

– То була розвага? – не повірив почутому Фрост. – Розгортати мерця?

– Так робили у найвишуканіших вікторіанських господах, – сказав Робінсон. – Ви розумієте, як мало поваги було до мертвих Єгипту. Коли тіло було розгорнуте, його часто викидали чи спалювали. А от бинти залишали на згадку. Саме тому їх досі можна знайти в продажу.

– Тож обгортки можуть бути старовинними, на відміну від самого тіла, – підсумував Фрост.

– Це пояснює результати радіовуглецевого датування. А ось сама Мадам Ікс…

Робінсон зачудовано похитав головою.

– Ми однаково не можемо довести, що це вбивство, – сказав Фрост. – Вогнепальне поранення, яке вже почало гоїтися, – не доказ.

– Сумніваюся, що вона добровільно пішла на муміфікацію, – пирхнула Джейн.

– Насправді це цілком можливо, – сказав Робінсон.

Усі розвернулися до куратора, який мав цілковито серйозний вигляд.

– Добровільно погодилася на те, щоб їй вийняли органи й мізки? – перепитала Ріццолі. – Красно дякую.

– Деякі люди саме для цього заповідають твої тіла.

– О, я і про це передачу бачив, – утрутився Фрост. – Теж на «Дискавері». Якийсь археолог насправді муміфікував тіло.

Джейн подивилася на загорнуту в тканину покійницю. Уявила, як це – коли тебе шар за шаром загортають у задушливі бинти. Тисячу, дві тисячі років пролежати у лляній гамівній сорочці, аж поки допитливий археолог не вирішить зняти її й відкрити висохлі рештки. Не прах до праху, а тіло до сушеного м’яса. Вона сковтнула.

– Для чого комусь на це зголошуватися?

– Це різновид безсмертя, вам не здається? – сказав Робінсон. – Альтернатива розкладанню. Тіло зберігається, ті, хто любить вас, не мусять віддавати його на поталу гниттю.

«Ті, хто любить вас». Джейн підвела погляд до нього.

– Хочете сказати, це міг бути вчинок із любові?

– Це може бути способом утримати людину, яку любиш. Уберегти її від хробаків, від гниття.

«Це те, що трапляється з усякою плоттю», – подумала Ріццолі, й температура у кімнаті, здалося, різко впала.

– Може, тут ідеться зовсім не про любов, а про володіння.

Робінсон зустрівся з нею поглядом, вочевидь, стривожений такою ймовірністю. Тихо сказав:

– Я про це не подумав.

Джейн розвернулася до Мори.

– Починайте розтин, док. Нам потрібна інформація.

Мора підійшла до негатоскопа, зняла знімки ноги, замінила знімками зі сканування.

– Перевернімо її знову на спину.

Цього разу, розрізаючи смуги льону, що вкривали тулуб, судмедекспертка не марнувала зусиль на обережність. Було зрозуміло, що вона врізається не у прадавнє тіло – це стало розслідуванням смерті, й відповіді знаходилися не у бинтах, а у плоті й кістках під ними. Тканина розійшлася, відкривши зморщену коричневу шкіру, під якою виднілися ребра – кістяне склепіння під пергаментним наметом. Переходячи до голови, Мора зняла розмальовану маску й почала знімати тканину з обличчя.

Джейн подивилася на КТ-знімки на негатоскопі, перевела похмурий погляд на відкритий торс.

– Органи було вийнято під час муміфікації, так?

Робінсон кивнув.

– Видалення нутрощів уповільнює процес гниття. Це одна з причин того, чому тіла не розкладаються.

– Але на животі лише одна маленька рана, – вона вказала на незграбно зашитий надріз із лівого боку. – Як можна дістати усе крізь такий отвір?

– Саме так органи видаляли єгиптяни. Крізь невеликий надріз із лівого боку. Той, хто обробляв це тіло, добре знається на старовинних методах. І, вочевидь, не відходив від них.

– Що це за методи? Як саме зробити мумію? – спитала Джейн.

Доктор Робінсон подивився на свою колегу.

– Джозефіна більше про це знає. Може, вона пояснить.

– Докторко Пульчілло? – звернулася до неї Ріццолі.

Молода жінка, схоже, досі була вражена знахідкою кулі. Вона прокашлялася, випросталася.

– Більшість наших знань – від Геродота. Гадаю, можна назвати його мандрівним письменником Греції. Дві з половиною тисячі років тому він їздив античним світом і писав про те, про що дізнавався. Біда в тому, що він часто плутав деталі, або ж дозволяв місцевим екскурсоводам себе обдурити. – Вона спромоглася усміхнутися. – Це так по-людськи, правда ж? Тут він не відрізнявся від туристів у Єгипті у наші дні. Переслідуваний торговцями абищицями, обманутий нечесними провідниками. Простець за кордоном.

– Що він писав про мумій?

– Він розповідав, що все починалося з ритуального омивання тіла у розчині натру.

– Натру?

– Це, по суті, суміш солей. Ви можете зробити таку, змішавши стару-добру столову сіль та харчову соду

– Соду? – Джейн знервовано засміялася. – Тепер не зможу спокійно дивитися на свої кухонні коробки.

– Омите тіло викладали на дерев’яні блоки, – вела далі Пульчілло. – Робили невеликий розріз, як ось цей, надзвичайно гострим ножем з ефіопського каменю, найімовірніше – з обсидіану. Тоді якимось інструментом у формі гака витягали органи крізь цей отвір. Порожнє тіло промивали, насипали всередину натр і так само обкладали ним тіло зовні на сорок днів, щоб зневоднити. Наче рибу засолювали.

Вона зупинилася, дивлячись на те, як ножиці Мори розрізають останні бинти на обличчі.

– А далі? – підганяла її Джейн.

Пульчілло сковтнула.

– Після цього тіло втрачало близько сімдесяти п’яти відсотків ваги. Порожнину набивали льоном та смолою, іноді повертали туди муміфіковані нутрощі. І…

Вона замовкла, вирячивши очі, коли останні бинти впали з голови мумії.

Вони вперше побачили обличчя Мадам Ікс.

На голові досі було довге чорне волосся. Шкіра різко натягнулася на виразних вилицях. Але Джейн відсахнулася, побачивши її вуста. Вони були грубо зшиті, наче перед ними лежало чудовисько Франкенштейна.

Пульчілло похитала головою.

– Це… це неправильно!

– Рот зазвичай не зашивали? – запитала Мора.

– Ні! Як тоді їсти у посмерті, як говорити? Це все одно, що приректи її на вічний голод. І вічне мовчання.

«Вічне мовчання». Джейн подивилася на огидні шви. «Ти чимось образила свого вбивцю? Відгавкнулася? Обізвала його? Дала свідчення проти нього? Це така твоя кара – мати довіку скуті вуста?»

Тіло тепер було повністю відкрите, позбавлене усіх обгорток – висохла шкіра на кістках. Мора зробила розріз.

Ріццолі не раз спостерігала за тим, як докторка Айлс робить аутопсію, і щоразу відсахувалася від смороду, що піднімався з першим же проникненням леза у грудну порожнину. Навіть найсвіжіші тіла видавали запах гниття, хай і слабкий – схожий на сірчаний відгомін несвіжого подиху, тільки от дихати ці пацієнти не могли. Джейн називала це «неживим подихом», він викликав у неї нудоту.

Однак, коли ніж увійшов у грудну клітку Мадам Ікс, коли Мора методично відділила ребра, підняла їх, мов старовинний нагрудник, відкриваючи порожнину, від мумії не йшов нудотний запах. На Джейн війнуло чимось навіть приємним, таким, що нагадувало прянощі. Замість того щоб відступити, вона нахилилася вперед, вдихнула глибше. «Сандалове дерево. Камфора. І щось іще, схоже на лакрицю й гвоздику».

– Я цього не чекала, – сказала Мора й дістала з порожнини якусь приправу.

– Схоже на зірочку анісу, – зауважила Джейн.

– Нетрадиційно, я так розумію?

– Традиційною була б мирра, – відповіла Пульчілло. – Розплавлена смола. Вона маскувала сморід і сприяла затвердінню тіла.

– Мирру непросто знайти у великій кількості, – додав Робінсон. – Це може пояснити використання інших прянощів.

– Інші вони чи ні, а тіло добре збереглося.

Мора дістала з черевної порожнини згортки тканини, поклала у миску для подальшого огляду. Дивлячись у порожнину, сказала:

– Тут усе геть сухе. І немає запаху гниття.

– То як ви встановите причину смерті, якщо органів немає? – спитав Фрост.

– Я поки що й не можу цього зробити.

Він подивився на знімок сканування на негатоскопі.

– А з головою що? Мозку там немає.

– Череп цілий. Не бачу тріщин.

Джейн дивилася на рот померлої, на грубі шви, які тримали губи докупи, і здригнулася від думки про голку, яка пробиває ніжну плоть. «Сподіваюся, це було зроблено після смерті. Коли вона вже нічого не відчувала». І розвернулася до негатоскопа.

– А ця яскрава штука? – спитала, примружившись. – Схоже, це у роті.

– У неї в роті є два металеві утовщення, – сказала Мора. – Одне схоже на пломбу. Але є щось у ротовій порожнині – значно більшого розміру. Це може пояснити, для чого їй зашили рота: щоб ця річ не випала.

Докторка взяла ножиці.

Шовний матеріал виявився не простою ниткою, а шкіряним шнуром, висохлим і майже скам’янілим. Навіть коли Мора його розрізала, вуста залишалися стуленими, наче примерзли, перетворивши рот на вузьку щілину, яку треба було розкривати силою.

Мора просунула між губами кінчик гемостатичного затискача і почала м’яко розширювати отвір. Метал шкрябнув по зубах, щелепний суглоб раптом голосно тріснув, і Джейн скривилася, дивлячись на те, як відпадає нижня щелепа. Вона провисла, відкриваючи досконало рівні зуби – будь-який сучасний ортодонт пишався б можливістю назвати їх своєю роботою.

– Подивимося, що у неї в роті, – сказала Мора.

Потягнувшись усередину затискачем, вона дістала довгасту золоту монету і поклала її у сталеву тацю. Монета м’яко дзенькнула. Присутні зачаровано витріщилися на неї.

Раптом Джейн розреготалася.

– У когось тут точно хворе почуття гумору.

На золоті були вибиті англійські слова:

Я БУВ У ПІРАМІДАХ

КАЇР, ЄГИПЕТ

Мора перевернула монету. З іншого боку були вибиті три символи: сова, долоня й зігнута рука.

– Це картуш, – сказав Робінсон. – Особиста печатка. Такі сувеніри продають по всьому Єгипту. Кажете ювеліру своє ім’я, він перекладає його ієрогліфами і наносить на монету просто перед вами.

– Що значать ці символи? – запитав Фрост. – Я бачу сову. Це ж, наче, знак мудрості?

– Ні, ці ієрогліфи читаються не як ідеограми, – відповів Робінсон.

– Що таке ідеограма?

– Символ, який представляє саме те, що на ньому зображено. Наприклад, людина, яка біжить, значитиме слово «біг». Або двоє людей, які б’ються, позначатимуть «війну».

– А тут не так?

– Ні, ці символи – фонограми. Вони позначають звуки, наче своя абетка.

– Що ж тут написано?

– Це не моя сфера. Джозефіна може прочитати. – Він розвернувся до колеги і спохмурнів. – З тобою все гаразд?

Молода жінка пополотніла, не гірше за тіла, які зазвичай опинялися на столі моргу. Вона дивилася на картуш так, наче у цих символах зачаївся нечуваний жах.

– Докторко Пульчілло? – звернувся до неї Фрост.

Вона різко підвела до нього очі, наче налякана звуком власного прізвища. Пробелькотіла:

– Усе гаразд.

– Ці ієрогліфи, можете їх прочитати? – спитала Джейн.

Жінка опустила погляд до картуша.

– Сова… Сова позначає наш звук «м». Маленька долоня під нею звучатиме як «д».

– А рука?

Пульчілло сковтнула.

– Це вимовляється як подовжене «а».

– М-д-а? Що це за ім’я таке?

– Може, Медея? – припустив Робінсон. – Мені так здається.

– Медея? – повторив Фрост. – Це ж про неї є грецька трагедія?

– Це оповідь про помсту, – сказав археолог. – За міфом, Медея покохала Язона з аргонавтів, у них було двоє синів. Коли Язон покинув її заради іншої жінки, Медея помстилася, вбивши власних синів та свою суперницю. Все заради помсти.

– І що сталося з Медеєю? – спитала Джейн.

– Є різні варіанти, але у всіх вона тікає.

– Убивши власних дітей? – Джейн похитала головою. – Якщо вона на волі, це паршиве закінчення.

– Можливо, в цьому вся суть історії: деякі люди, вчинивши зло, так і не отримують по заслузі.

Ріццолі подивилася на картуш.

– Отже, Медея – вбивця.

Робінсон кивнув.

– І водночас – та, хто вижила.