Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

11

Мора Айлс завжди приїздила на місце злочину елегантною, о будь-якій порі і в будь-яку погоду. Джейн тремтіла у мокрих штанях, із волосся текла вода, і вона відчула укол заздрості, дивлячись, як судмедекспертка виходить із чорного «лексуса». Волосся Мори було гладенько зачесане, ідеальне, мов шолом, і навіть дощовик на ній видавався модним. Утім вона не провела останню годину на стоянці під дощем, як Джейн.

Мора проходила через стрій поліції, й копи з повагою відступали з дороги, наче вона була королівською особою. І, як королівська особа, Мора, рухалася цілеспрямовано й незворушно – до «хонди», біля якої стояла Ріццолі.

– Хіба Мілтон підпадає під вашу юрисдикцію? – спитала вона.

– Коли побачите, що ми маємо, то зрозумієте, чому викликали саме нас.

– Це авто?

Джейн кивнула.

– Воно належить Джозефіні Пульчілло. Вона каже, що тиждень тому загубила ключі – вирішила, що просто кудись їх поклала. Тепер же схоже, що їх могли вкрасти, і той, хто це зробив, отримав доступ до її автомобіля. Що пояснює, як саме це опинилося у багажнику. – Вона розвернулася до «хонди». – Сподіваюся, ви готові, бо мені тепер точно снитимуться жахіття.

– Я вже чула від вас таке.

– Ну, цього разу я серйозно.

Затягнутими в рукавички руками вона підняла кришку багажника, відкриваючи те, від чого несло гнилою шкірою. Джейн не раз мала справу із запахами тіла під час гниття, але цього разу все було інакше. Вміст багажника не смердів розкладанням. Це взагалі був не людський запах. І вона точно не бачила жодної людини, подібної на те, що лежало, згорнувшись, у багажнику «хонди».

На мить Морі, схоже, відібрало мову. Вона мовчки дивилася на сплутане чорне волосся, на обличчя, що набуло кольору смоли. Кожна складка шкіри, кожна лінія оголеного тіла збереглися досконало, наче завмерли у бронзі. Так само добре зберігся передсмертний вираз спотвореного обличчя жінки, із зяючим у вічному воланні ротом.

– Спочатку я подумала, що таке не може бути справжнім, – сказала Джейн. – Що це, напевно, гумова лялька до Гелловіна, яку вішаєш, щоб відлякати тих, хто приходить по цукерки. Ну, не тіло, а якесь штучне зомбі. Тобто, як можна зробити таке зі справжньої жінки?

Вона замовкла, перевела подих, і додала:

– А тоді я побачила її зуби.

Мора подивилася у розкритий рот і тихо сказала:

– У неї є пломби.

Джейн відвернулася, глянула на фургон телевізійників, який щойно під’їхав і став за поліцією.

– То скажіть мені, док, як саме можна зробити жінку такою? – мовила вона. – Як перетворити тіло на гелловінську потвору?

– Я не знаю.

Відповідь здивувала Джейн. Вона звикла вбачати в Морі Айлс авторитет у всіх питаннях смерті, хай яких загадкових.

– Таке ж не зробиш за тиждень, правда? – спитала вона. – Та й за місяць, певно, теж. Потрібен час, щоб перетворити людину на таке.

«Або ж на мумію».

Мора подивилася на неї.

– Де докторка Пульчілло? Що вона про це каже?

Джейн махнула у бік дороги, де ставало все більше автомобілів.

– Там, сидить у машині з Фростом. Каже, що й гадки не має, як тіло опинилося в її багажнику. Востаннє користувалася автомобілем кілька днів тому, їздила на закупи. Якби тіло пролежало в багажнику більше дня-двох, певно, смерділо б гірше. Вона б помітила.

– Її ключі зникли тиждень тому?

– Вона не знає, як їх загубила. Пригадує тільки, що якось повернулася з роботи, а їх у сумочці вже не було.

– Що вона там робила?

– Пішла погуляти.

– У таку погоду?

Краплі дощу, що калатали по дощовиках, стали важчі, й Мора закрила багажник, прибираючи з очей жахливу знахідку.

– Щось тут не так.

Джейн засміялася.

– Та невже?

– Я про погоду.

– Ну, мені погода так само не подобається, але що поробиш?

– Джозефіна Пульчілло приїхала сюди сама, у такий день, щоб погуляти?

Джейн кивнула.

– Мене це теж непокоїть. Я її питала.

– І що вона відповіла?

– Що їй треба було на природу. І що вона любить гуляти сама.

– Ще й, вочевидь, під час грози. – Мора розвернулася до машини, в якій сиділа Джозефіна. – Вона дуже приваблива, згодні?

– Приваблива? Та просто розкішна. Доведеться Фроста на повідець посадити, так він навколо неї крутиться.

Мора все похмуріше дивилася в бік Джозефіни.

– Про Мадам Ікс чимало писали. У березні вийшла велика стаття у «Ґлоуб», минулого тижня було багато новин, із фотографіями.

– Ви про знімки Джозефіни?

Мора кивнула.

– Можливо, у неї з’явився шанувальник.

«Нічого собі шанувальник», – подумала Ріццолі. Хтось знав про те, що ховається у музейному підвалі. Галас навколо Мадам Ікс точно привернув його увагу. Він читав усі статті, розглядав знімки. Бачив обличчя Джозефіни.

Вона опустила погляд до багажника, тішачись, що він закритий, і не видно викрученого, наче в агонії, тіла.

– Гадаю, наш колекціонер саме надіслав нам повідомлення. Він каже, що іще живий. І полює на нові експонати.

– А ще він каже, що перебуває тут, у Бостоні. – Мора знову розвернулася в напрямку Джозефіни. – Кажете, вона загубила ключі. Які ключі?

– Від автомобіля. І від квартири.

Мора розпачливо підняла голову.

– Погано.

– Їй саме зараз міняють замки. Ми вже поговорили з доглядачем її будинку і подбаємо, щоб вона безпечно дісталася дому.

Задзвонив мобільний судмедекспертки, вона глянула на номер.

– Перепрошую, – сказала й відвернулася, щоб відповісти.

Джейн завважила, як Мора опустила голову, як зігнула плечі, наче захищаючись, щоб ніхто не підглядав, як вона розмовляє.

– А в суботу ввечері зможеш? Ми так давно…

Її видавав шепіт. Вона говорила з Деніелом Брофі, але Джейн не чула радості у приглушеному тоні, саме розчарування. «А чого, крім розчарування, чекати, закохавшись у недоступного чоловіка?»

Мора закінчила розмову, тихо мовивши:

– Я передзвоню пізніше.

Розвернулася до Джейн, але не дивилася їй в очі – зосередила всю увагу на «хонді». Мертве тіло здавалося безпечнішою темою для розмови. На відміну від коханця, воно не розіб’є їй серце, не розчарує, не залишить уночі самотню.

– Я так розумію, криміналісти оглядатимуть багажник? – спитала вона суто діловим тоном, перемкнувшись на роль логічної й холодної судмедекспертки.

– Авто ми конфіскуємо. Коли зможете зробити розтин?

– Спочатку проведу попередні дослідження. Рентген, зразки тканин. Я мушу точно розуміти, з яким способом збереження тіла маю справу, перш ніж розтинати її.

– То аутопсія буде не сьогодні?

– У кращому випадку – після вихідних. Судячи з вигляду тіла, вона давно мертва. Кілька днів не вплинуть на результати. – Мора глянула в бік Джозефіни. – А докторка Пульчілло?

– Ми її ще опитуємо. Коли відвеземо додому і вона перевдягнеться в сухе, може, пригадає щось іще.

«Ця Джозефіна Пульчілло – дивна штучка», – подумала Ріццолі, поки вони з Фростом стояли у квартирі молодої жінки й чекали, коли вона вийде зі спальні. Вітальня була обставлена в стилі «голодна студентка». Оббивка дивана обідрана пазурами невидимого кота, на столику темні плями від чашок. На полицях стояли підручники й технічні журнали, але Джейн не бачила ані фотографій, ані різноманітних дрібничок – нічого, що свідчило б про особистість мешканки квартири. На моніторі комп’ютера безкінечним колом змінювалися зображення єгипетських храмів.

Коли Джозефіна нарешті вийшла, її вологе волосся було зібране в хвіст. Хоча на ній були чисті джинси й бавовняний светр, вона мала змерзлий вигляд, обличчя було заціпеніле, мов вирізане з каменю, – статуя єгипетської цариці, чи якоїсь міфічної красуні. Фрост відверто витріщився на неї, наче на богиню. Якби його дружина Еліс була поряд, він, певно, швидко отримав би від неї виправданого копняка. «Може, зробити це від її імені?»

– Вам уже краще, докторко Пульчілло? – запитав він. – Чи потрібно ще трохи часу, перш ніж ми про все це поговоримо?

– Я готова.

– Може, чашку кави, перш ніж почнемо?

– Я зараз вам приготую, – розвернулася до кухні Джозефіна.

– Ні, я подумав про вас. Чи не треба вам кави.

– Фросте, – обірвала його Джейн. – Вона сказала, що готова говорити. То, може, сядемо почнемо?

– Просто хочу переконатися, що їй комфортно, от і все.

Фрост та Ріццолі вмостилися на пошарпаний диван. Джейн навіть через подушку відчула укол зламаної пружини, тож відсунулася від неї так, що між ними з Фростом утворився великий проміжок. Вони сиділи на різних краях дивана, наче проблемна пара на прийомі у психолога.

Джозефіна опустилася в крісло, обличчя непроникне, наче оніксове. Їй було лише двадцять шість, але вона була до моторошного зібрана й тримала усі можливі емоції під замком. «Щось тут не так», – подумала Джейн. Невже тільки вона це відчуває? Фрост, схоже, зовсім утратив об’єктивність.

– Поговорімо знову про ключі, докторко Пульчілло, – заговорила Ріццолі. – Ви сказали, що вони зникли понад тиждень тому?

– Коли я минулої середи прийшла додому, то не знайшла їх у сумочці. Подумала, що десь на роботі не туди закинула, але їх не було і там. Можете спитати містера Ґудвіна, він узяв із мене сорок п’ять доларів за заміну ключа від поштової скриньки.

– І загублені ключі так і не знайшлися?

Джозефіна опустила очі. Тиша тривала лише кілька секунд, але цього було достатньо, щоб привернути увагу Джейн. Чому таке пряме запитання вимагає таких розмірковувань?

– Ні, – мовила Джозефіна. – Ключів я більше не бачила.

– Коли ви на роботі, де лежить ваша сумочка? – запитав Фрост.

– У столі.

Джозефіна помітно розслабилася, наче з цим запитанням проблем не мала.

– Ваш кабінет замикається? – Він нахилився вперед, наче боявся пропустити хоч одне її слово.

– Ні. Я весь день ходжу туди-сюди, тож і не замикаю його.

– Гадаю, в музеї стоять камери? Можна якось побачити, хто заходив до кабінету?

– Теоретично.

– Що ви маєте на увазі?

– Наша система спостереження три тижні тому вийшла з ладу, її досі не відремонтували. – Вона знизала плечима. – Питання бюджету. Грошей вічно бракує, тож ми подумали, що самої наявності камер вистачить, щоб відлякати злодіїв.

– Отже, будь-хто з відвідувачів музею міг забрести нагору, до вашого кабінету, і забрати ключі.

– Після історії з Мадам Ікс відвідувачів у нас повно. Люди нарешті дізналися про існування музею Кріспіна.

Джейн запитала:

– Чому злодій забрав тільки ваші ключі, а сумочку залишив? Із кабінету більше нічого не зникло?

– Ні. Принаймні я нічого не помітила. Тому й не хвилювалася – вирішила, що ключі десь закотилися. Навіть не думала, що хтось може використати їх, аби залізти до мого авто. Аби покласти ту… штуку в багажник.

– У вашому будинку немає своєї стоянки, – зауважив Фрост.

Джозефіна похитала головою.

– Тут кожен за себе. Я ставлю машину на вулиці, як інші жильці, тому й не лишаю в ній нічого цінного – у них завжди хтось влізає. Але зазвичай щось забирають, а не кладуть.

Вона здригнулася.

– А як у цьому будинку з охороною? – запитав Фрост.

– До цього ми зараз дійдемо, – втрутилася Джейн.

– Хтось забрав її ключі. Гадаю, зараз найнагальніше те, що він має доступ до її авто та квартири. І те, що він, схоже, зосереджений на ній. – Детектив розвернувся до молодої жінки. – Ви здогадуєтеся, чому?

Джозефіна відвела очі.

– Ні.

– Це може бути хтось, кого ви знаєте? Ваш знайомий?

– Я у Бостоні лише п’ять місяців.

– І де були до того? – запитала Джейн.

– Шукала роботу в Каліфорнії. Переїхала до Бостона, коли музей мене взяв.

– Маєте ворогів, докторко Пульчілло? Може, якийсь колишній, із яким розійшлися не на тій ноті?

– Ні.

– Товариші-археологи, які знають, як із жінки зробити мумію? Чи висушену голову?

– Цим знанням багато хто володіє. Для цього не конче бути археологом.

– Але ваші друзі таки археологи.

Джозефіна знизала плечима.

– У мене взагалі небагато друзів.

– Чому?

– Як уже сказала, я в Бостоні новенька. Приїхала тільки в березні.

– То вам не спадає на думку, хто міг би вас переслідувати? Вкрасти ключі? Намагатися залякати, поклавши тіло у багажник?

Уперше за весь цей час маска Джозефіни зникла, відкриваючи налякану душу. Вона прошепотіла:

– Ні, не знаю! Я не знаю, хто це робить. Або ж чому він обрав мене.

Джейн пильно роздивлялася молоду жінку, не без заздрощів відзначала бездоганну шкіру, вугільні очі. Як це – бути такою красунею? Заходити у кімнату й відчувати на собі погляди усіх чоловіків? «Навіть тих, які тобі не подобаються».

– Сподіваюся, ви розумієте, що тепер маєте бути значно обачнішою, – сказав Фрост.

Джозефіна сковтнула.

– Розумію.

– Ви можете пожити деінде? Вам є де зупинитися?

– Гадаю… гадаю, я можу на певний час поїхати з міста. – Джозефіна випросталася, наче підбадьорена наявністю плану дій. – Моя тітка живе у Вермонті. Залишуся в неї.

– Де саме? Щоб ми могли з вами зв’язатися.

– Берлінгтон. Її звати Конні Пульчілло. Але завжди можна зателефонувати мені на мобільний.

– Добре, – сказав Фрост. – І я думаю, ви більше не втнете такої дурості, як прогулянка на самоті.

Джозефіна змогла слабко усміхнутися.

– Гуляти мені ще нескоро захочеться.

– Знаєте, я саме про це хотіла вас запитати, – втрутилася Ріццолі. – Про вашу сьогоднішню прогулянку.

Усмішка Джозефіни згасла, наче вона збагнула, що Джейн так просто не зачарувати.

– Я знаю, що це було не дуже розумне рішення, – визнала вона.

– Дощовий день. Стежки порозмивало. Що ви взагалі там забули?

– Я була в парку не сама. Там була та родина.

– Вони з іншого міста, і їм треба було вигуляти собаку.

– Мені теж треба було прогулятися.

– Судячи з болота на ваших черевиках, ви не просто прогулялися.

– Ріццолі, до чого ти ведеш? – перебив її Фрост.

Джейн проігнорувала його, не зводячи погляду із Джозефіни.

– Ви більше нічого не хочете нам сказати, докторко Пульчілло? Про те, що ви робили в парку Сині Пагорби у четвер вранці, коли, напевно, мали б бути на роботі?

– Мій робочий день починається о першій.

– І дощ вас не злякав?

Обличчя Джозефіни набуло виразу впольованої тварини. «Вона мене боїться, – подумала Джейн. – Чого я тут не бачу?»

– Тиждень був дуже важкий, – сказала Джозефіна. – Мені треба було побути на природі, подумати. Я чула, що це дуже приємний парк, от і поїхала сюди.

Вона випросталася, голос став твердіший, упевненіший.

– Ось і все, детективе. Прогулянка. Чи це заборонено законом?

Погляди двох жінок зустрілися. Ця мить спантеличила Ріццолі – вона не розуміла, що відбувається насправді.

– Ні, закон цього не забороняє, – сказав Фрост. – Гадаю, ми вас достатньо помучили на сьогодні.

Джейн побачила, як молода жінка різко відвела очі. І подумала: «Ні, недостатньо».

12

– Хто призначив тебе хорошим копом? – спитала Ріццолі, коли вони з Фростом сіли в її «Субару».

– Ти про що?

– Ти був такий зайнятий витріщанням на Пульчілло, що змусив мене зіграти злого копа.

– Я не розумію, про що ти.

– «Приготувати вам чашечку кави?» – Джейн пирхнула. – Ти детектив чи дворецький?

– Що тобі не подобається? Бідолашна щойно злякалася мало не до смерті. У неї вкрали ключі, в багажнику – мрець, і ми конфіскували її авто. Хіба не схоже на те, що такій людині не завадить трохи співчуття? Ти поводилася з нею, як із підозрюваною.

– Співчуття? Це все, що вона від тебе отримувала? Я так і чекала, коли ж ти її на побачення запросиш.

За весь той час, що вони працювали разом, Джейн ніколи не бачила, щоб Фрост справді на неї злився. Тож побачити лють, яка раптом спалахнула в його очах, було дуже незатишно, майже страшно.

– Та пішла ти, Ріццолі.

– Гей.

– У тебе проблеми, ти знаєш? Чому вона тебе так бісить? Бо гарна?

– Щось у її словах не сходиться. Щось не так.

– Вона налякана. Усе її життя перевернулося. Людей таке вибиває з рівноваги.

– А тобі так і хочеться увірватися і врятувати її.

– Я намагаюся бути хорошою людиною.

– Ще скажи, що поводився б так само, якби вона була негарна.

– Її зовнішність тут ні до чого. Чому ти постійно натякаєш, що я маю сторонні мотиви?

Джейн зітхнула.

– Слухай, я просто намагаюся втримати тебе від халепи, ясно? Я матуся-ведмедиця, яка виконує свій обов’язок і береже тебе. – Вона встромила ключ у запалювання й увімкнула двигун. – То коли Еліс повертається? Вона вже давненько у батьків.

Фрост з підозрою зиркнув на неї.

– Чому ти питаєш про Еліс?

– Її уже кілька тижнів немає. Хіба не час їй уже повернутися додому?

Він пирхнув:

– Джейн Ріццолі, консультант у питаннях шлюбу. Знаєш, мене це обурює.

– Що?

– Те, що ти вважаєш, ніби я можу злетіти з рейок.

Джейн від’їхала від тротуару, влилася у потік машин.

– Просто подумала, що варто щось сказати. Дуже не хочеться, щоб щось пішло не так.

– Авжеж, із твоїм татом ця стратегія прекрасно спрацювала. Він узагалі з тобою розмовляє, чи ти його остаточно вибісила?

Від згадки про батька Джейн міцно вчепилася у кермо. Після тридцяти семи років на позір чудового шлюбу Френк Ріццолі раптом захопився дешевими білявками. Сім місяців тому він покинув її матір.

– Я просто сказала йому, що думаю про ту його блонду.

Фрост засміявся.

– Еге ж. А потім спробувала її відлупцювати.

– Я її не била. Ми сварилися.

– Ти намагалася її заарештувати.

– Треба було заарештувати його, за те, що поводився як йолоп у кризі середнього віку. Мені страшенно соромно за нього. – Вона похмуро дивилася на дорогу. – А тепер ще й мама вирішила мене зганьбити.

– Бо ходить на побачення? – Фрост похитав головою. – Бачиш? Ти усіх засуджуєш, ще й її вибісиш.

– Вона поводиться наче підліток.

– Твій тато її покинув, тепер вона зустрічається з іншим, то й що? Корсак хороший, то нехай отримає трохи радості від життя.

– Ми не про моїх батьків говорили, а про Джозефіну.

– Це ти говорила про Джозефіну.

– Є в ній щось таке, що мене бентежить. Ти помітив, що вона майже не дивилася нам в очі? Гадаю, тільки й чекала, щоб ми забралися з її житла.

– Вона відповіла на всі наші запитання. Чого ще ти чекала?

– Вона не все розповіла. Щось таки приховує.

– Наприклад?

– Не знаю. – Джейн не зводила очей з дороги. – Але треба буде побільше дізнатися про докторку Пульчілло.

Джозефіна дивилася зі свого вікна, що виходило на вулицю, як двоє детективів сідають до автомобіля та їдуть геть. Аж тоді вона розкрила сумочку й дістала ключі з анкхом, ті, що висіли на яблуні. Вона нічого не сказала поліції про їхнє повернення. Якби сказала, мусила б розповісти про записку, яка скерувала її туди, записку, адресовану Джозефіні Соммер. Вони не мали почути цього прізвища.

Вона зібрала адресовані Джозефіні Соммер записки й конверти, розірвала їх. Якби ж можна було разом із цим пошматувати і ту частину життя, яку вона всі ці роки намагалася забути. Але якимось чином минуле її наздогнало, і, хай як вона намагалася обігнати його, це завжди буде частиною її особистості. Шматочки паперу вона віднесла до вбиральні й змила в унітаз.

Треба їхати з Бостона.

Саме час забиратися з міста. Поліція знала, що вона налякана сьогоднішніми подіями, тож її від’їзд не викличе підозр. Можливо, пізніше у них виникнуть запитання, вони шукатимуть документи, але зараз не було жодної причини вивчати її минуле. Вони припускають, що вона саме та, ким назвалася, – Джозефіна Пульчілло, яка жила тихо й скромно, вивчилася в коледжі та аспірантурі, підпрацьовуючи офіціанткою в коктейль-барі «Синя зірка». Усе це було правдою. Усе це витримає перевірки. Хай тільки не копають глибше. Ніхто не битиме тривогу, якщо вона не дасть для цього приводу. Можна запросто вислизнути геть із Бостона.

«Але я не хочу їхати звідси».

Джозефіна дивилася з вікна на район, до якого прикипіла. Дощові хмари поступилися місцем сонячним променям, свіжовимиті тротуари блищали. Вона приїхала сюди у березні працювати, зовсім чужа. Пробиралася вулицями під крижаним вітром і думала, що довго тут не витримає, бо вважала себе теплолюбною істотою, якою була її мати, народженою для пустельної спеки, а не зими в Новій Англії. Але якось у квітні, коли сніг зійшов, вона гуляла у громадському парку, серед дерев із бруньками, поміж золотого сяйва квітучих нарцисів, і раптом відчула, що саме тут її місце. У цьому місті, де кожна цеглина й камінь відлунювали історією, вона почувалася вдома. Блукаючи бруківкою Бікон-Гілл, майже чула клацання кінських копит та коліс візків. Стоячи на пірсі, уявляла крики торговців рибою, сміх моряків. Як і мати, Джозефіна завжди більше цікавилася минулим, аніж майбутнім, і в цьому місті історія досі жила.

«Тепер я мушу звідси поїхати. І позбутися цього імені».

Дзижчання домофона налякало її. Вона підійшла до нього, зупинилася, щоб заспокоїти голос, тоді натиснула на кнопку.

– Так?

– Джозі, це Ніколас. Можна увійти?

На думку не спадала жодна ввічлива відмова, тож довелося його впустити. За мить він був уже біля її дверей – у волоссі іскряться краплини дощу, сірі очі за затуманеними окулярами повні тривоги.

– З тобою все гаразд? Ми чули про те, що сталося.

– Звідки ти знаєш?

– Ми чекали на тебе на роботі, тоді детектив Кроу сказав, що в тебе біда і хтось вдерся до твоєї машини.

– Усе значно гірше, – відповіла вона й опустилася на диван.

Робінсон стояв, дивлячись на неї, і вперше їй стало незатишно під його поглядом – надто вже пильно він її роздивлявся. Раптом вона відчула себе такою ж відкритою, як Мадам Ікс, із якої зняли захисні обгортки, відкриваючи огидну реальність.

– У когось були мої ключі, Ніку.

– Ті, що ти загубила?

– Не загубила. Їх украли.

– Тобто… навмисне?

– Ну, крадуть зазвичай саме так.

Вона побачила, як він стривожився, й подумала: «Бідолашний Нік. Ти надто довго сидів зі своїми цвілими експонатами, тепер і гадки не маєш, який насправді огидний цей світ».

– Це, певно, сталося, поки я була на роботі.

– Боже.

– Музейних ключів на брелку не було, тож не переживай за приміщення. Колекція в безпеці.

– Я не за колекцію переживаю, а за тебе. – Робінсон набрав повітря, як плавець, який збирається зануритися під воду. – Джозефіно, якщо тобі тут незатишно, ти завжди можеш…

Він раптом випростався й сміливо виголосив:

– У моєму будинку є вільна кімната. Запрошую тебе пожити в мене.

Вона усміхнулася.

– Дякую. Але я думаю поїхати з міста, тож кілька тижнів мене не буде на роботі. Вибач, що залишаю тебе в біді, особливо зараз.

– Куди ти їдеш?

– Маю непогану нагоду відвідати тітку. Уже рік її не бачила.

Вона підійшла до вікна, визирнула на вулицю, якої їй бракуватиме. Сказала:

– Дякую тобі за все, Ніколасе.

«Дякую, що першим за всі ці роки став для мене кимось подібним на друга».

– Що насправді відбувається? – запитав Робінсон.

Він підійшов до неї, став так близько, що міг би торкнутися, але не простягнув руки. Просто стояв там, тихо й терпляче, як завжди.

– Ти ж знаєш, що можеш мені довіряти. Що б там не було.

Раптом Джозефіні захотілося розповісти йому правду, розповісти все про своє минуле. Але вона не хотіла побачити його реакцію. Він вірив у пісну вигадку про Джозефіну Пульчілло. Завжди був добрий до неї, і найкращою вдячністю за цю доброту була підтримка цієї ілюзії, щоб не розчаровувати його.

– Джозефіно? Що сьогодні сталося? – запитав він.

– Ти, певно, побачиш усе у вечірніх новинах. Хтось скористався моїми ключами, щоб відчинити мою машину. Залишити дещо у мене в багажнику.

– Що саме?

Вона розвернулася до нього.

– Ще одну Мадам Ікс.