Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

24

Коли Джейн вийшла із «Субару» й пробігла під зливою до парадного входу до музею Кріспіна, уже була ніч. Двері були відчинені, вона штовхнула їх і увійшла, впускаючи до будівлі мокрий вітер, від якого музейні брошури спурхнули зі стійки рецепції й розлетілися по вологій підлозі.

– Що, вже час будувати ковчег? – запитав патрульний, який стояв біля стійки.

– Там страшенно мокро.

Джейн похмуро скинула мокрий плащ, повісила його на вішак.

– Ніколи не бачив, щоб улітку так лило, а я тут усе життя прожив. Чув, це все через глобальне потепління.

– Де всі? – спитала Джейн, так різко обриваючи розмову, що в патрульного витяглося обличчя. Після того що сталося сьогодні, вона не мала настрою теревенити про погоду.

Він зрозумів натяк, відповів так само коротко:

– Детектив Янґ у підвалі. Його напарник нагорі, розмовляє з куратором.

– Я почну з підвалу.

Вона вдягнула рукавички й бахіли і рушила до сходів, із кожним кроком готуючись до того, що мало постати перед нею. Діставшись підвалу, побачила красномовне попередження про те, що на неї чекає. Від музейних фондів до ліфта йшла стежка кривавих слідів – чоловічих, сорок другого чи сорок третього розміру. Вздовж слідів тягнулася розмазана смужка – по підлозі щось тягли.

– Ріццолі? – гукнув детектив Янґ, який щойно з’явився з фондів.

– Знайшли її? – спитала Джейн.

– Боюся, в будинку її немає.

– Чорт. – Ріццолі знову подивилася на розмазану смугу. – Він її забрав.

– Усе скидається на це. Протягнув через коридор, спустив ліфтом на перший поверх.

– А тоді?

– Виніс через задні двері, що ведуть до розвантажувального майданчика. За будинком є провулок, у якому він міг залишити авто. Ніхто б нічого не побачив, особливо сьогодні з цим дощем. Йому треба було лише покласти її в машину й поїхати геть.

– Як, у біса, він потрапив до музею? Невже двері не були зачинені?

– Старша екскурсоводка, місіс Віллебрандт, сказала, що пішла десь о чверть на шосту, й божиться, що двері замкнула. Але їй з вигляду років тисячу, хто зна, що в неї з пам’яттю.

– А всі інші? Де був доктор Робінсон?

– Вони з міз Дюк їздили до Ревере, відправляли посилку. Він каже, що повернувся сюди десь о сьомій, доробити роботу, і нікого не бачив. Вирішив, що докторка Пульчілло вже поїхала, тож спочатку не переймався. А потім зазирнув до її кабінету і помітив там її сумочку. Тоді й набрав дев’ять один один.

– Детектив Фрост мав сьогодні відвезти її додому.

Янґ кивнув.

– Він нам сказав.

– То де він сам?

– Приїхав одразу після нас. Зараз нагорі. – Янґ помовчав і тихо додав: – Легше з ним, гаразд?

– Через те, як він облажався?

– Нехай сам розповість, що сталося. Але спочатку… – Він розвернувся до дверей. – Маю дещо показати.

Ріццолі пішла за ним до музейних фондів.

Сліди тут були яскравіші: взуття вбивці так намокло від крові, що лишало помітні бризки. Янґ рушив до лабіринту ящиків і махнув на вузький прохід. Об’єкт його уваги був затиснутий між ящиками.

– Від обличчя мало що залишилося, – зауважив він.

Але цього було достатньо, щоб Джейн упізнала Саймона Кріспіна. Удар пробив його ліву скроню, розтрощив кістку й хрящову тканину, залишивши кривавий кратер. Кров із рани залила прохід, розлилася калюжею по бетону й просочилася в розкидану тирсу. Після удару Саймон прожив достатньо довго, щоб серце продовжувало битися, качаючи кров, яка вихлюпувалася з розбитої голови й текла по підлозі.

– Убивця зміг усе розрахувати, – сказав Янґ. – Певно, стежив за будинком, мусив бачити, як пішла місіс Віллебрандт, тому й знав, що тут лишилося тільки двоє – докторка Пульчілло й вісімдесятидворічний старий.

Він подивився на Джейн.

– Чув, у неї нога була загіпсована, тож утекти вона не могла. І відбиватись, як годиться, теж.

Ріццолі подивилася на слід, залишений тілом Джозефіни. «Ми сказали їй, що вона в безпеці. Тому вона й приїхала до Бостона. Повірила нам».

– Лишилося побачити ще одну річ, – сказав Янґ.

Вона підвела погляд до нього.

– Що?

– Зараз покажу.

Він повів її назад до виходу. Коли вони вийшли з лабіринту ящиків, Янґ показав на зачинені двері:

– Ось.

На них кров’ю були написані два слова:

ЗНАЙДИ МЕНЕ

Джейн піднялася сходами на третій поверх. Уже приїхали криміналісти та судово-медична експертиза з усім своїм приладдям, і в будівлі відлунювали, піднімаючись під стелю, голоси й рипливі кроки цілого війська. Вона зупинилася нагорі, відчувши раптову втому від крові, смерті й невдач.

Переважно від невдач.

Досконалий стейк, який вона з’їла в материному домі за кілька годин до того, лежав у шлунку неперетравленою цеглиною. Вона подумала: «Одна хвилина – це все, що потрібно, щоб приємна літня неділя перетворилася на трагедію».

Джейн пройшла повз галерею, в якій були виставлені людські кістки, повз скелет матері, яка обіймала рештки своєї дитини, і рушила коридором до кабінетів адміністрації. Побачила крізь відчинені двері Баррі Фроста, який сидів сам в одному з них, зіщулившись, опустивши голову на руки.

– Фросте? – гукнула вона.

Її напарник нерішуче випростався, і Ріццолі з тривогою завважила його червоні й набряклі очі. Фрост відвернувся, неначе присоромлений тим, що вона побачила його горе, й швидко провів рукавом по обличчі.

– Господи, що сталося?

Він похитав головою.

– Я не можу. Мене треба зняти зі справи.

– Не хочеш розповісти, що пішло не так?

– Я усе похерив. Ось що пішло не так.

Джейн так рідко чула від нього лайку, що факт цього слова на вустах Фроста здивував її навіть більше за саме зізнання. Вона увійшла до кімнати, зачинила двері. Тоді взяла стілець і сіла навпроти нього, так щоб він не міг відвернутися від неї.

– Ти мав відвезти її додому, чи не так?

Фрост кивнув.

– Була моя черга.

– То чому ти не приїхав по неї?

– Це вилетіло мені з голови, – тихо відповів він.

– Ти забув?

Чоловік змучено зітхнув.

– Так, я забув. Мав бути тут о шостій, але відволікся на інше. Тому й не можу більше працювати над цією справою. Мені треба взяти відпустку.

– Гаразд, ти облажався. Але у нас тут зникла жінка, і мені потрібні всі вільні руки.

– З мене ніякої допомоги не буде. Я облажаюся знову.

– Що з тобою в дідька таке? Ти розвалюєшся саме тоді, коли потрібен мені найбільше!

– Еліс хоче розлучення, – мовив Фрост.

Ріццолі витріщилася на нього, не спроможна знайти адекватну відповідь. Якщо колись і була слушна нагода для того, щоб обійняти напарника, то це було саме зараз. Але вона ніколи його не обіймала, і здавалося нещирим починати це зараз. Тож Джейн просто сказала:

– Чорт, мені дуже прикро.

– Вона сьогодні прилетіла додому, – сказав він. – Тому я й не прийшов на ваше барбекю. Вона приїхала, щоб повідомити новину особисто. Принаймні їй вистачило ввічливості сказати це мені в обличчя, а не телефоном. – Він знову витер рукавом лице. – Я знав, що щось не так. Відчував, що щось насувається, відколи вона пішла до юридичної школи. Хай що я робив чи казав, це більше її не цікавило. Наче я – тупий коп, за якого вона випадково вийшла, а тепер шкодує про це.

– Вона так і сказала?

– Вона не мусила цього казати, у голосі все було чутно. – Він гірко засміявся. – Ми дев’ять років були разом, і от я раптом перестав їй підходити.

Джейн не втрималася від очевидного запитання:

– І хто ж той інший хлопець?

– Яка різниця, чи є взагалі інший? Головне те, що вона не хоче бути заміжньою, принаймні за мною.

Фрост скривився й затремтів, намагаючись стримати сльози. Але вони все одно з’явилися, і він нахилився, ховаючи обличчя в долонях. Джейн ніколи не бачила його таким розбитим, таким вразливим – це майже злякало її. Вона не знала, як його втішити. В цю мить їй хотілося бути деінде, навіть на найкривавішому місці злочину, а не в полоні цієї кімнати із заплаканим чоловіком. На думку спало, що варто забрати в нього зброю. Пістолети й пригнічені чоловіки не дуже добре пасують одне до одного. Чи, може, це його образило б? Чи опирався б він? Усі ці практичні речі проносилися в її голові, поки вона плескала його по плечі, буркочучи щось нерозбірливо співчутливе. «До дідька ту Еліс. Вона мені ніколи не подобалася. А тепер це стерво пішло й зіпсувало і моє життя теж».

Фрост раптом підвівся і пішов до дверей.

– Я мушу забратися звідси.

– Куди це ти йдеш?

– Не знаю. Додому.

– Слухай, я зателефоную Гебріелу. Переночуєш сьогодні в нас, на дивані.

Напарник похитав головою.

– Не треба. Я маю побути сам.

– Як на мене, це погана ідея.

– Я не хочу зараз товариства, ясно? Просто дай мені спокій.

Джейн роздивлялася його, намагаючись прорахувати, чи варто на нього тиснути. І збагнула, що на його місці так само воліла б заповзти в якусь щілину і ні з ким не говорити.

– Ти впевнений?

– Так.

Він випростався, наче готуючись до виходу з музею, повз колег, які побачать його обличчя й чудуватимуться, що ж сталося.

– Вона не варта твоїх сліз, – сказала Джейн. – Я так вважаю.

– Може, й так, – тихо відповів Фрост. – Але я її кохаю.

Він вийшов із кімнати.

Джейн пішла слідом за ним і стояла на третьому поверсі, слухаючи, як його кроки відлунюють униз сходами. І питала себе, чи варто все ж було забрати в нього зброю.

25

Невтомне скрапування води било по зболеній голові, наче молотком. Джозефіна застогнала, і її голос покотився відлунням, ніби вона була в якійсь печері, де смерділо пліснявою й вологою землею. Розплющивши очі, вона побачила чорноту, таку густу, що, простягнувши руку, очікувала відчути її й на дотик. Хоча рука була в неї перед обличчям, не видно було навіть натяку на рух, навіть обрисів силуету. Від спроб зосередитися на темряві у шлунку закрутило.

Відганяючи нудоту, вона заплющила очі й перекотилася на бік, притиснувшись щокою до вологої тканини. Намагалася розібратися, де ж опинилася. Потроху зауважувала деталі. Скрапує вода. Холодно. Матрац смердить цвіллю.

«Чому я не пам’ятаю, як потрапила сюди?»

Останнім її спогадом був Саймон Кріспін – звук його стривоженого голосу, крик у темряві музейного підвалу. Але то була інша темрява, не ця.

Джозефіна знову розплющила очі, але цього разу шлунок стиснуло страхом, не нудотою. Долаючи запаморочення, вона сіла. Серце гучно калатало, у вухах шуміла кров. Простягнувши руку за межі матраца, вона відчула холод бетонної підлоги. Пошарудівши по периметру, намацала глек з водою. Сміттєве відро. І щось м’яке, вкрите тріскотливим пластиком. Вона стиснула знахідку й відчула дріжджовий аромат хліба.

Що далі Джозефіна досліджувала, то більше розширювався її темний простір, виходячи за межі острова матраца. Вона поповзла навколішки, дряпаючи гіпсом по підлозі. Коли матрац залишився у темряві позаду, жінка запанікувала, що не зможе знайти його знову, що довіку блукатиме холодною підлогою в пошуках цього жалюгідного шматочка комфорту. Але недосліджена місцина була не такою великою: вона скоро наштовхнулася на грубу бетонну стіну.

Спершись на неї, жінка підвелася. Зусилля виснажило її, довелося притулитися до стіни, заплющивши очі, й чекати, доки в голові трохи не проясніє. Тепер вона розбирала й інші звуки. Цвірінчання комах. Шурхотіння якоїсь дрібної істоти по підлозі. І, пробиваючись крізь усе це, десь постійно крапала вода.

Джозефіна покульгала вздовж стіни, визначаючи кордони своєї тюрми. За кілька кроків опинилася біля першого ж кутка. Її дивним чином потішило те, що чорнота була не безмежна, що у цих мандрах всліпу вона не звалиться з краю цього всесвіту. Тож вона пошкутильгала далі, виставивши руку, в пошуках наступної стіни. Десяток кроків – і вона дісталася другого кутка.

Її в’язниця поступово набувала обрисів.

Вона пройшла вздовж третьої стіни, дісталася чергового кутка. «Дванадцять кроків на вісім, – подумала Джозефіна. – Сім на одинадцять метрів. Бетонні стіни й підлога. Підвал».

Рушивши вздовж наступної стіни, вона перечепилася об якусь річ, яка відкотилася в темряву. Простягнула до неї руку – відчула вигнуту шкіряну поверхню, горбки стразів. Підбор шпилькою.

Жіноча туфля.

«Тут побувала ще одна полонянка, – подумала вона. – Ще одна жінка спала на цьому матраці, пила з цього глека». Вона стиснула туфлю, кінчиками пальців досліджуючи кожен вигин, відчайдушно шукаючи підказок на те, хто нею володів. «Моя сестра у нещасті». Туфля невеличка, тридцять шостого чи тридцять сьомого розміру, і, зважаючи на стрази, вочевидь, була ошатна, до гарної сукні й сережок, до вечора з особливим чоловіком.

«Або не тим чоловіком».

Раптом Джозефіну затрусило від холоду й відчаю. Вона притиснула туфлю до грудей. Взуття мертвої жінки, сумнівів у цьому не було. Скількох інших тут тримали? Скільки ще буде після неї? Вона тремтливо набрала повітря й уявила, що відчуває їхні запахи – страх і відчай кожної жінки, яка тремтіла в цій темряві, що загострювала усі інші відчуття.

Вона чула, як пульсує кров у артеріях, відчувала, як холодне повітря заповнює легені. І відчувала запах вологої шкіри від туфлі, яку тримала в руках. «Коли втрачаєш зір, – подумала зрештою, – помічаєш усі ті невидимі подробиці, які пропустила б раніше, так само, як бачиш місяць тільки тоді, коли нарешті сідає сонце».

Стискаючи туфлю, мов талісман, жінка змусила себе продовжити обстеження своєї в’язниці, думаючи, чи не ховаються в темряві інші натяки на попередніх бранок. Уявляла собі підлогу, всипану речами мертвих жінок. Тут годинник, там помада. «А що тут колись знайдуть після мене? – подумала вона. – Чи залишу я хоч якийсь слід, чи стану черговою зниклою жінкою, про останні години життя якої не знатиме ніхто?»

Бетонна стіна раптом обірвалася, змінилася деревом. Джозефіна зупинилася.

«Я знайшла двері».

Ручка на дверях повернулася легко, та відчинити їх вона не змогла – двері були замкнені з іншого боку. Жінка заверещала, почала бити в двері кулаками, але дерево було міцне, і ці жалюгідні зусилля принесли тільки синці на руках. Вона виснажено сперлася на двері спиною і через гупання серця почула щось нове – звук, який змусив її скам’яніти від страху.

То було гарчання, низьке й загрозливе, і в темряві Джозефіна не могла визначити, звідки воно йде. Уявила гострі ікла й пазурі; уявила, як істота насувається на неї навіть зараз, готуючись до стрибка. А тоді почула дзеленчання ланцюга й шкрябання десь над головою.

Вона глянула вгору. Вперше завважила крихітний промінь світла, такий слабкий, що спочатку не повірила очам. Але поки дивилася, промінь поступово яскравішав. То світанок сяяв крізь крихітне забите вентиляційне віконце.

По дошках шкрябали пазурі, пес намагався пробитися до неї знадвору. Судячи з гарчання, звір був великий. «Я знаю, що він там, а він знає, що я тут, – подумала жінка. – Він відчуває запах мого страху, і хоче спробувати його ще й на смак». Вона ніколи не мала собак і мріяла одного дня завести бігля чи, може, шетландську вівчарку – пса милої, товариської породи. Не таку потвору, яка зараз охороняла те вікно. Не звіра, який, судячи зі звуків, міг спокійно розірвати їй горлянку.

Пес загавкав. Вона почула, як вищать шини, як вимикається двигун.

Скам’яніла. Серце билося об ребра, а гавкіт ставав усе божевільніший. Джозефіна глянула на стелю: над головою рипіли кроки.

Впустивши туфлю, вона відсунулася якомога далі від дверей, аж поки не вперлася спиною у стіну навпроти. Почула, як із дверей знімають засув. Як вони вищать, відчиняючись. Чоловік посвітив усередину ліхтарем, і вона відвернулася, осліплена, наче це прямі сонячні промені випалювали їй сітківку.

Він просто стояв над нею, мовчки. Бетонна камера підкреслювала кожен звук, і вона чула, як він повільно й рівно дихає, оглядаючи полонянку.

– Відпусти мене, – прошепотіла Джозефіна. – Будь ласка.

Він не сказав ані слова, і ця тиша лякала її понад усе. Аж поки вона не побачила те, що він тримав у руці, й не збагнула, що на неї чекає дещо значно гірше за просту тишу.

То був ніж.

26

– Ви ще можете встигнути її знайти, – сказав кримінальний психолог доктор Цукер. – Якщо припустити, що вбивця дотримуватиметься звичного плану дій, щоб зробити з нею те саме, що з Лоррейн Еджертон та жертвою з болота. Він її вже скалічив, тож утекти чи відбитися їй буде важко. Найімовірніше, він триматиме її живою кілька днів, можливо – тижнів. Достатньо довго, щоб провести усі ритуали, необхідні для переходу до наступної фази.

– До наступної фази? – перепитав детектив Тріпп.

– Консервації. – Цукер показав на фото жертв, розкладені на столі конференц-зали. – Я вважаю, що він хоче додати її до колекції. Як новий сувенір. Єдине питання в тому… – Він глянув на Джейн. – Який метод він застосує до докторки Пульчілло?

Ріццолі подивилася на світлини трьох жертв, зважуючи страшні варіанти. Бути випатраною, просоленою й загорнутою в бинти, як Лоррейн Еджертон? Бути обезголовленою, щоб із голови дістали череп, а обличчя засушили до лялькових розмірів? Чи бути зануреною в чорну болотяну воду, щоб смертна агонія назавжди збереглася у шкіряній масці обличчя?

Чи має вбивця особливий план для Джозефіни, нову технологію, з якою вони ще не мали справи?

У конференц-залі стало тихо, і, роззираючись серед команди детективів за столом, Джейн побачила похмурі обличчя, на яких була написана мовчазна тривожна правда: час цієї жертви швидко спливав. Порожній стілець стояв там, де зазвичай сидів Баррі Фрост. Без нього команда здавалася неповною, і Джейн ловила себе на тому, що постійно зиркає на двері, сподіваючись, що він раптом увійде й займе своє звичне місце за столом.

– Те, чи знайдемо ми її, може залежати від одного: як глибоко ми зануримося в голову її викрадача, – мовив Цукер. – Нам потрібна інформація про Бредлі Роуза.

Джейн кивнула.

– Намагаємося розкопати, дізнатися, де він працював, де жив, із ким дружить. Чорт, якщо у нього чиряк на дупі, нам варто про це знати.

– Найкращим джерелом інформації були б його батьки.

– З ними нам не пощастило. Мати надто хвора для бесід, а батько відгороджується від нас.

– Навіть зважаючи на ризик для життя цієї жінки? Відмовляється співпрацювати?

– Кімболл Роуз – незвичайний тип. Почнемо з того, що він багатий, як Мідас, і його захищає військо юристів. Звичайні правила до нього не застосовні. І до його сина-вилупка так само.

– Треба сильніше натиснути.

– Кроу з Тріппом щойно повернулися з Техасу, – сказала Джейн. – Я відправила туди їх, подумала, що мачистське залякування може спрацювати.

Вона глянула на Кроу з його широкими плечима лайнбекера, яким він був у коледжі. Якщо хтось і витягне роль мачо, то це він.

– Ми й близько до нього підійти не змогли, – сказав Кроу. – Нас зупинив біля воріт якийсь козел-адвокат із п’ятьма охоронцями. І до дверей не дійшли. Роузи зайняли кругову оборону навколо сина, ми нічого з них не виб’ємо.

– То що ж нам відомо про місцеперебування Бредлі?

Тріпп сказав:

– Він уже деякий час тримається в тіні. Ми не встановили жодної активності по кредитних картках, і вже кілька років на його рахунок соціального страхування нічого не надходило, тож роботи він не мав. Принаймні легальної.

– Скільки років? – уточнив Цукер.

– Тринадцять. Хоча не те щоб він потребував роботи з таким заможним татусем.

Цукер трохи подумав.

– Звідки ви знаєте, що він узагалі живий?

– Батьки сказали, що отримують від нього листи та імейли, – відповіла Джейн. – За словами батька, Бредлі жив за кордоном. Це може пояснювати те, чому так важко відстежити його пересування.

Цукер спохмурнів.

– Невже батько може зайти так далеко? Захищати й підтримувати грошима небезпечного сина-соціопата?

– Гадаю, він захищає себе, докторе Цукер. Власне ім’я, власну репутацію. Не хоче, щоб світ дізнався, що його син – чудовисько.

– Мені однаково важко повірити, що батько може піти на таке заради дитини.

– Тут не вгадаєш, – сказав Тріпп. – Може, він справді любить того вилупка.

– Гадаю, Кімболл ще й дружину захищає, – мовила Джейн. – Він говорив, що у неї лейкемія, і вигляд вона мала дуже хворий. А сина досі має за милого хлопчика.

Цукер зневірено похитав головою.

– Глибоко патологічна сім’я.

«Я не маю крутого ступеня з психології, але можу сказати те ж саме».

– Ключем до цього можуть стати грошові потоки, – припустив Цукер. – Як Кімболл передає синові гроші?

– Відстежити такі подарунки проблематично, – сказав Тріпп. – У сім’ї чимало рахунків, є й офшорні. І всі ті юристи, які його захищають. Навіть маючи на своєму боці дружнього суддю, ми довго будемо в цьому розбиратися.

– Поки що зосередилися тільки на Новій Англії, – додала Джейн. – Чи були якісь фінансові транзакції у районі Бостона.

– Він має друзів? Якісь контакти?

– Нам відомо, що двадцять п’ять років тому Бредлі працював у музеї Кріспіна. Місіс Віллебрандт, одна з екскурсоводок, пригадує, що він працював переважно у позаробочий час, коли музей був зачинений, тож ніхто нічого про нього не пам’ятає. Він не залишив по собі вражень, ні з ким не подружився. Наче привид.

«І привидом він і залишився, – подумала вона. – Привидом, який прослизає до замкнених будівель, чиє обличчя уникає камер спостереження. Який переслідує жертв, залишаючись непоміченим».

– Є одне надійне джерело інформації, яке надасть нам найглибший психологічний портрет, на який тільки можна сподіватися, – сказав Цукер. – Якщо інститут Гілцбріха погодиться поділитися своїми записами.

Кроу з огидою реготнув.

– О так. Школа для збоченців.

– Я тричі телефонувала колишньому директору, – сказала Ріццолі. – Доктор Гілцбріх відмовляється надати документи, посилаючись на конфіденційність.

– На кону – життя жінки. Він не може нам відмовити.

– Однак відмовив. Я завтра їду до Мену, натиснути на нього. Подивимося, чи дістану щось іще.

– Наприклад?

– Досьє на Джиммі Отто. Він теж там учився. Позаяк Джиммі мертвий, може, доктор і поділиться з нами його даними.

– І як це нам допоможе?

– Наразі цілком очевидно, що Джиммі та Бредлі довго були напарниками по полюванню. Обидва «засвітилися» в районі каньйону Чако, відтак у Пало-Альто. І, схоже, зациклилися на одній жінці – на Медеї Соммер.

– Чия дочка, власне, і зникла.

Джейн кивнула.

– Можливо, саме тому Бредлі обрав її. Заради помсти. Бо її мати вбила Джиммі.

Цукер відкинувся на спинку стільця, обличчя в нього було стурбоване.

– Знаєте, ця деталь мене дуже бентежить.

– Яка саме?

– Цей збіг, детективе Ріццолі. Хіба ж він не визначний? Дванадцять років тому Медея Соммер застрелила у Сан-Дієґо Джиммі Отто. Потім дочка Медеї, Джозефіна, іде працювати до музею Кріспіна – до того ж місця, де раніше працював Бредлі Роуз. І там же зберігаються тіла двох його жертв. Як це могло статися?

– Мене це теж непокоїть, – визнала Джейн.

– Ви знаєте, як Джозефіна отримала цю роботу?

– Я її запитувала. Вона сказала, що побачила вакансію на сайті єгиптологів. Подала заявку, і за кілька тижнів їй зателефонували, запрошуючи на роботу. Вона сама визнала, що була цим здивована.

– Хто телефонував?

– Саймон Кріспін.

Почувши це, Цукер підняв брову і тихо сказав:

– Який, так уже сталося, нині мертвий.

У двері постукали, до конференц-зали просунулася голова детектива.

– Ріццолі, маємо проблему. Краще вийди і розберися.

– Що там? – запитала вона.

– До нас увірвався такий собі техаський магнат.

Джейн здивовано крутанулася до нього на стільці.

– Кімболл Роуз тут?

– У кабінеті Маркетта. Іди туди.

– Може, він таки вирішив нам допомогти.

– Це навряд чи. Він хоче твоєї крові й усім про це повідомляє.

– От же ж, – пробуркотів Тріпп. – Ну хоч ти, а не я.

– Ріццолі, нам піти з тобою? – спитав Кроу, театрально потріскуючи кісточками пальців. – Задля психологічної підтримки?

– Ні. – Вона стиснула зуби, зібрала свої папери й підвелася. – Я з ним розберуся.

«Може, він і хоче моєї голови, але я, чорт забирай, дістану його сина».

Джейн пройшла через відділ розслідування вбивств і постукала в двері лейтенанта Маркетта. Увійшовши, побачила, що сам Маркетт сидить за своїм столом, і вираз його обличчя неможливо прочитати. Про його гостя не можна було сказати того ж самого – він дивився на Джейн із неприхованою зневагою. Просто роблячи свою роботу, вона наважилася протистояти йому, і в очах такої могутньої людини, як Кімболл Роуз, це було непрощенною образою.

– Гадаю, ви знайомі, – мовив Маркетт.

– Так, – сказала Джейн. – Здивована бачити тут містера Роуза, позаяк він не відповідає на мої дзвінки.

– Ви не маєте права, – сказав Кімболл, – поширювати брехню про мого хлопчика, тоді як він не може себе захистити.

– Перепрошую, містере Роуз, я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі під «поширенням брехні».

– За дурня мене маєте? Я досяг свого становища не тому, що пощастило. Я вмію ставити правильні запитання. Маю джерела інформації. Знаю, про ваше розслідування – цю божевільну справу, яку ви намагаєтеся вибудувати проти Бредлі.

– Визнаю, справа дивна. Але прояснімо одну річ: я не будую справу. Я йду за доказами туди, куди вони мене ведуть. Наразі усе вказує чітко на вашого сина.

– О, детективе Ріццолі, я про вас дізнавався. Ви схильні до необачних рішень – як от застрелити неозброєного чоловіка на даху кілька років тому.

Від згадки про той болісний випадок Джейн заціпеніла. Кімболл це помітив і вгатив ще глибше:

– Ви хоч дали йому змогу захиститися? Чи вдали із себе суд присяжних і спустили курок, так само як зараз робите з Бредлі?

Втрутився Маркетт:

– Містере Роуз, та стрілянина не має стосунку до цієї ситуації

– Невже? Йдеться про цю жінку, від якої можна чекати чого завгодно. Мій син невинний. Він не має стосунку до цього викрадення.

– Як ви можете бути в цьому впевнені? – спитав лейтенант. – Ви ж навіть не можете нам сказати, де він.

– Бредлі не здатний до насильства. Якщо вже так, він більше схильний бути жертвою. Я свого сина знаю.

– Хіба? – спитала Джейн.

Вона розкрила папку, яку принесла з собою, дістала фото й кинула на стіл перед ним. Роуз подивився на гротескну тсантсу із зашитими повіками та переплетеними нитками у вустах.

– Ви ж знаєте, як це називається, правда, містере Роуз? – запитала детектив.

Чоловік промовчав. За зачиненими дверима було чути телефонні дзвінки й голоси копів відділу розслідування вбивств, але у кабінеті Маркетта було тихо.

– Я певна, що ви такі вже бачили, – сказала Джейн. – Як любитель археології, який подорожував світом, ви точно були у Південній Америці.

– Це тсантса, – нарешті вимовив Роуз.

– Дуже добре. Ваш син теж це знає, чи не так? Бо ж, гадаю, він подорожував світом разом із вами.

– І це все, що ви маєте проти нього? Те, що мій син – археолог? – він пирхнув. – У суді знадобиться щось серйозніше.

– Як щодо жінки, яку він переслідував? Медея Соммер подала на нього скаргу в Індіо.

– То й що? Вона відмовилася від звинувачень.

– А ще розкажіть нам про ту приватну програму лікування, яку він проходив у Мені. Інститут Гілцбріха. Я так розумію, їхня спеціалізація – особлива група проблемних юнаків.

Він витріщився на неї.

– Як, чорт забирай, ви…

– Я так само не дурепа. Теж умію ставити правильні запитання. Чула, цей інститут – дуже ексклюзивний, дуже спеціалізований. Дуже потайний. Та, певно, так і має бути, зважаючи на клієнтуру. То скажіть мені, Бредлі допомогла ця програма? Чи дозволила завести друзів серед таких же збоченців?

Роуз подивився на Маркетта.

– Я хочу, щоб її відсторонили від справи, або матимете справу з моїми юристами.

– Друзів, як от Джиммі Отто, – вела собі далі Джейн. – Ви ж пригадуєте ім’я Джиммі Отто?

Кімболл не зважав на неї, зосередившись на лейтенанті.

– Чи я мушу дійти до комісара поліції? Бо так воно й буде. Я зроблю все потрібне, залучу всіх, кого знаю. Лейтенанте?

Маркетт трохи помовчав. Це була довга мить, за яку Джейн оцінила, який тиск може справляти Кімболл Роуз – не лише своєю фізичною присутністю, а й невисловленою владою. Вона розуміла, як зараз почувається Маркетт, тож готувалася до будь-якого результату.

Утім лейтенант не розчарував її.

– Перепрошую, містере Роуз, – мовив він. – Детектив Ріццолі веде розслідування, вирішувати їй.

Кімболл люто глянув на нього, наче неспроможний повірити, що двоє простих держслужбовців можуть йому відмовити. Небезпечно розчервонівшись, він розвернувся до Джейн.

– Через ваше розслідування моя дружина в лікарні. Злягла через три дні після того, як ви приїхали розпитувати про Бредлі. Я вчора привіз її сюди, до онкологічного центру Дейна-Фарбера. Вона може це не пережити, і я звинувачую в цьому вас. Я спостерігатиму за вами, детективе. Ви жоден камінчик не зможете перевернути так, щоб я про це не знав.

– Саме там я, певно, і знайду Бредлі, – відповіла йому Джейн. – Під лежачим каменем.

Роуз вийшов, грюкнувши дверима.

– Оце було нерозважливо, – сказав Маркетт.

Ріццолі зітхнула, забрала фото зі стола.

– Знаю, – визнала вона.

– Ти впевнена, що Бредлі Роуз – той, кого ми шукаємо?

– Дев’яносто дев’ять відсотків.

– Краще б дев’яносто дев’ять і дев’ять. Бо ти щойно бачила, з чим ми маємо справу. Тепер його дружина в лікарні, і він зірвався. І має гроші та зв’язки, щоб назавжди зіпсувати нам життя.

– То нехай псує. Це не змінює того, що його син – винен.

– Ріццолі, ми не можемо собі дозволити нових помилок. Твоя команда вже припустилася величезної помилки, за яку заплатила та молода жінка.

Якщо лейтенант хотів її зачепити, то обрав для цього найкращий аргумент. Ріццолі відчула, як усе всередині стискається, і вчепилася в документи так, наче ці папірці могли полегшити її провину від викрадення Джозефіни.

– Але ти й так знаєш, – тихо додав Маркетт.

– Так, знаю, – відповіла вона.

«І ця помилка переслідуватиме мене до кінця моїх днів».