Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

– Ви вважаєте, що це були подарунки?

– Знак захоплення від колекціонера, який подарував власні скарби музею, і вони лежали там, забуті.

– Аж дотепер.

Сансоне кивнув.

– Гадаю, загадковий спонсор вирішив з’явитися знову. Він повідомляє світу, що ще живий. – І тихо додав: – Скоро можуть з’явитися нові подарунки, Моро.

На кухні задзвонив телефон, порушивши тишу. Мора здригнулася й відчула, як закалатав пульс, коли вона підвелася зі свого крісла. Як легко Сансоне примудряється розхитати її віру в логічність світу. Як швидко кидає тінь на яскравий літній день. Його параноя була заразна, і в телефонному дзвінку їй учувалося щось зловісне, наче попередження про те, що дзвінок несе небажані новини.

Але голос, який пролунав зі слухавки, був водночас знайомим і приємним.

– Докторко Айлс, це Картер із лабораторії. Маю цікаві результати газової хроматографії та масової спектрометрії.

– Що досліджували?

– Зразки тканин, надіслані вами у четвер.

– Із тіла в багажнику? Уже зробили хроматографію?

– Мене викликали до лабораторії на вихідні. Я думав, це за вашим розпорядженням.

– Ні, то була не я.

Мора озирнулася через плече на Сансоне, який так пильно стежив за нею, що дуже захотілося відвернутися.

– Кажіть, – мовила вона у слухавку.

– Я провів флеш-піроліз зразка тканини, зробив газову хроматографію та масову спектрометрію – і виявив велику кількість колагенових та неколагенових білків. Яким би не був вік цих тканин, вони дуже добре збереглися.

– Я замовляла ще скринінг на дубильні речовини. Щось знайшли?

– Немає ані пірокатехіну, ані гідрохінону, тож більшість відомих дубильних речовин відпадає. Але є сліди наявності такого хімікату, як 4-ізопропенілфенол.

– Я навіть не уявляю, що це значить.

– Мені самому довелося пошукати інформацію. Виявилося, що це типовий продукт піролізу торф’яного моху.

– Моху?

– Так. Це вам чимось допоможе?

– Так, – тихо відповіла Мора. – Думаю, що так.

«Це сказало мені саме те, що було потрібно». Вона поклала слухавку й стояла, дивлячись на телефон, ошелешена результатами. Це виходило за сферу її компетенції, за те, з чим вона мала справу в кімнаті для розтинів, і йти далі без допомоги спеціаліста не хотілося.

– Моро?

Вона розвернулася до Сансоне.

– Можемо поговорити про це потім? Мені треба зробити кілька дзвінків.

– Можна вам дещо запропонувати, перш ніж я піду? Я знаю одного джентльмена, який може бути вам корисний. Доктор Пітер Ванденбрінк. Можу вас із ним зв’язати.

– Чому ви мені його радите?

– Про нього чимало пишуть в інтернеті. Подивіться його резюме – і все зрозумієте.

15

Фургони телевізійників повернулися, їх навіть стало більше. Щойно вбивця отримує прізвисько, він стає власністю громадськості, і кожна служба новин хоче собі трохи розслідування вбивці-археолога.

Джейн відчувала на собі всевидющі камери, поки вони з Фростом ішли від авто до будівлі судмедекспертизи. Коли вона стала детективом, було так захопливо вперше побачити себе у вечірніх новинах. Цей захват давно влігся, і нині вона дивилася на репортерів винятково з роздратуванням. Замість того щоб позувати на камери, йшла згорбившись, втягнувши голову в плечі. У випуску новин о шостій, певно, скидатиметься на покрученого троля в синьому піджаку.

Ступивши у будівлю, подалі від нав’язливих об’єктивів, вона відчула полегшення, однак справжнє випробування було ще попереду. Дорогою до зали для аутопсії Ріццолі відчувала, як напружуються м’язи, як крутить у шлунку передчуття того, що вони побачать сьогодні на столі.

Поки детективи вбиралися в халати й бахіли у передпокої, Фрост був незвично мовчазний. Наважившись зазирнути у вікно, Джейн побачила, що тіло було ще накрите, – страхіття трохи відстрочувалося. Повна похмурого відчуття обов’язку, вона штовхнула двері до кімнати для розтинів.

Мора саме розвішувала на негатоскопі рентгенівські знімки: на екрані світилася стоматологічна рентгенограма невідомої номер три. Судмедекспертка глянула на детективів.

– То що ви про це скажете? – запитала вона.

– Вельми непогані зуби, – прокоментувала Джейн.

Мора кивнула.

– Маємо дві амальгамові пломби, плюс одну золоту коронку на нижньому молярі зліва. Карієсу я не бачу, втрат альвеолярної кістки, що свідчили б про пародонтальні проблеми, теж. До того ж є ще така дрібниця. – Вона постукала по знімку пальцем. – Обох малих корінних зубів немає.

– Думаєте, їх вирвали?

– Проміжків між зубами немає, і корені різців укорочені й затуплені.

– І що це означає?

– Що це робота ортодонта. Вона носила брекети.

– Отже, жертва у нас не бідувала.

– Середній клас, як мінімум.

– Гей, я брекети ніколи не носила. – Джейн вишкірилася, відкриваючи нерівні нижні зуби. – Ось це, док, справжні зуби середнього класу.

Вона махнула на знімок.

– Мій тато не зміг би оплатити щось таке.

– У Мадам Ікс теж хороші зуби, – зауважив Фрост.

Мора кивнула.

– Підозрюю, що обидві жінки мали доволі привілейоване дитинство, – батьки могли оплатити їм хорошого стоматолога й ортодонта.

Вона зняла з негатоскопа стоматологічні знімки, замінила на новий набір. Плівка характерно дзенькнула під кріпленнями. Тепер вони дивилися на кістки нижніх кінцівок.

– Ось це теж об’єднує обох жертв.

Джейн із Фростом одночасно стривожено втягнули повітря. Для того щоб трактувати побачені на знімках травми, не потрібен був радіолог.

– Постраждали обидві великі гомілкові кістки, – сказала Мора. – Перебиті тупим інструментом, можливо, молотком чи ломом. Ідеться не про прості удари по гомілках, це було жорстоке, навмисне побиття, з метою потрощити кістки. На обох ногах маємо поперечні діафізарні переломи, уламки кістки врізалися у м’які тканини. Біль мав бути просто нестерпний. Ходити після цього вона точно не могла. Не уявляю, як ця жінка страждала у наступні дні. Напевно, слідом за цим почалося зараження м’яких тканин через відкриті кістки. Бактерії потрапили до кісток і зрештою до крові.

Ріццолі подивилася на неї:

– Ви сказали «дні»?

– Такі перелами – не смертельні. Принаймні не одразу.

– Може, її спочатку вбили. Це можуть бути посмертні травми.

«Будь ласка, нехай вони будуть посмертні, а не такі, як я уявляю».

– Мені прикро це казати, але вона була жива, – заперечила Мора. – І прожила ще принаймні кілька тижнів.

Вона показала на зазублений обрис навколо переламаної кістки, подібний на хмарку білого диму.

– Це кісткова мозоль. Кістка почала гоїтися, а це не може статися за ніч, чи навіть за кілька днів. Тут потрібні тижні.

Тижні страждань цієї жінки. Тижні, в які їй, певно, хотілося померти. Джейн подумала про знімки, які раніше висіли на цьому ж негатоскопі. Розтрощена нога іншої жінки, лінії перелому розмиті туманом кістки, яка вже почала зцілюватися.

– Як у Мадам Ікс, – промовила вона.

Мора кивнула.

– Жодна з цих жінок не померла негайно. Обидві були скалічені травмами нижніх кінцівок і ще жили з ними, тобто хтось приносив їм їжу та воду. Хтось підтримував у них життя так довго, що ми бачимо перші ознаки загоєння на цих знімках.

– Один і той самий убивця.

– Надто подібна схема. Це його стиль. Спочатку він їх калічить, певно, щоб не втекли, потім протягом багатьох днів годує. Підтримує у них життя.

– І що він у дідька робить у цей час? Тішиться їхнім товариством?

– Я не знаю.

Ріццолі пильно вдивилася у розтрощену кістку й відчула укол болю у власних ногах – тінь агонії, яку мусила пережити ця жертва.

– Знаєте, – тихо заговорила вона, – коли ви тоді зателефонували мені щодо Мадам Ікс, я подумала, що це якесь старе вбивство. Нерозкрита справа, злочинець давно мертвий. Але якщо це він підклав тіло до автівки міз Пульчілло…

– Він живий, Джейн. І він тут, у Бостоні.

Двері передпокою відчинилися, увійшов сивий джентльмен, зав’язуючи хірургічний халат.

– Докторе Ванденбрінк? – запитала Мора. – Я докторка Айлс. Рада, що ви змогли приїхати.

– Сподіваюся, ви ще не почали.

– Ні, чекали на вас.

Чоловік вийшов уперед, потиснути їй руку. Йому було за шістдесят, сухорлявий, мов скелет, але засмагле обличчя й пружна хода свідчили не про хворобливість, а, навпаки, про добре здоров’я. Поки Мора усіх знайомила, він заледве глянув на Ріццолі та Фроста – його увага була прикута до стола, на якому лежало скручене тіло, милосердно сховане під простирадлом. Новоприбулого, вочевидь, цікавили мертві, а не живі.

– Доктор Ванденбрінк працює в музеї Дрентс в Ассені, – сказала Мора. – Він учора прилетів із Нідерландів, щоб відвідати цю аутопсію.

– Це вона? – спитав чоловік, не зводячи очей із накритого тіла. – То подивімося на неї.

Мора передала йому рукавички, вони обоє обтягнули пальці латексом. Вона взялася за простирадло, і Джейн приготувалася до того, що зараз побачить.

На столі з неіржавкої сталі, під яскравим світлом, оголене й спотворене тіло здавалося обвугленою покрученою гілкою. Але Джейн знала, що її довіку переслідуватиме це обличчя, чорне, гладеньке, мов вугілля, заморожене передсмертним криком.

Доктор Ванденбрінк зовсім не злякався – навпаки, схилився над нею з неприхованим захватом.

– Яка краса, – промимрив він. – О так, радий, що ви мені зателефонували. Це вартує довгої дороги.

– Ви називаєте це красою? – перепитала Джейн.

– Мені йдеться про стан збереження, – пояснив чоловік. – Наразі він практично ідеальний. Але боюся, що тепер, під впливом повітря, плоть почне розкладатися. Такого дивовижного сучасного зразка я ще не бачив. Останнім часом нечасто знаходяться люди, оброблені таким чином.

– То ви знаєте, як вона такою стала?

– О так. Дуже схоже на інших.

– На інших?

Ванденбрінк подивився на Джейн. У нього були такі запалі очі, що в детектива виникло тривожне відчуття того, що на неї дивиться череп.

– Ви колись чули про дівчинку з Іде, детективе?

– Ні. Хто вона?

– Іде – це селище на півночі Нідерландів. У 1897 році двоє чоловіків з Іде різали торф, який традиційно висушували й використовували для опалення. І в болоті вони знайшли дещо, що їх нажахало. То була жінка з довгим білявим волоссям, вочевидь, задушена – навколо шиї була тричі огорнута смужка тканини. Спочатку чоловіки з Іде не зрозуміли, з чим мають справу. Жінка була така маленька й висохла, що вони вирішили, що вона стара. А може, й демониця. Але з часом, коли до них почали приїздити зацікавлені знахідкою науковці, з’явилися нові відомості про тіло. Виявилося, що на момент смерті жінка була зовсім не літньою, це була дівчинка років шістнадцяти. Дівчинка з викривленим хребтом. Дівчинка, яку вбили. Її вдарили ножем під ключицю й задушили, перетягнувши шию тканиною. Тоді опустили в болото обличчям униз, там вона й пролежала кількасот років. Аж поки двоє чоловіків, які пішли по торф, не знайшли її і не відкрили світові.

– Кількасот років?

Ванденбрінк кивнув.

– Радіовуглецевий аналіз каже, що їй – дві тисячі років. Коли Ісус ходив по землі, бідолашна могла вже лежати у своїй могилі.

– Невже навіть через дві тисячі років можна було встановити, як вона померла? – здивувався Фрост.

– Вона чудово збереглася, від волосся до тканини на шиї. О, авжеж, тіло було пошкоджене, але це сталося значно пізніше, коли її витягали разом із торфом. Утім залишилося достатньо для того, щоб мати портрет того, якою вона була. І як мала страждати. Це – диво боліт, детективе. Вони відкривають для нас вікно у часі. У Голландії та Данії, в Ірландії та Англії знайдено сотні таких тіл. Кожне з них – мандрівець у часі, свого роду нещасний посланець, відправлений до нас людьми, які не залишили по собі письмових згадок, окрім жорстокості, втіленої у їхніх жертвах.

– Але ця жінка… – Джейн кивнула на тіло на столі. – Їй, вочевидь, не дві тисячі років.

– Однак збереглася вона точнісінько так само. Дивіться, видно навіть зморшки на ступнях та лінії на подушечках пальців. Бачите, яка темна у неї шкіра? Але за рисами обличчя вона очевидно європеоїдна. – Ванденбрінк подивився на Мору. – Я повністю з вами згоден, докторко Айлс.

Заговорив Фрост:

– То ви кажете, що це тіло законсервували так само, як ту дівчинку в Нідерландах?

Ванденбрінк кивнув.

– Маєте сучасне болотяне тіло.

– Я саме тому й зателефонувала докторові Ванденбрінку, – сказала Мора. – Він уже кілька десятиліть вивчає болотяні тіла.

– На відміну від єгипетської техніки муміфікації, – почав пояснювати гість, – письмових записів про те, як зробити болотяне тіло, немає. Це цілковито природний і випадковий процес, який ми не до кінця розуміємо.

– То звідки вбивця міг знати, як це робиться? – спитала Джейн.

– У спільноті, яка займається болотяними тілами, це широко обговорювалося.

Ріццолі здивовано засміялася.

– Ви маєте свою спільноту?

– Авжеж. У нас проходять зустрічі, навіть коктейльні вечірки. Здебільшого обговорюємо власні припущення, але маємо і наукові дані на підтримку теорій. Наприклад, нам відомо, що певні характеристики боліт допомагають збереженню тіл. Болота висококислотні, бідні на кисень і містять торф’яний мох у кілька шарів. Ці фактори зупиняють розкладення тіла й сприяють збереженню м’яких тканин. Саме від них шкіра стає темною, такою, як ви бачите тут. Якщо залишити тіло в болоті на кілька століть, зрештою кістки розчиняться, зостанеться лише законсервована плоть, дуже піддатлива, схожа на вичинену шкіру.

– Це все робить мох? – запитав Фрост.

– Він становить важливу частину процесу. Між бактеріями та полісахаридами, які є у торф’яному моху, відбувається хімічна реакція. Мох зв’язує клітини бактерій так, що вони не руйнують органічних матеріалів. Якщо зв’язати бактерії, можна зупинити гниття. Весь цей процес відбувається у кислотному супі, який містить мертвий мох, таніни та голоцелюлозу, іншими словами – у болотяній воді.

– Оце й усе? Просто сунути тіло у болотяну воду – і все готово?

– Процедура трохи більш вибаглива. В Ірландії та Великій Британії проводили експерименти з мертвими поросятами. Їх залишали у різних торф’яних болотах, а за кілька місяців діставали й досліджували. Свині подібні до нас за біохімією, тож можна припустити, що з людьми результат був би той самий.

– Вони перетворювалися на болотяних свиней?

– Тільки за належних умов. По-перше, тіло має бути повністю занурене, інакше починає розкладатися. По-друге, воно має опинитися в болоті негайно після смерті. Якщо тіло пролежить кілька годин перед зануренням, воно так само розкладатиметься.

Фрост та Ріццолі перезирнулися.

– Тож наш убивця не міг марнувати часу після її смерті, – сказала Джейн.

Ванденбрінк кивнув.

– Її мали покласти в болото скоро після смерті. У випадку з європейськими болотяними тілами, жертв, напевно, заводили до болота ще живими, а тоді вже вбивали, біля води.

Джейн розвернулася й подивилася на знімки жорстоко потрощених кісток.

– Ця жертва нікуди не могла зайти на переламаних ногах. Її мусили нести. На місці вбивці, я не стала б робити цього у темряві, бо треба ж іти через болото.

– То він зробив це серед білого дня? – поцікавився Фрост. – Витягнув її з авто, поволік до води… Мусив заздалегідь обрати місце, таке, щоб його не побачили, але й щоб дорога була неподалік, аби не тягнути її далеко.

– Є ще інші умови, – додав Ванденбрінк.

– Які саме? – запитала Джейн.

– Вода має бути достатньо глибока й холодна. Температура важлива. І місцина має бути віддалена, щоб ніхто не знайшов тіло, поки він по нього не прийде.

– Чималий список умов, – зауважила Джейн. – Чи не простіше було б наповнити ванну водою і накидати туди торф’яного моху?

– Хіба так можна бути певним у точному відтворенні умов? Болото – складна екосистема, якої ми до кінця не розуміємо, хімічний суп з органіки, який має століттями доходити до певного стану. Навіть якщо вийде відтворити його у ванній, треба спочатку охолодити його до чотирьох градусів за Цельсієм і підтримувати в такому стані принаймні кілька тижнів. Тоді тіло має пролежати в цій воді кілька місяців, а то й років. Хіба можна так довго його ховати? Чи не пахнутиме воно? Чи не помітять щось сусіди? – Доктор похитав головою. – Ідеальним місцем однаково лишається болото. Справжнє болото.

Але зламані ноги залишалися проблемою. Живою чи мертвою, жертву все одно треба було донести чи дотягнути до води, ймовірно – болотистою місцевістю.

– Як думаєте, яка вона була завбільшки? – запитала Джейн.

– Судячи з показників скелета, гадаю, приблизно метр шістдесят вісім на зріст, – відповіла Мора. – Як бачите, доволі струнка.

– Тож десь кілограмів п’ятдесят п’ять – шістдесят.

– Приблизно.

Однак навіть струнка жінка після певної дистанції буде для чоловіка тягарем. Якщо вона була вже мертва, час мав велике значення. Затримка призведе до невідворотного гниття. А якщо вона була ще жива, довелося б миритися з іншими складнощами – жертва могла відбиватися й галасувати. Її могли почути дорогою від автівки. «Де ж ти знайшов ідеальне місце для вбивства?»

Задзижчав інтерком, пролунав голос Мориної секретарки:

– Докторко Айлс, дзвінок на першій лінії. Скотт Турлоу з НІКЦ[5]5
  NCIC, National Crime Information Center – Національний інформаційно-кримінологічний центр.


[Закрыть].

– Зараз візьму, – сказала Мора. Зняла рукавички й підійшла до телефона.

– Це докторка Айлс. – Вона замовкла, слухаючи, тоді раптом випросталася і кинула на Джейн красномовний погляд: «Це важливо». – Дякую, що повідомили. Зараз подивлюся, зачекайте.

Судмедекспертка підійшла до лабораторного комп’ютера.

– Що сталося? – запитала Джейн.

Мора відкрила один з електронних листів, натиснула на додаток. На екрані з’явилися стоматологічні рентгенівські знімки. На відміну від панорам, якими користуються в морзі, це були знімки окремих зубів.

– Так, дивлюся, – сказала докторка Айлс у слухавку. – Бачу амальгаму на оклюзивній поверхні нижньої шістки. Повністю сходиться.

– Із чим сходиться? – знову запитала Джейн.

Мора підняла руку, потребуючи тиші, зосереджена на телефонній розмові.

– Відкриваю другий додаток, – сказала вона, і екран заповнило нове зображення.

Це була молода жінка з довгим чорним волоссям, яка мружилася проти сонця. На ній була джинсова сорочка поверх чорної майки. Засмагле обличчя без слідів косметики свідчило про те, що ця жінка більшу частину життя проводила на вулиці, на свіжому повітрі й у зручному одязі.

– Я продивлюся всі файли і передзвоню, – сказала Мора й поклала слухавку.

– Хто ця жінка? – запитала Джейн.

– Її звати Лоррейн Еджертон. Востаннє її бачили біля Галлапа в штаті Нью-Мексико близько двадцяти п’яти років тому.

Джейн зсунула брови, дивлячись на обличчя, що усміхалося з екрана комп’ютера.

– Я мушу знати це ім’я?

– Тепер знатимете. Ви дивитеся на Мадам Ікс.

16

Судовий психолог доктор Лоренс Цукер мав такий пронизливий погляд, що Джейн зазвичай намагалася не сідати навпроти нього, однак нині запізнилася й мусила зайняти останнє вільне місце – перед Цукером. Він повільно вивчав світлини, розкладені на столі. Це були знімки повної життя молодої Лоррейн Еджертон. На деяких вона була у шортах та футболках, на інших – у джинсах та трекінгових черевиках. Жінка, однозначно, вела активне життя, і засмага це доводила. Психолог перейшов до того, якою вона була нині: висушена й тверда, мов колода, обличчя шкіряною маскою туго натягнуте на кістках. Коли Цукер підняв моторошно бліді очі від знімків, їхній погляд зосередився на Джейн, і в неї виникло неприємне відчуття, наче він спроможний зазирнути у найтемніші куточки її свідомості, яких вона не показувала нікому. Хоча в кімнаті були присутні ще четверо детективів, інших жінок не було – можливо, саме тому Цукер так фокусувався на ній. Ріццолі вирішила не дозволити залякувати себе й зустріла його погляд.

– Як кажете, коли зникла міз Еджертон? – запитав він.

– Двадцять п’ять років тому, – відповіла Джейн.

– І це відповідає поточному стану її тіла?

– Ми знаємо, що це справді Лоррейн Еджертон, за зубною формулою.

– І так само знаємо, що на муміфікацію тіла не потрібні століття, – додав Фрост.

– Так, але чи могли її вбити не двадцять п’ять років тому, а нещодавно? – уточнив запитання Цукер. – Кажете, її тримали живою достатньо для того, щоб вогнепальна рана почала гоїтися. Що як вона пробула в полоні ще довше? Чи можна зробити з тіла мумію, скажімо, за п’ять років?

– Ви вважаєте, що злочинець міг тримати її в полоні кілька десятиліть?

– Я просто міркую, детективе Фрост. Намагаюся зрозуміти, що наш невідомий із цього має. Що могло штовхнути його до цих гротескних посмертних ритуалів. Кожна з трьох жертв потребувала чималих зусиль для того, щоб попередити розкладання.

– Він хотів їх зберегти, – припустив лейтенант Маркетт, керівник відділу розслідування вбивств. – Хотів, щоб вони були поруч.

Цукер кивнув.

– Вічні супутниці. Це одна інтерпретація. Він не хотів відпускати їх, тож перетворив на сувеніри.

– А навіщо їх убивати? – запитав детектив Кроу. – Чому б просто не тримати в себе? Ми знаємо, що дві жертви були його бранками достатньо довго, щоб навіть переломи почали гоїтися.

– Можливо, вони померли природно, від травм. Із того, що я прочитав у звіті про аутопсію, однозначної причини смерті ми не маємо.

Заговорила Джейн:

– Докторка Айлс не може дати точного визначення, але ми знаємо, що Болотяна пані… – вона замовкла. Детективи назвали нову жертву Болотяною пані, але не збиралися озвучувати цього у присутності чужих, щоб прізвисько не потрапило на сторінки газет. – Ми знаємо, що жертва з багажника отримала переломи обох ніг, від яких, імовірно, почалося зараження. Це й могло стати причиною смерті.

– Така консервація могла бути єдиним способом залишити її поруч, – додав Маркетт. – Навіки.

Цукер знову подивився на фото.

– Розкажіть мені про цю жертву, про Лоррейн Еджертон.

Ріццолі штовхнула до нього через стіл теку.

– Ось усе, що ми наразі про неї знаємо. На час зникнення вона була аспіранткою, працювала в Нью-Мексико.

– Що вивчала?

– Археологію.

Цукер підняв брови.

– Відчуваю тут основну тему.

– Її важко не відчути. Того літа Лоррейн працювала з групою студентів на розкопках у каньйоні Чако. У день зникнення сказала колегам, що поїде до міста. Виїхала рано ввечері на своєму мотоциклі й не повернулася. За кілька тижнів мотоцикл знайшли за багато кілометрів звідти, біля резервації навахо. Як я дізналася, місцевість там не дуже заселена, переважно відкрита пустеля й ґрунтові дороги.

– Тож свідків немає.

– Жодного. Минуло двадцять п’ять років, детектив, який розслідував її зникнення, помер. Маємо лише оцей звіт. Тому ми з Фростом летимо до Нью-Мексико, щоб поговорити з археологом, який керував тими розкопками. Він одним з останніх бачив її живою.

Цукер подивився на знімки.

– Схоже, вона була спортивною молодою жінкою.

– Саме так. Туристка, мандрівниця. Жінка, яка багато часу проводила на розкопках із лопатою. Не така, щоб здатися без бою.

– Утім у неї в нозі була куля.

– Можливо, тільки так злочинець міг контролювати своїх жертв. Тільки так зміг підкорити Лоррейн Еджертон.

– У Болотяної пані були зламані обидві ноги, – зауважив Фрост.

Психолог кивнув.

– Тож можна з упевненістю припустити, що обох жінок убив один невідомий. Що по жертві з болота? Тій, яку знайшли в багажнику?

Джейн підштовхнула до нього теку зі справою Болотяної пані.

– Особу поки що не встановлено, тож ми не знаємо, чи вона якось пов’язана з Лоррейн Еджертон. НІКЦ пробиває її по своїй базі, тож сподіваємося, що хтось десь заявив про її зникнення.

Цукер продивився звіт про розтин.

– Доросла жінка, від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років. Чудові зуби, робота ортодонта. – Він підвів погляд від паперів. – Я був би здивований, якби про її зникнення не заявили. Метод консервації має сказати, в якій частині країни її було вбито. У скількох штатах є торф’яні болота?

– Насправді, – заговорив Фрост, – у багатьох. Тож це не надто звужує коло.

– Готуйтеся, – зі сміхом попередила Джейн. – Детектив Фрост у нас тепер офіційний експерт поліції Бостона з теми боліт.

– Я говорив із докторкою Джудіт Велш, біологинею Массачусетського університету. – Фрост дістав записник, перегорнув на потрібну сторінку. – Ось що вона мені розповіла. Торф’яна болотиста місцевість є в Новій Англії, у Канаді, в області Великих озер та на Алясці. Там, де вологий і помірний клімат. Навіть у Флориді такі болота є.

Він підняв очі від записів.

– Насправді, неподалік від «Диснейворлда» знайшли болотяні тіла.

Детектив Кроу зареготав:

– Серйозно?

– Більше сотні. Їм, імовірно, вісім тисяч років. Це називається Віндоверським похованням. Але ті тіла не збереглися, лишилися самі скелети, зовсім не схожі на нашу Болотяну пані. Там так спекотно, що вони розклалися, хоч і лежали у торфі.

– Тобто південні болота можна виключити? – уточнив Цукер.

Фрост кивнув.

– Наша жертва надто добре збереглася. Вода на час занурення мала бути холодною, чотири градуси за Цельсієм, а то й менше. Тільки в цьому випадку тіло може зберегтися так добре.

– Тоді мова йде про північні штати. Чи Канаду.

– З Канадою у вбивці були б проблеми, – зауважила Джейн. – Він мав би перевезти тіло через кордон.

– Гадаю, Аляску так само можна виключити, – додав Фрост. – Там теж потрібен перетин кордону. Не кажучи вже про тривалість переїзду.

– Однаково територія лишається чимала, – сказав Цукер. – Стільки штатів із болотами, куди можна було покласти тіло.

– Насправді, – знову втрутився Фрост, – можна обмежитися омброгенними болотами.

Усі присутні повернулися до нього.

– Що? – запитав детектив Тріпп.

– Болота насправді дуже круті, – з ентузіазмом розвинув тему Фрост. – Що більше я про них дізнаюся, то цікавіше стає. Усе починається з рослинності, яка відмокає у стоячій воді. Вода така холодна й бідна на кисень, що мох не розкладається, накопичується шарами рік за роком, аж поки не сягне десь метрової глибини. Якщо вода стояча, то болото – омброгенне.

Кроу подивився на Тріппа і сухо мовив:

– Невігластво – небезпечна штука.

– Це взагалі хоч стосується справи? – запитав той.

Фрост зашарівся.

– Так. І якби ви слухали уважніше, може, чогось і навчилися б.

Джейн здивовано зиркнула на напарника. Фрост нечасто показував роздратування, і вона не очікувала, що це станеться на темі торф’яного моху.

Цукер мовив:

– Прошу, детективе Фрост, продовжуйте. Я хотів би дізнатися, що саме робить болото омброгенним.

Фрост набрав повітря, сів прямо.

– Тут ідеться про джерело води. «Омброгенне» значить, що болото не живиться зі струмків та підводних течій, тобто не отримує додаткового кисню чи поживних речовин. Вода надходить винятково з дощів, вона застійна, а отже, має високу кислотність. Саме ці характеристики роблять болото справжнім болотом.

– То це не просто волога місцина.

– Ні. Вода має бути лише дощова, інакше йдеться про драговину чи болотисту місцевість.

– Яке це має значення?

– Тільки умови справжнього болота дозволяють консервувати тіла. Ідеться про специфічну болотяність.

– І це обмежує можливі місця, в яких могло зберігатися це тіло?

Фрост кивнув.

– Південний схід має тисячі гектарів водно-болотяних угідь, але лише дрібка з них – справжні болота. Вони трапляються в Адірондакських горах, у Вермонті і північній та прибережній частинах штату Мен.

Детектив Тріпп похитав головою.

– Їздив я колись на полювання у північний Мен. Нема там нічого, окрім дерев та оленів. Якщо наш парубок має там схованку – шукай вітра в полі.

– Біологиня, докторка Велш, сказала, що може звузити коло пошуку, якщо матиме більше інформації, – сказав Фрост. – Ми надіслали їй зразки рослинності, які докторка Айлс дістала з волосся жертви.

– Це все стане в нагоді, – сказав Цукер. – Так ми отримаємо додаткову інформацію стосовно географічного профілю нашого вбивці. Як кажуть у середовищі профайлерів: «Ідеш, куди знаєш, знаєш, куди йдеш». Люди зазвичай мають схильність триматися місць, де їм комфортно, з якими вони добре знайомі. Можливо, наш злочинець їздив до літнього табору в горах Адірондак. Чи він сам мисливець, як от ви, детективе Тріпп, і добре знає стежки й потаємні стоянки Мену. Те, що він зробив із жертвою з болота, вимагало планування. Як він ознайомився з територією? Чи має там хатину? Чи є доступ туди в потрібну пору року, коли вода холодна, але не замерзла, щоб швидко кинути її в болото?

– Ми ще дещо про нього знаємо, – сказала Ріццолі.

– І що саме?

– Він точно знав, як її законсервувати. Знав потрібні умови, потрібну температуру води. Це особливе знання, не та інформація, якою володіє більшість людей.

– Хіба що археологи, – сказав психолог.

Джейн кивнула.

– Повертаємося туди, звідки почали, так?

Цукер відкинувся на спинку стільця, задумливо примружився.

– Убивця знайомий зі стародавніми похоронними практиками. Його жертвою в Нью-Мексико стала молода жінка, яка працювала на розкопках. Тепер він, схоже, зосередився на іншій молодій жінці, яка працює в музеї. Як він знаходить цих жінок? Де їх зустрічає? – Він подивився на Джейн. – Маєте список друзів та знайомих міз Пульчілло?

– Список коротенький. Тільки штат музею та люди з її будинку.

– І жодних джентльменів? Ви казали, що вона приваблива й молода.

– Стверджує, що не була на побаченні, відколи переїхала до Бостона п’ять місяців тому. – Джейн помовчала. – Правду кажучи, вона сама по собі доволі дивна.

– Що ви маєте на увазі?

Завагавшись, Ріццолі глянула на Фроста, який уперто уникав її погляду.

– Щось із нею… не так. Не можу пояснити.

– У вас теж склалося таке враження, детективе Фрост?

– Ні, – відповів той і стиснув вуста. – Я вважаю, що Джозефіна просто налякана, от і все.

Цукер глянув на напарників по черзі й підняв брови.

– Думки розходяться.

– Ріццолі надміру тривожиться, – сказав Фрост.

– Просто зчитую від неї дивні сигнали, – пояснила Джейн. – Наче нас вона боїться більше, ніж злочинця.

– Тебе, може, й боїться, – зауважив напарник.

Детектив Кроу зареготав:

– А хто не боїться?

Цукер трохи помовчав. Джейн не подобалось, як він вивчає їх із Фростом, наче вимірює глибину розриву між ними. Вона сказала:

– Ця жінка – самітниця, це все, що я хочу сказати. Іде на роботу, повертається додому. Схоже, все її життя проходить у тому музеї.

– А її колеги?

– Куратора звати Ніколас Робінсон. Сорок років, неодружений, без кримінального минулого.

– Неодружений?

– Так, я теж звернула на це увагу, але не знайшла нічого, що мене бентежило б. До того ж це саме він знайшов Мадам Ікс у підвалі. Решта штату – волонтери, середній вік – близько сотні років. Не можу уявити, як хтось із цих викопних істот тягне тіло з болота.

– Отже, підозрюваних немає.

– І є три жертви, ймовірно, вбиті не у штаті Массачусетс, і тим паче – не в нашій юрисдикції, – сказав Кроу.

– Ну, наразі вони всі у нашій юрисдикції, – завважив Фрост. – Ми змогли обшукати усі ящики у підвалі музею, інших жертв не знайшли. Але тут не можна впевнено казати, за іншими стінами так само можуть бути потаємні кімнати.