Текст книги "Хранителі смерті"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

37

Її донька спала. Волосся Джозефіни відросте, а синці уже почали бліднути, однак, дивлячись на доньку в приглушеному світлі спальні, Медея думала, що вона здається зовсім юною та вразливою, мов дитина. У певному сенсі, вона й стала знову дитиною. Наполягла, щоб у кімнаті цілу ніч горіло світло. Не хотіла лишатися сама довше, ніж на кілька годин. Медея знала, що цей страх мине, що з часом Джозефіна знову віднайде свою хоробрість. Воїтелька в ній поки що спала, зцілюючись, але вона повернеться. Медея знала дочку не гірше, ніж себе саму. І була певна, що в цій тендітній оболонці б’ється серце левиці.

Вона озирнулася на Ніколаса Робінсона, який дивився на неї, стоячи у дверях. Він радо прийняв Джозефіну в себе, і Медея знала, що її дочка тут у безпеці. За минулий тиждень вона добре пізнала цього чоловіка й довіряла йому. Можливо, він трохи нуднуватий і трохи занадто вимогливий мудрагель, але багато в чому він був Джозефіні чудовою парою. І був їй відданий. Це все, чого Медея хотіла від чоловіка. За ці роки вона мало кому довіряла, а в очах Ніколаса побачила ту ж непохитну відданість, яка колись була в очах Джемми Гамертон. Джемма загинула за Джозефіну.

Медея вірила, що Ніколас учинив би так само.

Виходячи з його дому, вона чула, як він зачинив двері за нею, і відчула, що Джозефіна у хороших руках, що б не трапилося з нею самою. На це можна було розраховувати, і це давало їй мужність сісти в авто й рушити на південь, до містечка Мілтон.

Медея орендувала там будинок, що стояв відособлено, на великій ділянці, зарослій бур’янами. Там було повно мишей, і, лежачи в ліжку ночами, вона чула їх, коли прислухалася в очікуванні звуків, значно зловісніших за вторгнення гризунів. Повернення нині не тішило її, але вона однаково їхала туди, і от краєм ока помітила у дзеркалі заднього огляду фари автомобіля.

Він їхав за нею слідом аж до Мілтона.

Жінка увійшла до будинку через парадний вхід, відчула запах старого будинку – пил, потерті килими, ймовірно, трохи спор плісняви. Вона читала, що від плісняви можна захворіти. Та може скалічити легені, звернути проти людини власний імунітет і зрештою просто вбити. До Медеї тут жила вісімдесятисемирічна жінка, яка в цьому ж будинку й померла, – можливо, саме пліснява її прикінчила. Медея відчула, як вдихає смертельні часточки цвілі, коли пройшлася будинком, як завжди, перевіряючи, чи всі вікна зачинені й замкнені. Була якась іронія в тому, що одержимість безпекою замикає її всередині з повітрям, яке може її отруїти.

Вона пішла до кухні, зварила собі міцної кави, справжньої. Хоча хотілося горілки з тоніком – страшенно хотілось, як наркоманці. Один ковток алкоголю заспокоїв би нерви й розвіяв те відчуття жаху, яке, здавалось, ховалося у кожному кутку будинку. Однак цей вечір не годився для горілки, тож Медея встояла. Натомість випила кави – достатньо, щоб загострилися відчуття, але нерви лишилися в порядку. Сьогодні вона потребувала рівноваги.

Перш ніж лягати спати, Медея востаннє визирнула з вікна. На вулиці було тихо, тож, можливо, це буде не сьогодні. Можливо, вона отримала ще одну відстрочку. Якщо й так, то лише тимчасову – однаково що прокидатися щоранку в камері смертників, не знаючи, чи сьогодні тебе поведуть до шибениці, чи ні. Непевність зустрічі з загибеллю – це те, що може довести приреченого до божевілля.

Вона пішла коридором до спальні, почуваючись саме як той приречений в’язень, питаючи себе, чи ця ніч буде така ж спокійна, як і десять ночей до того. Сподіваючись, що так і буде, і водночас знаючи, що це лише відкладення неуникного. У кінці коридору озирнулася на передпокій, кинула останній погляд, перш ніж вимкнути світло. У передпокої стало темно, і Медея побачила у вікні мерехтіння фар. Авто рухалося поволі, наче водій придивлявся до будинку.

Тоді вона все зрозуміла. Відчула холод у венах, наче кров стала кригою. «Це буде сьогодні».

Жінку затрусило. Вона була не готова до цього й відчула спокусу знову вдатися до стратегії, яка майже тридцять років зберігала їй життя: втекти. Та Медея пообіцяла собі, що цього разу зупиниться і дасть бій. Цього разу життю її дочки нічого не загрожує, на кону тільки її власне життя. Вона була готова ризикувати ним, якщо це означало, що вона нарешті буде вільна.

Медея увійшла до темряви спальні. Штори були надто тонкі: якщо увімкнути світло, силует буде помітним на тлі вікна. Якщо її не видно, то й полювати на неї не вийде, тому світло вона не вмикала. Замок на дверях був благенький, будь-який зловмисник за мить такий відкриє, – але, можливо, саме ця дорогоцінна мить може стати вирішальною. Тож жінка замкнула двері й розвернулася до ліжка.

І почула тихий видих із тіні.

Від цього звуку волосинки на шиї стали дибки. Поки вона замикала двері й перевіряла вікна, зловмисник уже чекав на неї в будинку. В її спальні.

Він спокійно промовив:

– Відійди від дверей.

Медея заледве бачила його безликі обриси на стільці в кутку. І не потребувала гострого зору, щоб знати: в його руках пістолет. Тож вона послухалася.

– Це велика помилка, – мовила вона.

– Це ти помилилася, Медеє. Дванадцять років тому. Як воно було – застрелити безпорадного хлопця в потилицю? Хлопця, який ніколи тебе не кривдив.

– Він удерся до мого дому. Був у спальні моєї дочки.

– Її він теж не скривдив.

– Але міг.

– Бредлі був не жорстокий. Він не чинив шкоди.

– Товариство, яке він любив, було інше, і ви це знали. Знали, що за істота був Джиммі.

– Не Джиммі вбив мого сина. Це зробила ти. Принаймні Джиммі вистачило гідності зателефонувати мені тієї ж ночі. Розповісти, що Бредлі загинув.

– Ви називаєте це гідністю? Кімболле, Джиммі вас використав.

– А я скористався ним.

– Щоб знайти мою дочку?

– Ні, я сам знайшов твою дочку. Заплатив Саймонові, щоб він узяв її на роботу, щоб тримав там, де я можу за нею слідкувати.

– І вам було байдуже, що з нею робить Джиммі? – Попри націлений на неї пістолет, Медея гнівно підвищила голос. – Вона ж ваша онука!

– Він залишив би їй життя. Ми з Джиммі так домовилися. Він мав відпустити її, коли все це скінчиться. Я хотів лише твоєї смерті.

– Бредлі це не поверне.

– Але коло замкнеться. Ти вбила мого сина. Мусиш за це заплатити. Мені прикро лише, що Джиммі не зміг зробити це замість мене.

– Поліція знатиме, що це ви. Готові все віддати тільки заради помсти?

– Так. Бо ніхто не чіплятиметься до моєї родини.

– Від цього постраждає ваша дружина.

– Моя дружина померла, – сказав Роуз, і його слова холодним камінням упали в темряву. – Синтія померла вчора. Усе, чого вона хотіла, про що мріяла, – це ще раз побачити сина. Ти вкрала у неї цю можливість. Дякувати Богу, вона не знала правди. Хоч від цього я міг її захистити – від знання того, що нашого хлопчика вбили.

Він набрав повітря, видихнув – спокійно, з відчуттям невідворотності.

– Тепер це все, що мені залишилося.

Медея бачила у темряві, як він підняв руку, і знала, що в неї цілить зброя. Вона знала, що те, що трапиться далі, мало трапитися, бо почалося вночі дванадцять років тому, коли помер Бредлі. Нинішній постріл стане лише відлунням того, попереднього – відлунням, що затрималося на дванадцять років. Химерна форма справедливості. Вона розуміла, чому це станеться, бо сама була матір’ю, і якби хтось скривдив її дитину, вона так само прагнула б помсти.

Вона не звинувачувала Кімболла Роуза за те, що він збирався зробити.

Її охопила дивна готовність, коли він натиснув на спусковий гачок і куля влетіла їй у груди.

38

«Усе могло б закінчитися тут», – думаю я, лежачи на підлозі. Груди горять від болю, я ледве дихаю. Все, що має зробити Кімболл, – підійти до мене на кілька кроків і вистрелити мені в голову. Але в коридорі гупають кроки, і я знаю, що він теж їх чує. Він полонений у цій спальні, з жінкою, яку щойно застрелив. Вони гатять у двері – я так по-дурному їх замкнула, сподіваючись, що це вбереже мене від уторгнення. Ніколи не думала, що таким чином відгороджуся від своїх рятівників, від поліції, яка супроводжувала мене додому, наглядала за мною увесь тиждень, чекаючи на цей напад. Ми всі сьогодні припустилися помилок, можливо – смертельних. Не чекали, що Кімболл пробереться до мого дому, поки мене немає; не думали, що він чекатиме на мене у спальні.

Але найбільшої помилки припустився Кімболл.

Тріщить дерево, двері розчахуються. Поліція розлюченими биками вдирається до кімнати з криками, гупанням ніг, різкими запахами поту й агресії.

Здається, їх там цілий натовп, але тоді хтось умикає світло, і я бачу, що там лише чотири детективи-чоловіки, усі цілять у Кімболла.

– Кидай зброю! – наказує один із них.

Роуз надто ошелешений, щоб відреагувати. Його очі – западини горя, обличчя обвисло від шоку. Він звик сам наказувати, а не виконувати чужі розпорядження, і тепер стоїть, безпорадно стискаючи пістолет, наче той приріс до його руки, і він навіть за бажання не міг би його позбутися.

– Просто покладіть зброю, містере Роуз, – каже Джейн Ріццолі. – І тоді ми поговоримо.

Я не бачила, як вона увійшла. Її затулили колеги-чоловіки, значно масивніші за неї. Але тепер вона виходить із-поза них, тендітна безстрашна жінка, яка рухається з дивовижною впевненістю, попри те що права рука в неї загіпсована. Вона кидає погляд у мій бік – швидко, аби переконатися, що у мене розплющені очі й крові немає. А тоді знову зосереджується на Кімболлі.

– Буде простіше, якщо ви просто покладете зброю.

Детектив Ріццолі говорить тихо, наче мати, яка намагається заспокоїти збуджену дитину. Інші детективи випромінюють тестостерон і жорстокість, але Ріццолі здається вкрай спокійною, хоча тільки вона не має зброї.

– Забагато людей уже загинули, – каже вона. – Покінчімо з цим зараз.

Роуз хитає головою. Це не опір, а відчуття марності.

– Це вже не має значення, – белькоче він. – Синтія померла. Їй не доведеться все це переживати.

– Ви всі ці роки тримали смерть Бредлі в таємниці від неї?

– Вона була хвора, коли це сталося. Така хвора, що я не думав, що переживе той місяць. Вирішив: нехай помре спокійно.

– Але вона вижила.

Чоловік стомлено засміявся.

– У неї сталася ремісія. Одне з неочікуваних див, яке тривало дванадцять років. Тож довелося підтримувати брехню. Джиммі допоміг прикрити правду.

– Для упізнання тіла використали мазок зі щоки вашої дружини. То була її ДНК, не Керрі Отто.

– Поліція мала бути впевнена, що тіло належало Джиммі.

– Джиммі Отто мусив сидіти у в’язниці. Ви захищали вбивцю.

– Я захищав Синтію!

Він оберігав її від горя, якого, на його думку, я завдала цій родині дванадцять років тому. Я відмовляюся вважати себе винною в гріхах, окрім самозахисту, та визнаю, що смерть Бредлі зруйнувала не одне життя. Я бачу це руйнування в змученому обличчі Кімболла. Не дивно, що він прагне помсти, не дивно, що він шукав мене ці роки, переслідував не менш одержимо, ніж Джиммі Отто.

Він так і не кидає зброю, попри те що в нього самого цілить розстрільна команда детективів. Те, що стається далі, нікого в цій кімнаті не дивує. Я бачу це в Кімболлових очах так само ясно, як і Джейн Ріццолі. Прийняття. Рішучість. Без вагань, без попередження він кладе дуло пістолета собі до рота й натискає на спусковий гачок.

Від пострілу на стіні розливаються яскраві плями крові. Коліна в нього підгинаються, тіло падає, мов мішок каміння.

Я не вперше бачу смерть, могла б уже отримати імунітет. Але, дивлячись на його рознесену голову, на кров, що тече з розбитого черепа, збирається калюжею на підлозі спальні, я раптом відчуваю, що починаю задихатися. Роздираю блузку на грудях, чіпляюся за кевларовий жилет, який мене змусила вдягнути Ріццолі. Хоча жилет і зупинив кулю, мені однаково болить. Від кулі точно залишиться синець. Я здираю із себе жилет, кидаю геть. Байдуже, що четверо чоловіків у кімнаті бачать мій бюстгалтер. Зриваю мікрофон і дроти, прикріплені до шкіри, – це вони врятували мені сьогодні життя. Якби мікрофона на мені не було, якби поліція не слухала, вони не почули б моєї розмови з Кімболлом. Не знали б, що він у моєму домі.

Надворі виють, наближаючись, сирени.

Я застібаю блузку, спинаюся на ноги і виходжу геть, намагаючись не дивитися на тіло Кімболла Роуза.

Тепла ніч оживає звуками поліційних рацій, спалахами вогнів патрульних авто. Мене добре видно у цьому калейдоскопі світла, але я не зіщулююся від нього. Вперше за чверть століття я не мушу ховатися в тіні.

– З вами все гаразд?

Розвертаюся й бачу, що поруч зі мною стоїть детектив Ріццолі.

– Усе добре, – відповідаю я їй.

– Мені прикро через те, що там сталося. Він не мав опинитися так близько.

– Але ж усе скінчилося. – Я набираю повні груди солодкого повітря свободи. – Тільки це має значення. Усе нарешті скінчилося.

– На вас досі чекає чимало запитань від поліції Сан-Дієґо. Про смерть Бредлі. Про те, що сталося тієї ночі.

– З цим я розберуся.

Пауза.

– Так, ви впораєтеся, – каже вона. – Я певна, що ви з усім упораєтеся.

У її голосі мені вчувається нотка поваги – тієї ж, яку я починаю відчувати до неї.

– Мені можна вже їхати? – питаю.

– Якщо ми знатимемо, де вас шукати.

– Ви і так знаєте.

«Я буду там, де моя дочка». Салютую їй на прощання у темряві і йду до свого авто.

Багато років я уявляла собі цю мить, той день, коли не треба буде озиратися через плече, коли можна буде нарешті реагувати на своє ім’я, не страшачись наслідків. У моїх мріях це була мить сліпучої радості, коли розійдуться хмари, поллється шампанське і я кричатиму про своє щастя аж до неба. Але реальність не така, як я очікувала. Відчуваю не божевільну, стрибучу радість, а дещо більш тонке. Це полегшення, і втома, і трохи розгубленість. Усі ці роки страх був моїм надійним компаньйоном; тепер я муситиму вчитися жити без нього.

Їдучи на північ, я відчуваю, як страх сходить із мене, мов шари пошарпаного часом льону, що відриваються від тіла смужками й зникають у темряві ночі. Я відпускаю його, залишаю позаду й кермую на північ, до будиночка в Челсі.

До моєї доньки.

АЙЛС ТА РІЦЦОЛІ ЗНОВ У ГРІ

ВІД АВТОРКИ РОМАНІВ «ХІРУРГ» І «АСИСТЕНТ»

У підвалі музею знайдено загадкову мумію, якої немає у списках експонатів. Та під час експертизи Мора Айлс доходить приголомшливих висновків. Фальшива знахідка Стародавнього Єгипту виявляється тілом нещодавно вбитої жінки. Убивця муміфікував її в найкращих традиціях єгиптян. За цю моторошну справу береться поліція і особисто Джейн Ріццолі. Незабаром у підземеллі знаходять інші «законсервовані» жіночі тіла. Хто стоїть за цим: серійний убивця, схибнутий на давньому мистецтві муміфікації, чи просто псих? Та детектив Джейн не знає, що в його колекції бракує ще однієї жертви. Заради неї він ладен убивати знову і знову. Смертельна небезпека загрожує всім, хто стане на шляху маніяка. Він не відчуватиме жалю, проливаючи кров невинних. Але що він зробить тоді, коли нарешті вполює свою останню жертву, знайшовши її через стільки років?

Подяки

Маю від душі подякувати докторові Джонатану Еліасу з Ахмімського товариства вивчення мумій та Джоанн Поттер із Мистецького центру імені Френсіс Леман у коледжі Вассара за те, що вони дозволили поділитися з читачами захопливим КТ-скануванням Шеп-ен-Міна. Моя вдячність Лінді Мерроу за блискучі редакторські пропозиції, Селіні Волкер за влучні ідеї, та моїй невтомній агентці Меґ Ралі з агенції Джейн Ротросен.

А понад усе я вдячна моєму чоловікові Джейкобу. За все.