Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

– Золото й інвар, – повідомила вона. – Як і обіцяно.

– Але коли ми змайструємо годинник, інвар буде вже нічого не вартий, – сказав Джеремі.

– Перепрошуємо? Вам потрібно більше золота?

– Ні-ні! Ви й так були дуже щедрі.

Авжеж, подумав Ігор, енергійно стираючи порох із верстака.

– Ну, то до наступного разу, – попрощалася леді Л女жон. Тролі вже наготувалися прямувати до виходу.

– Ви прийдете, коли буде запуск? – поцікавився Джеремі, тоді як Ігор квапливо рушив до передпокою відчиняти вхідні двері, адже хай там якої думки він був про її світлість, існувала така річ як традиція.

– Можливо. Хоч ми вам цілком довіряємо, Джеремі.

– Е-е…

Ігор заціпенів. Досі він ще не чув таких ноток у голосі Джеремі. Це були погані нотки в голосі господаря.

Джеремі схвильовано набрав повні груди повітря, немовби розмірковуючи над якоюсь малесенькою і складною деталькою годинникового механізму, яка могла б, якщо не повестися з нею вкрай обережно, призвести до катастрофи, розсипавши по підлозі шестерні й коліщатка.

– Е-е… я хотів би знати, е-е, ваша світлість, е-е… можливо, е-е, ви хотіли б повечеряти зі мною, е-е, сьогодні, е-е…

Джеремі зобразив усмішку. Ігор бачив кращу посмішку у трупа.

Вираз обличчя леді Л女жон замигтів. Він справді це зробив. Ігорю здалося, ніби один вираз змінювався другим, немовби це була серія окремих кадрів, у проміжках між якими риси її обличчя взагалі не рухалися. Звичну для неї відсутність будь-яких емоцій змінила раптова замисленість, яка поступилася місцем подиву. А тоді, вже на превеликий подив самого Ігоря, її обличчя зашарілося.

– Але, містере Джеремі, я… я навіть не знаю, що сказати, – затинаючись, пробелькотіла її світлість, а її крижаний спокій розтопився, утворивши теплу калюжку. – Я справді… просто не знаю… можливо, якось іншим разом? Я справді маю важливі справи, було дуже приємно зустрітися, але я мушу йти. До побачення.

Ігор заціпеніло стояв навитяжку, виструнчившись настільки, наскільки це міг собі дозволити пересічний Ігор, і майже зачинив двері за її світлістю, яка квапливо збігала сходами будинку.

Вона зависла, лише на мить, на якихось пів дюйма над вулицею. Це тривало тільки мить, а тоді вона опустилася на землю. Цього не міг би помітити ніхто, крім Ігоря, що лиховісно визирав у шпарку між дверима і одвірком.

Він метнувся назад у майстерню. Джеремі і далі стояв, мов у трансі, залитий не менш рожевим рум’янцем, ніж її світлість перед тим.

– Я шараш вишкочу по ту нову шкляну деталь для мультиплікатора, шер, – швидко затарабанив Ігор. – Вона вже має бути готова. Добре?

Джеремі крутнувся на обцасах і стрімко покрокував до верстака.

– Зроби це, Ігорю. Дякую тобі, – пробубнів він дещо приглушеним голосом.

Коли Ігор вислизнув із дверей і спритно сховався в затінку, леді Л女жон з її почетом було ще видно поодалік на вулиці.

На перехресті її світлість мляво махнула рукою, і тролі потупотіли далі самі. Ігор не спускав із неї очей. Попри всю свою фірмову кульгавість, Ігорі могли при потребі рухатися дуже швидко. А це їм нерідко доводилося робити, рятуючись від розлюченої юрби.[11]11
  Ігорі були вірними, але не дурними. Робота є роботою. Коли роботодавець не потребував більше ваших послуг, скажімо, тому, що тлум розгніваних селян застромив йому в серце кілок, час було рухатися далі, не чекаючи, поки вони вирішать, що вас також варто посадити на палю. Кожен Ігор насамперед з’ясовував, де розташовано таємний хід із будь-якого замку, і де сховати торбу з необхідними на ніч речами. Як казав один із Ігорів-засновників: «Ми приречені на шмерть? Я перепрошую? Де шкашано «ми»?».


[Закрыть]

На відкритому повітрі він зауважив ще більше недоречностей. Вона не зовсім правильно рухалася. Так, ніби постійно контролювала своє тіло, радше, ніж цілковито довіритись йому. Так, як це роблять люди. Навіть зомбі з часом цьому навчаються. Ця недоречність була ледь помітна, але в Ігоря був орлиний зір. Вона рухалася так, ніби не звикла до власної шкіри.

Її світлість прямувала вузенькою вуличкою, а Ігор мав надію, що там з’явиться хтось із Гільдії злодіїв. Йому дуже хотілося б побачити, що станеться, коли хтось із них поплескає її по голові, адже саме так вони любили починати розмови. Вчора хтось спробував учинити подібне з Ігорем, і якщо той чоловік був здивований, почувши металевий брязкіт, можна уявити, наскільки він був приголомшений, коли його руку схопили й переламали з анатомічною ретельністю.

Аж ось вона звернула у провулочок поміж двома будівлями.

Ігор завагався. Поява у всіх на виду серед білого дня на початку провулочка займала перше місце у місцевому списку ситуацій, що загрожують неминучою смертю. Але ж він, з іншого боку, не робив нічого поганого, правильно? А вона, схоже на те, не була озброєною.

З провулочка не долинало жодного звуку кроків. Він зачекав якусь мить, а тоді зазирнув за ріг.

Леді Л女жон ніде не було видно. Проте й жодного виходу з провулка не було – це був глухий кут, захаращений купою сміття.

Але в повітрі ще виднівся сірий силует, який щезав у нього на очах. Це був балахон із капюшоном, сірий, мов імла. Він злився із довколишньою сірістю і зник.

Вона завернула в провулок, а тоді перетворилася… у щось інше.

Ігор відчув, як сіпаються його руки.

Окремі Ігорі спеціалізувалися в певних вузьких галузях, але всі вони були фаховими хірургами і мали вроджене бажання уникати втрат намарне. Високо в горах, де працювали здебільшого лісоруби й рудокопи, вважалося великим щастям, якщо неподалік мешкав якийсь Ігор. Завжди існував ризик, що відскочить від дерева сокира або подуріє циркулярка, і тоді постраждалий був радий, що поблизу опинився Ігор, готовий подати руку допомоги – або й навіть пожертвувати нею, якщо вам пощастить.

Таким ось чином безкоштовно і щедро роздаровуючи свій хист громаді, Ігорі ще дбайливіше вдосконалювали свої навички, коли це стосувалося їх самих. Дивовижно гострий зір, здорові й міцні легені, досконалі органи травлення… Було жахливо навіть подумки припускати, що такі чудові речі можуть піти на поживу хробакам. Тому Ігорі робили все, щоб цього не сталося. Зберігали все в родинному колі.

Ігор насправді мав золоті руки свого діда. І ось тепер вони стискалися в кулаки, самі по собі.

Цок 

Малесенький чайничок розігрівався на вогнищі з трісок і засохлого лайна яка.

– Це було… дуже давно, – сказав Лу-Тзе. – Коли точно, немає значення саме тому, що це сталося. Немає взагалі сенсу запитувати «коли». Усе залежить від місця перебування. У деяких місцинах це було сотні років тому. А в деяких інших… можливо, цього взагалі ще не сталося. Була така собі людина в Убервальді. Винайшла годинник. Дивовижний годинник. Він вимірював всесвітній цок. Знаєш, що це таке?

– Ні.

– Я теж не знаю. Про такі речі треба розпитувати абата. Зараз подумаю… гаразд… уяви собі найменший можливий інтервал часу. Дійсно найменший. Такий мацюпусінький, що секунда порівняно з ним здаватиметься мільярдом років. Уторопав? Так ось, космічний квантовий цок… так його називає абат… оцей космічний квантовий цок ще набагато менший. Це час, який триває від тепер до потім. Час, необхідний для того, щоб атом встиг поміркувати над коливанням. Це…

– Це час, необхідний для того, щоб сталася найменша річ, яка може статися? – запитав Лобсанґ.

– Точно. Молодець, – похвалив Лу-Тзе. Він набрав повні груди повітря. – А ще це час, необхідний для того, аби зруйнувати весь усесвіт у минулому і відновити його в майбутньому. Чого ти на мене так дивишся – це те, що сказав абат.

– І це відбувалося, поки ми тут розмовляли? – запитав Лобсанґ.

– Мільйон разів. Можливо, навіть удлеплексьон разів.

– А як це багато?

– Це одне з абатових слів. Воно означає ще більше чисел, ніж можна уявити в йонку.

– А що таке йонк?

– Довжелезний інтервал часу.

– І ми не відчуваємо цього? Всесвіт руйнується, а ми цього не відчуваємо?

– Кажуть, що ні. Коли мені це розтлумачили вперше, я місця собі не знаходив, однак це відбувається занадто швидко, щоб ми щось зауважили.

Лобсанґ якийсь час розглядав сніг. А тоді мовив:

– Гаразд. Що далі?

– В Убервальді хтось змайстрував годинник зі скла. Підживлювався він блискавкою, наскільки я пригадую. Якимось чином цей годинник сягнув того рівня, коли він міг цокати разом із всесвітом.

– А навіщо це було тому майстрові?

– Послухай-но, він жив у великому старому замку на кручі в Убервальді. Такі люди не потребують жодних мотивувань, окрім «бо я це можу». Їм сниться кошмарний сон, і вони намагаються його відтворити.

– Але ж такий годинник неможливо зробити, бо він перебуває всередині всесвіту, а отже… весь час відновлюється разом зі всесвітом, правильно?

Лу-Тзе це вразило, і він це визнав.

– Я вражений, – зізнався він.

– Це ніби відкривати ящик цвяходером, який усередині цього ящика.

– Абат переконаний, однак, що частина цього годинника перебувала ззовні.

– Але ж неможливо, аби щось було ззовні всес…

– Скажи це людині, яка билася над розгадкою цієї проблеми впродовж дев’яти життєвих циклів, – зронив Лу-Тзе. – Хочеш дослухати все до кінця?

– Так, Підмітальнику.

– Отже… ми тоді нічого не встигали, але серед нас був молодий підмітальник…

– Тобто, ви, – уточив Лобсанґ. – Тут ідеться про вас, чи не так?

– Так-так, – роздратовано буркнув Лу-Тзе. – Мене послали в Убервальд. Історія в ті дні була доволі прямолінійною, і ми знали, що в районі Бад Шушайна має статися щось серйозне. Я згаяв на пошуки декілька тижнів. Знаєш, скільки там є відлюдних замків уздовж ярів та ущелин? Їх стільки, що можна розгубитися!

– Тому ви й не знайшли вчасно потрібний замок? – запитав Лобсанґ. – Я пам’ятаю, що ви сказали абату.

– Я саме був у долині, коли у вежу влучила блискавка, – сказав Лу-Тзе. – Знаєш, як написано: «Великі події завжди відкидають тінь». Але я ніяк не міг визначити, де це відбувалося, аж поки було вже запізно. Промчати пів милі вгору пагорбом швидше за блискавку… Ніхто не міг би цього зробити. Я майже встиг, але… був, фактично, вже на порозі, коли все пішло під три чорти!

– Тоді не варто себе звинувачувати.

– Так, але знаєш, як воно є… постійно думаєш «Якби ж то я раніше встав або пішов іншим шляхом…» – зітхнув Лу-Тзе.

– І тоді вдарив годинник, – мовив Лобсанґ.

– Ні, він застряг. Я ж казав тобі, що частина його була ззовні, за межами всесвіту. Вона не плила за течією. Намагалася рахувати цоки, а не рухатися разом із ними.

– Але ж усесвіт велетенський! Його не можна зупинити якимось там годинниковим механізмом!

Лу-Тзе викинув у вогнище недопалок цигарки.

– Абат каже, що розміри не мають значення, – пояснив він. – Знаєш, йому знадобилося дев’ять життєвих циклів для пізнання того, що він знає, тож ми не винні в тому, що не здатні це збагнути, правильно? Історія дала тріщини. Це була єдина річ, яка могла не витримати. Дуже химерна ситуація. Ці тріщини були скрізь. Усі ці… як же вони, вилетіло з голови… типу кріплення, що з’єднують клаптики минулого із клаптиками теперішнього, порозліталися й лежали хтозна-де. Деякі були назавжди втрачені, – Лу-Тзе задивився на згасаюче полум’я. – Ми позшивали все, як могли, – додав він. – Залатали всю історію, знизу доверху. Зашпаклювали діри клаптиками часу, взятого деінде. Вийшло щось на кшталт клаптикової ковдри.

– І люди цього не помітили?

– Чого ж вони мали помічати? Коли ми все це зробили, воно так ніби й завжди було. Ти був би здивований, з яких скрутних ситуацій нам вдалося викрутитися. Наприклад…

– Я певний, що хтось таки звернув на це увагу.

Лу-Тзе зиркнув на нього своїм типовим поглядом скоса.

– Дивно, що ти це сказав. Я й сам про це нерідко думав. Люди кажуть такі речі, як «Куди летить час?» або «Це було ніби вчора». Однак ми мусили це зробити. І все чудово загоїлося.

– Але ж люди могли розгорнути книжки з історії й побачити…

– Слова, хлопче. І більш нічого. Хай там як, але люди постійно щось вичворяли з часом відколи взагалі були люди. Марнували його, тягнули, заощаджували, надолужували. А ще його вбивали. Людські мізки були запрограмовані на різні витівки з часом. Та й ми це робимо, просто в нас краща підготовка і вища кваліфікація. І ми не одне століття працювали над тим, щоб усе повернулося на своє місце. Навіть коли все спокійно, потрібно стежити за Зволікаторами. Рухати час, тут трішки розтягнути, а там стиснути… це непроста робота. І я не збираюся чекати, поки його розтрощать удруге. Цього разу мало що залишиться для полагодження.

Він задивився на ще гарячий попіл вогнища.

– Кумедно це все, – зронив він. – Колину наприкінці його життя також приходили в голову дуже незвичні думки стосовно часу. Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що час, на його думку, був живий. В усякому разі, казав Колин, час поводився як жива істота. Дуже дивні думки, що тут казати. Він казав, що зустрівся з Часом, і що це була жінка. Принаймні для нього. Усі стверджують, що це була просто дуже хитромудра метафора, а мені, можливо, просто закрутилося в голові абощо, але того дня я поглянув на скляний годинник якраз тоді, коли він вибухнув, і…

Він підвівся й підхопив мітлу.

– Треба рухатися, хлопче. Ще дві-три секунди, і ми вже будемо в Бонґ Пхуті.

– А що ви збиралися сказати? – запитав Лобсанґ, квапливо зриваючись на ноги.

– Ой, та просто старече базікання, – відмахнувся Лу-Тзе. – У голові все часом плутається, коли тобі вже понад сімсот років. Ходімо далі.

– Підмітальнику?

– Так, хлопче?

– Чому ми несемо на спинах веретена?

– На все свій час, хлопче. Маю надію.

– Ми несемо час, правильно? Якщо час зупиниться, ми зможемо й далі рухатися? Наче… нирці?

– Ставлю найвищу оцінку.

– І?..

– Ще якесь питання?

– Час – це «вона»? Жоден учитель про це не згадував, і я не пригадую такого у скрижалях.

– Не забивай собі цим голову. Колин написав… ну, так звану Таємну скрижаль. Її зберігають у замкненій кімнаті. Тільки абатам і ченцям-старійшинам дозволено її бачити.

Лобсанґ цим не задовольнився.

– Але ж як тоді ви…? – почав було він.

– Ну, але ж ти не можеш очікувати, що такі поважні люди будуть самі там підмітати, правда? – сказав Лу-Тзе. – А там страшна пилюка.

– І що ж там було написано?

– Я багато не прочитав. Не відчував, що так потрібно робити, – відповів Лу-Тзе.

– Ви не відчували? І що ж там було написано?

– Це була любовна поезія. І дуже гарна…

Постать Лу-Тзе втратила чіткі обриси, коли він почав розтинати час. Невдовзі він розтанув і зник. На засніженому полі з’явилася низка слідів.

Лобсанґ обгорнувся часом і рушив услід. І раптом прямо нізвідки виник спогад: Колин був правий.

Цок 

Багато буває приміщень, подібних на цей склад. Вони є в кожному старому місті, хоч би якою дорогою була там земля під забудову. Інколи в цих просторах можна просто загубитися.

Будують майстерню, а біля неї другу. Мануфактури, комори, сараї й тимчасові прибудови насуваються одне на одне, скупчуються й поєднуються. Простір між зовнішніми стінами перекривається дашками з толю. Асиметричні ділянки землі використовуються для зведення похапцем стін і вирізання в них дверних отворів. Старі одвірки ховаються за штабелями пиломатеріалів або за стелажами для нових інструментів. Старші люди, які знають, що там було, відходять і помирають, мов мухи, що позначили своєю присутністю густе павутиння на бруднющих вікнах. А молодь, загублена в цьому галасливому світі токарних верстатів, лакофарбових крамничок і захаращених верстаків, просто не має часу щось досліджувати.

Отож існували собі такі місця, як цей склад із заскленим дахом, де кожен із чотирьох співвласників мануфактури вважає, що склад належить одному з трьох його колег, якщо взагалі про нього згадує. Фактично, кожен із них був повноцінним власником однієї стіни, проте ніхто вже не пригадував, хто саме збудував і засклив тут дах. За стінами з усіх чотирьох боків люди і ґноми гнули залізо, пиляли дошки, плели мотузки і закручували гвинти. А от усередині панувала тиша, яку порушували хіба що пацюки.

Аж ось уперше за багато років ворухнулося повітря. Долівкою покотилися кульки з пилюки. Крихітні порошинки заіскрилися й затанцювали у променях світла, що ледве пробивалося крізь брудний дах. У довколишньому просторі зрушила з місця невидима й витончена матерія. Вона накопичувалася потроху – атом звідси, молекула звідти – з робітничого бутерброда, бруду в ринвах і голубиного пір’я, а тоді текла, ніким не помічена, до центру цього простору.

Закрутилася у спіраль. І врешті-решт, змінивши декілька дивних, давніх і жахливих форм, перетворилася в леді Л女жон.

Леді Л女жон похитнулася, але зуміла втримати рівновагу.

З’явилися й інші аудитори, створюючи дивне враження, ніби вони насправді й не могли ніколи тут не бути. Мертвотна сірість світла почала просто набувати форм; вони виринали, мов кораблі з туману. Ви дивилися на цей туман, аж раптом частина мряки ставала корпусом, що був тут увесь цей час, і вам не залишалося нічого іншого, як поспіхом шукати рятувальну шлюпку…

Леді Л女жон сказала:

– Я більше не можу цього робити. Це надто болісно.

Один мовив, Ага, а можете пояснити нам, який він, біль? Ми часто цим цікавилися. 

– Ні. Ні, я не думаю, що зможу. Це… пов’язане з тілом. Нічого приємного. Я відтепер залишуся в тілі.

Один мовив, Це може бути небезпечним.

Леді Л女жон знизала плечима.

– Це вже не вперше з нами. Йдеться лише про зовнішній вигляд, – пояснила вона. – Ви не повірите, наскільки легше спілкуватися з людьми в цій оболонці.

Один мовив, Ви знизали плечима. А ще ви говорите ротом. Отвором для їжі й повітря. 

– Так. Дивовижно, правда? – тіло леді Л女жон знайшло старий ящик, підсунуло його до себе й сіло на нього. Вона майже взагалі не думала, як мають рухатися м’язи.

Один мовив, Але ви не їсте, ні?

– Поки що ні.

Один мовив, Поки що? Але ж тоді виникає ця жахлива проблема… отворів. 

Один мовив, А як ви навчилися знизувати плечима?

– Тіло робить це саме, – відповіла її світлість. – Ми й подумати такого не могли, правда? Схоже, більшість речей тіло робить автоматично. Не треба докладати жодних зусиль для того, щоб стояти вертикально. Причому щоразу це все робити легше.

Тіло трохи змінило позу і схрестило ноги. Дивовижно, подумала вона. Йому так було зручніше. Мені й думати про це не довелося. Нам таке й не спадало на думку.

Один мовив, Виникнуть питання. 

Аудитори ненавиділи питання. Ненавиділи їх майже так само, як рішення, а рішення ненавиділи майже так само, як ідею індивідуальної особистості. Але найбільше вони ненавиділи речі, які рухаються хаотично.

– Повірте мені, все буде добре, – заспокоїла їх леді Л女жон. – Ми, зрештою, не порушимо жодних правил. Час просто зупиниться, й нічого більше. Усе після цього буде в ажурі. Живе, але нерухоме. Охайненьке.

Один мовив, І ми нарешті впорядкуємо картотеку. 

– Власне, – підтвердила леді Л女жон. – І цей чоловік сам цього хоче. Дивна річ. Він навряд чи думає про наслідки.

Один мовив, Чудово.

Виникла одна з тих пауз, коли ніхто не був готовий говорити. А тоді:

Один мовив, Скажіть нам… Як воно? 

– Що саме?

Один мовив, Бути навіженим. Бути людиною. 

– Химерно. Неорганізовано. Декілька рівнів мислення одночасно. Є деякі… речі, для яких нам бракує слів. Наприклад, ідея харчування починає здаватися притягальною. Так мені підказує тіло.

Один мовив, Притягальною? Як у гравітації? 

– Та-ак. Відчуваєш тяжіння до їжі.

Один мовив, Великої маси їжі? 

– Навіть у маленькій кількості.

Один мовив, Але їдження – це просто функція. Що такого… притягального у здійсненні функції? Адже цілком достатньо знання, що це необхідно для виживання? 

– Я не знаю, що відповісти, – відповіла леді Л女жон.

Один аудитор мовив, Ви наполегливо вживаєте особовий займенник. 

А один додав, І ви не померли! Бути особистістю означає жити, а жити означає померти! 

– Так. Я знаю. Але людям властиво вживати особовий займенник. Він ділить на дві частини всесвіт. Є пітьма за очима, там, де тихенький голосок і все інше. Це… жахливе відчуття. Так, ніби… тебе весь час допитують.

Один мовив, Що то за тихенький голосок? 

– Інколи мислення нагадує розмову з іншою особою, але ця особа також є тобою.

Вона бачила, що це стурбувало інших аудиторів. – Я не хочу бути в цій оболонці довше, ніж потрібно, – додала вона. І усвідомила, що це була брехня.

Один мовив, Ми вас не звинувачуємо.

Леді Л女жон кивнула.

Аудитори могли проникати в людську свідомість. Могли бачити, як там лускають і шкварчать думки. Але читати їх вони не могли. Могли бачити енергії, що перетікають з однієї звивини мозку до іншої, могли бачить, як мозок сяє, наче вепронічна прикраса. Але не могли бачити, що там відбувається.

Тому вони збудували щось подібне.

І це було логічно. Вони й раніше використовували людських агентів, бо давно вже з’ясували, що є дуже-дуже багато людей, які готові на все заради відповідної кількості золота. Це було незрозуміло, адже аудитори знали, що золото не має бодай якоїсь серйозної цінності для людського тіла – тілу були потрібні залізо, мідь і цинк, але зовсім незначна, мінімальна кількість золота. Ось чому, міркували вони, це було лише додатковим свідченням того, що люди, які його домагалися, були неповноцінними, а отже, будь-які спроби скористатися ними були приречені на невдачу. От тільки чому вони були неповноцінними?

Збудувати людську істоту було легко; аудитори досконало знали, як переміщати матерію. Проблема була в тому, що отримана в результаті річ нічого не робила, а просто лежала і згодом розкладалася. Це дуже дратувало, адже людські істоти, без жодної спецпідготовки або освіти з легкістю продукували діючі моделі.

Пізніше з’ясувалося, що можна виготовити функціональне людське тіло, якщо помістити в нього аудитора.

Існували, звісно, величезні ризики. Одним із них була смерть. Аудитори уникали смерті, бо ніколи не намагалися здобути життя. Вони прагнули бути ідентичними і нерозрізненними, як атоми водню, але без їхньої joie de vivre, себто радості від життя. Деякі безталанні аудитори ризикували зустрітися зі смертю, «кермуючи» тілом. Але після тривалих консультацій було вирішено, що в тому випадку, коли керманич діє обережно і постійно підтримує зв’язок із рештою аудиторів, ризик є мінімальний і цілком виправданий, враховуючи поставлену мету.

Вони змайстрували жінку. Це був логічний вибір. Адже попри те, що чоловіки були явно наділені більшою владністю, ніж жінки, вони нерідко досягали цього, ставлячи під загрозу власну безпеку, а жодного аудитора не приваблювала така перспектива. Тим паче, що вродливі жінки частенько здобували видатні результати, лише усміхаючись владним чоловікам.

Саме поняття «вроди» чи «краси» аудитори важко сприймали. Воно не мало жодного сенсу на молекулярному рівні. Але завдяки дослідженню з’ясувалося, що жінка на картині Леонарда-з-Квірма «Дама, яка тримає тхора» вважалася втіленням краси, тому на її основі вони й виготовили образ леді Л女жон. Звичайно, дещо вони змінили. Обличчя на картині було асиметричне і сповнене дрібних недоліків, які вони старанно виправили.

Результат міг би виявитися кращим за найсміливіші мрії аудиторів, якби вони вміли мріяти. Тепер, коли вони вже отримали свого троянського коня, свою надійну людину, усе ставало можливим. Вони швидко вчилися або принаймні збирали інформацію, а це для них було ідентичне поняттю «вчитися».

І леді Л女жон також училася. Вона була людиною ось уже два тижні, два дивовижні, приголомшливі тижні. Хто міг би подумати, що мозок функціонує таким чином? Або що кольори наділені сенсом, який виходить дуже далеко за межі звичного спектрального аналізу? Як вона могла б навіть почати описувати блакитність блакиті? Або скільки думок продукував самостійно мозок? Це просто жахало. Половину часу її думки немовби не були її власними.

Її доволі подивувало те, що їй не хотілося розповідати це все решті аудиторів. Багато чого їй не хотілося їм розповідати. Та й вона не повинна було цього робити!

Вона була наділена владою. Звісно, над Джеремі, тут і питань не виникало, і вона мусила визнати, що це її трохи бентежило. Це змушувало її тіло робити самовільно такі речі, як червоніти. Але вона була наділена владою також і над іншими аудиторами. Примушувала їх нервуватися.

Звичайно, вона хотіла, щоб цей проєкт здійснився. Це було їхньою метою. Акуратний і передбачуваний всесвіт, де все залишалось би на своєму місці. Якби аудитори вміли мріяти, це було б черговою їхньою мрією. Хоча… хоча…

Той молодик усміхнувся до неї бентежно і хвилююче, а всесвіт раптом виявився значно хаотичнішим, аніж це могли запідозрити навіть аудитори.

Чимало цього хаосу вирувало в голові леді Л女жон.

Цок 

Лу-Тзе і Лобсанґ проминули Бонґ Пхут і Лонґ Неп, наче сутінкові примари. Люди і тварини нагадували там синюваті статуї, яких не можна було, застерігав Лу-Тзе, за жодних обставин торкатися.

Лу-Тзе поповнював дорожню торбу запасами провізії з різних будинків, не забуваючи залишати там натомість маленькі мідні жетончики.

– Це означає, що ми перед ними в боргу, – пояснив він, поповнюючи також і Лобсанґів наплічник. – Наступний чернець, який тут буде, зможе поділитися з ними хвилинкою або двома.

– Одна-дві хвилинки не надто й багато.

– Для жінки, що помирає, нагода попрощатися з дітьми вартує цілого життя, – заперечив Лу-Тзе. – Хіба ж не написано: «Рахується кожна секунда»? Ходімо далі.

– Я втомився, Підмітальнику.

– Я ж тобі сказав, що рахується кожна секунда.

– Але ж усі потребують сну!

– Так, але ще не зараз, – наполіг Лу-Тзе. – Відпочинемо в печерах біля Сонґсету. Не можна згортати час під час сну, розумієш?

– А не могли б ми скористатися веретенами?

– Теоретично, так.

– Теоретично? Вони ж можуть розмотати нам трошки часу. Ми б поспали лише пару секунд…

– Вони призначені тільки для надзвичайних ситуацій, – безапеляційно заявив Лу-Тзе.

– А як ви визначаєте таку ситуацію, Підмітальнику?

– Вона настає, коли я вирішую, що час скористатися годинниковим веретеном, що його спроєктував Ку, вундеркінде. Рятувальним поясом, що вбереже тобі життя. Ось коли я довірюся некаліброваному і неосвяченому веретену, який приводять в дію пружини. Коли я буду змушений це зробити. Я знаю, що Ку каже…

Лобсанґ закліпав і потрусив головою. Лу-Тзе схопив його за руку.

– Ти знову щось відчув?

– Ой… так, нібито мені вирвали зуба прямо в голові, – вимовив Лобсанґ, розтираючи чоло. Він показав пальцем. – Ось тут це з’явилося.

– Тобто, з’явився біль? – перепитав Лу-Тзе. Він прикипів поглядом до хлопця. – Як минулого разу? Але ми так і не зрозуміли, як визначити, яким шляхом…

Він замовк і понишпорив у своєму наплічнику. Тоді скористався ним, щоб зітерти сніг із плаского валуна.

– Побачимо, що…

Скляний будинок. 

Цього разу Лобсанґ міг зосередити увагу на обертонах, що лунали в повітрі. Мокрий палець по обідку винного келиха? 

Що ж, можна почати і з цього. Але це мав би бути палець якогось божества на келихові небесної сфери. І ці чудові, вишукані й мінливі звуки не просто наповнювали собою повітря, але й були цим повітрям. 

Якийсь розмитий обрис рухався за стінами, наближаючись сюди. Ось він уже був за найближчою стіною, а тоді дістався відчинених дверей… і щез. 

Щось було в Лобсанґа за спиною. 

Він озирнувся. Нічого там не побачив, але відчув якийсь рух, а тоді його щоки лише на мить торкнулося щось тепле… 

– …скаже нам пісок, – мовив Лу-Тзе, висипаючи на валуна вміст маленької торбинки.

Різнобарвні піщинки застрибали й розлетілися навсібіч. Вони не були наділені чутливістю справжньої Мандали, але серед цього хаосу вирізнялося синє цвітіння.

Він гостро зиркнув на Лобсанґа.

– Було доведено, що ніхто не здатний учинити те, на що спромігся ти, – повідомив він. – Ми ніколи не знайшли бодай якийсь спосіб визначити, де саме відбувається збурення часу.

– Е-е, вибачте. – Лобсанґ торкнувся рукою щоки. Вона була волога. – Е-е, а що я вчинив?

– Потрібна велетенська… – Лу-Тзе замовк на півслові. – Анк-Морпорк ось там, – знову заговорив він. – Чи ти це знав?

– Ні! І це ж ви казали, що відчуваєте, ніби щось діятиметься в Анк-Морпорці!

– Так, але в мене величезний життєвий досвід і чимало цинізму! – Лу-Тзе висипав пісок назад у торбинку. – А в тебе просто дар. Ходімо.

Розітнувши тоненько ще чотири секунди, вони вже опинилися нижче снігової лінії, на похилих осипах, де з-під їхніх ніг вислизали камінці, а тоді в зарослях вільхи, не набагато вищих за них самих. І саме там вони наштовхнулися на мисливців, які оточили когось широким колом.

Ці чоловіки майже не звернули на них увагу. Монахи в цих місцинах були не в дивину. Їхній ватажок або принаймні той, хто щось вигукував, а саме такі зазвичай і бувають ватажками, зиркнув на них і помахом руки запропонував їм іти своєю дорогою.

Але Лу-Тзе зупинився й доброзичливо поглянув на істоту в центрі кола. Вона теж подивилася на нього.

– Гарна здобич, – мовив він. – І що тепер збираєтесь робити, хлопці?

– Тебе це на фіг обходить? – огризнувся ватажок.

– Ні-ні, просто питаю, – відповів Лу-Тзе. – Ви, хлопці, піднялися сюди з долини?

– Ага. Ти не повіриш, які бабки можна зірвати, впіймавши отакенького.

– Так, – погодився Лу-Тзе. – В це важко повірити.

Лобсанґ подивився на мисливців. Їх було більше десятка, всі були озброєні до зубів і пильно стежили за Лу-Тзе.

– Дев’ятсот баксів за класну шкуру, а тоді ще тисячку за лапи, – похвалився ватажок.

– Аж стільки? – перепитав Лу-Тзе. – Купа грошей за пару стіп.

– Бо це великі стопи, – пояснив ватажок. – Знаєш, що кажуть про чуваків з великими ступнями, га?

– Що їм потрібні черевики більшого розміру?

– Ага, якраз, – вишкірився ватажок. – Фігня, звісно, але на Противажному континенті є багаті старпери з молоденькими жінками, які готові башляти шалені бабки за розтерту в порошок стопу єті.

– А я чомусь думав, що їх захищено від полювання, – сказав Лу-Тзе, притуляючи мітлу до дерева.

– Та вони ж як тролі. Хто тут їх буде захищати? – буркнув ватажок. За його спиною місцеві провідники, які знали Перше правило, розвернулися і кинулись навтікача.

– Я, – заявив Лу-Тзе.

– Он як? – вишкірився цього разу зловісно ватажок. – Та в тебе ж навіть зброї немає. – Він озирнувся на провідників, які чимдуж утікали. – Мабуть, ти один з тих прибацаних ченців, що сидять там десь у гірських долинах, так?

– Саме так, – підтвердив Лу-Тзе. – Низенький, усміхнений, дивакуватий чернець. Абсолютно беззбройний.

– А нас тут п’ятнадцятеро, – гаркнув ватажок. – І добре озброєних, як бачиш.

– Це дуже важливо, що ви всі озброєні по самі вуха, – прорік Лу-Тзе, закочуючи рукави. – Так буде справедливіше.

Він потер долоні. Ніхто, здається, не мав наміру відступати.

– Е-е, хлоп’ята, а чи хтось із вас чув про якісь правила? – поцікавився він за якусь мить.

– Правила? – перепитав один з мисливців. – Які ще правила?

– Ой, ну, знаєте, – відповів Лу-Тзе. – Правила типу… Друге правило, скажімо, або Двадцять сьоме. Будь-які правила такого ось типу.

Ватажок мисливців насупився.

– Що за фігню ти плетеш, містере?

– Е-е, та який там ще «містер», я радше низенький, доволі досвідчений, підстаркуватий, цілком беззбройний, дивакуватий чернець, – озвався Лу-Тзе. – Мені просто цікаво, чи вся ця ситуація не примушує вас трішечки… знаєте, нервуватися?