Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

Але Лу-Тзе почув іншу розмову, що велася пошепки. Вона долинала з другого боку найближчої стіни і була такого змісту:

– Яка різниця, що там, до біса, написано? 

– Точність важлива, Сюзен. А тут під кришкою є докладний опис. Дивися. 

– Гадаєш, це справить на когось враження? 

– Прошу тебе. Все має бути зроблене належним чином. 

– Ой, тоді дай це мені! 

Містер Білий наблизився до Лу-Тзе з піднятою вгору сокирою.

– Тут заборонено… – почав було він.

– Їжте… О, боже мій… Їжте… «розкішну цукрову помадку крем-брюле з чудовою малиновою начинкою в оболонці з дивовижного чорного шоколаду»… ви, сірі шельми! 

На вулицю градом висипалась купа маленьких предметів. Деякі з них розкололися від удару об бруківку.

Лу-Тзе почув раптом тишу, викликану відсутністю тихенького дзижчання, до якого він уже звик.

– Ой, ні, я розкруч…

Залишаючи по собі дим, але знову ставши схожим на молочаря, хоча й такого, що доставляв щойно продукцію до палаючого будинку, Ронні Соак увірвався до своєї молочарні.

– Що він про себе думає? – визвірився він, так міцно вхопившись за край бездоганно чистого прилавка, що метал аж зігнувся. – О, так, спочатку викидають тебе геть, а коли хочуть, щоб ти повернувся…

Метал під його пальцями розжарився добіла, а тоді почав плавитися і скрапувати додолу.

– Я маю клієнтів. Я маю клієнтів. Від мене залежать люди. Нехай це не якась там гламурна робота, але людям завжди потрібне молоко…

Він ляснув себе долонею по чолі. Торкаючись його шкіри, розплавлений метал випаровувався.

Головний біль був справді нестерпний.

Він пригадав той час, коли був лише сам-один. Це було нелегко пригадати, адже… нічого не було, ні кольору, ні звуку, ні тиску, ні часу, ні руху, ні життя…

Лише Каос.

І раптом виникла думка: Чи хочу я цього знову? Ідеального порядку, що йде в парі з незмінністю?

Нові думки пронеслися в його голові, неначе зграйка сріблистих в’юнів. Він, зрештою, був Вершником і залишався ним, відколи люди в глинобитних містах на розпечених від сонця рівнинах вигадали якусь туманну ідею про Щось таке, що існувало споконвіку, перед усім іншим. А Вершник вловлював ці світові вібрації. Люди з глинобитних міст і люди зі шкіряних наметів інстинктивно відчували, що світ загрозливо несеться, кружляючи, крізь заплутаний і байдужий мультисвіт, що життя, яким вони живуть, відділене від космічного холоду й нічної пучини лише тонесенькою оболонкою завтовшки в поверхню дзеркала.

Вони знали, що все те, що вони нарекли реальністю, уся та павутина правил, завдяки якій тривало життя, було лише піною на гребні припливу. Вони боялися старого Каоса. Але тепер…

Він розплющив очі й подивився на свої почорнілі, задимлені руки.

А тоді звернувся до світу загалом і запитав:

– Хто ж я тепер?

Лу-Тзе почув, як його голос долинув з порожнечі:

– …чуюся…

– Ні, вас знову накрутили, – сказала молода жінка, що стояла навпроти нього. Вона відступила на крок, критично його оглядаючи. Вперше за вісімсот років Лу-Тзе відчув, ніби його впіймали на гарячому. Таким був її погляд – допитливий, проникливий, він нібито нишпорив у нього в голові.

– Отже, ви є Лу-Тзе, – сказала Сюзен. – А я Сюзен Стогелітська. Немає часу для роз’яснень. Вас не було… ну, не так уже й довго. Нам треба доправити Лобсанґа до скляного годинника. Чи вам можна довіритися? Бо Лобсанґ вважає вас трохи шахраюватим.

– Лише трохи? Це мене дивує, – Лу-Тзе роззирнувся довкола. – А що тут сталося?

Вулиця була порожня, якщо не рахувати застиглих людських статуй. Але земля була всіяна клаптиками сріблистого паперу і кольорових обгорток, а стіна за його спиною була захляпана чимось дуже схожим на шоколадну глазур.

– Дехто з них врятувався, – сказала Сюзен, беручи в руки те, що, сподівався Лу-Тзе, було лише величезним кондитерським шприцом. – Здебільшого вони билися самі з собою. От ви б намагалися розірвати когось на шматки лише заради цукерки з кавовою начинкою?

Лу-Тзе придивився до цих очей. Проживши вісімсот років, ви вже добре навчаєтесь читати людей. А Сюзен була історією, що почалася в незапам’ятні часи. Вона, мабуть, навіть знала Перше правило, на яке їй було начхати. До неї варто було ставитися з повагою. Але навіть таким, як вона, не варто цілком поступатися.

– Такої, що має зверху кавове зернятко, чи звичайної? – запитав він.

– Гадаю, що без зернятка, – відповіла Сюзен, не відводячи погляду.

– Н-н-н-і. Ні. Ні, не думаю, що б я таке зробив, – заперечив Лу-Тзе.

– Але вони вчаться, – пролунав за спиною підмітальника жіночий голос. – Дехто чинив опір. Ми можемо вчитися. Саме так люди стали людьми.

Лу-Тзе зміряв поглядом цю жінку.

Вона нагадувала світську даму, якій сьогодні довелося пережити дуже поганий день, потрапивши під молотарку.

– Чи не міг би я уточнити деякі моменти? – запитав він, переводячи погляд від однієї жінки до другої. – Ви воювали з тими сірими людьми шоколадними цукерками?

– Так, – підтвердила Сюзен, зазираючи за ріг. – Це сенсорний вибух. Вони втрачають контроль над своїм морфічним полем. Ви добре вмієте кидати? Чудово. Єдиносте, дайте йому стільки шоколадних яєць, скільки він зможе нести. Секрет полягає в тому, щоб якомога сильніше кидати їх об землю, викликаючи ефект шрапнелі…

– А де сам Лобсанґ? – запитав Лу-Тзе.

– Він? Можна сказати, що він нас надихає.

В повітрі спалахнули сині іскорки.

– У нього проблеми росту, на мою думку, – додала Сюзен.

На допомогу Лу-Тзе знову прийшов досвід багатьох століть.

– Він завжди видавався юнаком, який намагався знайти самого себе, – сказав він.

– Так, – погодилася Сюзен. – І це для нього стало невеличким шоком. Ходімо.

Смерть подивився на світ. Позачасовість сягнула вже Узбіччя й поширювалася у всесвіті зі швидкістю світла. Дискосвіт перетворився на кришталеву скульптуру.

І це не був апокаліпсис. Їх уже було чимало – маленьких, вигаданих апокаліпсисів, апокаліпсисів-фальшивок, апокрифічних апокаліпсисів.

Більшість із них були в давнину, коли світ, якому мав настати «кінець», нерідко обмежувався кількома селами й галявиною в лісі.

І цим маленьким світам наставав кінець. Але завжди виявлялось ще щось.

Насамперед існував обрій. Утікачі й біженці з’ясовували, що світ більший, ніж вони припускали. Декілька сіл на розчищеній ділянці землі? Ха, які ж вони були дурні! Тепер вони знали, що це був цілий острів! Звичайно, й там був знову обрій…

Але цьому світу забракло обріїв.

Смерть бачив, як сонце на його очах зупинилося на орбіті, а його світло стало тьмянішим і червонішим.

Він зітхнув і штурхнув Хропунця. Кінь вирушив у керунку, якого не можна було б знайти на жодній карті.

І небо сповнилося сірими силуетами. Ряди аудиторів немовби вкрилися брижами, коли перед ними з’явився Блідий Кінь.

Один полинув до Смерті і завис у повітрі неподалік від нього.

Тоді мовив, Чи ти не мав кудись вирушати?

– ТИ ГОВОРИШ ЗА ВСІХ?

Ти знаєш звичай, – мовив голос у голові Смерті. – У нас один говорить за всіх.

– ТЕ, ЩО ЗРОБЛЕНЕ, БУЛО НЕПРАВИЛЬНИМ.

Це вже не твоя справа.

– ОДНАК МИ ВСІ ВІДПОВІДАЛЬНІ.

Всесвіт існуватиме вічно, мовив голос. Усе збережене, впорядковане, зрозуміле, правомірне, класифіковане… незмінне. Досконалий світ. Завершений. 

– НІ.

Усе й так колись закінчиться. 

– АЛЕ ТЕПЕР ЩЕ ЗАРАНО. Є ЩЕ НЕЗАВЕРШЕНІ СПРАВИ.

Які саме?..

– ВСІ.

Спалахнуло сяйво, і виникла постать у білому з книжкою в руках.

Вона зміряла поглядом Смерть, а тоді нескінченні щільні ряди аудиторів і прорекла:

– Перепрошую? Я потрапив, куди треба?

Двоє аудиторів рахували кількість атомів на тротуарній плитці.

Вони звели очі, почувши якийсь рух.

– Доброго дня, – привітався Лу-Тзе. – Чи не міг би я звернути вашу увагу на повідомлення, яке тримає моя асистентка?

Сюзен підняла над собою табличку.

Там було написано: «Роти Повинні Бути Роззявлені. Згідно з Наказом».

І Лу-Тзе розтулив свої долоні. У кожній була карамелька, а він добре влучав у ціль.

Роти стулилися. Обличчя стали безтурботними. Тоді пролунав звук, подібний на щось середнє між мурканням і голосінням, який невдовзі перейшов на ультразвуковий рівень.

А тоді… аудитори розчинилися, спочатку ставши імлистими з країв, а пізніше, коли процес прискорився, швидко перетворившись на розлогу хмарку.

– Двобій руки з ротом, – мовив Лу-Тзе. – Чому в людей такого не буває?

– Інколи трапляється, – зронила Сюзен, а коли вони подивилися на неї, закліпала очима й додала: – Принаймні з деякими ненажерливими дурепами.

– Ну, але тобі не потрібно докладати зайвих зусиль, щоб залишатися в формі, – сказала Єдиність. – І це, до речі, були останні карамельки.

– Та ні, є ще шість у «Золотому наборі від В + Б», – уточнила Сюзен. – Три з білим шоколадним кремом у темному шоколаді і три зі збитими вершками в молочному шоколаді. Це ті, що в срібній обгортці… Слухайте, я просто знаю такі речі, гаразд? Просто рухаймося далі, чуєте? Не згадуючи про шоколад.

Ти не маєш над нами влади, мовив аудитор.

Бо ми не живі.

– АЛЕ ВИ ДЕМОНСТРУЄТЕ САМОВПЕВНЕНІСТЬ, ПИХАТІСТЬ І ТУПІСТЬ. А ЦЕ ЕМОЦІЇ. Я Б НАВІТЬ СКАЗАВ, ЩО ЦЕ ОЗНАКИ ЖИТТЯ.

– Перепрошую? – прорекла осяйна постать у білому.

Але ти тут сам-один!

– Я перепрошую? 

– ТАК? – озвався Смерть. – У ЧОМУ СПРАВА?

– Це ж Апокаліпсис, так? – настирливо запитала осяйна постать.

– МИ РОЗМОВЛЯЄМО.

– Так, я розумію, але чи це Апокаліпсис? Справжній кінець усього справжнього світу?

Ні, мовив аудитор.

– ТАК, – підтвердив Смерть, – САМЕ ТАК.

– Чудово! – вигукнула постать.

Що? мовив аудитор.

– ЩО? – перепитав Смерть.

Постать зніяковіла.

– Ну, не чудово, очевидно. Очевидно, що не чудово, само по собі. Але це, заради чого я тут. Заради чого я взагалі, чесно кажучи, існую, – він підняв над собою книгу. – Е-е, я навіть зазначив потрібне місце. Вау! Розумієте, я ж так давно цього чекав…

Смерть подивився на книгу. Палітурка і всі сторінки були зроблені з заліза. Він усе збагнув.

– ТО ВИ ТОЙ АНГЕЛ У БІЛОМУ ОДЯЗІ З ЗАЛІЗНОЮ КНИГОЮ З ПРОРОЦТВА ТОБРУНА, ЯКЩО НЕ ПОМИЛЯЮСЬ?

– Правильно! – сторінки забрязкали, коли ангел почав квапливо їх гортати пальцем. – І в білих шатах, до речі, якщо не заперечуєте. Ша-тах. Дрібничка, звичайно, але я люблю, щоб усе було, як належиться.

Що тут відбувається? прохрипів аудитор.

– НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ЯК ВАМ ЦЕ СКАЗАТИ, – мовив Смерть, ігноруючи втручання аудитора. – АЛЕ ВИ ОФІЦІЙНО НЕ ВИЗНАНІ.

Сторінки перестали бряжчати.

– Що ви маєте на увазі? – підозріло запитав ангел.

– КНИГА ТОБРУНА ОСЬ УЖЕ СТО РОКІВ НЕ ВИЗНАЄТЬСЯ ОФІЦІЙНОЮ ЦЕРКОВНОЮ ДОГМОЮ. ПРОРОК БРУТГА ВИЯВИВ, ЩО ЦІЛИЙ РОЗДІЛ ТАМ БУВ МЕТАФОРОЮ БОРОТЬБИ ЗА ВЛАДУ В РАННІЙ ЦЕРКВІ. ЙОГО ВИЛУЧЕНО З ДООПРАЦЬОВАНОЇ ВЕРСІЇ КНИГИ ОМА ЗА РІШЕННЯМ ІЙСЬКОГО СОБОРУ.

– Зовсім?

– НА ЖАЛЬ.

– Мене просто викинули? Як отих клятих кроликів із великими солодкаво-сиропними речами?

– ТАК.

– Навіть ту частину, де я дмухаю в сурму?

– О, ТАК.

– Ви впевнені?

– ЯК ЗАВЖДИ.

– Але ж ви Смерть, і це Апокаліпсис, правильно? – перепитав нещасний ангел. – А отже…

– МЕНІ ЖАЛЬ, АЛЕ ВИ ВЖЕ НЕ МОЖЕТЕ БРАТИ ФОРМАЛЬНОЇ УЧАСТІ В ЦІЙ ПРОЦЕДУРІ.

Краєм свідомості Смерть стежив за аудитором. Аудитори завжди слухали розмови людей. Що більше говорили люди, то більшого консенсусу досягали, приймаючи рішення і знімаючи відповідальність з кожного зокрема. Але аудитор демонстрував ознаки нетерпіння й роздратування…

Емоції. А емоції роблять вас живим. Смерть добре знав, як поводитися з живими.

Ангел роззирнувся на всесвіт.

– То що ж мені тепер робити? – залементував він. – Я ж так цього чекав! Тисячі років! – він подивився на залізну книгу. – Тисячі нудних, одноманітних, марних років… – пробурмотів він.

Це вже все? мовив аудитор.

– Одна велика сцена. Це все, що я мав. Це було моєю метою. Чекаєш, готуєшся… а тоді твою сцену просто вирізають, бо колір сірки, бачте, вже вийшов з моди? – голос ангела був просякнутий гіркотою і гнівом. – І ніхто, звичайно, мене й не попередив…

Він поглянув на заіржавілі сторінки.

– Наступним мав би бути Чума, – пробурмотів він.

– Я що, запізнився? – пролунав у пітьмі голос.

До них підступив кінь. Він світився хворобливим сяйвом, немовби гангренозна рана перед тим, як мають покликати цирульника-костоправа з пилкою для швидкого ампутування.

– Я ДУМАВ, ТИ НЕ ПРИЙДЕШ, сказав Смерть.

– Я не хотів, – поволі вимовив Чума, – але в людей трапляються дуже цікаві хвороби. Мені от хотілося б бачити, як поширюється тхір, – він підморгнув Смерті вкритим коростою оком.

– Маєте на увазі, кір? – виправив його ангел.

– Ні, таки тхір, – наполіг Чума. – Люди дуже недбало ставляться до того всього біоштукарства. Виводять фурункули, що починають кусатися.

Вас двох недостатньо! прогарчав у їхніх головах аудитор.

З темряви вигулькнув ще один кінь. Навіть решето може здатися м’ясистішим за нього.

– Я собі подумав, – пролунав голос. – Можливо, є речі, заради яких варто вступити в бій.

– І що ж це?.. – поцікавився, озираючись, Чума.

– Сандвічі з салатним кремом. Кращого нічого немає. А цей присмак визнаних безпечними емульгаторів? Неперевершений.

– Ха! То ви є Голод? – уточнив Ангел Залізної Книги. Він знову почав гортати важкі сторінки.

Що то, що то, що то за нісенітниця з якимось «салатним кремом»?[18]18
  Якщо ви живете в країні, де традиційно споживають майонез, нічого не питайте. Навіть не пробуйте.


[Закрыть] заволав аудитор.

Злість, подумав Смерть. Потужна емоція.

– А мені смакує салатний крем? – пролунав голос із пітьми.

Інший жіночий голос відповів:

– Ні, любий, від нього в тебе висипка.

Кінь Війни був величезний, червоний, зі скальпами загиблих воїнів, що звисали з ріжка на ковбойському сідлі. А похмура місіс Війна міцно трималася за чоловіка.

– Усі четверо. Класно! – зрадів Ангел Залізної Книги. – От вам і Ійський собор!

Шия Війни була обмотана вовняним шарфом. Він зніяковіло зиркнув на решту Вершників.

– Йому не можна перенапружуватися, – суворо попередила місіс Війна. – І не вплутуйте його в жодні авантюри. Він уже не такий сильний, як думає. І його легко збаламутити.

Отже, все кодло в зборі, мовив аудитор.

Зарозумілість, зазначив Смерть. І самовдоволеність.

Лунало брязкання металевих сторінок. Ангел Залізної Книги мав розгублений вигляд.

– Фактично, я не думаю, що мало бути саме так, – сказав він.

Ніхто не звернув на нього увагу.

Ну, то вже розігруйте свою пантоміму, мовив аудитор.

А тепер іронія й сарказм, подумав Смерть. Мусили набратися цього від когось у світі. Усі ці дрібнички, що творять… особистість.

Він подивився на вишикуваних у ряд Вершників. Вони перехопили його погляд, а Голод і Чума ледь помітно вклонилися.

Війна обернувся на сідлі й заговорив до дружини.

– Саме зараз, люба, я зовсім не збаламучений. Можеш, будь ласка, злізти з коня?

– Пригадай, що сталося, коли… – почула було місіс Війна.

– Негайно, моя люба, прошу тебе, – повторив Війна, і цього разу в його голосі, що й далі був спокійний і лагідний, прозвучали металеві і бронзові нотки.

– Е-е… ох, – місіс Війна раптом заметушилася. – Саме так ти завжди звучав, коли… – вона замовкла, на якусь мить радісно зашарілася й зіскочила з коня.

Війна кивнув Смерті.

А тепер ви маєте вирушити в путь, щоб сіяти жах, руйнацію й таке інше, мовив аудитор. Правильно?

Смерть кивнув.

Линучи над ним у повітрі, Ангел Залізної Книги гучно брязкав сторінками, квапливо гортаючи їх у намаганні знайти там належне йому місце.

– САМЕ ТАК. ОТ ТІЛЬКИ ПОПРИ ТЕ, ЩО МИ ДІЙСНО МАЛИ ВИРУШИТИ В ПУТЬ, – додав Смерть, витягаючи свого меча, – НІДЕ НЕ СКАЗАНО, ХТО СТАНЕ НАМ НА ШЛЯХУ.

І що ж це означає? просичав аудитор, але цього разу його голос боязко здригнувся. Відбувалися речі, яких він не розумів.

Смерть вишкірився. Для того, щоб боятися, потрібно мати власне «я». Нехай нічого не станеться зі «мною». Такою була пісня страху.

– Це означає, – сказав Війна, – що він попросив нас усіх подумати, на чиєму ми боці насправді.

Оголилися чотири мечі, леза яких палали, наче полум’я. Четверо коней зірвалися з місця.

Ангел Залізної Книги подивився на місіс Війну.

– Я перепрошую, – звернувся до неї він, – а чи немає у вас часом олівчика?

Сюзен зазирнула за ріг на вулицю Ремісників і застогнала.

– Їх там повно… і вони, здається, збожеволіли.

Єдиність також придивилася.

– Ні. Не збожеволіли. Вони ж аудитори. Вони просто все, що потрібно, вимірюють, оцінюють і стандартизують.

– Але ж вони зараз знімають тротуарну плитку!

– Так. Мабуть, тому, що плитка неправильного розміру. Вони не люблять невідповідностей.

– Як може, до біса, бути неправильний розмір у куска каменю?

– Будь-який розмір, що не відповідає стандартному. Ви вже мені вибачте.

Повітря довкола Сюзен спалахнуло синявою. Вона на якусь коротку мить усвідомила присутність прозорої людської постаті, що поволі оберталася, а тоді знову зникла.

Але голос в її вусі, просто в її вусі, вимовив: Я вже майже зміцнів. Чи можете ви дійти до кінця вулиці?

– Так. Ти певний? Раніше ти ж не зміг нічого зробити з годинником.

Раніше це не був я.

Якийсь рух у повітрі змусив Сюзен підняти голову. Блискавка, що застигла над мертвим містом, зникла. Хмари вирували, мов чорнило, налите у воду. Всередині у них виблискували спалахи, сірчано-жовті й червоні.

Чотири Вершники б’ються з рештою аудиторів, повідомив Лобсанґ.

– І перемагають?

Лобсанґ не відповів.

– Я спитала…

Мені важко сказати. Я бачу… все. Все, що могло статися… 

Каос прислухався до історії.

З’явилися нові слова. Чарівники й філософи винайшли Хаос, що був Каосом з прилизаним волоссям і в краватці, а втіленням безладу став новий лад, про який і мріяти не доводилося. Існують різновиди правил. З простого народжується складне, а складне породжує простоту іншого виду. Хаос – це порядок у масці… 

Хаос. Не темний, древній Каос, залишений позаду внаслідок еволюції всесвіту, а новий, осяйний Хаос, що витанцьовує в нутрі всього сущого. Ця ідея була на диво приваблива. І це було підставою для того, щоб існувати далі.

Ронні Соак поправив на голові кашкета. О, так… і ще остання річ.

Молоко було завжди гарне і свіже. Усі це визнавали. Звісно, що для нього не становило труднощів опинятися скрізь о сьомій ранку.

Якщо навіть Батько Вепр міг протягом однієї ночі залізти в кожнісінький димар цілого світу, доставку молока в межах одного міста протягом секунди не можна була вважати аж таким великим досягненням.

А от зберігання речей холодними було таким досягненням. Але тут йому вельми щастило.

Містер Соак зайшов до льодівні, де його дихання в морозному повітрі відразу взялося імлою. Підлога була заставлена лискучими маслоробками. На полицях, що іскрилися кригою, стояли чани з маслом і вершками. Численні лотки з яйцями ледве було видно крізь паморозь. Він планував улітку розширити бізнесову структуру й почати торгувати морозивом. Це було цілком очевидним наступним кроком. Крім того, варто було повною мірою скористатися холодом.

Посеред кімнати стояла палаюча плита. Містер Соак завжди купував у ґномів найкраще вугілля, і чавунна поверхня була розжарена до червоного. Можна було подумати, що ціла кімната повинна була перетворитися на суцільну пічку, але відчувалося лише легеньке шипіння на плиті, де мороз воював із жаром. З цією розпеченою плитою кімната залишалася звичайною льодівнею. А от без плити…

Ронні відчинив дверцята облямованої білою памороззю шафи і розколов кулаком кригу всередині. Тоді простягнув туди руку.

В його руці опинився меч, який іскрився синім полум’ям.

Це був не просто меч, а витвір мистецтва. Він був наділений уявною швидкістю, негативною енергією і позитивною холоднечею, холоднечею настільки холодною, що стикаючись із жаром, вона перебирала на себе частину його сутності.

Палаюча холоднеча. Відколи почався всесвіт, не існувало нічого настільки холодного. Хаосу, фактично, здавалося, що все відтоді було лише теплуватим.

– Що ж, я повертаюся, – прорік він.

П’ятий вершник вирушив у путь, залишаючи по собі ледь чутний запах сиру.

Єдиність подивилася на двох попутників і на синє сяйво, що й досі висіло над ними. Вони причаїлися за візочком-яткою для фруктів.

– Я хотіла б зазначити, – сказала вона, – що м… що аудитори не люблять несподіванок. Першим імпульсом є завжди бажання проконсультуватися. І завжди припускається, що має бути погоджений план.

– Отже? – запитала Сюзен.

– Я пропоную суцільне божевілля. Я пропоную тобі… і… молодому чоловікові побігти до крамниці, а я відволікатиму увагу аудиторів. Мені також здається, що цей старший пан повинен допомогти мені, бо він і так має невдовзі померти.

Запала мовчанка.

– На цьому не обов’язково було наголошувати, – сказав Лу-Тзе.

– Я не дотрималась норм етикету? – запитала вона.

– Не зовсім. Одначе, хіба ж не написано: «Коли мусиш іти, мусиш іти»? – мовив Лу-Тзе. – А ще таке: «Треба завжди носити чисту спідню білизну, бо ніколи не знати, чи не зіб’є тебе візок»?

– А чим це допоможе? – спантеличено запитала Єдиність.

– Це одна з найбільших таємниць Шляху, – з мудрим виглядом кивнув головою Лу-Тзе. – Які ще цукерки в нас залишилися?

– Лише нуга, – відповіла Єдиність. – Не думаю, що може бути щось жахливіше, ніж покрити нугу шоколадом, щоб вона підстерігала там довірливих ласунів. Сюзен?

Сюзен визирала на вулицю.

– М-м-м?

– Чи в тебе залишились якісь шоколадні цукерки?

Сюзен замахала головою.

– Ммм-ммм.

– Мені здається, що в тебе були вишневі крем-карамельки?

– М-м-м?

Сюзен ковтнула, а тоді закашлялась, явно демонструючи таким чином свою зніяковілість і роздратованість.

– Я з’їла тільки одну! – огризнулася вона. – Мені потрібен цукор.

– Ніхто ж і не сказав, що ти їх з’їла більше, – лагідно мовила Єдиність.

– Ми їх і не думали рахувати, – додав Лу-Тзе.

– Якщо в тебе є носова хустинка, – ще й далі дуже дипломатично запропонувала Єдиність, – я можу допомогти тобі обтерти з губ залишки шоколаду, які, мабуть, випадково потрапили туди ще давніше.

Сюзен розлючено витерла губи рукою.

– Це тільки цукор, – буркнула вона. – Ось і все. Пальне для організму. І годі вже вам торочити про це! Слухайте, ми ж не можемо дозволити вам померти заради…

Так, можемо, втрутився Лобсанґ.

– Чому? – приголомшено спитала Сюзен.

Бо я все бачив. 

– То, може, ти нам розкажеш? – згадала про свій Учительський Сарказм Сюзен. – Нам усім не терпиться знати, чим це закінчиться!

Ви не зрозуміли, що мається на увазі під «усе».

Лу-Тзе понишпорив у своєму наплічнику з боєприпасами і видобув звідти пару шоколадних яєчок і паперовий мішечок.

Побачивши мішечок, Єдиність зблідла.

– Я не знала, що в нас це є! – мовила вона.

– Щось доброго?

– Кавові боби в шоколаді, – видихнула Сюзен. – Їх треба заборонити!

Обидві жінки нажахано дивилися, як Лу-Тзе поклав один смаколик собі до рота. Він обвів їх здивованим поглядом.

– Непогано, хоч мені більше смакує локриця, – сказав він.

– Тобто, ви не хочете ще одненького? – спитала Сюзен.

– Ні, дякую.

– Ви певні?

– Так. Але я був би радий скуштувати локрицю, якщо у вас є…

– Чи ви, як чернець, проходили якусь спецпідготовку?

– Щоб воювати з шоколадом, ні, – відповів Лу-Тзе. – Але ж хіба не написано: «Якщо з’їсиш забагато, не матимеш апетиту під час вечері»?

– То ви справді не станете їсти другого кавового боба в шоколаді?

– Ні, дякую.

Сюзен подивилася на Єдиність, яка тремтіла.

– Ти справді маєш смакові рецептори, так? – запитала вона, а тоді відчула, як її смикають за руку.

– Ви вдвох причаїться за он тим візком, а тоді біжить, коли отримаєте сигнал, – звелів Лу-Тзе. – Мерщій!

– А який сигнал?

Ми знатимемо, пролунав голос Лобсанґа.

Лу-Тзе дивився, як вони поспіхом рушили геть. Тоді взяв у руку свою мітлу і вийшов на вулицю, заповнену сірими людьми.

– Я перепрошую? – мовив він. – Чи могли б ви приділити мені хвилиночку вашої уваги, якщо ваша ласка?

– Що він робить? – здивувалася Сюзен, ховаючись за візочком.

Вони всі йдуть до нього, сказав Лобсанґ. Дехто з них озброєний. 

– Вони віддаватимуть накази, – сказала Сюзен.

Ти певна?

– Так. Вони навчилися цього від людей. Аудитори не звикли коритися наказам. Їх треба переконувати.

Він каже їм про Перше правило, а це означає, що в нього є план. Гадаю, він спрацьовує. Так! 

– Що він зробив? Що він зробив?

Не журіться! З ним усе буде гаразд! 

Сюзен зірвалася на ноги.

– Господи!

Так, вони відрубали йому голову…

Страх, злість, заздрість… Емоції наповнюють вас життям, яке триває нетривалий час, аж поки ви помрете. Сірі постаті рятувалися втечею від мечів.

Але їх були мільярди. І в них були свої методи боротьби. Пасивні, невловимі методи.

– Якась дурня! – заволав Чума. – Їх навіть проста застуда не бере!

– І душу не проклянеш, і дупу не розітнеш! – гаркнув Війна, рубаючи сірі клапті, що розліталися навсібіч від його леза.

– Їх можна заморити голодом, – сказав Голод. – Я тільки не можу знайти спосіб, як це зробити!

Вони стримали коней. Сіра стіна, що зависла вдалині, знову почала насуватися.

– ВОНИ ЧИНЯТЬ ОПІР, – повідомив Смерть. – ВИ ЦЕ ВІДЧУВАЄТЕ?

– Я відчуваю лише, що ми дурні як пробки, – буркнув Війна.

– І ЗВІДКИ ВЗЯЛОСЯ ЦЕ ВІДЧУТТЯ?

– Хочеш сказати, що вони впливають на нашу свідомість? – здивувався Чума. – Ми ж Вершники! Як вони можуть робити таке з нами?

– МИ СТАЛИ ЗАНАДТО ЛЮДЯНИМИ.

– Ми? Людяними? Не змушуй мене регота…

– ПОГЛЯНЬ-НО НА МЕЧА У СВОЇЙ РУЦІ, – сказав Смерть. – НІЧОГО НЕ ПОМІЧАЄШ?

– Меч як меч. Мечоподібний. І що?

– ПОГЛЯНЬ НА РУКУ. ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ І ЩЕ ЧОТИРИ. ЛЮДСЬКА РУКА. ЦЮ ФОРМУ ЇЙ НАДАЛИ ЛЮДИ. І ЦИМ УСЕ ПОЯСНЮЄТЬСЯ. СЛУХАЙ-НО! ЧИ ТИ НЕ ВІДЧУВАЄШ СВОЄЇ МІЗЕРНОСТІ У ВЕЛИЧЕЗНОМУ ВСЕСВІТІ? ОСЬ ПРО ЩО ЇХНІЙ СПІВ. УСЕСВІТ ВЕЛИЧЕЗНИЙ, А ТИ МІЗЕРНИЙ, І ДОВКОЛА ТЕБЕ НЕМАЄ НІЧОГО, КРІМ КОСМІЧНОГО ХОЛОДУ, І ТИ ЦІЛКОМ САМОТНІЙ.

Решта Вершників були розгублені й нервові.

– Це йде від них? – запитав Війна.

– ТАК. ЦЕ СТРАХ І НЕНАВИСТЬ, ЯКИМИ НАДІЛЯЄ ЖИТТЯ МАТЕРІЯ, А ВОНИ НОСІЇ ЦІЄЇ НЕНАВИСТІ.

– То що ж нам тоді робити? – запитав Чума. – Їх тут занадто багато.

– ЦЕ ТИ ПОДУМАВ ЧИ ВОНИ? – відрізав Смерть.

– Вони знову наближаються, – застеріг Війна.

– ТОДІ МИ ЗРОБИМО ВСЕ, ЩО В НАШИХ СИЛАХ.

– Чотири мечі супроти армії? Це ніколи не спрацює!

– ЩЕ НЕДАВНО ТИ ДУМАВ НАВПАКИ. ХТО ЗАРАЗ ГОВОРИТЬ ЗАМІСТЬ ТЕБЕ? ЛЮДИ ЗАВЖДИ ЧИНИЛИ ОПІР НАМ І НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЛИСЯ.

– Це так, – погодився Чума. – Але з нами вони могли завжди сподіватися ремісії.

– Або раптового перемир’я, – додав Війна.

– Або… – почав був Голод, тоді завагався, і врешті-решт сказав: – Риб’ячої зливи? – він подивився на вирази їхніх облич. – Одного разу це дійсно сталося, – з викликом додав він.

– ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ОСТАННЬОЇ МИТІ ВАМ УСМІХНУЛАСЯ ФОРТУНА, ПОТРІБНО ДО ОСТАННЬОЇ МИТІ НА НЕЇ СПОДІВАТИСЯ, – сказав Смерть. – МАЄМО ЗРОБИТИ ВСЕ, ЩО В НАШИХ СИЛАХ.

– А якщо це не спрацює? – запитав Чума.

Смерть підібрав віжки Хропунця. Аудитори вже були набагато ближче. Він міг розрізнити їхні характерні ідентичні постаті. Забери одного, і на його місці завжди з’являться ще десятеро.

– ТОДІ МИ ЗРОБИЛИ ВСЕ, ЩО В НАШИХ СИЛАХ, – прорік він, – АЖ ПОКИ НАМ ЗАБРАКЛО СИЛ.

Ангел у Білих Шатах, сидячи на хмарці, гарячково гортав Залізну Книгу.

– Про що вони там говорять? – поцікавилася місіс Війна.

– Не знаю, мені не чути! А ще ці дві сторінки злиплися докупи! – бідкався ангел. Якийсь час він марно дряпав сторінки, намагаючись їх роз’єднати.

– Це тому, що він не вбрав спідню сорочку, – суворо дорікнула місіс Війна. – Я про такі речі…

Вона мусила замовкнути, бо ангел зірвав з голови німб і шкрябав ним оплавлені краї сторінок, від чого розліталися іскри і звучав огидний скрегіт, немовби якийсь кіт сповзав додолу шкільною дошкою, чіпляючись за неї кігтями.

Сторінки нарешті з брязкотом роз’єдналися.

– Ану, поглянемо… – він перебіг очима щойно виявлений новий текст. – Це зробив… це зробив… о… – він замовк і повернув до місіс Війни пополотніле обличчя.

– Ой, лишенько, – забідкався він, – ми потрапили в халепу.

З нижнього світу вигулькнула комета, стаючи дедалі більшою, поки говорив ангел. Вона спалахнула в небі, залишаючи позаду палаючі фрагменти, що відділялися й падали додолу, а коли наблизилася до Вершників, вони побачили там вогняну колісницю. Вона світилася синім полум’ям. Хаос, розпечений холодом.

Постать, яка стояла в колісниці, була в шоломі, що повністю закривав обличчя, залишаючи два отвори для очей, і ці отвори трохи нагадували метеликові крильця, але найбільше були схожі на очниці якоїсь дивної неземної істоти. Палаючий кінь, що майже не зіпрів, ще трохи пробіг риссю й зупинився; решта коней, не очікуючи команди наїзників, самі розступилися, звільняючи місце.

– Ой, ні, – гидливо махнувши рукою, застогнав Голод. – І він також? Я ж казав, що станеться, якщо він повернеться, казав? Пам’ятаєте, як він викинув з готельного вікна в Зоці менестреля? Я ж казав…

– ЗАМОВКНИ, – звелів Смерть. Тоді він кивнув головою. – ВІТАЮ, РОННІ. ПРИЄМНО ТЕБЕ БАЧИТИ. МЕНІ БУЛО ЦІКАВО, ЧИ ТИ ПРИЙДЕШ.

Рука, з якої снувалася холодна пара, піднялася вгору і зняла шолом.

– Здоровенькі були, хлоп’ята, – люб’язно привітався Хаос.

– Е-е… давно не бачилися, – буркнув Чума.

Війна кахикнув.

– Чув, ніби в тебе справи йдуть добре, – сказав він.

– Так, непогано, – обережно відповів Ронні. – Роздрібна торгівля молоком і похідними молочними продуктами має гарну перспективу.

Смерть подивився на аудиторів. Вони перестали наближатися, але й далі кружляли довкола Вершників, пильно до них приглядаючись.

– Ну, так, без сиру світ не виживе, – понуро пожартував Війна. – Ха-ха.

– А тут, я бачу, справи не дуже, – зронив Ронні.

– Ми можемо впора… – почав був Голод.

– НЕ МОЖЕМО, – урвав його Смерть. – САМ БАЧИШ, ЯК ВОНО Є, РОННІ. ЧАСИ ЗМІНИЛИСЯ. ТИ НЕ БАЖАВ БИ ПІДКЛЮЧИТИСЯ?

– Гей, ми не обговорювали… – почав знову Голод, але зупинився, побачивши лютий погляд Війни.

Роні Соак знову вбрав шолом, і Хаос видобув меча. Він виблискував і, подібно до скляного годинника, також немовби вторгався в інший, набагато складніший світ.

– Один старий чоловік казав мені, що ми живемо і вчимося, – мовив він. – Ну от, я прожив і щойно тепер навчився, що лезо меча нескінченно довге. А ще я навчився робити до біса добрий йогурт, хоч це не ті навички, які я маю намір продемонструвати нині. Покажемо їм, де раки зимують, хлоп’ята?

Далеко внизу, на вулиці, декілька аудиторів підступили на пару кроків.

– Що таке Перше правило? – запитав один із них.

– Немає значення. Я сам Перше правило! – аудитор замахнувся великою сокирою, щоб вони відійшли назад. – Необхідний послух!

Аудитори завагалися, дивлячись на тесак. Вони вже знали, що таке біль.

Раніше ніколи не відчували болю, впродовж мільярдів років. Ті, хто його відчув, не мав жодного бажання відчути його знову.

– Чудово, – сказав містер Білий. – А тепер назад до…

Невідь-звідки прилетіло шоколадне яєчко й розбилося об бруківку. Юрба аудиторів кинулася до нього, але містер Білий декілька разів розітнув повітря сокирою.

– Назад! Назад! – зарепетував він. – Ви троє! Знайдіть, хто це кинув! Це прилетіло з-за тієї ятки! Нікому не торкатися коричневої речовини!