Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

А останній спогад, який саме зникав, сказав: «Гей, та це ж було кілька місяців тому…»

– Ні, ми не Лу-Тзе, загадкове падуче дитя, – звернувся до нього чийсь голос. – Можеш повернутися?

Ньюґейту ледве вдалося, з величезним зусиллям, повернути голову. Йому здавалося, ніби він застряг у якійсь смолі.

За кілька метрів від нього сидів на перевернутому догори дном ящику дебелий молодик у брудній жовтавій мантії. Він був дещо подібний на монаха, за винятком волосся, яке здавалося цілком відокремленим організмом. Спроба назвати його просто чорним із хвостиком на маківці означала би втрату гарної нагоди охарактеризувати цю кучму волосся «слоноподібною». Вона немовби була наділена власною індивідуальністю.

– Здебільшого мене звуть Сото, – представився чоловік під тією кучмою. – Марко Сото. Я не збираюся запам’ятовувати твоє ім’я, поки ми не знатимемо, виживеш ти чи ні. Отже, скажи мені, чи міркував ти колись над принадами духовного життя?

– Прямо зараз? Звичайно! – відповів… так, Ньюґейт, подумав він, адже це моє ім’я, так? Але ж чому мені пригадується Лобсанґ? – Е-е, я власне міркував про можливість змінити рід занять!

– Хороший кар’єрний хід, – погодився Сото.

– Це що, якісь чари? – Ньюґейт спробував поворухнутися, але натомість ледь помітно повернувся, висячи в повітрі над землею.

– Не зовсім. Схоже, що ти вплинув на формування часу.

– Я? Як я міг це зробити?

– Ти не знаєш?

– Ні!

– Ха, ви його чуєте? – мовив Сото, немовби спілкувався з близьким приятелем. – Та ж треба було скористатися чи не цілковитим обертом Зволікатора для того, щоб твоя мала витівка не завдала шкоди усьому світові, а ти не знаєш, як ти це зробив?

– Ні!

– То ми тебе навчимо. Це гарне життя з чудовими перспективами. Принаймні, – додав він, чмихаючи носом, – кращими, ніж ті, що очікують тебе зараз.

Ньюґейт напружував шию, пробуючи ще трохи повернути голову. – І чого ж ви мене навчите?

Той чоловік зітхнув.

– Ще й досі ставиш запитання, хлопче? Готовий ти чи ні?

– Як?..

– Слухай, я пропоную тобі нагоду нового життя, розумієш?

– А що такого в цій нагоді, містере Сото?

– Ні, ти мене не зрозумів. Тобі, тобто Ньюґейту Лудду, пропонується мною нагода отримати нове життя. А це не порівняти з тим, що очікує тебе невдовзі.

Ньюґейт завагався. Він відчував поколювання в тілі. Воно, в певному сенсі, й далі падало. Він не розумів, звідки він це знав, але знання було не менш реальне, ніж бруківка унизу. Якщо він зробить помилковий вибір, падіння просто триватиме. Досі воно було доволі легким. Але останні пару дюймів можуть виявитися смертельно болючими.

– Мушу визнати, що я оце тепер не задоволений своїм життям, – сказав він. – Мабуть, буде корисно змінити його курс.

– Добре, – кучматий чоловік видобув щось зі своєї мантії. Це нагадувало складену рахівницю, та коли він її відкрив, частинки почали спалахувати сяйвом і зникати, немовби опинялися поза межами людського зору.

– Що ви робите?

– Ти знаєш, що таке кінетична енергія?

– Ні.

– Це те, чого в тебе забагато, – пальці Сото витанцьовували на кісточках, вряди-годи зникаючи і знову з’являючись. – Я припускаю, що ти важиш десь біля ста десяти фунтів, так?

Він поклав до кишені пристрій і попрямував до візочка неподалік. Зробив там щось, чого не міг бачити Ньюґейт, і повернувся.

– Через декілька секунд ти завершиш своє падіння, – сказав він, а тоді нахилився і поклав щось на землю. – Намагайся уявити, що це новий початок твого життя.

Ньюґейт упав. Ударився об землю. Повітря спалахнуло фіолетовим кольором, а завантажений віз на вулиці підстрибнув мало не на пів метра в повітря, а тоді важко гепнувся додолу. Одне його колесо відірвалося й покотилося геть.

Сото нахилився над Ньюґейтом і смикнув його за розм’яклу руку.

– Як ти? – запитав він. – Набив синці?

– Трохи болить, – пробурмотів приголомшений Ньюґейт.

– Мабуть, ти трохи важчий, ніж видаєшся. Дозволь-но…

Сото вхопив Ньюґейта за плечі і почав волікти його кудись у мряку.

– Можна, я піду і…?

– Ні.

– Але ж Гільдія…

– Для Гільдії ти більше не існуєш.

– Що за дурниці. Я зареєстрований у Гільдії.

– Ні, тебе там немає. Ми про це подбаємо.

– Як? Ви ж не можете переписати заново історію!

– Хочеш закластися на долар?

– Куди я потрапив?

– Таємнішого за наше товариство ти й уявити не зможеш.

– Справді? І хто ж ви тоді?

– Історичні ченці.

– Що? Ніколи про вас не чув!

– Бачиш? Ми добре робимо свою справу.

І вони таки добре робили свою справу.

І тоді почав летіти й проминати час.

І ось він знову став теперішнім.

– З тобою все добре, хлопче?

Лобсанґ розплющив очі. Відчував, ніби його руку видирають геть із тіла.

Глянув угору і побачив Лу-Тзе, який лежав долілиць на хиткому мостику, тримаючи його за руку.

– Що сталося?

– Думаю, хлопче, що ти, мабуть, занадто розхвилювався. Або тобі запаморочилося в голові. Не дивися вниз.

Лобсанґ чув, як прямо під ним немовби гуде рій розлючених бджіл. Він інстинктивно почав повертати туди голову.

– Я ж тобі сказав не дивитися! Просто розслабся.

Лу-Тзе звівся на ноги. Підняв Лобсанґа за руку, немовби той був пір’їнкою, аж поки сандалії юнака опинилися на деревині місточка. Унизу бігали доріжками і лементували монахи.

– Заплющ тепер очі… не дивися вниз!.. і ми зараз відійдемо подалі звідси, гаразд?

– Я, е-е, я згадав… тоді в місті, коли мене знайшов Сото… я згадав… – мовив слабким голосом Лобсанґ, дрібочучи вслід за ченцем.

– Цього і слід було очікувати, – сказав Лу-Тзе, – за цих обставин.

– Але я пригадую, що там я згадав про те, як був отут. Про вас і Мандалу!

– Хіба ж не написано у священному тексті: «Багато діється такого, про що, мені здається, ми й не знаємо»? – прорік Лу-Тзе.

– Я… і цього ще не читав, Підмітальнику, – зізнався Лобсанґ. Він відчув довкола прохолодніше повітря, а це свідчило про те, що вони підійшли до кам’яного тунелю в дальньому кінці зали.

– На жаль, у тих писаннях, які зберігаються тут, ти цього й не прочитаєш, – сказав Лу-Тзе. – До речі, можеш уже розплющити очі.

Вони крокували далі, а Лобсанґ розтирав чоло, намагаючись позбутися химерних думок.

За їхніми спинами нестямне вирування барвистого колеса на тому місці, куди мав упасти Лобсанґ, поступово заспокоїлося і стихло.

Згідно з Першою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин і Одоробло досягли зеленої долини поміж горами, що височіли над нею, і Колин прорік: 

– Ось це місце. Тут постане храм, присвячений згортанню й розгортанню часу. Я його бачу. 

– А я ні, вчителю, – зізнався Одоробло. 

Колин проголосив: 

– Ось там, – він показав туди рукою, яка щезла. 

– А, – мовив Одоробло. – Ось там. 

Декілька пелюсток черешневого цвіту опустилися Колину на потилицю з одного з тих диких дерев, які росли вздовж потічків. 

– І цей досконалий день триватиме вічно, – прорік він. – Повітря прозоре, сонце яскраве, у потічках струмує крига. Щодня в оцій долині буде такий досконалий день. 

– Буде трохи монотонно, вчителю, – сказав Одоробло. 

– Це тому, що ти ще не знаєш, що робити з часом, – мовив Колин. – Але я навчу тебе робити з часом те ж саме, що ти робиш зі своїм плащем, одягаючи його, коли потрібно, а тоді скидаючи. 

– І мені треба буде його прати? – запитав Одоробло. 

Колин обвів його довгим неквапливим поглядом. 

– З твого боку, Одоробле, це було або дуже хитромудре міркування, або ж ти просто намагався доволі безглуздо обіграти мою метафору. Що ж це було, як ти гадаєш? 

Одоробло подивився собі під ноги. Тоді він поглянув на небо. Тоді звів погляд на Колина. 

– Думаю, що мені бракує глузду, вчителю.

– Це добре, – мовив Колин. – Мені пощастило мати саме такого учня, адже, якщо я зможу навчити тебе, Одоробле, то я й  будь-кого зумію навчити.

Одоробло заспокоївся і кивнув. 

– Ви мені робите забагато честі, вчителю. 

– Є ще і друга частина мого задуму, – сказав Колин.

– Ага, – пробурмотів Одоробло з виразом, який, на його думку, надавав йому розумного вигляду, хоч насправді він тоді нагадував людину, що страждає від болю під час процесу дефекації. – Задум, що складається з двох частин, завжди добрий, учителю.

– Знайди мені пісок усіх кольорів і плаский камінь. Я покажу тобі, як робити видимими потоки часу.

– О, гаразд.

– Є ще і третя частина мого задуму.

– Третя частина, он як?

– Я можу навчити обдарованих учнів контролювати свій час, заповільнювати його, прискорювати, зберігати і скеровувати, неначе воду у цих струмочках. Але боюся, що більшість людей буде просто неспроможна дозволити собі таке. Мусимо їм допомогти. Ми створимо… пристрої, які зберігатимуть і постачатимуть час туди, де потрібно, адже люди будуть нездатні прогресувати, якщо їх нестиме течією, мов ті листочки в потічку. Людям необхідно мати здатність гаяти час, надолужувати час, втрачати час і здобувати час. Це стане найголовнішим нашим завданням.

Одоробло насупив чоло, намагаючись бодай щось уторопати. А тоді він поволі підняв руку. 

Колин зітхнув. 

– Ти хочеш запитати, що сталося з отим плащем? 

Одоробло кивнув. 

– Забудь ти про плащ, Одоробле. Це не важливо. Пам’ятай лише, що ти є чистий аркуш паперу, на якому я писатиму… – Одоробло розтулив було рота, але Колин зупинив його, піднявши руку. – Це просто ще одна метафора, ще одна метафора. А тепер прошу приготувати мені обід. 

– Метафорично чи насправді, вчителю? 

– І так, і так. 

Зграйка білих пташок пурхнула з дерев і пролетіла над ними, перетинаючи долину. 

– Там будуть голуби, – прорік Колин, а Одоробло поспіхом почав розпалювати вогнище. – Щодня там будуть голуби. 

Лу-Тзе залишив послушника у передпокої. Тих, кому він не подобався, могло здивувати, що Лу-Тзе розгладив свою мантію перед тим, як з’явитися на очі абатові, але попри те, що йому було начхати на будь-які правила, людей це аж ніяк не стосувалося. Він загасив цигарку і запхав її собі за вухо. Знав абата вже майже шістсот років і поважав його. А людей, яких Лу-Тзе поважав, було не так уже й багато. Здебільшого, він просто мирився з ними, терпів.

Зазвичай ставлення підмітальника до інших людей було обернено пропорційне статусу, який ті займали, і вони відплачували йому тією ж монетою. Старші монахи… хоч у таких просвітлених осіб і не могло би бути лихих думок, але ніде правди діти – від вигляду Лу-Тзе, який зухвало походжає храмом, тьмяніла не одна найчистіша карма. Для деяких мислителів особистою образою була вже сама постать підмітальника з його браком формальної освіти або офіційного статусу, його дурнуватим Шляхом і неймовірними успіхами. Тож їм було дивно, що він подобався ерудованому, непрактичному й делікатному абатові, який настільки кардинально відрізнявся від підмітальника. Але ж несподіванка – це природа всесвіту.

Лу-Тзе кивнув прислужникам, які відчинили великі лаковані двері.

– Як почуває себе нині преподобний? – запитав він.

– Він ще й далі має клопіт із зубами, Лу-Тзе, але дотримується послідовності і щойно цілком задовільно ступив перші кроки.

– Так, мені здалося, що я чув гонги.

Ченці, які скупчилися посеред кімнати, розступилися, і Лу-Тзе підійшов до дитячого манежу. На жаль, це було необхідно. Абат так ніколи й не опанував мистецтво циркулярного старіння. Ось чому він був змушений досягати довголіття традиційнішим способом періодичної реінкарнації.

– А, Підмітальнику, – пропищав він, незграбно відкидаючи вбік жовтого м’ячика й усміхаючись. – І як там гори? Хоцю цюцю хоцю цюцю! 

– Я вже точно отримав вулканізм, преподобний. Це дуже обнадійливо.

– І зі здоров’ям усе гаразд, як завжди? – поцікавився абат, а його пухкеньке рученятко щосили вдаряло ґратки манежу дерев’яною жирафою.

– Так, ваша світлість. Гарно бачити, що ви знову в доброму стані.

– Спроможний поки що зробити лише пару кроків, як це не прикро цюцю хоцю цюцю. На жаль, тіла немовлят наділені власною свідомістю ЦЮЦЮ! 

– Ви надіслали мені вістку, ваша світлість? Там було написано: «Перевір оцього».

– І якої ж ви думки про нашого хоцю цюцю хоцю цюцю хоцю цюцю ВЖЕ юного Лобсанґа Лудда? – до нього квапливо підбіг прислужник-аколіт із сухариками на тарілці. – Чи не бажаєте, до речі, сухарика? – запропонував абат. – Няммм смацненька цюця! 

– Ні, преподобний, усі мої зуби вже прорізалися, – подякував підмітальник.

– Той Лудд загадковий, правда? Його вихователі смацненька цюця ням-м-м цюця сказали мені, що він дуже талановитий, але якийсь химерний. Але ви з ним не зустрічалися досі й не знаєте його минулого, тому ням-м-м цюця я був би вдячний почути ваші неупереджені оцінки ням-м-м ЦЮЦЯ.

– Він нереально спритний, – сказав Лу-Тзе. – Мені здається, він реагує на речі, які ще навіть не сталися.

– Як таке може бути? Хоцю міся хоцю міся хоцю хоцю МІСЯ!

– Я його поставив перед Апаратом хаотичних м’ячів у додзьо для старійшин, і він часом рухався до правильного отвору, перш ніж звідти вилітав м’ячик.

– Це що, якась бульк телепатія?

– Якщо у простенького пристрою з’явилася власна свідомість, нам можуть загрожувати великі неприємності, – сказав Лу-Тзе. Він набрав повні груди повітря. – А в залі Мандали він побачив узори серед хаосу.

– Ви показали неофітові Мандалу? – нажахано вигукнув головний аколіт Рінпо.

– Щоб дізнатися, чи хтось уміє плавати, треба штовхнути його в річку, – знизав плечима Лу-Тзе. – Хіба є інший спосіб?

– Але бачити її без належної підготовки…

– Він побачив узори, – вів далі Лу-Тзе. – І зреагував на Мандалу. – Лу-Тзе не уточнив, що й Мандала зреагувала на нього. Хотів це все обміркувати. Коли дивишся в безодню, то не очікуєш, що вона люб’язно помахає тобі у відповідь.

– Але це було місямісямісявава суворо заборонено, хай там як, – мовив абат. Він невправно понишпорив серед іграшок на підстилці, намацав чималу дерев’яну цеглину з тисненим зображенням веселенького блакитного слоника, а тоді незграбно пожбурив її на Рінпо. – Інколи ви забагато собі дозволяєте, Підмітальнику бацу слоника! 

Пролунали ріденькі оплески від аколітів, які таким чином оцінили абатове вміння розпізнавати тварин.

– Він бачив узори. Він знає, що діється. Просто не усвідомлює, що саме він знає, – наполіг на своєму Лу-Тзе. – А ще не встигли ми зустрітися, як він миттєво поцупив невеличку цінну річ, і я досі не можу збагнути, як йому це вдалося. Невже він може бути настільки спритним без жодного вишколу? Хто такий цей хлопець?

Цок 

Хто така ця дівчина?

Мадам Фраут, директорка Фраут-академії та авторка Фраут-методики розважального навчання, нерідко ставила собі це запитання, коли їй треба було починати розмову з міс Сюзен. Звичайно, ця дівчина була її підлеглою, але… просто мадам Фраут не полюбляла дисципліну, і саме тому, мабуть, вона й винайшла цю Методику, яка взагалі не вимагала жодної дисципліни. Загалом вона покладалася на грайливе спілкування з людьми, аж поки ті не поступалися їй, відчувши певну ніяковість.

Міс Сюзен, здається, нічим не можна було примусити зніяковіти.

– Я вас викликала сюди, Сюзен, через те, що, е-е, через те, що… – мадам Фраут завагалася.

– Були якісь скарги? – запитала міс Сюзен.

– Е-е, ні… е-е… хоча міс Сміт казала мені, що після ваших уроків діти стають, е-е, неспокійні. А ще, каже вона, у них проявляється здатність читати невідповідні, на жаль, їхньому віку книжки…

– На думку міс Сміт, у добрій книжці має йтися про хлопчика й песика, які женуться за великим червоним м’ячем, – відрізала міс Сюзен. – Мої діти навчилися очікувати цікаву фабулу. Не дивно, що вони втрачають терпець. Зараз ми з ними читаємо «Казки сестер Ґрім».

– Доволі неввічливо з вашого боку, Сюзен.

– Ні, мадам. Це ще доволі ввічливо. Неввічливо було б, якби я сказала, що для таких учителів, як міс Сміт, зарезервоване окреме коло в Пеклі.

– Але ж це жахли… – мадам Фраут затнулася, а тоді знову почала говорити. – Ви взагалі не повинні вчити їх читати! – огризнулася вона. Але це був огризок старого і напівзогнилого яблука. Мадам Фраут з’їжилася на своєму стільці, коли на неї подивилася міс Сюзен. Ця дівчина мала таку жахливу здатність зосереджувати на вас усю свою увагу. Для того, щоб витримати інтенсивність цієї уваги, треба було бути кращою за мадам Фраут особою. Увага прискіпливо інспектувала вашу душу, окреслюючи маленькими червоними кружечками ті місця, як їй не подобалися. Коли міс Сюзен дивилася на вас, було враження, що вона ставить вам оцінки. 

– Я маю на увазі, – пробурмотіла директорка, – що дитинство – це час для гри і…

– Навчання, – вставила міс Сюзен.

– Навчання за допомогою гри, – додала мадам Фраут, задоволено відчувши себе на знайомій території. – Адже кошенята й цуценята…

– …стають, виростаючи, котами й собаками, ще менш цікавими, – урвала її міс Сюзен, – тоді як діти мають ставати дорослими.

Мадам Фраут зітхнула. Вона тут нічим не могла собі зарадити. І так було завжди. Вона знала, що в цій ситуації вона безсила. Про міс Сюзен пішов поголос. Стурбовані батьки, які вирішили спробувати «Навчання за допомогою гри», втративши надію, що їхні чада спроможні засвоїти «Навчання за допомогою звертання уваги на те, що їм говорять інші», раптом помітили, що ті приходять додому дещо спокійніші й задумливіші, а тоді, щонайдивніше, без жодного нагадування самі сідають робити домашні завдання, і навіть собаки їм допомагають. А ще вони вдома розповідають різні байки про міс Сюзен.

Міс Сюзен володіла всіма мовами світу. Міс Сюзен знала все і про все. Міс Сюзен постійно вигадувала чудові шкільні мандрівки…

…і це особливо збивало з пантелику, адже з того, що знала мадам Фраут, ніхто офіційно такі мандрівки не організовував. Коли вона проходила повз клас, у якому проводила урок міс Сюзен, там завжди панувала зосереджена тиша. Це дратувало мадам Фраут. Так, ніби верталися старі лихі часи, коли дітей піддавали Муштрі в класах, що були нічим не кращі за Камери тортур для юних мізків. Хоч інші вчителі казали, що з класу міс Сюзен долинали якісь звуки. Інколи немовби чувся плескіт хвиль, а інколи – шум джунглів. А одного разу мадам Фраут могла б навіть поклястися, якби це було в її стилі, що в класі, який вона проминала, точилася справжня повномасштабна битва. Такі речі нерідко траплялися в процесі «Навчання за допомогою гри», але цього разу було, здається, забагато бойових закликів сурм, свистіння стріл і криків полеглих.

Вона відчинила навстіж двері і відчула, як щось просвистіло в повітрі над її головою. Міс Сюзен сиділа на ослінчику і читала вголос книжку, а учні в мовчазному захопленні розташувалися довкола неї напівколом, схрестивши ноги. Це було таке старомодне видовище, якого терпіти не могла мадам Фраут, немовби всі діти були молільниками довкола якогось Вівтаря Знань.

Ніхто не вимовив жодного слова. Усі діти й сама міс Сюзен чітко давали зрозуміти своєю шанобливою мовчанкою, що вони очікують, коли мадам Фраут забереться геть.

Вона метнулася назад у коридор, а за її спиною грюкнули, зачиняючись, двері. Тут вона помітила довгу, грубо обтесану стрілу, що й досі вібрувала, застрягши в протилежній стіні.

Мадам Фраут озирнулася на двері, пофарбовані у звичний зелений колір, а тоді знову подивилася на стрілу.

Яка вже зникла.

Вона перевела до класу міс Сюзен Джейсона. Це був жорстокий учинок, але мадам Фраут вважала, що між ними зараз точиться така собі непроголошена війна.

Якби дітей асоціювали зі зброєю, то Джейсон був би заборонений усіма міжнародними угодами. Джейсон мав люблячих батьків і здатність зосереджувати свою увагу не більше, ніж на мінус декілька секунд, хіба що йшлося про винахідливу жорстокість стосовно маленьких пухнастих звіряток, яку він застосовував вельми терпляче. Джейсон хвицав ногами, молотив руками, кусався і плював. Його художні твори могли налякати до смерті навіть міс Сміт, яка, зазвичай, завжди могла сказати щось добре про будь-яку дитину. Він явно був хлопцем із особливими потребами. Увесь персонал школи вважав, що насамперед він потребував екзорцизму.

Мадам Фраут нахилилася до замкової щілини і прислухалась. Вона почула першу цього дня істерику Джейсона, а тоді запала тиша. Їй важко було почути, що сказала міс Сюзен.

Коли за пів години вона вигадала відмовку, щоб зайти до класу ще раз, Джейсон допомагав двом маленьким дівчаткам робити з картону зайчика.

Пізніше його батьки зізналися, що були приголошені зміною, хоч тепер він і лягав спати тільки з увімкненим світлом.

Мадам Фраут пробувала розпитувати свою найновішу вчительку. Адже попри всі захоплені відгуки, вона все ж таки була її підлеглою. Біда була лише в тому, що Сюзен так уміла їй відповідати, що мадам Фраут верталася від неї цілком задоволена розмовою і тільки у своєму кабінеті, коли вже було запізно щось міняти, усвідомлювала, що так і не отримала належної відповіді на жодне своє питання.

А міняти щось було вже дійсно запізно, бо несподівано виявилося, що існує довжелезний список охочих вступити в її школу. Батьки змагалися за нагоду записати своїх дітей до класу міс Сюзен. А стосовно всіх тих байок, які дітлахи розповідали, приходячи додому… та ж усім відомо, яка яскрава в них уява, що тут казати?

Та все одно, візьмімо хоча б есей Річенди Гіґс. Мадам Фраут намацала окуляри, які соромилася постійно носити, тому тримала їх на шнурочку довкола шиї, і ще раз переглянула есей. Ось що там було написано:

До нас приходив чоловік з одних кісток і він зовсім не був страшений, він мав велику білу коню. Ми гладили коню. Він мав кусу. Він нам казав цікаві речі і оберешно переходити дорогу. 

Мадам Фрау передала цей аркуш міс Сюзен, яка уважно його переглянула. Тоді дістала червоний олівчик, зробила кілька виправлень і віддала есей назад.

– І що? – запитала мадам Фраут.

– Так, у неї, бачу, проблеми з пунктуацією. Але «косу» написала майже правильно.

– Хто… А що це за великий білий кінь у класі? – спромоглася видушити з себе мадам Фраут.

Міс Сюзен співчутливо глянула на неї і сказала:

– Мадам, ну хто міг би затягнути в клас коня? Це ж треба піднятися на два поверхи сходами.

Але цього разу мадам Фраут не збиралася відступати. Вона показала ще один коротенький есей.

Сьогодня ми з нами говорив містер Шламп хто є бабаєм але тепер він добрий. Він казав шо нам робити з тими друхими. Можна накинути на голову ковдру але кращіше накинути її на голову бабая і він подумає шо не істнує і зникає. Він казав нам богато історій про людей на яких він стрибував і він казав якшо Міс наша вчителька він думає в нас дома не буде бабаїв бо вони не люблять шоб їх знайшла Міс. 

– Бабай, Сюзен? – запитала мадам Фраут.

– Яка в дітей уява, – відповіла незворушно міс Сюзен.

– Ви що, знайомите маленьких дітей з окультизмом? – запідозрила мадам Фраут. Вона чудово знала, як погано реагують на такі речі батьки.

– О, так.

– Що? Чому?

– Щоб це їх не шокувало, – спокійно пояснила міс Сюзен.

– Але місіс Робертсон сказала мені, що її Емма ходила по хаті, шукаючи монстрів у шафах! А досі вона їх страшенно боялася!

– А вона ходила з палкою? – поцікавилася Сюзен.

– З батьковим мечем!

– Молодчинка.

– Послухайте, Сюзен… мені здається, я розумію ваші наміри, – сказала мадам Фраут, насправді, нічого не розуміючи, – але батьки це все сприймають негативно.

– Так, – погодилася міс Сюзен. – Інколи я дійсно починаю думати, що людям необхідно здавати відповідні іспити для того, щоб отримати дозвіл ставати батьками. Тобто, практичного досвіду для цього замало.

– Хай там як, але ми повинні з повагою ставитися до їхніх поглядів, – наполягла мадам Фраут, хоча й не зовсім упевнено, бо інколи їй і самій приходили в голову такі думки.

Узяти, скажімо, так звані батьківські вечори з учителями. Мадам була занадто заклопотана, щоб дослухатися до того, що говорить її нова вчителька. Вона тільки знала, що міс Сюзен спокійно сидить і розмовляє з подружжями, аж раптом Джейсонова мати бере свого стільця і виганяє з кімнати Джейсонового батька. Наступного дня Сюзен отримує від матері Джейсона величезний букет квітів, а тоді ще більший букет від його батька.

Чимало й інших подружніх пар виходили з класу міс Сюзен збентежені або стурбовані. Відповідно, коли наближався час оплати за черговий шкільний семестр, мадам Фраут ніколи не знала, чи будуть готові платити батьки.

А тоді знову ще й це. Директорка мадам Фраут, яка мала би перейматися репутацією школи, коштами й оплатою, інколи немовби чула далекий голос молоденької міс Фраут, яка й сама була колись доволі непоганою, хоч і сором’язливою вчителькою, і цей голос підбадьорював і заохочував Сюзен.

Сюзен мала стурбований вигляд.

– Ви незадоволені моєю роботою, мадам?

Мадам Фраут не знала, що й відповісти. Вона і справді була незадоволена, але з цілком інших причин. І в процесі цієї розмови вона почала усвідомлювати, що ніколи б не наважилася звільнити міс Сюзен або, ще гірше, дозволити їй звільнитися за власним бажанням. Якщо вона заснує власну школу, і новина про це швидко розповсюдиться, школа «Навчання за допомогою гри» просто почне втрачати учнів і, що найважливіше, джерело доходів.

– Ну, звісно… ні, не… так чи так… – почала вона затинатися, усвідомивши, що міс Сюзен дивиться їй за спину.

Там був… Мадам Фраут почала намацувати окуляри й виявила, що шнурочок з ними зачепився за ґудзики її блузки. Вона придивилася до полички каміна, намагаючись підсліпкувато розрізнити побачене.

– Що це, неначе якийсь… білий щур у маленькій чорній мантії, – пробелькотіла вона. – І ще він ходить на задніх лапах! Ви це бачите?

– Не можу собі уявити щура в мантії, – відповіла міс Сюзен. А тоді зітхнула і клацнула пальцями. Це клацання було необов’язкове, проте час зупинився.

Принаймні він зупинився для всіх, окрім міс Сюзен.

І крім щура на поличці каміна.

Хоч це був, фактично, лише щурячий скелет, але це не завадило йому спробувати поцупити в мадам Фраут її баночку льодяників для Добрих Діточок.

Сюзен підступила ближче і схопила комір крихітної мантії.

– ПІ-ПІ? – пискнув Смерть Щурів.

– Я так і подумала, що це ти! – гаркнула Сюзен. – Як ти посмів знову сюди припертися! Я думала, що до тебе дійшло попереднього разу. І не думай, що я не бачила, як ти минулого місяця прийшов по душу хом’ячка Генрі! Знаєш, як важко вчити дітей географії, коли хтось починає розкидати какульки з хом’ячкового колеса?

Щур захихотів:

– ПСН. ПСН. ПСН.

– І не жери цукерку! Негайно поклади її назад!

Сюзен кинула щура на стіл перед тимчасово закляклою мадам Фраут і витримала паузу. Вона завжди намагалася добре ставитися до подібних речей, але інколи просто потрібно визнати, ким ти є. Отже, вона відсунула нижню шухляду стола, щоб перевірити рівень рідини у пляшці, що була захистом і втіхою для Мадам у цьому чудесному світі освіти, і задоволено відзначила, що старушенція останніми днями не аж так активно до неї прикладалася. Більшість людей так чи сяк заповнюють порожнечу між сприйняттям і реальністю, тож за цих обставин трапляються, зрештою, значно гірші за джин речі.

Також вона якийсь час порпалася в приватних паперах Мадам, і цю рису Сюзен варто відзначити: вона не бачила в цьому нічого поганого, хоча, звичайно ж, визнала б це не надто гарним вчинком, якби його здійснив хтось інший, а не Сюзен Стогелітська. Папери зберігалися в доволі надійному сейфі, з яким навіть кваліфікованому злодію довелось би пововтузитися хвилин принаймні з двадцять. А те, що дверцята зразу відчинилися лише від її доторку, свідчило про застосування якихось специфічних критеріїв.

Для міс Сюзен не існувало зачинених дверей. Такою була родинна традиція. Деякі генетичні коди передаються душею.

Коли ж вона неквапливо ознайомилася з усіма найновішими шкільними аферами, насамперед даючи знати щуру, що вона не належить до тих, хто бігтиме куди завгодно за першим покликом, Сюзен підвелася.

– Гаразд, – мовила вона втомлено. – Ти так і надокучатимеш мені постійно, так? Безперестанку, навіки вічні.

Смерть Щурів дивився на неї, схиливши в бік череп.

– ПІ-ПІ, – переможно пискнув він.

– Ну, так, він мені подобається, – визнала вона. – Певною мірою. Але ж, я маю на увазі, що це, розумієш, неправильно. Для чого йому я? Він Смерть! Далеко не безпомічний! А я ж звичайна людина!

Щур знову пискнув, тоді зістрибнув на підлогу і вибіг крізь зачинені двері. Тоді на мить з’явився знову і поманив її.

– Ой, ну гаразд, – буркнула собі під ніс Сюзен. – Нехай тільки майже людина.

Цок 

А хто такий Лу-Тзе?

Рано чи пізно кожен послушник ставив собі це непросте запитання. Інколи минали роки, перш ніж вони довідувалися, що коротун, який підмітав їм підлоги і без жодних нарікань чистив вигрібні ями, а також вряди-годи дивував їх чудернацькими нетутешніми приказками, був тим легендарним героєм, з яким вони мріяли одного дня зустрітися. А вже тоді, коли опинялися з ним віч-на-віч, найздібніші з них розуміли, що опиняються віч-на-віч із самими собою.

Підмітальники здебільшого походили з довколишніх сіл у долині. Вони належали до монастирського персоналу, але не мали жодного статусу. Виконували всю найнуднішу, брудну роботу. Вони були… завжди на задньому плані – підрізали черешні, мили підлоги, чистили ставки з коропами і завжди підмітали. У них не було імен. Тобто, будь-якому проникливому послушнику було зрозуміло, що в підмітальників повинні бути якісь імена, за якими їх могли б розрізняти інші підмітальники, але принаймні на території храму їм не давали жодних імен, тільки інструкції. Ніхто не знав, де вони проводять ночі. Вони були простими підмітальниками. Таким був і Лу-Тзе.

Одного разу декілька старших послушників заради пустощів перекинули невеличкий вівтар, який Лу-Тзе тримав біля свого спального килимка.

Наступного ранку жоден підмітальник не вийшов на роботу. Усі вони залишилися в своїх халупах, замкнувши двері на засув. Розпитавши кого треба, абат, якому тоді вже знову виповнилося п’ятдесят, закликав до своєї кімнати трьох послушників. До стіни там були притулені три мітли. Він їм сказав отаке:

– Ви знаєте, що жахлива Битва п’яти міст не відбулася тому, що туди вчасно прибув посланець?

Вони це знали. Їх цього навчили ще на самому початку занять. Отож вони боязко вклонилися, адже це, врешті-решт, був сам абат.

– Тож вам тоді відомо, що коли кінь посланця загубив підкову, той помітив чоловіка, який брів поруч із дорогою з маленькою переносною кузнею і штовхав перед собою тачку з наковальнею?

І це вони знали.

– І вам відомо, що цим чоловіком був Лу-Тзе?

Їм це було відомо.

– Ви, безсумнівно, знаєте, що Джанда Трапп, Великий Майстер окідокі, торо-фу і чанґ-фу, поступився лише раз у житті й лише одному чоловікові?

Вони це знали.

– І вам відомо, що цим чоловіком був Лу-Тзе?

Їм це було відомо.

– Ви пам’ятаєте маленький вівтар, який ви перекинули вчора?

Вони пам’ятали.

– Ви знаєте, що в нього був власник?

Запала тиша. Тоді найкмітливіший із послушників нажахано поглянув на абата, ковтнув слину, схопив одну з трьох мітел і вийшов із кімнати.