Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

Лобсанґ і Сюзен квапливо крокували мовчазними залами. Подібно до клубу «Фіджет», було важко зрозуміти, зупинився тут час чи ні. Його плин у будь-якому випадку був майже невідчутний. Ченці Ой-Донґу вважали це цінним ресурсом.

Сюзен зупинилася, побачивши величезну картину в золотій рамці, що займала цілу стіну довгого коридору, і тихо вимовила:

– О…

– Що це?

– «Битва під Ар-Ґашем» Бліца, – пояснила Сюзен.

Лобсанґ подивився на облуплену, брудну фарбу і жовтаво-коричневий лак. Збляклі кольори потьмяніли, утворивши десятки багнистих відтінків, але крізь них просвічувалося щось люте і зловісне.

– Це що, десь у Пеклі? – запитав він.

– Ні, це було древнє місто в Хапонії, тисячі років тому, – відповіла Сюзен. – Але Дідусь казав, що люди дійсно перетворили це в Пекло. Бліц збожеволів, малюючи цю картину.

– Е-е, але грозові хмари йому добре вдалися, – зронив Лобсанґ, ковтнувши слину. – Гарні, е-е, світлотіні…

– Подивися, хто з цих хмар з’являється, – підказала йому Сюзен.

Лобсанґ примружив очі, щоб краще побачити потріскані купчасті хмари і скам’янілу блискавку.

– О, так. Чотири вершники. Їх часто можна бачити в…

– Добре порахуй, – не дослухала його Сюзен.

Лобсанґ вирячив очі.

– Там двоє…

– Не будь дурним, там п’ят… – почала вона, а тоді простежила за його поглядом. Його зацікавило не мистецтво.

Двоє аудиторів квапливо віддалялися від них, прямуючи до Порцелянової кімнати.

– Вони від нас тікають! – вигукнув Лобсанґ.

Сюзен схопила його за руку.

– Не зовсім так, – заперечила вона. – Вони завжди радяться! Для цього їх має бути троє! І вони зараз повернуться, тому поспішаймо!

Вона смикнула його руку й заволокла хлопця до наступної галереї.

В дальньому кінці виднілися сірі постаті. Сюзен і Лобсанґ побігли далі повз запорошені гобелени до ще однієї величезної старовинної зали.

– О, боги, це ж зображення трьох величезних рожевих жінок лише з… – почав був Лобсанґ, пробігаючи повз картину.

– Не відволікайся, чуєш? Тут був коридор до головного входу! Це місце аж кишить аудиторами!

– Але ж це просто стара художня галерея! Тут для них нічого немає, що вони тут могли знайти?

Вони пригальмували на слизьких мармурових плитах. Широкі сходи вели вгору до наступного поверху.

– Ми тут опинимося в пастці, – застеріг Лобсанґ.

– Довкола є балкони, – мовила Сюзен. – Ходімо! – Вона поволокла його сходами вгору, а тоді крізь арку. Після чого зупинилася.

Галереї були заввишки в декілька поверхів. Відвідувачі могли дивитися з другого поверху вниз, на перший. І там унизу було видно вельми заклопотаних аудиторів.

– Що вони там роблять зараз, чорт забирай? – прошепотів Лобсанґ.

– Я думаю, – похмуро припустила Сюзен, – що вони поціновують Мистецтво.

Міс Мандаринова була роздратована. Її тіло ставило їй дивні вимоги, а довірена їй робота просувалася вкрай погано.

Рама, в якій раніше була картина сера Роберта Плювачки «Застряглий у річці фургон», стояла притулена до стіни перед нею.

Вона була порожня. Голе полотно лежало акуратно скручене поруч. Перед рамою, ретельно складені за розміром, височіли купки пігментів. Декілька десятків аудиторів розщеплювали їх на молекули, з яких вони складалися.

– Далі нічого? – запитала вона, проминаючи їх.

– Ні, міс Мандаринова. Поки що тільки відомі молекули й атоми, – відповів один аудитор, голос якого легенько тремтів.

– То, може, це пов’язано з пропорціями? Молекулярним балансом? Фундаментальною геометрією?

– Ми продовжуємо…

– Покваптеся!

Решта присутніх у галереї аудиторів, що діловито скупчилися перед тим, що колись було картиною і, фактично, й далі залишалося нею, оскільки в кімнаті досі були присутні всі її складники-молекули, підняли на мить голови, а тоді знову зосередилися на своїй роботі.

Міс Мандаринова ставала дедалі лютішою, бо ніяк не могла зрозуміти, що саме її розлючує. Однією з причин було, мабуть, те, що містер Білий, доручаючи їй це завдання, якось дивно на неї подивився. Для будь-якого аудитора було незвичним явищем, коли на нього дивилися – адже жодному аудитору майже ніколи не приходило в голову дивитися на іншого аудитора, бо всі аудитори мали однаковісінький вигляд – а ще для них була незвичною думка про те, що хтось може повідомити щось виразом свого обличчя. Або взагалі мати обличчя. Або мати тіло, що так дивно реагує на вираз чийогось обличчя, і яке в цьому випадку належало містеру Білому. Коли він на неї отак подивився, вона відчула несамовите бажання роздряпати йому мармизу.

Що було абсолютно без жодного сенсу. Жоден аудитор не повинен відчувати чогось подібного стосовно іншого аудитора. Жоден аудитор не повинен відчувати чогось подібного стосовно будь-чого. Жоден аудитор узагалі не повинен нічого відчувати.

Вона ж відчувала лють. Вони втратили стільки сил і можливостей. Було цілковитим безглуздям комунікувати рухами окремих ділянок шкіри, а щодо язика… Блєрк-к-к…

Наскільки їй було відомо, впродовж усього існування всесвіту жодному аудитору не довелося відчувати щось подібне до блєрк-к-к. А це жалюгідне тіло постійно давало нагоди для блєрк-к-к. Вона могла залишити його будь-якої миті, але… частина її самої не хотіла цього робити. Весь час було це жахливе бажання зачекати ще секундочку і ще.

А ще вона відчувала голод. І це також було без жодного сенсу. Шлунок був мішечком для перетравлювання їжі. Він не повинен був командувати. Аудитори могли чудово виживати, обмінюючись молекулами з навколишнім середовищем і використовуючи будь-яке місцеве джерело енергії. Це було фактом.

І от спробуйте переконати в цьому шлунок. Вона відчувала його. Він там сидів і бурчав. Від неї постійно чогось домагалися її внутрішні органи. Чому це… чому це… чому вони взагалі відтворили ті внутрішні органи? Блєрк-к-к.

З неї було вже досить. Вона хотіла… вона хотіла… вона хотіла самовиразитися, прокричавши якісь, якісь, якісь жахливі слова…

– Безлад! Веремія!

Решта аудиторів нажахано озирнулися.

Але цих слів було замало міс Мандариновій. Вони просто не мали тієї сили, як колись. Повинно було бути щось гірше. Ага, ось воно…

– Органи! – гаркнула вона, втішена, що знайшла нарешті потрібне слово. – На що це ви… органи, вилупили очі? – додала вона. – Мерщій до роботи!

– Вони все розбирають на частини, – прошепотів Лобсанґ.

– Типові аудитори, – пояснила Сюзен. – Гадають, що саме так можна все з’ясувати. Знаєш, я їх ненавиджу. Справді.

Лобсанґ зиркнув на неї скоса. Монастир не був одностатевим закладом. Тобто, він був таким, але офіційно ніколи таким не визнавався, просто думка про можливість перебування там жінок ніколи не виникала навіть у тих мізках, що мали здатність мислити в шістнадцяти вимірах.

А от у Гільдії злодіїв розуміли, що дівчата були принаймні не гірші за хлопців у всіх злодійських починаннях – наприклад, він завжди тепло згадував свою однокласницю Стефу, яка могла красти кишенькові гроші з задньої кишені і лазити по стінах краще за будь-якого найманого вбивцю. З дівчатами йому було цілком комфортно. Але Сюзен його лякала до смерті. Було таке враження, ніби якесь приховане місце в її нутрі аж вирувало від люті, яку вона зовсім не стримувала при вигляді аудиторів.

Він пригадав, як вона вдарила одного з них гайковим ключем. Вона тоді тільки ледь помітно й зосереджено нахмурилася, немовби впевнюючись, що виконала свою роботу належним чином.

– То ми йдемо? – відважився запитати він.

– Глянь-но на них, – мовби й не чула його Сюзен. – Тільки аудитор може розібрати картину на складники, щоб з’ясувати, що робить її мистецьким твором.

– Там ціла купа білого пороху, – сказав Лобсанґ.

– «Чоловік з великим фіговим листком», – недбало уточнила Сюзен, пильно приглядаючись до сірих постатей. – Вони й годинник розберуть, шукаючи, де в нього цок.

– А як ви знаєте, що це «Чоловік з великим фіговим листком»?

– Я просто пам’ятаю, де він стояв, тільки й того.

– Ви, е-е, цікавитесь мистецтвом? – ризикнув запитати Лобсанґ.

– Я знаю, чим я цікавлюся, – відповіла Сюзен, не відводячи погляду від заклопотаних сірих постатей. – Ось зараз мене найбільше цікавить, де взяти зброю.

– Нам краще звідси піти…

– Ці байстрюки влазять тобі в голову, якщо їх не зупинити, – сказала Сюзен, не рухаючись. – І починаєш раптом думати «Має бути закон», або «Зрештою, не я складаю правила», або…

– Я справді думаю, що нам краще забратися звідси, – обережно запропонував Лобсанґ. – І я так думаю, бо дехто з них уже піднімається сходами.

Вона рвучко повернула до нього голову.

– То чого ти тоді стоїш? – відрізала вона.

Вони забігли крізь ще одну арку до галереї з керамікою, озирнувшись лише тоді, коли сягнули найдальшого кінця. Їх переслідували троє аудиторів. Вони не бігли, але в їхніх синхронізованих кроках відчувалася якась жахлива невідворотність типу нікуди-ви-від-нас-не-дінетесь.

– Гаразд, біжимо сюди…

– Ні, нам треба сюди, – заперечив Лобсанґ.

– Це не той шлях, яким нам треба йти! – гаркнула Сюзен.

– Не той, але там є напис «Зброя й обладунки»!

– І що? Ти вмієш користуватися зброєю?

– Ні! – гордо заперечив Лобсанґ, а тоді збагнув, що вона могла це неправильно витлумачити. – Розумієте, мене вчили битися без…

– Можливо, там для мене знайдеться якийсь меч, – буркнула Сюзен й рішуче рушила далі.

Коли в галереї з’явилися аудитори, їх було вже більше, ніж троє. Сіра юрба зупинилася.

Сюзен знайшла собі меча, що був серед експонатів агатійської зброї. Він притупився від бездіяльності, але його лезо люто виблискувало.

– Біжимо далі? – запитав Лобсанґ.

– Ні. Вони нас легко впіймають. Не знаю, чи зможемо їх тут убити, але принаймні змусимо їх пошкодувати, якщо нам цього не вдасться. У тебе й далі немає зброї?

– Ні, бо, розумієте, мене вчили…

– Тоді не заважай мені, гаразд?

Аудитори наближалися вельми обережно, що здалося Лобсанґу дивним.

– То ми не можемо їх убити? – запитав Лобсанґ.

– Це залежить від того, наскільки живими вони дозволили собі бути.

– Але в них переляканий вигляд, – сказав він.

– Вони мають людські подоби, – пояснила, не обертаючись, Сюзен. – Людські тіла. Досконалі копії. Людські тіла впродовж багатьох тисяч років ніколи не бажали бути розтятими навпіл. І це сидить глибоко в їхній свідомості, ти так не гадаєш?

Аж ось аудитори почали їх оточувати. Звичайно, вони всі нападуть одночасно. Ніхто не захоче бути першим.

Троє спробували схопити Лобсанґа.

Йому подобалося битися в тренувальних додзьо. Усі, звичайно, мали захисні щитки, і ніхто насправді не збирався тебе вбивати, тож страху не було. Лобсанґу добре все вдавалося, бо він уміло розтинав час. Він завжди міг відчути додаткову грань. А коли її відчуваєш, не обов’язково навіть бути аж надто майстерним бійцем.

Але тут не було такої грані. І часу не було, щоб розітнути його.

Він вибрав суміш сна-фу, окідокі й усього, що могло придатися, адже вас чекає неминуча смерть, якщо ви поставитесь до реального бою як до тренування в додзьо. У будь-якому разі, ті сірі чоловіки не були справжніми суперниками. Вони просто намагалися схопити його в обійми. Таким могла дати відсіч і будь-яка бабуся.

Він віджбурнув двох і повернувся до третьої постаті, що пробувала схопити його за шию. Він вирвався від неї, замахнувся, було, для удару, але завагався.

– Ой, та бога ради! – пролунав голос.

Лезо меча Сюзен просвистіло повз обличчя Лобсанґа.

Прямо перед ним голова відлетіла від колишнього тіла, бризнувши не кров’ю, а барвистим порохом, що завис у повітрі. Тіло випарувалося, на дуже коротку мить промайнуло в повітрі постаттю в сірому балахоні і щезло.

Лобсанґ почув за спиною кілька глухих ударів, а тоді його за плече вхопила Сюзен.

– Ти не повинен вагатися, зрозумій це! – вигукнула вона.

– Але ж це була жінка!

– Зовсім ні! Але вона була остання. Тепер ходімо, поки сюди не дісталися решта, – вона кивнула на другу групу аудиторів, що дуже пильно стежили за ними з дальнього кінця зали.

– Ті й не були особливо здатні до бою, – сказав Лобсанґ, переводячи подих. – А що роблять оці?

– Вчаться. Ти можеш битися краще, ніж досі?

– Звичайно!

– Добре, бо наступного разу вони вже будуть битися на тому ж рівні, що й ти був щойно. Куди тепер?

– Е-е, сюди!

В наступній галереї було повно тваринячих опудал. Кілька століть тому була на таке мода. Це не були мисливські трофеї з підстаркуватих сумних ведмедів або геріатричних тигрів, чиї кігті були єдиним засобом оборони супроти чоловіка лише з п’ятьма арбалетами, двадцятьма заряджальниками і сотнею загоничів. Деякі з цих звірів були розташовані групками. Доволі маленькими групками доволі маленьких тварин. Там були жаби, що сиділи довкола крихітного обіднього столу. Були собаки в мисливських куртках, що гналися за лисицею в капелюшку з пір’ям. Була мавпа, що грала на банджо.

– Ой, ні, та тут цілий оркестр, – вимовила Сюзен здивовано й нажахано. – А подивися на цих кошенят, що танцюють…

– Жахіття!

– Цікаво, що сталося, коли чоловік, який усе це влаштував, зустрівся з моїм дідусем.

– А він що, зустрівся з твоїм дідусем?

– О, так, – підтвердила Сюзен. – О, так. А мій дідусь дуже любить котиків.

Лобсанґ зупинився біля сходів, напівприхованих за якимось безталанним слоником. Червоний канат, що став уже твердим, мов залізо, свідчив про те, що ця частина музею не була доступна для публіки. На це додатково натякав ще й такий напис: «Стороннім вхід заборонено».

– Я маю бути там, нагорі, – вимовив він.

– Ну, то не марнуймо часу, чуєш? – поквапила його Сюзен, перестрибуючи через канат.

Вузькі сходи вели до великого сходового майданчика. Він був порожній, якщо не враховувати кількох розкиданих ящиків.

– Горище, – сказала Сюзен. – Чекай-но… А що це за вказівник?

– «Наліво», – прочитав Лобсанґ. – Ну, мабуть, їм треба було знати, куди рухати важкі експонати…

– Подивися на вказівник, чуєш? – наполягла Сюзен. – Не на те, що ти сподіваєшся побачити, а на те, що в тебе перед носом!

Лобсанґ придивився уважніше.

– Що за дурнуватий знак, – зронив він.

 НАЛІВО

– Гм-м. Дійсно, цікаво, – мовила Сюзен. – І куди ж нам треба повертати, як ти гадаєш? Бо я припускаю, що вони довго не думатимуть, перш ніж наважаться нас переслідувати.

– Ми зовсім близько! Нам підійде будь-який перехід! – вигукнув Лобсанґ.

– Ну, то ходімо сюди, – Сюзен вибрала вузький проміжок поміж пакувальними ящиками.

Лобсанґ рушив услід за нею.

– А що ви мали на увазі під «наважаться»? – запитав він, коли вони опинилися в суцільній пітьмі.

– Напис біля сходів чітко вказує, що вхід заборонено.

– Ви маєте на увазі, що вони порушать заборону? – він зупинився на місці.

– Рано чи пізно. Але їх гризтимуть докори сумління, яких вони не мали б відчувати. Вони ж слухняно виконують правила. Вони й самі є, певною мірою, цими правилами.

– Але ж не можна виконати покажчик «Наліво», який показує «Направо», хоч би що ви робили… о, я второпав…

– Вчитися цікаво, правда? О, а тут є ще одна вказівка.

НЕ ГОДУВАТИ СЛОНА 

– Оце, – сказала Сюзен, – вже добре. Її не можна виконати…

– …бо тут немає слона, – доповнив Сюзен Лобсанґ. – Здається, я починаю розуміти, в чому суть…

– Це пастка для аудиторів, – сказала Сюзен, дивлячись на пакувальний ящик.

– А тут є ще одна добра вказівка, – зазначив Лобсанґ.

ІГНОРУВАТИ ЦЕЙ ЗНАК 

Згідно з наказом 

– Гарний хід, – погодилася Сюзен, – але хотіла би знати… хто встановив усі ці знаки?

Десь за їхніми спинами почулися голоси. Були приглушені, аж раптом пролунав вереск.

– …написано «Наліво», але показує «Направо»! Це не має сенсу!

– Це твоя провина! Ми не виконали першу вказівку! Горе тим, хто збивається на манівці непослідовності!

– Не звинувачуй мене, органічне нещастя! Я підвищую голос на тебе, ти…

Пролунав глухий удар, хтось задихнувся й заверещав, а тоді цей крик розчинився в порожнечі.

– Вони що, б’ються? – здивувався Лобсанґ.

– Можемо тільки надіятися на це. Ходімо, – наполягла Сюзен. Вони крадькома рушили далі, прокладаючи собі шлях у лабіринті розкиданих ящиків повз ще один знак, на якому було написано:

КАЧКА 

– Ага… це вже починається метафізика, – сказала Сюзен.

– А чому качка? – не зрозумів Лобсанґ.

– І справді, чому?

Звідкілясь з-за ящиків почувся вкрай роздратований голос.

– Що то за органічний слон достобіса? Де він?

– Тут немає слона!

– А звідки тоді взявся цей знак?

– Це…

…і знову пролунав здушений і нетривалий вереск. А тоді… квапливі кроки.

Сюзен і Лобсанґ відсахнулися в тінь, а тоді Сюзен зронила:

– У що це я вступила?

Вона нахилилася й підняла з землі щось м’яке й липуче. А підводячись, побачила, як з-за рогу вигулькнув аудитор.

У нього були вибалушені нестямно очі. Він спробував зосередити погляд на Сюзен і Лобсанґові, немовби намагався пригадати, хто вони такі і що тут роблять. Але в руках у нього був меч, якого він тримав правильно.

За його спиною виникла якась інша постать. Однією рукою вона схопила аудитора за волосся і смикнула його голову. Другою рукою вона затулила йому роззявленого рота.

Аудитор якусь мить опирався, а тоді завмер. Після чого взагалі розпався на крихітні частинки, що завертілися і щезли в небуття.

Якусь мить останні пригорщі цих частинок намагалися утворити в повітрі контури низенької постаті в каптурі. А тоді це все також розсіялося з вереском, від якого аж мурашки побігли по спині.

Сюзен люто глянула на постать перед нею.

– Ти… ти не можеш бути… хто ти? – домагалася вона.

Постать не відповідала. Можливо, тому, що її ніс і рот були затулені маскою зі щільної тканини. На руках у неї були товсті рукавиці. І це було дивно, бо решта її тіла була вбрана у вечірню сукню з блискітками. З норковою накидкою. І з наплічником. І з величезним розкішним капелюшком, кількість пір’їн на якому свідчила про те, що заради цього було цілковито винищено три рідкісні породи птахів.

Постать понишпорила в наплічнику, а тоді простягла їм аркуш темно-коричневого паперу, немовби пропонуючи Святе Письмо. Лобсанґ обережно взяв його в руки.

– Тут написано «Люксусовий набір від «Гіґз і Мікінс», – повідомив він. – Карамельні хрустики, фундук-сюрприз… Це шоколадні цукерки?

Сюзен розкрила долоню й подивилася на роздушену шоколадку «Полуничний вихор», яку вона перед тим підняла з землі. Тоді пильно придивилася до постаті.

– Як ти знала, що це спрацює? – запитала вона.

– Будь ласка! Не треба мене боятися, – пролунав приглушений маскою голос. – У мене залишились тільки з горішками, а вони не так швидко тануть.

– Перепрошую? – перепитав Лобсанґ. – Ви щойно вбили аудитора шоколадкою?

– Так, то був мій останній «Помаранчевий крем». Ми тут незахищені. Ходіть зі мною.

– Аудитор… – зронила Сюзен. – Ти теж аудитор. Це так? Чому б я мала тобі довіряти?

– Бо більше немає кому.

– Але ж ти належиш їм, – наполягала Сюзен. – Я бачу це, навіть під усім оцим… оцим маскарадом!

– Я їм належала, – заперечила леді Л女жон. – А тепер я радше належу сама собі.

На горищі мешкали люди. Там була ціла родина. Сюзен не знала, легально вони там перебували чи нелегально, або ж у якомусь перехідному стані, такому поширеному в Анк-Морпорці з його хронічним дефіцитом житла. Адже значну частину свого життя мешканці міста проводили на вулиці, бо всередині їм просто бракувало вільного місця. Цілі родини мусили жити позмінно, тож ліжка у спальнях були цілодобово зайняті. Схоже на те, що музейні доглядачі й гіди, які знали дорогу до «Трьох великих рожевих жінок і шматочка марлі» Караваті, переселили свої сім’ї до цього захаращеного горища.

А рятівниця просто долучилася до них. Довкола столу на лавках сиділа, застигши в позачассі, чиясь родина або принаймні одна з її змін. Леді Л女жон скинула капелюшок, вбрала його на голову жінки-матріарха і струснула волоссям. Тоді вона зняла важкі пов’язки, що затуляли їй носа й рота.

– Тут ми у відносній безпеці, – пояснила вона. – Вони здебільшого на центральних вулицях. Добрий… день. Мене звати Міріа Л女жон. Я знаю тебе, Сюзен Стогелітська. А от цього молодого чоловіка, як це не дивно, не знаю. Припускаю, ваша мета – знищити годинник?

– Зупинити його, – уточнив Лобсанґ.

– Чекай-но, зачекай, – утрутилася Сюзен. – Це все не має сенсу. Аудитори ненавидять усе, пов’язане з життям. А ти ж також аудиторка?

– Я вже й сама не знаю, хто я, – зітхнула леді Л女жон. – Знаю тільки, що саме зараз я є тим, чим не повинен бути аудитор. Нас… їх… нас треба зупинити!

– Шоколадом? – запитала Сюзен.

– Почуття смаку є для нас новим. Невластивим. Ми проти нього беззахисні.

– Але… шоколад?

– Сухе тістечко мене мало не вбило, – пояснила її світлість. – Сюзен, чи можеш ти уявити, що означає вперше в житті відчути смак? Ми ретельно вибудували наші тіла. О, так. Безліч смакових рецепторів. Вода немов вино. Але шоколад… Ми втрачаємо розум. Не існує нічого, крім цього смаку, – вона зітхнула. – Припускаю, що це чудовий спосіб померти.

– Але на тебе це, здається, не впливає, – підозріло зауважила Сюзен.

– Маска й рукавиці, – пояснила леді Л女жон. – Але навіть вони ледве стримують мене від спокуси. Ой, а де ж мої добрі манери? Прошу сідати. Підсуньте собі дитину.

Лобсанґ і Сюзен перезирнулися. Леді Л女жон це помітила.

– Я щось не те сказала? – розгубилася вона.

– Ми не використовуємо людей замість меблів, – пояснила Сюзен.

– Але ж вони цього не знатимуть? – здивувалась її світлість.

– Ми знатимемо, – пояснив Лобсанґ. – Ось у чому річ.

– Ага. Мушу ще багато чого навчитися. Боюся… боюся, що без ознайомлення з контекстом важко збагнути людське існування. А ви, сер, ви можете зупинити годинник?

– Я ще не знаю, як, – відповів Лобсанґ. – Але я… я думаю, що знатиму. Я спробую.

– А чи знатиме годинникар? Він тут.

– Де? – здивувалася Сюзен.

– Там у коридорі, – повідомила леді Л女жон.

– Ти затягла його сюди?

– Він ледве міг ходити. Зазнав великих ушкоджень під час бійки.

– Що? – перепитав Лобсанґ. – Як він узагалі міг ходити? Ми ж поза часом!

Сюзен набрала повні груди повітря.

– Він може керувати власним часом, як і ти, – сказала вона. – Він твій брат.

І це була брехня. Але він ще не був готовий дізнатися правду. Судячи з виразу його обличчя, він навіть до цієї брехні не був готовий.

– Близнюки, – сказала пані Оґґ. Вона взяла склянку з бренді, подивилася на неї, а тоді відставила назад. – Він був не один. Це були близнюки. Двоє хлопчиків. Але… 

Вона пронизала Сюзен пекучим, наче газовий різак, поглядом. – Ти, мабуть, думаєш, що з неї взяти, зі старої дурної повитухи, – мовила вона. – Думаєш, що вона може знати? 

Сюзен відплатила їй люб’язністю, не збрехавши. 

– Почасти я так і подумала, – зізналася вона. 

– Гарна відповідь! Почасти ми завжди думаємо різні речі, – погодилася пані Оґґ. – Якась частина мене думає, хто така ця зарозуміла панянка, що розмовляє зі мною, як із п’ятирічною дитиною? Але більша частина думає, що в неї є купа власних турбот, і що вона бачила чимало речей, яких не повинна була б бачити людина. Май на увазі, що частина мене каже, що й я таке бачила. Здатність бачити речі, яких не повинна була б бачити людина, і робить нас людьми. Отже, панянко… якщо ти здатна відчувати, частина тебе думає, що ось переді мною відьма, яка багато разів бачила мого дідуся, коли вона сиділа біля ліжка хворого, що раптом ставало смертним ложем, і якщо вона готова плюнути йому в очі, коли прийде час, вона, мабуть, зможе серйозно потривожити мене зараз, якщо цього забажає. Второпала? У кожного своя роль, – додала вона, зненацька підморгнувши Сюзен, – як сказав Верховний жрець акторці. 

– Я з вами погоджуюся, – озвалася Сюзен. – Цілком і повністю.

– Гаразд, – зронила пані Оґґ. – Отже… близнюки… ну, це в неї було вперше, а людська подоба була не зовсім для неї звична, тобто, їй було нелегко робити природні речі, коли вона сама не була цілком природною, і… близнюки – не зовсім відповідне слово… 

– Брат, – повторив Лобсанґ. – Годинникар?

– Так, – підтвердила Сюзен.

– Але я був знайдою!

– Він теж.

– Я хочу побачити його зараз!

– На мій погляд, це не найкраща думка, – зронила Сюзен.

– Мене не цікавить ваш погляд, красно дякую, – Лобсанґ повернувся до леді Л女жон. – Там у коридорі?

– Так. Але він спить. Я думаю, що годинник скаламутив йому розум, а крім того, він зазнав ушкоджень під час бійки. Він каже крізь сон різні речі.

– Що саме?

– Останніми словами, які я почула від нього перед тим, як знайшла вас, було «Ми зовсім близько. Нам підійде будь-який перехід», – відповіла її світлість, – вона обвела їх поглядом. – Я щось не те сказала?

Сюзен затулила рукою очі. Нічого собі…

– Це ж я сказав, – вимовив Лобсанґ. – Якраз, коли ми піднялися сходами, – він люто зиркнув на Сюзен. – Близнюки, так? Я чув про такі речі! Те, що думає один, думає й інший?

Сюзен зітхнула. Інколи, подумала вона, я справді така боягузка.

– Ага, щось такого, – відповіла вона.

– Тоді я хочу його побачити, навіть якщо він мене не зможе бачити!

Чорт, подумала Сюзен і поспішила вслід за Лобсанґом, який рішуче попрямував коридором. Аудиторка зі стурбованим виглядом рушила вслід за ними.

Джеремі лежав на ліжку, хоч воно й не було м’якшим за все інше в позачасовому світі. Лобсанґ зупинився, дивлячись на нього.

– Він схожий… на мене, – вимовив він.

– О, так, – підтвердила Сюзен.

– Худіший, можливо.

– Так, мабуть.

– Інакші… зморшки на обличчі.

– Ви прожили інакше життя, – сказала Сюзен.

– Звідки ви дізналися про нього і про мене?

– Мій дідусь, е-е, цікавиться такими речами. А дещо я з’ясувала сама, – пояснила вона.

– Чому хтось мав би зацікавитися нами? Ми не є якісь особливі.

– Це буде доволі важко пояснити, – Сюзен озирнулася на леді Л女жон. – Наскільки нам тут безпечно?

– Знаки їх збаламутять, – відповіла її світлість. – Вони триматимуться подалі від них. Я… так би мовити… подбала про тих, хто переслідував вас.

– Тоді я раджу тобі присісти, містере Лобсанже, – сказала Сюзен. – Це може допомогти, якщо я розповім про себе.

– Що саме?

– Моїм дідусем є Смерть.

– Дивно таке почути. Смерть – це просто завершення життя. Це не якась… особа…

– СЛУХАЙ МЕНЕ УВАЖНО, КОЛИ Я РОЗМОВЛЯЮ З ТОБОЮ…

Кімнату обвіяло поривом вітру, і змінилося освітлення. На обличчі Сюзен з’явилися тіні. Легеньке синє сяйво окреслило контури її тіла.

Лобсанґ ковтнув повітря.

Сяйво потроху згасло.

Зникли тіні.

– Існує процес, який називається смертю, і є особа, яка називається Смертю, – пояснила Сюзен. – Так воно є. І я є внучка Смерті. Я не зашвидко це все пояснюю?

– Е-е, ні, хоч досі ви були цілком подібною на людину, – вимовив Лобсанґ.

– Мої батьки були людьми. Генетика буває різною, – Сюзен помовчала. – Ти також подібний на людину. Тут дуже модно бути людиноподібним. Ти був би здивований, наскільки це популярно в цих краях.

– Але я є людиною.

Сюзен відповіла ледь помітною посмішкою, яка могла б видатися дещо нервовою, якби не належала настільки впевненій у собі жінці.

– Так, – сказала вона. – Але й також ні.

– Ні?

– Ось візьмімо Війну, – почала переводити розмову на іншу тему Сюзен. – Кремезний чолов’яга, веселий і усміхнений, любить смачненько перднути, коли попоїсть. Нормальна людина, не гірша, як то кажуть, за свого сусіда. Але цим сусідом є Смерть. Також людиноподібний. А все тому, що люди вигадали ідею про… про… про ідеї, і вони мислять у людських формах…

– Чи не могли б ми повернутися до того, що ви сказали «але й також ні»?

– Твоя мати Час.

– Ніхто не знає, хто моя мати!

– Я могла б завести тебе до повитухи, – сказала Сюзен. – Твій батько знайшов найкращу. Вона приймала тебе. Твоєю матір’ю була Час.

Лобсанґ сидів, роззявивши рота.

– Мені було легше, – провадила Сюзен. – Коли я була ще зовсім маленькою, батьки дозволяли мені відвідувати дідуся. Я тоді думала, що всі дідусі носять довгі чорні мантії і їздять верхи на блідих конях. Але згодом батьки вирішили, що це, мабуть, не найкраще середовище для дитини. Їх турбувало те, якою я виросту! – вона невесело всміхнулася. – У мене, знаєш, була дуже дивна освіта. Спочатку математика, логіка й таке інше. А тоді, коли я була трошки молодшою за тебе, в моїй кімнаті з’явився щур, і раптом усе, чого я досі навчилася, виявилося помилковим.

– Але я людина! Я роблю все, як люди! Я знав би, якби…

– Ти мусив жити у цьому світі. Бо інакше, як би ти навчився бути людиною? – сказала якомога лагідніше Сюзен.

– А мій брат? Що тоді скажете про нього?

Ось і воно, подумала Сюзен.

– Він тобі не брат, – сказала вона. – Я трохи збрехала тобі. Вибач.

– Але ж ви казали…

– Я мусила підготувати тебе до цього, – пояснила Сюзен. – Це одна з тих речей, які треба з’ясовувати потроху, не відразу. Він тобі не брат. Він – це ти.

– А хто ж тоді я?

Сюзен зітхнула.

– Ти. Ви обидвоє… ти.

– І ось була я, і була вона, – сказала пані Оґґ, – і народилася дитина, без жодних проблем, але це завжди непростий момент для нової мами, і було… – вона помовчала, немовби зазираючи у вікна спогадів, – таке… таке відчуття, начебто світ почав затинатися, і я тримала немовля, а тоді побачила, що я приймаю дитину, і я подивилася на СЕБЕ, а тоді Я подивилася на себе, і сказала, пригадую, «Добра робота, пані Оґґ», а вона, що була мною, відповіла «Золоті ваші слова, пані Оґґ», і раптом все стало химерним, а тоді вже була я, лише одна я, але з двома немовлятками. 

– З близнюками, – уточнила Сюзен. 

– Можна назвати їх близнюками, так, гадаю, що можна, – озвалася пані Оґґ. – Хоч я завжди думала, що близнюки – це дві маленькі душі, народжені одночасно, а не одна душа, народжена двічі. 

Сюзен зачекала. Схоже було, що пані Оґґ мала настрій поговорити. 

– Отож я сказала тому чоловікові, сказала йому «І що тепер?», а він відповів: «А що, вас це обходить?», і я сказала, що так, чорт забирай, мене це обходить, і взагалі він може подивитися мені в очі й побачити, що я будь-кому викладу все, що я думаю. Але я також подумала, що ти потрапила в халепу, пані Оґґ, бо все пішло миффічно. 

– Міфічно? – уточнила шкільна вчителька Сюзен. 

– Еге ж. З екстрамиффом. А це означає дуже велику халепу. Але той чоловік лише усміхнувся і сказав, що хлопчика треба виховувати людиною, аж до повноліття, і я подумала, еге ж, усе пішло миффічно. Я бачила, що він не має зеленого поняття, що робити далі, а отже, я мушу брати справу в свої руки. 

Пані Оґґ затягнулася люлькою, а її очі зблиснули до Сюзен крізь дим. 

– Я не знаю, чи багато в тебе досвіду з такого типу речами, дівчино, але коли високопоставлені й могутні замислюють часом грандіозні плани, вони не завжди продумують до кінця дрібні деталі, знаєш? 

Так. Це ж я дрібна деталь, подумала Сюзен. Одного дня Смерті стрілило в череп удочерити дитину без матері, а я стала отією дрібною деталлю. Вона кивнула на знак згоди. 

– Я подумала, як би то мало бути, якщо підходити до цього миффічно? – вела далі пані Оґґ. – Тобто, я могла бачити, строго кажучи, що ми в тій ситуації, коли принц виростає свинопасом, аж доки не настає час проявитися його справжній долі, але ж тепер не так уже й легко знайти роботу для свинопаса, а штурхати свиней патиком зовсім не аж так приємно, як у казках, можеш мені повірити. Тож я і сказала, що чула про Гільдії у великих містах, де з благодійною метою беруть до себе підкидьків, добре ними опікуються, і чимало шанованих чоловіків і жінок починали свій життєвий шлях саме таким чином. У цьому немає нічого ганебного, а крім того, якщо доля і не проявиться, як очікувалося, принаймні він опанує добре ремесло, що буде певною розрадою. Тоді як свинопас так і залишиться свинопасом. Ти щось дуже суворо дивишся на мене, панянко.